Я втомився.
Від міста,
від постійного шуму.
Всі кудись поспішають,
невідомо куди.
Я втомився від ритму,
що в цім місті пульсує.
Від машин і людей,
що снують навкруги.
Це не моє, не рідне,
воно надто чуже.
Працювати би плідно,
та немає вже сил.
Поглинає буденністю
радість всю необхідну.
А взамін так нічого
і не дає.
Я не можу так жити.
Надто довго тримався.
Хочу просто любити,
щоб коханню віддався,
та нема його більше,
в серці моїм,
і від цього усього,
почуваюсь чужим
й не потрібним.
Я не можу творити,
муза вже не рятує.
Її просто немає вже,
її вже не існує.
Не потрібні їй люди,
які в відчай впадають.
Їй потрібні лиш ті,
щастя хто відчувають.
Та не я.
Мені якось раптово
стало просто байдуже.
На своє все життя
і на те, що в нім буде.
А хоч навіть й нічого.
Однаково мені.
Опускаються руки
і тону я у власній пітьмі.
Та однаково якось мені.
Не рятує вже й музика,
праця всього життя.
Я вже нею займався,
коли був ще дитям.
Рочки три мені було,
я в садочок ходив.
Завдяки своїй Мамочці,
перші кроки зробив
у світ музики.
Та тепер не рятує і це.
Що відбулось?? Не знаю.
Просто сильно втомився
і все.
Роки два не спинявся,
працював. Думав,
що пронесе.
Але ні, не пронесло.
Без жалю
просто збило із ніг.
А підвестися знову,
сил забракло, не зміг.
Я втомився..
