ПЕРЕКЛАД З Е. Асадова.
Ми в давній розлуці. І зараз між нами
Сузір’їв мережива, посвист вітрів,
І потягів скорих стремління у далі,
Та ланцюги довгі гулких проводів.
Душа, хоч якої, та звісточки просить.
Чекаємо, серцем від них горимо,
Та звістки, буває, не пошта приносить,
Крізь стіни проходять, як світ у вікно.
Як раптом почуєш про мене сумне,
Що зраджений тим, кому дав свою руку,
Що в прірву штовхнув цей негідник мене,
Прирікши на тяжкі страждання та муку,
Все тіло у саднах, кров на губах…
Нічого не вдієш, як доля мінлива.
Хоч в друзі не кожного варто приймать,
Та помилка в комусь буває, можлива.
Якщо лиха звістка, наче темна імла,
Ввірветься і мовить словами глухими,
Що смерть мою пісню спалила дотла,
Та в чорний квадрат занесла моє ім’я…
Веселі вуста вже зімкнулись навік…
Яка ж тобі втрата! І чим її змірить?!
Безглуздо! Та можеш в цю звістку повірить:
Лиш скелі безсмертні! А я, – чоловік…
Якщо у хмільну, у весняну добу,
Почуєш: за марою щастя в гонитві,
Я серце своє не тобі простягнув,
Схвильований дивом: не в тобі, а в іншій…
Сльоза хай не бризне, не здригнуться вії,
Хай холоду горя твоє серце не зна,
Такому не бути! Я так просто не вмію.
Ти, - в долі моїй, наче Сонце! – одна!
