Я на тебе уже не чекаю,
суховієм ввірвалась,
й так само пішла…
Молоком в підвечір’ї
моїм розливалась,
розбивалася мріями
наче кришталь
об рутинні, стривожені будні…
Зливи серпневі
в жнивах розчинялися жовтих,
грудневі
дощі замерзали
на вікнах німих,
а ми нарізно душі ховали
під стомлені ковдри,
тіла довіряли
лише для них…
Вчепившись руками
в жорстокість щоденну,
не помічаємо
справжніх очей теплоти…
Під вечірні мости
щастя ховаємо скверно,
таке довгождане
й просте,
а там йому темно
і боязко…
Сонце по пояс
сховалось за край,
і мій небокрай
згасає поволі
в твоїх чистих долонях…
В моїх скронях
стукоче ім’я твоє
й завмирає…
Я на тебе уже не чекаю,
суховієм ввірвалась
й так само пішла…
