Так шелестіло листя в голові,
Блакитне небо падало у вічі...
Ми так були немов віки-сторіччя,
А дні летіли все нові й нові.
Цупкий асфальт малює карту в простір.
Зіниці широко від поруху планети.
Давай візьмемо рюкзаки, намети
І вирушимо в гори вищі зростом!
Такий цей світ. Кому у ньому жити?
Художник - зголоднілий, а поет - нещасний.
Можливо тим, хто ластовинням вкритий рясно?
Або тому, хто ноги носить світом?
Покинь усе, іди в мої обійми, руки!
Я напишу тобі іще мільйон віршів!
Вже місяць впав, за комір тобі сів,
І тихо сипле ніч у вуха звуки.
дякую за коментар
Гарно...
