Я був хлопець - забіяка,
Верховодив як завжди.
Якщо десь є бійка, сварка,
То мене тягли туди.
Чи то бити, чи то мстити,
Я мирив обох.
Що мені було робити,
Одну силу мав за двох.
Йшов я якось по дорозі
Та й насвистував пісень.
Що ви думаєте? На розі
Зупинивсь, неначе пень.
Красуню-дівчину побачив,
Очі чарами сповна.
Ніби хтось мені віддячив,
Дав міцного стусана.
Я від подиву шатнувся,
При дівчині став слабкий?
Ніби сон мені здалося.
Чи то я глухонімий?
Щось дівчина говорила,
І труснула за рукав:
-Ти що сліпа людина?
Ти ж мене перелякав!
Ти ж вискочив з-за рогу,
Чуть мене не збив.
Тепер давай дорогу,
Таких не бачила ще див.
Я хотів їй щось сказати,
Та й про все забув.
Щось хотів я лепетати,
Ніби язика ковтнув.
Але ж хлопець я, нівроку.
Честі в мене не віднять.
У плечах широкий.
І підхожу їй під стать.
Білокурий, сині очі.
Чуть продовжене лице.
Сильні руки, кажуть хлопці,
Постою за нашу честь.
А думки летять в мовчанні.
Скільки часу вже пройшло?
Як мені сказать дівчині,
Що наше щастя, нас знайшло!
