О, мої друзі! За звичайно
Ми всі забули, тане крига
Та знов, на небі, та квадрига
Коней, небесних, пара пар
В душі, роздмухують той жар,
Що нас, щораз, тягне у вирій
Немов би крила боже дав
Та відібрав... ох, боже збав
Намокнуть в нещасливій зливі
Та загасити в душах жар.
Хто я? Один... блукач у степу,
Актор життєвого вертепу.
Та, мов ковил, думки злітають,
Коли нас друзі забувають,
Щоразу... линуть до небес,
Та там, вичікують... чудес.
А чудеса, як дітки мАлі,
Щораз вигадують піжмурки
Та, ще сховались до шкатулки
Та грають з тінню у підвалі.
