Візьму у руки шаблю вікову,
від часу потемніла її криця.
Гетьманську пам‘ятає булаву
ця бунтівна домаха-блискавиця
і старшини козацького пернач,
і загрубілі у боях долоні,
і вітру свист, коли степами вскач
баскі літали запорожців коні.
Не милував зручне руків‘я час,
все потьмяніло, не у позолоті…
Стискав його отаман і не раз,
як прагнув крові недруга і плоті.
Пощерблений звитягами клинок,
поточене іржею гостре лезо,
пуститись мріє у п‘янкий танок
між ворогів підступних і тверезих.
Зустрілися через десятки літ
сьогодні ми з тобою не на святі.
Пройшли часи, та не змінився світ,
і вкотре сталі дзвін у власній хаті.
Чи знову не упустимо ми шанс,
уся у ранах Україна-мати.
Йдучи за плугом полем у наш час,
ще рано шаблю з пояса знімати.
18.09.2021
