Ну що ти там? Як ти? Досі тобі все одно?
А я тут навчилась сама відкривати вино.
Навчилась сміятися голосно,аж до крику,
Латаю діру свою чорну у грудях велику.
Ти як? Знов будуєш стіну чергову між нами?
А знав,що її не зруйнуєш ламкими словами?
Чи,може,це захист твій? Твоя фортеця,безпека?
Невже я для тебе вже зовсім чужа і далека?
А ми тут з сусідкою граємо в ігри онлайн.
А потім з'являється мій персональний дедлайн,
Коли стає тихо і більше немає вина,
Коли починається наша з тобою гра.
Що скажеш? Хоч правила ще пам'ятаєш?
Вся суть гри у тому,що ти мене тихо вбиваєш,
А я зосереджено дивлюся в твої очі
Й шукаю в дитинстві загублене "Тамагочі".
А іноді згадую,скільки життів ми разом.
Можливо,з'явились ми з першим хорошим джазом.
Ми були шалені і вільні,носились по світу,
Тримались за руки,кидаючи виклики вітру.
А потім я прокидаюсь у темній кімнаті.
І залишки спогадів знов забирають містичні крилаті.
А залишки дотиків вітром змітає зі шкіри.
Тим вітром,який ми здолати таки не зуміли.