Останні дні Петра Калнишевського - кошового отамана Запорізької Січі
Холодні мури каземата,
замість постелі жмут соломи.
Лиш чути кроки. Кроки ката
відлунюють в душі, як громи.
Кафтан розпався на лахміття,
уже давно не бачать очі.
Тобі назавтра вже й століття,
а смерть не йде, забрать не хоче.
Від дум тяжких, тяжка утома...
Ти чув не раз: "Калниш продався!"
Та помилялася сірома
Ти - отаман! І ним зостався!
Гарячі голови старшини
тебе колись ледь не убили.
На шаблі брали і на кпини...
А потім знов перепросили.
Беззубим ротом усміхнувся
згадав, оті перепросини.
"Вернися, батьку!" Й він вернувся
на Січ вернувсь, як до родини.
Калниш згадав свої звитяги,
як били вражину завзято.
І переможні були Стяги,
та й зрадоньки було багато.
Медальку дала Катерина
камінчики на ній і квіти.
Ти втратив Січ! Твоя провина...
Фальшиві в Катьки самоцвіти.
Змії повірив, Катерині,
отій проклятій сучій мамі.
Тому й сидиш в тюрмі й донині
у Соловецькій гнилій ямі.
Холодні мури каземата,
замість постелі - жмут соломи.
Лиш чути кроки. Кроки ката
відлунюють в душі, як громи.
