Я бачив сонячне лице у довгих тінях дня,
Немовби те лице мені від темряви броня,
Немовби знову я постав живим серед буття,
А за вікном старе й нове ховалося в сміття.
Я сів в поліпшений трамвай, що ковзає по склу,
Й неначе голочку сосни з очей своїх змахнув,
Неначе знову з серцем став нарешті візаві
Так довго гупало воно , що згасли ліхтарі.
Я чув пісенного грака на рейках залізниць,
Крізь сон важкий мій про пташок і звабу чарівниць.
І в довгу ніч з бетонних шпал під металевий грюк
Себе як голуба піймав і взяв до теплих рук…
