Вже пізня осінь…
Ридають стомлено дощі,
Короткі дні минають довго й тоскно
І небо сіре
Схилилось низько у імлі,
Неначе впасти хоче
На землю зовсім…
Так сумно-тяжко на душі,
Думки застигли, мов залиті воском…
Не знають міри,
Розперезалися в гіллі
Вітри, і дмуть щоночі…
Дерева босі,
І весь туман в калюжі стік…
А серце проситься увись, нагору,
Де сонце жиє,
Й гріє, й світить так завзято,
Аж ген до небокраю!
На марно осінь
В істерику впадає…Вік -
Її короткий. І вже, мабуть, скоро
Все білим вкриє
Простирадлом сніг лапатий…
Давно його чекаю…