взимку чи ні,
це місто
схоже на сухореброго сірого собаку,
в якого навіть немає сил скавучати.
врешті,
воно з часом би віддало
Богові душу,
якби не зграя суден,
що приходить до порту,
якби не веселі, засмаглі пуерторіканці, греки, панамці,
які так щиро посміхаються,
махаючи тобі привітно середніми пальцями,
поки брудні, втомлені докери-негри розвантажують
кольорові метали.
і ти мовчки проводжаєш кожного,
хто заходить в акваторію твоєї річки.
ввечері ти набираєшся по вінця
портовою пальонкою
і блюєш десь у темних закутках,
вивертаючи назовні рештки надії зі свого життя.
і, можливо, одного такого вечора,
ти впадеш навзнак у промерзлу багнюку,
і вимагатимеш смерті.
чайки будуть жалібно квилити за тобом,
а в очі падатиме бридкий, дрібний сніг.
коли ж ти все-таки помреш,
перед яскравими ворітьми раю, замість Петра,
тебе стріне невисокий, засмаглий чоловік,
який тицьне тобі в око середнім пальцем,
вишкірить зуби,
і попросить закурити ламаною англійською:
do you get it, bro?
