|
На вулиці вже повечоріло... Небо вкутала темно-синя ковдра, безладно всіяна маленькими золотавими крапочками, ніби хтось взяв фарбу та пензлик і забруднив це полотно. Але «забруднив» буде сказано дуже негарно, бо милуватися цим витвором природнього мистецтва можна було вічно.
От і Яся - ніжна, замріяна чотирнадцятирічна дівчинка, сповнена романтики не впускала цієї можливості. Вона могла сидіти, отак, просто втупившись у небо годинами. І їй не набридало. Дівчина сиділа до того часу, аж поки хтось з домашніх не помітить це та не відправить до ліжка.
Яся страшенно не любила коли хтось з родичів так робить, адже дивлячись на небо вона встигала обдумати все, що сталося з нею за минувший день, ну і на останок помріяти про день прийдешній.
А оскільки майбутній день був досить незвичайним, тож і думки були незвичайними.
Я думаю вам цікаво буде зануритися в думки Ясі, але тільки якщо не скажете нікому, що побачили там, домовилися?
«Господи, завтра! Вже завтра відбудеться це довгоочікуване свято – День Святого Валентина! Вже завтра я отримаю валентинку, або хоча б записочку, малесеньку записочку від Сергія, на яку я надіюся, чекаю вже стільки років! І все, в наступаючому дні мені більше нічого не треба!»
Ось з такими словами подумки зверталася чотирнадцятирічна дівчинка до неба. А потім ще трохи подумавши пішла спати, враховуючи, що чим швидше заснеш, тим швидше прокинешся.
А вам напевно кортить дізнатися хто ж такий цей Сергій? Ну добре, так і бути, розкажу вам про цього хлопця...
Познайомилася з ним Яся (якщо це можна так назвати) в п’ятому класі, коли він перевівся до їхньої школи. Сергій, або Сірий як його називають друзі, одразу сподобався нашій героїні, але вона так і не спілкувалася з ним, якщо не вважати тем, які б стосувалися уроків.
Якщо говорити відверто, особисто в мене цей хлопчина особливої довіри не викликає. Ходить задерши носа, а всі хлопці за ним тягнуться, за авторитета його вважають. А він і користується цим – усіх на побігеньках в себе тримає! І як Яся не помічає цього? Та й дівчата бігають за ним. Але якби ж то прості, а тож найвродливіші з класу!
Добре, досить цього задаваку обговорювати, краще поспостерігаємо за Ясею, яка тільни-но відкрила свої карі очки посміхаючись сонечку.
Готуючи сніданок улюбленій дочці, мама мовила:
- Пречудовий день, чи не так, доню?
- Повністю з тобою згодна матусю. – кинула Яся, а в голові прокрутилося : «Так-так, а особливо для такого дня.»
Не встигла дівчина навіть сніданок доїсти, як в двері хтось подзвонив.
Коли вона відчинила двері, побачила на порозі свого найліпшого друга Сашка, завжди усміхненого хлопчика з біленьким як молоко волоссям та в окулярах квадратної форми.
- Ясько, йдеш до школи?
- Так, звичайно. Але чому ти так рано, ти ж звичайно пізніше заходиш?
- Як це!? Ти мене просто дивуєш! Сьогодні ж такий день! Валентинки ще до «Шкільної пошти» треба вкинути.
- Ну добре, зараз я тільки одягнуся, і підемо.
Коли друзі прийшли до школи на першому поверсі вже стояла «поштова скринька». Яся підійшла до скриньки та вкинула валентинки, адресовані усім-усім друзям, ну і, звичайно ж, Сергію. Потім вона стала чекати Сашка, доки той укине свої валентинки, але той сказав, що його не треба чекати, що він наздожене. Дівчина трохи здивувалася такому проханню, бо ж вони ніколи нічого не приховували один від одного, але зі словами «Ну добре...», погодилася. А в голові промайнула думка: «Напевно Сашкові подобається якась дівчинка, але він не хоче щоб я знала про це, приховує від мене! Якщо це так – то це кінець! Бо всю ту увагу що він приділяв мені, тепер їй буде приділяти! Та ми взагалі не зможемо дружити!» Яся хвилювалася по цьому приводу цілий день і нічого не могла зробити! Та й іще, чи то їй так здавалося, чи було дійсно так, але Сашко був якийсь потайливий, напружений, за цілий день майже не розмовляв із нею. Обдумуючи це, дівчина навіть не думала про свого Сергія!
Але в реальність її повернули старші школярі, які ходили по класах та розносили «пошту». Ось постукали і у двері їхнього дев’ятого класу. Всі зустріли їх радісним шепотінням, «охами» та «ахами», усі чогось очікували. Коли валентинки та записки вже почали роздавати господарям, Яся почула радісний шепіт Маринки - головної красуні класу, але страшної задаваки, яка казала своїй подрузі Лільці, що завжди йшла у неї на повідку: «А я казала тобі, казала! Ось бачиш він все ж таки надіслав мені валентинку, чуєш! Сам Сірий подарував мені валентинку!»
У Ясі навернулися на очі сльози: «Яка ж я дурна! Знову весь рік сподівалася на казку!», але коли вона почала читати свої валентинки, очам своїм не повірила! У валентинці від Сашка, було написано не звичайне «Улюбленій та найкращій подружці», а «Ти мені дуже подобаєшся!»
Обличчя бідолашної дівчини, в якій одночасно змішувались і сум, і радість розпливлося в посмішці: «Так ось хто та дівчина яка подобається Сашку! Це ж я і є! І тепер я розумію чого я так почала хвилюватися, коли здогадалася що Сашці хтось подобається – бо я боялася його втратити, бо він теж дуже сильно подобається мені! І як я не помічала цього?»
ID:
559700
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2015 17:47:37
© дата внесення змiн: 14.02.2015 18:13:42
автор: Єта Льє
Вкажіть причину вашої скарги
|