| Сторінки (12/1138): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Если встречу тебя - зацелую!
Горячо, возбужденно и жадно.
Жаркой лаской девчонку родную
Окуну в торжества водопады.
Пусть меня будет бить крупной дрожью,
Пусть внутри закипают вулканы,
Пусть все будет на сказку похоже,
Пусть знакомо все будет и странно.
Без тебя даже день - это годы.
Без тебя мир теряет всю прелесть.
Без тебя мне не нужно свободы,
Без тебя даже истины - ересь.
Но дождусь!
И девчонку родную
Окуну в торжества водопады.
Если встречу тебя - зацелую!
И попробуй сказать мне "Не надо"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390600
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.01.2013
Люблю - оторви попробуй!
Люблю до затмений мозга.
Люблю, разметав сугробы,
Люблю, обжигаясь воском.
Люблю - как рукою в пламя.
Люблю, в кровь содрав запястья...
А все же проснется с нами
Великая радость счастья!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390382
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.01.2013
Я люблю целовать до дрожи,
До безумья в любовном раже,
Чтоб прошлась по зовущей коже
Сладким игом орда мурашек.
Я люблю целовать до стона,
До бесстыдных желаний тела,
Чтобы жаркой любви истома
Безраздельно тобой владела.
Будет ею душа согрета.
Будет мир твоих чувств прекрасен.
Лишь тебя на планете этой
Я люблю целовать до счастья.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390279
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.01.2013
Серед полінезійських шукачів перлин живе і досі повір’я про чорну перлину, яка приносить щастя. Кожний з них переконаний, що дні океану лежить та скойка, в який росте саме його перлина, що покривається кожного року новим шаром казкової чорної красі і терпляче чекає на той час, коли гострий ніж шукача розкриє чіпкі стулки її схованки. Як кажуть знавці, такі чорні перлини з’являються з океанських глибин раз на п’ятдесят років, і той, кому вона зустрінеться, дійсно може продати її за такі гроші, котрих може вистачити його сім’ї жити без злиднів на кілька поколінь наперед.
Але повір’я це існувало ще задовго до тих часів, коли мешканці полінезійських островів взяли в руки перші для себе гроші. Власник чорної перлини міг обміняти на неї дуже багато, інколи навіть і звання вождя племені. Таку перлину оберігали всім родом, і коли вона вмирала від часу, більшого горя не можна було уявити. Європейським мандрівникам це було невідомо, і вони частенько опинялись в незрозумілих для себе положеннях, коли вперше зустрічались на різних островах з таким обожнюванням чорної перлини. Але з відомим злуцьким дослідником Миколою Міклухою з усього того, що могло відбутися, трапилось мабуть, найдивовижніше...
Так вже сталося, що рід, який брав свій початок від козацького полковника Петра Міклухи часів Хмельниччини, дарував Великій Злуці у кожному поколінні, то знаного містобудівника, то мандрівника, то письменника, то неабиякого вченого-технаря. Важко сказати, чи то саме в цьому роді старанно виховувалась в дітях така жадібність до пізнання навколишнього світу, чи то приклад батьків так впливав на нащадків, чи то такі звичаї народила історія розвитку Київської Русі, коли обов’язковою відзнакою шляхетності роду стала вченість нащадків. У будь якому разі родина Міклух у всі роки була відомою і користувалась заслуженою повагою за все те, що принесла в життя своєї країни.
Відомий злуцький технар Микола Іванович Міклуха свого часу будував залізниці крізь неосяжні простори Злуки. Саме він керував роботами на будівництві колії від Києва до тихоокеанського узбережжя у Далекому Сході. Так сталось, що цим шляхом дістався до Находки його син Микола, якому вдалося довести в Академії Наук необхідність мандрівки на далекі острови Тихого океану з метою вивчення побуту та звичаїв місцевих племен. До цього син технаря встиг закінчити Петровський університет в Києві та Стокгольмський у Швеції і навіть здійснити мандрівку в дунганські степи в Китаї. Отже, знання та досвід досліджень в інших країнах у нього вже були, а зв’язки та знайомства батька допомогли Миколі Міклусі підготувати до далекого плавання два добре обладнаних кораблі. А ще йому вдалось залучити до досліджень відомого шведського природознавця Уве Ослунда та не менш знаного у вченому світі уральського ботаніка Семена Яшина.
Першого серпня 1870 року кораблі “Оранта” та “Тре крунур” відійшли від причалів Находки та вирушили у довге плавання до далеких островів Полінезії. З трьох мандрівників лише швед мав досвід дальніх подорожей, йому кілька років тому пощастило пройти вздовж усього Нилу до самих його витоків. Уве Ослунд розповідав друзям про всі свої пригоди, які з ним трапились на його шляху, про цікаві наукові знахідки та про особливості життя місцевих племен та народів. Семен і Микола з доброю заздрістю слухали його, а Міклуха навіть дав собі обіцянку будь за що наступну свою подорож здійснити саме в Африці. Йому захотілось перетнути цей континент за лінією Екватору. Натомість шведського вченого дуже цікавили спостереження Міклухи в дунганських степах. За цими щоденними розмовами, за спостереженнями океанського безкраю, за короткотривалими стоянками в проміжних портах та прогулянками в них, за заповненням щоденників час тягнувся не так повільно, як здавалось мандрівникам на початку подорожі.
Нарешті, після останньої зупинки в Австралії, в Перті, кораблі вирушили в напрямку полінезійських островів. Перший з них був безлюдним, але дуже цікавим для шведа та уральця, які цілий тиждень зникали майже на весь день у смарагдово-зелених хащах місцевої рослинності і повертались у табір під вечір дуже задоволеними від своїх знахідок. Але Міклуха, якого в першу чергу цікавили люди, був не дуже задоволений. Звичайно, він також шукав нові для науки рослини, навіть знайшов на заздрість друзям невідомого науці величезного богомола, складав карти місцевості, та все ж було йому дуже шкода, що серед музики місцевих звуків не вистачало гомону остров’ян. Навіть дивно було, що у цьому райському куточку не залишила свій слід нога жодної людини.
Але на другому острові мандрівники людей знайшли. При цьому місцеве плем’я було настільки войовничим, що кинулось зі списами на мандрівників майже одразу, як ті зробили перші кроки по сліпуче білому піску узбережжя. Довелося спішно рятуватись, не розбираючи вже, хто на якому човні прибув на острів. Саме з цієї причини друзі-мандрівники розділились: швед з уральцем потрапили на “Тре Крунур”, а Міклуха повернувся на “Оранту”. Мабуть, увечері вони б знов об’єднались, але потужна буря, що несподівано налетіла на кораблі, розлучила їх надовго.
Страшенний вітер, котрий як звір накинувся на судна мандрівників, гнав на них величезні пінні хвилі, і їх капітани, які вперше в житті зіткнулись з такою шаленою бурею, призвали на допомогу всю свою майстерність, щоб не загубити кораблі. Зрозуміло, що утримати їх поруч було неможливо, треба було боротися зі стихією поодинці і молити небо, щоб жодний з кораблів не став океанською здобиччю. Боротьба за життя була нелегкою і довгою. Кораблі рознесло в різні боки, і за чверть години вони загубили один одного з виду. Оскаженілий вітер мов би намагався розірвати “Оранту” навпіл, жбурляючи в неї злими хвилями і вергаючи в сп’янілу океанську воду людей, які не встигли за щось зачепитись. Четверта година бурі стала для “Оранти” найважчою. Ураган таки домігся свого і зламав одну з щогл вітрильника, та ще невідомо як корабель втратив ринву. Капітану судна Петру Олександрову якимось дивом вдавалось утримувати “Оранту” на плаву і уникати падіння на неї величезних водних валів. І лише перед світанком, коли буря почала трохи стихати, потужна хвиля кинула корабель зі змученими мандрівниками на беріг острова, який на їх щастя трапився на шляху урагану.
А ще за півгодини буря закінчилась так же раптово, як і почалась. Небо швидко розчистилось, і крізь хмари, що танули на очах, на все навкруги поринуло сонячне проміння. І знесилені моряки, що ступили нарешті на землю, побачили свою “Оранту”, яка майже всім остовом лежала на піску далеко від лінії прибою і зовсім поруч з лісом, котрий наступав на вузеньку піщану стрічку узбережжя. Корабель був у такому стані, що й думки не виникало про вихід на ньому в океан, навіть якщо б і вдалося стягнути його у воду: на правому боці зяяла величезна діра та й про втрачену щоглу годі було й казати. Отже, мандрівникам не залишалось нічого іншого, як терпляче чекати тут на спасіння і молити небо, щоб з “Тре крунур” нічого не сталося. Саме у цьому разі у них була якась надія, що їх знайдуть. В іншому випадку довелось би чекати на порятунок не один рік, бо в цих містах, як показали розрахунки широти і довготи, кораблі з’являлись не часто, а скоріше за все і так рідко, що можна було б і взагалі не сподіватись на повернення додому.
Моряки під керівництвом капітана взялись за спорудження тимчасового табору на межі піщаника і ліса, а Міклуха, вирішив трохи пройтись вздовж узбережжя, щоб краще роздивитись, куди його з товаришами по мандрівці закинула доля. Він дістався до іншого краю півкола великої затоки, в яку бурею занесло “Оранту”, і обернувся навкруги. Звідсіля найкраще за все було видно велику гору в середині острова, до якої від самого берега підіймався пальмовий ліс. Краї цієї затоки обмежували досить небезпечні скали, в які грізно били, розсипаючись на радужні бризки, смарагдові океанські хвилі. Міклуха навіть здригнувся, уявивши собі, яким би потужним і нищівним був удар, якби під час бурі вітер кинув їх корабель на острів двома десятками метрів правіше... Вітер уже зовсім стих, і хвилі, що котились з океану в затоку, здавались більш схожими на приборканих сонцем звіряток у порівнянні з тими злими велетнями, які ще зовсім недавно намагались розтрощити вщент їх вітрильник. Він подивися на інший бік луки, де все ще кипіла робота над табором і подумав, що було б непогано, якби на цьому острові мешкало якесь невеличке дружелюбне плем’я, побут і звичаї якого йому б удалося вивчити, бо часу для досліджень, здавалось, у нього було немало...
Міклуха ще довго дивився на безкрай океану, начебто намагаючись розгледіти в його далях щось схоже на знайомі щогли “Тре крунур”. А коли він обернувся, щоб продовжити свій шлях, то майже не настромився на націлені в його груди списи, котрі тримали в руках такі бажані його серцю темношкірі мешканці острова. Поруч з Міклухою стояло мовчки десь дві дюжини низькорослих остров’ян, та невідомо скільки ще їх ховалось у лісі, про що говорило коливання чагарів вздовж крайки лісу. Вони були чудернацьки розмальовані, з очей їх лилась на нього погроза, але вони і не нападали на мандрівника, мабуть чекаючи на його наступні дії.
Міклуха широко посміхнувся найближчому, від чого той трохи посунувся назад, потім сів на пісок, стягнув з себе чоботи і, відкинувшись на лікті, замружив очі та поворушив пальцями ніг, наче насолоджуючись відпочинком. На диво, страху в його душі не було, чомусь здавалось, що остров’янам буде зрозумілою його поведінка. Він лише чув тихі слова місцевих мешканців і задоволенням для себе відмічав, що нотки в них змінюються з ворожості до зчудування і зрештою до зацікавлення.
А коли він відкрив очі, то зустрівся із зовсім іншими поглядами. Остров’яни скупчились біля нього, присівши напочіпки, і дивились на нього з посмішками і деякою обережністю, здавалось, що їм дуже кортить помацати прибульця, але і відчувалось, що темношкірим мешканцям острова було трохи страхітно це зробити. Через цю зацікавленість все ж пробивалось трохи недовіри, і це було природно. Тоді Міклуха солодко потягнувся та широко позіхнув. Саме цей позіх і розтопив залишки льоду у серцях остров’ян. Вони обмінялись веселими словами, розсміялись ледь не всі і обережно почали торкатись дивного одягу прибульця...
Через годину цього знайомства, сповненого двосторонніми посмішками та жвавим обміном першими словами, остров’яни повели гостя у своє селище, що було неподалік. Там назустріч мандрівнику вийшов старий сивий вождь племені, з яким Міклуха провів не менш ніж дві години. Звичайно, він не розумів мови цього народу, але тут в нагоді йому стало вміння малювати, про що ще в його дитинстві подбала мати дослідника, яка сама непогано писала картини. За допомогою олівця та аркушиків зі свого зошита Міклуха намалював історію свого прибуття на острів. Вождь малював не так добре, але зовсім непогано для неосвіченої людини. З його малюнків Микола зрозумів, що плем’я дозволяє прибульцям оселитись на острові, але входити в селище остров’ян міг тільки Міклуха, для іншого спілкування мешканців острова з його товаришами вождь призначив те місце на березі затоки, де мандрівник уперше зустрівся з племенем. Після цієї розмови Міклуху, піднесеного своєю знахідкою, остров’яни провели до його товаришів, не забувши показати і джерело, з якого можна було їм брати питну воду.
Так почалось життя злуцьких мандрівників на далекому полінезійському острові, яке тривало більше року, поки їх на знайшли товариші з “Тре Крунур”, яким більш пощастило під час урагану. Їх корабель доволі швидко віднесло на край бурі, і вони без будь-яких труднощів дістались до Перту в Австралії, де деякий час знадобився на відновлення судна та ще треба було знайти один місцевий корабель для допомоги в пошуках “Оранти”. А потім ще кілька місяців прийшлось на те, щоб знайти той самий острів, на якому опинились їх товариші.
Весь цей час злучани жили по правилах остров’ян, що всіх влаштовувало аж ніяк краще. Та більш за всіх був задоволений всім Міклуха, бо перед ним відкрилось широке поле для ретельних, неспішних досліджень. Він вивчав черепи померлих остров’ян, робив всілякі антропометричні вимірювання, спостерігав за приливом і відливом, знаходив вирізані на деревах знаки і намагався їх розгадати, описував нові види рослин, складав мапи. Поступово з гостя Міклуха перетворився на близького друга остров’ян: він завітав в їх хатинки, лікував дорослих і дітей, ходив з чоловіками на полювання і навіть врятував одного з мешканців селища від вірної загибелі, був свідком народження і похоронів та брав участь в їх священних іграх. Він зробив біля свого табору невеличку земельну ділянку і посадив там боби, кукурудзу, гарбуз, плодові дерева – багато що з цього прижилося, і остров’яни охоче брали у нього насіння. А вождь племені радо запрошував його до своєї оселі і вчив мандрівника своєї мови.
Міклусі було цікаво все. Він навіть вчився мистецтву занурювання в океанські глибини в пошуках перлин. І навіть знайшов цілих три, при чому остання була чорною. Дослідник тоді ще не знав, яке значення надають остров’яни такій знахідці, тому і не зовсім зрозумів тієї бурхливої радості його вчителів, бо білі перлини, які він знайшов раніше, були і більші за розміром, і красивіші за своїми рисами. А ця була невеличка, трохи витягнута, але так сяйно блищала своїми чорними із синім відливом боками у сонячному промінні, що хотілося дивитись на неї годинами...
А через два тижні після цієї знахідки Міклуха зробив помилку у відносинах з остров’янами, і ця помилка цілком змінила його життя.
Кожного другого місяця після завершення пори дощів мешканці острова святкували
Народження Нової Людини. Саме в цю ніч вони урочисто надягали по одному новому коралу на намиста дітей, а ті, кому діставався дванадцятий корал, проходили обряд присвячення в люди племені. Після дванадцяти років остров’яни могли створювати сім’ї, самостійно ходити на полювання та виходити на човні в океан за межі затоки. Саме під час цього свята можна було виказати своє бажання одружитись будь-якій незаміжній остров’янці, але ж і вона мала право на вибір. При цьому вона перша мала вказати на того, хто їй подобається, і це дівчина мала робити під час танцю у колі серед вогнищ. Свій танок вона показувала не менше ніж чотирьом представникам племені, після чого ті своїми дарами повинні були довести серйозність своїх намірів.
Цього і не знав Міклуха, якого вождь запросив на це свято. Він прийшов сюди з великою зацікавленістю, бо, як йому пояснили, воно було одним з найголовніших свят племені. Він уважно спостерігав обряд надягання дванадцятого корала, до якого з такою серйозністю відносились як старі, так і юні остров’яни. І тут раптом він зустрівся зі знайомим поглядом: у черзі тих, хто чекав на цей довгоочікуваний корал, стояла дівчинка, якій він кілька тижнів тому на берегу океану за допомогою сонячного годинника роз’яснював, для чого йому був потрібний годинник кишеньковий. Міклуху вразили тоді широко відкриті виразні чорні очі дівчинки, миттєвий блиск розуміння в них і неприхована мила її радість від цього розуміння. Допитлива дівчинка після цього кілька разів знаходила дослідника на острові і мовчки показувала тоненькою рукою на те, що в ту мить було у Міклухи в руках. Він як міг роз’яснював, і дівчинка швидко здогадувалась, для чого були призначені всі ці речі. Особливо його вразило, як вона зрозуміла мапу. Коли він накреслив на піску риси затоки, біля якої вона знайшла мандрівника, і показав, де на кресленні знаходяться Велика гора і Банановий гай, Акіта, так її звали, швидко домалювала по пам’яті не тільки лінії узбережжя, котрих не було видно звідсіля, а й весь острів взагалі і доволі точно, що було особливо вражаючим. А потім подивилась на мапу світу, з якої і почалось роз’яснення картографії, і попросила Міклуху показати їх острів та місце, звідкіля приїхав сюди дослідник. Вона зрозуміла розміри світу, коли побачила на мапі малесеньку цяточку, якою був відзначений на ній її острів, і підвела на мандрівника очі, в котрих змішались водночас і величезне враження, і жадібна спрага пізнавати ще більше. Тоді у знак вдячності вона притулилась маленькою щокою до його руки і тоненьким голоском заспівала йому свою улюблену пісню про човен, що пливе у сонячні далі, бо нема йому спокою у рідних берегів...
Зараз же Міклуха побачив в ній те, чого не помічав раніше, дивуючись лише її допитливістю. Тепер йому в очі кинулась її дивна краса, яку так чарівно підкреслювали вплетені у в густе чорне волосся різнокольорові квіти, забарвлені соком червоного дерева губи, великі чорні очі, в яких віддзеркалювався світ, і та більш багатий за дитячий одяг дорослої дівчини. Здавалось, за одну ніч з цією маленькою дівчинкою сталось казкове перевтілення. Мабуть, Акіту так змінила свідомість того, що вона вже доросла і сама в змозі відповідати за свої вчинки. Кудись зникла її дитяча вайлуватість, і рухи її наповнились дивовижною плавністю: руки Акіти мов би пливли в повітрі, а кожний крок був сповнений цнотливістю та чарівною жіночістю.
Після того як розвели нічні багаття і чаклун виконав танок повного місяця, дівчата, яких на деякий час відводили для змащування олією, повернулись до племені. Чаклун запросив їх до кола і підняв до зоряного неба обидві руки. В ту ж мить загриміли барабани, заміжні жінки, котрі стали за спинами новоспечених дорослих остров’ян, почали співати весело і радісно, а дівчата вийшли в середину кола і почали танцювати. Акіта відразу ж зайняла місце перед Міклухою і, дивлячись йому в очі невідступним щасливим поглядом, запалила перед ним ще одно багаття. Усіма своїми рухами хотілось Акіті показати цьому великому чорнобородому чужоземцю з білим обличчям, як палає її серце і як співає її душа, коли вона його бачить, слухає і торкається. Її тіло, змащене олією, відбивало блиск вогнем багать навкруги танцювального кола, і Міклуха пригадав такий само блиск знайденої їм перлини. Він сидів, зачарований цим танцем, і дивився тільки на неї, бо і вона не відводила від нього своїх зоряних очей. І лише після того, як його хтось пхнув у бік, Міклуха побачив, що чоловіки племені щось дарують танцюристкам, які для них танцювали. Мабуть і йому треба було щось подарувати цій маленькій темношкірій красуні. Не вагаючись, він витяг з кишені чорну перлину і простягнув дівчині...
Грім барабанів і спів жінок раптом стихли. Всі очі присутніх були прикуті до того дару, який зробив чужоземець. На його долоні лежало найдорожче у світі. Таких подарунків на пам’яті остров’ян на протязі щонайменше чотирьох поколінь ніхто не робив. У повній тиші Акіта взяла перлину з долоні мандрівника своїми маленькими пальчиками і притиснула її до серця, після чого зробила те, що ламало всі звичаї. Вона відмовилась від продовження танцю і сіла поруч з Міклухою біля його лівої ноги та почала дивитися на танок, котрий поновився після кількох хвилин загального здивування. Для племені це означало, що дівчина одразу обрала собі нареченого, чого за звичаєм не можна було робити, поки останній з можливих наречених не зробить свій дар. Але з оглядом на чорну перлину можна було і змиритись з таким порушенням звичаїв, тому що навряд чи хтось міг своїм подарунком зрівнятись з даром білого чужоземця. Дивним лише було те, що саме він став нареченим остров’янки, та мабуть так було і треба. Боги остров’ян були мудрі, і перешкоджати їх волі було безглуздо. Навіть і в цьому випадку, коли білий чужоземець став нареченим доньки самого вождя: за правилами остров’ян після весілля, якого треба було чекати три повних місяця, чоловік молодшої доньки вождя мав взяти на себе керування племенем.
Та Міклуха ще цього не дізнався у своїх дослідженнях звичаїв племені, він зараз навіть не зовсім зрозумів слова вождя, про те, що через певний час йому доведеться виконати волю богів і очолити плем’я. Вся його увага була прикута більше до послідовності подій, ніж до глибини їх змісту. Все це можна було розпитати пізніше, тому дослідник не звернув необхідної уваги на слова батька Акіти, тим більш, що до танцю приєднались вже і чоловіки...
Та з наступного ранку дівчинка майже весь час була поруч з ним. За звичаями вона ще не могла ділити оселю з майбутнім чоловіком, але мала звикати до подружнього життя і бути справжнім його доповненням, допомагаючи йому там, де їй було по силах. Міклуха того дня збирався йти з остров’янами на полювання і, коли Акіта заспівала йому прощальну пісню, якою заміжні жінки племені проводжали своїх чоловіків, Микола раптом здогадався, що трапилось напередодні.
- Ти будеш моєю жінкою? – обережно запитав він у неї. – Це я вчора запропонував тобі...
Відповідь блиснула радісним сонцем з її очей. Акіта взяла руку очманілого від своєї здогадки мандрівника, притулила її до свого серця, а потім і сама своєю крихітною долонькою легесенько доторкнулась до його грудей. Якусь тепле почуття ласкавості до цієї маленької дівчинки, котра так старанно намагалась виконувати зобов’язання місцевих звичаїв, водночас прокинулось в його серці. Він обережно погладив її волосся, і знов у його очі поринув щасливий погляд. І Микола зрозумів, що відтепер незалежно від будь-яких бажань, життя його пов’язано з цією дівчинкою назавжди.
З цієї миті його голову все більше і більше займали думки про їх майбутнє з Акітою. Міклуха й гадки не мав, як керувати племенем, і те, що мало статись за три місяці, дуже його бентежило. До того ж не було виключено, що нарешті їх знайдуть чи товариші з “Тре крунур”, чи ще хтось з тих, хто мандрує в полінезійських широтах. І в цьому разі виникало не одне питання, і найкращим їх вирішенням було б прибуття на острів будь-якого корабля ще до весілля, тоді, за звичаями, він ще міг залишити плем’я. Але Акіту, яка його вочевидь обожнювала, він мав забрати з собою. Та сам мандрівник не міг визначитись зі своїми почуттями до неї. Вона здавалась йому занадто малою для подружнього життя, та і свої почуття Міклуха аж ніяк не міг назвати коханням. Він відчував до неї якесь тепло, на неї було приємно дивитись, його зворушувала її старанність у всьому, і як вона вчила його мову, і як приносила з лісу нових комах для його зібрань, і як допомагала корабельному кухарю в готівці їжі. Щоранку, коли він прокидався, його погляд зустрічався з уважними очами Акіти, що напружено чекали на цю мить і в яких водночас спалахувала неземна радість. І це було мило, як і той кокос, який одразу ж вона протягувала до нього своїми маленькими, мов би виточеними з чорного дерева ручками. І поки він пив прохолодне і солодке кокосове молоко, Акіта притулялась до його колін і співала тоненьким голосочком пісню нового дня, в якому мало бути багато сонця й щастя...
Одного ранку на початку останнього місяця перед весіллям Міклуха прокинувся від того, що його смикала за руку дуже схвильована Акіта. І хвилювання її було таким сильним, що вона навіть і слова не могла вимовити, тільки показувала рукою в бік океану та ледве стримувала сльози, якими були наповнені її великі чорні очі. І тільки хвилиною пізніше Микола збагнув, що трапилось, бо почув радісні вигуки своїх товаришів, а потім і постріл корабельної гармати. Їх нарешті знайшли!!!
Він швидко вдягнувся і вибіг на беріг затоки. Вдалині видні були знайомі щогли “Тре Крунур”, поруч з яким гойдався на хвилях корабель під британським прапором, а до берега вже поспішали кілька човнів. І Міклуха з великою радістю приєднав свій голос до галасу товаришів, не помічаючи зовсім як поруч тремтить від переляку маленька Акіта.
Нарешті човни дістались суші, і з них зійшли на пісок Уве Ослунд і Семен Яшин в супроводі моряків з кораблей-рятівників. Кілька годин у таборі на березі затоки не змовкали радісні вигуки. Всі розповідали один одному про свої пригоди, а за цей час з усіма ними багато чого трапилось. Такою же жвавою й багатою на почуття була й бесіда трьох дослідників. Швед з уральцем із захопленням і доброю заздрістю слухали розповідь Міклухи про його дослідження, розглядували його зібрання, задоволено хитали головами і знову засипали Миколу новими питаннями. Мовчала лише маленька Акіта, котра тихенько сиділа в кутку намету і тільки кидала тривожний погляд великих чорних очей на того, хто починав говорити, немов би кожне слово цієї розмови віддаляло від неї її коханого в інші світи.
Бесіду друзів перервав капітан “Оранти” Олександров, який зазирнув до намету Міклухи зі звісткою, що до табору у супроводі старійшин та охорони прямує вождь остров’ян. Це було дуже серйозно, бо мешканці острова ніколи раніше не перетинали умовний кордон між племенем та табором злучан. Міклуха піднявся й вийшов вождю назустріч, слідом за ним тихенько вислизнула з намету й Акіта.
Після недовгого обряду вітань всі розсілись на скрині, які вже збирались вантажити на човни, трохи поодаль від головних осіб змішались моряки і остров’яни.
- Отже, розумію, ти їдеш, - звернувся вождь до Миколи.
- Так, шановний, - хитнув головою Міклуха.
- За звичаєм ти маєш взяти Акіту з собою. Нам не потрібний гнів богів. Тому сьогодні ти одружишся, - промовив вождь і підняв руку, помітивши, що дослідник намагається щось на це сказати. – Не поспішай, білий чоловіче... Але ти маєш залишити одну свою людину тут, з нами. Так завжди бажали боги. Тому, хто пішов з острова, має бути заміна. Якщо бажаєш нам щастя, мусиш зробити так або залишитись з нами. Отже, вирішуй зараз...
Вождь замовк і замружив очі, поки Міклуха перекладав його слова товаришам. Акіта тихенько підійшла до мандрівника і притиснулась щокою до його руки. Її очі тривожно дивились то на Ослунда, то на Яшина, то на Олександрова, то на свого батька.
- Знаєш, Миколо, наша мандрівка все одно не відбулась, як ми того бажали, - раптом сказав Семен Яшин. – Отже, так чи інакше, “Тре Крунур” має повертатись у Находку. Ми з Уве вже про це міркували. Але... є в мене така пропозиція: я залишусь тут, мені тут вистачить часу для досліджень, а ви всі повернетесь додому. Уве, як він і хотів, підготує нову мандрівку і наступного року приїде сюди...
- Припустимо, що це сьогодні є виходом з положення. Але і наступного року одна людина має замість тебе залишитись тут, - спробував заперечити Міклуха.
- А ми запропонуємо остров’янам приєднатись до Злуки, - посміхнувся Семен. – Сподіваюсь, ти зумієш розтлумачити їм, що це таке. Якщо буде згода, тут назавжди залишиться наше посольство. Впевнений, що остров’яни вже звикли до такого сусідства і розуміють певні його переваги для їх же майбутнього.
- Семен має рацію, - приєднався до Яшина і Ослунд. – Я підтримую. А ти відвезеш дівчинку до Києва, хай вчиться. Остров’янам освічені люди не завадять...
Міклуха слухав друзів і дивився на Акіту. Вона не відривала від нього своїх очей.
- Ти все зрозуміла? – запитав він. – Поїдеш зі мною?
- Так! Так! – радісно відповіла дівчинка, а потім повернулась до батька і заговорила так швидко і виразно, що Міклуха, який уже непогано знав мову остров’ян, навіть не встигав за її словами.
Вождь уважно вислухав доньку, посміхнувся та піднявся.
- Якщо те, що сказала Акіта про твій народ, правда, і він шукає в світі тільки друзів, ми погодимось на це, бо наші боги визнають саме дружність. Я зрозумів головне, але ти, білий чоловіче, маєш розповісти мені більше. Отже, зараз ти підеш зі мною... А на завтра ми готуємо весілля. Від сьогодні я відкриваю кордони, і всі білі люди можуть приходити до нас в селище. За цей рік, що ми прожили поруч, ви довели свою дружність, і тому боги були схильні до вас, якщо надіслали вам ці кораблі. Ми раді за вас, отже, порадійте і за нас...
Сказавши це, старий вождь піднявся зі скрині, взяв доньку за руку і повів її до селища під задоволений гомін остров’ян, які веселою юрбою попрямували вслід за ним.
- Здається мені, Семене, що і тобі кортить оженитись на остров’янці, - посміхнувся другові Ослунд, дивлячись вслід Миколі і Акіті. – А дівчинка у Миколи і справді дуже гарна...
Весілля тривало довго, майже до світанку. І, коли втомлений низкою місцевих обрядів Міклуха повернувся до свого намету, Акіта допитливим поглядом подивилась йому в очі. Зараз мало статись об’єднання їх тіл і душ, але в його теплому погляді було щось таке, що стримувало і його, і її віддатись волі богів, котрі мабуть вже домовились, кого подарувати новому подружжю, хлопчика чи дівчинку.
- Розумієш, Акіто, - тихо почав Міклуха. – У нашого народу є свої звичаї, і я маю їх виконувати. А за ними – ти ще маленька, щоб бути моєю дружиною. Нам треба, щоб ваші й наші звичаї прилаштувались один до одного. А на це потрібний час...
- Я кохаю тебе... – прошепотіла вона вперше в житті ті слова, які їй весь час хотілось йому подарувати.
- Я знаю це, відчуваю, - відповів Микола, обійнявши її маленькі плічка такою рідною для неї рукою. – Але хай мій бог і твої боги домовляться...
Акіта подивилась йому в очі, ствердно хитнула головою, посміхнулась і замружила очі. А Міклуха ще довго сидів, обіймаючи сплячу дівчинку, і міркував про дивні повороти життя, про повернення додому, про зустріч з близькими, про майбутні свої мандрівки. Та більш за все його думки були зайняті тим, як улаштувати у незвичному для неї світі цю маленьку дівчинку, котра кілька годин тому стала його дружиною...
Потяг Південна Блискавка* почав свій довгий спуск з круч до долини Дніпра, і Міклуха дивився через вікно свого відсіку на те, як наближується до нього, поступово розширяючись, блакитно-сива смуга великої руської ріки. Так приємно і щасливо було його серцю впізнавати риси рідної землі, якої він не бачив майже чверть сторіччя, що душа мандрівника співала. І радість цієї пісні зростала з кожною новою верстою, які наближали Миколу до рідного Києва. За цей час так багато всього змінилось у світі, і Міклуха з жадібною зацікавленістю відзначав у свідомості навіть кожну дрібницю з усього того, що було йому раніше невідомо і чого йому не могла підказати уява за весь час свого перебування в полоні африканського племені людожерів.
У 1878 році він вирушив у подорож своєї мрії з метою перетнути спекотний континент вздовж Екватору. Зібравши в містечку Кісмайо, що на березі Індійського океану, двадцять місцевих мешканців собі у допомогу, Микола попрямував на захід, просто насолоджуючись всім тим, що зустрічалось на його шляху. Дивні краї були настільки красивими та цінними для його досліджень, що мандрівник навіть і не стримував піднесення як перед помічниками, так і в записах у своєму щоденнику. Та Міклусі не вдалось пройти навіть половини свого шляху до Атлантичного океану. Нещастя знайшло його на берегу великого озера Вікторія, коли на мандрівників зненацька напало плем’я мантуї, велике плем’я людожерів, яке не мало власної землі і тому кочувало собі африканськими просторами. Помічників Міклухи спіткала лиха доля в сутичці з мантуйцями, а ось білого бороданя вони взяли в полон. А коли Микола зумів вилікувати вождя племені від малярії, той призначив його своїм лікарем та наказав пильно стежити за цим білим чудодієм, щоб той не мав жодної можливості втекти від племені.
Двадцять чотири роки мантуйці кочували по африканських просторах від Кіліманджаро і до верхів’я Конго, і весь цей час Міклуха залишався з ними, лікуючи хворих та навчаючи молодь тому, що знав і міг роз’яснити. Він став не тільки улюбленцем вождя, його обожнювало все плем’я. Вождь навіть намагався подарувати Миколі кілька жінок для створення сім’ї, та все ніяк не міг зрозуміти, чому той всякий раз відмовляється, надаючи перевагу довгому сидінню уночі наодинці з собою і мріями про нетутешні світи, з яких боги надіслали його в плем’я.
А думки Міклухи летіли в Київ. Вони змішувались зі спогадами, і це малювало в його уяві дивні картини. Рок за роком пам’ять дещо викидала на задній план, виділяючи головне, і нарешті Микола зрозумів, що найголовнішим для нього в цьому світі були зовсім не його мандри світом, і не наукові зібрання, і навіть не приємні години бесід з друзями, а маленька темношкіра його дружина Акіта, бо саме її великі чорні очі спливали перед ним щовечора, і бачив він у них тривогу, сум, тисячі питань і кохання.
Тридцять років тому Міклуха привіз її до Києва. Вона ще була маленькою дівчинкою, і він ніяк не міг визначитись у своїх почуттях до неї. Та і положення, в якому він опинився, було якимось двоїстим. З одного боку, він був пов’язаним з нею острівним обрядом, а це накладало на нього певні обов’язки. З іншого ж боку, Микола не міг уявити собі, що будуть говорити в Києві про нього та його неповнолітню дружину. Сподіваючись, що вся ця двоїстість розтане з часом сама по собі, він тоді вирішив жити, як жив і раніше, і тримати Акіту на певній відстані, щоб вона виросла та набралась знань. А тоді вже і можна було б якось визначатись.
Вони прожили під одним дахом в будинку Міклух на Чернігівському шляху шість років. За цей час Акіта не тільки додала в зрості, а ще й налилася дивною дівочою красою. В неї ще з малих років був цей хист справжньої жіночості, тому що вона без усяких зусиль оволодівала і вмінням підбирати собі одіж, що лічила їй і робила бездоганно вдягненою, і мистецтвом королівської ходи, таким, що будь-які очі так і тягнулись до кожного її кроку, і незрівнянною плавністю рухів, і чарівними нотками свого голосу, котрий за час перебування в Києві змінився від кришталево-дзвінкого дитячого до глибокого і оксамитового.
Всі ці роки вона сумлінно вчилась. Подорож з далекого острова в океані до злуцької столиці просто переповнила її враженнями і новими відкриттями, і дівчинці стало прикро, що її народ так мало знає про цей світ і так мало вміє. І ще тоді Акіта дала собі обіцянку, що колись після того, як вона багато чому навчиться, обов’язково повернеться на свій острів, щоб поділитись знаннями з одноплемінниками. Спочатку вона осягала ази наук з матір’ю Миколи, котрій прийшлась до вподоби допитлива і наполеглива дівчинка, а пізніше Акіта просто таки змусила віддати її до школи, де їй прийшлося нелегко спочатку, та вона здолала і ці труднощі так, що стала однією з кращих у відділі. Вона мріяла закінчити університет і, набравшись необхідних знань, написати абетку та інші підручники для майбутньої школи на рідному острові.
Крім навчання у школі, Акіта вчилась і хазяйнувати. Те, що вона знала у своєму світі, тут було не потрібним, а до нового треба було звикати. І вона вчилась у матері Миколи мистецтву варіння борщу не з меншою сумлінністю, ніж математиці. Та ще й намагалась відібрати частину роботи у прислужниці Оксанки, особливо в садочку біля дому. Там вздовж довгої стіни вона посадила насіння яскраво-червоних квітів туамоа, яке вона привезла з рідного острова. З цих квітів у неї на батьківщині жінки плели великі червоні намиста, які надівали на чоловіків, що повертались додому наприкінці дня. Акіта присвятила цілих чотири роки тому, щоб привчити ці тендітні квіти до значно прохолоднішої київської погоди, але кожного вечора вибігала назустріч Миколі з зустрічальним намистом і дуже раділа його теплій посмішці.
Сам же Міклуха за ці роки здійснив три мандрівки. Разом з друзями він таки завершив дослідження полінезійських островів, потім побував в Сіамі і в останній раз ретельно вивчив східне узбережжя Африки. А у проміжках між подорожами викладав в Могилянський Академії та Петровському університеті землеустрій* та народознавство і багато часу проводив у пошуках грошей на наступні свої дослідження світу.
Коли він повертався додому зі своїх мандрівок, Миколу кожного разу зустрічала нова Акіта. Ці зміни і радували його і трохи лякали. Вони додавали йому ще більше незрозумілої сором’язливості і ще більше відбирали рішучості. Він навіть і не знав, як з нею поводитись і чомусь уникав у розмовах з нею теплоти в словах, обмежуючись короткими питаннями і відповідями або розмовами, далекими від тих, що притаманні одруженим. Він навіть побоювався вечорів, коли вся сім’я збиралась у вітальні і Акіта щоразу шукала можливості опинитись якомога ближче до нього, зазирала своїми великими чорними очима в його душу і задавала питання або розказувала щось не зводячи з Миколи погляду, в якому переливались глибокі почуття. А ще він дуже ніяковів, коли вона притискалась своєю щокою до його руки, що побажати чоловіку доброї ночі. Міклуха і не здогадувався, з яким завмиранням серця Акіта, зажавши в долоньці чорну перлину, чекала щовечора, що нарешті відкриється незачинені двері і впустять до її світу того єдиного, кого так бажала її душа...
Потяг наближався до Києва. За вікном вже пропливли знайомі споруди Козинської брами, зведення батьком якої він спостерігав, коли був ще хлопчиськом. Але тут багато чого змінилось с того часу. Та зрештою так і мало бути. За ці двадцять чотири роки його відсутності стільки змін відбулось у світі... Розширилась Злука, тепер навіть потягом можна дістатись Єгипту, на вулицях міст з’явились візниці, а ще можна було говорити з віддаленими людьми за допомогою спільника, тільки що винайшли звучник* та в глибини морів почали занурятись підводні човни. Міклуха навіть скористувався одним з див, надіславши Акіті повітряного листа** з Суецької листарні***, де написав: Я ЖИВИЙ ПОВЕРТАЮСЬ ДОДОМУ МИКОЛА. А ще одно диво лежало зараз перед ним на столі відсіку. Це була злика Акіти, котру взяв з собою Іштван Салаї, угорський мандрівник, що знайшов Миколу африканських джунглях і визволив з багаторічного полону.
На це зображення Міклуха дивився мабуть щохвилини на своєму шляху додому. Він впізнавав її і не впізнавав. Вродлива дівчина, яку він залишив у Києві чверть сторіччя тому, перетворилась у жінку дивної краси і шляхетності. Постать Акіти на злиці випромінювала впевненість і гордовитість, і, хоча роки наклали свій відбиток на її обличчя, та він надавав їй ще більше краси, а очі її залишились такими ж великими і поглинаючими світ, хіба що в них з’явились хмаринки тривоги і суму. Та Микола знав, що ці хмаринки вмить здме вітер їх зустрічі і мабуть вже здув, бо зараз в них можуть бути лише сонячна радість та нетерпляче чекання.
Зі слів Іштвана Салаї він знав про неї майже все. Акіта закінчила Могилянку, почала працювати в Академії Наук, написала кілька підручників для одноплемінників, навіть почала писати історію свого народу. Але те, що вона раніше вважала за мету свого життя, тепер перестало бути для неї таким важливим. Коли пройшли всі строки для повернення Міклухи з Африки, Акіта брала неабияку участь у підготовці розшукових подорожей, а таких було три. Першу здійснили його друзі Ослунд та Яшин, котрі пройшли Африку вздовж Екватора назустріч один одному, та не знайшли Миколу. В другу вона збиралась сама, та смерть матері Міклухи завадила їй відправитись в подорож разом з Яшиним, який тринадцять років тому теж повернувся ні з чим. І коли всі вирішили, що Міклуху вже не знайдеш, Акіта поїхала в Британію і розшукала там лорда Стенлі****, в щоденниках якого знайшлась згадка про чутки серед африканських племен у верхів’ях ріки Конго щодо невловимого племені мантуї з полоненим білим бороданем. Несамовитість Акіти розчулила старого лорда, який свого часу з такою ж несамовитістю розшукував у тих же краях свого друга Лівінгстона, і сивий мандрівник, незважаючи на свої хвороби, приїхав до Києва, де допомагав Акіті збирати кошти на нову розшукову подорож. Саме ця подорож і стала успішною.
Час минав, краса її розквітала ще яскравіше і яскравіше, але той, кому Акіта мріяла її дарувати все перебував у безвісті. Вона серцем відчувала, що Міклуха живий, та цьому серцю вірила лише вона сама. До темношкірої красуні почали залицятись і навіть свататись, але вона відмовила і цукровому багатію Терещенку, і сину злуцького гетьмана Фрідріху Бісмарку, і живописцю Михайлу Врубелю і навіть царському нащадку Олександру Романову, кожний з яких був закоханий в неї до нестями. Акіта була вірною своєму чоловіку і всі ці роки чекала саме його, кожного дня плетучи нове зустрічальне намисто з червоних квітів туамоа.
Та вона не могла бути одна. Навіть коли вона була на самоті, Акіта писала довгі листи чоловіку, в яких описувала кожний свій день. В цих листах дивно змішувались радощі від маленьких своїх досягнень та глибока журба самотності, теплі посмішки спогадів про ті дні, коли вони були разом, і сумне відчуття буденності, в якому тріпотів тонесенький промінець її надії. Вона складала всі ці листи в окремій шафі, сподіваючись, що Микола колись прочитає кожного з них, бо щоразу вона писала і про своє кохання до нього, кохання, яке переросло дитячу прихильність і перетворилось у велике і глибоке почуття. Писала вона і про те, що їй дуже хотілось мати дітей. Коли пішли з життя батьки Міклухи, Акіта всиновила дванадцять сиріт і стала їм доброю матінкою, яка до кожного маленького сердечка змогла знайти чарівний ключик дивовижно теплої любові.
Історія зниклого мандрівника і таємничої одинокої красуні не могла не зацікавити новинарів, і саме завдяки їм вона здобула широкого розголосу. Про Акіту тепер знали всі і не тільки в Злуці. Будинок Міклух на Чернігівському шляху навіть почали називати Домом чорної вдови, і багато киян частенько приходило сюди для того, щоб подивитись на стіну, на якій у будь-яку пору року червоніли старанно розвішані зустрічальні намиста...
Потяг вже повернув від Дніпра і прямував уздовж Либіді. Міклуха навіть не помітив у спогадах, що за вікнами його відсіку вже пропливають назад будівлі і вулиці рідного міста. Та це і не було зараз конче важливим для Миколи, бо за кілька хвилин на нього чекала зустріч з тією, кого дурна неслава охрестила чорною вдовою і хто зберіг свою віру і кохання всупереч поголосу і невірі.
Паровик дав останній гудок і, укутавши потяг молочними клубами пару, зупинився. Брязнули зчеплення, і Міклуха раптом почув тишу. Так же, як і його серце завмерло, завмерло все і за межами потягу, начебто весь світ зараз чекав, коли нарешті зійде цей пар і на київську землю ступить нога майже забутого всіма мандрівника. І коли він зробив цей крок, все навкруги наче вибухнуло. Микола навіть і не міг подумати, що зустрічати його прийде так багато людей. А тут на всьому просторі під скляним склепінням Кримської брами зібралось стільки киян, що, здавалось, навіть і не було вільного місця для прибуття інших потягів. На деяку мить Міклуха начебто випав з дійсності під натиском вітального галасу, клацання зликарниць, чисельних в’язок квітів, що тягнулись до нього з усіх боків. Та поступово в багатоликому мареві натовпу почали прояснятись знайомі і незнайомі обличчя, очі, посмішки. Тут були і його постарілі друзі Ослунд і Яшин, поруч з ними стояв сивий сухенький дідусь, мабуть то і був той самий лорд Стенлі, були тут і ті, чиї імена він одразу ж і пригадати не міг, та і не було це важливим, бо йому в цю мить потрібним було лише одне обличчя.
І тут галас натовпу мов би почав розсипатись, перетворившись на шепіт, а в наступну мить і зовсім зник. У тиші, що охопила величезну залу прибуття Кримської брами, юрба розступилась, і Микола побачив, як до нього наближаються очі Акіти. Він навіть і не відчув, як вона надягла на його шию червоне вітальне намисто, він цілком поринув у ці великі чорні очі, в яких не було сліз, не було й слідів багаторічної журби, а тільки сяяла гарячим сонцем нестримна і безмежна радість. І Міклуха вперше в житті обійняв і поцілував жінку, яка тридцять років тому стала його дружиною.
Це був незвичайний поцілунок. Обидва вони були в ньому пристрасно жадібними, наче намагаючись надолужити всі ці роки, і в той же час безмірно ніжними, бо і цього почуття накопичилось в них на вічність наперед. І лише після того, як їх серця сказали одне одному все, вони розімкнули губи, та не розімкнули поглядів.
А людська юрба навкруги стояла мовчки і дивилась на цього засмаглого посивілого чоловіка, котрий, як найдорожче у світі багатство, тримав у своїх обіймах неземної вроди жінку. На очах у всіх ці двоє помолоділи, мов би безмежна радість зустрічі змела з Миколи й Акіти всю ту оболонку сивини і зморшок, яка налипає на людей з роками, і повернула їх на чверть сторіччя в минуле. І навіть нахабні новинарі поопускали долу свої зликарниці, бо як і всі навкруги раптом відчули себе зайвими і непотрібними на цьому святі зустрічі двох закоханих сердець. Один з них повернувся обличчям до натовпу, хитнув головою і пішов геть, а за ним навшпиньки почали розходитись і всі інші.
Та Микола з Акітою не бачили нічого, крім повних безмежного щастя очей один одного. Вони щиро ділились своєю радістю і не стримували співу душі. І не було навкруги високого скляного склепіння брами, втомленого довгою подорожжю паровика, галасливих київських вулиць і безкрайніх злуцьких просторів, були лише два палаючих коханням серця між далеких зірок всесвіту. А коли в очах Міклухи промайнула хмаринка провини, і він спробував щось прошепотіти, Акіта затулила йому губи однією своєю долонькою, а потім розжала другу, в якій Микола побачив ту саму чорну перлину, що навіки з’єднала їх. Він зрозумів усе, що цим хотіла вона сказати, і міцно притиснув до свого серця свою дружину, свою кохану і свій єдиний у світі скарб...
Через півроку Міклуха разом з Акітою назавжди поїхали на її батьківщину, далекий острів у Тихому океані, який завдяки червоним квіткам з зустрічального намиста здобув свою сучасну назву – Туамоа.
Але і після їх від’їзду на довгій стіні біля будинку на Чернігівському шляху, котрий з тих часів кияни стали звати Домом чорної перлини, і до сьогодні чиїсь невідомі руки вивішують щодня нове червоне намисто, мов би нагадуючи кожному перехожому, що нема у світі найдорожчого багатства, ніж чисте і глибоке кохання, яке вміє чекати всупереч будь-яким обставинам нашого бурхливого життя.
***
* Південна Блискавка – назва потягу, який слідує з Александрії в Єгипту до Києва
* Землеустрій - географія
* Звучник - радіо
** Повітряний лист – телеграма
*** Листарня – пошта
**** Стенлі Генрі Мортон – мандрівник, дослідник Африки. В 1871-72 рр. брав участь у розшуках Д.Лівінгстона. Двічі перетнув Африку в 1874-77 і 1887-89 рр. Пройшов від витоку до гирла р. Конго, на який його ім’ям названий ряд з сімох водоспадів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389713
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2013
Кусаешься, значит - любишь
И это совсем не просто.
Еще не такою будешь,
Еще унесешься в звезды.
Еще и заплачешь сладко
От самой волшебной муки.
А властно и не украдкой
Сожмут твое тело руки.
И пусть ему будет тесно
От неги хмельной и томной.
В полетах души небесных
Сольемся с тобой в одно мы.
С тобой пролетим сквозь ночи,
В порыве сметем преграды.
Кусаешься, значит - хочешь.
Укус для меня награда.
Он только развяжет руки...
Хорошая месть, однако:
От самой волшебной муки
Заставить счастливо плакать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389710
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.01.2013
Не желая жить обычно,
Как-то раз легко и вдруг
Непослушная ресничка
Отделилась от подруг.
Ну и пусть, что это странно.
Хоть она и на виду,
Не совсем по нраву равной
Быть в накрашенном ряду.
И ведь как она заметна!
Только к ней стремится взгляд.
А ее подруги тщетно
Все внимания хотят.
Им до ужаса обидно.
Ведь красивы и стройны,
А ее одну лишь видно,
Словно все и не нужны.
А она глядит игриво
На других миров огни.
И так радостно красива
Что на солнце, что в тени.
Ей смешны чужие дали
И завистный вздор толпы.
Все стандарты мира стали
И нелепы, и глупы.
Непослушная ресничка
Как-то раз легко и вдруг
Стала самой необычной,
Отделившись от подруг
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389460
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.01.2013
Влюбился мужчина на старости лет.
Нередко бывает такое.
В душе засиял удивительный свет,
И сердце лишилось покоя.
И пусть сединою богаты виски,
Пусть опыт сулит только тщету,
Растаяли льдинки душевной тоски,
И осень сменилась на лето.
Великая нежность и сердца тепло,
Надежда стремительной птицей,
Ему больше всех на земле повезло
Так чисто и звонко влюбиться.
И пусть иллюзорен тот самый ответ,
Которого жаждешь так страстно,
Влюбился мужчина на старости лет.
Да только судьба не согласна.
Надежда на взлете растает, как дым.
А жизнь, как и прежде привяжет
Тела и сердца молодых к молодым,
Пусть ты ярче всех любишь даже.
Для общества это лишь выстрел в ребро
Бесовской неведомой силы.
И даром, что лишь на висках серебро,
А в сердце желанье быть милым.
В обиде на глупую разницу лет
С великой и доброй душою
Влюбился мужчина на старости лет.
Бывает же в жизни такое...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389459
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.01.2013
Каким удивительным раем
Меня награждает Всевышний...
Когда ты меня обнимаешь,
Все в мире мне кажется лишним.
Так сладко в объятиях этих
Терять твердь земли и границы,
Парить высоко над планетой
Свободной счастливою птицей.
И жду исступленно и страстно,
Исполненный жгучей надеждой
Тех самых мгновений прекрасных,
Когда ты обнимешь так нежно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389266
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.01.2013
Теплой душой
У меня на коленях
Смотришь кино
И смеешься так славно.
Столько приятных
И милых мгновений,
Столько мечтаний
О важном и главном.
Ты вся - в событиях там,
На экране,
В мире волшебном
Актрис и актеров.
Их мастерства
Утонченные грани
Ты изучаешь
С веселым задором.
Я же боюсь
Шевельнуться и глупо
Вдруг потревожить
Твой мир впечатлений...
Смотришь кино.
Улыбаются губы
Теплой души
У меня на коленях.
Мир улетел.
Я на пике блаженства,
Там, на экране
Прекрасные кадры.
Здесь, на коленях,
Само совершенство.
Лучше не может быть
Кинотеатра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389265
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.01.2013
Расскажу небесам
Про девчонку шальную
С необычной душой
И волнующим голосом.
Прилетела ко мне.
Обожгла поцелуем.
Неземною ладошкой
Взъерошила волосы.
Обняла меня так,
Что весь мир зашатался,
Посмотрела в глаза,
Прошептала три слова,
Закружила меня
Вихрем страстного вальса,
А потом поцелуем
Ударила снова.
И смешались тотчас
Свет и тусклые тени.
И не стало вокруг
Ни рассвета, ни ночи.
А она приземлилась
Ко мне на колени
И шепнула так трепетно:
- Делай, что хочешь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389093
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.01.2013
Волосы спутаны,
Взгляд отрешенный.
Нега истомы
И дрожи дорожки.
Явь улетает.
Глубокие стоны.
Словно в тумане
Я с дикою кошкой.
Чувства горят
Словно протуберанцы.
Не разбираешь,
Где нежно, где грубо.
Лаской изогнуты
В кольца пространства.
Взгляды шальные.
И жадные губы.
Дикая кошка
Всей гибкостью тела
Впилась в мое
Так задорно игриво...
Знаю, ты этого
Очень хотела.
Ты и дождешься
Ответного взрыва.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389091
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 01.01.2013
У сімдесятих роках 19 століття у Київ приїхали з виставкою імпресіоністи Каміль Пісаро* і Берта Морізо з Парижу. Французи настільки були у захваті від київських красот, що залишились у місті на три місяці і дали волю всім вихрам натхнення, втілюючи свої враження від чарівних місцинок, якими такий багатий Київ, у нових своїх полотнах. І з цими картинами повернулись додому. Картини ці визвали у Франції та в інших країнах Європи великий розголос, після чого майже не кожний живописець вважав за доцільне дістатись до Києва і відзначитись хоча б одним полотном, яке зображувало чи київські пейзажі, чи повсякденне життя мешканців неповторного у своїй красі міста над Дніпром. І хоча вони тут розставляли свої підполотники** ледве не на кожному місці, все ж таки найбільша кількість написаних про Київ картин присвячена Петропавлівському собору***, що на Долобецькому острові в Амстердамі. Мабуть, це пов’язано з тим, що у більшості своєї іноземні живописці оселювались поблизу цієї величної й гордої споруди. А може, всіх цих гостей Києва вражало, як червоніє і поволі занурюється в сутінки струнка і вишукана будівля собору, коли в передвечірній час сонце ховається за дніпровські кручі, чи як одягається він у казковий сонячний ореол на світанку.
До речі, Каміль Пісаро закохався у Київ із першого погляду. До речі, це саме завдяки йому з’явилось у руській мові чудернацьке слово триманіфішки, якими кияни інколи називають визначні місця свого рідного міста. Живописець полюбляв блукати київськими вуличками, тягнучи за собою череду своїх шанувальників, і коли щось його дуже вражало, завжди вигукував Oh! C’est trеs magnifique!**** Декотрі з тих, хто супроводжував Пісаро, навіть збирали ці триманіфішки, записуючи в зошити все, що привертало увагу великого майстра.
А ще його привабив на все життя той притаманний нашому місту дух свободи, якого так не вистачало у Франції після поразки Паризької комуни. А в серці французького живописця завжди вирувало непереборне бажання свободи, яке вело його через терени життя і змушувало на вчинки, про які вмить дізнавалась вся Франція. А Київ просто був насичений свободою. Пісаро навіть казав частенько, що саме тут можна у повні груди вдихати найсолодші пахощі свободи, як тому казковому раю безмежної волі, куди так тягнуться наші душі з тенет буденності і людських негараздів та непорозумінь. Можливо саме це і стало причиною його переїзду в столицю Великої Злуки назавжди. За ним, як за признаним метром, потягнулись до Києва й інші, причому не тільки живописці, а й письменники, поети, актори, музики... Сюди ж стягнулись згодом і місцеві майстри пензля і красного письменства. І Амстердам за лічені роки перетворився в справжній осередок високого мистецтва. Чи можна було сумніватися, що слідом за митцями попрямують на амстердамські вулиці й їх шанувальники? І вже наприкінці століття дніпровські острови стали живописним місцем богеми зі своїм характерним шумним, багатомовним, манірним і витонченим життям.
Ось так між паризьким Монмартром і київським Амстердамом більше ста років тому перекинувся своєрідний місток щільної духовної сув’язі. Як, певним чином, у ті ж роки саме тут народилося щось спільне між цією острівною частиною нашого міста з перлиною Середземномор’я – Венецією. Але замість гондол з колоритними італійськими гондольєрами дніпровськими протоками і сьогодні мандрують чисельні ладі* із двома гребцями у розшитих золотом жупанах. Обидва ладяри, як правило, писані красені, і молодший обов’язково має вражати юнацькою стрункістю та палаючим поглядом, а його товаришу повинна бути притаманна гнучка кремезність і зріла краса, яка раптово б’є в очі, коли той розщедриться на посмішку під розкішними чорними вусами або направить на тебе уважний, повний життєвої мудрості погляд. А ще обидва ладяри повинні вміти співати так, щоб дівочі серця ставали навік зачарованими.
В ті дні, коли в Амстердамі почали з’являтися представники богеми, такого звичаю ще не було. Були човни, були перевізники, але як човни були позбавлені будь-яких прикрас, так і їх власники не виділялися особливою красою чи стрункою статтю, вони просто перевозили людей через протоки... Першим зрозумів, що значно більше виграє від певних змін, Остап Миколайчик, який оздобив свій човен чепурненьким навісом над лавкою для сідців, придбавши для цього на Балган-базарі недешевий шмат китайського шовку з вишитими на ньому драконами, а ще й прикупив купу срібних бубонців та розвісив їх уздовж човна, який назвав за давніми легендами ладею. До того ж ще здогадався прикрасити ладю мідними прикрасами від весла до поручнів, натираючи їх зранку так, що вони блищали, як золоті. Але і цього йому здавалось не вдосталь, тому він залучив до роботи свого молодшого брата Дмитра, котрий мав грати на бандурі і співати пісні на будь-який смак.
Обидва були сліпуче вродливі, такі вже сини дістались старому перевізнику Миколайчику від білявої красуні-литвинки Данути, яку в молоді літа зачарував він своїм молодецьким співом. Остап, якому щойно виконалось тридцять п’ять років, вражав дивною силою, яка майже вирувала в його постаті, випромінювалась з м’язів міцних рук, вона відчувалась навіть у стрімкому погляді його смарагдових очей, що світились під чорним, як смола, чубом. Дмитро ж, п’ятнадцятьма роками молодший за брата, був струнким, наче лоза, і у його безвусому обличчі було щось від ангельської чистоти, підкресленою мрійною блакиттю очей, а ще у нього був дивний голос, який мов би прокрадався в душу, коли хлопець починав співати. А коли і старший брат підхоплював спів, їх можна було слухати довгими годинами.
Перший же вихід їх у протоки дав зрозуміти Остапу, що він був правий. На їх ладю був просто таки скажений попит, і вже не лише за переїзд на інший беріг платили їм зараз гроші мешканці Амстердаму, а за те, щоб просто кинули хлопці весла десь у протоках та заспівали свої чарівні пісні, відлуння яких мов би пливло над водою, проникаючи навіть у найвіддаленіші провулки Амстердаму. У розшитих золотом жупанах, котрі витягла із скрині і підновила їх мати, що була зі збіднілого шляхетського литовського роду, хлопці були схожі на таємничих чужоземців, які невідомо яким чином опинились серед кам’яних берегів дніпровських водних лабіринтів.
Час йшов, у Миколайчиків завдяки цьому талановитому винаходу Остапа за літо з’явились хоча б які гроші, щоб можна було і ладю нову справити, та й жупани нові пошити. Та і зима подавала надії на добрий прибуток, бо інші перевізники, які страшенно заздрили успіху Остапа з Дмитром, не хотіли від них відставати і майже всі позамовляли старому Миколайчику, що вдався до теслярства, чи нові ладі збудувати, чи переробити у ладі свої старі човни.
Нарешті прийшла зима, і дніпровські протоки покрилися міцним льодом. Для перевізників роботи вже не було. Тепер по розчищеним від снігу льодовим доріжкам стрімко катались на ковзанах мешканці Амстердаму, які навіть влаштовували змагання, хто перший об’їде навколо Долобецького острова. Але всі переміщення на ковзанах були вздовж проток, поперек же люди діставалися пішки. Остап, у якого без сумніву були добрі клепки в голові, і тут знайшов золоту жилу. Допомагаючи батькові у теслярстві, одного вечора зробив він гарні санчата з ручкою, щоб можна було катати по льоду одного чи двох бажаючих перетнути протоку або просто насолодитися швидкою їздою по льодяних доріжках Амстердаму. Оскільки вмінням кататися на ковзанах володів у сім’ї один Дмитро, його й відправили на заробітки.
Зимовий день вже наближався до кінця, коли у Дмитрові санчата сіла справжня красуня. Це була добре відома в колі місцевої богеми Евіта Суарес, яка приїхала до Києва з далекої Іспанії слідом за своїм ідолом Камілем Пісаро. Як живописець вона нічого такого із себе не представляла, та і сама у цьому швидко усвідомилась, потрапивши у світ справжніх майстрів пензля. Але їй, як і багатьом, так глибоко припав до серця Амстердам із його богемним життям і духом творчості, який відчувався тут ледве не на кожному кроці, що Евіта так і залишилась на дніпровських островах. Вона заснувала згодом тут мистецький часопис Спалах, і положення світської левиці, якого вона досить швидко набула у місцевій богемі, її цілком улаштовувало, бо без участі цієї красуні-іспанки не обходилась жодна більш-менш значна подія у мистецькому житті Амстердама.
Евіті вже було за тридцять, але роки були не помітні за її пекучою, як гаряче іспанське сонце, вродливістю. Цим сонцем духмяніла грива її чорного виткого волосся, цим сонцем спалювали серця чоловіків, що зустрічалися на її шляху, великі мигдалевидні карі очі під густими чорними бровами, які розлітались, як крила, цим сонцем осліплювала швидка, наче блискавка, її посмішка, навіть рухи Евіти від голови до ніг були пронизані цим несамовитим сонцем. Інколи Евіта дозволяла собі пуститися в рідний сонячний танець фламенку, і тоді можна було зійти з розуму, дивлячись на її руки, що нагадували чарівних змій, і в обіймах яких хотілося заснути назавжди. Зрозуміло, нестатку чоловічої уваги у неї не було. Та Евіта добре знала собі ціну, великої ціни була і її ласкавість. Тому розбитих Евітою сердець була в Амстердамі безліч, і згодом чоловіки стали її боятись, тим більш, що з часом у неї посилювалась прямолінійність думок і значно гострішав її язичок. Дійшло до того, що її стали називати амстердамською відьмою. Звичайно, ці плітки, не обминули і її, але Евіта і жодним рухом, жодним поглядом не показала свого до цього відношення. Це для неї не мало будь-якого значення. Бо завоювати серце Евіти міг тільки найсміліший. Із усього того, що в неї було на цьому світі, не вистачало лише одного – справжнього кохання, такого ж сонячного, такого ж широкого, такого ж великого, як і вся її душа. Але так і не зустрівся досі на її життєвому шляху той, в чиїх очах сяяло таке ж несамовите сонце. На жаль, у більшості чоловіків очі були повні або тьмяного блиску самолюбності, або надмірної віри у першість чоловічої сили, або звичайної слинявої тяги до жіночого тіла...
У Дмитрові санчата сіла вона чисто заради того, щоб упіймати захват від відчуття шаленої швидкості. І коли Дмитро розігнав санчата, скільки міг, Евіта засміялась тим самим своїм сонячним сміхом, який так зачарував хлопця, так увірвався в його душу, що він не стримав усіх почуттів, що вмить заполонили його душу, і заспівав. Заспівав таку ж сонячну, як той сміх, пісню, і обом їм у якусь мить здалося, начебто зима навкруги зникла чи її взагалі не існувало у тому світі, де крім шаленого сонця вирує урочисто й дзвінко її величність пісня...
- Стій! – раптом обірвала цей спів Евіта, і санчата зупинились. – Дай на тебе подивитись.
Вона піднялась із санчат і опалила Дмитра гарячим сонцем своїх очей. І хлопець, котрий не був готовий до цього сонячного нападу, вмить потрапив у їх солодкий полон. Він стояв, розрум’янений від бігу, морозу та власного співу, юнацька сила ще не встигла заспокоїтись у його м’язах, але якась знемога вже улесливо обплітала його руки й ноги, а язик водночас здерев’янів, і нічого не залишалося Дмитру, як стояти у повній безпорадності перед гарненькою панночкою і мовчки підкорятися сяючому промінню зацікавленості, яке ринуло на нього з її сонячних очей.
- Тебе як звуть? – запитала вона, не зводячи з нього допитливого погляду.
- Дмитро, - зібравши воєдино останні свої сили, ледь видихнув парубок.
- А ти гарнесенький, - посміхнулась вона, милуючись розігрітою морозом вродою хлопця. – Може, скажеш щось... Співати, бачу, ти вмієш. А говорити?
- А що говорити, панночко? – не знайшов кращої відповіді зовсім зніяковілий Дмитро, у якого до того ж ще і горло пересохло.
- Панночко... – хмикнула Евіта і подарувала йому чарівну посмішку. – Де ж ти так гарно співати навчився?
- А чого там учитись? – заохочений цією посмішкою, трохи посмілішав Дмитро. – Співаю, скільки себе знаю...
- Тоді, мабуть, багато пісень знаєш... Заспівай щось ще. Хоча, зачекай, - обірвала вона саму себе, помітивши, що хлопець намагається боротись з власним тремтінням. – Ти, мабуть, змерз?
- Трошки, панночко...
- Панночко, панночко... – передражнила його вона. – Годі вже. Зви мене просто Евітою. Згода?
Дмитро ледве чутно щось пробуркотів. Він усе ще не міг прийти до тями. Усе, що зараз відбувалося, здавалось йому чимось з іншого життя, у якому він був лише гостем. А часу розібратися у шаленому вирі різноманітних думок зовсім не було, надто близько стояла ця дивна панночка, котра майже втягувала його всього у свої неземні очі.
- До речі, скільки маєш заробляти за день? – запитала вона. – Хоча, не турбуйся, розберемося з цим пізніше. Забираю тебе до вечора. Зараз відігріємось, а потім будеш мені співати все, що знаєш. Ну як, згода?
Не чекаючи відповіді, Евіта сіла в санчата і показала на будинок неподалеку від Петропавлівського собору, де вона мешкала.
- Вези мене ось туди...
Дмитру все, що зараз із ним відбувалось, здавалось якимось казковим сном. І ця гарна охайна панночка, яка в одну мить міцно взяла його у лещата своєї наполегливості. І будинок із тих, де він і гадки не мав колись побувати, з дивними сходами вгору, що ліпились до стін і химерне поруччя яких здавалось хитким та ненадійним. І помешкання самої Евіти, заставлене дивними різьбленими меблями, з вражаючими уявлення картинами на стінах, бо зблизь були вони лише незрозумілим нагромадженням різнокольорових цяточок, а з відстані на них очам з цієї цяточкової юги проявлялись люди, квіти, київські вулиці й будівлі. Одне з полотен, котре зображувало Петропавлівський собор, настільки вразило Дмитра, що він зачаровано то наближався до нього, то відступав вглиб кімнати і щось нечутно шепотів пересохлими губами.
- Подобається? – запитала Евіта, розпалюючи камін. Вона помітила враження хлопця, але не хотіла щоб він про це довідався, тому вже довгий час не спішила привертати увагу до себе.
- Ще й як... – не зводячи очей з картини, видихнув Дмитро. – Тут і наша ладя є...
- Де саме? – зацікавилась вона і підійшла до хлопця, що стовпом завмер посеред кімнати.
- Та ось тут, зліва, у протоці... – наче тягнучись до зображення душею, тихо вимовив Дмитро. – А це, мабуть, мій брат, Остап...
Евіта, намагаючись прослідкувати за напрямком зачарованого погляду парубка, ненавмисне притиснулась до нього, і той раптом здригнувся й завмер. У цьому випадковому доторку, в пахощах її волосся, котрі повіяли на нього, він якось виразно відчув всю дивну жіночу гнучкість її тіла і раптом зрозумів чітко, що стоїть поруч саме з жінкою, а не з богинею чи русалкою з паморочних снів. Вона начебто водночас проявилась перед ним із того марева, яке дрібними цяточками намалював йому цей дивний день. І вперше за сьогодні він заглянув в її очі поглядом чоловіка, тим уважним і невідступним поглядом, у глибині якого схована готова до нестримного вибуху несамовита, кипляча пристрасть...
Тепер настала черга ніяковіти Евіті. Ще ніколи вона не бачила, як розпалюються невпинною пристрастю блакитні очі, а в цих, котрі стрімко наливались глибокою і бурхливою синню, здавалось, зараз здійметься буря, така ж потужна й нестримна, як і ті, що здиблюють могутні хвилі у Середземному морі, на які вона дівчиськом бігала милуватися в рідній Барселоні, щоб зріднитися хоча б ненадовго з безмежною міццю стихії. Вона відсунулась від Дмитра, хоча більш за все на світі зараз їй хотілось обплести руками його шию, прислонитись щокою до його плеча і чекати із солодким завмиранням душі владного дотику його рук на своїй спині.
Замість цього вона, вгамовуючи почуття, сіла у фотелю біля каміна, сховала якомога далі свої руки, щоб ніхто не помітив їх тремтіння, і попросила його заспівати. Хлопець, здавалось, теж оговтався, важким зусиллям скинувши з очей дивне марево і заспокоївши своє дихання. Він підійшов до каміна, набрав у груди повітря і почав співати.
Це було диво, яке об’єднало їх душі. Обидва були несамовито захоплені: вона його співом, а він тим, як вона його слухала. Дмитро співав і співав, і чарівний його голос підкреслювався слабким потріскуванням дров у каміні, присмерком, котрий поступово згущувався у кімнаті, і ледве чутним диханням Евіти, яка купала свою душу у несьогосвітності його співу.
Те, що миттю промайнуло між ними, враз змінило і їх відносини. Дмитро вже не почував себе простолюдином, якого казкові обставини кинули у зовсім інший, незвичний, недосяжний для нього світ. Начебто неприступна стіна, яка мала розділяти їх, водночас розсипалась, зникла невідомо куди. Ця жінка навпроти, котра ще зовсім недавно так вражала своєю недосяжною красою, зараз була майже рідною, здавалось, він знав її багато років. А ще відчувалась йому несвідомо якась незрима спорідненість їх душ.
- Якби тут і бандура була, ще б краще було... – сказав він після того, як зупинився, і лише потріскування в каміні було кілька хвилин єдиним звуком у тиші кімнати.
- А ти ще й граєш? – зраділа Евіта новому своєму відкриттю.
- Умію трошки, - задоволений її враженням, відгукнувся він.
- А знаєш, що ми зараз зробимо? – Евіту вже захопило піднесення нових думок. – Ми поїдемо зараз до Россі. Там сьогодні співатиме Паоло Тоцці. Хочеш послухати італійські пісні?
Дмитро й головою хитнути не встиг, як Евіта вже захопила його у полон своєї кипучої невпинності. Але як приємно було віддаватися у цей полон хлопцю, перед яким ураз відкрилась безліч виднокраїв...
Годину по тому вони сиділи у ресторації Россі майже поруч з підвищенням, на якому дарував присутнім своє мистецтво красного співу відомий маестро з Італії Паоло Тоцці, що мав неабиякий успіх в багатьох театрах й інших країн Європи. У Київ він приїхав на запрошення свого далекого родича Джакомо Россі*, котрий тримав тут ресторацію в Амстердамі і, будучи палким шанувальником мистецтв, вже не один рік немаленьку частину свого прибутку дарував Київській Опері. У цьому театру Тоцці взяв участь у трьох виставах і наприкінці свого гостювання у Великій Злуці згодився на ще один виступ у ресторації свого родича.
Це був невисокий жвавий товстун із чорною борідкою і невеличкими чорними очима, які були б і непомітні під густими бровами, якщо б не блищали несамовито й виразно в лад його співу. А спів цей дійсно був вартий захоплення і одразу ж зачарував Дмитра, котрий раніше і уявити собі не міг, що у світі може бути таке диво. Евіта із задоволенням і дивною радістю спостерігала за грою почуттів, що відображувались на обличчі її нового знайомого з кожною зміною тону у голосі співака, на якого невідривно дивився хлопець. Дмитро, здавалось, не бачив нічого навкруги, він тільки слухав, співчував, жив у тому недоступному для очей світі, який дарує людям лише одна її величність музика.
І в ту мить, коли Паоло Тоцці заспівав Ave Maria, Дмитро раптом підхопився зі стільця і, здалося, всім єством потягнувся туди, на підвищення, де співак в оточенні свіч насолоджувався неперевершеною мелодією. Мабуть, хлопець десь навчився цієї пісні, бо з другого такту несподівано приєднав свій чистий, як джерело, голос до м’якого й щирого співу італійця. Той лише на мить повів розгублено очима, але, зрозумівши, що від їх спільного виконання пісня звучить ще сильніше, ще проникливіше, радісно посміхнувся й запросив Дмитра до себе на підвищення. Дмитро став трохи осторонь і зовсім не намагався грати першу скрипку, він навпаки робив все можливе, щоб голос італійця мов би плавав на поверхні його співу, щоб всім навкруги здавалось, що пісня прокралась в усі найменші куточки приміщення і дзвеніла в душі кожного з присутніх, пробуджуючи в них все найкраще й найсвітліше. І це почув серцем італієць. Це заблищало в його очах, а ще він зрозумів, що ніколи до сьогодні не виконував цю пісню так щиро.
Евіта, для котрої вихід Дмитра на підвищення до Тоцці і цей дивовижний спів обох стали просто вибухом подиву в її свідомості, очманіло на це дивилась, заплутавшись у юрбі думок, які налетіли на неї невідомо звідки і витісняли одна одну, не даючи зосередитись. Вона тільки й дивилась на хлопця, якого і не помітила б ніколи, якби їй не закортіло сьогодні сісти у санчата лише заради того, щоб посмакувати відчуття шаленої швидкості. Вона могла і не піти на лід протоки, бо йшла до себе у видавництво та й ще мала купу діл на вечір. Але вона зробила вибір тоді й тепер глядить на диво з див, яке так несподівано зустрілось їй сьогодні в морозному повітрі дніпровської протоки. І страшно було думати, що цього дива могло і не бути ніколи, варто було лише зробити крок в інший бік...
Трохи пізніше, після оплесків та поздоровлень Паоло Тоцці підсів до Дмитра з Евітою та почав із нею бесіду про дивний дар хлопця. Розмова йшла італійською, і Дмитру залишалось лише здогадуватися, про що мовилось, бо і співак, і його чарівна сусідка час від часу кидали на нього погляди й посмішки та знов продовжували жваву бесіду. І лише тоді, коли Тоцці відкланявся, Евіта розповіла хлопцеві, що співаку настільки сподобався його голос, через що той згодився на деякий час залишитись у Києві, щоб навчити Дмитра італійських пісень. А ще Тоцці побажав, щоб хлопця вдалося відправити до Італії на навчання, де він, якщо знадобиться, міг би надати необхідну підтримку.
Дмитро сам ще не відійшов від несподіваного свого пориву. І най дивним для нього були оплески присутніх. Це було зовсім інше почуття, воно значно відрізнялось від того, що відчував він у ладі, коли співав із братом для своїх сідців. Ті оплески були зовсім іншими, вони були лише додатком до їх заробітку. А ці... Він не міг знайти для них влучної назви та й не хотів, він уже жив у тому незвичайному піднесенні, яке дає людям їх перший крок у справжнє мистецтво.
- А мій брат не гірше за мене співає, а може й ще краще... – раптом пригадав Остапа Дмитро, та Евіта не слухала його, вже плануючи вголос їх наступний день та милуючись при цьому блакитним щастям його очей…
Дмитро притягнув свої санчата додому пізно ввечері, коли майже всі полягали спати, лише один Остап сидів за столом і щось розмірковував, дивлячись в одну точку. Його, здавалось, зовсім не здивувала схвильована розповідь брата про свої сьогоденні пригоди, але погляд його був похмурий й стривожений навіть тоді, коли він відправив Дмитра спати. Він довго дивився на щасливе обличчя хлопця, який миттю провалився у сон. З одного боку, міркував Остап, зовсім непогано було б розширити коло пісень для сідців ладі за рахунок італійських, але очі Дмитра, які наповнювались незвичним блиском, коли він говорив про красуню-панночку, пробуджували справжній неспокій у душі старшого брата.
Цілий тиждень щовечора зустрічав він розквітаючого щастям брата, і цей неспокій весь час підсилювався. Не довіряти Дмитру приводу не було, бо той зранку підіймав на ноги всю сім’ю новими, невідомими і дивно благозвучними піснями. Та й санчата приносили пристойний прибуток. Але те, що з кожним днем все більше й більше розпалювало очі хлопця, було дуже тривожним. І перш, чим серйозно поговорити з братом, Остап намірився побачити своїми очима ту саму панночку, чиє одне ім’я тільки застилало мрійним маревом братові очі, і поставити їй кілька важливих запитань, щоб самому добре розібратись, яке майбутнє насправді чекає на Дмитра.
Хлопець не притаював адреси Евіти, тому Остап швидко розшукав її помешкання біля Петропавлівського собору. Він відправився до неї десь опівдні, коли Дмитро катав протоками свої санчата із сідцями. Остап навіть побачив його, коли той стрімко завертав у Довбицьку протоку з якоюсь панночкою в санчатах, котра смішно верещала від відчуття шаленої швидкості. Він усміхнувся, підкрутив вуса, рішуче ввійшов у потрібний будинок, піднявся сходами з химерним поруччям і стукнув тричі у різьблену дубову двір...
Увечері втомлений, але щасливий від очікуваної зустрічі Дмитро прибіг до Евіти на чергове заняття. Двері йому відчинив збуджений і вкрай задоволений Паоло Тоцці, котрий одразу ж приложив товстого пальця до губ і кивнув у напрямі кімнати. А з глибини приміщення на Дмитра вже лився такий знайомий спів його брата. Він майже не впав від здивування, він навіть уявити собі не міг тут, серед дивовижних картин і витончених чудернацьких дрібничок кремезну постать Остапа. Той, як і він колись, стояв біля каміна і співав, не зводячи своїх смарагдових очей з Евіти, яка сиділа у тієї ж фотелі і зачаровано дивилась на нього. Хлопцю цей погляд не дуже сподобався, щось неприємне кольнуло його в серце, але все було лише на мить, бо Евіта повернулась до нього і виплеснула йому в ту же мить назустріч таке знайоме і таке гаряче сонце своїх очей. Та ще й Тоцці швидко й смішно забалакав щось своєю мовою, розмахуючи руками, зойкаючи та плескаючи у долоні. Дмитро перевів погляд на брата і побачив, як його очах світиться та ж сама нова радість від щирого співу, котра колись охопила і його самого. Він нарешті посміхнувся, підійшов до Остапа і затягнув улюблену їх пісню про Дніпро, яку обидва співали зазвичай у най сонячні хвилини їх буття. Остап із радісною посмішкою підхопив, і кімната вмить щезла, розтанувши у дивовижному поєднанні їх голосів.
Вони співали весь вечір, купаючись у сонячних очах Евіти, а вона недвижно застигла у своїй фотелі і тільки переводила захоплений погляд з одного на другого. Вони утрьох навіть не помічали, не бачили італійця, котрий ніяк не міг усидіти на місці, підхоплюючись від захвату, міняючи стільці і весь час вигукуючи радісно своє bellissimo із піднятими до умовних небес руками. Зараз у кімнаті були лише спів і чарівні великі чорні очі іспанської красуні з таємничими відблисками в них камінного вогню.
Додому брати повертались веселі, галасливі і трохи сп’янілі від шампанського, яке відкупорив наприкінці Паоло Тоцці. Дмитро посадив Остапа у санчата і розігнав їх так, як ще ніколи йому не вдавалося. Обидва співали у весь голос перше, що приходило в голову, і радісно привітали в морозній темряві запізнілих ковзанярів та перехожих. І лише вдома Остап розповів Дмитру, що також не встояв перед очима Евіти, які мов полоз мишу, затягли його у свої тенета сонячної привітності і нестримної зацікавленості. Лише про одне не обмовився Остап братові. Змовчав він про те, як йому тепер кортіло знов заглянути у ці самі очі. Зрештою, й Дмитро мовчав собі про те ж.
Евіта ж весь залишок вечора провела у боротьбі з приголомшеністю, яка заволоділа нею, коли за всіма гостями нарешті зачинились двері. Вона пригадала той потужний смарагдовий вихор, який бойовим птахом рвався до неї з очей Остапа, коли вона відчинила йому та розпитувала про мету його з’явлення, як цей погляд поступово втрачав свою неприступність у подальшій розмові його з нею та як зовсім потеплішав, коли Евіта висловила бажання послухати його спів. Пригадала вона і ту міць, котру випромінювала його постать у кожному русі, навіть легкий напівоберт його голови нечутно світився потужною силою. Вона не хотіла, але мимоволі зрівнювала братів один з одним, і не могла зрозуміти, що їй подобається у кожному більше: ця смарагдова сила погляду Остапа, яка здатна була вибухнути в будь-яку мить, чи трепетна злива натхнення з блакитних юних очей Дмитра. Уперше у житті відчула Євіта, що серце її захололо від передчуття власної пристрасті, котра не знала, у який бік поринути хвилею ніжної ласки і великого кохання. Вона так і заснула серед блакитних і смарагдових відблисків, які таємничими гостями блукали в глибинах її душі.
Наступного дня біля хати Миколайчиків на Троєщині зупинився візок, із котрого з дивною для його огрядної постаті спритністю зіскочив Паоло Тоцці. За ним, страшенно хвилюючись, покинула візок і Евіта. Братів не було в хаті, вони на берегу Десенки півголі кидались один в одного снігом і вголос реготали, насолоджуючись від всієї душі першою за зиму відлигою. Евіта зачаровано дивилась на їх розчервонілі від прохолодного вітру тіла і знов би впала у вчорашній розпач роздвоєності почуттів, якби не італієць, який з дитячою радістю приєднався до хлопців, навіть забувши про вихідний одяг.
Коли чоловіки втомились, брати повели гостей до хати. Їх мати Данута, ще не стара жінка, яка не втратила гордої шляхетності свого роду як у постаті, так і в поведінці, радісно зустріла всіх і потурбувалась, щоб на столі з’явився щойно придбаний у Новій Московії мідний самовар, та послала Дмитра в ятку по бублики. Паоло Тоцці раптово ляпнув себе по лобу, вискочив із хати і за хвилину повернувся з великим пакунком італійського цукрового печива від Россі. Остап стояв осторонь, благодушно посміхався, дивлячись на метушню в домі, та крадькома кидав швидкі погляди на Евіту, котра із захопленням розглядувала той новий для себе світ, звідкіля виринула в її життя двійця* неймовірно обдарованих і шалено привабливих братів, які вже стали невід’ємною часткою її долі. Коли Дмитро повернувся, старий Миколайчик встановив урочисто на середині столу велику терещенківську голівку цукру і щиро запросив гостей до скромної трапези.
Бесідою за столом надовго заволодів італієць. Він голосно розхвалював брусничне варення хазяйки, яке куштував вперше в житті, розповідав їй спосіб приготування італійської їжі зі смішною назвою піцца, мов витвори красного мистецтва розглядував мисники та скрині, зроблені старим Миколайчиком, сказав добрі слова й про Остапові санчата і сподівався, що навесні ще й проїдеться з братами на ладі. А ще повідомив, що саме заради роботи з Дмитром та Остапом залишиться у Києві до літа, і лише потім поїде до себе у Мілан, де має домовитись про навчання братів в Італії, і що є у нього дуже цікавий задум на цьогорічний червень... Евіта тільки встигала перекладати цю зливу не завжди пов’язаних у єдине ціле і таких же метушливих, як і сам італієць, думок, навіть не маючи часу розгледіти уважно приголомшені обличчя хазяїв та розчервонілі від збудження щоки їх синів.
- А де ж ми гроші на поїздку візьмемо? – обережно запитав Остап, коли італієць нарешті втомився і всерйоз зайнявся чаєм та бубликами.
- Вашою долею зацікавився сам Джакомо Россі, володар тієї ресторації, де співав колись Дмитро, - відповіла Евіта. – Він погодився надати на це необхідні кошти, причому нічого повертати не треба, бо він сподівається на кілька ваших виступів у нього до від’їзду та після повернення...
- А що робити з ладею, коли вони поїдуть? – поцікавився старий Миколайчик. Він був радий, що хлопці вийдуть у люди, але прибуток сім’ї майже цілком залежав від них.
- Не варто турбуватись. Про це теж подбає Россі. Він взагалі хоче найняти всіх ладярів, взявши на себе видатки... А Ви, шановний, можете бути у них управителем...
- Мабуть, у цьому і є свій сенс... – промовив старий і повернувся до синів. – А ви що думаєте, хлопці?
Остап із Дмитром лише переглянулися. Відповідь легко читалась в їх очах, що разом спалахнули однією мрією. Батько зітхнув, похитав головою, а потім зовсім молодо посміхнувся.
- А нумо візьми, Дмитрику, бандуру! – підвів старий хитруватий погляд на молодшого сина.
– Покажемо гостям, як ти ще й грати вмієш...
Далі була весна, бурхлива весна з її війною проти зими, де денні перемоги чередувалися з поразками вночі, з величною криголомою* на Дніпрі і жвавими ручаями з круч, із повенями, первоцвітом і радісним сонцем, котре день за днем одужувало після зимової хвороби. На подвір’ї Миколайчиків все змінювалось з такою ж бурхливістю. Після приїзду сюди відомого амстердамського ресторатора Джакомо Россі, який години з три про щось розмовляв із старим Миколайчиком у того в хаті, на подвір’ї з’явились наймані працівники, котрі під стукіт сокир та вищання пил будували одна за одною красуні-ладі, а самі ладяри записувались у чергу для розмови з новим управителем. Весь простір біля хати Миколайчиків став нагадувати великий завод, у середині якого красувалася та сама перша ладя Остапа, котру готували до літа самі брати.
Після обіду Остап і Петро відправлялись у місто. Кілька годин вони проводили у бічній кімнаті ресторації Россі, де Паоло Тоцці, ледь видний за роялем, розкривав їм таємниці майстерності красного співу, а потім перебирались у такий бажаний їх душам дім Евіти, яка аж до темряви навчала їх італійській мові. Інколи вечорами вони з Евітою або разом із нею та італійцем ходили на вистави до театрів, де спостерігали за виступами відомих співаків та музик. Евіта водила їх у Малу Прагу слухати хорові співи у соборі святого Миколая та на турецькі мистецькі ігри у честь байраму**, що проводились у Караван-Сараї на Яничарській Прогулянці. Хлопці за її безпосередньою участю змінили одяг, зачіски, і зараз ніхто вже не міг відрізнити їх від звичайних представників амстердамської богеми. Усе це, що відбувалось з ними цією весною, здавалось братам неймовірною казкою. Вони вірили й не вірили своїм відчуттям, та часу на їх обмірковування у братів не було. Вони потрапили у солодкий вир перетворень і віддались йому із задоволенням. Брати часто говорили про все це, що змінювало їх життя, і лише одного уникали вони в своїх розмовах, не бажаючи відкривати один одному таємницю своїх почуттів до красуні з сонцем в очах, бо у кожного в грудях по-своєму розпалювалось багаття необорного кохання до неї.
А для Евіти ця весна стала сумішшю радості й страждань. Серце її розривалось від почуттів до кожного з братів, вона навіть перестала боротись із собою, знаючи, що вже не в змозі вбити одне почуття заради іншого. Вона однаково бажала обіймів кожного і більш за все не хотіла впасти саме в одні. Лише вечорами, коли хлопці уходили додому, вона могла дати волю своїм почуттям, які або кидали її душу у щасливий політ, або занурювали у гіркі сльози. У своїх видіннях Евіта бачила, як наближуються до неї міцні руки Остапа і владно притягують до його кремезного тіла, але за його плечем з’являлись сумні й сповнені блакитною біллю очі брата, і ті руки зникали кудись, залишаючи її одну.
Марились їй і вишневі губи Дмитра, до яких вона тяглась с солодкою знемогою, але смарагдовий холод очей Остапа владно втручався у цей рух і льодяною перепоною ставав між ними. А найсолодшими з видінь були ті, у яких обидва брати були поруч з нею, обидва цілували її плечі і руки, обидва зливали закохані погляди в один і для неї, але за мить обидва зникали у молочній юзі, начебто їх і не існувало у бутті. Усе це було так боляче, та Евіта вже не могла жити інакше, бо у серці її назавжди оселилось це дивне двоїсте кохання. Але вона розуміла сумну безвихідність цього положення, і їй залишалось лише чекати, коли брати поїдуть в Італію, хоча в житті без них їй марилась холодна порожнеча, яка була більш нестерпною, ніж сьогоденна роздвоєність її серця. Та у будь-якому разі їй залишалося тільки чекати…
Нарешті на початку червня Паоло Тоцці завершив підготовку до здійснення свого задуму, який народився в його думках ще при першій зустрічі з обома хлопцями. Співак провів велику роботу і вже зараз пишався тим, що саме він разом з Остапом та Дмитром невдовзі здійснить велику музичну виставу на воді, якої ще не бачив світ. Заручившись підтримкою Джакомо Россі та чисельних своїх друзів в Італії, він зробив все можливе, щоб ця подія здобула якомога широкий розголос не тільки у Великій Злуці, а і в різних мистецьких осередках Європи. І йому це вдалося. Уже за тиждень до вистави Київ наповнився людьми з усіх боків світу. Брат амстердамського ресторатора, відомий лицедій Ернесто Россі навіть привіз із собою великих Верді, Вагнера і Гріга. З Москви прибув Георгій Пожарський, а з Туреччини – сам Селім Караман-оглу*. Чисельні новинарі** з різних країн заполонили всі амстердамські кав’ярні лише їм одним притаманним галасом, приїхали зі злуцьких далей члени вельможних родин, по київських вулицях навіть розгулювали школярі із Сорбонни та Оксфорду, а в театрах та рестораціях виступали співаки і музики з різних країн, які приїхали до Києва подивитись на незвичайну виставу Паоло Тоцці. Здавалось, що Київ у ті дні був столицею всього світу…
І ось у полуденний час другої неділі червня туди, де Десенка розбивається о Долобецький острів на дві протоки, де купається над ними в сонячному сяйві величний купол Петропавлівського собору, потягнулись сотні ладей. Одні з них були з музиками з Київської Опери, в інших зайняли місця глядачі, які бажали розміститися найближче до виконавців. А попереду гордо прямувала до місця подій срібляста ладя братів Миколайчиків, у котрій ще розмістились сяючий не менш за сонце Паоло Тоцці й Евіта, що майже захолола від хвилювання за успіх чи невдачу сьогоденної вистави. Остап і Дмитро натомість дуже спокійно гребли, дивлячись на те, як сонце грається своїми відблисками на мокрих веслах, і ніхто й не побачив би, як глибоко в їх душах вирували незвичні пристрасті.
Коли вони кинули кітву на середині протоки, їх очам явилась дивна, досі не бачена картина. Весь простір площі перед собором, всі набережні та Малий Петровський міст були вщент заповнені людьми, навіть на стовпах із ліхтарями були видні окремі постаті, лише під навісом ресторації Россі, де сиділи важливі гості, можна було ще якось пройти. З дніпровських проток підпливали все нові й нові ладі та човни, і скоро вже вся водна гладь була заповнена ними. Ладі з музиками розмістились в протоці півколом за виконавцями, їх керівник підняв свою паличку, зажадавши від присутніх тиші, зачекав на мить, поки юрба не стихла, і м’яким рухом руки пробудив над Дніпром музику, а Паоло Тоцці і брати піднялись у своїй ладі і, переглянувшись та перехрестившись кожний по-своєму, почали співати.
Це було більше ніж диво. Такі різні і такі проникливі голоси виконавців, зливаючись воєдино, то стелились над легкими хвилями води, то злітали до хрестів собору, то неслись у всі боки, зазираючи в далекі провулки Амстердаму. Навіть птахи забули про політ і прислуховувались до співу людей на верхівках ліхтарів та на дахах будинків. Здавалось, не тільки Амстердам, а і весь світ піддався чарам цієї казкової благозвучночті, яка разом із музикою проникала аж до серця, пробуджуючи у ньому найкращі спогади, малюючи для нього світлі надії, занурюючи його у радість і тугу, у щастя і безпорадність, у полон і у свободу.
Пісня закінчилась, і її відголоси, здавалось, ледь бриніли у відблисках сонця на хвилях. Дивна тиша зависла над протоками, над людськими головами. Оплесків не було, що народило тривогу в очах італійця, але Евіта м’яко торкнулась його руки і показала очима на набережну. Хоча глядачі на ній були досить далеко від виконавців, але разюче чітко були видні їх очі, великі, захоплені, мрійні, повні почуттів і чекання. І Тоцці водночас зрозумів, що сьогодні оплески будуть лише один раз, але заради таких оплесків не соромно прожити все життя. Він розправив плечі, підняв до неба сяюче натхненням обличчя і знов заспівав…
Вистава продовжувалась кілька годин. Вже й присмерки лягли на дахи Амстердаму, а над водою лунали руські й італійські пісні, литовські і турецькі, московські і польські… Евіта запалила ліхтарі на ладі, такі ж вогні загорілись на інших човнах, і вистава продовжувалась вже у вогневому коливанні. Ніхто з глядачів не розходився. Сьогодні світом правили музика і натхнення.
Останньою піснею Тоцці поставив ту саму про Дніпро, яка так близька була серцям Остапа та Дмитра. Спочатку він сподівався завершити виступ незрівнянною Ave Maria, але в останню мить несподівано для себе змінив своє рішення, бо щось підказало йому, що має бути саме так, а не інакше. Але зрозумів він правильність свого вибору лише тут, саме тоді, коли глядачі несподівано підхопили натхнений спів братів. Це було щось неймовірне, коли тисячі людей з’єднали свої голоси у славі великому Дніпру, який народив на тутешніх кручах одне з найкращих міст світу. І коли Дмитро своїм чистим юнацьким голосом протягнув дзвінко останні ноти цієї пісні, Київ притих лише на мить. Бо майже одразу ж все навкруги вибухнуло такими оплесками і задовільними вигуками, яких ніхто досі ніде не чув.
Паоло Тоцці десь хвилину дивився на бурю оплесків навкруги, після чого безсило впав на лаву, закривши обличчя руками і здригаючись у щасливих риданнях. А Остап і Дмитро стояли струнко, озираючись на всесвіт очима переможців. Раптово почувши нездоланну свою силу, вони були здатні ділитися нею з усім світом, з кожним, хто тягнув зараз до них руки, хто від усієї душі щиро дякував їм за цей непереможний спів, та не це було для них у цю мить найважливішим. В очах кожного з братів палали вогні безмежної свободи душі, яку вони зараз відчули і були здатні повернути її всьому світу.
І тут Евіта, яка переживала в собі не менше захоплення, не стрималась. Вона стрімко підвелась і міцно поцілувала в губи Остапа, котрий був ближчим до неї. Був би ближчим молодший брат, поцілунок дістався б йому, і Остап, який давно вже все розумів, повівся би зовсім інакше. Але сталося так, що руки її опинились саме на його плечах...
Евіта, яка лише через мить відчула, як губи Остапа з усіх сил опираються, щоб не відповісти таким само пристрасним поцілунком, раптом уся захолола... Вона повільно, відчуваючи, що загубила зараз усе, відірвалась від старшого брата і повернулась до Дмитра. Евіта благала бога, щоб усе повернулось на цю дурну мить назад, туди, де її серце було переповненим щастям, але вона ясно бачила, як зникає життя з блакиті його очей, як небесний погляд Дмитра покривається льодом невіри і розтріскується від нестримного болю. Очі ці вже не бачили нічого навкруги. Блідий і безпорадний, він безсило опустився на лаву поруч із ще ридаючим італійцем, і дві маленькі блакитні сльозинки замерзли на його щоках. Це було трошки страшно – бачити як поруч плачуть два чоловіка, один від щастя, а другий від пустоти... Евіта у пошуках допомоги стрімко обернулась до Остапа, але той уже уникав її погляду.
Казка скінчилась...
Остап, все так же, не дивлячись у її очі, відвіз італійця до набережної, де передав того в обійми ресторатора і його шановних гостей. А потім подав і Евіті холодну руку, щоб вона зійшла на беріг. І все це робив він мовчки, мов би її помилка запечатала його уста навіки мертвою німотою. Йому нічого було сказати, бо у цьому трикутнику він вибрав брата, який зщулився на задній лаві ладі і тремтів чи то від сліз, чи то від втрати такої важливої пісні свого життя. Остап сів за весла і швидко попрямував геть протокою. А Евіта, яка з охололим серцем силилась видавити із себе бодай одне слово, так і стояла безсило на кам’яних сходах набережної і, тремтячи всім серцем, проводжала очами щастя, що упливало від неї назавжди...
Наступного дня вранці разом із Тоцці і Верді в Італію поїхав лише один Остап. Куди зник Дмитро, не сказав навіть і старий Миколайчик. Його мов би не і було на світі, начебто він промайнув й ньому примарою і розтанув невідомо де. Евіта ще кілька тижнів блукала з ранку до ночі київськими вулицями у пошуках Дмитра, зазираючи зустрічним в очі, обшукуючи палаючим від болю поглядом всі ладі, але все було марно...
Рік по тому її вже ніхто не впізнавав на вулицях. Часопис її вмер сам по собі, богемні вечірки вже давно проходили без її участі, вона покинула і своє помешкання, у якому залишилось так багато згадок про втрачене щастя. Евіта враз постаріла, її чорне волосся з’їла сивина, кінці губ опустилися долу, перетворившись у глибокі зморшки, а з очей назавжди щезло те саме сонце, яким світилась раніше і її душа. Тепер же в її згаслому погляді залишилось лише одне запитання, із яким вона підходила майже до кожного зустрічного, але й воно згасало, бо кожного разу це був не Остап чи Дмитро... Це настільки вражало киян, що згодом у місті навіть склалося повір’я, начебто вона і насправді стала амстердамською відьмою, а хто зустріне напівмертвий її погляд, для того щастя назавжди перетвориться на лихо. Кажуть, що й вона сама одного дня зникла назавжди, залишивши за собою лише туманний привід, який блукає вечорами вулицями Амстердаму і шукає невідомо для чого душі спізнілих перехожих.
***
* Пісаро Каміль – засновник напрямку імпресіонізму в живопису. Оселився в Києві в 1879 р.
** Підполотник – мольберт
*** Петропавлівський собор – собор, споруджений у 1728 р. за наказом Петра Романова на північному кінці Долобецького острова
**** Oh! C’est trs magnifique! – О! Це казково! (фр.)
* Ладя – човен в амстердамських протоках Києва
* Россі Джакомо – відомий київський меценат. Разом з братами Терещенками був спонукачем збору коштів на будівництво Нової Опери (1888 р.) на пл. Мазепи на Рибальскому півострові.
* Криголома – льодохід
** Байрам – мусульманське свято після закінчення рамадану
* Пожарський Георгій – великий московський музикотворець, автор всесвітньо відомої “Оди свободі”, Караман-оглу Селім – великий турецький музикотворець, основоположник нової турецької опери.
** Новинар – журналіст
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388901
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.12.2012
Річка Либідь розділила Київ на два світи. Кожний з них жив за своїм часом, за своїм календарем, що вже тут й казати про самі традиції... Мешканці Турецької гори робили вигляд, що не чують церковного дзвону з іншого берегу, як і на горі Козацькій* начебто не чули тужливо протяжних голосів муедзинів, котрі з мінаретів за річкою звали паству на намаз.
З обох боків віяло якоюсь зневагою, яка відкрито не проявлялась, але помітна була у вчинках, у поглядах, навіть у рухах. При цьому обидва світи ревниво придивлялися один до одного, обговорюючи успіхи і невдачі негласних суперників, розміри успіхів применшували до нікчемності, а невдачі з радістю в душі підносили мало не до небес. Два світи під презирливими назвами райя** і бусурмани певний час були головною ознакою київського життя і, відгороджуючись погордою, впливали один на інший, а з тим і на всіх тих, хто прибував до Києва з наміром навік пов’язати з ним свою долю.
Вдень ці світи могли змішуватись на базарах, на вулицях і майданах, на всіляких міських роботах, але ближче до вечора над Либіддю мов би виростав прозорий мур, за яким кожний зі світів зачинявся сам у собі. Коли у нічній темряві хоча б який звук стривожив би води Либіді, це вважалось за подію, гідну довгих обговорень в оселях на обох берегах ріки.
З’єднувались ці світи двома мостами, що збудували турки ще при Селімі Анвар-паші.
Перший, що знаходився там, де Совський ручай упадав у Либідь, починав той великий шлях до моря, яким прямували до Києва каравани з Пристані і до якого притулився з одного боку Кримський Стан, а з другого зеленіла Голосіївська Пуща. Другий, під гордою назвою Султанія, приймав до себе широку вулицю, котра через Турецьку гору вела до султанського палацу, і не менш широкий шлях ще не забудованим полем до Кловського майдану, туди, де починались сходи до гетьманського палацу. Між цими мостами, під Байковою горою, невідомо коли побудував свій млин Тарек-ага. І навряд чи історія зберегла б до наших часів його ім’я, якби не було у нього доньки Лейли, справжньої чорноокої красуні з чарівним кришталевим голосом.
Тарек-ага був товстим і поважним чолов’ягою, що дуже мріяв зайняти у місцевій знаті значно більше положення, ніж мав, будучи звичайним, хоч й багатим, мельником. На нього працювали шість кметів, та ще двох яничар, котрі томилися від неробства, йому вдалося залучити до охорони млина і греблі в нічний час. Але будинок його стояв біля млина на Лібіді, а не десь поблизу Візир-Конаку, де жили найбагатші і найвпливовіші мешканці Турецької гори. Тому за справжнє своє багатство він вважав свою доньку-красуню Лейлу, яку просто таки мріяв віддати в гарем помічника київського візира, чехайї*** Енвер-бея. Їй було чотирнадцять років, вона була стрункою, жвавою і допитливою. Її чорні очі вражали якимось дивним, неземним поглядом, мов би в них закралась зоряна ніч із усіма своїми таємницями, шерехами і натяками. А ще вона полюбляла співати. І співала Лейла так кришталево чисто і ніжно, що жіноча половина дому ставала у цей час майже не райським садом, де просто хотілося забутися від турбот цього світу і залишатися серед цих чарівних солодких звуків назавжди.
Кожного вечора після намазу Лейла бігала по воду до Кісмет-чесми, що була доволі далеко від млину, біля сходів, що вели з Либіді на Балган-базар. Треба було тільки піднятися сходами десь до середини, а там вже вела вбік невеличка стежинка туди, де у калиновому колі невідомий майстер з любов’ю одягнув химерною красою червоного граніту маленьке диво народження з земних глибин чистої, як діамант, води, що текла далі кам’яним жолобом і, діставшись до його кінця, летіла тоненьким водоспадом вниз, у невеличке озерце, на дні якого, лише перервавши це падіння, можна було прочитати викарбуване турецькою в’яззю слово кісмет*. Якийсь безнадійний натяк був у цьому нагадуванні про крихкість цього життя, яке так легко обірвати лише заради того, щоб дізнатися наприкінці, що нема нічого іншого у цьому світі крім долі. Трохи лівіше той невідомий майстер-філософ невідомо для чого викопав і оздобив камінням маленьку печеру, вхід до якої заріс кущами, що надавало таємності його чорному зіву. Серед либідських турчанок, що ходили сюди по воду, навіть існувало повір’я, що колись для однієї з них там, у таємничій тьмі цієї печери, засяють вогні щастя, та у будь якому разі не можна була кидати на печеру погляд більше, ніж на одну єдину мить, інакше бажане щастя водночас перетвориться на недолю...
Одного вечора, затримавшись на Балган-базарі, де торгував овочами зі свого городу однорукий відставний козацький старшина Панас Люлька, його син Петро вирішив дістатися додому коротшим шляхом, не роблячи велике коло через міст, а перебратися через Либідь біля млину Тарека-аги. Спускаючись сходами до річки, він захотів напитися води, що й привело його до Кісмет-чесми. Угамувавши спрагу, він вже збирався продовжити свій шлях додому, але затримався на мить, кинувши погляд на Либідь внизу в надії поглядом відшукати звідсіля свій дім. Та саме у цю мить він почув небесні дзвіночки... Принаймні, йому так здалося, бо ви б й самі повірили у їх наявність, почувши кришталевий спів Лейли, котра з великим різьбленим турецьким глечиком в руках щойно звернула зі сходів на стежинку до чесми. Зачарований цим співом, Петро завмер, мов стовп, і лише коли зрозумів, що володарка казкового голоска зараз його побачить, обхвачений незрозумілим розпачем, він не знайшов нічого за краще, ніж сховатись у печері поруч.
Нахилившись над чесмою, Лейла прислуховувалась до музики, яку створює вода, коли вона вдаряє у дно глечика і буркотить там, змінюючи тональність, а ще щось цікаве було й у тому, як радісно вода відновлює своє дзюрчання, коли звільнюєш її від полону глечика. А потім вона знов заспівала, опустивши пальці у воду озерця і торкаючись ними загадкового слова, мов би їх ласкою просила у долі щастя. Петро, що завмер у печері, спостерігаючи це казкове видіння і зачарований на все життя срібними переливами її голосу, ледве поворухнувся, і звук від цього здався йому справжнім громом. А Лейла почула лише шерех, але звук цей йшов із печери, і серце її затріпотіло... Невже це і була та сама мить, коли її очам покажуться ті самі вогні щасливої долі, про які стільки слів говорилося тут, біля чесми... Вона завмерла, вагаючись і побоюючись повернути голову туди, де, можливо, чекало на неї її щастя...
І вже тоді, коли, здавалось, хвилювання розірве її серце, Лейла швидко й соромливо метнула погляд у напрямку печери. Там щось блиснуло! Це були очі Петра, котрі вибухнули душевним промінням, коли він упіймав погляд великих чорних очей цієї стрункої дівчинки, яка так глибоко пронизала його серце своїм кришталевим співом. Його вже владно потягнуло до цих зіркових очей, але дівчина швидко підхопила свій глечик і побігла геть, вся охоплена несамовитою бурею, в якій змішались невідомі чуття і дивні передчуття, весняні радощі і солодкі тривоги.
Петро ще довго не виходив із печери, намагаючись впевнити себе, що це було якесь дивне видіння, якого в природі не може бути. Лише через кілька хвилин він обережно вийшов із своєї схованки і попрямував до Либіді, все ще у захваті від чар великих чорних очей, із яких саме одних, здавалось, складалась ця казкова дівчинка з дзвіночками у голосі...
Яничари, котрі охороняли млин Тарека-аги, добре знали цього хлопця, бо він вже не вперше проходив тут у час після намазу. Кожного разу вони казали щось веселе цьому статному чорнявому парубку, щоб хоча цим розвіяти ту нудьгу, якою маялись вони біля млину, на який ніхто не посягався...
- Що, кяфіре, закохався, мабуть? – розсміявся старший з них, кремезний виходець із Боснії, Алі, роздивившись замріяне обличчя хлопчини.
- Кого ж ти там зустрів на базарі, хлопче? – підхопив молодший і менший кримчак Фатіх. - Ой, дивись, іслам приймати прийдеться…
Петро, який не знав добре турецької мови, лише замріяно посміхнувся і попрямував повз них греблею туди, де вже виднілась його хата з невеличким вишневим садочком поруч.
Наступного дня він весь час перебував собі у своїх думах так, що батько на базарі кілька разів робив йому зауваження. Але Петра невідступно переслідувало казкове видіння тих чорних очей біля чесми, які навіть наснились йому вночі. Він був не те що млявий, скоріше, необачний, що дуже дратувало батька, який ще з часів своєї козацької служби полюбляв відомий тільки йому самому порядок, але всіх у сім’ї привчав до нього. Він вже збирався відправити сина додому, але той рішуче був проти. Батько повів плечима й тоді, коли Петро забажав залишитися і самотужки прибрати їх ятку на базарі. Хоча це було дивно, але Панас Люлька списав все на літню спеку і поїхав додому один. А Петро знов, мов зачарований, попрямував із першими криками муедзина на базарній джамії до своєї схованки біля чесми у надії знов почути чарівний голос володарки зоряних очей.
Цього разу Лейла йшла по воду без пісень. Їй здавалось, що з першим звуком зникне те диво, що прийшло до неї учора і так міцно тримало її у своїх обіймах, яке не давало спати, штовхаючи дівочі мрії у незнані світи, де й птахи співають якось особливо, де на її шляху до щастя розступаються віти дерев і навіть леви поступаються місцем для того, щоб вона дійшла до бажаної мети. А ще вона дуже боялася, що сьогодні у чорному зіву печери вже не буде тих таємничих вогників, і її таке коротке одноденне щастя безсило помре там, біля чесми, упавши у воду біля безпристрасного слова "кісмет".
Але вогні були на місці. Вона одразу побачила їх, їй навіть здалося, що з печери випромінюється не слабке дрижання вогників, а ціле проміння, із яким сонячне не має зовсім ніякого порівняння. Вона від радощів заспівала найулюбленішу свою пісню, і весь час відчувала, як це проміння проникає у глибини її души і невгамовно пестить там щось тепле велике і нескінченне, чого вона досі ніколи не відчувала, бо так сильно хотілось розгорнутися назустріч цьому шаленому вогню, який ринув на неї з печери, і згоріти у ньому без будь-якого залишку. Купаючись у своєму маленькому щасті, Лейла одним відомим їй жіночим почуттям збагнула, що криється за цим промінням, хоча це ще остаточно не прояснилося в її свідомості, але їй було так солодко відчувати все навкруги, від особливого кольору листя на деревах до дивовижних малюнків, яким розписували небо ластівки, і не хотілося йти будь-куди звідсіля, лише б жити у цьому світі, де на тебе дивляться із захопленням чиїсь очі…
Так і почалось найдивовижніше у світі кохання. І Лейла, і Петро мов би розпочали вже двосторонню гру в підглядування, бо одного разу Лейла, котра майже вмирала від бажання розкрити свою таємницю Кісмет-чесми, поспішила до неї раніше і, сховавшись в шипшинових кущах біля стежинки до джерела, побачила нарешті хазяїна палаючого погляду з печери, який, розчервонівшись від бігу, летів сходами до своєї схованки. Тепер вона знала, хто саме стоїть там, у темряві за її спиною і чекає на мить, коли її очі блиснуть зірками у бік печери. Але, як з’ясувала вона для себе трошки пізніше, цього було нестерпно мало. Тоді Лейла почала щодня приходити раніше, щоб зі свого шипшинового сховку знов і знов милуватися красенем-парубком, відкриваючи для себе кожного разу нові докази його привабливості, чи то були замріяні карі очі, чи то рухи його засмаглих рук, чи то милі краплини поту на вусах, що почали пробиватися над вишневими губами, чи, то білозуба посмішка передчуття чергової зустрічі з вродливою півуньєю-турчанкою... А сама кожного разу співала для нього нову пісню, і із завмиранням души і солодким страхом чекала на ту солодку мить, коли він вийде нарешті до неї зі свого темного сховища.
Петро теж безумно хотів цього, але його довгий час щось стримувало. Мабуть, саме ця насолода дочекатися, коли піднявши глечик на плече, ця тендітна і струнка дівчина лише на мить кине швидкий зоряний погляд прямо в його серце, і заважала йому зробити хоча б один крок. А можливо, якась частинка того прозорого муру між двома світами міцно тримала його, натякуючи без слів на неможливість чогось більшого, ніж ці зустрічі очей та таємне підглядування один за одним.
Але одного разу Петро, тремтячи від палкого бажання побачити прямо перед собою ці запаморочливі очі і від страху, що від одного його необачного руху вони можуть назавжди зникнути з його життя, зробив таки перший крок із темряви... Лейла, мов би відчуваючи цей сором’язний рух, завмерла над своїм глечиком, навіть не помічаючи, що вода вже переповнила його і знов почала ховати від людських очей викарбуване на дні слово. Ще бриніла у повітрі луна останніх слів її пісні, і вона нічого не чула навкруги від раптового переляку, бо серцем, всією своє істотою вона відчувала кожний крок, кожний подих того, хто здавався їй в цю мить всім світом, рівного якому нема нічого...
Петро зупинився за нею і чи то з солодким жахом, чи то з невпинним тремтінням бажання побачив, як підіймається його рука, щоб обережно торкнутися дівочого плеча. Він навіть не знав зараз, чи дихає. Здавалось, все на світі зосередилось на цьому рухові і з нетерпінням чекає цього неперевершеного свята першого дотику. І, коли це трапилось, весь світ навкруги зник кудись, час припинив свій біг, а всі звуки щезли, розтанули у всесвіті саме на цю єдину мить. Плече під незвичайно легкою барвистою хустиною затремтіло, і повільно, нетерпляче повільно в його душу линула вся глибина її чорно-зоряних очей. Лейла стояла перед ним, струнка і гнучка, однією рукою підтримувала хустину, щоб та відкривала зовнішньому світові лише її очі, але і цього було достатньо, щоб ніколи не хотілося бачити щось інше. Друга її рука відпустила глечик, і той впав із жалібним металевим зойком на землю, а рука вже підіймалась назустріч його долоні, мов би шукаючи там свого найкращого притулку. І коли Петро відчув прохолодну ніжність її маленьких, витончених пальчиків у своїй руці, трапилось диво. Усе те, що раніше тільки дрімало у глибіні його душі, що інколи обережним натяком зігрівало його серце, раптом спалахнуло невгамовним безмежним полум’ям і ринуло через ці тендітні пальчики до неї, туди, вглиб до серця... А назустріч його загостреним чуттям пливло щось велике, тепле, ніжне і нероздільно чисте, як небесна пісня, як кришталевість води, як нескінченна воля...
Вони ще довго стояли так, з’єднавши руки і погляди, відгородившись від усього світу навкруги своїми почуттями. І тільки, трохи поворушившись, Петро зачепив ногою спорожнілий глечик. Лейла зойкнула, відірвала руку і завмерла перелякана. Нахилившись, Петро підняв глечик, знов наповнив його водою і мовчки простягнув захололій, мов статуя, Лейлі. Та стрепенулась, наче пробудившись від паморочного сну, схопила глечик і побігла геть, намагаючись подолати кров, що хлинула їй в обличчя, та вгамувати ту бурю зовсім незнайомих почуттів, які віднині чіпко володіли її єством...
Тепер вони вже не ховалися один від одного. Тепер кожний з них намагався прийти раніше, щоб із щасливою посмішкою зустріти першим довгождані очі та потім простягнути назустріч руки, щоб водночас відлетіти у світ їх кохання, єдиний у всесвіті, і стояти так нескінченно довго, доки якийсь шум неподалік не роз’єднає їх зустрічних рік тепла і ласки. Їх кохання не мало слів, а навіщо слова, коли розмовляють серця... Навіть іменами своїми вони обмінялись вони десь на другий тиждень цих мовчазних, але шалено щасливих зустрічей. Це вже значно пізніше Петро, проводжаючи Лейлу додому, шепотів їй найкращі руські слова, а у відповідь одержував найкращі турецькі, і не було на цьому світі кращої мови, ніж ці дві...
Панас Люлька дивувався, наскільки змінився його первісток, котрий раніше як міг, уникав роботи на базарі, а зараз просто не міг дочекатися, коли батько зранку рушить свій візок з овочами. Петро зараз значно повеселішав, став справним і спритним, з охотою брався за будь-яке діло і вдома, і на базарі. Повернувшись увечері додому, він брав коня і стрімко зникав у темряві, палаючи небаченим досі натхненним поглядом. Проводжаючи його поглядом, старий Панас, що щовечора виходив у свій вишневий садочок запалити люльку, дивився йому вслід і посміхався у сиві вуса, мовляв, добрячий козачина росте, мабуть, треба вже до осавула йти, щоб той записав Петра у козацький полк.
А ось у Тарека-аги було менше підстав для радощів. Усі в домі побачили, що краса Лейли розцвіла ще розкішніше, що пісні її стали частішими й веселішими, навіть по двору вона ходила якось інакше, в її ході з’явилось більше кошачої жіночості, а очі сяяли яскравіше зірок. Мабуть, треба було вже скоріше домовлятися з чехайєю Енвер-беєм, замислювався вечорами Тарек-ага, дозріла вже дівчина до сімейного життя. Але було й ще одно, що не давало йому спокою: кожного дня донька все раніше збиралася по воду і все пізніше поверталася від чесми.
Одного разу, занепокоєний тим, що Лейли вже давно нема, він вийшов її шукати. Десь на півдорозі до чесми він почув голоси, один із яких належав його доньці, а другий... Невже Аллах допустив, щоб поруч із його незайманою донькою не тільки йшов, а й розмовляв ще нечистий кяфір? Чи то мариться старому мельнику, чи то насправді страшне? Тарек-ага сховався в кущі при дорозі і хвилиною пізніше зрозумів, що його найстрашніші підозри недаремні, він побачив те, від чого його серце майже не розірвалося... Що діялось з ним в кущах, коли Петро з Лейлою проходили повз його сховище, можна тільки уявляти... Але Тарек-ага зрештою вгамував свій гнів і вирішив прослідити хлопця. Обережно, щоб ніхто не помітив, дебелий Тарек-ага крався за обома, а потім й за самим Петром, і коли той під жарти яничар-охоронців перетнув греблею річку, запитав у боснійця Алі, що той знає про хлопця з Козацької гори. Тому було вкрай дивно, з чого це хазяїна млину так цікавить цей парубок, але виду він не подав, лише мовчки показав йому ту хату з вишневим садочком, за дверима якої щовечора зникав парубок. Тарек-ага довго ще стояв понуро, щось в собі ретельно обмірковуючи, і дивився у той бік під здивованими поглядами мовчазних яничар, а потім якось знесилено пішов греблею додому, щось розмірковуючи пошепки...
Наступного ранку він наказав нікуди не випускати Лейлу з подвір’я, а ввечері, після намазу, наважився на те, чого ніколи не робив досі жодний київський турок - він перейшов на козацький беріг.
Старий Панас, котрий тільки-но побачив, як засмучений Петро, навіть не повечерявши, кинувся обличчям вниз на лежанку, зрозумів, що не побачить увечері сина на коні, важко зітхнув і вийшов у садочок на свої вечірні роздуми. Тут він і побачив те, від чого майже не вронив люльку з рота. Саме до нього прямував дебелий турок, поява якого на вулицях Козачої гори була явищем настільки незвичайним, що скоріше Либідь перетворилася б на крихітний ручай. Але, як і всякий поважаючий себе козак, він не дав зрозуміти, що здивований аж до кінчика оселедця, а привітав гостя і запропонував тому місце на лавці поруч із собою. Обидва привітались за всіма звичаями та поважно розпалили люльки, і лише тоді Тарек-ага почав викладати, з чим прийшов. Він говорив спокійно, і хоч на душі в нього все кипіло, він не загрожував, розповів лише про те, що бачив, і повідомив, що через кілька днів віддасть доньку в гарем чехайї, а до того просить Панаса, щоб той стримав на цей строк свого сина від будь-яких спроб перетнути Либідь та заборонив йому навіть наближуватися до млина, бо яничари-охоронці вже мають наказ стріляти по Петру, коли б той зробив бодай крок по греблі. Панас, слухаючи це, весь час хитав головою, добре розуміючи, що трапилось і які наслідки з цього всього можуть бути, поводивши сивими вусами, стукотів люлькою по лавці, а потім поклав Тареку-азі руку на плече та пообіцяв йому зробити все, що той просить. Батьки допалили свої люльки і розпрощались, і Панас, опершись на тин, ще довго дивився на широку і стомлену спину турка, який повільно прямував до греблі, і щось лише йому відоме буркотів собі у вуса...
Наступного дня на два птаха у клітках на світі стало більше. Наскільки стало більше болі і розпачу, знали лише Лейла і Петро. Їм залишалося тільки шепотіти улюблені імена у вікна, що виходили на Либідь, і мабуть, вікна ці й були тими єдиними у світі отворами, крізь які вони могли надсилати один одному свої почуття. Та даремно... На рікою знов панував той міцний прозорий мур, який розділяв від сьогодні не тільки світи, а й закохані серця...
Та їх кохання було сильніше за всі мури на світі. Петро, який два дні гнівно борсався в зачинений кімнатці, вибив увечері шибку і рішуче попрямував до Либіді. Де він знайшов човна, не знає ніхто, але він таки перебрався на турецький бік і як тільки стемніло досить, підкрався до будинку Тарека-аги. Колись Лейла показала йому вікна, за якими вона бачить дивовижні сни, і саме в одно з них влучив камінець, який шпурнула його рука. Лейла наче чекала цього звуку, бо шибки вікна на другому поверсі вмить розчинилися, і у чорному отворі на рожевій стіні з’явилось бліде її обличчя. Здавалось, що вся туга її заплаканих очей виплеснулась у світ назустріч пораненому серцю парубка. Але ці очі водночас засяяли зірками, коли внизу вона побачила Петра у простій сорочці, із скуйовдженим волоссям та стривоженим обличчям, на якому горіли несамовитим полум’ям його закохані очі.
Парубок щось показував руками, на річку, на себе, на неї, потім на своє серце, і Лейла зрозуміла, що він кличе її до себе. Усі сумні думки в одну мить покинули її, і вона, забувши про все на світі, раптом вилізла з вікна. Невідомо яким чином вона опинилась на землі, мабуть, то доля на своїх крилах спустила її вниз і знов з’єднала їх руки. Петро, якому щастя цієї зустрічі затьмарило весь світ, потягнув її за собою, і вони побігли до Либіді, у темряву, де на них чекав човен.
Та куди вони могли втекти? Як і цей ставок на Либіді, світ мав свої межі. Але вони не думали про це, їм треба було залишитися разом, неважливо де, але разом, начебто взявшись за руки, вони опиняться в іншому світі, хай і химерному для всіх, але такому казковому для них самих, вхід до якого відомий лише їх серцям...
В цей час, закінчивши успішно для себе переговори з Енвер-беєм, у доброму дусі повернувся додому Тарек-ага. Але коли він зайшов на жіночу половину і почув плач і лемент своїх жінок, щось у серці його обірвалося. Він увірвався у кімнату Лейли і з жахом утупився у чорний отвір вікна, дошкульно підкреслений фіранкою, яка якось насмішливо тріпотіла на протягу. Тарек-ага десь із хвилину приголомшено стояв, мов стовп, хапаючи ротом повітря, і зрозумів, що тут трапилося, лише тоді, коли протяг загасив таки свічу на стіні. Скільки дозволяло йому дебеле тіло, він висунувся з вікна і, щось почувши, гаркнув щосили на домашніх так, що вмить в будинку та на подвір’ї встановилась мертва тиша.
І тут Тарек-ага почув голоси, які ховались у темряві. Йому на мить здалось навіть, що весь світ навмисне замовк, щоб у ньому звучали саме ці голоси.
- Лейло!
- Петрику!
- Кохана!
- Ти мій! Ти – мій..
Не пам’ятаючи себе від гніву і розпачу разом, Тарек-ага кинувся до млину. Яничари стояли на греблі і зачаровано дивились у темряву, де зовсім неподалік нечітко біліли дві постаті на човні.
- Стріляйте у нього! – охрипло і несамовито загримів Тарек-ага, підбігаючи до охоронців.
- Та куди, ефенді? – спокійно сказав боснієць Алі. –Вони ж там удвох...
- У нього! Та у нього!
- А Ви бачите, ефенді, де саме він? – усе ще намагався заспокоїти його яничар.
- Дай мені рушницю! – і Тарек-ага вихопив із рук у того зброю.
Течія поволі наближувала човен до дамби, і постаті на ньому все більше прояснялися. Тарек-ага підняв рушницю і почав шукати оком найголовнішого у цю мить свого ворога.
- Татку, що Ви робите? – раптом почув він переляканий голос доньки, і перед його очима затріпотіла якась біляста запона, може, то були сльози, він не знав. Але...
- Відійди, доню! Благаю! – через міцно стиснуті зуби прохрипів Тарек-ага, не опускаючи рушницю.
- Ну що ж, стріляйте! – раптом почувся з темряви спокійний, як смерть, голос Петра, котрий піднявся у човні, заслоняючи собою Лейлу, що зщулилась від жаху і сліз. – Стріляйте, бо мені все одно без неї не жити...
Руки тремтіли у старого Тарека-аги, він вже зрозумів, що не вистрілить, але рушниця мов прикипіла до його рук.
- Тоді і в мене стріляйте, татку! – продзвеніло раптом холодно і рішуче у темряві.
Лейла повільно піднялась у човні і, скільки могла, заслонила собою Петра. Через темряву вистрілили морозні блискавки її погляду, чого Тарек-ага ніколи не бачив досі в очах доньки. Він осів на коліна, бо вже не могли тримати його ноги, рушниця випала з рук, і з пересохлого горла ніяк не міг вирватись на волю бодай один звук. Він тільки ворушив губами і тягнув до доньки тремтячі руки.
І раптом човен перекинувся.
Лише один сплеск, і ані єдиного звуку більше. За одну єдину мить Петро і Лейла зникли назавжди. І важка мертва тиша впала на все навкруги.
Не чути було протяглого стогону Тарека-аги, не чути було тупоту Панаса Люльки, котрий вже біг до млину від своєї хати, не чути було ані чого. Тільки пустий перевернутий човен тихо вдарився по греблі, і з-під нього випливла на чорну поверхню води легка барвиста дівоча хустина...
Кілька днів по тому до греблі прибило тіла Петра і Лейли. Яничари-охоронці, які витягли їх із під колеса млину, хотіли спочатку віднести тіла рідним, але розірвати обійми закоханих так й не змогли. І моторошно було туркам дивитися на те, як уста обох були міцно притиснути одне до одного, наче смерть подарувала їм перший і останній поцілунок. Щось проснулося у зашкарублих серцях яничар, і, порадившись між собою, вирішили вони не віддавати тіла рідним та й взагалі нікому про свою знахідку не говорити.
- Всевишні у них різні, а рай – один, - сказав боснієць Алі, коли вони принесли тіла до печери біля Кісмет-чесми і засипали навіки вхід до неї. – Хай живуть вони у своєму раю удвох... Вважаю, аллах нас зрозуміє...
Невтішні Панас Люлька і Тарек-ага щовечора приходили на греблю й дивилися мовчки на темні води Либіді, туди, де зникли їх діти, та не одну годину палили свої люльки, час від часу важко позіхаючи. І лише на початку зими, коли перший лід торкнув водну гладь, Тарек-ага промовив перші за весь час слова.
- Хочу піти в хадж. Але до цього, мабуть, треба збудувати тут місточок. Хай їх душі принаймні на ньому зустрічаються...
Панас підняв на нього повні сліз очі і вперше за всі часи простягнув йому руку.
Сьогодні ми не знаємо, що сталося далі з батьками Петра і Лейли. Уже давно нема й сліду від млина і греблі, на місцях їх домів височать сучасні будівлі, але вони виконали своє слово і залишили після себе невеличкий кам’яний місточок, по якому можна пройти тільки удвох. А на середині моста, саме над тим місцем де перекинувся човен закоханих, на невеличкому круглому майданчику викарбуване двома мовами одне слово – кісмет і доля.
***
* Козацька гора – історична місцевість в Києві між р. Либідь і Печерськом. Здобула сучасну назву в 2 пол. 17 ст., коли тут були розміщені козацькі полки у противагу турецькій залозі на іншому березі Либіді. Сучасного виду набула на поч. 18 ст. у роки петровської забудови міста. Визначні місця: Козацьке поле, вул. Кримський Шлях, Мариїнська церква, Вишнева вулиця, будинок Дюбуа-Підкуймухи, Петровський дуб, Політехнікум, місток кохання на Либіді (Кісмет-місток).
** Райя – мусульманське презирливе прізвисько християн (тур.)
*** Чехайя – помічник візира (тур.)
* Кісмет – доля (тур.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388900
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.12.2012
У этого юноши было всего два недостатка: он был робким и не курил.
Каждым утром, едва отряхнувшись ото сна и наспех перекусив, он спешил в недавно открывшийся магазинчик на углу улицы, чтобы купить сигареты. Он никогда в жизни не курил, но сигареты покупал ежедневно уже третий месяц. И ничего в этой его сегодняшней жизни не было таким приятным и солнечным, как покупка очередной сигаретной пачки.
А все это было потому, что в один день на исходе зимы, забежав в магазин за какой-то продуктовой мелочью, он увидел самые прекрасные на свете глаза, во взгляде которых хочется купаться всю жизнь.
Она была прекрасна. Она была лучше всего мира. Она была... И ему не хватило слов, чтобы описать эту грациозную милую девушку, которая улыбнулась ему из-за соседнего прилавка.
Но у нее был всего лишь один недостаток - она работала в табачном отделе...
и он соврал тогда себе и миру, купив тогда свою первую в жизни пачку сигарет. Но ложь эта оказалась настолько волшебно приятной, что ему захотелось солгать жизни еще раз. Ведь когда она возвращала ему сдачу, их руки соприкоснулись.
Это было сильнее электрического разряда. Это было касание Вселенной, расширившее границы мира до необъятно счастливых далей. Ее длинные точеные пальчики были мягкими и необычно гладкими, будто вобрали в себя всю ласку земли. Его пальцы были сильными и робкими, благоговеющие перед изысканностью коснувшегося их чуда.
И он каждый день приходил теперь в магазинчик и покупал сигареты ради этих восхитительных прикосновений и ошеломляющих искорок, каких все больше и больше становилось в ее глазах при каждой новой встрече.
Он уже готов был сказать первое слово их любви, но, как назло, в каждый такой момент в магазин входил кто-то и своим неуклюжим прсутствием нарушал хрустальность этого первого слова, которое так и осталось несказанным.
В продуктовом отделе магазина работала еще одна продавщица. И от ее внимания, конечно же, не ускользнуло то электрическое сияние любви, какое возникало в табачном отделе при каждом возврате сдачи такому восторженному и такому робкому покупателю. Умудренная опытом жизни, она прекрасно видела взаимность их чувств. И один раз она не выдержала и спросила-таки свою подругу:
- Я же вижу, что происходит... Ведь это же твой тип: скромный, робкий, чистый, интеллигентный, а значит - верный. Почему ты не хочешь подать ему какой-то знак?
В ответ ей вспыхнул и быстро спрятался в глубины души откровенный и немного грустный взгляд.
- Я могу простить любые недостатки, но я напрочь не переношу курящих...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388883
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 30.12.2012
На метле - через звезды.
Голая.
Нет на теле и мелкого
Листика.
Или мысли вскружили
Голову,
Или солнцем накрыла
Мистика.
По ладошке - губами
Жгучими,
По плечу - беспредельным
Творчеством.
Пусть желание чувства
Мучает,
Пусть душа от желанья
Корчится.
Мир в безумии страсти
Яростен.
В нем с тобой так небесно
Полон я.
Ты летишь так легко и
С радостью.
На метле через звезды
Голая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388882
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.12.2012
Грусть одела весь мир в дожди.
Вместо радости горечь снова.
Если любишь меня - люби.
Но зачем целовать другого?
Если правда, то где она?
Ты со мной? Или все иначе?
Или выпить всю боль до дна
Больше счастья на свете значит?
Снять бы душу мою с цепи.
Озарить ее добрым светом...
Если любишь меня - люби.
А не любишь - зачем все это?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388447
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.12.2012
Пустые дни, пустая жизнь.
Холодные огни.
И сколько к солнцу не тянись,
А все - в сырой тени.
Пусты дома, слова пусты.
Чужих улыбок ложь.
Вокруг шаблоны красоты.
А душу в них найдешь?
Пуста постель, повсюду грусть.
Луны угрюмый свет.
Все в мире рушится.
И пусть!
Тебя со мною нет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388446
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.12.2012
...так много времени на ненависть мы тратим,
что не хватает жизни на любовь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387818
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 26.12.2012
У жизни так много различных дорог.
И снова на выбор любая.
И если бы знать свою долю ты мог,
Уже припевал бы, шагая.
Но боязнь ошибки - занозой в душе.
Не всем ведь присуща отвага.
Другие вперед устремились уже,
А ты все не сделал и шага.
А как ни шагнешь, все равно впереди
И счастье, и боль, и тревога.
Попробуй-ка раньше во мраке найди
Улыбку незримого бога...
И сколько на долю не сетуй, не злись,
Ищи/не ищи виноватых.
Ты сам себе выбрал ту самую жизнь,
Какую назначил когда-то...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385220
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 16.12.2012
Уходя в беспросветную ночь,
Не проси вслед рыданий и слез.
Вряд ли это сумеет помочь
Тем, кого ты в душе своей нес.
Пожелай им рассветов без туч,
И таких же безоблачных дней.
Чтобы каждый пробившийся луч
Стал добрейшей улыбкой твоей.
Стань их солнцем. Их путь освети.
Жизнь свою в их сердца перелей.
Можно глупо из жизни уйти.
Можно жить и при смерти своей...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385216
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 16.12.2012
Ей снятся далекие страны,
Иных городов многозвучье,
Где реки изогнуты плавно
И вовсе не грозные тучи,
Далеких миров небосклоны,
Волшебные, звонкие птицы,
Ей снятся улыбки влюбленных
И их вдохновенные лица.
Во снах так приветливо солнце...
Но большее утро расскажет.
Она уже скоро проснется,
И мир станет чуточку краше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384664
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.12.2012
Нашептала мне гадалка
Столько счастья впереди,
Что от мысли
Смелой, жаркой
Сердце прыгнуло в груди.
От блаженства -
Шаг до вздора.
Счастье рядом,
Твердо знай.
И случится это
Скоро:
Завтра я умру,
И - в рай.
А любовь?
Что с нею будет?
Что она?
Иллюзий ложь.
Ведь обычно любят люди
Лишь тогда,
Когда уйдешь.
Да и то -
Потери жалко.
Знай себе
С небес гляди.
Нашептала мне гадалка
Много боли впереди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381564
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.11.2012
На моей ладошке,
Свесив книзу ножки,
Маленькая солнышка
Дремлет в тишине
На перине ласки.
Я шепчу ей сказки.
И дарить улыбки ей
Так приятно мне.
Скоро ведь проснется,
Станет жарким солнцем,
Мир в тепло укутает,
Ласки не тая.
От улыбки этой,
Будет больше света.
Утренняя милая
Солнышка моя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381074
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.11.2012
Кому-то по нраву нормы,
А догмы - основа истин.
Но я доверяю штормам
И дерзким полетным мыслям.
Люблю во всю грудь смеяться
Над сводом законов моды.
Кому-то по нраву рабство.
А я не отдам свободы.
И пусть негодует кто-то,
Пусть пишет вовсю наветы.
Ему чужд восторг полета
Под звездами над планетой.
Пусть кто-то убить стремится
За жалкий кусочек корма.
А я доверяю птицам
И радуюсь новым штормам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381048
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.11.2012
Вечерние окна - мозаикой света.
За каждым - и скука, и смех, и покой.
В одних чьи-то души любовью согреты,
В иных льются слезы тоскливой рекой.
А то и пустое бесчувствие где-то:
В молчании две одиноких души.
За окнами пишут поэмы поэты,
Банкиры считают свои барыши.
Влюбленные шепчут признанья любимым,
А где-то волшебно царит тишина...
Кто знает, какие сегодня огни мы
Зажжем в этот вечер в квадрате окна?
И не угадаешь, что хуже, что лучше...
Дома, как страницы распахнутых книг.
Их окна во мгле - освещенные души,
И свет их так мягко мне в сердце проник.
И я ощущаю созвучие мыслей,
То в точке отдельной, то сразу везде.
Вечерние окна на миром повисли
Созвездием жизни на темном холсте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379856
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.11.2012
Молчание. Злы актеры.
Не вызвал спектакль оваций.
Ему шесть десятков скоро,
А ей будет только двадцать.
У рампы лежат два тела
В безжизненных пятнах света:
Уставший любить Ромео
И ангел любви - Джульетта.
Любить им уже не любо,
Погасли уныло взгляды,
Умыты бесстрастно губы
Последнею каплей яда.
И все так уныло плохо...
Попутали, видно, бесы.
Интрига бесславно сдохла
Еще до начала пьесы.
Джульетте весны рассветы
Поболе алмазов ценны,
А он замерзает летом,
Ромео устал от сцены.
Овации были б сладки,
А все же и им не рады
Джульетта с седою прядкой
И юный Ромео рядом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379405
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.11.2012
Мои катастрофы уже позади.
Настала пора для итогов.
Остались лишь сгустками боли в груди
Следы битвы дьявола с богом.
Казалось бы, больше тревожного нет
В душе, где от опыта пусто,
Что вряд ли сиянием радости свет
Согреет до трепета чувства.
Когда устаешь, пустота - поделом.
И толку, что сердце заплачет...
Но птица любви вдруг задела крылом.
И все сразу стало иначе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379375
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.11.2012
Интеллект - эта вещь относительна.
Стоит только инстинктам поддаться,
Как ползет на лицо выразительно
Озлобленная маска мерзавца.
И все то, что людьми было сделано
На великом пути к идеалу,
Станет черным мгновенно из белого
И улыбку заменит оскалом.
Злое дело с усердным старанием
Совершит словно походя некто,
Бросив в помощь свои оправданиям
Всю наличную мощь интеллекта.
Ум не всех одарил человечностью.
Вряд ли думал порою и сам ты,
Что на тропах, протоптанных в вечности,
Можешь кровью забрызгать таланты.
Можешь взглядом грозить или голосом,
Можешь бить себя в грудь показушно,
Чтоб скатиться до злобы и подлости,
И ума-то особо не нужно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378684
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 18.11.2012
А знаешь, за что я тебя так люблю?
За то, что ты солнечна очень,
За то, что с тобою я - словно в раю,
За наши рассветы и ночи.
За взоры стремительных искорок-глаз,
За голоса звонкие нотки,
За каждый наполненный радостью час,
За нрав и горячий, и кроткий.
За нежность твоих удивительных рук,
Какие так трепетно гибки,
За сердца влюбленного бешеный стук,
За радость счастливой улыбки.
И это отнюдь не банальная лесть.
В тебе просто счастлив пропасть я.
Люблю я за то, что на свете ты есть,
Мое кареглазое счастье.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378681
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.11.2012
Полеты в высотах прекрасны.
Смешные и странные птицы...
Да только все было напрасно:
Она оказалась синицей.
А он - журавлем легкокрылым.
Да кем бы он, в принципе, не был,
Не каждой пичуге по силам.
Взлететь в журавлиное небо.
Порою мы плачем и злимся,
Когда в сердце пусто и больно.
Да только не каждая птица
Любви самой лучшей достойна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375784
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 06.11.2012
В твоих взглядах - глубины неба.
В сердце - нежность волной незримой.
Твоим ангелом быть волшебно.
Но как хочется быть любимым!
Как стремительно тают зимы!
Жизнь опять нарядилась в краски.
Повторяю родное имя
И всегда с большей долей ласки.
Разве разуму чувства властны?
Если б их удержать могли мы...
Твоим ангелом быть прекрасно.
Но как хочется быть любимым!
А ведь сердце всегда так хочет:
Только рай и всегда - с тобою,
Чтобы шли через дни и ночи
По дорогам судьбы мы двое.
Рук касания. Взгляд украдкой.
Что-то важное - птицей мимо.
Твоим ангелом быть так сладко...
Стану ли для тебя любимым?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375329
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.11.2012
Чудеса приключаются ночью,
Если ты их увидеть сумеешь.
Спят усталые парки и рощи,
Спят тропинки, кусты и аллеи,
Все вокруг в черный бархат одето,
В черный плащ с пылью звездных вкраплений,
В грустных пятнах фонарного света
Вдруг живыми становятся тени,
Да и звуки живут по-ночному,
Их порою почти и не слышишь,
Оплывает ночная истома
Воском ночи на сонные крыши,
В темноте удивительны взгляды,
Так светлы их чудесные вспышки,
Под балконом поет серенаду
Окрыленный любовью парнишка,
Ночь рисует огни по дорогам
Где-то белой чертой, где-то красной,
На страницах домов буквы-окна
То засветятся вдруг, то погаснут,
Там сверчки караоке стрекочут,
Здесь коты королевски неспешны.
Чудеса приключаются ночью.
Если ты их увидишь, конечно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356813
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.08.2012
Жизнь порой коварна.
Так скажу вам вкратце.
Хоть прохладно было, вроде бы, с утра,
Солнце перестало людям улыбаться,
И на мир свалилась злобная жара.
В тесноте вагонов, обливаясь потом,
С лицами, в которых больше пустоты,
Едут обреченно люди на работу.
Где-то в этой массе жаром пышешь ты.
Как на сковородке - по асфальту тени.
Все вокруг настолько липки и мокры,
Что противны даже рук прикосновенья.
Скинул бы и кожу от такой жары.
Каждый раз с надеждой смотришь на прогнозы,
Ждешь похолоданья, как зимой тепла.
И так рад порою и дождям, и грозам,
Лишь бы эта мука жаркая прошла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356810
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.08.2012
Я от вселенского зла бегу.
Честно, не понарошку.
Крохотна гавань на берегу:
Спрячется под ладошку.
Как хорошо, что где-то есть
Маленький мир покоя.
Хоть отдохнешь немного здесь
Ты от борьбы с рекою.
В крохотной гавани тишь да гладь,
Доброе царство лени.
Только расслабишься, как опять
Нужно спешить в теченье.
Так и дрейфуем по рекам зла
В поисках луж уюта.
А обернешься - и жизнь прошла.
Да и не жил как-будто.
Вновь об удаче себе солгу,
Слезы смахну рукою.
Крохотна гавань на берегу,
Маленький блеф покоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346877
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 28.06.2012
Поцелуи кружили голову,
И мурашки бежали кожею.
Было так поднебесно здорово.
Ничего не видал похожего.
От сознанья любви отрадно мне.
Целовал бы так сладко сутками.
Да вокруг - осужденье стадное:
Он лягушку целует, шутка ли...
Слепота формирует мнения.
Люди лишь сочиняют истины.
Подчиняясь дефектам зрения,
И чистюль назовут нечистыми.
Поцелуи кружили голову.
И душе пелось звонко, весело.
Было так поднебесно здорово:
Целавался-то я с принцессою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338794
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.05.2012
Две гордыни столкнулись лоб в лоб.
Каждый - камень в желаньи быть первым.
И никто не надавит на стоп,
Хоть и в клочья разорваны нервы.
И уже все на свете не так,
И никто не желает мириться.
Принцип принципу - яростный враг
В состязании злоб и амбиций.
Обвинений бессмысленный круг.
Все так глупо и просто убого.
Как легко вызвать дьявола вдруг,
Убивая в себе лики бога...
Боги смертны, а дьявол живуч.
Так легко стать никем в его пасти.
Дашь ему от души своей ключ -
Не оставит и шанса на счастье.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334460
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.05.2012
Что мне ваша любовь мягкотелая?
Эти смайлики, нюни и чмоки...
Я любовь эффективнее делаю
И в предельно короткие сроки.
Я в атаку иду без сомнения,
В болтовне свое время не трачу.
Привлекателен более-менее.
И горжусь своей сущностью мачо.
Я ликую над каждой добычею.
Я охочусь, как хищники, ночью.
И соперников я по обычаю
Разрываю на части и в клочья.
И все время мне новеньких хочется.
Я меняю девиц, как перчатки.
Только вот избежать одиночества
Не могу. хоть бегу без оглядки.
И не знаю, что далее будет, я.
Только, если хотите, не верьте,
Оказаться в пустыне безлюдия
Я боюсь больше собственной смерти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333024
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 25.04.2012
Бессмертия участь злая.
А претендентов - трое..
Да только никто не знает,
Кто станет из них героем.
А кто-то, конечно, струсит.
Смиренье с судьбой - кому-то.
И даже герой не в курсе:
До подвига три минуты.
Пока все одни на лица.
И мало кто годен к славе.
Но только тот миг случится
И всех по местам расставит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333022
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 25.04.2012
Повстречались в поле чистом
Футболисты и регбисты.
Стали спорить, сбившись в кучу,
Чей же вид спортивный лучше.
Не смогли договориться
И теперь лежат в больнице,
Кто с открытым переломом,
Кто и вовсе въехал в кому.
И за что сражались братцы -
Очень трудно разобраться.
А ведь лучшим видом спорта
Есть метанье в судей торта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332697
рубрика: Поезія,
дата поступления 24.04.2012
Мне так солнечно хочется жить,
Когда люди светлы и разумны,
И полны добротою их думы,
И крепка понимания нить.
И хоть часто над нами кружит
Черной злобы недобрая птица,
Не заставит покорно склониться
Мою душу империя лжи.
Хоть у лжи и особая прыть,
Но мой мир - это мысли и разум.
В нем бесцветны трескучие фразы.
В нем так солнечно хочется жить.
Пусть неверием брызнут в ответ,
Грязью слов и завистливой злобой.
Пусть и крышку притащат для гроба,
Не сокрыть этот солнечный свет!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332694
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 24.04.2012
Написано очень меленько.
Как будто колибри лапкою.
Написано ровным почерком.
И так - целых два листа.
История понедельника.
Сначала немного сладкая.
А после обиды вторника
Уже и не так проста.
Две встречи. два дня на истину.
Две разных по духу повести.
Там - чувства, а здесь - презрение.
Надежда была чиста.
И был поцелуй неистовый,
За ним - угрызенья совести.
И счастье обманом зрения
Упало на два листа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332440
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.04.2012
Светлане Богданец
С виду она - девчонка.
Ростом других не выше,
Так же смеется звонко.
А как волшебно пишет...
Взгляд ее интересен.
Грех не смотреть влюбленно.
Сколько небесных песен
В этих глазах бездонных...
Ждать и не так уж много:
Будут молва и пресса
Звать ее данной Богом
Солнечной поэтессой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332372
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.04.2012
В ночных размышленьях стою у окна.
В душе и покой, и свобода.
Серебряной тропкою льется луна
С небес на днепровские воды.
Весь мир затаился в плену тишины,
Застыли и звуки, и тени.
И шорохи даже почти не слышны
В объятиях сумрачной лени.
Ночное мгновение - пламя свечи.
Достаточно дунуть немножко,
И тут же растает бесследно в ночи
Серебряной дрожью дорожка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331888
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.04.2012
Размечталась на подоконнике,
Обхватив руками коленки.
Гороскопы, гаданья, сонники.
И на столике - кофе с пенкой.
За окном же метели звездные,
Словно в черных шелках жемчужины.
Размышления ночью позднею
Просветленной душой заслужены.
Размышления после полночи.
На губах вкус кофейной пенки.
Улетели мечты девчоночьи
В мир, богатый на все оттенки.
А с утра все вокруг изменится.
Мир наденет рассвета кружево.
Лишь ладошки коснется с нежностью
Самой теплой мечты жемчужина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331887
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.04.2012
Горячая от объятий,
Неистовства губ и ласки,
Полетов в бескрайних далях
И самых волшебных чувств,
На небе, не на кровати,
Отбросив земные маски,
Заснула моя родная,
И мир стал как будто пуст.
Но слышу твое дыханье -
Как шелка чуть слышный шелест.
В бесстрастном беззвучьи ночи
Такой милый сердцу звук.
Как будто в сплошном тумане
Все тени куда-то делись.
И только в груди грохочет
Влюбленного сердца стук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330791
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.04.2012
Смеялась победно, целуя добычу.
Так много усилий положено было.
И вот он, в объятьях, не стонет, не хнычет.
И даже в ответ обнимается с пылом.
Порой и добыча с покорностью крылья
Готова сложить. А зачем - непонятно.
И сонмы ученых так и не открыли
Любви человеческой белые пятна.
А в том, что сложился такой вот обычай,
Не стоит винить тех, кому захотелось
Пожить восхищенно счастливой добычей.
У них в этом мире особая смелость.
И пусть кривят губы вовсю грамотеи,
Толкуя явление это превратно.
Любовь никогда не случится трофеем
Для тех, кто исследует белые пятна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330734
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.04.2012
Мир какофоний.
Сносит крышу.
Гармоний нет.
Сплошные стоны.
Политики
Стихов не пишут.
Они -
Заложники шансона.
Теперь
И гимн споют невежде.
Они давно
Во лжи увязли.
Они теперь
Не те, что прежде:
Себя лишь
Попиарить разве...
И пусть их творчество
Без меры
Пестрит игрой
В большие чувства,
Кто им
Теперь уже поверит?
Ведь в душах их
Стерильно пусто.
Солгав ежиножды,
Поэтом
Не станешь.
И в ночах бессонных
Ты обречен
На участь эту -
Писать
Рифмовки для шансона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326777
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 01.04.2012
Это вам не Польша.
На бигбордах рожи.
Чтоб накрасть побольше
Лезут вон из кожи.
Это вам не Ницца.
Здесь они и наши.
Будешь с властью биться,
Кончишь у параши.
Это вам не Лондон.
Лгут телеэкраны.
Хочешь быть свободным -
Не залижешь раны.
Это вам не Вена.
Здесь иные страсти.
Здесь рабы блаженны
Карликам на счастье.
Это не Монако.
Это мир без света.
Счастья - кот наплакал,
А горды за это!
На призыв - со вздохом:
- А оно мне надо?
Нам в рабах неплохо.
Это не Канада.
На бигбордах рожи.
На словах - победы.
До чего ж похожи
Эти наши беды...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326764
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 01.04.2012
Старый подсвечник, отцветшая медь.
Волны тепла от камина.
Рядом с тобою так хочется петь
Самые светлые гимны.
Гимны любви и счастливых минут,
Гимны душевных признаний.
Старый подсвечник, безмолвный уют.
Теплая шаль на диване.
Пляшет в камине игриво огонь.
Шепот - как кружево ласки.
И опускается мне на ладонь
Бабочка дивной раскраски.
Нежности робкой незримая сеть,
Взмахи ресниц под луною.
Рядом с тобою так хочется петь,
Счастье мое озорное.
Старый подсвечник, касания рук,
Трепета полные тени.
И даже вздоха стремительный звук
Миг волшебства не изменит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326676
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 31.03.2012
Они не читали классиков.
О них лишь чуток наслышаны.
Завод. Автобаза. Пасека.
Запрыгнуть сумеют выше ли?
И пусть громогласны титулы,
Кортежи летят столицею...
Мы это не раз уж видели -
Зарвавшуюся провинцию.
Была бы землей богатою,
Ума и чудес обителью.
Да только с пустыми хатами
Оставят ее правители.
Без чести, любви и совести,
С набитыми чванством лицами.
Вобьют их "величье" в повести
Писатели из провинции.
И словом народным. эхом ли,
Как только придет прозрение:
Да что ж вы все понаехали,
Ломая ростки весенние?
Кому нужно, руки вылизав,
Во лжи и интригах опытны,
Из грязи да в князи вылезли,
Да в грязь же и быть затоптанным.
И нет, чтобы жить по разуму,
Побольше читать, учиться ли.
Но эта болезнь заразная -
Нахальная спесь провинции.
Богаты, а все же бедные,
Фольгой орденов обвешаны...
Болезнь, несомненно, вредная.
А ну вас, бесславных, к лешему!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324854
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 25.03.2012
Пугливые вздохи ночи,
Погасшие взгляды окон.
Так мило меня щекочет
Душистый и мягкий локон.
И вместо небесных далей -
Две звездочки глаз любимой.
Упавших волос вуали.
И космос, летящий мимо.
Хмельна отрешенность взгляда,
Желание - крупной дрожью...
А вам милый локон падал
Щекоткой любви по коже?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324848
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.03.2012
Порою и ветры нищи.
Свободой уже не дышат.
Легко за комфорт и пищу
Найти поспокойней нишу.
И стало все так банально
Для них, безвозвратно сдутых.
Они зажирели в спальнях.
Они в кандалы обуты.
И лишь вспоминают скорбно.
Ведь раньше так вольно жили...
А сами опять упорно
Все так же зевают в штиле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317867
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 29.02.2012
Порой случается, поэт,
Забыв о миссии своей
И выключив душевный свет,
Вдруг станет худшим из людей.
Потоки фраз с игрою глаз,
На лбу - величия печать...
Стихи намного лучше нас,
Стихи не научились лгать.
И чтобы мир их смог прочесть,
Рифмуя мысли, будь готов
Нести по жизни эту честь -
Достойным быть своих стихов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316608
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 24.02.2012
Гитара плакала в ночи,
Играя блюз на звездной сцене.
На струны нот незримый гений
Ронял скрипичные ключи.
Он, душу космосу открыв,
Пел песню звездного скитальца.
И чувства проникая в пальцы,
Аккордно обнимали гриф.
И там, на черном полотне
Ночных небес под светом лунным
Дрожали, звездам вторя, струны
Печалью томной отзвенев.
А рядом от огня свечи
Метались трепетные тени
По тем листам стихотворений,
Что были рождены в ночи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316404
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.02.2012
Солнечный зайчик в ресничках увяз
Пятнышком доброго света.
Чуть поигрался, и тут же погас,
Не извинившись за это.
Теплым касаньем тебя разбудив,
Прочь улетел шалунишка.
Только оставил для нас, погляди,
Солнечных пятнышек с лишком.
Их хоровод на соседней стене -
Брызги весны предстоящей,
Ты улыбаешься радостно мне,
Нежно, тепло и маняще.
Искорки взгляда волной озорной
В душу - как нежные стрелы.
В солнечном мире ты рядом с мной,
В нем все любовью запело.
Милых объятий волнующий миг,
Запах родной и пьянящий.
Пятнышки солнца в ладонях твоих...
Пусть появляются чаще.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313863
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.02.2012
Мрачным небом бродят тучи.
Будто все одето в смог.
Грязно-серы снега кучи
У расскольженных дорог.
Меж сугробов тропы серы.
Красит в серый цвет дома
Безнадежно и без меры
Эта серая зима.
Серы люди, хоть и в черном.
Ни улыбки, ни игры.
Все бредут вперед покорно
В свои серые миры.
Вспыхнешь солнцем среди ночи -
Зло и пакостно смеясь,
Вмиг толпа тебя затопчет
С серой ненавистью в грязь.
В злобно-сером мазохизме,
В вязкой дымке серой тьмы,
Зря растрачивая жизни,
Гаснут светлые умы.
Навсегда записан в ересь
Даже чуть не серый цвет.
Так уныло правит серость
В мире, где надежды нет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312963
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 11.02.2012
Обиды чернильные слезы,
Смешение боли и туши.
Тупой, безутешною прозой -
Как лезвием ржавым по душам.
С утра будет грохот молчанья,
Стрельба быстрых взглядов-укоров,
И росчерком злым под глазами -
Штрих-коды бессмысленной ссоры.
Спиною друг к другу в кровати,
Укутанным в личные боли,
Без сна суждено пролежать им
Без счастья, надежды и воли.
Быть может, влиянию быта
И память поддастся когда-то.
Но вряд ли уж будет забыта
Штрих-кода чернильная дата...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310729
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 01.02.2012
За пазухой у дьявола,
Записанного в боги,
Вы создаете правила.
Да зря. Они убоги.
Вы многого не видели,
Ходя в оковах сроду.
Рабу не быть учителем
Познавшего свободу.
Вам благодать - в убожестве.
Вам только пища снится.
Не верится, что сможете
Взметнуться в небо птицей.
Вы в юности состарились.
Вам дух свободы страшен.
Ваш рай - в тюремной камере
Подальше от параши.
С недобрыми оскалами,
В войне за быт и пищу
За пазухой у дьявола
Вы так банально нищи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309822
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 28.01.2012
На острове с апельсинами,
Бананами и кокосами,
С ночами чернильно-синими
Мы жили с тобой розово.
На острове звезд и пения,
Где не были вовсе раньше вы,
С любовью и наслаждением
Мы жили с тобой оранжево.
На острове с небом в радугах
И яркими чудо-птицами,
Где всяких удобств не надобно,
Смогли в эту жизнь влюбиться мы.
Как много земель разбросано
Для нас в океанах жизненных
С лугами, цветами, росами,
Где любишь тепло и искренно.
Но там, жить было можно бы,
Есть силы с иными мерами
И делаю все возможное,
Чтоб выкрасить мир наш в серое.
Мазюкают зло и яростно,
Закрыв серым фильтром зрение.
Смолчишь - и живи до старости
На острове невезения.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309729
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.01.2012
И о лучшем, что есть в человеке,
И о солнечной радости мая...
Не стихи я пишу.
Стихореки
В человеческий мир запускаю.
Полный свежести всплеск первой строчки,
Слов святое стремление к свету
Моего вдохновенья источник,
Гейзер чувства из сердца поэта.
Из глубин, как живительной влагой,
Строчки выльются к жаждущим душам.
Для кого-то они станут благом
И действительность сделают лучше.
Кто-то добрым словам улыбнется,
Кто-то их для себя перепишет,
Для кого-то они станут солнцем,
А иным - от невзгод прочной крышей.
Кто-то вспомнит счастливые годы,
Кто-то снова душою воспрянет.
Мои реки. как вешние воды,
Освежат заскорузлую память.
Родником этот путь начиная,
Без патетики и без обмана,
Слов моих стихореки впадают
В человеческих душ океаны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309377
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.01.2012
Приземлилась душа.
А летала.
Не хватило задора и силы.
Равнодушие ржавым металлом
Эту душу к земле пригвоздило.
В этом мире не все души белы.
Кто-то в небе парит величаво.
А иной в окуляре прицела
Видит только объект для расправы.
Новый выстрел.
Еще одной птицей
Меньше в снах человеческих стало,
Меньше светлых улыбок на лицах.
Приземлилась душа.
А летала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309374
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.01.2012
Фаты белый цвет струится.
В глазах - огонек победы.
Готовится стать царицей.
Быть главной - святое кредо.
Там голуби - яркой стайкой.
Кольцо с бриллиантом - счастье.
Готовится стать хозяйкой.
И максимум взять от власти.
Изящество белых линий.
В улыбку лицо одето.
Готовится стать рабыней.
И роль ей по нраву эта.
Там чувства так ярко зримы.
И душами белы люди.
Готовится быть любимой
И жить восхищенно в чуде.
Как снежно чисты невесты...
А в будущем снег и тучи.
Кто знает, какое место
Готовит для каждой случай?
Кому-то удача светит.
А кто-то души оконце
Откроет в своей анкете
На сайте, ища знакомства.
Кого-то судьба ударит,
Надежды сломав. разводом.
А кто-то, оставшись в паре,
Безрадостно тратит годы.
Когда-то всплывет наружу
Все то, что в темнице тела.
Глядишь, а все стало хуже,
И в сердце любовь истлела.
И жизнь повернет иначе,
Дорогой пойдет иною.
Нечистой души не спрячешь
Под белой, как снег, фатою.
И лишь единицы смогут
Прожить, как мечта хотела:
С любовью, достойной бога,
И с чистой душою белой .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308187
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.01.2012
Обидно и грустно это.
Стук сердца заметно тише.
Когда-то он был поэтом.
А нынче агитки пишет.
Мечты в никуда уплыли.
Исчез бесшабашный вызов.
Когда-то имел он крылья,
Но тянет желудок книзу.
Приятная тяжесть брюха.
Ну, чем не мечтам замена...
Когда-то был сильным духом,
А нынче от духа - пена.
Шагренево сжались темы.
Зато в словоблудьи прыткий.
Когда-то писал поэмы,
А ныне строчит агитки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308036
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 21.01.2012
12 виноградинок
Под бой часов на башне.
12 виноградинок -
Желаний сладкий ряд.
Потеряно и найдено:
Печаль во дне вчрашнем.
Потеряно и найдено:
Счастливый теплый взгляд.
Кому-то - боль и ссадины,
Кому-то счастье - валом.
У одного украдено.
Другому так везет...
12 виноградинок,
Шампанское в бокалах.
12 виноградинок -
Испанский Новый год.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308035
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.01.2012
Спецназ отстреливал собак.
Ведь на носу чемпионат.
А несогласных в автозак
Швырять скомандовал комбат.
А остальных - прогнать взашей,
Усердно применяя газ.
Спецназ отстреливал бомжей,
Ведь скоро первенство у нас.
Коль скоро первенство у нас,
Не лезь в герои, ешь да спи.
На то и нужен он, спецназ,
Чтоб на людей спускать с цепи.
Спецназ отстреливал людей.
Ведь на носу большой турнир.
Чем больше вырежешь идей,
Тем наверху прочнее мир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306796
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 16.01.2012
Хрустящая корочка льда
С утра разбросалась по луже.
У города нынче беда:
Морозом слегка он простужен.
Закутавшись, спрятав тела
От ветра, от стужи, от дрожи,
Несемся к истокам тепла
В надежде, что это поможет.
Безлики декабрь и февраль,
Январские игры унылы.
Морозна бесснежная даль.
И все безнадежно простыло.
Продрогли Венера и Марс.
Собака вдали жалко воет.
Какой-то бессмысленный фарс,
Что только зовется зимою.
Луны подмороженный взгляд
Из серости облачной дымки.
И как же ты трепетно рад
Упавшей в ладони снежинке...
Бесцветны и хмуры дома.
И эта тоска неизбежна,
Когда к нам приходит зима
Такою уныло-бесснежной.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306795
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 16.01.2012
Проходят стандартно годы.
Сгорают в бесславный пепел.
Рабам не нужна свобода.
Рабы воспевают цепи.
Свобода же так не близко...
А тут и тепло, и сыто.
Была бы похлебки миска
И прочая сладость быта.
Приятно быть в гуще стада,
Мычать, как хозяин скажет.
А всяких иных укладов
Не надо и с маслом даже.
Не речи, а жалкий лепет.
Не мысли, а подтанцовка.
Одеждою стали цепи,
В них действуешь очень ловко.
За рабство тебе назначат
Кусочек от булки сдобной.
А тех, кто живет иначе,
Облаивать будешь злобно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306732
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 15.01.2012
Две руки, две ноги.
Мысли.
Мы так много могли.
Скисли.
Потеряли ключи
К Богу.
И сейчас лишь ворчим
В блогах.
Гордо шли я и ты
К счастью,
Трансформируя рты
В пасти.
Каждый смотрит кругом
Зверем.
За надежным замком
Двери.
Не ищи в массе злой
Друга.
Нас отправили в строй
К слугам.
С ними рабству поешь
Оды,
Сделав сладкую ложь
Модой.
Две руки, две ноги.
Мысли.
Мы так много могли.
Скисли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306730
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 15.01.2012
Губки трогала помадой
Так изящно, так прелестно.
Потому что быть ей надо
Звонкой, светлой, интересной.
Так старательно и мило
Тушью красила реснички,
Бросив в дело все, что было,
Из волшебной косметички.
Перед зеркалом кудряшки
Аккуратно расчесала.
Вышла в город, и тотчас же
В мире больше света стало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306526
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.01.2012
Тихие улочки. Эхо шагов.
Стены, одетые в тени.
В сон погружается медленно Львов,
В сон из любви и забвений.
Улочкам вновь о любви прошепчи,
В дымку уйди по брусчатке,
Чтоб обнаружить внезапно в ночи
Старых времен отпечатки.
Улицы помнят безумия смут,
Песни и старые страхи.
Рядом с тобой во тьме оживут
Рыцари, ксендзы, монахи...
Где-то в окне вздрогнет отблеск огня,
Где-то ребенок заплачет.
И из тумана, трясясь и звеня,
Выедет старый трамвайчик.
Черной громадой старинный костел,
Старый, в морщинах, фонарщик
Рядом с тобою устало прошел
Город подсвечивать дальше.
Ночь пролетит, смыв следы прежних лет.
Мрак растеряет оковы.
В окна лучисто влетит яркий свет.
Город изменится снова.
Старые тени из призрачных снов
Тихо растают на солнце.
И переполнится утренний Львов
Бурями новых эмоций.
Свет пробежит от окна до окна,
Делая тени короче.
Спрячется в темных углах старина
До наступления ночи.
Город с рассветом забудет про сны
И в новый день устремится.
И только тенью у серой стены
Тихо замрет старый рыцарь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306523
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.01.2012
Через Днепр по ночному мосту,
Через темную ленту реки
Я везу в свое завтра мечту
Тормозам своих бед вопреки.
В сонном поезде люди пусты
За усталыми лунами лиц.
Взгляды их без единой звезды.
И надежды давно пали ниц.
Их мечта - сытный ужин и сон -
Столь желанна и очень близка.
Им не нужен реки Рубикон,
Им совсем безразлична река.
Им по вкусу обычная жизнь
По маршруту "работа - кровать".
Им своей лицелунности смысл
Нет нужды над рекою искать.
А ведь все изменить так легко.
Стоит вытряхнуть сор из сердец
И взлететь в небеса высоко,
Став свободным от зла, наконец.
Я же новой надежды звезду
Понесу бедам всем вопреки
Через Днепр по ночному мосту,
Через темную ленту реки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296258
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.11.2011
Ты всегда будешь милой загадкою.
Даже если открыться захочешь.
Утром ты восхитительно сладкая
И такая волшебная ночью.
Утром ты восхитительно пряная.
С мягкой гибкостью чувственной кошки
Мне прошепчешь так нежно про главное
И кокетства добавишь немножко.
Утром ты восхитительно сладкая.
Я люблю целовать твои плечи,
Наблюдать за тобою украдкою
И шептать восхищенные речи.
Утром ты восхитительно нежная.
Голос твой удивительно звонкий.
Не встречал в своих странствиях прежде я
Светлой женщины с сердцем девчонки.
Улетел бы с тобой без оглядки я
В мир, которого сердце так хочет.
Утром ты восхитительно сладкая
И такая волшебная ночью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296253
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.11.2011
Дышит лес тишиной по-ночному.
Редко кто в темной чаще не спит.
Нам бесшумная жизнь незнакома.
В городах тишина - дефицит.
В городах и средь ночи машины
Мчатся, словно не ведают сна.
Им, напившимся вдоволь бензина,
Сфера суток мала и тесна.
Город - это копилка бессониц.
Город - злой круглосуточный стресс.
Он везде тебя шумом догонит.
Недоступен ему только лес.
Там не слышатся пьяные песни.
Темнота поглощает слова.
Под ногою лишь веточка треснет,
Да встревоженно ухнет сова.
Над верхушками заспанных елей
Желтым ломтиком тонким луна
Дремлет в звездной уютной постели.
Все вокруг в обаянии сна.
Правит миром ночная истома.
Редко кто в темной чаще не спит.
Дышит лес тишиной по-ночному,
Лунным светом, как пледом, накрыт...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296175
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 26.11.2011
За ушком - милый завиток.
Улыбка из желанных глаз.
Сегодня ветер так помог
Счастливой парой сделать нас.
Он снег взметнул порывом ввысь
Завесой белой красоты.
И в ней, меняя напрочь жизнь,
Богиней проявилась ты.
Какой чудесный снегопад!
В задорном вальсе снежных звезд
Сияет самый милый взгляд,
Одетый в вихрь твоих волос.
Пусть снег, а в мире так светло!
Пусть ветер, а в душе уют.
И пальцы щедрое тепло,
Переплетясь, друг дружке льют.
Снежинок звездочки у ног
Для нас одних сейчас блестят.
За ушком - милый завиток.
И самый главный в жизни взгляд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296168
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.11.2011
Сына забрали в армию.
Время пришло стрелять.
Даром святому ранее
Сына учила мать.
Что там та божья заповедь?
Людям нужна война.
Перед страною надо ведь
Выполнить долг сполна.
Свяжут его присягою,
Бросят в кровавый бой.
Если умрет салагою,
Значит, дано судьбой.
Выживет - станет далее
Четко печатать шаг.
А командир заранее скажет,
Где будет враг.
Должен стрелком стать опытным,
Целить не в бровь, а в глаз,
И выполнять безропотно
Пусть и дурной приказ.
А ведь прикажут боровы,
Те, что живут во зле,
И парень сложит голову
На неродной земле.
Или еще заманчивей:
Новый приказ придет,
И расстреляют мальчики
Свой же родной народ.
Даром святому ранее
Сына учила мать.
Мать ему нынче - армия.
Время пришло стрелять.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291127
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 06.11.2011
Весенний каштановый лист.
Из липкой и царственной почки.
Он легок и девственно чист.
Он даже не лист, а листочек.
Пока лишь весны благодать.
Ведь зрелость приходит не сразу.
Ему еще долго дышать
Скоплением уличных газов.
Намочат его и дожди,
И градом побьет не однажды.
И будут еще впереди
Периоды зноя и жажды.
И вот, поседев желтизной,
Надежды на зелень отбросив,
Уже не настолько резной,
Встречает лист личную осень.
Чуть-чуть и - оборвана связь.
Путь к новой весне уничтожен.
И падает, грустно кружась,
Лист с ветки под ноги прохожим.
Осталась одна всего страсть,
Надежда на сказочный случай
В гербарий к кому-то попасть,
А не в похоронную кучу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290959
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 05.11.2011
Три минуты на секс, три часа на футбол.
Все банально и грустно до боли.
Свет любви незаметно на тленье сошел.
Все эмоции там, на футболе.
Три часа на футбол, три минуты на секс
Да затертые временем фразы.
И в глазах не засветится чувственный блеск.
Все уже снивелировал разум.
Кто-то смотрит футбол, кто-то - свой сериал.
Одинокий у каждого ужин.
Мир был ярок, да тусклым, обыденным стал.
Но могло же случиться и хуже.
Хорошо, что не бьет, хорошо, что молчит,
Хорошо, что не пьет, как сапожник.
Ну, а то, что уже не целует в ночи,
Пережить как-то все-таки можно.
Хорошо, что к другой этот гад не ушел.
Ну и пусть, что теперь все без страсти.
Три минуты на секс, три часа на футбол.
Таково оно - бабское счастье...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290907
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.11.2011
Она каждый раз - загадкою.
Улыбка ее - волшебна.
Счастливые слезы - сладкие.
И взгляды - как окна в небо.
Она - воплощенье грации.
Она и обычным взглядом
Рождает в душе вибрации.
И с ней так уютно рядом.
Она - так красиво разная.
Ее поцелуи - лето.
Был раньше слугою разума,
А с нею я стал - поэтом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290723
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.11.2011
Дожди барабанят в крыши
Не первую ночь уже.
Ты больше стихов не пишешь.
Погас огонек в душе.
Погас огонек.
Исчезли
Былые кураж и лоск.
Любовь и надежды вместе
Уже не рифмует мозг.
Погас огонек.
Устало
Ты смотришь на новый лист.
Желанье писать пропало,
И разум стерильно чист.
Погас огонек.
И пусто
Отныне в твоих глазах.
В них только оттенком грустным
Какой-то нелепый страх.
Ты больше стихов не пишешь.
Погас огонек в душе.
И с каждым мгновеньем ближе
К толпе из рабов клише.
Там только тупые рожи.
Там только диктатор - бог.
Погас огонек.
И что же?
Ты сам погасить помог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290720
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 04.11.2011
Поцелуи у кромки прибоя,
Смелость губ под прикрытием звезд.
Так прекрасны мгновенья с тобою
В этом мире без боли и слез.
Но и если бессмысленный случай
Жизнь потянет бесстрастно ко дну,
Если мраком надвинутся тучи,
Я тебя не оставлю одну.
Я от гроз тебя нежно укрою,
Заслоню от зловредных обид.
Лишь бы нас не накрыл с головою
Своим серым ничтожеством быт.
Люди ведь и стареют от быта.
Сколько нужно обыденных лет,
Чтобы лучшее было забыто
И в глазах вытлел радости свет?
Поцелуи у кромки прибоя
Перед шагом в туман бытия.
Нас сегодня так много, нас двое.
А смогу ль сохранить это я?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289609
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.10.2011
Твое сердце покрылось, наверно,
Твердой коркой бесстрастного льда.
Кто признается в глупости первым?
Или это теперь навсегда?
Оба глупо затеяли ссору,
И весь мир словно адом стал вмиг.
Обвинения. полные вздора.
Вместо разума - злоба и крик.
Сердце в панцире ярости стынет,
В темных взглядах от злости - ни зги.
В одночасье мы стали глухими,
Будто жили всю жизнь, как враги.
Каждый только свое понимает,
Каждый любит себя самого.
От любви, а была - и какая,
Не осталось почти ничего.
Перечеркнуты правды признаний,
Уничтожены злом навсегда.
И растет с каждым словом меж нами
Целый вал из сердечного льда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289606
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.10.2011
Улетели из города птицы.
Видно, люди обидели их.
Чем могли они так провиниться,
Что стал город до страшного тих?
Пусть шумит он оркестром моторов,
Пусть бормочет людей толчея,
В этом городе очень нескоро
Повезет слышать трель соловья.
Мир без птиц полон злых одиночеств.
Жизнь без птиц пустотою полна.
Словно из человеческой ночи
Безвозвратно исчезла луна.
Жизнь всегда возвращает сторицей.
Если зол, и она будет злей.
Улетели из города птицы.
Стало холодно в мире людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289382
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 29.10.2011
Написала на зеркале красной помадой,
Уходя, мне три нежных пленительных слова.
И сердечко за добрые ласки в награду
На стекле милой стрелкой пронзила ты снова.
В окна солнца лучи беззаботно влетели,
Разбросав по подушкам горячие пятна.
Легким облачком над еще теплой постелью
Кружит голову след твоего аромата.
И на смятой подушке, где женщиной-кошкой
Отдыхала от штормов безудержной страсти,
Уходя, ты забыла случайно сережку
Мне на память, а может, и просто на счастье.
Счастье так удивительно селится в доме.
Оказалось, ему сильно много не надо:
Лишь бы памятью теплой сережка в ладони
Мне была самой лучшей за нежность наградой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289378
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2011
Первая строчка шедевра.
Странно ее рожденье:
Болью пронизанным нервом,
Мысли тревожной тенью,
Чьим-то мечтательным вздохом,
Шорохом за стеною...
Сладко тебе или плохо -
Строчка уже с тобою.
Строчка готовит площадку
Для ярких мыслей новых.
Плохо тебе или сладко -
Вновь ты в игре со словом.
Новая строчка за первой -
Гостья с иного света.
Так прорастают шедевры
Из светлых душ поэтов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289156
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.10.2011
Мы дорогу мостили булыжником,
Потому что ругаться нет силы.
Нас достали уже эти лыжники!
Не спортсмены, а просто дебилы!
Мы мостили вовсю в ночку лунную
И дорогу, и даже в сторонке.
Разве будут устраивать умные
По асфальту да лыжные гонки?
Мы мостили дорогу отчаянно,
Отучить этих лыжников дабы.
И тогда из асфальта сваяли б мы
Двухметровую снежную бабу.
Мы мостили дорогу булыжником.
Да пропали усилия даром.
Развели нас на радость тем лыжникам
По палатам опять санитары...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289151
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 28.10.2011
Миллиард поцелуев в сутки.
Нет, наверное, все же больше.
Это вряд ли сюжет для шутки
От Хабаровска и до Польши.
Миллиарды причин для ссоры
В сутки так, что бы стало больно.
Разгораются жарко споры
От Майами и до Стокгольма.
Миллиарды гримас от злости,
Миллиарды объятий страстных.
Любим, злимся и ходим в гости
От Атланты и до Донбасса.
Миллиарды врачей и судей,
Металлургов, солдат, поэтов.
Одинаковы в жизни люди
От Монако и до Сиэтла.
Одинаковы мы в надеждах,
Пусть и с разным оттенком кожи.
Миллиарды словечек нежных
От Харбина и до Лиможа.
Миллиарды влюбленных взглядов,
Миллиарды счастливых песен.
От Нью-Йорка и до Багдада
Мир прекрасен и интересен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288926
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.10.2011
На семнадцатом километре
Мы устали чертить овалы
Неожиданных геометрий.
Но спокойней в душе не стало.
Пара цифр на дорожном знаке
Пропечаталась суммой боли.
Трудно вывести жизни накипь,
Если ею ты вновь уволен.
Лишь порою фонтан оваций
Звонкой радостью еле брызнет.
А прошли-то всего семнадцать
Километров совместной жизни.
Килограммы житейских специй.
Белый танец потерь и грусти.
Только изредка вздрогнет сердце
И надежду с оглядкой впустит.
Так легко заблудиться в ветре,
Если чертишь умом фигуры.
На семнадцатом километре
Пляшут вальс дураки и дуры.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288881
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 27.10.2011
Лунные дорожки по стеклу озер.
Ни дыханья ветра в сонной тишине.
Призрачные тени от неблизких гор
Словно языками тянутся ко мне.
Звездной паутиной связан небосвод.
Темный лес бесшумен и уже давно.
По воде чернильной медленно плывет
Темною полоской старое бревно.
На богатство звуков и намека нет:
Звуки плотоядно поглощает мрак.
Все вокруг надолго потеряло цвет.
В черно-белом мире все совсем не так.
Силуэты леса прячутся в тени.
Лунные дорожки убегают прочь.
Лишь на горизонте дальние огни
Чуть заметной дрожью украшают ночь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288676
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.10.2011
Лион засыпает не сразу.
Фигуры гуляк ночных,
Глухие шаги, чьи-то фразы.
А так - город очень тих.
Куда-то исчезли машины.
Кафе погасили свет.
Допиты коктейли и вина.
И шорохи ночи - вслед.
В огни наряжается Сона.
Какой-то смешной чудак
Рисует рукой влюбленно
С моста ей воздушный знак.
И шепот усталых платанов
Украсят слова любви.
Что слышатся в дымке туманной:
Ma belle, mon amour, ma vie...
Одетая в свет базилика
Так хочет в покой утра...
Лионская ночь многолика.
Но больше всего - добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287782
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.10.2011
У него была особая звезда.
Он опаздывал всегда, везде и снова.
От него всю жизнь сбегали поезда,
И рыбалка оставалась без улова.
Все, что лучше, доставалось не ему.
Он и знать не знал, что в мире есть удача.
Он уже привык к последнему всему.
И не верилось, что мог бы жить иначе.
Но порою в этой жизни чудеса
Происходят неожиданно и звонко:
В суете людской увидел он глаза
Самой лучшей, самой солнечной девчонки.
И тотчас же изменилось все вокруг.
Словно кончилась эпоха невезенья.
Поезда пришли по расписанью вдруг,
И ночная мгла сменилась днем весенним.
У любви есть сила, что способна вмиг
Изменить судьбу одним всего лишь взглядом.
Пусть ты не участник самых высших лиг,
Счастье ждет тебя.
В него лишь верить надо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287781
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.10.2011
Может каждая быть красавицей.
Это правда, отнюдь не лесть.
Если женщина улыбается,
Значит, счастье на свете есть.
Счастье делает нас красивыми,
Зажигает во взгляде свет.
Назови ее снова милою,
И блеснет красотой в ответ.
Улыбнется, и мир расстанется
С серой мглой на крыле мечты.
Красоту у своей избранницы
Добрым словом напишешь ты.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287679
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.10.2011
А на Солнце бывают пятна.
И, наверное, от стыда.
Ведь ему не совсем понятно,
Где удача, а где - беда.
Не понять, где любовь, где ревность,
Где улыбка, а где - оскал,
Где все точно, а где - наверно,
Правду ты или ложь сказал.
Не понять ему чувства эти,
Не понять суеты людей.
Оно просто безмолвно светит
Каждый день с высоты своей.
И никто не расскажет внятно,
Что такое - народ Земли.
Оттого-то на Солнце пятна.
А ты сам не без пятен ли?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287678
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.10.2011
Эти волшебные тропки в раю...
Там, где вокруг все погружено в песни,
Там, где мечты бесконечно небесны,
Я повстречал неизбежность свою.
Хочется птицею взвиться теперь,
Выше и выше - насколько возможно.
Что ж я несмело и так осторожно
В рай открывал эту главную дверь?
Вместе - по жизни и только с тобой,
В сердце храня безграничную нежность,
Лучшая в жизни моей неизбежность,
Самая звонкая в мире любовь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284593
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.10.2011
Подарил колечко с изумрудом
Той, кого люблю я страстью пылкой.
А она в ответ мне: - Брать не буду!
Что мне та стекляшка от бутылки...
Так у нас случается порою:
Мы цены сокровищу не знаем.
Из песка свои хоромы строим,
За бетон наивно принимая.
Вот и ей удобно плавать мелко,
Потому не напрягает разум.
Проще ведь банальную подделку
Называть изысканным алмазом.
Да и сам я большего не стою,
Если, свет не отличив от тени,
Называл восторженно любовью
То, что было просто увлеченьем...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284592
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.10.2011
Мир ночной прохладой дышит.
Звезды улыбаются.
Прошептала еле слышно
О любви красавица.
И тотчас все, что дремало,
Спрятавшись за дверками,
Зашумело,заблистало
Чудо-фейерверками.
Сердце радостно забилось,
Просиял мгновенно я.
Карнавалом в пляс пустилась
В тот же миг вселенная.
Рад в твоих глазах пропасть я
Вдруг, теряя голову.
Так внезапно столько счастья -
Это просто здорово.
Словно маг всесильный некий
Вздыбил воды вешние,
Моментально и навеки
Стала жизнь нездешнею.
Прошептала еле слышно
О любви красавица.
Мир. который счастьем дышит,
Мне безумно нравится.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284548
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.10.2011
Под домом большая драка.
Народу терпеть нет мочи,
И он от души, со смаком
Спецназ ненавистный мочит.
Политики сбились в кучу.
От страха душонки - в пятки.
И только мыслишка мучит:
- Я был не настолько гадким.
Я просто давил на кнопки
За то, что нам лидер скажет.
А этих законов стопки,
Так я не читал их даже.
А то, что народу горько,
Не наша вина, ребята...
Наделали бед и - в норку.
Но ждет все равно расплата.
Настигнет цунами гнева
С лихвой паразитов этих.
Не важно кто: правый, левый.
За все должен быть в ответе.
За жизнь вот такую нашу,
Когда по карманам свищет,
За то, что так много пашем
И так скоро станем нищи.
А может, довольно стонов?
И просто пойти и сразу
Огромною, злой колонной
Смести эту цепь спецназа?
Под домом большая драка.
Народу терпеть нет мочи.
Мы больше не будем плакать,
А делать, что сердце хочет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284393
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 05.10.2011
Солнце купалось в луже
После грозы однажды.
Быть ведь могло и хуже:
Сухо и с сильной жаждой.
Трудно светить все время,
Все раскалив в округе.
Жило оно не с теми,
Солнце нуждалось в друге.
Даже поплакать сложно:
Сохнут мгновенно слезы.
Что, если б было можно
Выбрать в подруги грозы?
Чтобы, раздвинув, тучи
Жарким лучом-рукою,
Делать планету лучше.
Кто бы сумел такое?
Да ведь и нам порою
Очень для счастья нужно,
Чтобы, устав от зноя,
Солнце купалось в лужах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284371
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.10.2011
У Парижа свои дожди,
Свой узор из зонтов и луж.
За зонтами поди найди
Сакре-Кёр или Мулен Руж.
Льются струи по скатам крыш.
Капли скрыли нутро витрин.
По-осеннему мокр Париж,
Погруженный в ленивый сплин.
Словно белая гладь холста
Прогнила черной оспой дыр,
Мокнут в этом дожде места,
Где художники пишут мир.
и так грустно пустым мирам:
Город, вроде, умыт и чист,
Только в луже у Нотр-Дам
Мокнет грустно упавший лист.
Сену взъежила мелко дрожь.
Суета отсыревших спин.
Над Парижем осенний дождь,
Беспросветно ленивый сплин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284370
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.10.2011
Уютное кресло, кофейный дымок.
Размеренный шелест беседы.
Собака свернулась в калачик у ног.
И ты греешь душу под пледом.
Пятнадцать минут вдалеке от дождя,
Каким так щедра эта осень.
Пятнадцать минут в двух шагах от тебя,
Без груза проблем и вопросов.
Кофейная гуща, стремительный взгляд.
Невыспанных душ совпаденье.
На стенах уютно и трепетно спят
За сутки уставшие тени.
У ночи покоя мгновения красть
Нам хочется снова и снова.
Порой не нужна даже жаркая страсть,
Достаточно теплого слова.
Для страсти назначим мы вечер иной.
Он будет, как Солнце, горячим.
Но эта вуаль тишины под луной
Любовь украшает иначе.
Собака калачиком дремлет у ног.
Родная ладонь под рукою.
Уютное кресло, кофейный дымок.
Волшебное царство покоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283620
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.09.2011
Безутешной чертой печали
Меж бровей пролегла морщина.
Уголки губ совсем опали.
Поздравляю, мой друг!
С почином!
Ты устал доверять и верить,
Ты смирился со скудной пищей.
И теперь открываешь двери
В клуб потерянных, злых
И нищих.
Ты себя напрочь запер в догмах.
Все, что делал, выходит, даром.
Ты старался, а смог немного.
И осталяся смешным
И старым.
Ты продался за миф доходов.
Ты привык жить не для, а вместо.
Мог бы пить эликсир свободы,
А воюешь в метро
За место...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283617
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 30.09.2011