Коли повстали ті мерці,
Яких ніхто не пам’ятає,
І смерть на кожного чекає,
Життя тримаючи в руці –
Не залишається надій
Хоч у шпарину заховатись –
Ніхто не зможе врятуватись,
Ніщо не змінить хід подій .
Безсонне місто навкруги –
Таке химерне і байдуже.
Тож – чи живі ми, чи недужі –
Те все не матиме ваги.
Десь за вікном лютує ніч,
Скажено б’ється в стіни з лету,
Снує підступливі тенета
Світ, сплетений із протиріч.
Тих,, що всередині, за склом –
Це все наразі не турбує.
Примарна темрява вартує,
Небес торкаючись чолом.
Немає сил ступити крок
З цієї тиші і безпеки –
Щоб повернутись в день, у спеку –
Страхи замкнувши на замок.
А тут лишились – тільки сни,
Які вертаються щоразу,
Мене доводячи до сказу
Чуттям переляку й вини.
... І знов дорога крізь ліси.
Вже – рання осінь, вечір ранній.
Спижеві крони – наче бані
Неоспіванної краси.
Було тут місто, був тут міст –
Тисячоліттями пізніше,
А зараз – тут панує тиша
І опадає жовтий лист.
Лунає тиша, наче рев.
Вона є пастка, що чатує
Мандрівника, який прямує
Між зачарованих дерев.
Щоб власну смерть відволікти –
Приносять жертву юні жриці –
Чарівні – і безумнолиці –
Мов сплав жорстокості й цноти.
Вже той невдаха кров’ю сплив –
Несли роздерте тіло яром...
Я прокидався від кошмару –
Над містом лився щемний спів.
Так треба – спалимо живцем
Зеленооких цих вакханок.
Зустріну я безжурний ранок,
Йдучи в зажурі манівцем.
