Чи доля була крилата,
Чи кликали вже крилята,
Коли вона, мов лелека,
Полинула в світ далекий –
Далекий і невідомий,
З тривогою: як там вдома?
Той світ часто був жорстоким:
І заздрощів їло око,
Жалило й жало зміїне,
Збивала не раз коліна…
Йшла. Падала й підіймалась
І з долею знов змагалась…
Стрічались і жорна, й труби,
Все мала: і ласку, й грубість,
А доля тоді сміялась,
Ще й подругою назвалась…
Та чи була вона нею,
А чи відбулась брехнею,
Ніхто вже цього не знає,
І все ж вона не одна є,
Бо подругу має – Музу:
Рве квіти із нею в лузі,
П’є запахи абрикоси,
Стрічає життєву осінь.
Уперто прямує в зиму,
Десь видна, а десь незрима…
Від дійсності ж не втікає…
Від Бога, мабуть, така є.
28.09.2020.
Ганна Верес (Демиденко).