Дівчино, блакитноока,
Що на березі річки, босоніж,
Стоїш і дивишся високо,
Пильнуєш поглядом своїм
безкрає небо, те безхмарне,
одне у всіх над головами,
таке глибоке і просте.
- Скажи мені, будь ласко, світло!
Чи не холодно тобі?
Босоніж на тій землі,
Вже холодній, помарнілій,
не квітучій, пожовтілій,
Босоніж отак стоять?
- Ні, не холодно мені.
Дівчино, у золоти-плати,
З пожовклого листя,
у вінку з барвінку, зів'ялого…
З русявим волоссям,
распущеним, що так вітер розвиває,
та б'є тебе холодними ударами…
- Чи не боляче тобі?
- Ні, вітер мене не образить…
Він ласкавить свіжістю
моє тіло і душу.
Дарує останні подихи,
А останні квіти
дарують своє цвітіння
та незабутній аромат…
- Дівчино, синьоока,
Чи ти не осінь?
- Ні, я сестра її.
