У центрі Моршина, на майданчику, що знаходиться з протилежного боку від пам’ятника Шевченку, в голубій клейончастій хатці жив Див. Чому він так називався? Бо був і справді дивним. Міг і ходити, і літати. А ще звичну для людей їжу він не вживав, харчувався виключно людськими емоціями. Бачив радість в очах людей, чув їхнє добре слово, сміх, отримував силу для життя. А коли поряд з ним хтось журився , плакав, Див слабнув. Недалеко від його мешкання стояв батут під білим клейончастим накриттям. У теплу пору року діти стрибали по ньому й отримували від цього неабияке задоволення. Див радів цьому. Від дитячого сміху, слів «клас», «супер», «чудово» сила в його тілі росла – так, як росте капуста, коли вбирає сонячне тепло і дощ із неба. Інколи до Моршина цирк приїжджав. Свої вистави його артисти показували у наметі, що стояв на тому самому майданчику, де жив Див. Багато дітей у той час приходило, приїжджало для того, щоб подивитися на акробатів, еквілібристів, канатохідців, клоунів, ілюзіоністів. Діти отримували задоволення від їхніх виступів, їхні позитивні емоції ширилася майданчиком. Див ловив її і наповнював свої жили силою. А ще він любив просто спостерігати за перехожими, дивитися на те, як вони усміхаються, обіймаються, кажуть щось на кшталт цього: «Який чудовий Моршин! Які ростуть в ньому красиві дерева, кущі, квіти! Які прекрасні в Моршині озера! Як гарно співають тут птахи! А повітря яке! Чистий бальзам!» У Дива від таких слів крила здіймалися вгору. Він злітав увись і кружляв над містом, як птах. Правда, цього ніхто не бачив, Див був невидимим для людей.
Та якось у край, до якого належав Моршин, прийшла війна. Див дізнався про її прихід уже в перший день – від чоловіка, який уранці йшов містом і голосно говорив про це з кимось по телефоні. Зажурився Дивко... Та за мить втамував смуток. Бо побачив сонце, яке зійшло. Світило ніжно глянуло на Дива, всміхнулося йому. Набрався сили Див від його погляду й узявся за діло: три дні та три ночі не випускав Моршин зі своїх молитов ні на секунду. Вночі над курортом літав, крила над ним тримав, удень – у своєму домі чи десь під деревом на вулиці на колінах стояв, у Всевишнього ласки для міста, в якому жив, і для усієї країни прохав, захисту від злих сил. До Моршина в той час ворожа нога не ступила. Та й Київ - столицю країни, за ці три дні вороги не взяли, як собі це думали-гадали. Дивко радів, але на силі ослаб. Багато енергії витратив, коли чував, Україні, й, зокрема, Моршину добро з душі посилав, а набрати її не було звідки. На вулицях людей було мало, сміх пропав, лише собаки, кішки бігали, і смуток гуляв. А ще повітряні тривоги часто вулицями лунали, страх на всіх наганяли.
Та це тривало недовго. Тобто, війна не закінчилася, але до міста Моршина почали прибувати люди - з тих кутків України, які ворог часто обстрілював, на які ракети і бомби кидав, яким кулі свої посилав. Серед приїжджих було багато молодих мам і дітей. Вони прогулювалися містом, проходили часто й повз будинок,у якому жив Див. Діти щось під ніс собі лепетали, інколи й сміх розсипали. Див все це ловив і в себе лив. І так жив. А ще дуже радів, коли чув, як хтось співав Гімн України – офіційний «Ще не вмерла…» та неофіційний «Ой, у лузі». Він вивчив обидва. Підспівував виконавцям, правда, вони не чули цього. Ще через якийсь час до міста почали приїжджати різні вуличні музиканти, які пісні співали, на музичних інструментах грали, гроші для ЗСУ збирали. І людям було веселіше від того, і Див не слабнув на силі. Над містом літав. Крила над ним свої тримав, молився за воїнів, поранених, за перемогу України у війні.
До Моршина вороги не зайшли. Але біду, яку принесли, і воно відчуло. Через якийсь час від початку війни по всій Україні почалися блекаути. Ворог бив не тільки по військових об'єктах, а й по об'єктах інфраструктури, і йому вдалося вивести з ладу роботу деяких електростанцій. Прийшла темрява до кожного міста в Україні і до Моршина теж. Без електрики важко жити людям. Бо ж як її немає, то й вода не поступає, не працюють електроплити та інші електричні побутові прилади. А генератор не кожен мешканець має змогу собі дозволити купити. Почали приїжджі та й деякі місцеві мешканці покидати курорт, багато хто з них подався за кордон. Засумував Див.. Вдень місто майже порожнє, ввечері – темне. Ні світла, ні пісні, ні сміху…
Від смертельної недуги в той період Дива врятувала одна жіночка-моршанка, яка щодня – чиє було місто освітлене, чи ні, чи звучала в ньому Повітряна тривога, чи було без неї, їздила містом на велосипеді. До керма її двоколісного друга був прикріплений жовто-блакитний прапорець. Жінка не просто їздила, вона ще й пісні українські співала. І про Гімн України - національний і народний, не забувала, щоденно їх виконувала, кружляючи біля пам'ятника Шевченку. Цим сили не тільки Диву, а й собі та перехожим підіймала.
Війна тривала. Воїни ЗСУ боролися, як леви, хоч ворог їх числом свого війська значно переважав та й зброї мав набагато більше. Нелегко українським захисникам було відстоювати свободу рідного краю. Багато солдатів, офіцерів,військових медиків і волонтерів у час боротьби загинуло, покалічилось, попадало до ворогів у полон. Але й ворожа армія маліла і її техніка горіла. Вона, російська армія, втрачала більше, ніж українська.
Минуло півтори року, завоювати Україну Росії за цей час вдалося. Хоч ракетами її, дронами атакувала, бомбами, кулями засипала, але не взяла. Тримається край верби та калини, стоїть, працює, співає, землю рідну захищає, ворогів з тієї, яку вони захопили проганяє. Світ України дух подивляє, чим може, їй допомагає, хоча міг би й швидше і більше всього давати. Не рішуче НАТО. Боїться у Третю світову вступати. А Див і далі до неба руки простягає, у Всевишнього ласки благає - для України. Живе там, де й жив – у Моршині, у тій самій синій хатині. Радий кожній добрій чутці, сміхові дитини, поруху гіллини. Вже друге літо проводить він у місті. На головній вулиці Моршина, в парку в цей час багато літніх людей і діток з мамами гуляє, концерти в місті під відкритим небом і в ПК проводяться. Маслом по грудях це Дивові Живе! Надію на краще в голові гойдає, віру в серці тримає.
Але літо закінчується. Багато людей повертається до своїх сіл та міст, дітям - до школи йти, дорослим – працювати, на хліб заробляти. Місто стає менш людним. Дива це засмучує. Від хвороби рятує його хіба та жінка, що й далі їздить містом на велосипеді, і так, як він, молитви до небес у думках посилає, а ще довколишній обшир піснею звеселяє.
Минає два роки від початку війни. Україна є, Україна стоїть, в покорі не згинається. Тримається! Багато людей працює на її перемогу – військові, волонтери, жертводавці, лікарі, інженери, християни, які вимолюють у Творця Всесвіту, у святих українського народу їй силу та свободу. Країни НАТО, Євросоюзу допомагають Україні – фінансово і зброєю. Але не в такій мірі, щоб вона сьогодні перемогла, а так. щоб сьогодні не вмерла. Коли ж коли ці країни надають Україні достатню кількість потрібної зброї, літаків, вона, прикладаючи неабиякі запал та зусилля, виганяє нападників зі свої території і підписує мирну угоду з ворогами на своїх умовах.
Коли Див це чує, його нутро вібрує. До тіла пришельця з невідь-звідки входить така сила, що йому здається, він гори може перевернути. Але в Дива інше бажання – побувати у столиці України на параді Перемоги. Він наважується на політ. І прибуває до Києва в той день, коли в ньому має відбуватися парад. Зранку залітає на Майдан Незалежності, кружляє над ним, а коли розпочинається святкове дійство, Див сідає на дерево, яке стоїть найближче до місця знаходження Головнокомандувача ЗСУ, і починає спостерігати за всім, що відбуваються на Майдані. Від пострілів слави, які пускають військові, від гучності салютів і неймовірних почуттів з тіла Дива спадає покров, який робив його невидимим. Головнокомандувач і військові починають бачити пришельця. Вони дивуються його виглядом і тому, як він опинився тут, на Майдані. Дехто зі військових береться за зброю, дехто починає сміятися. «Може це Путін перевтілений?» - каже один із офіцерів служби безпеки й гигоче. «Ні, - мовить другий, - у нього ж крила є – білі. Це якась добра істота. Все ж треба розібратися з нею». Він витягає телефон і дзвонить до поліції. Поліцейські миттю під’їжджають, Дива з дерева знімають. Коли він стоїть на землі в повний ріст, всі його пильно оглядають. Схожа особа ця, помічають, на людину, але на руках і ногах у неї не по п'ять, а по вісім пальців. Волосся, вуса й борода теж незвичні – блакитні. З-за спини стирчать два крила, Див їх розпустив, коли його гурт поліцейських оточив. Головнокомандувач підходить до дивного чоловіка разом зі своїми заступниками, питає в них:
- Хтось із вас чув щось про цю особу раніше?
Стискають плечі, крутять головами.
- Я – Див, - відповідає. – Пришелець із Космосу. Я люблю землян.
- А звідки ти прийшов чи прилетів до Києва?
- Із міста Моршина. Живу там уже три роки, хоч його жителі й не здогадувалися про моє існування, бо до сьогодні я був невидимим для всіх.
- А де ти жив ще до того, як оселився в Моршині?
- За рік до повномасштабного вторгнення росіян в Україну, я спустився на хмарці з небес. був тоді таким малим, як дощова краплина. Лежав на майданчику в центрі міста і не знав, що маю робити. Але до вечора підріс і став уже таким, як листок на дубі. Першу ніч я провів, лежачи на лаві. Та вранці мене мало не роздавив дідусь, який сідав на неї. Тоді я зрозумів, що треба селитися десь там, де не сідають люди. Оглянувся довкола й побачив велику будову. Це був Палац культури. Хотів до нього залетіти, але не міг, він був зачинений. Через дорогу від палацу на майданчику стояла синя хатинка. Я підлетів до неї, заглянув у віконце. Нікого всередині не побачив. Тож заліз до хатини крізь шпарину знизу. Це була надувна хатина, не будована, я в ній оселився. Згодом двері відчиняти в хатці навчився.
- А що ти їв у Моршині?
- Я харчувався добрими емоціями - радістю, добром. Вони для мене, як для вас, землян, хліб із маслом чи з ковбасою.
- А ким були твої батьки?
- Не пам’ятаю їх. Я був дуже маленьким, коли покинув рідний дім. Але за рік життя на Землі став майже таким, як виглядаю зараз. За цей час я також навчився добре говорити людською мовою, вміло в повітрі кружляти, молитися, добро посилати. В Моршині мені добре жилося. Але коли на Україну напав ворог, я злякався, хвилювався за долю міста, яке стало мені рідним, і за весь край. Про різні міста й села України і про те, що в них робиться, дізнавався від людей, які ходили Моршином. Змарнів я в той час, ослаб. Думав, кінець моєму життю тут, на землі. Але якось глянув на небо, а воно так мило мені всміхнулося, а потім ще й моргнуло і мовило: «Літати над містом часто мусиш, крила над ним тримати». Я прислухався до поради неба. Почав вранці, в обід та ввечері над Моршином літати, вищі сили про допомогу Україні благати.
Головнокомандувач ЗСУ посміхнувся. Він сказав щось на вухо своєму підлеглому, після чого той віддалився. Дива головний армієць України попросив не хвилюватись і постояти трішки поряд з ним. Через десять хвилин військовий, який відходив, приніс Головнокомандувачу малу червону коробочку й поклав її йому в руки. Головнокомандувач відкрив коробку, витягнув з неї велику блискучу річ, схожу на монету, підійшов до Дива і сказав йому:
- Дозволь присвоїти тобі звання Українодив і вручити орден Перемоги.
У Дива очі округлились, над головою сяйво з’явилося. Головнокомандувач підійшов до нього, віддав йому орден. Див схилив свою голову донизу в пошані й випалив:
- Радий служити Україні та ЗСУ!
Прослухавши Гімн на завершення свята Перемоги, Українодив полетів до Моршина.
Про пригоду, яка відбулася із ним у Києві на Майдані, дізналися мешканці Моршина та його керівники. Українодива тепер міг побачити в місті кожен, хто цього хотів, він і надалі залишався видимим. Мер Моршина, зустрівши дивного, але позитивного орденоносця, пообіцяв йому вручити ключі від нового теплого будиночка через місяць. Він стримав свою обіцянку. Українодив поселився через місяць в будиночку, який для нього звели на території міського парку, і який знаходився цілодобово під охороною. До Українодива почали приходити люди. Особливо радів він зустрічам із дітьми. Коли вони навідувалися до Українодива, то співали йому пісень, розповідали смішні історії, дарували маленькі жовто-блакитні стрічки та прапорці. Українодив дякував і бажав їм і всій Україні добра. Рік жив у парку, а тоді відлетів. Батьки приснилися йому й у сні покликали до рідного дому. В хатині Див лишив свій плащ, орден, жмут блакитного волосся і записку із таким змістом: «Хай живе Моршин! Хай живе Україна! Хай живе світ! Люди! Живіть, у добрі, у любові, у вірі! Дякую вам за те, що прийняли мене в себе, на землі». З хатинки, де жив Див, зробили музей.
ID:
990097
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.07.2023 18:03:50
© дата внесення змiн: 18.09.2023 08:58:25
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
