Усі мої осені, усі тиші зникають,
гірчать полином вечори і світанки…
Час залишає незмінно свої пекторалі,
і слова боязкі заправлені в рамки…
Усі імена, що беріг в сполоханім серці,
що здавалось назавжди залишаться там,
і житимуть разом з мого початку й до смерті,
уже стали в душі зруйнованим храмом…
І холодні дощі, тепліші за холод долонь,
жовтіє обличчя у вікнах спустілих…
Я обійму колючість покинутих осіню крон,
і тиші в яких ви мене загубили…!
