В сім'ї Мироненків свято - повернувся батько з Харкова, де працював на кухні в одній із місцевих їдалень. Мати застелила святкову вишиту скатертину. Поставила на стіл хліб і запалила лампадку на покуті. Адже в хаті празник – на столі, на великій полив‘яній тарілці, лежав справжній хліб. Правда це не та велика духмяна хлібина, яку мати випікала в печі ще рік тому, а крихітні шматочки, може кимось недоїденого, а швидше за все відділеного батьком від свого мізерного пайка. Поруч з хлібом лежали зварені картопельні лушпайки, декілька цілих картоплин, невеличка жменька квасолі і гороху. "Їжте діти": пригощав батько. Мати сиділа осторонь на лавці, що колись змайстрував уже покійний дід Григорій, і раз у раз витирала очі хусточкою. «Їжте, мої любі, їжте, промовляла вона до своїх дівчаток Марфи і Наталки. І сина Іванка. І вони іли. Уплітали за обидві щоки батькові гостинці. Йшов 1932 рік. У селі вже давно було створене колгоспне господарство. Але Мироненки не поспішали приєднуватися до колективного господарювання. Були вони людьми набожними, працьовитими, небагатими, але і не бідними. Працювали не покладаючи рук. До колективізації мали деяку худобу, що дісталася матері Софії в придане і жили працюючи, народжуючи дітей і були на своїй землі щасливі до цього року, до цього дня, до цієї голодної страшної миті, коли мати заламуючи руки благала: «діточки, любі мої, рідні потерпіть, діждемося батька. І ось діждалися.
Батько пробув вечір і ніч, а під ранок знову зібрався в дорогу. Щоб через деякий час зробити все неможливе, але якось дістатись рідного села і принести своїм дітям гостинця від зайчика. Ось так і виживали дякуючи батькові, та якомусь покровителю в Харкові, що пристроїв батька на роботу в їдальню. Та доля вирішила по іншому, а скоріше недоля в образі сільських активістів. Увійшли в хату вранці, ще діти спали:"-Ну, Софія, надумала в колгосп?" А Софія стоїть мовчки, тільки дітей до себе пригортає. "Ну то посидь в холодній, подумай. Може що й надумаєш".
Найменша Наталка вчепилася за материну спідницю і ніякими силами її відірвати було неможливо. Так і пішли разом Софія і Наталка. На порозі мати повернулася: "Дітки, чекайте, батька".. І пішли.
Діти чекали. Але через чотири дні в дверях стала мати з Наталкою на руках. Обидві були хворі. Частий кашель і великий, жар який не спадав декілька днів, звів їх у могилу. Поховали Софію і Наталку під старою великою грушею, що росла на городі.
Батько застав дітей під тією ж грушею. Іванко лежав на траві, Марфа обнімала маленькими ручками свіжий горбик землі і промовляла: «Мамо, чи вам не холодно там, мамо….»
Бідна моя маленька Марфа, яка колись подарує мені життя.
