Мене не знає ще життя,
Бо я лежу на дні тарелі.
І так не хочу в небуття,
А хочу чути спів цвіреллі.
Я хочу встати і піти,
Туди, де космос не змикався,
Щоб не відчути пустоти…
Ось тут, де жоден не всміхався!
Вони живуть у небутті,
Питань не ставляють ніколи,
А лиш очами в самоті
Бездонно дивляться, умори!!!
Конкретність ця не призведе
До запитань і звинувачень.
Вони живуть… Нехай життя їх приведе
До здійснень їх «щасливих» бачень.
