Спитаєш мене чого мовчу, а я скажу, що просто перестала говорити в голос… бо важко… важко висловити все, що на серці в даний момент. Важко подумати, що нікому ти вже на потрібна, немає кому за тебе переживати… ніби з тобою, не сама, а на душі пусто… я б розказала, якби могла… але не можу. Голос зникає, коли хочу заговорити вголос.
Тобі сумно, нецікаво. А мені?.. думаєш лише про себе. Поглянь в мої очі, може, це тобі щось підкаже. Навіщо? – питаю я. – якщо тобі так незручно, навіщо граєшся мною? Я жива. Мене не розіб’єш, як порцелянову тарілку, але можеш розбити мої почуття, душу… Скажи, скажи правду! Не муч мене, себе… я так хочу почути тебе, справжнього. Ти не в театрі, розслабся – я не суддя, тим паче не кат, я не актриса, і це не мій спектакль. Я просто живу. Це – моє життя. Я така. Хочу побачити в твоїх очах, те, що бачила першого разу. Хоча, ні. Мовчи. Мені не треба цього знати. Але хочу, щоб знав ти: почуття роблять людину красивішою, щасливішою. А якщо ні, то це обман. Я не обманюю, просто я багато чого не сказала тобі… Просто побачити тебе, твою посмішку, очі, і помовчати. Ти мене не зрозумієш, але мені цього досить. І хай ти вже ніколи не подзвониш, але я крадькома буду дивитись тобі вслід, і, може, якась злощасна сльоза скотиться по моєму обличчі, випадково, від вітру… востаннє залишаю душу на папері. Ти ніколи цього не прочитаєш. І не треба. Моє життя побіжить далі смугастою стрічкою. А серце залишаю на цій сторінці…
