Зустрілися якось Душа із Серцем...
У Серці поселилася якраз нова любов.
Черпало Серце щастя золотим відерцем
І мліло повсякчас, і молоділо знов.
-Як справи? - Серце Душу запитало.
- Живу, радію, коли все гаразд...
Та все ж, здебільшого, хорошого так мало,
Здригаюся від завивань серен щораз.
Усі, хто йде, то кожен в мене влізе,
А ще бува, як пожалієш, наплюють,
А хтось з чутками і неправдою замісить,
Побють словами й ноги обітруть.
А ні тобі теплом мене зігріти,
Ні приласкати словом, ні добром...
Коли ж настане час, щоб відлетіти!
Не можу я миритися зі злом!
Жаліти треба немічних та вбогих,
Мирити нерозумних, і миритись з цим
З неспаведливістю боротись, лікувати кволих
І не забути помолитись, поміж тим...
Та хочу, Серце, я з тобою помінятись:
Я буду розганяти в тілі теплу кров,
Ти ж будеш без надії сподіватись
І захищати віру, щастя і любов!
-Та ні! - сказало Серце. - Прозаїчно
Ти думаєш - стискатись, битись...Ще й болить!
Ти будеш з вірою і щастям жити вічно,
А в мене на любов всього лиш мить...