Обожнюю час коли годинник повністю обнулює свій лічильник. Коли вулиці затихають,а вітре несе у відкриті вікна довгождану прохолоду. У такий час хочеться лежати на ліжку,не вкриваючись теплою ковдрою,і відчувати як свіжість тоненькими пальцями торкається твоєї шкіри. Так ніжно.. Так урочисто…Ніби готуючи тебе до чогось важливого…
Так добре,коли голову заповнюють незрозумілі образи. Людей яких ти любиш,або тих з кого ти копіюєш своє життя. Свої дурні звички. Свою гордість та примхливість. Зраду власним мізкам та переконанням.
Іноді здається що доступ до розуму просто заблокований,а поруч немає автомата,куди можна було б засунути гроші та відновити роботу голови. Ось так сидиш. П’єш на кухні зелений чай та дивишся у вікно на мертву автомагістраль. Думаєш,кому зателефонувати опів третьої ночі з пропозиціями типу:« А приходь зараз до мене,зігрієш,а то так самотньо…» або « А давай ти мені завтра поясниш як розв’язувать тригонометричні рівняння…» Хоча прекрасно розумієш,що не ти сам,а не твій співрозмовник до сих пір ледве можуть 15 поділити на 3,не говорячи вже про вищу математику. Тоді розумієш,хто тебе по справжньому любить,бо,в основному,після таких звінків люди починають користуватись послугами кіллера.
Продовжуєш сидіти,іноді піднімаючи свою дупу,перетягуєш її до холодильника,а потім знову на стілець. Не дає заснути лише тихе похропування старого,ще радянських часів,холодильника. Очі закриваються… Але ні,сьогодні спати не буду. Скільки ще ідей,дурних,збочених може прийти в голову. А хто як не я буде зустрічати світанок? А якщо він образиться і більше не прийде?!
Тому я продовжую пити гарячий зелений чай та гортати список номерів у мобільному телефоні, шукаючи чергову жертву.
