Така уся тендітна і красива,
Волосся вітер обійма мрійливо,
Глибокі очі глибші від небес,
Неначе зір дарунок чи одна з принцес …
О, ні. Це зовсім-зовсім не про неї,
Страждання у очах, зневіра і похмурість,
У клітці плаче птах,
Кругом танцює дурість …
І кожен норовить, щоб їй завдати болю,
Вона живе як спить, їй мріється про волю …
Лахміття це зніміть, у неї гарне тіло,
І чорне обітріть, щоб стало воно білим.
Не штурхайте її, все тіло вже в ударах,
Ще сонячно і день, а очі вічно в хмарах …
Була іще малям, як Правдою назвали,
Від бід і ворогів в гущавини ховали,
А потім ті ж самі, що їй наче служили,
Втомившись, всю її болотом обліпили …
Бреде вона сама, а їй услід каміння,
Вона ж наче свята, а їй самі гоніння,
Вона ж іще дівча, струнке чудове тіло,
Зігнулась від нещасть, на землю ледь присіла …
А їй уже кричать: ану геть забирайся,
І біля наших вілл й маєтків не вештайся …
Брела вона, брела й зайшла аж на край світу,
І друга тут знайшла. Тим другом став їй Вітер.
Схопив її усю й підняв високо в небо.
У чистому дощі в лахміттях без потреби.
Кружляють там удвох, замріяні й щасливі.
І мабуть дав їй Бог за це пташині крила …
Тепер вона летить, донизу не злітає,
Із вітром шелестить, щось ним повідомляє,
Красунею тепер ледь вигляне з-за хмари
І кривдникам своїм дарує щедро чари …
Оригінально! Мені сподобалось. 
