В службових справах я прибув до маленького містечка N. Ввечері, щоб скоротати час перед відїздом, вирішив прогулятися містечком і пізнати для себе щось цікаве, бо такі маленькі міста, яких в нас дуже багато, мають власну неповторну історію, відображену в древніх замках, що розмістилися на високих пагорбах, стареньких церквах, а то і просто будинках, водонапірних баштах і ін. Я саме розглядав таку невеличку дерев'яну церкву, коли, зовсім поряд, почув скрегіт гальма якогось автомобіля і крик:
- Лейтенанте! Лейтенанте, це Ви?!
Я не обертався, бо ці звуки аж ніяк не могли бути направлені до мене, бо хто в цьому маленькому містечку мав мене знати. Але крики повторювалися:
- Лейтенанте, та стійте ж!
Хтось торкнувся мого плеча і я зрозумів, що крики все ж стосувалися мене. Я зупинився і повернувся. Переді мною стояв захеканий чолов'яга років так з п'ятдесят, в дорогому костюмі з краваткою:
- Не впізнаєте?
- Ні, вибачте, але не пригадую щоб ми з Вами десь зустрічались.
Він був гарної статури, сивоволосим чоловіком і добродушно посміхався:
- І не дивно. Стільки років. Чверть століття. Не дивно. А я Вас відразу впізнав. Все ж придивіться.
- Та ні, не пригадую. Мабуть Ви все ж помиляєтеся.
- О ні! І ви зразу погодитеся зі мною, коли назвуся. Навряд чи хтось із хлопців зараз в Вас також впізнав би того високого, худорлявого, напрочуд замкнутого і, що казати, непривітного лейтенанта, але не я. Бо я Вас впізнав би відразу навіть в Парижі, а чи Нью-Йорку. Бо Ви для мене як другий батько, батько який відкрив мій талант, батько який пробудив в мені впевненість в собі. І тим що я маю, я в великій мірі завдячую Вам.
- Та, що Ви, - я посміхнувся, - кажіть вже не томіть. А то й так заінтригували і ще більше впевнили що ми незнайомі. Бо таке, такий вплив на Вас я б все ж пам'ятав, або хоча б щось пригадував.
- Та я - Василь. Оране. Зона. Вами неофіційно назначений, Ваш заступник комвзводу рядовий Балюк. За що мене так невзлюбили всі сержанти не тільки взводу, а й роти. Пригадуєте!
- О, Боже, Василю. Тепер пригадую. Тепер розумію як ти впізнав. Не впізнати не міг, бо в тебе ж була, і бачу залишилась, феноменальна пам'ять. Радий, дуже радий зустрічі!
- Ото ж, а хто відкрив її у мені. Ви! В перший же день вашого самостійного командування взводом. Пригадуєте, як Ви на, здається, 53-й позначці зібрали сержантів і сказали: "Складіть схему виходу звідси"? Вони не справилися з завданням. І тоді Ви подивилися на взвод і ткнули в мене пальцем: "Спробуй ти." І я тремтячою рукою, весь спітнілий, намалював детальну схему переходів, без жодної помилки. Ви глянули на неї і сказали: "Та не тремти ти так, супер, будеш моїм заступником, посильним і всім, бо більше помічників мені не треба. Взвод єдина і неділима одиниця. Чому ти? Бо хочу щоб не заблукали, як мене десь відізвуть. І взагалі в зоні я для вас цар і бог. Все."
- Так. Пригадую, сержанти тоді образилися на мене. Але тільки до першого завдання, до речі в той же день, коли треба було спуститися вниз і швидко приперти на верх кабель вагою не менше 50 кг. Тобі з Миколою прийшлось тягнути на п'ятидесятиметрову височінь. І це тільки перше завдання, а скільки їх було. І я завжди був впевнений, що ти їх виконаєш. Ми були партизани, не до звань, головне виконати завдання. Хоча ти також мене один раз підвів. В підвалі. Пригадуєш. Треба було відбійними молотками зняти цементний настил і ви не змочивши його почали довбати. Коли я прийшов все було в пилюці.
- О, Ви мало не вбили мене і того розпорядника, який дав таку роботу та змусив нас довбати і сам там з нами дихав. Швидко віднайшли гідранти, погасили пилюку, але Ви мені цього проколу так і не пробачили: "Ти, все життя будеш працювати і їх лікувати...", а далі наш неперекладний зоновський фольклор. І цей урок я засвоїв. І лікую, і багатьох витяг з того світу.
Ми сіли в дуже гарну машину і через деякий час під'їхали до фешенебельного ресторану:
- Це мій, як і ферма, що он ген видніється, і поля. Кручусь, заробляю багато, маю фонд по підтримці хлопців, грошей не жалію, нащо їх збирати.
Ми посиділи в ресторані попригадували, вірніше, він розказував, а я слухав. Він все пам'ятав, підтримував з багатьма стосунки і багатьом допомагав.
Мені треба було вже від'їздити.
- Радий за тебе.
- Дякую лейтенанте.
Автобус їхав серед широких зелених ланів. Я дивився на них і щаслива усмішка не сходила з мого обличчя. Випадкова, але яка приємна зустріч...
липень 2011
ID:
577039
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.04.2015 19:48:06
© дата внесення змiн: 25.04.2015 19:48:06
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарна розповідь, Леоніде... І така щаслива зустріч! Мене мої співармійці уже й не впізналию, мабуть! 
