Ще один ранок… Але він не схожий на інші. Вже без тебе. Одна.
Вона сиділа біля вікна і розглядала перехожих на вулиці. Не чекала нікого. Просто без його цей ранок був як кава без цукру – такий же гіркий і нудний. Похмурий. День наступав у всі вікна, не даючи проповзти й щілині сірого будня. Сонце відкрито загравало з її волоссям. Ніжний, теплий аромат життя манив у свої нетрі, у коловорот доленосних випадків.
Сьогодні вже був прожитий. А ще багато буде завтра, і сьогодні, і завтра… Вона знову забуде кинути в чашку цукор і згадає тебе. Того, кому були байдужі почуття. Кохання пронеслось мимохідь, як секундна стрілка, і зникло десь за червоним обрієм, залишивши лише частинку. А потім будуть безсонні ночі, сльози, есемес типу «передзвони» і довгі гудки телефону. Проте серце не камінь. Вона не могла змусити тебе любити, як колись ти хотів змусити її. Пішла, обравши самотню стежку очікування і тривоги, що вернешся. Бо не хотіла більше болю, смутку…
Ранок. Вона сиділа біля вікна і дивилась на перехожих. Чай з цукром і новий вогник в очах. Пробачила того, кого так не хотіла любити.
А десь далеко життя і далі розкладає чудним візерунком уламки наших доль…
