Не знають вони спокою і тиші,
Жорстоко з ними обійшовся світ,
І серце так болить, коли я пишу
Про батьком-матір'ю покинутих сиріт.
Тепла ці діти материнського не знають,
Перед майбутнім відчувають вони страх,
І хмари їх серця зболілі огортають,
Лиш іноді надія світиться в очах.
Хтось з них вважає хибно це за волю,
І до кривої стежки він себе веде,
Та серце його сповнюється болем,
Коли сім'я велика мимо нього йде.
Дарують люди дітям-сиротам дарунки,
Про них так часто згадують в святкову мить,
Та колискової і материнських поцілунків
Нічого їм не здатне замінить.
Долати мусять всі незгоди самотужки,
На самоті боротись з виром бід і лих,
А перед сном сльозами змочують подушки,
Бо їх життя в руках лиш в них самих.
Але якщо не стануть на криву стежину
Не піддадуться тому, чим так манить зло,
Для кожного настане радісна хвилина,
Тоді зігріє їх людське тепло.
Повиростають швидко ці самотні діти,
І створять вони власний, теплий дім,
Підтримаємо ж їх хоча би словом в цьому світі,
Що завжди має йти назустріч їм!
