А що, як ми, нічим не схожі і однакові у всьому, розділені кілометрами і заклопотаними людьми(яким немає діла ні до чого, щоб не стосувалося їх безпосередньо, як от до моєї маленької дурної думки про тебе) все ж таки зустрінемось? Як палко я жадаю цього. Як чекаю на цю зустріч. Як боюся цієї зустрічі. Як підніму очі на твоє огорнене сонцем обличчя, як вперше моє слово влетить у твоє вухо і вилетить з твоїх вуст, як потім воно торкнеться мого вуха і знову моїх вуст. Як скажу тобі, що єдина людина, яку я бачу поруч з собою, зараз і є там. Як ввірю тобі свій перший дотик і свій розпашілий сором. Як думки стрімкими конями проскочуть моєю головою, як солодко буде мені відчувати тебе. Як страшно. Немає нічого безглуздішого за цю нікчемну мрію, одну з сотень і тисяч, що стільки прекрасних, вірячих душ щодня посилає у Всесвіт, за цю маленьку дурну думку, яка з такою надією і впертістю сидить в моїй голові, що я день за днем втрачаю розум настільки, що вже сьогодні цілком і повністю належу тобі. Ця думка лякає мене. Вона стає розміром з моє тіло і моє місто, вона палить мене своєю нетерплячістю і звіриним страхом так, що я можу повністю згоріти...
Немає більшої туги, аніж туга за тобою. Ти щасливий. Здаєшся щасливим. І мені видається, що я вже і не знадоблюся, хоча кожна частинка мене каже про твою необхідність в мені. Про мою необхідність в тобі. Що я ще ненароджена, що я ще повинна зустріти тебе. Дивне відчуття. Інтуїція? Божевілля? Юнацька мрія? Доля? Я не знаю...
Я злюся на тебе. Я думаю, що в ці моменти в тебе з'являється те дивне відчуття, коли наче нічого не скоївши, душа твоя прободжується, розщеплюється сумнівами, докорами сумління й раптовими страхами. Я злюся на тебе за кожен день, прожитий окремо, за кожен подих, який я не чую і за блиск в очах, який я не бачу. Злюся на тебе, бо може ти — моя вигадка, з такою обережність і ніжністю вибудуваний повітряний замок, плід моєї уяви, стигла вишня, яку я, насправді, давно розчавила руками, сповненими бажаннями, злюся, бо не знаю чи зустріну тебе колись, бо знаю, на що здатна надія, яку цілющу і руйнівну силу вона несе...
Я не знаю твого запаху, але думаю ти пахнеш Босфором і теплою кавою, твої очі сповнені розуму і теплоти, твої руки пророкують щасливі моменти, а губи завжди говорять зі мною. Я повертаюся і чую твій голос. Я засинаю і чую його. Я боюся, що цей голос здатен загіпнозувати. Я боюся, що пройду за крок від тебе, буду на сусідній вулиці, у сусідньому кафе, буду на мить від тебе і знову застигну на вічність.
Що як я скажу тобі, що ти мій Стамбул і мій Київ, моя релігія і держава, моє правило й гріх?
Якщо мій Бог здатен зцілити і почути, чи здатен твій дозволити мені тебе? Чи здатна я дозволити собі тебе. Яка розкіш. Яка дурість. Яке лихо на голову, перечитавшу стільки книжок і стільки годин провівішу за навчанням, так і не набравшись істинного розуму.
Якщо ти можеш щезнути - щезни. Якщо це біль, нехай переболить зараз. Не заклинаю тебе. Не прошу тебе. Не прив'язую тебе до себе. Відпускаю тебе. Не хочу тебе. Сумую за тобою. Зустрінь і побач. Я поруч. Я завжди поруч..
ID:
550488
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.01.2015 22:58:31
© дата внесення змiн: 10.01.2015 23:43:56
автор: Sandra CurlyWurly
Вкажіть причину вашої скарги
|