Я живу у маленькому, порепаному, п'яти поверховому будинку. Таких будинків у цьому місті тисячі.Вхідні двері з кодовим замком (який однаковий для усіх таких будівель), третій поверх, двері направо, все. Я вдома. Я сховався від усіх, тут я в безпеці. Всі мої проблеми залишаються тут у прихожій. Я знімаю їх з себе разом із шапкою, рукавицями та взуттям. Все це я залишаю тут.
Гарячий чай, хліб, масло, сир. Я сиджу на кухні і дивлюся у вікно, що виходить у двір. Тут нікого нема навіть тих звичних нам бабок, що розмовляють лише про дибільні серіали, які зїли їхні мізки.Цей двір пустий. Тут є лише сніг, лиш він тут живий.Падає тане, перетворюється на калюжі. Зараз він хазяїн цього двору. Я не люблю дивитися у це вікно, воно навіває мені сум, ця тиша закрадається мені в душу, спорожнює мене, і залишає мене пустого на цій ненависній мені кухні.
Мій дім стоїть біля маленької вулички, незрозуміло на честь кого названої. Люблю дивитися на цю вулицю через отвори у стінах. Хто так незграбно але нудно і ретельно вирізав діри на кам'яному полотні наших стін ?Я дуже радію коли на цій вулиці відбуваються затори. З мого вікна не видно усієї картини, лише маленький клаптик шедевру невідомого майстра. Я не бачу причини лише наслідки.Люди сидять в машинах нервуються. Комусь з них треба терміново до дому: за нього хвилюються рідні. Інший поспішає в лікарню: у ньго буде син. Хлопець з дівчиною запізнилися до кінотеатру.
Я тут на камені, маленькому острові, в цьому домі, а навколо тече вода, дуже швидко, бризки летять мені в очі. Звідси видно усю текучість світу, усе рухається, намагаючись змінити всіх довкола.
Все це без мого втурчання