Питання мене мучить кілька літ
Не залиша воно мене й сьогодні,
Чому війну ізнов дозволив світ,
І хто воює: влади чи народи?
Кому потрібна й ця була війна –
Москві чи тим, хто на престол усівся?
Влаштовувала тих і тих вона,
І гинуть у ній люди, а не вівці.
Там ті лягли, хто сутність правди знав,
Кому боліла доля України:
Це – Київ, Львів, Житомир і Борзна…
В котли потрапили, під ДАПівські руїни…
Для них кінцем не став тоді Майдан,
Саме від них стара тікала влада.
Нова не менш боялась їх. Ридав
Майданівець удруге, вже… від зради…
Майданна хвиля їх тоді несла,
І мали б неодмінно перемогу,
Та кормчий, бач, не мав іще весла,
Чи бачив іншу він собі дорогу?
Й лягло їх там немало – тисячі –
Від куль, снарядами покошені і «Градом»,
Вони життя нового сіячі,
Їх не манила слава чи паради.
Це ті, у кім упертості струна
Майбутнє їм велике обіцяла.
Може, тому й покликала війна,
Щоби зійшли вони на п’єдестали?
Чи скупить гріх Росія цей колись
І чи покаються пред Богом наші кормчі
За сльози матерів, що пролились,
За недитячі у сиріток очі,
За кожен їх без батька-неньки день,
Адже війна дитинство в них украла,
Тепер їх доля по життю веде,
І стануть вони совістю для краю.
Горить Донбас отим страшним вогнем,
Що пропікає мозок, серце, груди,
Та Україну вже він не зігне!
Її не знищать і свої іуди!
25.07.2020.
Ганна Верес (Демденко).
