А ти приходила некликана,
Поміж нагальних справ мостилася...
Душа була ще без'язикою,
Допоки Муза не з'явилася.
Ця тінь примарливо-просвітлена,
Жагою юності покликана.
Спліталися у зав'язь літери,
Коли себе хотілось виплакать.
І понад буднями сіренькими,
О, як мені тоді літалося:
Здавались прикрощі дрібненькими,
А будні - святами здавалися.
Такими веселково-чистими,
Ясними барвами прозорими
Ти Світ мені зуміла висвітить,
Словами душу розпросторити...
О, як тебе чекалось, подруго,
Коли кволіло серце раною:
Ти ж несподівано приходила
В хітоні ночі срібнотканому...
Між прохолодних трав зарошених,
Із оберемком квітів ніжності -
Сни наяву мені приносила,
Поезіє, Твоя Величносте...
Слова оті, прості у щирості,
Душевні й теплі, не заковані -
Лише Закону Справедливості
Мої слова завжди підкорені.
Ти все блукаєш Світом зоряним,
Поетів віднаходиш - Вічності...
Вдихай натхнення в душі стомлені,
Поезіє, Твоя Величносте...
Світлана Імашева
НЕ випадково Ліна Костенко написала геніальні слова, що "Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі". Я дійсно сьогодні доторкнулася до вашої душі через ваші думки...
Дивуюся, як інколи такі чудові твори залишаються майже поза увагою авторів. Це ж шедевр, Світлано! 
