Не питай, чому я холодний. Не питай, чому такий сумний. Не питай, чому я зовсім не радію. Чому самотньо і тихо у мене на душі. Не питай, чому я знов черпаю сили з болі та страждання. Я не хочу розмовляти. Я не хочу жити. Я знов відкриваю залитті очі. Я знов встаю з порожнього ліжка. Мені ж так хочеться відпустити всі мої страждання, усю мою здатність жити та творити. Але чомусь мою маленьку, скривджену душу охвачує страх. Охвачує нестримна біль. Я не можу дописати останню строку мого життя, бо весь лист життя – лише одна, тонесенька сторінка життєпису. І тут, посеред пустинного поля, я бачу надію, віру. І знов я підіймаюсь та починаю творити, починаю якось, жити. Але ж чому, людину так не лякає смерть, як страх за свою душу? Чому ці сили надії приходять лише, коли нема сенсу жити? Чому я з кожним днем все порожню, почуття все холодніють? У мене, напевно, психоз, який я не бажаю лічити.
