Старий Себастіан любив дітей і казку.
В глибоких зморшках схована печаль,
Не натягла на нього образ-маску,
Людського зла. А серце, як кришталь.
Йому раділи голуби й малеча,
Коти об ноги терлись - муркочі.
І біля нього дика порожнеча
З душі зникала, наче тінь вночі.
Він пам’ятав було що і що буде.
Якимось чином знав, писав книжки.
Але над ним сміялись, дивні люди,
За те, що дід «все грався у ляльки».
Дідусь збирав поламані й розбиті,
Брудні від часу іграшки старі.
Нове життя, в м’якому оксамиті,
Він їм давав в коморі на столі.
Не мав сім’ї, його за це цькували
Всі ті хто мав, але немав сердець.
Чийсь біль, як шоколадку смакували,
А дід казав, «нехай простить Отець».
На нього злились злі за різні штуки,
А він їх дітям дарував любов,
Яку вкладав у іграшкові руки,
Без жодних надприхованих умов.
Коли за ним прийшла вже смерть слухняна,
Оплакували діти і коти,
Казковий світ старого Себастьяна,
Що не втрачав своєї чистоти.
