Там на леваді копанка стара,
Навколо неї верби похилились,
Чи танцювати мали, чи сплели вінок,
Чи в думці над водою зажурились.
Там на леваді копанка стара,
Всі плавати у ній ходили вчитись.
Хапались льотом за вербове ми гілля,
Тримались міцно, щоби не втопитись.
Там на леваді падали в траву
І так сміялись, аж луна дрижала,
Коли, раптово, Ромка вляпався в «млинець»,
Який корова щедро там поклала.
Левада вся, коли прийде весна,
Встеляється калюжницею рясно,
Та хто міг знати, що до нас прийде біда,
Війна – злодюга, як завжди, невчасно.
Я хочу на леваду знов піти,
Своє дитинство втрачене згадати
Та тільки можу міну у траві знайти,
Чи кулю снайперську з кущів «спіймати».
П'ять довгих років йде уже війна,
Чи сон жахливий, чи страшна реальність.
Сміюсь я рідко і з’явилась сивина.
Зкалічене життя, мені - шістнадцять.
Та я, живий… Романа вже нема…
Я буду його хлопцем пам’ятати.
Сусіди наче тіні ходять по землі,
Бо деякі залишились без хати.
А серце на леваду кличе знов.
Не хочу я дорослішим ставати.
Боюся, що мене також примусить
хтось
В майбутньому дітей малих вбивати.
Там на леваді копанка стара…
