Нара́зі твої очі, наче не́бо –
сірі, і блаки́тні, і тума́нні,
я їх собі вимолюю, мов тре́би,
дії укриваючи рахма́нні.
Небесні очі зрів і лазурові,
сапфірові, розмитий електри́к,
але в твоїх прозоро-барвінкових,
тону, як у безодні мегакри́к.
Вгрузаю серцем, як в озера чисті,
що кришталеву ніжність джере́лять,
дурманом вщерть наповнені імли́стим,
незрозумілим, наче древня «ять».
Але у них сьогодні насоло́да,
індіго ледь приправлена блакить.
В сумний осінній день – це нагоро́да,
яку дарує небо, щоб любить.
