Хто бачив щасливу жінку,
в якої сяють очі?
Вона, мов зіронька в небі,
світить і серед ночі.
Вона, як веселка в небі,
всіма кольорами ллється,
Вона, як сонечко ясне,
хмаринам завжди сміється.
Не ходить вона, а літає,
бо крила у неї ростуть.
У квітнику її долі
троянди й ромашки цвітуть.
Щаслива вона, бо кохає,
йому віддає любов.
Ніколи із себе не скине
кохання свого оков.
Вона одягла їх ще юною,
окови любові своєї,
І носить роками у серці
квіти землі усієї.
І знає вона, що кохана –
зірки дістає Він для неї,
Дарує палке їй кохання
й дорогоцінні камеї.
Леліє вона своє щастя,
щоби не зранить його,
І просить молитвою в Бога
для себе лише одного:
«Бережи моє щастя й кохання,
а більшого я не прошу.
Його, як скарб, я лелію,
у серці любов ношу».
