|
Продовження.
Вродився хлопчик ранком березневим,
неначе та весна веселий та пригожий,
у завитках над личечком рожевим.
Луну гучну здичіла пуща множить:
регочеться Сама –
дитя плюскоче:
то гепкою зринає біля тами,
то в пазусі лоскоче, ськає цицьки…
Збігають дні. Статуру парубочу
вже має син. І прагнення – царить
явля: "Хто мій вітець? Ім'я своє я знати хочу!"
- Чугайстрин-цар отець тобі, дитино!
Властитель всіх лісів і всіх небес надлісних.
До нас він скоро вернеться. За сином
прилине і візьме тебе в зловісні
Ворохтськії ліси.
- А нащо, матко?
- Навчать тебе, як буть царем властивим.
Ти знатимеш як вести бій у сферах,
і вихору подібний, станеш хватким,
танечником, і золотий етер
за ложе будеш мать, а за хідник візьмеш Карпати.
Ти знатимеш майбутнє і минуле!
Звірюгою владать, до неї промовляти
умітимеш, - і шулий звір, і гулий
уклін віддать спішитимуть. Горбата
старезная Земля
твої почини
призволить й ворожитиме звитягу.
Отець навчить тебе наук безсмертя,
як одрізнити демонське й нечисте,
щоб нищити яритницьких сестер -
злих мавок, навок, босоркань м’ясиво ніжне істи.
- Отож, мій батько – велетень?
- Підхмарний!
Найвищую з раїн він має за травину.
Де ступить він – хрипить земля. Владарний
зачувши хід, усякая вражина,
збиваючи лани,
чухрає врозтіч,
бо ницих й слабодухих він гонитель,
душман недужних духом, перекинців
і покручів, явид і тонкохвостих;
а ще не любить тих, хто на загин
свій дух обрік, хто плоть віддав дияволу в підмостя,
хто тіло молоде, від Бога дане,
для служби і любви, і чистого зачаття
та хіттю беззаконною поганить:
всіх бузерантів, все людське ошмаття
дірявок їбких, тих,
що генеталій
храм розторочено в мерзенниї утіхи,
що знай встромляють і дають встромляти,
вганяють в лоно гаспидськії палі,
лягають з багатьма. А немовлят -
дітей от тих вбертань та смрадних фестивалів -
ножами вирізають… а не встигнуть
розтяти дитинчат, беззахисних кидають
окрай життя самих, до злого згину, -
де ждуть козлищ і содомітів зграї.
Як стріне гидь таку
отець твій,– зразу
за ноги роздира - твердінь святую
звільняє. Просто Молоху в обличчя
жбурляє їх кавалки. Бо ж уразу
той попустив між люди. Блуду гич
зросла, як він родинний вогнь і лад покинув пазать.
Розумна і проста державця мова -
розсуджує. До ніг йому живе і мерле
вклонитися іде по мудре слово.
Але ж лихий тому дістався жереб,
хто прогнівити зміг
вітрів владику:
навряд чи він знесе одненький щиголь
перста важкого. А як тупне грізно
Чугайстрин-Цар, то разом вогнелике
здригнеться Сонце, хлине дощ залізний
й закрутиться оркан, і в недолуги репне пика.
Вслухається юнак. І кров батьківська
вурдиться юнаку з кервавиці сирої:
вчуває міць недавнєе дитисько,
жага п’янить, струмує, він героєм
бажає стати теж:
- Скажіть, паньматко,
чи ж на вітця, що над світами перший,
походжу я? Чи в нього я удався?
- Не перший він, дитя. Кажи інако –
він серед рівних рівний. Ти ж – угав
гордоти глас, щоб не згнівить вітця, моє малятко.
Рід хочеш знати? Тож послухай сину:
Небесний чередар, співець прабатько Велес,
закоханий у Ладу до загину,
в Перуна вкрав її, на оболок розстелив
й нахитувати став!
І так зайванив,
так душу закропив, вже так побавив
красулю-Ладу – притьмом черевина
попухла їй. І батько твій на рано
родитись став. Пастух звелів щоб син
був красень з красенів: уперш, щоб тіло мав - вовняне!
Щоб був міцний, ікластий, превисокий.
Щоб танцюристом був. Щоб в золоті копита
узутий був, щоб мав вогняне око…
Той забаг вчувши, Лада обдурити
любаса узялась
й дитя принести
пригоже, світа білого окрасу!
Лишень не козлоногого циклопа.
Свекруха, пожалівшись на пересить,
води спросила, кинувся в галоп
по воду Велес. А вона, увесь свій хист чудесний
приклала: показалася голівка,
мальована як цвіт, як мати – чорноока,
от вийшов весь, лише одна кінцівка
в утробі ще… Примчавши, Велес йойкнув,
забачивши синка!
Змахнув руками,
і… ракатиця з черева у мами
з'явилася замісто ноженяти,
і тільце ніжне чорним, як атрамент,
волоссям вкрилось, наче то щеня
вродила Лада. Та, маля за лівий бік з нестями
схопивши, оглашенний химородник
скапустив красоту. З тих пір наш любий батько
накульгує на ліву ногу - зроду
в копито золоте її забрато.
У білому вбранні
мій цар, твій неньо,
з дорогоцінних сукон, - поклоніння
то овчарів і козіїв поштивих,
гаптованеє злотом ще й червленим
руками чесних дів і господинь:
зичливцю і захиснику порічная данина.
Матня на штанях - конусоподібна
і кована як слід – мідяна, воронена,
оплетена ядерним дротом мідним.
Стирчить вона напереді, бо неню
ніколи не зляга
щедротне дибло, -
запліднювать готове, простромляє
звичайний одяг. Тіло узялося
волоссям пружним. Як нічне світило
над ралом тим, що зроду на вляглось,
нависло чрево. Груди, торс - то знада і вабило
коханця неутомного. Як литий
потужних стегон м'яз, важкі широкі клуби
родять жагу, бажання будять грубе!
Пресвітлий лик його
обличчям людским
подібний, лиш ізліва – тетрагонні
алмазні ікла звисли і лускою
тужавою щока взялась. Пелюстки,
що мні на лоно кидає левкой
відомський, ніжні не такі як образ чорновусий.
Як він мене чіпа і йде по грудях
мені його бомко, його твердий патичок,
на Всесвіт розчепіритись нетрудно.
Од ніжної краси його обличчя…
- Стривай же, сину мій!
Уже я чую -
Чугайстрин поспіша до нас! Зуміймо
Царя ми гідно стрінути. Біжи-но
зібрати квіт. Як слід царя віншуймо:
марсилію, купаву, білий крин
вінком сплети і батька стрінь синовнім поцілунком.
Фото: http://www.karpaty.com.ua/pages/materials/research/zanuda/dovbush/Foto02a_452-Q.JPG
ID:
530578
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 17.10.2014 18:10:50
© дата внесення змiн: 17.10.2014 18:10:50
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|
.. прошу: ..читач з мене упереджений, бо я полюю на твори, що спокушають до співу. На жаль, таке трапляється не щодня. То ж "лаври" читача-критика - не моє. Взагалі втручатися у творчий процес, як на мене - гріх. Дякую за увагу 
А це я ззаду наперед викладаю, щоб у теці йшло за номерами. Через те сюжет навпаки.
)), за нагоди - треба зустрітися у творчій співдружності 
