Знаєш, як болить писати? Згадувати ті хвилини, що вважала нашими? Як же ж то образливо. Серце рветься на частини від суму.
А тебе ніколи не кидали? Не руйнували твоїх мрій? Ех, навіщо було все собі вигадувати? Знала ж, що буду страждати, бо це мало трапитись, але надія гріла серце. Мріяла про те, що буду щаслива, що цей шматок миті буде подарований нам!
О, скільки було хвилин відчаю у моєму житті, коли думала, що вже все, але щось таки зупиняло. Вихована книжками, їх текстом та чужими ілюзіями, ідеалами про щастя, я не просила цілувати мої пальці, хотіла лишень щоб ти знав, що я колись кохала, і хочу знати, чи ж кохав ти?..
Світ повністю позбавлений міражних бажань та проблисків весни. Від зими відразу пливу в літо, і забуваюся щодня, щохвилини, що ж є щастя десь. Просто не хочу обірвати ту нитку між нами, що сама виткала. Я ж бо не можу так жити. Боляче.
І щоб там не сталося, але я буду опікуватися своєю необережною любов'ю, аби не споганити своїх спогадів – того, що берегла у серці стільки років.
