Один звук. Він став останнім компонентом для кристалізації мого серця. Коли ж він трішки змінив тональність, кришталь здригнувся від несподіванки,затремтів й тріснув. Так ти наніс мені першу рану своїм словом.
Той звук примудрився зайняти вільні клітини моєї шкіри та пустити там корінці. Пустити їх аж у саму душу. І щипати її, нагадуючи мені помилки минулого.
Ті слова завше обривають мене з небес власної гордості, і тоді я несуся з шаленою швидкістю на давно опалених крилах Ікара.
Чи може любов, твоя любов, змучено вмерти? Певно, може. І я разом з нею теж.
Якщо лише ця осінь, ця статурна дівчина у золотому вбранні, не змилостивиться над нами. Вона мала б викинути оті думки з наших дурних голів і трохи полегшити мій біль. Але останнє – дарма. Цю ранку можна вирвати лише з серцем. Грані маразму та непорозумінь завжди тісно переплітаються одне з одним.
Ти не вмієш чути, а я втомилася терпіти.
І лише один звук був виною тому.
І лише один звук ще в силах щось змінити.
Звук трембіти, що лунає у степах та горах, і сповіщає про омріяну свободу, довжиною з вічність.
Звук дитячого плачу, що пробуджує у нас жалість.
Або звук поцілунку на моїй скроні, що нагадує про твою вірність. І саме його щось його давно вже не чути…
