Максим Тарасівський

Блага звістка

Тим  літом,  як  і  в  усі  попередні  літа,  я  вдався  до  випробуваної  тактики  –  ба  навіть  стратегії,  тут  тобі  й  енергозбереження,  і  теплоізоляції,  і  екологія,  і  економія,  і  неабиякий  споживчий  азарт.  Коли  наприкінці  травня  в  нашому  районі  вимикали  гарячу  воду  «на  профілактику»,  я  щоранку  виставляв  на  балкон  шестилітрові  пластикові  бутлі  з  водою  з-під  крану.  Скажене  сонце  епохи  глобального  потепління  за  кілька  годин  нагрівало  воду  до  60  градусів  і  навіть  до  70,  якщо  в  ті  бутлі  вставити  чорні  стрижні  (коліна  телескопічного  вудлища,  з  яким  я  свого  часу  не  рибалив,  а  ходив  містом,  почепивши  щось  типу  прапора  герцога  Оранського).  Самі  вигоди  та  переваги!  –  газ  (і  гроші)  не  витрачаєш,  тим  газом  і  без  того  розпечену  хату  додатково  не  грієш  і  не  чадиш,  а  як  нагріті  бутлі  накрити  ковдрою  або  кожухом,  вода  не  охолоне  ані  до  вечора,  ані  до  наступного  ранку,  коли  сонце  знову  до  послуг  –  мийся,  пери,  мий  посуд.  Кажу  ж,  суцільні  вигоди  –  тим  паче,  що  комунальники  ніколи  не  дотримувалися  оголошених  термінів,  і  «профілактика»  тривала  не  2  тижні,  а  2  місяці  –  а  там  вже  й  сонце  не  таке  гаряче,  але  ці  2  місяці,  якщо  погода  дозволяла,  я  щиро  тішився  своєю  «сонячною  водою»  –  так  я  її  подумки  називав.

Так  мало  статися  і  того  літа,  але  не  сталося.  Сусідам  кортіло  гарячої  води  з  районної  ТЕЦ,  і  вони  всі  разом  так  допекли  міську  владу  та  комунальну  енергетику,  що  ті  дали  гарячу  воду  з  запізненням  лише  на  тиждень.  Моя  справа  зазнала  фіаско!  –  лічильник  я  не  встановив,  тому  економити  сенсу  не  було.  Але  й  марнувати  гігавати  сонячної  енергії  мені  було  шкода  –  і  я  вдався  до  експерименту.  Власне,  до  двох  одночасно  –  а  підштовхнуло  мене  до  них  надзвичайно  приємне  відчуття,  яке  «сонячна  вода»  залишала  на  шкірі:  не  просто  чистота,  а  якесь  піднесення,  аж  ніби  натхнення.

Спершу  пошукав  в  інтернеті,  як  впливає  сонячна  радіація  на  воду,  але  науково-популярні  сайти  згадували  один  лиш  нагрів,  а  популярні,  але  не  зовсім  або  зовсім  не  наукові  темно  та  непереконливо  торочили  про  якісь  «корисні  енергії».  Я  й  сам  щось  таке  уявляв,  але  волів  би  знати  більше  –  та  нічого  не  знайшов  і  вирішив  перевірити  свою  гіпотезу  на  практиці.  Отже,  я  почав  поливати  сонячною  водою  всі  хатні  рослини,  за  винятком  одної,  що  й  далі  отримувала  відстояну  воду  з-під  крану,  «привіт  тобі,  Контрольний»,  хе-хе.  А  другий  напрямок…  еее….  бачте,  покійний  дід  був  затятий  і  неперевершений  майстер  самогоноваріння,  і  я  згадав  його  обладнання,  тисячу  разів  бачене  в  дитинстві,  зліпив  щось  на  кшталт  і  закаламутив  брагу  на  сонячній  воді  та  різному  варенні,  яке  Бозна  звідки  назбиралося  в  шафці.  Зроблю  з  сонячної  води  –  вогняну!

Квіти  мене  розчарували  –  всотували  сонячну  воду  як  звичайну,  ніяких  змін  я  не  помічав,  хоча  з  неофітським  запалом  щодня  оглядав  їх  з  усіх  боків,  вимірював  і  записував  у  блокнотику  їхні  зріст  і  окружність  «крони»,  розтирав  у  пальцях,  нюхав  і  жував  листя  та  квіти  та  навіть  викопував  окремі  корінці  й  теж  розтирав,  але  в  ступці,  і  також  нюхав  і  жував.  Нічого!  Взагалі  жодних  змін!  Все,  як  завжди!  У  розчаруваннях  і  надіях  промайнули  два  тижні,  і  настав  вирішальний  етап  другого  експерименту  –  я  поставив  бідон  на  газ,  запалив  вогонь  і  аж  підстрибував  від  азарту,  спостерігаючи  ту  «капель»,  що  повільно  наповнювала  скляний  слоїк.

Добре,  що  мої  поїхали  на  море  –  не  було  б  тієї  чистоти  експерименту  та,  напевно,  тієї  насолоди,  яку  він  мені  приніс.  Наразі  я  маю  на  увазі  другий  напрямок  моїх  наукових  пошуків.  Таким  рідні  мене  ніколи  не  бачили,  та  я  таким  ніколи  й  не  був  –  але  це  було  не  сп’яніння,  це  було  щось  інше.  Самогон  на  сонячній  воді  –  це…  Вже  після  першого  дегустаційного  ковточка  я  запитав  себе,  де  братиму  сонячну  воду  восени  та  взимку,  коли  сонця  майже  не  видно,  а  коли  видно,  воно  навряд  чи  здатне  зробити  зі  звичайної  води  сонячну.  Після  другого  щедрішого  ковтка  я  отримав  відповідь:  просто  зараз  можна  досхочу  запасти  сонячної  води,  а  ще  краще  нагнати  сонячного  самогону,  аби  вистачило  до  наступного  сезону.  А  після  третього  ковтка  я  втратив  усеньке  бажання  взагалі  про  щось  запитувати,  та  й  самогону  або  будь-чого  іншого  більше  не  хотів  і  не  потребував,  а  якби  потребував,  міг  би  перетворити  на  нього  звичайну  воду.

Мені  зробилося  напрочуд  легко  –  думки  мигтіли  в  голові,  наче  ліхтарі  в  тунелі  метро,  і  чого  б  моя  думка  не  торкалася  –  я  вже  знав  і  розумів  про  те  все,  власне,  я  знав  і  розумів  усе  про  все  і  про  всіх  –  і  я  це  теж  знав,  якось  одразу  та  напевно.  А  ще  я  відчував  силу  –  неймовірно  потужну  силу,  повну  спроможність  зробити  все,  що  мені  заманеться,  ну,  абсолютно  все!  –  однак  та  могутність  разом  із  миттєвим  пізнанням  «всього  сущого»  робила  мене  якимсь  на  диво  обачним  і  передбачливим.  Якщо  хочете,  я  міг  одразу  сказати,  який  саме  змах  крилець  якого  саме  метелика  в  якій  частині  світу  спричинить  торнадо  в  Техасі  або  деінде,  до  яких  торнадо  той  (або  будь-який  інший)  метелик  був,  є  або  буде  причетний,  а  до  яких  –  в  жодному  разі;  я  також  міг  зупинити  той  змах  або  те  торнадо,  або  і  перше,  і  друге  (але  не  варто,  потім  забагато  мороки  з  атмосферою,  а  з  метеликом  іще  більше).  Я,  стоячи  посеред  власної  кухні  з  келихом  сонячного  самогону  у  правиці,  відчув  і  зрозумів,  що  зробився  усюдисущим,  всевідаючим  і  всемогутнім,  одним  словом,  богом.  Я  те  знав,  а  вам  доведеться  мені  просто  повірити,  як  деякі  з  вас  вірять  в  мене  або  у  те,  що  вважають  мною  (а  я  знав,  хто  справді  вірить  або  не  вірить,  а  хто  лиш  придурюється,  що  вірить  або  ні).

Тоді  ж  з’ясувалося  все  й  про  квіти,  политі  сонячною  водою.  Не  слід  було  того  робити,  але  ж  я  не  міг  помилятися  та,  відповідно,  визнавати  та  виправляти  свої  неможливі  помилки.  Це  був  свого  роду  урок,  який  я  собі  дав  сам:  яку  б  ти  дурницю  не  устругнув  у  своїй  всемогутності,  що  б  у  створеному  тобою  світі  не  сталося,  роби  вигляд,  що  саме  це  ти  й  мав  на  увазі,  а  там  якось  розрулиш,  час  є  (тобто  немає,  але  для  мене  це  одне  й  те  саме).  Виправдовувало  мене  хіба  що  те,  що  експеримент  з  квітами  розпочався  до  експерименту  з  сонячним  самогоном,  хоча  нащо  мені  якісь  виправдання.  Теодицея  потрібна  людям,  та  й  то,  через  брак  розуміння,  а  загалом  –  і  їм  вона  ні  до  чого.

Так  чи  не  так,  але  квітів  варто  було  позбутися,  викорінити  їх,  фігурально  та  буквально,  але  ці  справи  не  такі  прості,  як  здається.  З  одного  боку,  я  був  тим,  що  монотеїсти  називають  «єдиним  богом»  (вельми  невлучно,  але  менше  з  тим),  тому  існування  поруч  зі  мною  чи  не  двох  десятків  істот,  наділених  усіма  моїми  властивостями  та  здібностями,  суперечило  моїй  природі  та  природі  створеного  мною  світу  загалом  (хоча  б  тому,  що  вони  тварі,  а  я  їхній  творець,  а  цього  вже  досить).  Власне,  вони  в  усіх  сенсах  були  слабші  за  мене,  тому  що  отримали  лиш  сонячну  воду,  а  не  сонячний  самогон  (він  би  їх  одразу  вбив),  саме  тому  вони  й  не  здатні  розуміти  власні  обмеження  та  рано  чи  пізно  (я  знав,  коли)  один  з  них  (отой)  підбурить  інших  (оцих),  і  вони  влаштують  заколот.  Ясна  річ,  що  перемогти  вони  не  можуть  і  не  зможуть,  але…  Але  з  іншого  боку,  хіба  це  не  моя  рука  і  моя  воля  їх  сотворили?  І  хіба  я  не  відаю,  нащо?  Я  посміхнувся  до  рослин,  відсалютував  їм  келихом  –  «За  ваше  здоров’я,  заколотники,  до  дна!»  –  і  перехилив  келих,  зробивши  четвертий  ковток  сонячного  самогону.

І  мене,  як  то  кажуть,  порубало.  Більш-менш  ясна  свідомість  дуже  швидко  повернулася,  але  щойно  це  сталося,  я  збагнув,  що  мій  сплячий  розум  часу  не  гаяв  –  і  про  все,  що  моя  всеп’янючість  накоїла,  я,  зрозуміло,  був  у  курсі,  аж  до  останнього  змаху  крил  того  бразильського  метелика,  який  під  моєю  орудою  спричинив  не  торнадо  в  Техасі,  а  цунамі  в  Індійському  океані.  Та  що  там  той  метелик,  що  те  цунамі!  –  всесвіт  змінився  (за  винятком  мене  самого,  оскільки  природа  моя  не  передбачає  змін;  як  казав  один  розумашка,  «він  є  той,  хто  він  є»,  і  край).  І  зміни  сталися  не  на  краще  –  тому  не  дивуйтеся  всій  тій  неможливій  дурні,  яка  покотилася  світом  деякий  час  тому  і  відтоді  лиш  погіршується,  і  не  шукайте  на  те  ради,  бо  ради  на  те  немає.  Просто  візьміть  до  відома,  що  цей  ваш  новий  дивний  світ  –  лиш  марення  п’яного  бога,  навіяні  чотирма  ковтками  сонячного  самогону,  за  мить  до  протверезіння  –  і  живіть  із  цим,  скільки  вийде.

Втім,  надто  довго  не  вийде  –  і  це,  як  на  мене,  добра,  чи  то  пак  блага  звістка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017650
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2024

Востаннє

Не  полишає  мене  думка  про  те,  що  відбувається  востаннє.  Коли  щось  вперше  –  ти  це  знаєш,  свідомо  ласуєш  отим  «вперше»,  а  про  останнє  довідаєшся  лише  згодом  і  пожалкуєш,  ет,  не  спожив  оте  в  усій  його  повноті,  в  усій  його  довершеній  конечності  та  остаточній  неповторності,  залишається  переживати  оте  як  спогад  про  «востаннє».  Та  от  нині  –  прокинувся  близько  четвертої,  чую,  дощ  стукає  у  підвіконня:  важкі  краплі  вибивають  якийсь  рваний  ритм,  чисто  джаз.  Вирішив  дочекатися,  коли  дощ  припиниться  –  ота  сама  думка  підштовхнула,  ну  ж  бо  почую  останню  краплю  дощу,  не  загалом,  а  хоча  б  оцього.  Дощ  і  справді  стукав  з  дедалі  довшими  паузами,  аж  ось  надовго  замовк  –  так  надовго,  що  я  вже  карався,  що  знов  пропустив  чергове  «востаннє»,  та  все  одно  напружено  чекав…  -  і  тут  у  підвіконня  вдарила  та  сама  остання  крапля,  після  якої  вже  третю  годину  за  вікном  панує  тиша.  Дощ  ніби  поставив  фінальну  крапку  у  своїй  досвітній  розповіді  –  а  я  став  свідомим  і  тому  щасливим  свідком  цього  фіналу,  дощового  «востаннє».  Та  крапля  й  справді  вмістила  океан.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2023

Розлад як ідеологія

...знов  і  знов  згадую  ту  страшну  бабу  з  газпрому.  Двадять  з  гаком  років  тому,  під  час  маленької  екскурсії  Києвом,  коли  наші  та  їхні  газовики,  менеджери  та  юристи  у  мовчазному  захваті  задивилися  на  Дніпро  та  уквітчані  каштанами  кручі,  вона  раптом  повідомила:
-  Все  це  має  бути  нашим!

Вона,  певно,  недоговорила,  та  за  неї  договорив  час.  Повний  меседж  такий:  все  це  має  бути  нашим  або  не  бути.

У  випадку  тієї  конкретної  особи  це  100%  якийсь  розлад  особистості.  У  її  свідомості  вистачило  місця  лиш  на  другу  половину  відомої  концепції  «тварь  дрожащая  или  право  имею».  Те,  як  тітка  поводилася  на  перемовинах,  за  обідом,  в  курилці,  в  автобусі  та  отам  на  містку  над  Дніпровським  узвозом,  свідчило:  «право  имею»  -  її  категоричний  імператив.  Решта  представників  газпрому,  в  принципі,  керувалися  тим  самим,  але  воно  не  так  кололо  очі  через  виховання  та  манери,  яких  тітка  чи  то  ніколи  не  мала,  чи  то  позбулася  за  непотрібністю.  І  от  минуло  скільки-то  років,  і  той  імператив  постав  уповні:  я  маю  право  на  все,  чого  забажаю,  або  я  це  отримаю,  або  воно  зникне,  щоби  мене  не  картала  фрустрація  невдоволеного  бажання.  Носій  «право  имею»  воліє  жити  в  ідеальному  світі,  де  все  і  вся  беззаперечно  підкоряються  його  уявленням  про  ідеал,  а  як  ні  -  бажане,  але  недосяжне  не  мусить  далі  бути.

Це  нагадує  міф  про  Нарциса  та  постале  з  нього  вчення  про  нарцисичний  розлад  особистості.  Такий  розлад  «характеризується  впевненістю  у  своїй  унікальності,  особливому  становищі,  перевазі  над  іншими  людьми,  грандіозності;  завищеною  думкою  про  свої  таланти  та  досягнення;  поглинанням  фантазіями  про  свої  успіхи;  очікуванням  безумовно  хорошого  відношення  та  беззаперечного  підпорядкування  від  оточуючих;  пошуком  захоплення  оточуючих  для  підтвердження  своєї  унікальності  та  значущості;  нездатністю  виявляти  співчуття;  ідеями  про  власну  свободу  від  будь-яких  правил,  про  те,  що  оточуючі  їм  заздрять.  Нарцисичні  особи  постійно  намагаються  контролювати  думку  оточуючих  себе.  Вони  схильні  знецінювати  практично  все,  що  оточує  їх  на  світі,  ідеалізуючи  при  цьому  те,  з  чим  асоціюють  самих  себе»  (Вікі).

Тепер  вже  не  тітка  з  газпрому,  а  сотні  тисяч  її  співвітчизників  зі  зброєю  свідчать  про  себе  -  і  я  раз  у  раз  згадую  тітку.  Спершу  вони  виконали  завідомо  протиправний  наказ  і  вдерлися  зі  зброєю  в  іншу  країну  -  це  «право  імею».  Потім  усупереч  усім  законам  і  звичаям  війни  розстрілювали,  ґвалтували  та  катували  цивільних  -  це  «право  имею».  З  будинків,  господарям  яких  пощастило  або  не  пощастило  втекти,  виносили  та  відправляли  додому  все,  що  можна  винести  -  це  також  «право  имею».  Підрив  інфраструктури  Херсона,  з  якого  довелося  вшитися,  -  це  теж  «право  имею».  Довільне  знищення  того,  що  потягти  не  можна  -  воно  ж.  І  те,  що  ми  тепер  знаємо  як  поведінкову  властивість  російського  вояка  вже  не  за  Толстим,  а  на  власному  досвіді  -  «Фонтан  был  загажен,  очевидно  нарочно,  так  что  воды  нельзя  было  брать  из  него.  Так  же  была  загажена  и  мечеть»  -  це  також  «право  имею»:  будинок  або  школу  не  відправиш  в  барнаул  білоруською  поштою,  тому  отак.  А  куди  не  досягає  гузниця,  туди  сягне  гаубиця,  полетить  міна  або  ракета  -  знов  таки,  попри  всі  закони  та  звичаї,  навіть  попри  притомні  військові  міркування,  ну  ж  бо  «право  имею».

Сприйняттю  брудних  і  смердючих  вояків  як  нарцисів  заважає  той  самий  міф,  адже  Нарциса  спіткали  його  негаразди  через  його  сліпучу  вроду.  Але  нарцисизм  тому  й  називається  розладом,  що  домагання  та  вимоги  нарциса  не  мають  жодних  підстав  -  а  йому  їх  і  не  треба.  В  нього  все  в  голові  -  і  який  би  безлад  там  не  панував,  думка  оточення  та  будь-які  правила  й  норми  не  мають  значення,  я  хочу  та  «право  имею».  А  зброя  у  руках  дозволяє  довести  це  кожному  незгодному.

Втім,  було  би  легковажно  стверджувати,  що  140  млн  людей  в  «одной  отдельно  взятой  стране»  вражені  одним  і  тим  самим  розладом  особистості.  Хай  це  мультик,  але  правда:  «Це  тільки  грипом  усі  разом  хворіють,  а  божеволіють  поодинці».  Статистика,  звісно,  штука  в  собі,  не  дарма  її  ставлять  пору  ч  із  «брехнею»  та  «великою  брехнею»,  але  немає  інших  даних:  колись  вичитав  у  довіднику  ООН,  що  на  країну-терориста,  чиє  населення  складає  2%  від  світового,  припадає  16%  світових  психічних  розладів.  Гадаю,  наіть  дещо  більше,  тому  що  дослідження  збіглося  в  часі  зі  скороченням  ліжок  і  закладів,  і  громадяни  божеволіли  поза  пильним  оком  лікарів  і  статистиків.  Та  все  одно,  божевілля  не  могло  охопити  цілу  країну,  це  ж  не  грип  і  не  корона.

Але  є  така  форма  божевілля,  яка  на  таке  цілком  здатна.  Вона  зветься  «ідеологія».  В  такій  країна  як  рф,  де  інформаційні  потоки  контролюються  та  обмежуються,  де  немає  вільних  змі,  де  діє  потужний  репресивний  апарат,  де  будь-які  демократичні  процедури  є  суто  формальними,  а  закон  як  дишло  -  в  такій  країні  є  всі  можливості  зробити  офіційну  ідеологію  тотальною,  вбити  її  в  кожну  голову,  від  дошкільнят,  яким  показують  мультик  про  сво,  до  пенсіонерів,  яким  від  ранку  до  ночі  промивають  мізки  телевізійні  балакуни.  Закласти  в  цю  машину  те  саме  нарцисичне  «право  имею»  -  і  справу  зроблено,  перед  нами  140  млн.  нарцисів.  Ті  нещасні  одиниці,  які  не  втратили  критичного  мислення  та  досі  розрізняють,  «то  такое  хорошо  и  что  такое  плохо»,  не  рахуються,  вони  статистично  не  мають  ваги;  є  в  мене  серед  них  кілька  друзів,  і  я  глибоко  співчуваю  їхньому  перебуванню  в  цій  велетенській  божевільні.  «Палата  номер  шість»  -  не  дарма  Чехов  саме  через  цей  страхітливий  образ  преставив  росію,  не  дарма.  Не  птіца-тройка,  навіть  не  мертвий  дім  -  божевільня.

Що  більше  читаєш  про  нарцисичний  розлад,  то  більше  збігів.  Скільки  було  історій  про  росдипломатів  і  кокаїн  -  виявляється,  кокаїн  -  улюблений  наркотик  нарцисів.  Або  оце,  за  Кернбергом:  у  нарциса  не  розвинуто  над-Я,  що  відповідає  за  моральні  установки  та  заборони,  ледве  животіє  Я-ідеальне  («яким  я  в  ідеалі  хочу  бути»)  -  все  за  заміняють  статусні  атрибути  суспільства,  тому  поведінка  нарциса  завжди  за  рамками  «годиться  та  не  годиться».  Нарцис  понад  усе  боїться  відчувати  сором  -  тому  в  нього  здатність  соромитися  ретельно  заблокована,  що  й  дає  йому  можливість  чинити  найганебніші  вчинки,  яких  у  виконанні  політиків,  чиновників,  військовиків  і  пропагандистів  рф  ми  вже  бачили  вдоста  й,  на  жаль,  ще  чимало  побачимо  –  а  інших  не  буде.

І  отак  пункт  за  пунктом  постає  образ  чималої  ядерної  держави  з  офіційною  ідеологією,  яка  з  погляду  психіатрії  є  нічим  іншим  як  нарцисичним  розладом.  Недалекоглядно  було  би  стверджувати,  що  це  нарцис  путін  вбив  її  в  голови  -  подивіться,  наприклад,  повість  «Русская  душа»  Романова,  датована  приблизно  1920  роком:  люди,  які  ніде  далі  власної  дєрєвні  не  було,  нічого,  крім  трєбніка,  не  читали,  не  мають  освіти,  керуються  забобонами,  абсолютно  та  незламно  переконані,  що  все  їхнє,  від  низьких  дверей,  у  які  не  можна  увійти,  не  забивши  лоба,  до  землі,  занедбаної  їхньою  безгосподарністю,    -  все  це  є  кращим  у  світі.  А  ще  раніше,  коли  донські  казаки  йшли  приборкувати  Польщу,  вони  співали  «если  нам  не  покоритесь,  пропадете,  как  трава,  наша  матушка  россия  всему  свету  голова».  Нарцисизм,  чистої  води  нарцисизм!  -  тільки  не  як  розлад  особистості,  а  як  офіційна  ідеологія.  Ось  вам  і  загадкова  руська  душа  -  неймовірний,  небачений  випадок,  коли  не  грипом  захворіли  всі  разом,  а  втратили  здоровий  глузд,  особистісно  розладналися.

Гадаю,  коли  десь  там  у  високих  штабах  і  штаб-квартирах  вибудовують  якісь  тактики  та  стратегії  щодо  рф,  не  погано  би  було  врахувати,  що  йдеться  про  країну  з  масовим  нарцисичним  розладом,  і  поводитися  з  нею  треба  саме  так,  як  притомні  люди  поводяться  з  нарцисами  на  побутовому  рівні.  Інтернет  рясніє  порадами,  як  таку  токсичну  особину  загнати  під  шконку  або  принаймні  тримати  в  рамках,  -  от  саме  ці  поради  й  слід  вмонтувати  в  усі  політичні  та  військові  тактики  та  стратегії  щодо  держави-терориста,  аби  знала  своє  місце  та  ніколи  його  не  полишала.  Бо  від  того  -  самі  горе  та  страждання,  муки  та  смерть,  катастрофи  та  руїна.

20.VIII.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994814
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2023

Пляма на асфальті

...спостерігав,  як  певний  маляр  обробляв  фарбопультом  якусь  металеву  ґратчасту  конструкцію,  а  пильна  пенсіонерка  шпетила  його  з  балкону,  мовляв,  газетку  треба  підстелити,  такий-сякий,  нащо  нам  у  дворі  отеово  плямище...  -  спостерігав  і  відчував  схвильоване  піднесення.  З'явилося  передчуття:  наразі  майстер  робить  одне,  виконує  свідому  дію  за  певною  технологією,  яка  матиме  передбачуваний  ним  результат  -  і  водночас  відбувається  дещо  інше,  ним  і  пенсіонеркою  неусвідомлене,  за  іншою  технологією,  з  непередбаченим  і  непередбачуваним  слідом-наслідком  -  щось  на  кшталт  стихійного  акту  творчості  або  й  творіння.

Так  і  сталося.  Майстер  зробив  своє,  зібрав  реманент,  підхопив  конструкцію  та  й  пішов,  пенсіонерка  ще  деякий  час  коментувала  цю  непересічну  подію,  аж  ось  і  вона  зникла.  На  асфальті  лишилося  те,  на  що  я  чекав  і  сподівався.  Випадковий,  незапланований,  несвідомий,  небажаний  малюнок,  який  можна    змити  розчинником  або  витлумачити  у  безліч  способів  і  прикласти  як  ілюстрацію  до  чогось.  Наприклад,  до  Гесіодової  "Космогонії"  (переклад  Андрія  Содомори):

Хаос,  отже,  першим  постав,  а  вже  після  нього  -
Широкогруда  Земля,  безпечна  оселя  безсмертних,
Що  посідають  Олімп,  чия  маківка  снігом  біліє,
Й  млистий,  у  надрах  землі  широкодорожної  Тартар...

Хаос  -  пустка,  простір,  безлад,  безформенна  маса,  первинна  темрява,  creatio  ex  nihilo  (сотворене  з  нічого),  крізь  яку  проступає  квадрат  -  перша  структура,  зародок  майбутнього  порядку,  який  і  підпорядкує  собі  хаос,  перетворить  його  на  себе.  Як  наслідок,  у  хаосі  з'являються  окремі  осередки  структурності-упорядкованості,  певно,  майбутні  зірки,  планети  та  інші  небесні  тіла.

Зверніть  увагу  на  форми  тих  осередків  -  це  невеличкі  круги,  у  тривимірному  просторі  кулі,  іншими  словами,  геоїди.  Така  або  більш  менш  така  форма  притаманна  чи  не  всім  зіркам  і  планетам.  А  чому?  -  відповідь  знаходимо  у  Роберта  Шеклі  у  "Координатах  чудес":  тому  що  "еволюційний  розвиток  квадрата  веде  до  круга".  Власне,  ось  воно,  просто  перед  очима:  первинний  квадрат  і  наслідки  його  впливу  на  хаос,  круглі  тіла,  а  між  ними  -  дещо  невидиме:  еволюційний  розвиток,  іншими  словами,  динамічний  процес  за  певними  законами.  Всесвіт  -  не  заклякла  річ,  це  -  рух,  динаміка,  зміна,  трансформація,  перетворення,  що  відбувається  закономірно.

Либонь,  Малевич  дещо  раніше  своїм  "Чорним  квадратом"  довів  цю  ідею  до  крайньої  межі,  до  екстремуму,  до  останньої  крайнощі,  де  порядок  перетворюється  на  свою  протилежність.  Нею,  гадаю,  є  не  хаос  -  дивіться  на  малюнок,  хаос  зовсім  інший,  та  й  не  існує  його  більше,  адже  він  перетворився  на  порядок.  Протилежність  порядку  -  скам'яніння,  перетворення  динаміки  на  статику,  відсутність  руху,  по  суті,  це  -  кінець  порядку  і  всього  сущого,  іншими  словами,  "Чорний  квадрат"  -  це  кінець  світу,  повернення  всього  у  стан  "ніщо".  Маємо  перед  очима  фрагмент  життя  Всесвіту:  ніщо  -  хаос  -  порядок  -  ніщо.

...а  може,  й  ні.

IX.2023

Малюнок:  фарба,  фарбопульт,  асфальт,  автор  невідомий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994498
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2023

кра-по-чка-кра-по-чка

Є  така  невинна  гра  розуму  -  відшукувати  закономірності  у  зовні  безладних,  апріорі  випадкових  комбінаціях  символів  -  літер,  цифр,  танцюючих  чоловічків,  прапорців,  геометричних  фігур,  тощо.  Іншими  словами,  видобувати  сенс  із  хаосу  -  не  факт,  що  він  там  є,  але  й  не  факт,  що  ні  -  особливо,  якщо  закономірність  або  узор  впадає  в  око.  Це  може  бути  певне  послання,  можливо,  зашифроване.

Наприклад,  дощ  -  як  відомо,  дощ  змиває  сліди  інших,  натомість  лишає  свої,  не  скрізь,  лиш  подекуди,  такі  собі  ланцюжки  мініатюрних  заглиблень  під  стріхами,  лавами  та  підвіконнями.  В  мене  ціла  течка  фото  тих  слідів  -  чомусь  не  можу  оминути,  подивлюсь-подивлюсь,  та  сфотографую,  а  потім  розглядаю  на  дозвіллі.  Якщо  це  код,  то  особливий:  всі  його  символи  однакові,  крапки.  А  який  код  використовує  крапки?  -  першою  спадає  на  думку  азбука  Морзе-Вейла,  в  якій  деякі  літери  позначені  самими  лиш  крапками:

.  .  .  .  h  або  х
.  .  .  s  або  с
.  е  або  е
.  .  .  .  .  5
.  .  .  .  .  .  крапка  (.).

Але  в  такому  посланні  якщо  і  є  сенс,  то  лиш  той,  який  ти  сам  або  за  допомогою  певного  суперкомп'ютера  створиш  з  такого  обмеженого  набору  символів.

Та  це  ще  не  все  про  Морзе  та  дощ.  Для  вивчення  цієї  абетки  використовують  так  звані  наспіви,  слоформи,  які  допомагають  запам'ятати  ритмічну  структуру  символів.  Наприклад,  наша  унікальна  літера  ї  (.  _  _  _  .)  наспівується  як  "ї-їїї-неее-мааа-є"  (о,  в  нас  навіть  морзянка  співає  про  кохання,  хоча  може  це  лиш  синонім  "ушла  на  базу").  Якщо  тлумачити  абетку  дощу  не  через  абетку  Морзе,  а  через  оті  наспіви,  з'являються  цікаві  варіанти  -  вони  чудово  відтворюють  монотоність  дощової  пісенькі,  і  те  єдине  слово,  яке  ви  в  неї  вкладете,  таки  надає  їй  сенс  -  і  кожному  свій:

.  .  .  .  .  п'я-ти-кут-ни-ки
.  .  .  .  хо-ло-до-чок
.  .  .  са-мо-кат

А  може,  дощ  читається  і  наспівується  так,  як  пишеться,  як  лунає  і  передається  абеткою  Морзе:  .  .  .  .  .  .    кра-по-чка-кра-по-чка.  Й  справді,  погляньте  на  ті  сліди:  кра-по-чка-кра-по-чка  кра-по-чка-кра-по-чка  кра-по-чка-кра-по-чка...

А  може,  це  все  -  просто  помилка.  Це  .  .  .  .  .  .  .  .  -  вісім  крапок,  наспівується  "шість-на-ві-сім-со-рок-ві-сім".

...та  для  розуму  і  помилка  теж  має  сенс.

IX.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994224
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2023

Собачий GPS

Коли  Тоня  вперше  вийшла  на  вулицю,  видовище  було  жалюгідне.  Собача  плазувало,  наче  паралізована  на  три  кінцівки  та  хвіст  ящірка,  трусилося,  як  перевантажена  пралка  на  першій  сотні  обертів  віджиму,  загалом,  було  нажахане  до  нестями.  Нічого  не  лишилося  від  задерикуватого  підлітка,  якого  ми  поза  очі  називали  little  bitch  –  та,  хто  вдома  панувала  над  звідсіль  і  світзаочі  аж  до  тієї  стіни,  на  вулиці  просто  зникла.  Але  фізіологія  тричі  на  день  виводила  її  на  ту  саму  страхітливу  вулицю,  і  незабаром  Тоня  припинила  плазувати  та  заходилася  досліджувати  –  це  треба  було  бачити:  і  цей  ніс,  що  неспинно  всотував  запахи,  і  ці  очі,  в  яких  відбувалася  титанічна  інтелектуальна  робота,  і  цей  хвіст,  який  наче  телеграфний  ключ  щомиті  передавав  нам  Тоніни  емоцій.  І  я,  так  би  мовити,  її  псар,  мимоволі  визначив  процес:
-  Тоня  складає  свою  GPS.

І  не  помилився.  Наші  прогулянки  спершу  узвичаїлися,  а  потім  урізноманітнилися,  ми  почали  брати  Тоню  з  собою  у  справах  і  на  тривалі  прогулянки,  спершу  з  власної  ініціативи,  а  потім  на  її  наполегливе  прохання  –  і  на  власні  очі  могли  пересвідчитися,  як  вільно  вона  біжить  знайомими  просторами,  і  як  уповільнюється  та  напружується  її  крок,  коли  в  її  голові  вмикається  деякий  редактор,  щойно  ми  заходили  за  те,  що  вчора  було  межею  Тоніного  світу,  а  ось  просто  зараз  доточується  до  нього  –  зокрема,  й  тими  невидимими  нитками,  які  не  сприймає  наш  ніс  із  десятками  тисяч  нюхових  рецепторів,  а  її,  з  кількома  мільйонами  –  аж  бігом.  А  варто  нам  було  під  час  цих  прогулянок  називати  осіб,  предмети  та  ознаки,  виразно  та  вголос  –  і  Тоня  опановувала  імена  та  назву,  принаймні,  всіх  своїх  друзів,  людей  і  собак,  вона  знає  на  ім’я,  а  те  ім’я,  як  і  Тоніне  поточне  місцезнаходження,  лягає  на  її  GPS  і  визначає,  де  вона  і  куди  їй  йти,  а  радше  бігти  (так  само  і  з  назвами  місць).  Еге  ж,  якщо  я  питаю  Тоню,  чи  підемо  до  улюбленого  сусіди  Юри  або  «зустрічати  хазяєчку»,  вона  –  і  я  слідом  –  бігтиме  до  Юриних  дверей  або  до  однієї  з  станцій  метро  або  зупинок  автобуса,  де  це  зворушливе  зустрічання  й  відбувається,  тобто  відбувалося,  такі,  бачте,  часи…  А  ще  «  в  магазин»  -  бо  в  тій  крамничці  її  завжди  пестують  і  частують,  і  щиросердно.

Навесні  я  пересвідчився,  що  Тонін  GPS  існує,  а  ще  вона  вміє  ним  послуговуватися  не  гірше  за  таксистів.  Втома,  робота,  недуга,  погода,  іще  щось  –  і  я  три  дні  поспіль  обмежував  наші  ранкові  прогулянки  прилеглими  дворами  та  ґанками,  а  до  Ботсаду  не  потикався.  Тоня  ті  три  дні  покірно  обходила  ці  не  вельми  цікаві  місця,  мабуть,  подумки  ображалася  порушенням  розпорядку  –  собаки  на  диво  регулярні  істоти,  коли-куди-як  є  маст  -  але  на  четвертий  ранок  її  терпець  увірвався.  Ми  ж  гуляємо  як:  вона  йде  слідом,  доки  я  йду  «туди»,  щойно  я  звернув  «не  туди»,  вона  зупиняється  та  дивиться  «туди»,  і  доки  я  «туди»  не  піду,  не  рушить,  хіба  що  я  наполягатиму.  І  отак  от  вона  керувала  мною  хитросплетіннями  Паньківських  дворів,  доки  ми  не  опинилися  просто  перед  діркою  в  паркані  Ботсаду  –  а  я  збагнув  про  всі  її  «не  туди»,  тільки  коли  ту  дірку  побачив,  ось  так.  За  межами  відомого  їй  простору  вона  ще  не  знає  нічого,  за  тими  межами  пустка  й  темрява,  –  зате  в  межах  відомого  орієнтується  відмінно  та  може  скерувати  впертого  псаря  туди,  «куди».

А  вчора  ми  з  нею  занурилися  в  хащі  Ботсаду,  де  якось  помітили  квіткового  павука-краба,  сніжно-білого,  ідеально  пристосованого  для  полювання  на  комах  із  засідки  під  білими  пелюстками  злинки  однорічної  –  і  нам,  а  надто  мені  дуже  хотілося  побачите  оте  його  полювання  (еге  ж,  саме  так,  полювання,  павуки-краби  не  плетуть  павутиння,  чатують  на  здобич  із  засідки,  хапають  її,  кусають,  та  й  амінь  комашці).  Та  щойно  ми  наблизилися  до  заповітних  заростей,  нас  хтось  смикнув  за  наші  природознавчі  лахи.  Класична  ситуація,  ну,  майже  Кінг-Конг:  непролазні  хащі,  велетенські  хижі  павуки,  здичавілі  равлики  розміром  із  жорно,  антропофагічні  іспанські  слимаки,  відчайдушні  мисливці  -  і  заблукала  гаренька  білявка  із  татуйованим  передпліччям,  а  може,  не  тільки  із  ним.  Називає  адресу  –  і  Тоня,  наче  компас,  одразу  носом  вказує  напрямок,  і  справді,  цей  номер  на  тій  вулиці  щодо  нашої  поточної  локації  саме  там.  Та  де  там…  -  це  ж  ми  з  Тонею  місцеві  та  в  курсі.  Розгортаю  мапу  на  телефоні  білявки,  показую,  де  вона,  а  де  її  «куди»  та  пояснюю,  пояснюю…  -  а  Тоня  вже  все  збагнула,  можливо,  вона  сприйняла  мої  вказівки  «прямо,  праворуч,  ліворуч,  сходами  униз,  уздовж…»  як  наказ,  а  може,  це  якась  жіноча  солідарність,  але  вона  попрямувала  саме  туди,  куди  я  намагався  відправити  нещасну.  Отак  от  за  Тонею  білявка  вибралася  спершу  з  хащів,  а  потім  дісталася  й  такого  місця,  звідки  тільки  «прямо  і  боронь  Боже  кудись  звертати».

Власне,  я  про  що.  Попри  те,  що  в  моїй  голові  є  певне  уявлення  про  цілу  Земну  кулю  та  деякі  простори  навколо,  а  в  руці  я  тримаю  смартфон  із  картою,  а  в  іншій  заяложену  паперову  карту  зі  стрілочками  та  хрестиками,  я  можу  заблукати  навіть  не  в  трьох,  а  в  одній  сосні.  Таке  зі  мною  сталося  в  Маастріхті,  коли  я,  навантажений  знаннями  десь  так  далеко  не  ущерть  і  підручниками  десь  так  добре  понад  вінця,  прямував  на  екзамен  –  прямував,  прямував,  доки  не  запізнився,  так  і  не  знайшовши  клятої  адреси.  А  приміщення  стояло  просто  поруч  із  Університетом,  околицями  якого  я  і  мої  товариші  і  тоді,  і  тепер,  20+  років  потому,  здатні  пересуватися  із  заплющеними  очима.  Таке  зі  мною  час  від  часу  стається  і  в  Києві  –  тобто  я  знаю  багато,  але  здебільшого  абстрактно,  плюс-мінус,  відхилення  від  цілі  набагато  гірше,  ніж  у  найтупіших  ракет  країни-терориста.

А  Тоня  –  вона  не  має  уявлення  ані  про  космос,  ані  про  Земну  кулю,  ані  про  ті  місцини,  де  ще  не  була,  цурається  картографії  та  не  користується  смартфоном,  але  ті  місця,  де  вона  була,  знайомі  та  знані  їй  конкретно,  на  рівні  власного  сенсорного  досвіду  –  на  запах,  на  дотик,  візуально,  дещо  на  смак,  як-от  мій  стіл,  -  нехай  досвіду  лімітованого  межами,  за  які  ми  разом  іще  не  заходили,  зате  із  точним  позиціонуванням  «там,  де  я»  і  «там,  куди  мені».  А  ще  ж  –  70+  тисяч  років  еволюціонування  поруч,  Тоніних  і  моїх  предків,  можливо,  не  знайомих  між  собою  особисто,  але  в  межах  двох  видів  –  напевно.  Ми  зробилися  природними  супутниками  –  не  просто  ми  з  Тонею,  а  Людина  і  Собака.  Либонь,  завдяки  цьому,  коли  ми  рушимо  за  межі  звичних  прогулянок,  у  простори,  ще  не  знані  нам  обом,  ми  удвох  і  разом  складемо  деяку  систему  позиціонування,  можливо,  не  надто  глобальну,  зате  –  незаперечно  спільну,  нашу,  в  якій  не  загубимося  самі  та  не  загубимо  одне  одного.

IX.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2023

"Вуса" та "луски"

Вуса,  а  точніше  антени  денного  метелика  павичеве  око  насправді  його  ніс  –  запахи  є  надважливим  орієнтиром  для  цих  створінь,  і  сприймають  їх  саме  вуса.  Коли  павичеве  око  або  інша  німфаліда  відпочиває,  складає  вуса  за  спиною  між  крильцями  –  либонь,  аби  запахи  не  турбували,  не  вабили  шукати  їжу  або  партнера/-ку  та  не  будили  бентежних  спогадів  –  і  про  спогади  я  стверджую  без  «либонь».  Якщо  вже  наш  не  надто  чутливий  ніс  вкладає  навічно  в  нашу  не  надто  тривку  пам’ять  спогади,  які  потім  ми  видобуваємо  за  запахом,  то  що  вже  казати  про  метеликів,  чиї  вуса  є  мегачутливими?  Хай  метелики  живуть  недовго,  але  й  у  їхньому  коротенькому  житті  ходять  поруч  ті  самі  штуки,  що  бентежать  гомінідів,  кохання  та  смерть  –  тому-то  й  складає  метелик  вуса  за  спиною,  аби  відпочити  від  гонитви  за  коханням  і  втечі  від  смерті.  І  він  таки  відпочиває  –  це  ми  не  здатні  сховатися  від  тих  утеч  і  гонитв  навіть  уві  сні,  а  метелик  –  ще  б  пак,  тому  що  спати  –  не  вміє.  Його  життя  закоротке,  аби  спати.

Крила  метеликів  вкриті  мікроскопічними  лусочками,  за  що  науковці  називають  цих  тварин  лускокрилими.  Та  лусочки  насправді  є  видозміненими  щетинками,  тобто  це,  фактично,  волосся.  Кожна  лусочка  містить  тільки  один  пігмент  –  меланін  робить  лусочку  чорною  або  коричневою,  так  само,  як  і  нашу  шкіру,  а  каротиноїди  зумовлюють  червоний,  жовтий,  зелений  і  помаранчевий  колір  (як  і  у  рослин).  З  огляду  на  складні  різнобарвні  візерунки  на  крилах  метеликів  і  наявність  у  кожної  лусочки  тільки  одного  кольорового  пігменту,  можна  назвати  цих  комах  не  тільки  лускокрилими,  а  й  мозаїкокрилими,  адже  малюнок  на  їхніх  крилах  –  справжня  мозаїка,  складена  з  мільйонів  мікроскопічних  лусок.  А  згадавши,  що  кожна  лусочка,  по  суті,  волосинка,  можна  очікувати,  що  колись  знайдеться  перукар,  який  запропонує  людству  й  такий  спосіб  фарбування  волосся  –  кожну  волосину  в  окремий  колір.  А  сам  дизайн  для  майбутніх  різнобарвних  голів  уже  існує  та  має  назви  –  зробіть-но  з  мене  адмірала!

Як  бачите,  серед  пігментів  немає  такого,  який  би  зумовив  блакитний  колір  крил  синявця.  Цей  метелик,  не  знайшовши  серед  запропонованих  природою  пігментів  бажаний  колір,  не  здався  та  вирішив  проблему  інакше  –  відмовився  від  хімічного  та  вдався  до  оптичного,  або  структурного  забарвлення.  Його  «блакитні»  лусочкі  взагалі  не  містять  пігменту,  вони  насправді  прозорі,  а  блакить  –  то  дифракція,  дисперсія  та  інтерференція  світла  через  особливу  будову  прозорих  лусок.  Ми  бачимо  не  колір,  а  блакитний  спектр,  який  синявець  видобуває  з  сонячного  світла  –  отак  от  просто  змахнувши  крильцями...

«Не  все  є  тим,  чим  вам  здається,  але  й  не  все  не  тим  не  є»,  сказав  поет  і  десь  таки  мав  рацію.

VII.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990044
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023

Кошеня, або Визначальна риса народу

Вчора  зранку  мене  бентежило  лихе  передчуття  -  а  це  щось,  в  мене  інтуїція,  я  їй  довіряю.  І  воно  справдилося  -  дві  ракетні  атаки  держави-терориста  удень,  ще  одна,  ракетами  та  дронами,  уночі.  О  17.00,  коли  вже  пролунала  сирена,  а  13  бомбардувальників  запустили  свої  ракети  з  Каспію,  ми  з  Тонею  вийшли  на  коротеньку  прогулянку,  ну  ж  бо  затягнеться  це  неподобство,  а  в  нас  фізіологія  налаштована  за  годинником.  Гуляли,  поглядаючи  на  небо  та  прислухаючись,  а  коли  вже  вертали  додому,  помітили  в  одному  з  дворів  кошеня  -  вочевидь  хворе,  по  ньому  вже  й  мухи  лазять,  а  воно  не  зважає,  лежить  носом  у  землю,  і  таке  сумне-зажурене,  що  аж  серце  крається.  Підійшли  з  Тонею  до  знайомої  кравчині,  вона  опікується  безпритульними  котами  -  лікує,  годує,  стерилізує  і  т.д.,  мовляв,  Аню,  там  отака  справа  -  а  самі  раз  у  раз  вгору  поглядаємо,  бо  ж  невідомо,  куди  прямують  ті  десятки  ракет.  Аня  нам:    а  ну  покажіть.

Повели,  показали.  Аня  оглянула  кошеня,  висловила  припущення  про  діагноз  і  можливі  наслідки  (сліпота)  та  заходилася  телефонувати  ветеринару.  Вже  за  15  хвилин  прийшов  усміхнений  чолов'яга  із  переноскою,  Аня  тим  часом  принесла  рукавички  та  якесь  котяче  їдло,  підманити  сердегу,  бо  він  таки  спромігся  сховатися  під  автівкою.  Отже,  лазимо  ми  рачки  навколо  тієї  автівки,  намагаємося  його  підманити,  спіймати  або  випужати,  а  я  мимоволі  дивлюся  на  годинник  -  якщо  ракети  на  Київ,  мають  бути  вже  поруч,  та  й  лихе  ж  передчуття.

Аня  виявилася  спритнішою  за  нас  усіх  трьох,  ветеринара,  Тоню  та  її  псаря,  спіймала  кошеня,  показала  ветеринару,  той  підтвердив  первинний  діагноз,  підставив  переноску,  Аня  запхала  туди  кошеня  і  вони  утрьох  попрямували  до  її  майстерні,  давати  хворому  ліки,  які,  можливо,  ще  врятують  його  сумні  оченята.

Еге  ж,  ракети  летіли  не  на  Київ  -  але  це  стало  відомо  лише  згодом.  А  тоді,  коли  напрямки  та  цілі  тих  36  ракет  ще  не  були  відомі,  звичайні  люди  -  кравчиня  та  ветеринар  -  спокійно,  як  зазвичай,  робили  саме  те,  що  мусять  -  вона  за  покликом  серця,  він  за  фахом.  І  таке  ставлення  до  свого  людського  або  професійного  обов'язку  -  ну  просто  визначальна  риса  нашого  народу  у  цій  війни.  Власне,  це  і  є  гідність  -  і  її  українці  в  цій  війні  не  втрачають.

...навіть  коли  йдеться  про  кошеня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989877
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2023

Вирва і вирва

Ранок  10  жовтня  2022  року  почався  з  повітряної  тривоги.  О  8-ій  з  хвилинами  я  почув  вибух,  крикнув  своїм  сховатися  та  побіг  на  балкон  глянути,  де  прилетіло,  і  тут  так  засвистіло,  що  я  аж  присів,  і  одразу  бабахнуло  ще  двічі,  та  так,  що  просто  аж  -  все  і  всі  здригнулися.  Одна  з  цих  двох  ракет  влучила  в  надзвичайно  важливий  об'єкт  в  усіх  сенсах,  у  військовому,  інфраструктурному  та  політичному,  можна  сказати,  в  головний  центр  ухвалення  найважливіших  рішень  -  у  дитячий  майданчик  в  парку  імені  Шевченка,  за  якийсь  метр  від  гойдалок.  Сталеві  гойдалки  покрутило  та  повивертало  з  землі,  в  багатьох  будівлях  навколо  парку  повибивало  вікна  разом  із  рамами  та  лутками,  а  на  місті  вибуху  утворилася  глибочезна  вирва,  з  якої  гостро  смерділо  якоюсь  отруйною  хімією,  -  її  ми  побачили  вже  ввечері,  коли  вийшли  оглянути  понівечені  околиці.  На  щастя,  тут  ніхто  не  постраждав,  але  другий  «калібр»,  що  впав  за  якихось  100  метрів  від  майданчика,  вбив  шістьох  і  поранив  31  людину.  Загалом  в  той  день  росіяни  вбили  в  Києві  сімох  і  поранили  51  особу.

Ту  вирву  в  парку  незабаром  засипали  піском,  і  загалом  майданчик  впорядкували  так,  що  можна  було  помітити  певні  зміни,  але  не  руйнування  -  якщо  не  дивитися  навкруги,  де  скрізь  ще  деякий  час  зяяли  пусті  віконні  отвори.  На  місці  вирви  встановили  новенькі  гойдалки,  і  на  тих  гойдалках,  як  завжди,  повсякчас  хтось  катається,  а  ще  хтось  під  ними  нудиться  -  ну,  ви  ж  всі  знаєте,  як  воно:  прийдеш  і  чекай,  а  як  ти  чекаєш,  то  щасливим  їздцям,  яким,  здавалося,  вже  набридло  гойдатися  і  взагалі  час  додому,  відкривається  друге  дихання,  дозволяється  «ще  півгодинки»,  і  вони  починають  літати  просто  перед  твоїм  носом  із  неабияким  завзяттям  -  туди-сюди,  черкаючи  підборами  пісок  і  розкидаючи  його  навсібіч.  Тож  коли  нарешті  настає  твоя  черга,  гойдаєшся  відчайдушно,  ніби  востаннє:  коли  летиш  назад,  закидаєш  голову  так,  аби  бачити  пісок,  що  стрімко  насувається  мало  не  впритул  і  робиться  видимим  до  кожної  піщинки  та  кожного  камінця  і  загубленої  кимось  монетки,  ніби  дивишся  на  той  пісок  крізь  збільшувальне  скло,  а  потім  пісок  враз  зникає,  бо  ти  вже  летиш  уперед  і  складаєшся  навпіл,  як  складаний  ніж,  аби  додати  гойдалці  швидкості,  і  підошвами  легенько  черкаєш  пісок,  який  ось  щойно  був  перед  очима,  кидаєш  його  поперед  себе  та  в  отих  нещасних,  що  тепер  чекають  на  свою  чергу...

Саме  так  все  й  відбувається  на  тих  гойдалках,  які  встановили  на  місці  вирви,  залишеної  російською  ракетою.  Ні,  я  сам  не  гойдався  -  я  йшов  повз  і  за  непозбувною  звичкою  дивився  на  майданчик,  несвідомо  виглядаючи  в  галасливому  рухливому  натовпі  малечі  двох  своїх,  яких  там  вже  давненько  нема.  Глянув  і  на  новенькі  гойдалки  -  еге  ж,  і  під  ними  вже  утворилася  глибоченька  та  широченька  вирва,  вичовгана  ногами  малих  їздців;  треба  гойдатися  довго  та  наполегливо,  аби  вона  виникла,  а  головне,  завзято,  так,  ніби  в  цьому  полягає  сенс  життя,  -  власне,  саме  так  і  гойдаються  діти,  саме  так  вони  й  віддаються  всім  своїм  іграм  і  розвагам,  можливо,  тому  ті  забави  такі  для  них  важливі  і  дарують  їм  стільки  задоволення,  навіть  щастя  -  і  отак,  зосередившись  на  грі  як  на  сенсі  життя  та  видобуваючи  з  неї  нетривку  субстанцію  щастя,  малі  й  зробили  ту  вирву  під  гойдалками.  Вона  є  побічним  і  невинним  продуктом  дитячого  щастя,  на  відміну  від  ракетної  вирви  -  винної,  цілеспрямованої,  чий  сенс  обмежений  її  власним  існуванням,  вбивчим  і  незручним  для  всіх  притомних  людей,  а  тому  й  позбавленим  будь-якого  сенсу.  Коли  ж  вирва  під  гойдалками  поглибиться  так,  що  декому  на  гойдалку  буде  вже  й  не  сісти,  прийдуть  мовчазні  люди  в  помаранчевих  жилетах  і  її  засиплють,  а  малі  їздці  одразу  заходяться  її  відновлювати  -  і  так  завзято,  ніби  в  цьому  полягає  сенс  життя.

Так,  вирва  і  вирва,  все  зрозуміло,  дякую,  пане  капітане...  що?  Перепрошую,  дякую,  пане  майоре.  Але  пройти  мовчки  повз  символізм  цього  переможного  накладання  вирви  від  дитячих  ніжок  на  вирву  від  вибуху  я  не  зміг  -  відчув  в  усьому  тілі,  ба  більше!  -  у  всьому  єстві  якийсь  короткий  потужний  рух,  ніби  то  саме  життя  в  мені  ворухнулося,  -  закліпав  очима  від  піднесення  та  зворушення,  ще  раз  оглянув  майданчик  -  нє,  моїх  нема  -  і  пішов  собі  у  справах,  і  поринув  у  ті  справи,  що-якийсь-час  нагадуючи  собі  оце  все  занотувати  -  і  щоразу  я  відчував  відгомін  того  короткого  потужного  руху,  який  спіткав  мене  біля  гойдалок,  і  це...

Сподіваюсь,  ви  його  відчули  також.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987577
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2023

Який він

Там,  де  Володимирська  вулиця  залишає  розлоге  плато,  на  якому  колись  стояли  міста  Володимира  та  Ярослава,  а  тепер  стоїть  середмістя  сучасного  Києва,  починається  її  похила  ділянка.  Вона  тягнеться  аж  до  Либіді  –  не  вельми  стрімка,  але  таки  затяжна,  одним  словом,  виснажлива,  якщо  рухатися  нею  до  високого  середмістя,  і  особливо  тепер,  коли  згори  пече  небо,  знизу  асфальт,  а  з  боків  дмухають  теплом  кам’яні  стіни  будівель,  що  вже  набралися  літа.

Отам  я  їх  і  зустрів  –  дівчинку  та  жінку,  вочевидь,  мати  з  донькою.  Вони  повільно  прямували  вгору,  долаючи  цей  виснажливий  узвіз,  і  про  щось  теревенили.  Натомість  я  рухався  до  Либіді,  мало  не  вчвал,  але  вираз  обличчя  дівчинки  змусив  мене  пригальмувати:  на  її  ще  зовсім  дитячих  рисах  застиг  вираз,  з  яким  деякі  матері  та  дружини  спостерігають  чергове  шаленство  своїх  синів  і  чоловіків:  не  схвалюють,  проте  й  не  заперечують.  Мовляв,  ну  така  вже  їхня  чоловіча  природа:  це  вона  раз  у  раз  наражає  їх  на  згубні  небезпеки,  але  й  на  гідні  чоловічі  вчинки  –  також  вона.  Такий  самий  вираз  був  і  на  обличчі  жінки,  і  я  припустив,  що  вони  обговорюють  якогось  чоловіка,  і  пригальмував  іще  трішки,  а  потім  і  зовсім  зупинився,  аби  краще  роздивитися  та  щось  розчути.  Та  й  загалом:  здавалося,  що  ця  маленька  дівчинка  та  доросла  жінка  наразі  спілкувалися  не  як  мати  з  донькою,  ким  вони  були  насправді,  а  як  давні  дорослі  подруги,  ким  вони  насправді  не  були,  через  що  ця  картина  робилася  куди  як  цікавішою.

Я  не  помилився,  жінки  справді  розповідали  одна  одній  про  звитяжні  вчинки  якогось  чоловіка,  напевно,  прекрасно  їм  обом  відомого,  тому  що  кожна  закінчувала  свою  розповідь  так:

–  Ну,  ти  ж  знаєш,  який  він!  –  і  в  цих  словах  була  така  суміш  почуттів,  яку  б  я  назвав  «гордовита  скарга».  «Ну,  ти  ж  знаєш,  який  він!»  –  гордовито  скаржилася  мала,  і  жінка  кивала  та  зітхала,  і  зітхала  вона  із  якимось  сумовитим  пишанням,  а  потім  і  собі  щось  розповідала,  завершуючи  так  само:  «Ну,  ти  ж  знаєш,  який  він!»  –  і  тепер  кивала,  зітхала  та  сумовито  пишалася  дівчинка.

Уявити,  «який  він»,  було  нескладно:  жінка  штовхала  поперед  себе  дитячий  візочок,  на  якому  стояла  чимала  коробка  з  «Нової  пошти»,  а  поруч  із  візочком  крокував  його  законний  пасажир.  Пасажиру,  либонь,  ще  не  виповнилося  двох  років,  проте  від  маминої  руки  він  рішучо  відмовлявся,  пропозицію  триматися  за  візок  також  із  гнівом  відкидав,  раз  у  раз  наголошуючи  «я  сам».  І  цей  «я  сам»  справді  самотужки  долав  цей  виснажливий  узвіз,  коротенькими  кроками,  не  так  ступаючи  ніжками  по  землі,  як  штовхаючи  ними  землю,  а  може,  й  Землю:  «А  ну,  котися  куди  кажу!»  –  це  так  само  легко  читалося  на  його  впертому  личку,  як  і  сумовите  пишання  на  обличчях  жінок.

…тепер  і  я  знаю,  «який  він».

17.VI.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2023

Зустрівся мені днів два тому…

Зустрівся  мені  днів  два  тому…

Власне,  це  був  звичайний  школярик,  хлопець  років  11,  опецькуватий,  не  надто  зграбний,  та  ще  й  збентежений  і  захеканий.  Біг  кудись  із  опасистим  заплічником  на  спині  –  і  бігає,  либонь,  не  часто,  бігун  з  нього  кепський.  Але  біжить  щосили  –  а  хто  знає  мої  крутосхилі  околиці,  розуміє,  що  тільки  якась  нагальна  потреба  або  спортивна  звитяга  можуть  змусити  ними  бігати.  Спортивні  міркування  не  дуже  пасували  хлопцеві,  тож  я  витлумачив  його  біг  як  нагальну  потребу  та  почав  за  ним  слідкувати,  а  ну  як  він  самотужки  тій  потребі  ради  не  дасть.  Він  обігнав  мене,  та  на  розі  двох  вулиць  зупинився  і  закрутив  головою  навсібіч  –  отже,  я  не  помилився.  І  справді:  коли  я  наблизився,  він  запитав,  ледве  вимовляючи  слова  від  задухи:

–  Скажіть,  будь  ласка…  де  тут  найближча…  аптека?  –  і  в  нього  вийшло  «жіть…  бласка…  найча…  тека»,  але  я  розібрав.

Аптек  навколо  чимало,  та  асортимент  і  ціни  дещо  різні,  тому  я  перепитав:
–  А  що  трапилося?

–  Моя  подруга…  впала…  забила  коліно…  в  неї  кров  тече!  –  і  у  його  великих  блакитних  очах  спалахнуло  щось  таке…  і  тривога,  і  турбота,  і  рішучість,  і…  –  все  було  в  тих  очах,  що  й  годиться  відчувати,  коли  будь-хто  в  біді,  а  надто  –  дама.

–  Хлоргексидин  і  стерильні  серветки.  А  найближча  аптека  онде  там…

–  Я  згадав!  Отам!  Біля  варусу,  я  бачив!  Дякую!  –  і  він  побіг  далі  щодуху  –  ну,  на  свою  спритність  щодуху,  але  ж  побіг,  попри  те,  що  вже  геть  захекався,  а  його  довге  кучеряве  волосся  просякло  потом.

Та  аптека  була  не  найближча  й  не  найдешевша,  хлопець  міг  би  забути  довгу  назву,  фармацевти  могли  б  йому  дати  щось  пекуче,  а  в  нього  могло  б  не  вистачити  грошей,  та  я  стримав  свій  порив  бігти  слідом  і  брати  під  незграбну  дорослу  опіку  школярика  та  його  подругу.  Стримав,  додивився,  як  він  забіг  у  аптеку  та  за  кілька  хвилин  вийшов  із  пакетиком  у  руці  й  знову  побіг,  –  і  край.

Це  одна  з  тих  справ,  за  яку  береться  лиш  той,  кому  вона  до  снаги,  і  пропонувати  можна  тільки  поміч,  про  яку  він  сам  просить,  а  все  понад  –  від  лукавого.  Він  узявся  й  впорався  –  і  даватиме  раду  всьому,  що  трапиться,  і  його  снага  зростатиме  з  кожним  новим  вчинком.  Бо  ж  саме  так  і  воно  ґартується  –  вчинок  за  вчинком,  долаючи  круті  схили  та  власну  неміч  заради  тих,  хто  в  біді  та  небезпеці.

…зустрівся  мені  днів  два  тому  лицар.

04.VI.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985204
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023

Добрий ранок

...щойно  ППО  добила  останню  ворожу  ракету,  я  вийшов  -  на  годиннику  5.00,  комендантська  година  закінчилася,  в  небі  4.5.0,  всі  цілі  знищено  -  а  мені  вже  час  на  вокзал,  декого  зустріти.  Люблю  отак  рано  вийти  -  не  часто  виходжу,  але  люблю,  а  надто  в  такий  травневий  ранок:  Київ,  наче  прибрана  до  свята  квартира,  ось-ось  прийдуть  гості,  а  поки  не  прийшли,  господарі  впали  хто  де  перепочити,  і  квартира  стоїть  -  охайна,  порожня,  мовчазна  -  але  ця  безгучна  пустка  така  піднесена,  що  й  справді  виникає  передчуття  свята.  Отак  і  крокуєш  Києвом  із  тим  передчуттям  -  до  того  ж,  і  ППО  вже  зробило  цей  ранок  добрим  попри  всі  зловорожі  намагання.  Чи  ж  це  не  свято?

Біля  крамнички  вже  порається  продавчиня  -  мете  доріжку.  Добрий  ранок!  -  вітаюся  до  неї  на  ходу.  Добрий  ранок!  -  статечно  відповідає  вона.  Відчувається,  що  привітання  незнайомця-перехожого  її  не  дивує  та  не  лякає,  ну  це  ж  як  годиться,  а  як  інакше?

За  рогом  клопочуться  вуйки  в  соковито-помаранчевих  жилетах,  малюють  сліпучо-білу  розмітку  на  свіженькому  асфальті.  Я  ще  тільки  міркую  про  засмагу,  а  обличчя  та  руки  шляховиків  уже  майже  такого  кольору,  як  їхні  жилети.  Добрий  ранок!  -  вітаюся  до  них,  і  вони,  увірвавши  якусь  гумористичну  дискусію,  відповідають:  І  вам  -  і  повертаються  до  малювання  та  дискусії.

Аж  ось  і  прямий  шлях  до  вокзалу.  Ніде  нікого,  ані  людей,  ані  машин,  тільки  на  балконі  другого  поверху  сидить  літня  пані  в  блакитному.  Помітивши  мій  погляд,  вона  ласкаво  посміхається:  Добрий  ранок!  Прикладаю  руку  до  грудей,  легенько  вклоняюся  та  бажаю  їй  також  доброго  ранку.

Вокзал  зачинений  -  ще  не  дали  відбій.  Поліцейський  втомлено  киває  на  вітання,  питає  потяг  і  вагон,  якусь  мить  дивиться  на  схід,  що  вже  аж  палає  щирим  золотом,  і  радить  скористатися  онде  тим  підземним  переходом.  Дякую  та  йду.

Потяг  прибуває  за  розкладом  -  він  ще  рухається,  я  підтюпцем  наздоганяю  свій  вагон,  а  провідниця  вже  розчахнула  його  двері  та  енергійно  протирає  ганчіркою  закіптявілі  поручні.  Добрий  ранок!  -  у  відповідь  лунає  те  саме,  але  ж  як:  вона  не  розмовляє,  не  співає,  вона  ...  вона  на  якомусь  музичному  інструменті  грає,  на  ксилофоні  абощо.  Це  так  несподівано,  що  я  раз  у  раз  приглядаюся  до  неї,  аби  переконатися,  що  її  губи  дійсно  ворушаться,  коли  на  подяки  пасажирів  вона  виконує  мелодійне  "будь  ласка".  Це  так  гарно,  що  у  вагоні  я  ще  тричі  за  щось  вибачився  та  двічі  перепитав,  скільки  стоятиме  потяг,  а  тоді  ще  побажав  їй  гарного  дня,  аби  знов  і  знов  лунав  той  ксилофон...  -  а  ще  та  сама  приязнь,  яка  відчувалася  у  вітаннях  продавчині,  шляховиків  і  старенької  в  блакитному.  

І  вам  усім  -  доброго  ранку.  Хай  увесь  ваш  день  буде  добрим.

26.V.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023

Стрибки у висоту

–  Не  так,  не  так!  Дальньою  ногою  відштовхуйся!  Мах  –  ближньою  ногою  і  руками  разом!  Головою  вперед  і  навзнак!  –  фізрук  раз-у-раз  повторював  цю  настанову,  а  я  щоразу  робив  усе  навпаки:  відштовхувався  від  землі  ближньої  ногою,  летів  уперед  чимось  не  тим,  і  планку  збивав,  і  сам  забивався.  Було  це  чи  не  тридцять  років  тому,  а  раптом  пригадалося,  та  так  ясно,  ніби  ось  щойно  мою  голову  осяйнуло  розуміння,  і  усвідомлена  техніка  стрибка  перетворилася  на  правильну  послідовність  нервових  імпульсів  і  м’язових  скорочень,  я  розбігся-відштовхнувся-махнув  –  і  злетів!  Спиною  впав  на  пругкий  мат,  прислухаючись  –  і  відчув  просто  шалену  радість:  я  вперше  не  почув  глузливого  калатання  збитої  планки.  Перемога!  А  ну,  ще  раз...  і  ще...  –  а  далі  вже  планка  могла  боронитися  від  мене  тільки  моєю  ж  макоцвітною  зухвалістю,  що  змушувала  мене  ставити  її  надто  високо.  Якби  не  смакував  я  ту  давню  перемогу  над  планкою  та  власним  тілом,  не  оцінив  би  того,  що  побачив  нещодавно.  А  бачив  я  ось  що.

Щоранку  ми  з  Тонею  йдемо  до  Ботсаду  –  на  прогулянку,  розвідку,  дослідження,  спостереження,  споглядання  та  все  такі  інше  подібного  ґатунку.  А  ще  –  на  частування  наших  знайомих  ворон,  які  нас  завжди  чимось  здивують  або  розважать.  Крізь  білу  охайну  арку  потрапляємо  з  галасливої  вулиці  у  затишний  тунель  алеї  між  англізованим  газоном  Університету  та  буйними  хащами  Ботсаду  –  десь  тут  зазвичай  і  чекають  на  частунок  «мої  ворони»*,  це  їхня  суверенна  територія.  Звертаємо  з  алеї  ліворуч,  у  хвіртку  Ботсаду,  простуємо  стежкою  уздовж  паркану,  аж  тут  і  ворони.  Привіталися  та  й  пішли  далі  разом  у  такім  порядку:  ми  з  Тонею  стежкою  по  один  бік  паркану,  а  вони  –  стриб-стриб,  плиг-плиг!  –  по  інший  бік,  алеєю,  паралельним  курсом.  Та  щойно  я  поліз  у  кишеню,  а  там  зашарудів  пакетик  із  воронячими  смаколиками,  одна  з  ворон  югнула  під  парканом  і  скоком  мало  не  впритул  наблизилися  до  моїх  ніг  і  Тоніних  лап,  вже  так  призвичаїлася,  що  я  собі  й  рук  не  забрудню:  присів  навпочіпки,  пакетик  розкрив,  пригощайся,  а  вона  й  вибирає  дзьобом,  що  хоче.  А  друга  ворона  не  така  прудка:  калічка,  має  одну  покручену  лапу;  це  заважає  їй  ходити,  як  тому  Гоголівському  кульгавому  чиновнику,  в  якого  труд  одної  ноги  мало  не  цілком  руйнував  труд  іншої.  А  баритися  ж  не  можна:  хоча  ці  ворони  й  пара,  і  вже  давно  пара,  та  «труд»  одного  подружжя  над  пакетиком  може  цілком  звільнити  друге  від  будь-якої  необхідності  у  той  пакетик  заглядати.

А  кульгава  пташка  й  не  стала  баритися.  Вона  підстрибнула  на  чорних  довгих  лапах  і  водночас  двічі  або  тричі  вдарила  повітря  своїми  широкими  крилами.  Цих  пружних  ударів  було  достатньо  для  створення  такої  підйомної  сили,  яка  піднесла  ворону  понад  висоту  паркану,  це  десь  два  з  половиною  метри.  А  далі  сталося  найцікавіше:  все  ще  в  русі  ворона  склала  крила,  щільно  притиснувши  їх  до  тулуба,  так  що  перетворилася  на  обтічний  видовжений  снаряд,  типу  м’яча  для  регбі,  та  водночас  повернулася  лівим  боком  до  землі,  правим  до  неба.  Цей  складний  маневр  надав  пташці  додаткового  імпульсу  вперед-угору  –  і  той  імпульс  штовхнув  її  ще  трошки  вгору  та  ще  достатньо  вперед,  аби  здолати  паркан  всього  лише  в  кількох  сантиметрах  понад  його  шпичаками.  Птах  не  перелетів,  а  перестрибнув  той  паркан!  –  ось  яке  було  враження.  А  далі  ворона  розчепірила  крила  на  манер  парасольки  та  граційно,  наче  Мері  Поппінс,  опустилася  на  стежку  поруч  із  моїм  пакетом  –  а  там  іще  було  досить  для  вправного  легкоатлета.  Заслужена  винагорода!  –  зважайте,  що  цей  складний  маневр  було  виконано  без  роздумів  і  вагань,  блискавично,  за  якусь  секунду  або  й  менше  –  один  швидкий  і  плинний  рух,  в  якому  неподільно  злиті  всі  його  елементи.  Це  був  він  –  найсправжнісінькій,  бездоганний  і  видовищний  стрибок  у  висоту,  стиль  ворони.

Можливо,  я  б  його  не  помітив  і  не  оцінив,  аби  колись  давно  сто  сердитих  фізрукових  «дальньою  ногою  відштовхуйся!..»  не  перетворилися  спершу  в  набиті  гулі  та  збиті  планки,  а  після  багатьох  невдалих  спроб  –  в  усвідомлення  техніки,  яка  з  дурної  сили  робить  розумну,  а  з  падіння  –  стрибок-політ,  успіх,  досягнення,  перемогу…

...власне,  так  оті  всі  висоти  й  беруть  –  і  ворони,  і  люди.

16.V.2023

*"Моїми"  я  називаю  двійко  ворон,  яких  ми  з  Тонею  підгодовуємо  та  спостерігаємо  вже  третій  рік  -  спершу  одна  почала  брати  їжу  з  долоні,  а  потім  і  друга  наважилася.  Ким  вони    вважають  нас,  невідомо  -  птахи  тактовно  обходять  це  питання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2023

Два Вії, або Повернення Гоголя

Коли  аматор  самотужки  доходить  до  того,  до  чого  вже  давно  дійшли  профі,  він  все  одно  радіє,  і  то  цілком  "професійно".  Принаймні,  в  перші  хвилини.  Отже...

Про  «роздвоєність»  Гоголя  та  дві  його  душі  сказано  достатньо  і  навіть  більше,  тому  менше  з  тим.  Цікавіше  те,  що  ранні  твори  Гоголя  зробилися  для  українського  руху  середини  ХІХ  століття  потужним  каталізатором:  так,  ідеолог  і  один  з  організаторів  Кирило-Мефодіївського  братства  Микола  Костомаров  у  Автобіографії  зазначав,  що  під  впливом  Максимовича  й  українських  повістей  Гоголя  ним  оволоділа  «страсть  до  всього  українського».  Це  тим  більш  цікаво,  що  московські  слов'янофіли  та  відверті  чорносотенці  завше  тримали  Гоголя  мало  не  за  ікону,  коли  заходило  про  українське  питання  («ось  як  треба,  усім  слов'янським  рікам  треба  злитися  у  єдиному  російському  морі»).  Цей  феномен  набув  пояснення  лише  згодом,  коли  Маларме,  Пруст,  а  найповніше  Ролан  Барт  висловилися  про  так  звану  «смерть  автора»:  мовляв,  ми  ніколи  не  зможемо  визначити,  що  сам  автор  вклав  або  бажав  вкласти  у  свій  текст,  тому  головний  сенс  тексту  залежить  від  читача,  а  не  від  пристрасті  або  смаку  автора.  Тому  Костомаров  через  Гоголя  зробився  українським  патріотом,  а  чорносотенці  зміцніли  у  своєму  шовінізмі,  ось  так,  а  що  мав  на  увазі  Микола  Васильович  –  то  окреме  питання.

Моє  власне  враження  від  «Вечорів»  і  «Миргорода»  завжди  було  таке,  наче  ці  тексти,  текучі  та  плинні,  мов  українська  пісня,  і  лунають,  як  пісня,  співана  на  два  голоси.  Перший  голос  веде  мелодію,  а  другий  підспівує  навколо  першого,  ніби  коштовно  оздоблює  ту  мелодію.  В  термінах  мови  я  сприймаю  це  так,  що  Гоголь  подумки  складав  свої  повісті  українською,  а  на  папері  записував  російською.  Це  навіть  подекуди  можна  помітити  в  самих  текстах:  Гоголь  згадує  хуторянські  сметану  та  сир,  хоча  притомний  російський  автор  в  тому  контексті  згадав  би  сметану  й  «творог»;  його  герої  палять  здебільшого  «люльки»,  а  не  «трубки»  або  «носогрейки»;  вони  «вечеряють»,  а  не  «ужинают»,  і  п'ють  «горелку»,  а  не  «водку»,  частіше  в  «шинку»,  ніж  в  «корчме».  Про  епіграфи  до  водевільного  «Сорочинського  ярмарку»  також  можна  згадати  –  це  все  українські  народні  пісні,  цитати  з  українських  комедій  та  «Енеїди»  Котляревського.  Земляки  Гоголя  також  стверджували,  що  Микола  Васильович  прекрасно  володів  українською,  а  коли  що-небудь  розповідав  нею  –  заслухаєшся  (можна  зазирнути  у  його  власноруч  складену  «Енциклопедию  всякой  всячины»  та  переконатися,  що  записи  він  робив  обома  мовами).  Та  й  сам  Гоголь  прохопився  або  зізнався,  якою  мовою  спілкувалися  його  герої  між  собою,  ось  тут,  у  «Ніч  проти  Різдва»:

—  Что  ж,  земляк,  —  сказал,  приосанясь,  запорожец  и  желая  показать,  что  он  может  говорить  и  по-русски,  —  што  балшой  город?

Та  все  ж  таки  в  повістях  лунають  два  голоси,  один  з  яких  звучить  набагато  гучніше  -  і  через  те  наші  спириди,  дороші,  опанаси,  оверки,  грицькі,  явтухи,  івасі  та  всі  інші  висловлюються  якось  незвично,  штучно,  та  й  не  здаються  ані  справжніми,  ані  нашими,  а  все,  що  мало  би  бути  «українським»,  робиться    смішним  і  «малоросійським»,  таким  собі  симулякром.  Через  це  втрачається  самобутність  змальованого  Гоголем  життя  та  світу,  хоча  чутливому  та  неупередженому  читачеві,  якім,  певно,  і  був  Микола  Костомаров,  це  не  завадило  спалахнути  пристрастю  до  всього  українського,  а  не  якогось  іншого.  Не  виключаю,  що  саме  це  сприйяло  тому,  про  що  згодом  нарікав  Афанасьєв-Чужбинський  у  "Нарисах  Дніпра":  "...захотят  ли  представить  смешным  язык  малоруса,  исковеркают  русские  слова  и  воображают,  что  сделали  дело;  придется  ли  кому  изобразить  смешного  глупца,  берут  малоруса,  не  заботясь  даже  хоть  мельком  взглянуть  на  быт  его,  быт  оригинальный..."  -  але  наразі  не  про  це.

Тут  варто  згадати  нашу  славетну  перекладацьку  школу  –  ми  називаємо  в  цьому  сенсі  Лукаша  або  Содомору,  але  й  в  них  були  незгірші  попередники.  Леся  Українка  перекладала  Гоголя  («Запропаща  грамота»,  наприклад);  Іван  Франко  брався  за  «Мертві  душі»;  доклалися  до  перекладів  гоголівської  спадщини  Микола  Зеров,  Максим  Рильський  і  Остап  Вишня.  Мені  особисто  припав  до  душі  переклад  Антіна  Харченка  (1887-  прибл.1937).  Його  «Вій»  –  це  чисто  гоголівська  пісня  в  сенсі  милозвучності  та  краси,  але  співана  на  один,  суто  український  голос.  Почитати,  а  ще  краще  послухати  у  майстерному  виконанні  Петра  Панчука  –  і  все  стає  на  своє  місце:  все  «малоросійське»  перетворюється  на  суто  українське,  аж  до  заміни  «малороссиян»  на  «наших  людей»  і  «українців».  Головне  ж  –  не  ця  чутлива  термінологія,  головне  –  повернення  змальованому  в  цих  повістях  світу  України  притаманної  йому  самобутності  та  автентичності.

Завдання  перекладача  –  передати  особливості  авторського  стилю,  його  манеру,  і  зробити  так,  аби  читач  все  розчув.  Гадаю,  підхід  Харченка  є  цілком  виправданим,  і  деякі  незначні,  на  рівні  деталей  відхилення  від  російського  тексту,  яких  він  припустився,  можуть  бути  виправдані  моєю  гіпотезою:  Гоголь  складав  свої  повісті  українською,  тому  й  переклад  є  не  підстрочником,  а  відтворенням  найоригінальнішого,  первинного  гоголівського  тексту  (диявол  і  сей  раз  сховався  в  дрібничках).  Деякі  рішення  перекладача,  звісно,  мають  інші  підстави:  так,  Хома  –  «філозОф»,  а  не  «філОсоф».  Це  можна  пояснити  тим,  що  з  1569-го  до  1795-го  Київ  належав  до  Малопольської  провінції  Королівства  Польського,  а  там  нібито  прийнята  була  саме  така  форма  –  «філозОф».

На  мою  думку,  Харченко  зробив  чудовий,  просто  чарівний  переклад,  справжній  творчий,  занурений  у  контексти  –  подій,  місцевості,  часу  та  соціальних  статусів,  завдяки  чому  мова  усіх  персонажів  –  автентична  (а  на  моє  переконання,  саме  така,  яка  лунала  в  голові  самого  Гоголя).  Ось,  порівняймо  кілька  речень,  що  мусять  бути  найбільш  життєвими  та  живими,  тобто  діалоги  та  монологи  персонажів:

«Жинко!  То,  что  поют  школяры,  должно  быть  очень  разумное;  вынеси  им  сала  и  чего-нибудь  такого,  что  у  нас  есть!»  //  «Жінко!  Те,  що  співають  школярі,  мабуть,  дуже  розумне.  Винеси  їм  сала  і  чогось  такого,  що  там  знайдеться»  (як  на  мене,  цей  хуторянин  –  і  не  лише  він  –  російською  висловлюється  якось  неоковирно,  щонайменше,  неусталеним  чином,  а  час  від  часу  і  геть  по-книжному,  через  що  він  здається  дещо  смішним,  але  в  українському  перекладі  він  є  цілком  природним,  симпатичним  і  поважним).

«—  Нет,  Халява,  не  можно,  —  сказал  он.  —  Как  же,  не  подкрепив  себя  ничем,  растянуться  и  лечь  так,  как  собаке?  Попробуем  еще;  может  быть,  набредем  на  какое-нибудь  жилье  и  хоть  чарку  горелки  удастся  выпить  на  ночь».  //  «—  Ні,  Халяво,  так  не  можна!  —  сказав  він.  —  Як  же  це,  не  підкріпившись  нічим,  простягтися  й  лежати,  як  собака?  Пошукаємо  ще;  може,  й  набредемо  на  якесь  житло,  то  хоч  чарка  горілки  перепаде  на  ніч»  (звернуть  увагу  на  транслітеровану  «чарку  горілки»  та  на  недоречне  «удастся  выпить  на  ночь»,  натуралізоване  Харченком  у  природнє  «перепаде  на  ніч»).

«—  Умилосердись,  бабуся!  Как  же  можно,  чтобы  христианские  души  пропали  ни  за  что  ни  про  что?  Где  хочешь  помести  нас.  И  если  мы  что-нибудь,  как-нибудь  того  или  какое  другое  что  сделаем,  —  то  пусть  нам  и  руки  отсохнут,  и  такое  будет,  что  Бог  один  знает.  Вот  что!»  //  «—  Змилуйтеся,  бабусю!  Чи  то  ж  можна,  щоб  християнські  душі  отак  з  доброго  дива  пропали?  Де  хочете  покладіть  нас.  І  коли  ми  щось  такеє,  чи  якось  там  не  так,  чи  що  інше  вчинимо,  —  то  нехай  нам  і  руки  поодсихають,  і  таке  нехай  буде,  що  тільки  Бог  один  знає.  Ось  так!»  (зверніть  увагу  на  почасти  недолуге  «вот  что»  замість  «вот  так»  та  цілком  природнє  «ось  так»  наприкінці  тиради  та  на  заміну  суто  російського  фразеологізму  «ни  за  что  ни  про  что»  суто  українським  «з  доброго  дива»).

«—  А  что,  бабуся,  —  сказал  философ,  идя  за  старухой,  —  если  бы  так,  как  говорят...  ей-Богу,  в  животе  как  будто  кто  колесами  стал  ездить.  С  самого  утра  вот  хоть  бы  щепка  была  во  рту».  //  «—  А  що,  бабусю,  —  почав  філозоф,  ідучи  за  старою,  —  коли  б  це  так,  як  то  кажуть...  їй-богу,  в  животі  наче  хто  колесами  їздить:  з  самого  рання  хоч  би  тобі  рісочка  в  роті».  (зверніть  увагу  на  «хоть  бы  щепка  была  во  рту»  –  тут  мало  би  бути  щось  про  «маковую  росинку»;  Гоголь  –  і  Харченко  –  розуміли  це  як  «рісочки  в  роті  не  було»  (рісочка  -  ріска  -  краплина  роси).  У  мисленому  перекладі  Гоголя  наша  «рісочка»  стала  «трісочкою»,  а  відтак  і  «щепкой».  Можете  заради  експерименту  погуглити  ту  зголоднілу  «щепку  во  рту»  –  і  гугл  видасть  вам  самі  лише  посилання  на  Гоголя,  так  ніхто  інший  не  казав.  До  речі,  з  дерев'яними  предметами  в  повісті  відбувається  ще  одна  пригода:  в  російському  тексті  хуторяни  їли  галушки  «спичками»  (тобто  «сірниками»),  в  той  час  як  в  українському  перекладі  –  «шпичками»,  тобто  загостреними  паличками  –  та  й  звідки  на  тодішньому  українському  хуторі  «шведские  спички»?  Та  й  незручно  ними  їсти!  Так  само  український  Хома  бажає  Явтухові  «шпичку  в  язик»,  а  не  «спичку»).

«Эге-ге!  —  подумал  философ.  —  Только  нет,  голубушка!  устарела»  //  «Еге-ге!  —  подумав  собі  філозоф.  —  Не  буде  діла,  голубко,  стара  вже»  («устарела»  –  це  дуже  смішно,  звісно,  та  навряд  чи  Хома  би  так  собі  міркував;  а  перетворення  «только  нет»  на  «не  буде  діла»  довершує  справу:  перед  нами  –  дійсний  живий  бурсак  17-го  століття  Хома  Брут,  який  понад  усе  «любив  полежати  й  покурити  люльку.  А  вже  як  пив,  то  неодмінно  наймав  музику  і  вибивав  тропака.  Він  часто  куштував  буйного  гороху  з  усенькою  до  цього  філозофською  байдужістю,  так  собі  розважаючи:  те,  що  має  бути,  треба  відбути»  [у  Гоголя  «чему  быть,  того  не  миновать»],  а  ще  –  «до  бублейниці  ходив  самісінького  чистого  четверга»).

«...Я  тебе  скажу  только  то,  что  если  ты  еще  будешь  показывать  свою  рысь  да  мудрствовать,  то  прикажу  тебя  по  спине  и  по  прочему  так  отстегать  молодым  березняком,  что  и  в  баню  не  нужно  будет  ходить».  //  «А  я  тобі  скажу  тільки,  що  як  ти  почнеш  мені  комизитися  та  мудрувати,  то  я  звелю  так  тебе  по  спині  та  й  ще  по  чомусь  попарити  молодою  березиною,  що  й  до  лазні  не  треба  буде  ходити».  (зверніть  увагу  на  чудернацьке  «показывать  свою  рысь»  –  російською  мало  би  бути  «прыть»  –  і  на  яскраве  «комизитися».  Можна  погуглити  «показывать  свою  рысь»  і  переконатися,  що  це  винахід  Гоголя,  можливо,  не  так  невлучний  переклад,  як  засіб  подолання  автоматизму  сприйняття,  заради  утримання  читацької  уваги  –  це,  стверджують,  його  коронний  прийом).

«—  А  брика  знатная!  —  продолжал  он,  влезая.  —  Тут  бы  только  нанять  музыкантов,  то  и  танцевать  можно.  —  Да,  соразмерный  экипаж!»  //  «А  бричка  знакомита!  —  говорив  він,  в  неї  залазячи.  —  Оце  б  іще  згодити  музику,  то  й  танцювати  можна.  -  Атож,  похватненька  бричка!»  (мені  завжди  надзвичайно  подобався  вираз  «соразмерный  экипаж»,  але  слід  визнати,  що  козачисько  висловлюється  аж  надто  по-книжному,  а  от  «похватненька  бричка»  цілком  пасує  до  його  статусу,  часу  та  обставин;  те  саме  стосується  й  «достаточное  бы  число  потребовалось  коней»  //  «немале  число  коней  спотребилося  б»  -  хоча  варіант  Гоголя,  «достаточное  число  коней»,  подобається  мені  більше  –  гадаю,  що  Микола  Васильович  сам  би  так  відповів,  до  речі,  надзвичайно  вдало  та  глибоко,  і  не  зміг  подолати  спокусу  залишити  цей  дотеп  у  тексті).

«После  такого  удовлетворительного  ответа  козак  почитал  себя  вправе  молчать  во  всю  дорогу»  //  «Так  до  ладу  відповівши,  козак  собі  мислив,  що  має  вже  право  мовчати  всю  дорогу»  (не  просто  влучний  переклад,  а  оприроднення  –  це  ж  ніби  ставлення  козака  до  власної  відповіді,  а  вона  автентична  «відповідь  до  ладу»,  а  не  стилістично-чужорідний,  черство-формальний,  канцелярський  «удовлетворительный  ответ»).

«Философу  чрезвычайно  хотелось  узнать  обстоятельнее...  как  у  них  и  что  делается  в  доме?»  //  «Філозофові  дуже  кортіло  розпитати  докладніше...  і  як  там  у  них,  і  що  діється  в  господі?»  (додавши  сполучник  «і»  та  змінивши  пунктуацію,  Харченко  змінив  суть  питання:  мовляв,  як  вони  живуть,  як  ведеться  в  тій  господі,  а  не  що  саме  і  як  саме  робиться  або  відбувається  в  домі  сотника).

А  ось  тут,  коли  козаки  добре  підпили,  в  українському  перекладі  –  а  надто  у  виконанні  Петра  Панчука  –  на  волю  виривається  справжня  стихія  української  мови  та  натури,  зникають  недоречні  «ребята»  та  з'являються  «люди  добрі»,  козак  не  «расплакался»,  а  «затужив»,  як  і  належить  літньому  козачиську,  що  бував  колись  і  на  війні,  та  ще  й  не  без  слави:

«—  Что  ж  ты,  дядько,  расплакался,  —  сказал  он,  —  я  сам  сирота!  Отпустите  меня,  ребята,  на  волю!  На  что  я  вам!
—  Пустим  его  на  волю!  —  отозвались  некоторые.  —  Ведь  он  сирота.  Пусть  себе  идет,  куда  хочет.
—  О,  Боже  ж  мой,  Боже  мой!  —  произнес  утешитель,  подняв  свою  голову.  —  Отпустите  его!  Пусть  идет  себе!»  //
«—  Чого  це  ти  затужив,  дядьку?  —  сказав  він.  —  Я  ж  і  сам  сирота!  Пустіть  мене,  люди  добрі,  на  волю!  Нащо  я  вам  здався?
—  Пустімо  його  на  волю!  —  озвалися  декотрі.  —  Він-бо  сирота.  Хай  собі  йде,  куди  хоче.
—  Ой  Боже  мій,  Боже  мій!  —  обізвався  утішник,  підвівши  голову.  —  Пустили  б  його!  Нехай  би  собі  йшов!»

«—  Напрасно  ты  думаешь,  пан  философ,  улепетнуть  из  хутора!  —  говорил  он.  —  Тут  не  такое  заведение,  чтобы  можно  было  убежать;  да  и  дороги  для  пешехода  плохи.  А  ступай  лучше  к  пану:  он  ожидает  тебя  давно  в  светлице.»  //  «—  Марне  ти  намилився,  пане  філозофе,  чкурнути  з  хутора!  —  промовив  він.  —  Це  не  таке  місце,  щоб  можна  було  втекти;  та  й  дороги  в  нас,  як  на  пішого,  погані.  А  ходи-но  краще  до  пана:  він  уже  давно  дожидає  тебе  в  світлиці».  (Оця  заміна  «заведения»  на  «місце»  робить  маленьке,  але  чимале  диво:  сотників  хутір  з  місця  проживання  та  господарювання  перетворюється  на  «таке  місце»,  гадаю,  щось  на  кшталт  пекла  або  його  передпокою  –  власне,  карколомний  узвіз,  що  веде  до  хутора,  так  само  натякає,  що  сей  світ  лишився  десь  позаду  та  угорі,  а  оця  долина  –  дещо  інше,  вкрай  наближене  до  пекла,  саме  тому  там  церква  стоїть  пусткою,  і  ніякою  одправи  в  ній  бозна  скільки  не  було.  «Пешеход»  і  «піший»  -  також  дуже  влучна,  доречна  заміна).

«...тогда  как  враг  мой  будет  веселиться  и  втайне  посмеиваться  над  хилым  старцем»  //  «...а  ворог  мій  радітиме  й  глузуватиме  нишком  з  немічного  діда...»  (блискуче!  –  так  само  як  «безутешная  печаль»  //  «журба  нерозважна»).

«Да  она  была  целая  ведьма!»  //  «Та  вона  ж  була  таки  нестеменна  відьма!»  (нестеменний  –  справжній,  істинний,  дійсний,  такий  самий).

«Теперешний  псарь  Микола,  что  сидит  третьим  за  мною,  и  в  подметки  ему  не  годится...»  //  «Теперішній  псар  Микола,  третій  он  сидить  од  мене,  і  нігтя  його  не  варт...»  (влучна  заміна  фразеологізмів,  в  обидві  сторони,  на  відміну  від  трансфігурації  «рісочки  в  роті»  у  «щепку  во  рту»  та  «комизитися  та  мудрувати»  у  «показать  свою  рысь»).

«Так  вот  какие  устройства  и  обольщения  бывают!  Оно  хоть  и  панского  помету,  да  все  когда  ведьма,  то  відьма».  //  «Ось  такі-то  трапунки  та  спокуси  бувають!  Воно  хоч  і  панського  кодла,  та  вже  коли  відьма,  то  відьма».  (справді,  слівцем  «кодло»  зневажливо  позначають  родину,  родичів,  а  ще  є  такий  міцний  вираз  як  «відьмацьке  (дідькове)  кодло»).

«Повесил  голову  Хома  Брут  и  предался  размышлению»  (казково-фольклорне  «повесил  голову»  конфліктує  з  книжним  «предался  размышлению»,  можливо,  заради  подолання  автоматизму  сприйняття  або  просто  –  заради  сміху).  //  «Понурив  голову  Хома  Брут  і  запав  у  задуму».

«Всякому  известно,  что  такое  кожаные  канчуки:  при  большом  количестве  вещь  нестерпимая».  //  «Кожен  знає,  що  таке  ремінні  канчуки:  як  багато,  то  штука  нестерпна»  (Боже,  як  натурально!).

«Ого-го!  да  это  хват!  —  подумал  философ,  выходя.  —  С  этим  нечего  шутить.  Стой,  стой,  приятель:  я  так  навострю  лыжи,  что  ты  с  своими  собаками  не  угонишься  за  мною».  //  «Ого-го!  Дивись,  який  зух,  —  подумав  собі  філозоф,  виходячи.  —  З  таким  не  до  жарту.  Пожди,  пожди,  друзяко:  я  такого  утну  драпака,  що  ти  й  з  собаками  не  доженеш  мене»  (київський  бурсак  міг  і  не  знати  про  існування  лиж  і  відповідного  фразеологізму,  дарма  що  «філософ»).

«Вот  это  как  долго  танцует  человек!»  //  «—  Ото  як  довго  танцює  чолов'яга!»  (як  на  мене,  дещо  штучна  фраза  російською  зробилася  цілком  натуральною  в  перекладі  Харченка).

А  ще  чимало  знайдеться  в  перекладі  Харченка  цікавих  слівець,  які  нині  не  так  часто  зустрінеш:  «готовизна»  («чистоган»,  готівка),  «садовина»  («фрукты»),  «подобизна»  («подобие»),  «незгірший»  (недурной,  недурственный).  Деякі  довгуваті  фрази  він  влучно  замінив  одним  словом  («она  была  так  же  глубока,  как  печь,  в  которой  обжигают  кирпичи»  —  «глибока,  як  піч  у  цегельні»  (цегельня  —  завод,  що  виробляє  цеглу).  *В  доступних  онлайн  текстах  перекладу  та  у  виконання  Панчука,  можливо,  є  помилка,  там  згадується  «ніч  у  цегельні»,  втім,  і  ніч  у  цегельні,  де  від  ранку  до  ночі  валує  чорний  дим,  мусить  бути  ой  яка  глибока!  –  як  ота  «брика  знакомита».

По  суті,  Харченко  та  інші  українські  перекладачі  повернули  Україні  (та  мені  особисто)  Миколу  Гоголя  —  такого,  який  не  міг,  не  зміг  або  й  не  захотів  відбутися  за  власного  життя.  Харченко,  до  речі,  заплатив  за  це  високу  ціну  —  як  і  багато  хто  з  українських  митців,  які  будували  храм  нашої  культури,  до  якої  вони  ввели  й  Гоголя.  Плекаймо  ж  той  храм!  —  він  належить  не  тільки  нам,  а  наш  власний  внесок  у  нього  поки  що  мізерний.

*Антін  Іванович  Харченко  (Харченко-Мінін,  народився  в  с.Шамраївка  Велико-Половецького  повіту  (нині  -  Сквирський  р-н  Київщини)  був  заарештований  1936  року  та  засуджений  до  розстрілу.  17  квітня  1937  року  судово-наглядова  колегія  верховного  суду  срср  замінила  розстріл  позбавленням  волі  на  10  років  плюс  5  з  конфіскацією  майна.  Подальша  його  доля  невідома,  тому  й  зазначено  у  довідниках,  що  помер  він  не  раніше  квітня  1937.  Жодних  подальших  відомостей  про  нього  мені  знайти  поки  що  не  вдалося.

2022-2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980632
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2023

Маленька пригода на двох

...на  третьому  поверсі  блиснуло  скло,  рипнула  та  ворухнулася  одна  зі  стулок  довжелезної  балконної  рами,  складеної  з  чогось  екзотичного,  на  кшталт  прямокутних  віконечок,  якими  бувають  обладнані  салони  річкових  трамваїв.  У  щілину  між  стулками  висунулася  чиясь  рука  та  впустила-кинула  на  газон  під  вікном  -  сухарі,  лежале  яблуко,  зморшкувату  грушку,  таке  –  і  стулка  причинилася.  Понад  балконом  зчинилася  овація  –  то  з  каштанів  і  шовковиць,  що  туляться  до  будинку,  до  несподіваного  частунку  поринула  зграйка  голубів  і  двійко  сірих  ворон.  Та  от  біда:  весь  дармовий  харч  лежав  навколо  бетонної  плити,  що  випирала  з  газону  –  певно,  під  нею  якісь  гарячі  труби  прокладені,  тому  що  на  тій  плиті  завжди  вигрівається  який-небудь  кіт,  вільний  вуличний  або  так  само  вільний,  але  домашній,  що  відчув  поклик  весни  та  середміських  джунглів  і  тимчасово  полишив  забезпечене  хатнє  життя.

Отак  сталося  і  тепер  –  на  бетоні  розташувався  чималий  смугастий  звір,  і  птаство  увірвало  аплодисменти,  обсівши  його  сторожким  рухливим  колом,  на  поважній  відстані  та  по  роду  своєму,  голуби  окремо,  ворони  окремо.  Кіт  на  птахів  і  харч  уваги  не  звернув,  але  його  щойно  байдужа  широченна  пика  набула  виразу  зневажливого  та  невдоволеного.  Червоний  нашийничок  свідчив  про  хатній  статус  хижака,  тому  ані  черствий  хліб,  ані  зів'ялий  овоч  його  не  вабив;  до  того  ж,  лежання  на  теплій  плиті  –  це  котяче  СПА,  справа  інтимна,  а  вона  потребує  затишку,  спокою  та  усамітнення,  і  будь-який  гість  або  свідок  є  вкрай  небажаним,  non  grata,  отак.

Нам  своє  робить  –  ось  що  чулося  у  заклопотаному  вуркотінні  голубів  і  бадьорих  скриках  ворон,  ось  що  висловлювали  всі  їхні  рухи.  Голуби  заметушилися  навколо  плити,  втім,  вони  боялися  і  кота,  і  ворон,  які  вкрай  обережно  підбиралися  до  їжі  –  бочком,  виставляючи  одну  лапу  вперед,  а  іншою  міцно  хапаючись  за  ґрунт,  аби  не  приведи  Господи  кіт  хоч  ворухнеться,  відштовхнутися  нею  від  землі  та  опинитися  у  повітрі  та  безпеці,  подалі  від  хижих  пазурів.  Та  й  про  голубів  вони  не  забували:  раз  у  раз  повертали  свої  дзьобаті  голови  до  тих  і  робили  ними  попереджувальні  та  заперечувальні  жести,  мовляв,  не  підходь,  а  то  отак  дзьобну,  отак  щипну,  отак  крилом  битиму.  І  голуби  не  підходили,  метушилися,  та  й  край.

А  ворони,  відлякуючи  голубів  і  пильнуючи  кота,  крок  за  кроком,  а  радше  півкрок  за  півкроком  наближалися  до  мети.  Зневага  на  котячій  фізіономії  поступово  зникла,  і  та  фізія  тепер  транслювала  саме  лише  невдоволення:  ніби  мало  того,  що  насмітили  у  СПА,  так  тепер  ось  іще  це,  лізуть  і  лізуть,  жодного  уявлення  про  приватність  і  взагалі  сенс  життя.  Від  обурення  кіт  аж  очі  заплющив  –  а  не  варто  було:  ворони  ураз  підскочили  до  нього  з  різних  боків,  одна  каркнула  йому  над  вухом  щосили,  а  друга  смикнула  за  хвіст.  З  безгучними  прокльонами  кіт  підстрибнув,  розвернувся  у  повітрі  та  не  надто  швидко,  аби  остаточно  не  втратити  гідності,  підтюпцем  подався  до  дірки  в  стіні,  що  веде  у  надійний  сховок  у  підвалі,  стрибнув  у  ті  дірку,  але  не  пропав  у  темряві  за  нею,  а  всівся  у  отворі  та  звідти  озирнувся  на  пернатих  нахаб.

А  нахабам  тільки  того  і  треба  було.  Ворони  знизали  плечима,  ніби  привели  у  порядок  свої  мантії,  принаймні,  докторські,  що  трішки  зібгалися  через  антикотячий  маневр,  та  заходилися  вибирати  найласіші  шматочки.  Голуби,  свідомі  як  нового  статус-кво,  так  і  всіх  тонкощів  свого  та  воронячого  статусу,  сміливо  затупцяли  між  ворон,  дзьобавши  все,  чим  ті  гребували.

Кіт  дивився  зі  своєї  дірки  на  птахів,  і  на  морді  його  застиг  вираз  цілковитої  зневаги:  нннна,  що  не  кажіть,  а  безнадійні  вони,  невиховані  й  не  виховуються,  рагулі  якісь  загумінкові,  та  й  годі.

Ми  з  Тонею  додивилися  це  маленьке  дійство  з  повсякденного  життя  міських  тварин  –  я,  застигши  на  тротуарі,  а  вона,  ставши  передніми  лапами  на  бетонний  парапет,  що  оточував  газон  і  дещо  над  ним  височів  –  додивилися,  перезирнулися  та  й  подалися  далі.  Хоч  би  що  на  тому  газоні  відбулося,  а  це  була  наша  з  нею  пригода  –  іще  одна  маленька  пригода  на  двох.

III.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2023

На схід сонця

–  А  це  що  таке?!

Староста  аж  заточився  та  мало  не  впав  просто  під  ноги  княжому  наміснику.  Бісові  діти,  казав  же  їм  прибрати  куди  подалі  будь-яке  неподобство,  що  може  впасти  в  око  сановному  гостю  та  недобре  відбитися  на  долі  старости,  а  відтак  і  всієї  громади.  Недарма  метушилися  «бісові  діти»:  намісник,  що  прибув  набурмосений  і  насуплений,  поволі  відтавав  і  поглядав  на  старосту  дедалі  приязніше.  А  це  не  абищо:  намісник  у  цім  дикім  краї  найвища  влада,  і  князь,  і  воєвода,  і  суд,  і  кат,  може  карати,  а  може  милувати.  Кари  його  всі  бояться,  а  милості  всі  шукають,  хіба  що  дехто  воліє  бути  якнайдалі  і  од  його  ласки,  і  од  його  неласки.  Староста,  пильно  вдивляючись  у  обличчя  вельможі,  вже  сподівався  як  не  на  милість,  то  на  поблажливість,  аж  тут  оце.

–  Та  це,  пане  наміснику,  бачте,  ясновельможний  пане,  це...  еее...  –  силувався  пояснити  він  наміснику  те,  що  бачили  його  очі,  і  не  знаходив  слів.  Та  й  як  поясниш  оце  видиво?  –  Це,  пане  наміснику,  причинна,  –  врешті  решт  видушив  староста,  обернувся  до  натовпу  селян,  що  йшли  слідом,  і  у  юрбі  закивали  та  загули:  «еге  ж...  атож...  та  правда  ж».

Намісник  враз  насупив  брови,  і  староста  збагнув:  про  милість  можна  забути,  а  до  кари  варто  готуватися.

–  Так  у  тебе  причинні  незамкнені  вештаються?  –  гримнув  намісник.  –  Може,  ти  й  злодіїв  не  караєш,  княжої  правди  не  шануєш?
–  Нема,  ясновельможний  пане,  у  нас  злодіїв,  не  завели  ще...  А  вона  ось  тільки  прибилася,  не  встигли  замкнути.

Староста  брехав.  Злодій  у  громаді  був,  його  вигнали  позаторік,  а  Зеня  –  так  називалася  особа,  що  розгнівала  намісника  –  не  прибилася,  народилася  в  громаді,  як  і  її  батьки  та  діди-прадіди.  Щоправда,  всі  вони,  весь  їхній  корінь,  були  якісь  дивні,  химерні,  повсякчас  ніби  замріяні  або  задивлені  у  щось,  до  чого  іншим  зась,  а  через  те  трималися  громадою  дещо  осібно.  А  Зеня,  остання  з  цього  роду,  вродилася  найчудніша.  Розмовляла  з  рослинами  та  тваринами,  скелями  та  струмками,  а  людей  цуралася;  та  шкоди  від  неї  не  було  ніякої,  раду  собі  вона  так-сяк  давала,  очі  старості  та  сусідам  не  муляла,  хіба  що  отак,  як  нині,  коли  сонце  вже  торкалося  обрію,  або  вранці,  коли  воно  ось-ось  мало  зійти.  Тоді  Зеня  вбиралася  у  білий  балахон  до  п'ят,  прикрашала  голову  віночком,  влітку  плетеним  із  квітів,  узимку  з  ячмінного  колосся,  вибиралася  на  камінь,  що  лежав  на  майдані  посеред  села,  та  стояла  там  обличчям  до  світила,  простягнувши  до  нього  долоні,  та  безгучно  ворушила  губами.  Таке  вона  робила  щодня,  всеньке  своє  життя,  відколи  зіп'ялася  на  власні  ноги  та  змогла  вилізати  на  той  камінь,  отже,  стільки  ж,  скільки  стоїть  село,  років  із  кількадесят.

А  кількадесят  років  тому  небувалої  сили  повідь  спершу  затопила,  а  потім  занесла  мулом,  камінням  і  стовбурами  ялин  долину,  де  споконвіку  мешкала  громада.  Тоді  вцілілі  родини  зібрали  набутки,  дітей  і  худобу,  перетнули  грузьке  баговиння,  що  утворилося  там,  де  колись  були  хати,  стодоли,  пасіки,  ниви  та  пасовища,  перейшли  і  один  дикий  ліс,  і  другий,  іще  дикіший,  здолали  круту  гірську  гряду  та  й  оселилися  за  нею  у  незалюдненому  видолинку.  Хоча  й  ніким  іще  не  замешканий,  той  видолинок  нічийним  не  був,  підлягав  княжій  владі,  що  панувала  над  цим  краєм.  Та  влада  й  поставила  над  селом  старосту,  а  вряди-годи  являлася  й  сама,  в  особі  намісників:  про  себе  нагадати,  лад  підтримати  та  й  данину  взяти  заразом.  Зенина  мати,  в  якої  та  повідь  забрала  і  чоловіка,  і  старших  дітей,  і  хату,  і  худобу,  вирушила  у  ту  мандрівку  із  малям,  що  ледве  спиналося  на  ніжки,  от  і  весь  її  скарб;  доки  добралися  до  нового  місця,  дитя  почало  ходити,  а  щойно  почало,  то  й  завело  той  свій  звичай.  

–  А  що  то  ти  робиш,  Зеню?  –  бува,  питали  її,  ще  зовсім  маленьку,  коли  на  світанку  вона  стовбичила  на  камені.
–  Сонечко  запрошую,  –  відповідала  вона.
–  А  нащо  те?
–  Щоби  нас  не  минуло.
–  Та  вже  якось  не  мине!  –  а  дитя  тільки  посміхалося  ніяково,  та  з  каменю  не  злазило  й  звичаю  свого  не  кидало.  Ввечері  ж,  коли  сонце  сідало,  а  на  всю  околицю  лягали  довжелезні  тіні  дерев,  що  тягнулися  аж  туди,  звідки  світило  приходило  щоранку,  Зеня  відказувала  так:
–  Сонечку  добраніч  даю,  –  отак  воно  й  велося,  відколи  громада  замешкала  видолинок,  тільки  й  того,  що  тепер  Зеня  геть  уся  посивіла,  а  селяни  вже  нічого  не  питали:  звикли.  Та  воно  й  правда,  що  звикли:  як  хто  вдосвіта  гнав  корів  на  пасовисько  або  волів  на  оранку,  приказував,  що  «Зеня  ще  сонця  не  запросила»,  а  коли  хто  вертав  додому  ввечері  затемна,  зітхав,  що  «Зеня  вже  сонцю  добраніч  дала»...  Одне  слово  –  звикли!

Але  намісник  до  такого  не  звик,  а  будь-які  недоладності,  як-от  образу,  крамолу  або  поганство,  корчував  і  викорінював  жорстоко,  враз  і  остаточно.  А  це  ж,  здається,  і  є  така  недоладність,  а  може,  й  всі  вони  разом!  Вельможа  двигнув  бровою:

–  Причинна,  кажеш…  Щоби  вранці  та  будь-коли  віднині  її  тут  не  було.  Або  тебе  не  буде,  –  подивився  зверхньо  на  старосту  намісник,  –  ані  тут,  ані  деінде,  ані  ніде...  Вечеряти  хочу!  –  і  староста  замахав  руками,  наче  вітряк  крилами,  з  натовпу  вихопилися  кілька  парубків  і  щодуху  помчали  до  хати,  де    лаштували  пригощання  для  намісника  із  його  почтом.  «Йдуть!  Йдуть!»  –  волали  вони  до  тих,  хто  з  тієї  хати  виглядав  сановитих  гостей.  Староста,  зігнувшись  мало  не  навпіл,  поспішав  за  намісником,  час  від  часу  озираючись  і  роблячи  якісь  знаки  тим,  хто  лишився  під  каменем,  на  якому  незворушно  стояла  Зеня.  Вона  наче  й  не  помітила  нічого  –  дивилася  на  червоний  диск,  що  вже  торкався  найвищих  дерев,  тягнула  до  нього  долоні,  наче  збираючи  рештки  денного  тепла  і  світла,  й  ворушила  губами.

–  Зеню,  чула?  –  нарешті  запитав  хтось  із  натовпу  чи  то  ліниво,  чи  то  несміливо.  –  Ади,  Зеню.

Та  вона  не  відповіла.  Селяни  стояли  під  каменем,  чухали  потилиці  та  стиха  перемовлялися.  Між  тим  сутеніло  –  сонце  вже  ховалося  за  деревами,  і  майдан,  село  і  цілий  видолинок  покреслили  їхні  довжелезні  тіні,  що  простягалися  аж  туди,  звідки  вранці  поверталося  сонце.  Зеня  опустила  простягнуті  до  світила  долоні  та  схилила  голову  на  груди,  ніби  роздивляючись  щось  під  ногами  або  замислившись.

–  Зара  сама  піде,  –  зітхнув  хтось,  і  віддих  полегшення  пролетів  над  юрбою.  Справді,  нащо,  коли  сама,  воно  так  і  краще,  і  наміснику  не  перечили,  волю  його  виконали,  і  нічого  не  робили.  Аж  тут  нагодилися  староста  з  Борком,  своїм  попихачем.

–  Вам  позакладало  чи  ви  подуріли?!  –  заверещав  Борко  та  штурхонув  когось  найближчого.  –  Щоби  віднині  її  тут  не  було  або  вас  нікого  ніде  не  буде!  –  перекрутив  він  намісників  наказ  так,  аби  всі  второпали,  що  йдеться  про  долю  кожного.

Дехто  несміливо  наблизився  до  каменя,  торкнувся  правицею  краю  Зениного  балахону,  та  й  відсмикнув  руку.

–  Шкоди  ж  нема,  –  почувся  чийсь  непевний  голос  з-за  спин.  Селяни  переминалися  з  ноги  на  ногу,  чухали  потилиці,  щось  мурмотіли,  та  й  край.  Староста  знавіснів:
–  Крамола?!  Проти  княжої  правди  йдете?!  Понакладаєте  головами!  Усі  понакладаєте!

Селяни  загомоніли  стиха:
–  Не  йдемо…  правда  ж…  влада…
–  Йоньку,  Левку,  тягніть-но  смоляники!  Єрку,  мотузку  сюди!  –  наказав  староста,  а  Борко  ревнув:
–  Йоньку,  Левку,  Єрку!

Зеня  між  тим  зійшла  з  каменю  та  повернулася,  аби  йти  до  своєї  хатини,  що  самотіла  віддалік,  аж  під  самим  лісом.  Хтось  знову  торкнувся  її  одежини,  але  староста  наказав:

–  Сама  йде  куди  треба!  Не  займай!  Йдіть  усі  за  мною!  –  і  пішов  за  нею,  а  вона  простувала  стежкою  так,  ніби  йшла  сама-самісінька,  а  навколо  неї  нічого  не  відбувалося.  Борко  кинувся  слідом,  раз  у  раз  озираючись  на  юрбу,  чи  хто  не  відстав.

Натовп  мовчки  сунув  за  старостою,  Борком  і  Зенею.  Коли  процесія  дійшла  до  її  хатини,  позаду  загупали  ноги  –  повернулися  захекані  Йонько,  Левко  та  Єрко  зі  смолоскипами  та  мотуззям.  На  обличчях  і  свитках  заграли  відблиски  полум'я.  Зеня,  так  само  байдужа  всього,  аж,  здавалося,  несвідома  подій,  зайшла  до  хатини,  за  нею  поткнулися  староста  з  Борком,  а  решта  селян  зупинилися  на  порозі.

–  Левку,  присвіти!  І  мотузку  дай,  –  почулося  з  хати.  Левко  ступив  через  поріг  і  побачив  Зеню,  що  стояла,  притулившись  спиною  до  тонкого  стовпа,  на  який  спирався  сволок  низенької  стелі.  Вона  ніби  спала  з  розплющеними  очима,  навіть  не  кліпала.  Борко  висмикнув  у  Левка  мотузку  та  припнув  нею  Зеню  до  стовпа.  Тоді  забрав  у  Левка  смолоскип  і  штовхнув  його  до  дверей;  той  позадкував  до  дверей  і  у  двері,  за  ним  з  хатини  вийшли  староста  з  Борком,  який  відсахувався,  наче  після  тяжкої  роботи.  Староста  обвів  юрбу  сердитими  очима  та  звелів:
–  Йдіть  по  домівках!  А  я  до  намісника,  дурні  ваші  голови  рятувати.

Селяни  вервечкою  рушили  до  села,  а  староста  з  Борком  подалися  навпростець  туди,  де  частували  намісника  та  його  почт.  Навколо  вже  панувала  суцільна  темрява,  в  якій  світилися  лише  два  вогника  –  то  були  смолоскипи,  що  їх  несли  селяни  та  Борко.  Вогники  віддалялися  один  від  одного,  аж  поки  один  з  них  не  зник.  Тоді  другий  вогник  зупинився,  постояв,  ніби  чогось  або  когось  чекав,  та  й  рушив  назад,  до  Зениної  хатини.  Ось  той  вогник  наблизився  до  неї  впритул,  і  стрибуче  полум'я  вихопило  з  темряви  солом'яну  стріху,  а  потім  і  стрибнуло  на  ту  стріху.  Посипалися  іскри,  і  над  стріхою  здійнялося  та  поповзло  полум'я,  що  дедалі  росло,  ширилося  та  розкидало  навсібіч  розпечені  галузки.  Навколо  хатини  заясніло,  з  темряви  виступили  чорні  дерева,  що  кидали  позад  себе  рухливі  тіні,  поміж  яких  майнула  та  пропала  чиясь  свитка.

…Намісника  з  його  почтом  частували,  аж  поки  гості  не  поснули,  похиливши  втомлені  турботами  голови  на  груди  або  й  вклавши  їх  на  стіл  між  порожніх  тарелів  і  келихів.  Староста  відштовхнув  від  себе  розімлілого  Борка,  що  наліг  йому  на  плече,  вибрався  з-поміж  нерухомих  тіл  і  навпомацки  попід  тином  подався  до  своєї  хати,  що  стояла  неподалік.  Постояв  на  ганку,  подивився  навколо  –  глупа  ніч,  темрява,  чорнота  непроникна,  ніде  не  світиться.  Староста  запалив  люльку  та,  пихкаючи  нею,  обійшов  хату,  закриваючи  стулки  віконниць  і  припинаючи  їх  гачками,  а  тоді  зайшов  у  хату,  впав  удягнутий  на  ліжко  обличчям  до  стіни  та  заснув  мертво.

Староста  прокинувся,  коли  ще  не  розвиднілося,  та  знадвору  вже  чулося,  як  мукають  корови,  важко  тупають  копита  та  бадьоро  човгають  постоли  –  женуть  череду.  Ляснув  батіг,  і  хтось  весело  вигукнув:

–  Зеня  ще  сонця  не  запросила,  а  ви  вже  у  шкоду!  –  знову  ляснув  батіг,  і  копита  затупали  жвавіше.  Десь  неподалік  загорлав  півень,  йому  відповів  когут  старости,  і  той  повернувся  на  інший  бік  і  втупився  у  темне  вікно.  Зараз  заясніє  вузенька  щілина  між  віконницями,  що  дивляться  на  схід  сонця,  а  там  уже  й  новий  день,  із  усіма  його  ласками  та  неласками,  от  уже  просто  зараз...

Зараз.

Зараз.

Зараз...

IV.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023

Hook-and-loop

У  50-х  роках  ХХ  століття  швейцарський  інженер  Жорж  де  Местраль  запатентував  застібку  «hook-and-loop»  (буквально  «гачок-і-петля»)  під  комерційною  назвою  «Velcro»,  від  французьких  слів    «velours»  (оксамит)  і  «crochet»  (гачок).  Ми  називаємо  цю  застібку  «липучка»,  адже  її  елементи  ніби  липнуть  один  до  одного,  хоча  обидва  вони  не  вкриті  жодним  клеєм,  на  дотик  зовсім  не  липкі  та  не  прилипають  до  пальців,  лишень  один  до  одного.

Секрет  винаходу  геніально  простий:  один  елемент  застібки  вкритий  мініатюрними  гачками,  а  другий  –  скуйовдженими  петлевидими  волоконцями,  до  яких  і  «липнуть»  гачки  (а  по  суті,  за  них  чіпляються).  Інженер  насправді  не  вигадав  цю  конструкцію,  а  підгледів  у  природи:  1941  року  він  із  собакою  гуляв  кичерами  та  полонинами  рідних  Альп  і  зацікавився,  чому  кошики  лопухового  насіння  залишаються  на  його  шкарпетках  і  собачому  хутрі  (собаку,  між  іншим,  звали  Milka,  що  ставить  цікаве  питання  про  походження  молока  у  відомій  марці  шоколаду,  але  менше  з  тим).

Інженер  був  людиною  практичною,  тому  інтерес  до  проблеми  лопуха  на  шкарпетках  змусив  його  взятися  за  лупу  та  ретельно  дослідити  лопухове  насіння.  Ви,  певно,  також  оббирали  ці  кульки  зі  свого  одягу:  з  них  навсібіч  стирчать  тоненькі  шпичаки,  якими  вони  й  хапаються  за  одяг  або  хутро.  Доки  зелені,  ті  шпичаки  гнучкі  та  пружні,  а  коли  насіння  висохне  -  жорсткі  та  ламкі.  Та  коли  інженер  роздивився  ті  шпичаки  крізь  лупу,  він  помітив  мікроскопічний  гачок  на  кінці  кожного  шпичака:  тим  гачочком  лопушина  й  чіплялася  за  волоконця  на  інженерських  шкарпетках  і  волосини  собачих  боків  і  лап.  Саме  так  лопух  «мандрує»,  просувається  світом  і  замешкує  дедалі  нові  угіддя.  Подібні  будову  та  метод  колонізації  життєвого  простору  мають  також  і  будяк,  і  нетреба  звичайна,  і  ще  десятки  рослин,  аж  до  відьминого  зілля,  чиє  насіння  дрібніше  за  бісеринку,  а  гачки  на  шпичаках  можна  роздивитися  хіба  що  крізь  потужне  збільшувальне  скло  або  10-кратний  зум.  Вуаля!  -  інженер  у  своїй  майстерні  відтворив  натуральні  гачки  та  петлі,  спершу  з  бавовни,  а  потім  з  нейлону  та  поліестеру,  а  за  десять  років  запатентував  свій  винахід  і  заснував  у  Великій  Британії  компанію  «Velcro».  Нині  це  глобальний  виробник  «липучок»  для  взуття,  одягу,  медицини,  аерокосмічної  галузі,  військових  і  безлічі  інших  галузей,  які  потребують  швидкого  та  відносно  надійного  скріплення  тих  чи  інших  елементів.

Але  це  ще  не  все  про  цей  винахід.  Нещодавно  я  врешті-решт  помітив  на  Київських  пагорбах  пташку,  чиї  фото  та  відео  останнім  часом  заполонили  орнітологічні  групи  соціальних  мереж.  Це  синиця  довгохвоста,  або  ополовник,  мініатюрна  пташка  вагою  7-9  грамів:  біла  голівка  з  чорною  потилицею,  кулькоподібне  сіро-рожеве  тільце  та  довжелезний  хвіст  у  чорну  та  білу  поздовжню  смужку,  гарний  такий  pinstripe.  Власне,  через  ці  задовгий  хвіст  і  кругленьке  тіло  пташка  й  отримала  назву  «ополовник»,  адже  дійсно  нагадує  черпачок.  Отже,  я  помітив  ополовників,  послухав  їхні  дзвінкі  співи,  а  потім  заходився  читати.  Серед  іншого,  дізнався  про  ополовникове  гніздечко:  це  така  еластична  видовжена  торбинка,  сплетена  з  шматочків  лишайників,  моху,  пір'я  та  волокон  павучих  коконів,  загалом  аж  до  6000  шматочків.  Попри  мізерність  елементів,  торбинка  є  доволі  міцною  завдяки...  натуральній  «липучці»,  винайденої  пташкою  задовго  до  та  незалежно  від  пана  де  Местраля.  В  якості  елементу  «гачок»  ополовник  використовує  мох:  якщо  ви  коли-небудь  роздивлялися  мохи  зблизька  або  й  під  лупою,  могли  помітити,  що  на  кінцях  його  голкоподібних  пагінців  містяться  два  мікроскопічні  видовжені  листочки,  розташовані  під  гострим  кутом  до  пагона,  завдяки  чому    й  утворюється  «гачок».  Ці  «гачки»  в  гніздечку  ополовника  чіпляються  до  елементу  «петля»,  яким  слугують  волокна  павутини,  насмикані  пташкою  з  коконів,  у  яких  павуки  відкладають  яйця  або  ховають  здобич.  Так  із  складників  рослинного  та  тваринного  походження  довгохвості  синиці  й  виробляють  свої  100%  натуральні  «липучки»,  споконвіку  та  задовго  до  винайдення  людиною  застібки  Velcro.

Либонь,  винайти  «липучку»  міг  би  орнітолог,  ботанік,  арахнолог  або  й  натураліст-аматор,  а  зовсім  не  інженер  –  головним  у  цій  справі,  як  на  мене,  є  все  ж  таки  не  фах.

02.ІV.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2023

Ціанід

На  Лимані  від  ранку  штормило,  ані  купатися,  ані  рибалити,  а  по  обіді  липневе  сонце  пекло  сільські  простори  так,  що  аж  у  голові  паморочилося  –  ніде  сховатися,  нема  що  робити,  нічим  розважитися  двом  пронозливим  малолітнім.  Брати  потинялися  подвір’ям,  поткнулися  були  до  хати,  але  там  спочивала  бабуся,  яка  й  їм  наказала  лягати,  і  вони  вшилися  якнайшвидше:  ото  вигадали,  спати,  це  ж  нудно,  нецікаво!  Понишпорили  у  літній  кухні,  може,  від  сніданку  лишився  корж  або  й  два,  але  там  лиш  пахтіло  коржами  та  смаженої  рибою,  і  мушва,  що  ніби  зачарована  крутилася  навколо  лампочки  під  низенькою  стелею,  дзижчала  голодно  та  розпачливо.  У  курник  хлопці  тільки  зазирнули:  з  темряви  за  його  дверима  струменіло  таке  гаряче,  сухе  і  порохняве  повітря,  та  ще  й  густо  насичене  смородом  курячого  пір’я  та  посліду,  що  аж  дух  забивало.  Залишився  погрібник:  там  зберігалися  дідусеві  інструменти,  а  ще  купа-купенна  древнього  зужитого  мотлоху,  який  варто  якнайретельніше  дослідити.

Але  й  погрібник  не  справдив  надій  на  бодай  якісь  розваги:  перед  його  порогом  розлігся  вуж,  радше  сказати,  вужака.  Плазун  був  завдовжки  зо  два  метри,  не  менше  (а  на  думку  хлопців,  набагато  більше),  а  завтовшки  із  хлоп’ячу  ногу,  тож  тепер,  склавши  кільцями  своє  чорно-зелене  лускате  тіло,  він  нагадував  справжню  анаконду.  Цей  вуж,  казала  бабуся,  віддавна  мешкав  у  норі  за  погрібником,  власне,  прадід  іще  замолоду  поставив  погрібник  над  тією  норою,  а  не  навпаки,  щоби  вуж  нищив  пацюків  і  мишей.  Хлопці  лиш  зрідка  помічали  його,  та  й  то,  коли  хвіст,  що  хутко  зникав  у  норі,  коли  поплямовану  жовтим  голову,  що  майнула  у  траві,  а  отак,  цілком,  ніколи  не  бачили  –  а  отак,  цілком,  той  вуж  справляв  страхітливе  враження.  Брати  застигли  за  два  кроки  від  тварини,  аж  тут  вона  підняла  голову,  лиснула  повітря  чорною  виделочкою  язика  та  якось  так  вигнула  шию,  що  хлопці  миттю  зрозуміли  всю  недоречність  і  невчасність  свого  візиту.  Вони  позадкували,  не  зводячи  очей  з  вужа,  який  теж  невідривно  і  не  блимаючи  слідкував  за  ними,  і  так,  задкуючи,  повернулися  на  подвір’я,  де  трохи  заспокоїлися,  зніяковіли  через  свій  ганебний  переляк  і  спробували  приховати  його,  кепкуючи  з  «вужаховиська»,  що  наводило  на  околиці  «вужах».

Але  що  ж  його  робити,  чи  не  йти  спати?  –  це  здалося  братам  куди  більшою  ганьбою,  ніж  втеча  від  вужа,  і  вони  закрутили  головами  у  пошуках  розваги  або  й  шкоди,  якщо  вже  нічого  іншого  не  трапиться.  Отак  вони  й  угледіли  ті  кісточки.  Кісточки  були  абрикосові  –  з  абрикосів  бабуся  варила  джем  і  варення,  вилущені  кісточки  складала  на  шиферному  дашку  курячої  загорожі,  а  братам  веліла  «не  чіпайте».  Там  дощі  змивали  з  кісточок  рештки  м’якоті,  а  сонце  їх  висушувало;  часом  бабуся,  глянувши  з-під  долоні  на  дашок,  на  якому  виднілися  видовжені  горбочки  кісточок,  веліла  хлопцям  їх  побити,  аби  додати  ядер  до  варення,  мовляв,  всього  лиш  кілька  штучок  треба  на  літрову  банку,  і  звичайне  абрикосове  варення  перетворюється  на  щось  неймовірне.  Та  до  цього  ніколи  не  доходило:  хлопці  завзято  били  кісточки,  а  ядра  так  само  завзято  з’їдали,  і  бабуся  сварила  їх  та  наганяла  від  кісточок,  обіцяючи  якогось  «дубця»,  а  варення  так  і  варилося  далі  звичайним  (і  нема  куди  краще,  облизувалися  хлопці).  Та  тепер  бабуся  спочивала  у  хаті,  подвір’я,  город  і  ціла  вулиця  за  ворітьми  безлюдували  через  пообідню  жарінь,  і  всі  кісточки  були  до  їхніх  послуг.  Брати  швиденько  набили  ними  кишені,  всілися  в  тіньочку  за  хатою  та  заходилися  уламками  цегли  бити  кісточки  та  ласувати  їхніми  ядрами.  А  вони  й  справді  смакували  чудово,  тож  хлопці  ще  двічі  або  й  тричі  лазили  на  дашок  курячої  загорожі  –  набивати  кісточками  кишені  та  жмені.

За  цією  справою  час  спливав  непомітно,  і  хлопці  похопилися,  коли  почули  над  собою  бабусин  голос:
–  Хто  це  вам  дозволив?!
–  Ми  самі…  там  іще  багато…  вистачить…  на  варення,  –  з  набитими  ротами  відповіли  брати,  про  всяк  випадок  відсовуючись  від  бабусі  та  купи  битих  шкаралупок.
–  Не  буде  вам  варення,  і  взагалі  нічого  вже  не  буде.  Пропали,  бісові  діти,  ні  за  цапову  душу  пропали!
–  Як  це,  бабуню,  бабуню,  як,  чому?!  –  заґелґотіли  брати,  наче  схарапуджені  гуси.
–  Ціанід!  –  з  притиском  вимовила  старенька  та  підвела  до  неба  вказівний  палець.  –  У  абрикосових  кісточках  –  ціанід.  Чули?  –  брати  закивали  у  відповідь,  авжеж,  чули,  у  кіно,  ним  Гітлер  і  ще  там  хтось  отруївся  на  смерть…  То  що,  вони  наїлися  ціаніду?  Але  ж  як,  ми  ж  кісточки…  А  бабуся  тоді  якось  так  особливо  махнула  в  їхній  бік  рукою,  що  вони  зрозуміли:  атож,  вони  справді  наїлися  ціаніду  та  пропали.  А  старенька  з  ними  вже  попрощалася  та,  мабуть,  подумки  вписала  їх  у  свій  поминальник,  з  яким  вона  ходить  до  маленької  церкви  на  цвинтарі.  Там  бабуся  запалює  свічку,  довго  стоїть  перед  іконами,  зітхає,  втирає  очі  кінцем  хустки,  гортає  сторіночки  та  бурмоче  імена  людей,  яких  брати  ніколи  не  бачили,  тому  що  всі  вони  давно  померли.  Хлопці  сполотніли  та  перезирнулися.
–  А  якщо  той…  промивання  шлунку?  –  з  надією  запитав  старший,  але  бабуся  знов  так  само  махнула  рукою  та  відповіла,  як  відрубала:
–  Пізно!  Ціанід  вже  засвоївся,  –  а  потім  зітхнула,  подивилася  на  братів,  на  купку  битого  шкаралуп’я,  на  небо,  зітхнула  та  запитала  ніби  сама  себе:
–  І  що  я  ото  їхнім  матерям  казатиму?  –  і  голос  її  пролунав  так  розважливо,  що  брати  остаточно  переконалися:  вони  дійсно  пропали,  ні  за  цапову  душу  –  пропали!  А  бабуся  тим  часом  десь  пішла  та  за  хвилину  повернулася  із  совком  і  деркачем  і  заходилася  змітати  биті  шкаралупки.

Хлопці  мовчки  пошкандибали  за  курник,  туди,  де  на  між  тинькованою  стіною  та  городом  височів  гайок  акацій,  де  висіла  саморобна  гойдалка,  а  неподалік  стирчала  з  ґрунту  крива  іржава  залізяка.  То  був  важіль  коробки  передач,  а  сама  коробка  ховалася  під  землею,  туди  її  закопали  хлопці.  Коробка  була  чимала,  мабуть,  від  вантажівки  або  й  від  трактора,  вважали  брати;  вони  знайшли  її  під  парканом  госпдвору  та  з  превеликими  труднощами  притягли  додому,  влаштувати  собі  «кабіну».  Щоправда,  важіль  закляк  намертво,  однак  після  вливання  в  отвір,  з  якого  він  стирчав,  аж  цілої  пляшки  вкраденої  в  літній  кухні  олії,  почав  потроху  рухатися  та  мало  не  перемикати  передачі.  Старший  сів  навпочіпки  під  тим  важелем  і  в  розпуці  схопився  за  нього,  молодший  вмостився  на  гойдалці,  і  обидва  втупилися  в  білу  смужку  розбурханого  Лиману,  що  крізь  текуче  марево  виднілася  за  солончаком.  Помирати  не  хотілося  –  якось  воно  не  на  часі,  стільки  ще  хотіли  зробити  цим  літом,  а  тепер  пропадали,  та  ще  й  так  по-дурному,  через  якісь  кісточки.

Обидва  наче  за  командою  впали  навколішки,  запхнули  брудні  пальці  в  горлянки  та  спробували  викликати  блювоту.  Дарма!  –  їхні  очі  наповнилися  сльозами,  шлунки  раз  у  раз  стискалися  болісним  судомами,  але  не  могли  випхнути  з  себе  нічого,  крім  кількох  дрібних  шматочків.  Безперечно,  ціанід  вже  засвоївся.  Брати,  ковтаючи  сльози,  сіли  поруч  і  приготувалися  померти.

–  Чуєш,  –  сказав  молодший,  –  якщо  ти  не  помреш  або  я…  помру  раніше…  візьми  собі  з  моїх  машинок  і…  солдатиків,  які  тобі  найкраще  подобаються.  І  вудку.  І  акваріум  із  рибками.  Дарую  їх  тобі.
–  Добре,  –  відповів  старший,  –  я  залюбки,  дякую…  А  пам’ятаєш,  ти  хвалився,  що  зробив  аж  десять  перекидів  під  водою,  а  я  казав,  що  нарахував  тільки  вісім?  Я  збрехав,  ти  зробив  десять,  пробач.  Якби  оце  тепер  не  помирати,  я  б  усім  побіг  сказати  правду.
–  Добре,  що  ти  сказав,  бо  я  саме  гадав,  як  оце  тепер  із  тими  перекидами  бути,  ну  ж  бо  то  рекорд,  ніхто  з  хлопців  стільки  не  може…  Ти  диви,  от  ми  помираємо,  нам  жити,  може,  кілька  хвилин,  а  як  же  воно  зробилося  добре…  От  як  би  так  жити  все  життя,  а  не  перед  смертю.
–  Атож,  –  погодився  старший.

І  так  вони  ще  деякий  час  сиділи,  дивилися  на  білу  піняву  смужку  штормового  Лиману  за  солончаком  і  теревенили  про  все,  чим  завинили  один  перед  одним,  і  пробачали  всі  ті  провини.  Аж  тут  старший  раптом  підстрибнув,  став  на  прямі  ноги  та  запитав:
–  Слухай,  а  Гітлер  у  кіно,  і  всі,  хто  ціанідом  труїлися…  пам’ятаєш?
–  Ну,  –  з  подивом  глипнув  на  нього  молодший.
–  Пригадуєш,  як  вони  помирали?
–  Корчі  їх  брали,  а  з  рота  лізла  рясна  піна,  наче  вони  мила  наїлися,  –  відповів  молодший,  здригнувся  та  помацала  навколо  рота,  чи,  бува,  не  лізе  піна.
–  Дурний!  Вони  помирали…  ну?...  Миттєво!  Чув,  га?  Ми-ттє-во!  –  заволав  старший  і  застрибав  навколо  важеля  на  одній  нозі.  –  Від  ціаніду  помирають  миттєво!  А  ми  тут  скільки  часу  вже  сидимо?  А  там,  коли  кісточки  били,  скільки  просиділи,  га?
–  Ну,  може,  миттєво,  коли  ціанід  чистий…  у  капсулі…  або  пігулці…  а  коли  в  кісточках,  то  й  ні.  Не  миттєво.
–  Якби  ми  помирали,  бабуся  нас  би  не  кинули,  не  пішли  у  своїх  справах.  Вони  би  викликали  «швидку»,  та  що  там  «швидку»,  –  реактивну  санавіацію!  Вони  б  усе  село  сторчголов  поставили!  Отже,  ті  кісточки  безпечні,  а  бабуся  це  знають!  –  і  старший  вдарив  голою  п’ятою  об  землю  та  переможно  подивився  на  молодшого,  а  той  і  сам  вже  трохи  збадьорився  та  навіть  трохи  порожевів.
–  А  якщо…  –  почав  був  він,  але  старший  перебив  його:
–  Ти  взагалі  за  кого?  Ну,  тобто,  ти  що,  вмерти  хочеш?
–  Ні,  я  не  про  те…  Якщо  ми  не  помираємо,  дарування  не  рахується.  Той…  машинки,  солдатики,  вудка,  рибки…  я  тобі  їх  тоді  не  дарую,  чув?
–  Тоді  вісім,  чув?  Вісім  перекидів!
–  Ах  ти  ж  підлото!  –  заволав  обурено  молодший  та  налетів  на  старшого.  Брати  зчепилися  та  покотилися  травою,  гамселячи  один  одного  так,  що  аж  курява  здійнялася  хмаркою,  над  якою  раз  у  раз  лунало:
–  Десять!..  Вісім!..  Десять!..  Вісім!..  –  бійка  тривала,  доки  брати  не  втомилися  та  не  розбіглися  якнайдалі  один  від  одного.  Та  вже  незабаром  вони  повільно  зійшлися  та  мовчки  помирилися,  а  від  ціаніду,  що  нібито  ховається  в  абрикосових  кісточках,  так  і  не  померли.

10-11.ІІІ.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2023

Хімік і Шиннік

Малим  я  мав  двох  чудових  друзів.  Не  хлопчаки-однолітки,  навіть  не  юнаки,  радше  молоді  чоловіки  –  лагідної  вдачі,  завжди  у  доброму  гуморі  та  щиро-усміхнені  попри  негаразди,  що  їх  раз  у  раз  переслідували,  неговіркі,  зате  що  не  слово,  то  золото,  то  безцінна  порада,  а  як  два  –  то  ціла  наука.  А  ще  вмілі  на  будь-яку  справу,  а  надто  на  всі  ті  штуки,  які  дозволяють  виживати  у  будь-яких  умовах  і  шануються  серед  хлопців:  розпалити  вогнище  у  зливу,  знайти  воду  в  пустелі,  зорієнтуватися  по  зіркам  або  сонцю.  Мабуть,  через  постійні  змагання  з  неприборканими  силами  природи  вони  й  вбрані  були  відповідно:  рюкзаки,  дробовики,  похватні  чоботи  з  закотом,  блакитні  спортивні  костюми,  що  нагадували  легкі  космічні  скафандри,  зелені  в’язані  шапки,  кучеряві  бороди.  Вони  завжди  кудись  прямували  небаченими,  суціль  з  урочищ  і  рідкісних  природних  явищ  і  об’єктів  складеними  місцинами,  щоправда,  дещо  штучними  –  якщо  придивитися,  ті  місцевості,  наче  пазл,  складалися  зі  зворушливо-охайних  топографічних  позначок,  накладених  на  мапи  з  татового  «Малого  атласу  світу».  Воно  й  не  дивно:  ті  чудові  хлопці  були  моїми  уявними  друзями,  тож  і  все  решту  довкола  них  будувала  моя  уява,  дитяча,  недосвідчена,  несвідома  таких  умовностей  як  достовірність  і  автентичність.  Головне  –  це  були  друзі.

Моя  уява  підхопила  їх  з  телевізора  –  в  урочну  годину  мама  дивилися  інформаційну  програму  «Врємя»,  а  там  насамкінець,  перед  погодою,  торочили  про  спорт.  Спортивні  новини  та  й  новини  загалом  мене  ще  не  цікавили,  я  просто  грався  в  тій  кімнаті,  де  бубонів  наш  опасистий  «Електрон»,  але  голоси  дикторів  все  одно  лізли  в  голову,  і  мої  свідомість  і  підсвідомість  щось  та  й  робили  з  тим,  що  чули  мої  вуха.  Спортивні  коментатори  частенько  згадували  двійко  невдах,  яким  ізнов  «нє  удалось  пєрєіграть»  суперників.  Можливо,  це  було  співчуття  абощо,  але  так  і  знайшлися  мої  друзі.  Звалися  вони  Шиннік  і  Хімік,  та  попри  такі  відверті  вказівки  на  фах  і  рід  занять  і  згадування  в  новинах  спорту,  це  напевно  були  геологи-аматори:  мабуть,  пришестя  в  мою  голову  цих  двох  аутсайдерів  збіглося  в  часі  з  моїм  захватом  геологічною  звитягою,  про  яку,  либонь,  розповів  той  самий  «Електрон-718»  –  масивна  дивовижа,  оздоблена  спокусливо  гладенькими  сенсорними  кнопками  (а  на  дворі  ж  пізні  70-і,  тобто  всі  кнопки  ще  треба  натискати,  а  цих  достатньо  торкнутися).  Аматорський  статус  підкреслював  безкорисливість  карколомних  пригод  моїх  друзів,  адже  подвиги  з  меркантильних  спонукань  не  мають  жодного  сенсу,  цікавого  або  зрозумілого  дитині.

Варто  було  нашому  «Електрону»  згадати  чергову  поразку  моїх  друзів,  і  вони  пускалися  в  подорож  неймовірною  топографічною  країною.  На  них  чекали  перешкоди  та  небезпеки,  випробування  та  завади,  але  все  те  було  їм  до  снаги:  з  усім  упораються  та  ще  до  фінальних  акордів  прогнозу  погоди  розкладуть  багаття,  підвісять  над  ним  закіптявілого  казана,  і  за  мить  в  ньому  забулькотить  юшка,  запахуща,  смаковита  –  я  це  напевно  знаю,  хлопці  завше  мене  частували:  а  ну,  малий,  сьорбни  на  пробу!  Я  торкався  губами  алюмінієвого  черпака  і  робив  щирий  ковток  того  дивовижного  варива,  багатства  смаку  якого  не  досягала  жодна  мамина  або  бабусина  страва.  Бо  ж  то  була  фантастична  їжа,  створена  уявою,  яка  з  нічого  творила  будь-що,  –  а  цей  ковток  доконував  той  акт  творіння,  адже  невідчутна  картинка  в  моїй  уяві  перетворювалася  на  смак  і  густину,  які  відчував  мій  язик.

Мої  друзі  з’являлися  і  без  телевізора  –  щоразу,  коли  бувало  мені  зле,  кепсько,  непереливки,  «к  доскє»,  «опять  нє  смог  пєрєіграть»  і  все  таке  інше.  «Тримайся,  малий!»  –  блискали  до  мене  з  кучерявих  борід  сліпучі  посмішки,  і  я  тримався.  Якщо  Хімік  і  Шиннік  за  мене,  хто  проти  мене?  Хіба  що  я  сам  –  але  ж  то  була  би  ганебна  зрада,  і  навіть  гірша  за  зраду  самого  себе:  зрадити  Хіміка  та  Шинніка  не  можна  було  ні  за  яку  ціну.  Там,  у  тій  неймовірній  топографічній  країні,  де  вони  так  мужньо  та  весело  долали  всі  небезпеки,  одна  слабка  ланка  могла  зганьбити  та  занапастити  весь  ланцюг  –  а  в  тому  ланцюжку  ланок  було  не  двоє,  а  троє,  бо  і  я  був  серед  них  і  з  ними.  Ми  це  робили  заради  нашої  дружби  –  це  така  сама  неймовірна  невидима  річ,  як  ота  юшка,  що  нею  частували  мене  хлопці,  та  де  двоє  або  троє  збираються  в  її  ім’я  –  там  і  вона  посеред  них.

Отак  ми  й  трималися  –  один  за  одного  та  разом,  рік  за  роком,  доки  не  минув  відведений  цьому  щастю  час,  і  згадка  про  Шинніка  та  Хіміка  потрапила  в  розряд  святинь  минулого:  їх  іще  за  звичкою  шанують,  але  самі  вони  вже  не  важать  і  не  діють.  Власне,  діють,  але  на  іншому  рівні:  тепер  це  радше  незаперечне  історичне  свідчення,  на  кшталт  єгипетських  пірамід  або  римських  портиків  –  так,  нема,  звіяло  вітром  і  Давній  Єгипет,  і  Давній  Рим,  але  ж  вони  таки  існували,  ось  –  неспростовні  докази.  Тільки  та  давня  країна,  про  яку  свідчили  Хімік  і  Шиннік,  куди  як  величніша  та  прекрасніша  за  будь-яку  історичну  імперію,  бо  ж  то  країна  мого  дитинства,  власне,  саме  дитинство  як  таке,  благословенний  час,  коли…  Ця  країна  тим  прекрасніша  за  будь-яку  іншу,  що  спершу  ти  живеш  у  ній,  а  потім  вона  живе  у  тобі,  отже,  зруйнувати  її  може  хіба  що  твоє  власне  небуття  або  твоя  власна  зрада,  але  це  ще  треба  довести  або  спростувати  –  можливо,  і  потім  вона  існує  далі,  недоторканна  та  незнищенна,  в  одному  випадку  як  втіха,  в  іншому  як  докір.  Такий  собі  віртуальний  макет  втраченого  раю  у  натуральну  величину,  де  все  влаштовано  найліпшим  можливим  чином  і  саме  так,  як  і  мало  би  бути,  якби  не…

Принаймні,  телевізор,  з  якого  й  постали  мої  уявні  друзі,  не  здатен  ту  країну  зруйнувати.  Нещодавно  плаский  сусідів  «Samsung»  згадав  Шинніка,  мовляв,  це  зовсім  не  геолог-аматор,  а  нібито  ярославська  футбольна  команда,  що  пиячила  та  ганьбилася  на  зборах  у  Туреччині.  Це  ж  маячня  якась,  помилка,  брехня,  провокація,  зухвале  блюзнірство,  сон  нетверезого  блазня,  навіяний  дзижчанням  комара  за  мить  до  пробудження.  З  тривогою  та  надією  шепочу  в  досвітню  темряву:  «Хлопці,  ви  як?»  –  і  звідти  відлунює:  «Тримайся,  малий!  Ми  тримаємося!»  Все  добре.  Хімік  і  Шиннік  впевнено  торують  шлях  неймовірною  місциною,  складеною,  наче  пазл,  зі  зворушливо-охайних  топографічних  позначок,  все  долають,  завжди  перемагають,  а  ще  довготерплять,  милосердствують,  не  надимаються,  не  заздрять,  не  рвуться  до  гніву,  не  шукають  тільки  свого,  а  головне,  зберігають  вірність  –  мені,  собі  та  будь-кому,  хто  на  них  покладається.  Так  воно  було,  є  і  буде  –  нині,  і  повсякчас,  і  во  віки  віків!..

Бо  ж  уявні  друзі  ніколи  не  зраджують.

II.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974158
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2023

Куля (фрагмент)

...все,  що  почалося  пострілом  Гаврили  Принципа,  було  помилкою,  адже  куля,  якою  Гаврила  поцілив  ерц-герцога,  призначалася  не  Францу  Фердинанду  Карлу  Людвигу  Йозефу  фон  Австрійському-Есте,  спадкоємцеві  престолу  Австрії,  Угорщини  та  ще  зо  двох  десятків  дрібніших  престолів,  а  моєму  прадідові,  Якову  Архиповичу  Ревенку,  рибалці  з  села  Олександрівка  Херсонської  губернії.  Жодних  сумнівів,  абсолютна  певність,  що  це  саме  так:  життя  Якова  перші  20  років,  аж  до  28  червня  1914-го,  тобто  до  пострілу  в  Сараєвому,  складалося  цілком  вдало  та  щасливо,  а  після  того  пострілу  пішло  під  укіс,  і  туди  воно  й  прямувало  аж  до  прадідової  смерті,  сім  десятиліть  і  ще  три  роки.  Власне,  вся  ота  війна,  що  зчинилися  нібито  через  Фердинанда,  насправді  збурилася  з  одною-єдиною  метою:  виправити  помилку  Гаврили,  бо  ж  інакше  діда  було  не  дістати.  Втім,  все,  що  почалося  хибним  пострілом  у  Сараєвому  у  червні  1914-го,  могло  закінчитися  вже  за  два  роки,  1916-го.

Якова,  як  мало  не  всіх  чоловіків  у  селі,  мобілізували:  забрали  від  рідної  хати  та  молодої  дружини,  багатого  на  рибу  Лиману,  міцного  човна-каюка  з  новим  вітрилом,  уловистих  сіток  і  ятерів;  взули  в  чоботи,  вбрали  в  шинелю,  видали  гвинтівку  Мосіна  зразка  1895  року,  посадили  у  вагон  і  довгенько  возили  туди  й  сюди,  висаджували,  тримали  в  польових  таборах,  знову  заганяли  у  вагони  та  кудись  везли.  Врешті  решт,  навесні  1916  року  потяг  викинув  мого  діда  разом  із  тисячами  інших  дідів,  чиїм  онукам  народитися  не  судилося,  в  якихось  горбах  і  горах,  набагато  вищих  за  скелі,  що  бовваніли  над  Лиманом.  Дід  був  росту  чималого  та  зміг  роззирнутися  понад  головами  –  а  навколо  аж  кишіло  від  сірих  шинелей  і  сталевих  шоломів,  здавалося,  що  то  не  люди,  а  сама  земля  ожила  та  ворушиться,  стільки  натягнули  в  ті  горби  людей  з  усієї  імперії.  Не  встиг  дід  запалити  цигарку,  як  залунали  команди:  вся  ця  маса  почала  шикуватися  у  довжелезні  звивисті  лінії,  схожі  на  лиманські  хвилі,  а  щойно  ті  хвилі-лінії  вишикувалися,  офіцери  вказали,  куди  бігти  та  стріляти,  і  вони  побігли,  так  само  як  бігли  лиманські  хвилі  на  низький  берег.  І  Яків  побіг,  плутаючись  у  полах  шинелі  та  смикаючи  затвор…  цим,  власне,  й  вичерпалася  його  участь  у  Брусилівському  прориві  та  Світовій  війні.  Ця  історія  мала  отут  закінчитися,  світ  –  повернутися  до  мирних  справ,  і  я  тепер  би  оце  не  писав  і  взагалі  не  існував.  Адже  саме  тієї  миті  чималий  уламок  австрійського  снаряда  (або  угорського,  словацького,  чеського,  чорногорського,  хорватського,  польського,  італійського,  румунського,  сербського,  руського  –  така,  бачте,  мозаїчна  була  імперія  Габсбургів,  що  тепер  годі  встановити  походження  того  уламку,  який  досі,  мабуть,  іржавіє  десь  там  у  Карпатах)  –  отже,  саме  тієї  миті  чималий  уламок  снаряда  розтрощив  дідову  гвинтівку,  відкраяв  полу  його  шинелі  та  ліву  холошу  його  галіфе,  а  разом  із  ними  й  геть  усю  плоть  з  його  лівої  ноги  від  колінного  суглоба  аж  до  сідниці,  начисто,  аж  до  блакитно-рожевої  os  femoris,  стегнової  кістки.  Горби,  гори,  небо,  сонце,  крики,  постріли,  зойки,  вибухи,  накази,  постріли  –  все  те  зникло  спершу  у  спалаху  сліпучого  болю,  а  потім  у  темряві,  що  огорнула  Якова  щільно  й  зусібіч,  як  лиманська  вода,  коли  він,  бува,  десь  подалі  від  берега  стрибав  зі  свого  каюка  сторчголов  і  намагався  дістати  дно.  Яків  лежав  горілиць  у  калюжі  своєї  та  чужої  крові,  серед  понівечених  і  мертвих  тіл,  сам  понівечений  і  ніби  мертвий.

Цілком  здавалося,  що  Сараєвську  помилку  виправлено,  а  відтак  Брусилівський  прорив  успішно  виріс  у  потужний  наступ,  який  мав  би  покласти  край  кампанії  та  всій  війні  загалом  і  повернути  вцілілих  і  скалічених  вояків  до  їхніх  хат,  ланів,  верстатів,  човнів,  шинків  і  пивниць,  а  Європу  –  до  старого  доброго  довоєнного  життя.  Та  сталося  інакше:  Яків  випірнув  з-під  темряви,  як  з-під  лиманської  води,  блимнув  очима  та  хапнув  ротом  повітря;  наступ  негайно  уповільнився.  Невдовзі  Яків  почув  ріжок  санітарів,  які  шукали  живих  серед  мертвих,  мляво  поворухнувся  та  змахнув  правицею.  Його  вклали  на  ноші  та  доправили  до  шпиталю,  де  він  попри  всі  очікування  лікарів  не  помер  ані  того  дня,  ані  наступного,  ані  найближчого  часу,  і  наступ  у  Карпатах  захлинувся  остаточно  та  зупинився.  Втім,  лікарі  не  давали  Якову  жодних  шансів  ані  на  виживання,  ані  на  одужання,  і  Світова  війна  перейшла  у  позиційну  фазу.

Яків  провалявся  по  шпиталях  мало  не  рік;  він  не  одужував  і  не  помирав,  і  так  само  цей  рік  тупцяла  на  місці  війна.  Кінець  кінцем,  лікарям  набридло  прогнозувати  смерть,  яка  ніяк  не  наставала,  або  життя,  яке  ось-ось  могло  згаснути,  і  вони  комісували  впертого  пацієнта  –  хай  викидає  свої  коники  деінде.  Заледве  живий  Яків  іще  кілька  місяців  поневірявся  залізницями  імперії,  доки  не  повернувся  до  рідного  села,  а  війна  зайшла  в  свій  наступний  рік,  така  сама  одноманітна  та  виснажлива,  як  очікування  смерті.  На  смерть  Якова  чекали  всі,  він  і  сам  її  жадав,  тому  що  життя  в  ньому  ледве  жевріло:  він  зробився  ні  на  що  не  придатний,  зійшов  на  пси  як  рибалка,  як  ґазда,  як  чоловік,  лежав  на  лаві,  дихав,  от  і  все.  «Господи,  забери  мене  сьогодні»,  -  благав  Яків  щодня,  але  Господь  не  чув  його,  так  само,  як  не  чула  дружина,  адже  благав  дід  подумки.  

Та  все  ж  таки  той  день  настав.  Яків  прокинувся,  розплющив  очі  та  одразу  примружив  їх  через  яскраве  травневе  світло,  що  лилося  крізь  вікно,  таке  яскраве,  що  Яків  бачив  його  й  крізь  витончені  недугою  повіки  та  відчував  його  тепло  на  обличчі.  «Гарна  погода,  оце  б  на  Лиман  тепер»,  -  сказав  собі  Яків  і  відчув,  як  світло  притлумилося  та  зникло:  мабуть,  звідкілясь  насунуло  хмарище  та  заснувало  небо  та  сонце.  Він  знову  розплющив  очі    та  побачив  у  дверях  смерть:  у  неї  не  було  ані  каптура,  ані  коси,  вона  мала  вигляд  присадкуватої  старої  баби,  щоправда,  вбраної  в  усе  чорне,  від  хустки  до  спідниці.  «Я  візьму  його!»  -  сказала  вона  владно,  Яків  знов  заплющив  очі  та  з  жалем  подумав,  що  якось  воно  вийшло  не  дуже,  ніби  чекав  на  смерть  і  благав  про  неї,  а  прийшла  –  і  очі  б  не  дивилися,  і  жити  захотілося…

Аж  тут  почувся  жінчин  голос:  Антоніна  дякувала  смерті,  що  та  бере  її  чоловіка,  гаряче  та  якось  аж  запопадливо.  Якову  очі  на  лоба  полізли,  аж  тут  в  хату  набилися  сусіди,  вклали  діда  на  ноші,  зроблені  з  двох  його  весел  і  шматка  парусини,  та  кудись  понесли.  «Що  ж  це,  мене  без  відспівування,  без  труни  ховають…»  -  міркував  собі  Яків  спроквола,  а  його  все  несли  та  несли,  вже  й  церкву,  й  цвинтар  проминули,  а  за  цвинтарем  звернули  на  зарослу  стежину,  якої  дісталися  до  маленької  кривобокої  хатинки.  Яків  тут  ніколи  не  бував.  Сусіди  занесли  його  в  ту  хатинку,  переклали  з  ношів  на  лаву  та  й  пішли  собі,  а  тоді  перед  Яковом  знов  з’явилася  та  сама  стара  баба  та  дала  йому  щось  пити.  Від  того  питва  Яків  знепритомнів,  а  коли  очуняв,  то  сидів  голісінькій  у  діжі,  по  саме  підборіддя  у  теплій  запашній  воді,  в  якій  рясніло  якесь  зілля  та  лоскотало  йому  шкіру.  Коли  вода  схолола,  баба  звеліла  Якову  вилізти  з  діжі,  він  слухняно  ухопився  за  її  краї  та  спробував  підвестися  –  і  справді,  зіп’явся  на  прямі  ноги,  уперше  від  22  травня  1916  року,  коли  разом  з  усіма  іншими  побіг  в  атаку  під  ясним  небом  Галіції  та  отримав  уламком  снаряда,  -  зіп’явся  та  одразу  мало  не  впав,  але  баба  підхопила  його  на  диво  міцними  руками  та,  наче  дитя,  перенесла  на  лаву,  де  Яків  заснув,  як  маля.

У  ті  діжу  стара  баба  заганяла  Якова  на  кілька  годин  щодня,  всі  три  літні  місяці,  а  ще  мастила  якоюсь  чорною  багнюкою  та  натирала  смердючою  олією  та  медом  дідове  стегно,  яке  поволі  обростало  новою  плоттю.  В  перший  день  вересня  баба  дала  йому  ціпок  і  звеліла  вертатися  додому,  куди  він  і  дістався  сам,  без  сторонньої  помочі.  Відтоді  та  аж  до  самої  смерті  Яків  не  обходився  без  ціпка,  зате  знову  порався  по  господарству  та  рибалив  на  Лимані…

Так  Світовій  війні  не  вдалося  вколошкати  прадіда  та  виправити  хибу  Гаврили  Принципа,  який  і  сам  тим  часом  пішов  у  засвіти,  а  відтак  та  війна  остаточно  втратила  сенс  і  вщухла,  щоправда,  не  без  наслідків.  Подейкували,  що  Європа  замирилася  на  таких  умовах,  що  дехто  вже  пророкував  неминучу  наступну  війну,  що  вибухне  вже  незабаром.  Дід  на  те  не  зважав,  а  можливо,  чутки  про  це  просто  не  дійшли  до  села,  тож  він  і  зажив  собі  так,  як  бажав  і  мріяв,  тобто  так,  як  жив  до  війни,  якщо  не  рахувати  кульгавої  ноги  та  ціпка.  За  деякий  час  у  Якова  з  Антоніною  народилася  донька,  моя  майбутня  бабуся,  а  я  наблизився  до  цього  світу  ще  на  одне  покоління.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970371
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023

Вороняча клепка

Ворони  не  втомлюють  дивувати  -  якщо,  звісно,  ви  самі  не  втомлюєтеся.  Адже  спостереження  за  ними  вимагає  часу,  а  надто  терпіння:  відомо,  що  ці  розумахи  вдаються  до  свого  роду  мімікрії.  Щойно  помітивши  наполегливу  увагу,  ворони  починають  поводитися,  наче  якісь  інші  птахи,  манери  яких  вони  досконало  підмічають  і  майстерно  відтворюють  (або  вшиваються,  якщо  та  увага  здається  їм  загрозливою).  Але  час  і  терпіння  приносять  плоди:  коли  ворони  звикають  до  певної  людини,  яку  вони,  за  твердженням  вчених,  пізнають  за  рисами  обличчя,  то  вже  не  приховують  свій  спосіб  життя  і  повадки.  Тоді  достатньо  навіть  коротенької  прогулянки  Ботсадом,  аби  помітити  щось  про  них  новеньке  та  цікаве.

От  і  нині  -  ми  з  Тонею  прогулювалися  узвишшям  над  долиною  магнолій,  коли  до  нас  приєдналися  дві  ворони,  яких  ми  вже  кілька  місяців  підгодовуємо.  Розташувалися  ми  на  сніданок  під  старим  кленом  -  дарма,  що  негода  добряче  обпатрала  його  крону  та  мало  що  від  неї  залишила,  зате  коріння,  яким  той  клен  тримається  за  край  височини  над  прірвою,  таке  покручене  та  розлоге,  що  утворює  прекрасне  сідало,  не  гірше  за  трон  якоїсь  поважної  лісової  істоти,  як  опікується  Ботсадом.  Отже,  я  влаштувався  на  тому  троні,  а  Тоня  та  ворони  посідали  обабіч,  Тоня  праворуч,  ворони  ліворуч,  і  ми  заходилися  снідати.  Хоча  знайомство  з  воронами  не  таке  давнє,  як  з  Тонею,  та  брали  вони  їжу  з  моїх  пальців  майже  так  само,  як  і  вона,  без  остраху,  хоча  й  не  без  пильності:  хтозна  тих  двоногих  і  чотирилапих,  різні  трапунки  бували,  все  ж  таки  пішоходи  -  нижчі  створіння.

Пригоститися  в  того,  хто  радий  пригостити,  нескладно  та  необтяжливо.  А  от  спробуйте  те  пригощання  запити,  коли  добродій  про  це  не  подбав,  снігу  нема,  вода  в  озерці  та  калюжах  замерзла,  а  обидва  витоки  Паньківського  струмка  лежать  у  володіннях  інших  пар  ворон,  зовсім  не  схильних  тими  володіннями  та  водними  ресурсами  ділитися.  Але  на  те  і  потрібена  клепка  в  голові,  аби  розв'язувати  такі  задачі!  -  ворони,  поковтавши  їжу,  поважно  покрокували  слідом  за  нами  з  Тонею,  та  дійшли  тільки  до  тоненького  шару  льоду,  який  вкрив  стежку.  Тут  вони  зупинилися  та  заходилися  дзьобами  той  лід  розбивати  на  шматочки  та  ковтати,  шматочок  за  шматочком.  Вигляд  у  птахів  був  більш  ніж  задоволений  -  як  на  мене,  вони  не  стільки  тішилися  ситістю,  скільки  пишалися  власною  кмітливістю,  яка  допомогла  їм  втамувати  спрагу,  від  якої  взимку  вони  страждають  так  само,  як  від  голоду  та  холоду.

Я  зааплодував  воронам  -  подумки,  аби  не  лякати  їх  справжніми  оплесками,  і  ми  з  Тонею  рушили  додому,  плекаючи  це  нове  спостереження.  Гадаю,  вигляд  у  мене  був  не  менш  задоволений,  ніж  у  ворон  –  але  достеменно  про  те  знає  тільки  Тоня.

I.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969923
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2023

Кому премію за коротку прозу?

Попри  війну  з  московитами  триває  прийом  творів  на  здобуття  Міжнародної  літературної  премії  короткої  прози  імені  Василя  Портяка.

Автори  надсилають  на  електронну  адресу  НСПУ:  nspu@ukr.net  (з  позначкою  «Премія  ім.  В.  Портяка»)  текст  короткої  прози  обсягом  не  більше  35  000  знаків  з  пробілами  форматом  doc,  docx,  rtf,  кегль  14.  Перед  назвою  твору  пишеться  заява  автора  щодо  висунення  його  твору  на  здобуття  Премії,  вказується  прізвище,  ім’я,  по  батькові  автора,  місце  проживання,  контактний  номер  телефону  та  електронна  адреса,  а  також  дозвіл  на    оприлюднення    персональних  даних  автора.

Переможець  конкурсу  отримує  диплом,  медаль,  книгу  з  творами  п’ятнадцяти  фіналістів  та  грошову  винагороду  в  розмірі  10000  грн.  П’ятнадцять  фіналістів  отримують  дипломи  та  книги  з  їхніми  творами.

Твори  приймаються  до  31  грудня  включно.  Поспішіть,  часу  залишилося  не  так  і  багато.

litcentr.in.ua/news/2022-12-31-14554

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967881
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2022

Когнітивні здібності

-  Тоню!

Ніякої  відповіді.

-  Тоню!

Ніякої  відповіді.

-  Добре,  тоді  я  сам  пішов,  може,  до  крамниці  зайду,  де  тебе  печивом  пригощають...  -  причиняю  двері,  роблю  кілька  кроків  і  повертаюся  -  зазвичай  вона  вже  тупцяє  на  порозі  та  волає  на  всю  хату:  "Ой,  людоньки,  ой,  що  ж  це  робиться,  ой,  не  взяли  мене  гуляти,  а  я  ж  так  благала-вмовляла..."

Зазираю  в  коридор  -  нема.  Не  хоче  Тоня  гуляти  -  вогко,  брудно,  холодно  на  вулиці,  згори  на  вуха  капає,  знизу  сіль  лапи  пече.  Мовчки  лежить  у  родинному  укритті  та  мої  запрошення  та  обіцянки  собачих  благ  ігнорує.

-  Ходімо,  там  вже  Молі,  Голді,  Ені,  Рокі,  Харві  та  Лея  на  тебе  чекають.
Ніякої  відповіді.

-  А  ходімо  до  Юри!  -  це  наш  із  Тонею  сусід,  якого  вона  обожнює.
Ніякої  відповіді.  Йти  нікуди  не  хоче,  а  обіцянкам  моїм  віри  не  йме:  хіба  ж  уперше  її  з  теплого  кубла  на  холод  отак  виманюють?

Ну,  постривай,  постривай...  Дістав  телефон,  відкрив  налаштування  та  обрав  вже  активний  тон  вхідного  дзвінка  -  себто  той,  до  якого  Тоня  звикла.  Після  другої  трелі  "зняв  слухавку":

-  (суворо)  Слухаю...  (неймовірно  радісно)  О,  вітаю,  Юро,  так...  так...  (стурбовано)  звісно,  зайду,  хвилинку,  Юро...  -  а  Тоня  вже  й  пострибала  сходинками  до  Юриних  дверей.  Підхопив  її  та  поніс  гуляти,  подумки  подякувавши  когнітивним  здібностям  -  здебільшого,  звісно,  Тоніним,  і  зовсім  трішки  -  своїм.

XI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967272
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2022

«Мій» окунь

А  сталося  це  так.  Літо  того  дачного  сезону  вдалося,  врожай  яблук  очікувався  фантастичний,  про  що  я  почав  нарікати,  щойно  вся  ця  солодка  «фрукта»  достигла.  Першим,  як  годиться,  дійшов  білий  налив:  наш  сад  тепер  удень  і  вночі  лунав  глухими  ударами,  ніби  там  хтось  перебігав  туди-сюди,  –  це  падали  на  пісок  яблука.  Ще  день-два,  і  вони  набудуть  тієї  стиглості,  коли  їхні  пахощі  відчуваються  аж  на  березі,  а  падіння  навіть  з  найнижчої  гілки  є  фатальним  –  білий  бочок  від  удару  швидко  темніє,  потім  рудіє,  і  яблуко  гниє  просто  на  очах.  Бабуся  оголосила  яблучні  жнива,  авральне  «збирання  врожаю»,  а  всі  мої  дачні  розваги  були  скасовані  та  заборонені.  Першим  ранковим  катером  ми  приїздили  з  Херсона  на  наш  дачний  острів,  набирали  повні  відра  та  кошики  яблук,  тягнули  їх  острівними  стежками  до  причалу,  вантажили  на  катер,  доставляли  в  місто,  потім  тролейбусом  везли  до  бабусі,  піднімали  пішки  на  її  дуже  високий  четвертий  поверх,  де,  нарешті,  заставляли  тими  відрами  та  кошиками  маленьку  кухню,  затісну  як  на  таку  простору  квартиру  та  такий  врожай.  А  в  тій  кухні,  здається,  ніколи  не  згасав  вогонь  під  мідно-червоними,  немов  пекельним  полум’ям  розжареними,  казанами  й  тазами,  в  яких  варилося  яблучне  варення,  якась  «п’ятихвилинка».  Звісно,  тим  самим  опікувалися  тепер  всі  інші  дачники-острів’яни,  тому  на  причалах,  стежках,  катерах,  зупинках  і  у  тролейбусах  було  не  протовпитися,  скрізь  люди  з  лантухами,  наплічниками,  кошиками  та  відрами  білого  наливу,  сп’янілі  від  втоми  та  солодкого  яблучного  духу.  Стікаючи  потом  і  шкодуючи  про  таке  дурне  марнування  літнього  часу,  я  штовхався  з  ними  та  серед  них  і  мурмотів  про  себе  два  слова:  вони,  як  на  мене,  краще  за  бабусине  «збирання  врожаю»  пасували  тій  лихоманковій  роботі,  –  «страждання  врожаєм».

Їхати  з  дачі  до  міста  доводилося  не  ввечері,  як  зазвичай,  а  в  розпал  дня,  аби  випередити  згубний  процес  гниття,  який  псував  яблука,  щойно  їх  знімали  з  гілок.  Я  б  з’їдав  їх  просто  неба,  сидячі  на  дереві,  верхи  на  зручному  розгалуженні  за  два  метри  над  землею.  Лиш  там,  на  рідній  деревині,  білий  налив  смакує  найкраще:  яблука  такі  соковиті,  що  аж  вибухають  на  зубах  із  таким  самим  хрускотом,  як  нині  вже  вимерлий  цукор-рафінад,  а  варення…  ну  що  те  варення,  я  його  не  їм.  Але  отака  довершена  стиглість  не  витримує  ані  зберігання,  ані  перевезення.  Яблуко  швидко  обертається  на  якусь  вату,  а  потім  і  на  кашу,  ані  тобі  хрускоту,  ані  аромату,  про  смак  годі  казати.  Проте  спожити  весь  той  врожай  таким  чином,  ласуючи  яблуками  просто  неба,  було  неможливо,  навіть  якби  всі  родичі  повилізали  на  дерева.  Та  й  бабуся  не  поділяла  мого  ставлення,  тому  кожен  липневий  день  перетворювався  на  те  саме  –  для  неї  на  «збирання  врожаю»,  а  для  мене  –  на  «страждання  врожаєм»,  а  яблука  все  достигали  та  достигали.

Отак  ми  вкотре  дошкандибали  з  нашими  відрами  та  кошиками  до  дачного  причалу  та  сховалися  від  безжального  сонця  під  деревами  –  чекати  на  катер,  який  трохи  спізнювався.  Ніхто  не  наважувався  виходити  на  причал:  сонце,  здається,  від  самого  сходу  та  аж  до  сутінок  стояло  в  зеніті,  на  небі  ані  хмаринки,  спека  неймовірна,  і  наш  металевий  причал  був  гарячий,  наче  розжарена  пательня  або  бабусині  мідні  казани  з  яблучним  варенням.  Аж  тут  на  причал  вийшов  хлопчина  з  вудкою  –  москвич,  що  гостював  у  наших  сусідів  і  не  дав  їм  себе  запрягти  у  яблучні  жнива.  Навіть  не  глянувши  на  спітнілий  натовп,  він  налаштовував  свою  коротеньку  вудку  –  то  був  спінінг,  мабуть,  дорогий,  можливо,  навіть  імпортний,  аж  надто  він  був  ладний  і  зручний.  Хлопчина  погойдав  у  повітрі  чималу,  з  мою  долоню  блешню,  коротко  змахнув  вудлищем,  блешня  намалювала  стрімку  сліпучу  блискавку  над  річкою  та  впала  у  воду.  Хлопчина  трохи  почекав,  доки  блешня  трохи  зануриться,  і  заходився  крутити  котушку.

Я  спостерігав  за  ним  із  суперечливими  почуттями:  так  дивиться  отруєна,  але  вже  зголодніла  людина  на  їжу,  з  апетитом  і  нудотою  одночасно.  Я  й  сам  би  тепер  волів  сидіти  з  вудкою  на  цьому  найгарячішому  в  світі  причалі,  а  не  плентатися  до  міста  з  клятими  відрами.  Проте  всім,  за  винятком  цього  московита,  прекрасно  відомо,  що  на  таку  велетенську  блешню  тут  ніхто  нічого  ніколи  …

Спінінг  москвича  раптом  зігнуло  у  дугу,  і  він  відступив  назад,  широко  смикнув  вудлище  двома  руками  аж  за  голову  та  запрацював  котушкою.  Далі  я  спостерігав  за  ним  без  жодного  скепсису,  натомість  мною  оволодів  азарт  затятого  вболівальника,  а  хлопчина  вже  за  пару  хвилин  витягнув  з  води  чималого  смугастого  окуня  та  спокійнісінько  пішов  собі,  несучи  здобич  на  блешні  та  навіть  оком  не  кинувши  в  мій  бік.  Коли  він  вже  майже  зник  за  поворотом  стежини,  риба,  що  до  того  нерухомо,  наче  мертва,  висіла  на  жилці,  грайливо  змахнула  хвостом  –  отоді-то  в  мене  й  народилася  та  божевільна  ідея.

У  «нашому  Дніпрі»,  тобто  поруч  із  нашою  дачею,  окуні  не  ловилися  ніколи,  зовсім,  натомість  за  мисом,  що  відмежовував  «наш  Дніпро»  від  дачного  причалу,  їх  було  чимало.  Під  причалом  вода  була  глибока,  текла  повільно,  подекуди  на  ній  колихалися  острівці  латаття,  а  на  дні,  мабуть,  було  повно  каміння,  старих  паль  і  затоплених  дерев  –  саме  тому  так  часто  обривалися  тут  мої  вудки.  Таку  воду  окунь  полюбляє,  це  для  нього  заповітні  мисливські  угіддя  –  вранці  тут  завжди  можна  було  помітити,  як  окуні  аж  з  води  вистрибують,  коли  переслідують  здобич,  а  літали  і  вони,  і  їхня  здобич  аж  ніяк  не  гірше,  ніж  славнозвісні  летючі  риби  південних  морів.  А  мені  б  хотілося,  аби  й  у  «нашому  Дніпрі»  мешкала  та  ловилася  ця  риба,  тим  більш,  що  я  вважав  її  абсолютно  чесною  у  відносинах  із  рибалкою:  якщо  вже  окунь  бере,  то  бере,  тільки  й  роботи,  що  витягнути  з  води.  Жодних  оцих  оманливих  маневрів  із  поплавцем,  ніякого  тобі  хитрування  –  окунь  хапав  наживку  сміливо,  навіть  зухвало,  одразу  ковтав  і  живця,  і  гачок,  і  взагалі  все,  що  міг  проковтнути,  через  що  сам  себе  і  підсікав,  а  потім  чинив  спротив  самою  своєю  силою,  а  не  тягнув  снасть  під  топляки;  це  була  вірна  здобич,  аби  жилка  витримала.

Отже,  поспостерігавши  за  тим  яскравим,  у  один  кидок  і  один  смик  добуванням  окуня,  я  відчув  щось  на  кшталт  натхнення.  А  що  як  цих  окунів,  які  аж  кишіли  під  дачним  причалом,  переселити  за  мис,  у  «наш  Дніпро»?  Тоді  за  деякий  час  мені  гарантований  улов  цих  гарнющих  і  чесних  риб.  Ще  ніколи,  як  того  дня,  я  не  тягався    з  кошиками  та  відрами  з  таким  відчаєм:  мене  осяйнула  прекрасна,  просто  геніальна  ідея,  втілити  яку  можна  було  просто  зараз,  а  я  змушений  опікуватися  цим  дурним  варенням,  яке  я  навіть  не  їм!

Та  не  раніше,  ніж  закінчилося  «страждання  врожаєм»  білого  наливу,  я  зміг  узятися  за  свій  грандіозний  проект.  День  у  день  я  ходив  на  причал,  ловив  окунів,  обережно  знімав  їх  з  гачка  та  садив  у  садок.  Незабаром  я  второпав,  що  немає  сенсу  ловити  їх  одразу  багато,  адже  доки  я  спіймаю  останніх,  перші  вже  поснуть  і  будуть  придатні  не  для  переселення  та  акліматизації,  а  хіба  що  для  смаження  або  в  юшку.  Тоді  б  я,  наче  той  Чічіков,  вивів  би  на  поселення  в  Херсонську  губернію  суто  мертвих  душ.  На  щастя,  окуні  вирізнялися  витривалістю,  і  коли  я  не  барився,  більш-менш  щасливо  добиралися  до  «нашого  Дніпра»  у  відерці  з  водою,  накритому  листям  лопуха.  Щоправда,  не  всі  вони  виживали  після  переїзду:  за  день-два  я  помічав  на  дні  під  містком  деяких  своїх  піддослідних,  застиглих,  із  розчепіреними  білими  зябрами,  а  ще  ж  учора  вони  були  живі-здорові,  а  їхні  видовжені  нижні  щелепи  та  зяброві  кришки  світилися  таким  самим  фантастичним  світлом,  як  скляні  трубочки  на  неонових  вивісках  херсонських  кав’ярень  і  крамниць.  Я  шкодував,  я  соромився,  але  заспокоював  совість  тим,  що  доля  спійманої  риби  за  будь-яких  обставин  є  доволі  прикрою;  врешті  решт,  то  могли  бути  якісь  інші  окуні,  окуні-зайди,  а  не  «мої».

Так  минуло  кілька  тижнів,  і  я  втратив  інтерес  до  власної  геніальної  ідеї:  не  складно  уявити  собі,  що  відчуває  рибалка,  який  ловить  і  відпускає  рибу!  Це,  здається,  вважається  спортивним  рибальством,  а  я  такого  ніколи  не  розумів.  Якщо  спіймана  риба  не  потрапила  на  пательню  або  в  казан,  лови  втрачають  свій  прадавній  сенс,  перетворюються  з  гідної  справи,  що  давала  мені,  хлопцю  10-12  років,  дорослий  статус  рибалки-годувальника,  на  пусту  забавку,  що  могла  здобути  хіба  що  звання  спортсмена-нероби.  І  я  кинув  свої  вправи  у  розведенні  риби,  цілком  зосередився  на  рибальстві,  а  згодом  і  забув  про  свій  проект.

Згадав  я  про  нього  лише  років  за  два,  коли  якось  вранці  вийшов  на  місток  із  вудкою.  Ретельно  прицілився,  кинув  снасть  і  поцілив  точно  в  середину  невеличкого  «віконця»  посеред  суцільних  хащ  водорості.  Мій  біло-червоний  поплавець-перо,  ледве  виринувши  з  води,  негайно  та  стрімко  пішов  назад  під  воду  та  залишився  там.  Крізь  жовтувато-зелену  воду  я  бачив,  як  він  завмер:  його  світлий  кінець  вказував  на  мою  здобич,  що  сховалася  серед  листя  та  стебел  рдесника  та  водяної  кропиви,  а  червоний  –  на  мене:  прокинься  та  підсікай!  Риба,  яку  я  тут  зазвичай  ловив,  так  не  клювала,  –  і  я  підсік,  відчув  сильний  і  «чесний»  удар  по  вудлищу,  і  за  мить  тримав  здобич  у  руках.  Окунь  був  невеличкий,  з  долоню,  –  та  я  радів  так,  ніби  витяг  з  води  одне  з  тих  небачених  чудовиськ,  про  яких  згадували  старовинні  книжки,  «сомы  (до  1  саж.  дл.),  щуки  (до  3½  фт.)»:  адже  це  напевно  був  «мій»  окунь!

Відтоді  окуні  хоч  по  одному,  а  завжди  потрапляли  в  мій  садок,  а  ще  за  два  роки  я  спіймав  у  «нашому  Дніпрі»,  на  зарослій  травою  мілині  найбільшу  з  усіх  коли-небудь  добутих  мною  риб.  Той  окунь  ніби  чекав  на  мене,  я  просто  не  міг  розминутися  з  ним,  а  він  –  зі  мною:  на  схід  сонця  я  кинув  у  траву  снасть  із  живцем,  а  коли  остаточно  смеркло,  просто  потягнув  снасть  –  і  витягнув  рибину  на  берег,  без  боротьби  та  звичайного  «чесного»  спротиву.  Це  був  справжній  велет,  півтори  кілограми  і  ще  якісь  грами,  мабуть,  це  все,  на  що  тепер  здатні  окуні  Дніпровського  пониззя,  але  не  це  головне.  Він  був  прекрасний!  –  окунь  загалом  гарна  риба:  широкі  темно-смарагдові  смуги  впоперек  блідо-зеленого  потужного  тіла  з  крутим  загорбком,  неонове  сяяння  щелеп  і  зябер,  криваво-червоні  хвіст  і  грудні  плавці,  шпичастий  спинний  плавець-гребінь  із  чорним  «очком»,  якого  не  має  жодна  інша  річкова  риба.  Та  в  того  окуня  всі  ці  типові  ознаки  були  доведені  до  ідеалу.  Це  була  рибина  в  повному  розквіті;  трапився  б  він  мені  раніше  або  пізніше,  я  б  і  не  здогадався,  який  то  красень  –  наш  нижньодніпровський  окунь.

Але  й  не  це  було  головне!  –  адже  це  був  «мій»  окунь,  поза  всіма  сумнівами  –  «мій»;  ні,  я  не  відчував  нічого  такого,  що  люди  зазвичай  відчувають  щодо  хатніх  тварин  або  худоби,  це  було  дещо  зовсім  інше.  Мабуть,  те  саме,  що  виникло  між  хемовим  старим  і  його  рибиною,  між  мелвіловим  капітаном  Ахавом  і  його  білим  китом,  між  усіма  такими  стариганями  та  їхніми  рибинами;  те,  що,  напевно,  можна  було  б  назвати  одним  коротеньким,  але  таким  влучним  словом,  –  «доля».

VIII.2021-ХІ.2022
Ілюстрація:  Winslow  Homer,  Fish  and  Butterflies,  1900
Де  подивитися:  commons.wikimedia.org/wiki/File:Winslow_Homer_-_Fish_and_Butterflies.jpg  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967089
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2022

Рятування потопаючих

Був  у  Юрка  брат-одноліток  –  не  рідний,  двоюрідний,  або  кузен,  якщо  мовою  романів  Жуля  Верна,  якими  зачитувалися  обидва.  Брати  змалку  були  друзі  нерозлийвода,  і  залишилися  друзями  потім,  вже  дорослими.  Проте  одного  дня,  раптом  і  без  жодних  попереджень,  ця  дружба  перервалася.  Ніби  на  якійсь  незнаній,  тільки  йому  відомій  станції  брат  пересів  у  зустрічний  потяг,  а  всіх  випадкових  попутників  тієї  ж  миті  викинув  з  голови.

Звісно,  таке  трапляється:  хлопці  ростуть  поруч  і  разом,  дорослішають  і  розуміють,  що  весь  це  час  вони  росли  в  різні  боки,  а  тепер  вже  не  вірні  друзі,  а  чужі  люди,  яким  нема  про  що  розмовляти.  І  розуміти  це  буває  дуже  прикро.  Ще  вчора  здавалося,  що  друг  був  тобі  такий  самий  близький  і  зрозумілий,  як  ти  йому,  і  в  тій  близькості  та  зрозумілості  було  стільки  єдності,  скільки  її  взагалі  може  бути.  А  потім  все  це  закінчується.  Людина  ніби  скидає  з  себе  все,  що  робило  її  такою  тобі  близькою.  А  там,  під  тим  усім,  виявляється  незнайомець  із  холодними  очима.  Ти  ще  бачиш  у  ньому  друга  –  таким,  яким  він  був  ось  щойно,  та  він  вже  зробився  таким  іншим,  що  далі  ніяка  дружба  неможлива.  Мабуть,  і  він  бачить  те  саме.

Та  все  це  чекало  на  Юрка  в  майбутньому;  нині  брат  був  йому  і  кращим  другом,  і  найближчим  ближнім.  Траплялося,  брати  сварилися,  навіть  билися,  але  не  сварки  та  бійки,  а  примирення  та  невзаємні  поступки  були  запорукою  незламності  цієї  дружби.

Одного  спекотного  літа  Юркові  сусіди  влаштували  на  солончаку  над  Лиманом  водопій  для  худоби.  Пригнали  колгоспний  екскаватор,  і  той  за  півгодини  викопав  у  м’якому  ґрунті  величезну  яму,  а  та  одразу  почала  наливатися  каламутною  водою.  Однак  природа  зіграла  з  людьми  злий  жарт:  з  солончакових  глибин  в  яму  пішла  вода  не  солонувата,  не  солона,  а  гірка!  –  рапа,  а  не  вода.  Корови  від  неї  відмовилися.

Проте  гускам  і  качкам  вода  та  яма  прийшлися  до  смаку.  Від  світанку  птахи  товклися  навколо  ями  та  плюскалися  в  новій  водоймі,  що  була  вдвічі  ближче  до  їхніх  обійсть,  ніж  Лиман.  А  понад  усе  їм,  певно,  подобалося  з  тієї  водойми  вибиратися.  Схили  ями  були  круті,  майже  прямовисні,  а  до  води  від  краю  ями  було  мало  не  метр.  Гуси  та  качки,  аби  видертися  з  ями,  чимдуж  вимахували  крилами,  затято  шкрябали  лапками  круті  слизькі  схили  та  галасували  на  весь  солончак.  Мабуть,  уявляли,  що  летять.

Брати  теж  походжали  до  ями.  Хоч  яке  це  було  простеньке  місце  –  купа  землі  та  яма  з  водою  –  а  хлопці  й  тут  знаходили  собі  розваги.  Можна  було  кидати  камінцями  в  предмети,  що  плавали  в  ямі;  інколи  ними  ставали  качки  та  гуси,  але  брати  про  те  не  розповідали  нікому.  Також  можна  було  кидати  у  воду  грудки  землі  та  затято  сперечатися,  чия  грудка  зчинила  найголосніший  сплеск  або  здійняла  найбільший  фонтан.  Можна  було  лякати  поснуле  птаство,  вистрибнувши  несподівано  з-за  купи  землі  та  змусивши  птахів  всіх  разом  стрибати  у  воду…  Чого  тільки  не  вигадували  брати  над  тією  ямою.

Того  дня  від  самого  ранку  брати  гралися  в  «танка».  Танком  вони  називали  короткий  вузький  рівчак,  над  яким  на  чотирьох  кілках  було  натягнуто  тент  з  поліетиленового  мішка;  баштою  слугувала  тачка,  поставлена  догори  дриґом  поруч  із  рівчаком.  Всупереч  назві,  «танк»  не  відзначався  ані  маневреністю,  ані  всюдихідністю  –  він  взагалі  не  рухався;  направду  то  була  ДОТ  або  ДЗОТ,  аж  ніяк  не  танк.  А  ще  дорослі  час  від  часу  ставили  його  «башту»  як  годиться,  на  колеса,  і  вона  знов  робилася  тачкою  та  слугувала  цілком  мирним,  господарським  справам,  а  «танк»  стояв  обезголовлений.  Проте  уява  братів  наділяла  його  всіма  необхідними  властивостями,  і  якби  вже  тоді  існував  танковий  біатлон,  їхній  «танк»  напевно  здобув  би  не  одну  перемогу.  Звісно,  їм  і  на  думку  не  спадало,  що  за  кількадесят  років  тут  знову  гримітиме  справжня  війна,  яка  зруйнує  та  спустошить  рідне  село,  а  окупанти  зариватимуть  свої  танки  у  землю  над  Лиманом  так  само,  як  це  робили  брати  за  своїм  «танком»  на  власному  городі.

Награвшись  у  «танк»,  брати  пішли  до  ями,  подивитися,  що  там  і  як.  Нічого  нового  вони  не  побачили.  Юрко  видерся  на  купу  землі,  аби  оглянути  околиці,  а  брат  присів  на  край  ями  та  звісив  ноги  до  води.  Юрко  роззирався  та  вигукував  про  все,  що  помічав  зі  свого  спостережного  пункту.  Брат  знизу  коротко  відповідав  «так»  і  «ну»  та  знічев’я  кидав  камінці  у  воду.

За  якийсь  час  запала  мовчанка.  Юрко  вже  повідомив  про  все,  що  побачив  навколо.  Нічого  не  відбувалося.  Нікого  не  було  на  путівці,  Лимані  та  городах.  Ледь  чутно  посвистував  вітер  у  дротах,  що  тягнулися  між  почорнілими  дерев’яними  стовпами.  Качки  та  гуси  перевальцем  пішли  до  Лиману  ласувати  рачками-бокоплавами.  Біла  хмарка  безгучно  повзла  чистим  небом,  а  її  тінь  так  само  безгучно  повзла  солончаком,  який,  здається,  дрімав.  Зробилося  зовсім  тихо.  Так  тихо  може  бути  тільки  на  селі,  де  є  все,  аби  зчиняти  галас,  як  у  місті,  але  через  лінь,  або  природну  схильність  до  спокою,  або  ще  з  якоїсь  причини  всі  ці  речі  та  особи  полюбляють  тишу.  А  та  сільська  тиша,  як  її  до  неї  прислухаєшся,  навіює  солодке  сонне  заціпеніння,  яке  не  хочеться  та,  мабуть,  і  не  варто  долати.

Брат,  сидячи  над  ямою,  також  піддався  тому  заціпенінню  та  вже  не  кидав  камінці.  Він  схилив  голову  та  втупився  в  каламутну,  майже  чорну  воду.  Юрко  також  застиг  на  купі  землі;  тепер  він  навіть  не  міг  би  сказати,  чи  справді  бачить  солончак,  яму  та  брата  над  нею,  чи  спить  і  бачить  все  це  уві  сні.  У  його  свідомості,  полоненій  сільської  полуденною  тишею,  повільно  чергувалися  солончак,  яма  та  брат,  яких  він  бачив,  коли  розплющував  сонні  очі,  та  солончак,  яма  та  брат,  яких  він  бачив  уві  сні,  коли  знову  заплющував  очі.  Спершу  він  ще  міг  розрізнити,  яка  з  цих  двох  картинок  йому  сниться  –  вона  була  яскравіша  та  якимось  загадковим  чином  включала  ще  й  синій  екскаватор,  що  викопав  яму,  і  Юрків  самокат,  теж  синій,  як  екскаватор,  і  мало  не  такий  самий  важкий.  Самокат  лишився  вдома,  в  Херсоні,  але  просто  зараз  Юрко  мчав  ним  з  гори,  але  не  з  тієї,  на  якій  сидів  в  Олександрівці  над  Лиманом,  а  з  іншої,  бетонованої,  що  стрімко  спускалася  від  тролейбусної  зупинки  повз  новенький  магазин  «Турист»  до  Юркового  під’їзду  там,  у  Херсоні.  Потім  він  збагнув,  що  картинка  з  екскаватором  і  самокатом  подобається  йому  більше,  і  зосередився  на  ній.  Він  спав,  сидячи  на  купі  чорної  гарячої  землі,  на  якій  подекуди  сріблясто  виблискувала  сіль.

Прокинувся  Юрко  від  гучного  сплеску.  Він  розплющив  очі  та  встиг  помітити,  як  брат  шубовснув  у  воду,  з’їхавши  схилом  ями.  За  мить  братова  голова  виринула  на  поверхню  води.  Він  борсався  у  чорній  воді  під  крутим  схилом  та  намагався  схопитися  за  щось,  аби  вилізти.

Це  падіння  мало  дуже  комічний  вигляд  –  брат  з’їхав  у  воду  так,  як  сидів,  у  штанях  і  сорочці,  а  головне  –  з  дуже  спокійним,  навіть  задоволеним  обличчям.  Здавалося,  що  він  зробив  це  навмисно,  а  не  випадково,  уві  сні.  Так  міг  би  з’їхати  в  ту  яму  Гарольд  Ллойд,  або  Бастер  Кітон,  або  ще  який  геній  німого  кіно.  І  Юрка  розібрав  такий  сміх,  що  він  втратив  рівновагу,  покотився  з  купи  землі  долі  та  мало  не  опинився  у  ямі  слідом  за  братом.  В  того  обличчя  вже  не  було  ані  спокійне,  ані  задоволене,  воно  зробилося  ображеним  і  навіть  злим.  Юрко  розумів,  що  той  справді  ображений  та,  мабуть,  потребує  допомоги,  але  нічого  не  міг  зробити  з  тим  сміхом.  Стоячи  навколішки  над  ямою,  він  реготав,  аж  захлинався  сміхом,  згинався  навпіл  і  хапався  за  боки,  та  все  одно  ніяк  не  міг  зупинитися.

Нарешті,  Юрко  опанував  себе.  Він  ліг  на  живіт  над  ямою  та  почав  радити  брату,  як  вибиратися.  Та  чим  тут  зарадиш?  Схили  ями  були  майже  прямовисними,  ніде  жодного  корінця  або  виступу,  щоб  схопитися.  Нічого  такого,  що  можна  було  би  простягнути  братові,  на  солончаку  також  не  було,  ані  дерев,  ані  кущів,  ані  зламаного  весла  або  ліан,  якими  б  неодмінно  скористалися  герої  Жуля  Верна.  Юрко  хотів  побігти  на  село  по  допомогу,  та  помітив,  що  брат  вже  ледве  тримається  на  поверхні.

Юрка  охопила  паніка.  Те,  що  почалося  так  кумедно,  могло  просто  зараз,  у  нього  перед  очима,  закінчитися  дуже  моторошно.  Він  згадав  розповіді  про  дітей  і  дорослих,  які  потонули  в  Лимані.  Таке  ставалося  мало  не  щороку,  та  завжди  з  кимось,  кого  Юрко  не  знав  особисто.  Тому  такі  новини  його  засмучували  так  само,  як  повідомлення  про  жертв  землетрусу  де-небудь  у  Перу.

Вперше  Юрко  віч-на-віч  стикнувся  з  тим,  що  людина  є  смертною.  І  він  виявився  цілком  неготовим  визнати  таку  прикру  властивість  за  братом,  або  за  собою,  або  за  будь-ким  з  рідних  і  знайомих.  Він  вже  бував  на  цвинтарях,  але  ніяк  не  пов’язував  всі  ті  хрести  та  пластикові  квіти  з  майбутнім,  своїм  або  чужим.  У  його  картині  світу  смерть  поки  що  була  відсутня;  можливо,  якби  тоді  хтось  бодай  два  слова  сказав  Юркові  про  безсмертя  душі,  ця  картина  б  прийняла  його  одразу,  легко  та  невимушено.  Тоді  б  вже  смерті  довелося  завойовувати  в  ній  місце,  але  ніхто  про  це  вчасно  не  згадав,  а  відтак  і  смерть,  і  страх  смерті  зробилися  куди  сильнішими  за  будь-які  сподівання.

Що  робити?  Що  ж  робити?  Обличчя  брата  вже  не  було  ані  злим,  ані  ображеним;  навіть  страху  не  лишилося  на  його  смаглявому  обличчі  з  довгою  темно-бузковою  смужкою  губ,  а  були  на  ньому  лиш  втома  та  байдужість.  Юрко  шукав  якийсь  спосіб  допомогти  –  і  не  знаходив.  Ось  тепер  зробилося  страшно  по-справжньому.  Але  страх  стосувався  не  того,  що  могло  зараз  статися  з  братом,  ніби  Юрко  вже  прийняв  невідворотність  його  загибелі,  а  того,  що  станеться  потім.  Як  йому  жити  потім?  Як  і  що  він  казатиме  бабусі  та  тітці?  Він  дуже  жваво  уявив  собі,  як  обидві  жінки  у  несамовитому  розпачі  трясуть  кулаками  над  його  головою  та  волають  «Та  чого  ж  ти  не  …?!»,  а  далі  перелічують  прості,  очевидні  та  дієві  способи  порятунку.  А  й  справді,  чого  ж  він  не…?

І  Юрко  почав  діяти,  навіть  не  усвідомивши,  що  він  робить  і  як  саме  рятуватиме  брата.  Він  розвернувся  ногами  до  яма  та  порачкував,  поступово  спускаючи  ступні  ближче  до  води.  Так  над  ямою  лишилися  тільки  його  голова,  плечі  та  руки,  якими  він  тримався  за  скам’янілі  заглиблення  в  ґрунті,  наповнені  слизьким  пташиним  послідом.  «Хапай  мене  за  ноги!  Хапай!»  –  крикнув  він  братові.  Той  не  відповів.  Кволий  сплеск.  Тиша.  Знову  сплеск  і  тиша.

Юрко  не  міг  повернутися  та  подивитися,  що  відбувається  в  ямі,  але  часу  на  інші  спроби  та  способи  вже  не  лишилося.  Аж  ось  іще  сплеск.  Юрко  збагнув,  що  потопаючий  просто  не  може  дотягнутися  до  його  ніг.  Він  зсунувся  в  яму  ще  трохи,  здавалося,  на  якийсь  сантиметр.  В  ямі  знову  сплеснуло,  і  Юрко  відчув  на  кісточці  дуже  холодну,  просто  крижану  руку.  Вода  в  ямі  була  ґрунтова,  хлопці  й  гадки  не  мали,  що  вона  така  холодна;  отже,  брат  у  ямі  не  просто  втомився,  він  ще  й  змерз.  Іще  сплеск  –  і  друга  крижана  рука  схопилася  за  Юркову  литку.

І  він  почав  потроху  видряпуватися  з  ями.  Чіплявся  пальцями,  нігтями  та  навіть  підборіддям  за  найменші  заглибини  в  ґрунті,  відбитки  качиних  лап  і  коров’ячих  копит,  за  сліди  власних  і  братових  ніг,  а  також  допомагав  собі  вільною  ногою,  впираючись  нею  у  слизький  схил  ями.  Юрко  напружував  усі  свої  сили,  та  все  одно  ледве  просувався  вперед.  Брат  висів  на  ньому  якоюсь  непідйомною,  просто  неможливою  вагою.  Юрка  вже  полишали  сили,  а  він,  здається,  ані  на  крок  не  відсунувся  від  краю  ями.  Ще  трішки…  Ще…

Йому  здалося,  що  брат  зробився  ще  важчим,  ніж  був.  Юрка  спершу  охопив  відчай,  та  він  перетворився  на  радість,  коли  він  збагнув,  що  брат  здавався  йому  важчим  через  те,  що  потроху  вибирався  з  води.  Це  додало  йому  сил,  та  й  повзти  стало  легше,  тому  що  Юрко  вже  не  висів  над  ямою,  а  лежав  на  її  краю  грудьми  та  почасти  животом;  і  брат  там,  унизу,  борсався  та  якось  допомагав  їхньому  спільному  просуванню,  такому  повільному,  ну,  просто  черепашачому,  навіть  равликовому  руху  з  ями.  

А  головне  –  Юркові  вже  не  було  страшно.  Він  не  боявся  за  брата  та  за  себе,  а  будь-які  думки  про  смерть  і  смертність  зовсім  вилетіли  йому  з  голови.  Страх,  який  підштовхнув  його  до  дій,  наче  згорів  і  перетворився  на  попіл  у  зусиллях,  що  тепер  забирали  всі  його  сили  та  витягували  брата  з  води,  міліметр  за  міліметром,  міліметр  за  міліметром…

Нарешті,  брудні  та  знесилені,  брати  лежали  горілиць  поруч  із  ямою.  Юрко  тепер  взагалі  нічого  не  відчував,  ані  радості,  ані  чогось  такого,  хіба  що  втому,  навіть  виснаження.  А  брат  не  так  втомився,  як  змерз,  він  трусився,  як  у  лихоманці.  Юрко  скоса  подивився  на  нього  та  подумав,  що  це  дуже  дивно:  посеред  спекотного  херсонського  літа,  під  сліпучим  сонцем  Олександрівки,  на  чорній  гарячій  землі  нерухомо  лежить  мокра  брудна  людина  та  клацає  зубами  від  холоду…

Мовчки  брати  підвелися  та  попростували  додому.  Вони  надто  втомилися  для  розмов,  та  думали  про  одне:  що  вони  скажуть  вдома.

Вдома,  ясна  річ,  здійнявся  крик  на  всю  околицю.  Юрко  повісив  голову  на  груди  та  дивувався.  Чому  ніхто  не  радіє?  Адже  все  минулося?  Та  бабуся  з  тіткою  вперто  не  бажали  радіти  такому  щастю,  натомість  із  захватом  дорікали  їм  нещастям,  якого  так  і  не  сталося.

Ще  кілька  днів  братів  не  випускали  з  двору,  а  докори  раз  у  раз  спалахували  з  новою  силою.  Згодом  у  них  загубився  та  згаснув  героїчній  ореол,  який  ввижався  Юркові  навколо  пригоди  над  ямою,  а  самі  ті  докори  втратили  будь-який  виховний  вплив.  Хлопцю  вони  здавалися  чимось  неприємним,  проте  неуникним,  як  нічне  ниття  комарів  або  пообіднє  дзижчання  мухви:  допікатиме,  доки  не  заснеш.  Юрко  прислухався  лише  тоді,  коли  дідусь  називав  цю  пригоду  порятунком  потопаючого  та  навіть  згадував  медаль  за  такий  порятунок.  Врешті  решт,  за  якийсь  час  ця  пригода  всім  забулася,  як  забувається  все  на  тлі  поточних  подій  і  нових  пригод…

Минуло  чимало  років.  А  може,  і  не  чимало,  проте  надто  багато  сталося  змін,  і  майже  нічого  не  лишилося  ані  від  того  часу,  ані  від  того  місця.  Хату  продали.  Бабуся  та  дідусь  померли  та  були  поховані  в  далекому  південному  місті,  в  якому  раніше  не  бували  навіть  проїздом.  Брат  зник  у  якийсь  свій  паралельний  простір,  куди  Юрко  так  і  не  знайшов  шляху.  Навіть  та  країна  зникла  з  карти  світу.

Щоправда,  в  Юрка  могла  б  залишитися  принаймні  медаль  за  порятунок  потопаючого,  але  такої  медалі  в  нього  не  було.  Малим  він  ображався,  що  медалі  йому  не  дали,  а  героїчний  вчинок  не  відзначили.  Та  згодом,  дорослішаючи,  він  визнав,  що  у  ситуаціях,  коли  варто  було  проявити  бодай  якусь  мужність,  першим  завжди  проявлявся  страх.  Такий  самий,  як  той,  що  він  колись  пережив  над  ямою,  в  якій  потопав  його  брат.  І  страх  цей  часто-густо  виявлявся  сильнішим  за  Юрка  та  ніяк  не  бажав  перетворюватися  на  силу,  що  тоді  підштовхнула  його  до  дій.  Тому  дорослий  Юрко  стидався  власного  боягузства,  а  подумки  радів,  що  немає  в  нього  медалі.  Рятувати  просто,  а  бути  мужнім  –  складно,  а  іноді  й  неможливо.  Юрко  зрозумів,  що  нагороди  дають  не  за  порятунок,  а  за  мужність,  а  він  би  хизувався  медаллю  за  те,  що  несвідомо  зробив  зі  страху…

Та  й  нагорода  за  рятування  потопаючого  –  це  врятоване  життя,  а  не  медаль!

X.2012-XI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967000
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022

Чудесний рік

То  було  чудове  літо.  Навіть  чудесне:  з  року  в  рік  ми  спостерігали  повільне,  але  неухильне  помирання  великої  ріки.  Щороку  в  ній  ставало  менше  води  та  риби,  більше  мулу  та  жабуриння,  аж  раптом  –  оце.  Дніпро  зробився  повноводий,  швидкоплинний  і  чистий,  саме  такий,  як  той,  що  оспівували  Гоголь  і  Шевченко:  чудовий  у  тиху  погоду,  ревучий  у  шторм.  А  ще  –  багатий  на  рибу,  та  ще  й  таку,  про  яку  ми  з  школярським  захватом  і  рибальськими  заздрощами  читали  у  Сабанєєва*.  Здавалося,  сам  час  рушив  назад  і  показав  нам  той,  колишній  Дніпро.

Звісно,  ми  тоді  були  ще  надто  малі,  аби  обстежити  його  весь,  тому  спостерігали  те  чудо  лише  на  маленькій  ділянці  течії,  а  з  огляду  на  загальну  довжину  ріки,  –  на  ділянці  мікроскопічній,  тому,  звісно,  не  можна  виключати,  що  й  чудо  не  виходило  за  її  межі.  Це  було  трохи  нижче  Херсона,  там,  де  Великий  Потьомкінський  острів  охайним  мисиком,  схожим  на  симпатичний  кирпатий  носик,  ділить  ріку  на  два  річища,  Старий  Дніпро  та  просто  Дніпро.  Від  мисика  між  річищами  тягнеться  піщана  мілина,  яка  метрів  за  сто  від  берега  обривається  у  чорну  безодню,  де  вода  в  рік  чуда  струменіла  з  небаченою  швидкістю  та  потугою.  Я  про  це  дізнався,  коли  стрибнув  з  гумового  човна  в  масці  з  трубкою  та  ластах.  Вода  миттю  зірвала  та  згубила  все  моє  знаряддя,  лиш  плавки  вціліли,  і  потягла  мене  в  мовчазну  пітьму,  де  й  заходилася  мене  кидати,  крутити,  перекидати  та  буцати  в  боки,  спину,  живіт  і  груди  так,  наче  то  була  не  вода,  а  кулаки  професіонала  у  боксерських  рукавичках,  що  кожним  ударом  вибивали  ще  трішки  повітря  з  моїх  легень.  Але  то  справді  був  рік  чуда!  –  і  я  вцілів,  врятувався.

На  ту  мілину  ми  виходили  човном  і  раніше.  Тут,  у  суцільних  хащах  водних  рослин,  які  в  пониззі  Дніпра  називають  японським  словом  «куширі»*,  траплялися  такі  собі  «галявинки»  або  «полянки»,  віконця  чистої  води  глибиною  2-3  метри,  крізь  яку  виднілося  жовтаве  піщане  дно.  У  товщі  води  метушилися  блискучі  рибки,  погойдувалися  крихітні  річкові  медузи,  схожі  на  загублені  кимось  контактні  лінзи,  а  в  глибині  повільно  ворушили  листям  не  дикі  розлогі  «куширі»,  а  шляхетні  акваріумні  рослини.  Такі  (або  дуже  схожі)  «водорості»  для  своїх  акваріумів  ми  купували  на  Центральному  херсонському  ринку,  у  тому  його  кутку,  де  торгували  різноманітною  живиною,  або  вимінювали  в  колег-акваріумістів.  А  на  тій  мілині  можна  було  досхочу  та  задарма  наловити  валіснерії  спіральної  та  елодеї,  ще  відомої  як  «водяна  чума»;  за  чутками,  декому  з  острів’ян  пощастило  добути  тут  навіть  таке  не  абищо  як  лимонник  (номафіла  пряма),  про  яку  ми  хіба  що  мріяли:  на  ринку  правили  за  неї  якусь  геть  не  смішну  ціну.  Течії  на  тих  «полянках»  майже  не  було  через  потужні  стіни  «куширу»,  що  їх  оточували;  в  певному  сенсі,  кожна  така  «полянка»  була  мініатюрним  Саргасовим  морем  навпаки:  її  утворили  не  водорості  посеред  води,  а  вода  посеред  водоростей.

Ці  віконця  були  наче  велетенські  природні  акваріуми  та  водночас  ставки.  Зануривши  обличчя  в  масці  у  воду  або  пірнувши  з  човна,  можна  було  досхочу  спостерігати  за  підводним  життям,  а  потім  вилізти  назад  у  човен,  закинути  вудку  та  наловити  риби,  коли  на  одну,  а  коли  й  на  дві  сковороди.  А  та  сковорода,  між  іншим,  була  особлива:  старовинна,  спадкова  та  абсолютно  рибальська.  Її,  разом  із  небагатьма  іншими  артефактами  сільського  життя,  забрали  з  любої  моєму  серцю  Олександрівки,  коли  продали  прадідову  хату,  та  перевезли  на  цю  острівну  дачу,  на  Дніпро.  Тією  чавунною  пательнею  користувалася  ще  моя  прабаба  (а  може,  її  прабаба  також),  і  вся  лиманська  здобич  моїх  дідів-прадідів,  як  і  моя  власна,  пройшла  через  неї.  Сковорода  була  чудова,  навіть  чудесна:  ніколи  не  пригорала,  а  така  проста  їжа  як  коржі  на  кисляку,  риба  та  картопля,  смажені  на  ній,  робилися  найсмачнішими  в  цілому  світі…

У  рік  чуда  Дніпро  зробився  дуже  повноводим,  удвічі  швидшим  і  набагато  сильнішим;  його  струмені  протиснулися  у  «куширі»,  що  розкошували  на  мілині  під  мисиком,  і  все  там  рішучо  перемінили.  Відтак  «полянки»  перетворилися  на  розлогі  «поля»,  а  на  тих  «полях»  з’явилася  течія,  досить  помітна  за  рухом  рослин  і  риб,  хоча  й  не  така  потужна,  як  у  тій  безодні,  що  того  літа  ковтнула  мене  ненадовго,  а  моє  підводне  спорядження  назавжди.  Це,  плюс  ще  якісь  невідомі  мені  обставини,  плюс  чудо  –  і  тими  «полями»  загуляли  справжнісінькі  стада.  Саме  так,  стада!  –  у  сотні  «голів»,  крутобоких,  широкоспинних  і  дебелих  «голів»!  Ті  рибини  були  одна  в  одну,  чималенькі:  не  більше  двох-трьох  могло  одночасно  влягтися  на  нашу  спадкову  сковорідку  та  засмажитися,  як  пишуть  у  кулінарних  книжках,  до  «готовності»,  а  насправді  –  до  неймовірної  смакоти.  Рубінові  плавці,  смарагдові  спинки,  червонясто-золота  луска,  очі  з  червоною  цяткою  на  райдужці,  а  ніс  –  такий  самий  кирпатий,  як  мисик,  під  яким  ці  прекрасні  рибини  гуляли  того  літа.  Краснопірка,  або  чернуха  –  чи  не  найгарніша  дніпровська  риба,  а  до  того  ж  небачено  велика,  вгодована,  смілива,  одним  словом,  чудесна.  Такої  нам  у  Дніпрі  раніше  не  траплялося,  ми  хіба  що  читали  про  неї  у  Сабанєєва,  а  того  чудесного  року  вона  раптом  з’явилася,  нізвідки  або  просто  зі  створеної  ним  іхтіологічної  поеми,  так  чи  так  –  все  одно,  чудо;  з’явилася  та  вразила  нас  як  об’єкт  спостережень  і  як  «промисловий  об’єкт».  Вона  хапала  наживку  сміливо  та  надійно,  ковтала  гачок-сімку,  а  з  води  йти  категорично  не  бажала,  чимдуж  опиралася,  доводилося  з  нею  поморочитися;  навіть  вже  вкинута  у  човен,  риба  не  здавалася  та  намагалася  вистрибнути  з  нього.  Опинившись  у  садку,  вона  не  засинала  та  лишалася  живою,  аж  до  нашого  повернення  «додому»,  де  на  нас  та  рибу  вже  чекала  бабуся  з  тією  самою  сковородою...

Цей  спогад  –  такий  самий,  як  та  риба,  яскравий  і  сильний.  Що  не  деталь  –  від  пружних  ударів  безодні  «під  дих»  до  аромату  щойно  засмаженої  дніпровської  риби  –  все  це  ніби  зі  мною  не  відбулося,  а  відбувається,  все  це  тут-тепер,  а  не  там-тоді.  Я  не  пам’ятаю,  не  згадую  –  я  відчуваю  та  переживаю  подив,  радість,  страх,  цікавість  і  захват…  кажу  ж,  то  було  чудо.  І,  як  справжнє  чудо,  воно  не  повторилося  ані  наступного,  ані  будь-якого  іншого  року,  і  повільне,  проте  неухильне  помирання  Дніпра  відновилося  та  й  тривало  собі  далі.  Я,  звісно,  сподіваюся,  навіть  вірю,  що  чудо  станеться  знову,  з  Дніпром,  або  з  тими,  від  кого  залежить  його  доля,  або  з  усім  та  усіма  разом,  як  того  літа,  але…

…але  якщо  таке  й  станеться,  то  зненацька  та  цілком  непередбачено,  –  саме  так,  як  у  той  чудесний  рік.

Х.2020-XI.2022
*«Куширі»  або  «кушир»  –  так  у  пониззі  Дніпра  називають  усю  прибережну  водяну  рослинність,  крім  жабуриння  (Conferva),  хоча  насправді  йдеться  здебільшого  про  рдесник  пронизанолистий  (Potamogeton  perfoliatus),  який  вочевидь  домінує  (за  підтримки  рдесника  гребінчастого,  кучерявого  та  плавучого).  А  слово  «кушир»  є  назвою  лише  одної  водної  рослини,  куширу  (Ceratophyllum),  зануреного  або  підводного,  ще  відомого  як  «роголист»  і  «водяна  кропива».  Кушир  геть  не  схожий  на  рдесник,  він  набагато  менший  та  доволі  декоративний,  а  ще  невибагливий,  завдяки  чому  доволі  популярний  серед  акваріумістів-початківців.
*Леонид  Сабанеев  (1844-1898),  «Жизнь  и  ловля  пресноводных  рыб»,  3-е  изд.  -  К.:  "Урожай",  1965.  Перше  видання  цієї  монографії  вийшло  друком  1911  року  під  назвою  «Рыбы  России.  Жизнь  и  ловля  (уженье)  пресноводных  рыб».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966999
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022

Слівце

Є  таке  слівце,  людське  та  юридичне,  -  добросусідство.  Колись  воно  мало  для  мене  суто  професійне  значення  -  всі  ці  правила  Земельного  кодексу  по  чужі  гілки,  коріння,  дим  і  сморід,  які  не  повинні  потрапляти  в  твоє  обійстя  від  сусідів.  Всі  вони  розумні  та  хороші,  але  сухуваті  -  немає  в  тих  параграфах  нічого  про  те,  на  чому  грунтується  добросусідство.  Лишень  коли  я  спершу  залив  свого  сусіда  знизу,  а  відтак  із  ним  познайомився  та  згодом  затоваришував,  переді  мною  почав  розкриватися  той  внутрішній,  нерегламентований  сенс  добросусідства,  про  який  мовчать  параграфи.

Добрий  сусіда  -  це    людина  типу  доброго  самарянина,  який  завжди  поруч:  підтримка,  допомога,  порада,  навчання,  приязнь,  приємна  бесіда  за  філіжанкою  або  чаркою  -  це  все  добросусідство,  яке  згодом,  якще  все  складається,  перетворюється  на  дружбу,  так  би  мовити,  за  місцем  постійного  проживання.  Так  і  сталося  в  нас  із  моїм  добрим  сусідом  Юрою  -  ба  бальше,  його  обожнює  і  мій  собака,  варто  мені  сказати  у  слухавку  "Да,  Юро?"  -  і  Тоня  вже  підстрибує  біля  дверей  та  по-особливому,  двінко  та  тоненько,  підгавкує  та  скавчить:  гайда  до  Юри,  це  ж  Юра,  наш  добрий  сусіда!  -  то  мій  скарб,  яким  я  тішуся  вже  багато  років.

З  іншими  сусідами  я  теж  підтримував  зв'язки,  але  такі,  мегаполісні:  привіт,  як  справи,  бувай,  от  і  все.  Та  з  початком  війни  це  змінилося  -  як  сказав  би  Швейк,  "пішло  з  іншої  бочки  і,  що  не  кажіть,  на  нашу  користь".  Ми  всі  в  нашому  маленькому  занедбаному  будинку  виявилися  добрими  сусідами.  Ми  ділися  радостями  та  горем,  ліками  та  їжею,  бігали  один  для  одного  по  крамницях,  базарах  і  аптеках,  лагодили  поламане  і  все  таке  інше:  яка  в  кого  виникала  потреба  -  така  в  іншого  знаходилася  і  поміч.  Ніхто  нікому  не  відмовив  і  чим  міг,  тим  і  прислужився  -  і,  до  того  ж,  те  відбувалося  з  превеликою  приязню  та  вдячністю  з  обох  боків.  Таку  ми  знайшли  собі  радість  і  розраду  в  ці  бентежні  часи  -  зробилися  один  одному  добрими  сусідами.

Я  не  дарма  згадав  доброго  самарянина:  в  цій  Біблійній  притчі  йдеться  про  заповіт  любові  до  ближнього  та  наочно  розтлумачується,  "хто  мені  ближній"  -  це  той,  хто  чинить  милість  мені,  коли  я  її  потребую.  Колись  я  ризикнув  те  питання  пустити  в  зворотному  напрямку,  "кому  я  ближній"  -  і  відповідь,  звісно,  також  пустилася  тієї  ж  дороги:  це  ті,  кому  я  чиню  милість,  коли  є  в  них  така  потреба.  Отже,  за  певних  обставин  (чи  й  завжди)  всі  ми  один  одному  ближні  -  якщо  поводимося  в  прикрих  обставинах,  як  той  невідомий  з  Самарри.

Та  в  нашій  мові  слова  "ближній"  і  "сусіда"  часто-густо  вживаються  окремо,  в  зовсім  різних  контекстах  і  не  вважаються  синонімами.  Шкода!  -  в  англомовній  Біблії  немає  ніяких  "ближніх",  там  згадується  thy  neighbour,  буквально,  твій  сусіда  (етимологічно  англійський  neighbour  -  той,  хто  живе  неподалків,  наш  сусіда  -  той,  хто  сидить  поруч).  А  так  притча  про  доброго  самарянина  перетворюється  на  кодекс  поведінки  садибних  сусідів  та  співмешканців  багатоквартирного  будинку,  той  самий,  що  й  в  людських  законах,  але  у  формі  закону  Божого,  заповіді  -  тобто  в  закон  людського  серця,  основа  якого  -  любов  і  милість.

Під  час  російської  навали  ми  побачили  добросусідство  й  на  глобальному  рівні  -  он  скільки  країн  повелися  та  поводяться,  як  добрий  самарянин,  коли  в  наше  обійстя  вдерлися  дикуни-розбійники  та  почали  руйнувати,  вбивати  та  ґвалтувати.  Деяки  з  них  географічно  нам  зовсім  не  близькі  -  але  виявилися  добрими  сусідами,  нашими  найближчими  ближніми,  проявили  любов  і  милість  до  мільйонів  українців,  які  потерпали.  Це  неймовірно  тішить  і,  як  на  мене,  переконливо  виправдовує  людство  як  феномен.

Не  дивно,  що  слово  "добросусідство"  не  має  антонімів  -  тому  що  нікому  не  потрібно  ані  таких  слів,  ані  такого  ставлення.  Адже  той,  хто  не  хоче  бути  іншому  добрим  сусідом,  -  той  є  тим  самим  розбійником,  який  нападає,  аби  забрати  життя  та  маєток.  Це,  вочевидь,  суперечить  закону  і  Божому,  і  людському.  Таких  "сусідів"  нікому  не  траба  -  їх  просто  не  має  існувати.

...а  все  ж  так  просто:  люби  свого  ближнього  -  свого  сусіда  -  як  самого  себе.

XI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964559
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2022

Пішло з іншої бочки

...Слухав  "Пригоди  бравого  вояка  Швейка",  не  дуже  уважно,  як  музику:  щось  робив  і  про  щось  замислився  під  цей  акомпанімент.  Аж  раптом  вихопив  з  того  вокального  супроводу  вираз  "з  іншої  бочки  пішло",  а  той  вираз  і  мене  вихопив  з  того,  що  я  робив,  і  з  того,  про  що  замислився.

Цілком  зрозумілий  та  виправданий  для  Йозефа  Швейка  фразеологізм    -  адже  ніхто,  крім  самого  Швейка,  не  порахує,  скільки  кухлів  пива  було  ним  випито  у  шинку  "Під  чашею"!  Швейкові  годі  не  помітити,  коли  пиво  "з  іншої  бочки  пішло"  -  тобто  стало  іншим,  змінилося  (на  краще  чи  на  гірше  або  ні  так,  ні  сяк,  просто  -  інше  пішло).  Та  й  сам  пан  Ярослав  Гашек  по  празьких  пивницях  добре  посидів,  і  на  пиві  та  пивних  бочках  знався;  а  ще  крафтярі  кажуть,  що  пивна  діжа  є  не  так  вмістищем  пива,  як  його  складником,  тому  з  якої  бочки  у  ваш  кухоль  тече,  має  значення.

Але  менше  з  тим,  облишмо  пиво  принаймні  до  того  часу,  коли  вони  пінитиметься  в  наших  кухлях,  і  повернімося  до  Швейкової  фразеології.  Та  ціла  Швейкова  фраза  була  така:
"Та  що  тут  багато  говорити,  світ  не  той  став,  пішло  з  іншої  бочки  і,  що  не  кажіть,  на  нашу  користь".

Отже,  ми  витлумачили  вираз  "пішло  з  іншої  бочки"  правильно  -  це  фразеологічний  синонім  твердження  "світ  не  той  став",  тобто  змінився.  Наприклад,  "Не  той  тепер  Миргород,  Хорол-річка  не  та"  (Тичина)  -  тобто  сталися  помітні  або  й  разючі  зміни  (як  не  в  довкіллі  та  житті,  то  в  сприйнятті  їх).

Із  фразеологізмами  в  перекладаній  літературі  завжди  є  така  цікавинка:  чим  вони  були  вдома,  допоки  не  потрапили  на  українські  терени  -  це  перше,  а  друге  -  той  зрозумілий  місцевому  читачеві  фразеологізм  вигаданий  перекладачем  або  завжди  був?

Словники  повідомляють,  що  "з  іншої  бочки  пішло"  не  є  усталеним  виразом.  Бочка  згадується  так:  "бочка  Данаїд",  (ллє,  лунає)  "як  з  бочки",  "як  у  бездонну  (діряву)  бочку",  "ложка  дьогтю  в  бочці  меду",  "сидіти  на  пороховій  бочці  (діжці)",  "як  оселедців  у  бочці".  Отже,  це  переклад  або  чеської  ідіоми,  або  власної  Гашекової  приказки,  або  винахід  перекладача.

Читаємо  у  Гашека  чеською:
Jó,  dneska  už  se  poměry  zlepšily  k  našemu  dobru  -  буквально  "Що  ж,  сьогодні  умови  вже  покращилися  на  нашу  користь".

Ані  світу,  ані  бочки!  -  ця  прохідна,  сухувата  аж  ніяка  фраза  оригінального  Швейка  в  українському  перекладі  зробилася  живою,  характерною,  атмосферною,  такою,  що  з  неї  одної  перед  нами  вигулькує  цілий  бравий  вояк  Швейк!  І  ця  колоритна  фраза  не  є  одним-одненьким  лискучим  перлом  у  неспинному  та  нескінченному  потоці  Швейкового  базікання  -  україномовному  Швейкові  про  все  так  йдеться:  розважливо,  помірковано,  коли  приховано-іронічно,  коли  стримано-глузливо,  і  завжди  -  соковито  й  смаковито.

Порівняймо  оригінального  чеського  Швейка  з  іншими,  нам  зрозумілими.  Та  сама  фраза  в  перекладі  англійською:  "Yes,  nowadays  things  have  improved  for  our  good"  та  російською:  "Да,  теперь  условия  улучшились  в  нашу  пользу".  Ці  фрази  цілком  відповідають  оригіналу  -  і  вони  так  само  прохідні,  ніякі.  Ні,  не  вихопило  б  моє  вухо  такої  фрази  з  потоку,  а  вона  мене  -  з  того,  що  робив  і  об  чим  замислився.

І  так  воно  скрізь  у  Швейковому  анабасісі,  скрізь  і  з  усим.  Перекладач  не  оминув  жодної  його  сентенції,    навіть  ті,  що  ними  Йозеф  посилював  сенс  і  передавав  свою  вдачу,  перекладач  збагатив  як  не  сенсом,  то  вдачею.  Наприклад,  Bude  se  to  řezat  -  букв.  "буде  різанина"  -  зробилося  "Завариться  така  катавасія,  що  аж  пір'я  летітиме".  "Voni  by  mohli  na  mne  žárlit"  -  букв.  "Вони  могли  би  мені  позаздрити"  -  зробилося  "Ще,  чого  доброго,  почнуть  мені  заздрити".  "...budu  se  vykrucovat  do  roztrhání  těla"  -  букв.  "буду  викручуватися,  аж  на  шматки  розірвуся"  (до  останньої  краплі  крови,  чимдуж,  щосили;  do  roztrhání  těla  -  це  стала  чеська  ідіома)  -  зробилося  "я  буду  викручуватися,  хоч  би  з  мене  і  паси  дерли".  Це,  звісно,  так  чудово  й  чарівно  на  моє  вухо  -  тому  я  й  читаю  або  слухаю  Швейка  у  перекладі  українською,  а  про  інші  вуха  дбають  інші  мови  та  перекладачі.

...Авжеж,  Швейка  вигадав  Гашек,  але  таким,  яким  ми  його  знаємо  та  дехто  любить,  його  зробив  перекладач  -  Степан-Юрій  Володимирович  Масляк  (1895,  Станіславів  (Івано-Франківськ),  -  1960,  Львів).  Будете  у  Львові,  знайдіть  його  надгробок  на  Личаківському  цвинтарі,  поле  1  б,  вклоніться  та  подякуйте.  А  потім  у  якомусь  шинку  підніть  кухоль  пива  за  його  світлу  пам'ять,  а  при  нагоді  зауважте:

-  Пішло  з  іншої  бочки!

IX.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960800
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022

Гнучкість, стійкість, сталість

І  не  абищо,  і  не  зовсім  неабияке,  та  все  ж:  бачили,  як  на  луках  або  газонах  поводяться  трав'янисті  рослини,  коли  вкриваються  цвітом?  -  тепер  все  залежить  від  того,  чи  потрапить  пилок  з  одної  квітки  до  маточки  іншої.  Якщо  це  станеться,  утвориться  насінина,  а  наступного  року  з  неї  буде  нова  рослина  "за  родом  і  за  подобою  її".  У  свій  час  вона  вкриється  цвітом,  пилок  здійснить  свою  надважливу  подорож  на  чіпких  лапках  і  мохнатому  черевці  бджоли  або  джмеля  з  тичинки  до  маточки,  народиться  насіння,  а  життя  проставить  у  своєму  щорічнику  відмітку  про  ще  одне  пройдене  рослиною  коло  та  замислиться  про  наступне.

А  для  успіху  цієї  справи  пилок  має  бути  сухим,  інакше  зернятка  пилку  набухають,  їхня  оболонка  тріскається,  а  такий  пилок  для  запилення  не  годиться.  Іншими  словами,  рослини  тримають  пилок  сухим,  як  вояки  сухим  тримають  порох.  Аби  на  пилок  не  потрапили  дощ  і  роса,  рослини  вдаються  до  хитрощів,  і  кожна  на  свій  лад.  Хтось  закриває  квітки  перед  дощем,  у  туман  або  в  ті  години  доби,  коли  випадає  роса,  як  кульбаба  або  злинка.  Інші  опускають  квітки  долі,  обличчям  до  землі  (поникають),  як  конвалія  та  робінія  (біла  акація).  Квіт  липи  ховається  від  дощу  під  парасольками  листя,  а  тичиники  півників  надійно  прикриті  лопастями  приймочок.  Рослини  пристосовуються  до  зміни  погоди,  іншими  словами,  вони  виявляють  гнучкість  -  ховають  пилок  від  того,  чому  не  можуть  протистояти.

Якщо  ці  гнучкі  пристосування  себе  виправдали,  народжується  насіння.  Тоді  можна  помітити  дещо  зовсім  інше  в  поведінці  рослин,  особливо  тих,  на  яких  одночасно  є  квіти  та  вже  стигле  насіння,  наприклад,  злинка  канадська  (Erigeron  canadensis  L.)  та  за  тих  самих  несприятливих  для  пилку  умов,  наприклад,  коли  дощить.  Злинкові  квіти  щільненько  закриваються,  аби  пилок  залишався  сухим,  як  порох,  а  тендітні  кульки  насіння  -  дуже  схожі  на  кульбабові,  але  набагато  менші  -  навпаки,  не  закриваються:  вони  мокнуть  під  дощем,  хилитаються,  нічим  не  захищені,  під  вітром,  отакі  відчайдухи.  Краплини  дощу  та  вітер  одну  за  одною  підхоплюють  їх  та  тягнуть  -  яку  на  пісок,  яку  на  асфальт,  а  якісь  пливуть  із  дощовою  водою,  і  один  тільки  Бог  знає,  на  яких  берег  їх  винесе  і  чи  не  стануть  вони  здобиччю  риби,  птаха  або  ще  якихось  негараздів.  Але  якісь  та  й  впадуть  на  родючий  ґрунт  і  зійдуть  наступного  року.  Рослина  віддала  своє  насіння  грі  стихійних  сил,  аби  це  сталося,  пішла  ва-банк,  піддала  насіння  цілій  низці  ризиків,  внаслідок  чого  вона  втратила  скілько-то  насінин,  але  скільки-то  зійшло.  Це  вже  не  гнучкість,  це  -  стійкість,  здатність  протистояти  загалом  несприятливим,  навіть  згубним  умовам,  втрачати,  але  не  здаватися,  не  задкувати,  не  відмовлятися  від  найважливого,  відстоювати  своє  та,  кінець  кінцем,  перемагати.

Така  поведінка  нагадує  мені  приказку  "не  скрізь  перескакуй,  деінде  і  перелазь".  Саме  так  і  поводиться  злинка:  завдяки  гнучкості  з  пилком  і  стійкості  з  насінням  вона  з  року  в  рік  продовжує  свій  рід,  тобто  досягає  того,  що  називають  модним  нині  словом  "сталість".  Сталий  -  це  такий,  який  не  припиняється,  не  переривається,  триває  весь  час;  здається,  це  -  короткий  та  ємкий  опис  феномену,  відомого  як  "життя".  Аби  йому  не  увірватися,  необхідні  коли  гнучкість,  а  коли  й  стійкість  -  і  тоді  і  тільки  так  життя  злинки  робиться  сталим,  триває.

Саме  так,  як  на  мене,  поводиться  Україна  в  цій  війні:  десь  "перелазить",  а  десь  і  "перескакує",  діє  коли  несподівано  гнучко,  а  коли  на  дивовижу  стійко.  Ці  гнучкість  зі  стійкістю  народжують  її  сталість...

Життя  триватиме!

IX.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022

Останній з танару

Наша  цивілізація,  як  на  мене,  ґрунтуєтся  на  тому,  що  людство  -  це  континент,  а  не  архіпелаг,  саме  тому  смерть  або  загибель  одної  людини  зменшує  нас  усіх.  Тому  той  подзвін,  що  лунає  по  комусь,  лунає  по  тобі  -  і  це  відчуття  слід  плекати  в  собі,  аби  не  втратити  те,  що  й  збирає  окремі  острови  докупи,  в  єдиний  масив  суходолу  людського  життя,  зусибіч  оточений  океаном  смерті,  -  людяність.

Я  прочитав  коротеньке  повідомлення  в  новинах  і  відчув  сум  і  жаль.  Не  лише  тому,  що  померла  людина,  а  ще  й  тому,  що  ця  одинока  неоплакана  смерть  цілковитого  незнайомця  бозна  де  у  джунглях  стала  фінальним  акордом  такої  самої  політики,  яку  рф  намагається  реалізувати  в  Україні.  Цей  чоловік,  відомий  лиш  декому,  і  навіть  не  на  ім'я,  а  на  прізвисько  "Людина  з  нори"  був  останнім  з  бразильського  племені  танару,  яке  до  ноги  винищили  ранчеро  та  лісоруби.  Він  був  своєрідним  суходільним  Робінзоном  -  вигаданий  Дефо  самітник  пронидів  на  своєму  острові  28  років,  а  Людина  з  нори  26  років  жила  самотою  у  бразильських  нетрях,  уникаючи  будь-яких  контактів,  цураючись  людей,  від  яких,  мабуть,  нічого  доброго  за  своє  життя  не  бачила.  Хтозна,  чи  міг  він  взагалі  спілкуватися  з  іншими  -  адже  про  мову  танару  також  нічого  не  відомо,  а  тепер  і  не  стане  відомо.  Ніколи.

Про  нього  та  його  плем'я  також  майже  немає  відомостей.  Прізвисько  "Людина  з  нори"  йому  дали  через  спосіб  полювання  (він  копав  глибокі  ями,  в  які  втрапляла  дичина,  іноді  й  сам  переховувся  в  тих  ямах).  24  серпня  2022  року  його  знайшли  мертвим  і  без  ознак  насильницької  смерті  -  він  так  мирно  лежав  у  своєму  гамаку  поруч  із  халабудою  з  пальмового  листя,  соломи  та  глини,  ніби  дізнався  про  наближення  смерті  та  вирішив  зустріти  її  у  найзручнішій  позі;  на  ньому  були  прикраси  з  пір'я  папуги  ара,  можливо,  поховальне  вбрання  цього  народу.  Лишень  коли  чоловік  помер,  стало  відомо,  як  він  жив:  будував  простенькі  хижі,  на  грядочках  поруч  із  якими  вирощував  кукурудзу  та  папайю,  спав  у  плетеному  гамаку.  На  коротенькому  відео  2018  року  він  рубав  дерево  чимось  схожим  на  сокиру  з  довгим  держаком.  Ось  і  все,  що  відомо  про  небіжчика  та,  по  суті,  про  його  винищений  нарід.  Власне,  російські  солдати,  що  прийшли  в  Україну,  так  само  дізналися  бодай  щось  про  наше  життя,  як  бразильські  дослідники  про  того  померлого  індіанця,  -  вдершися  в  хати  вбитих  і  вигнаних  ними  українців  і  пограбувавши  ті  хати.

Сум  і  жаль  охоплюють  мене  за  цим  чоловіком  і  його  народом  і  стократ  посилюються,  коли  я  розумію,  що  нині  рф  докладає  божевільних  зусиль,  аби  й  про  нас,  українців,  знали  хіба  що  про  рештках  знищеного  життя.  Отут  вони  жили,  ось  такі  хати  будували,  такі  врожаї  збирали,  виробляли  те  і  се,  співали  сто  тисяч  милозвучних  пісень,  а  тепер  їх  жодного  нема,  отак.  Такий  підсумок  нації  та  наслідок,  але  не  природного  процесу  або  стихійного  лиха,  а  політики,  тобто  інструменту,  винайденого  цивілізацією,  яка,  в  принципі,  покликана  саме  такого  уникати.  Це  називається  геноцид,  це  засуджується  та  карається  -  але  ось  щойно  остаточно  відбулося  в  джунглях  Бразилії  та  відчайдушно  намагається  відбутися  в  Україні,  на  очах  всього  світу  та  в  прямомому  ефірі  ЗМІ  і  соцмереж.  

Ну,  що  той  один  у  джунглях!  -  та  як  на  мене,  через  смерть  цього  індіанця  людство  втратило  не  одну  особину  і  навіть  не  одне  плем'я,  а  ціле  себе.  Так  само  воно  втрачає  себе  через  загибель  у  цій  або  іншій  війні  кожного  солдата  або  цивільного.  Адже  людство  -  це  не  біологічний  вид,  а  спільнота  на  основі  людяності,  здатності  бачити,  відчувати  та  цінувати  іншого  як  себе  самого.  Інакше  ставлення  до  "іншого"  викидає  з  людства  у  темряву  зовнішню  обох,  "іншого"  й  того,  хто  не  бачить  в  "іншому"  себе,  кому  біль  "іншого"  -  не  болить.  Людство  зазнає  тяжких  втрат  і  зменшується,  і  знов  лунає  тужливий  подзвін  -  по  Чоловіку  з  нори,  по  мені,  по  тобі  та  по  цілому  людству  разом.  Сум  і  жаль.

Та  є  ще  один  аспект  у  цій  самотній  смерті  останнього  з  танару.  Це  -  гідність.  Десь  там  цивілізація  народжує  дивовижі  -  а  сюди,  в  бразильські  нетрі,  дотягнулися  лише  її  брудні  мацаки,  припхалися  її  покидьки.  Людина  з  нори,  стикнувшись  із  ними,  відсахнулася  та  відсторонилася  -  і  від  них,  і  від  усієї  нашої  цивілізації.  Цей  останній  з  танару,  а  відтак  -  цілий  корінний  народ  у  одній  особі,  попри  все  зумів  прожити  своє  життя  у  спосіб,  до  якого  звик,  успадкований  від  пращурів,  і  помер  так,  як  у  танару  заведено,  аби  і  в  цій  останній  справі  зберегти  свою  гідність.  Цей  світ  у  обличчі  геноциду  ловив  його,  та  не  спіймав  -  Людина  з  нори  відійшла  у  власному  гамаку,  власною  смертю  та  у  відповідному  вбранні.

Ось  щойно  пролунала  повітряна  тривога  та  нагадала,  що  такого  вибору  -  віддалитися  від  агресора  аж  так,  аби  він  не  дістав  нас  своєю  зброєю  -  у  нас  немає,  але  ж  і  гідність  наша  не  гіршого  ґатунку,  ніж  гідність  останнього  з  танару.  Якщо  коротко,  ми  визнаємо  себе  вартими  життя  та  поваги  та  не  приймаємо  іншого  ставлення  -  і  всі  ті  країни  світу  та  люди  доброї  волі,  які  допомагають  Україні  та  українцям  сьогодні,  це  приймають  і  визнають  -  а  це  є  честь,  себто  визнання  нашої  гідності  іншими.  Серед  них  поки  що  немає  агресора,  він  нашу  гідність  не  визнає  та  заперечує,  він  заперечує  нас  як  таких  -  тому  війна  триватиме,  доки  він  не  змінить  свого  ставлення  або  не  зазнає  війської  та/або  економічної  поразки.  Будь-які  інші  варіанти  не  є  для  нас  прийнятними.  Сум  і  жаль,  що  такі  нормальні,  цивілізовані,  людяні  стосунки  між  народами  досі  доводиться  встановлювати  у  спосіб,  якому  серед  цивілізованих  народів  немає  місця.

Сум  і  жаль.

IX.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022

Зоряна кукурудза

Як  дивно  влаштована  пам'ять,  що  в  ній  тільки  не  назбирується  -  а  виринає  мало  не  щоразу  або  не  те,  або  невчасно.  Я  стільки  понаписав  про  рідне  село  Олександрівку,  аж  раптом  нині  вранці,  споглядавши  зоряне  небо  (а  визоріло  так,  що  й  бінокля  не  треба,  я  навіть  якусь  дисковиду  туманність  роздивився),  -  так  от  нині  о  четвертій  ранку  гледів  я  на  зорі  і  чомусь  згадав,  як  ми  їздили  з  Олександрівки  до  Херсону.

Сполучення  пішохідно-автобусне:  пішки  з  двору  ліворуч,  через  одну  хату,  що  стояла  під  водокачкою,  знову  ліворуч  і  простуй  узбіччям  або  скам'янілими  від  посухи  коліями  глибиною  до  коліна  аж  до  асфальту,  далі  -  чекай  і  автобусом  на  Херсон.  Тут  перехрестя  та  перетин  в  усіх  сенсах:  ґрунтовий  путівець  вилазить  на  глинисту  кручу,  якою  тягнеться  шосе  Миколаїв-Херсон;  ліворуч  -  пишна  зелень  вишень,  слив,  горіхів  і  всього,  насадженого  уздовж  шосе  попід  сільськими  садибами,  тільки  ту  зелень  і  видно,  паркани,  хати,  покрівлі  годі  роздивитися;  праворуч  -  лани  аж  до  небокраю,  до  якого  пнеться  й  шосе,  що  ті  лани  оперізує  тоненьким  сірим  паском,  просмикнутим  білою  переривчастою  ниткою  розмітки;  за  спиною  -  блакитнувати  імла:  там  дихає  невидимий  за  власними  випарами  Лиман.  На  цьому  перехресті-перетині  й  чекали  ми  на  автобус,  а  доки  чекали,  походжали  туди-сюди,  кидали  камінці  та  крутили  навсибіч  головами,  а  ну-бо  щось  цікавеньке  проґавимо.

А  цікавеньке  там  було  ось  що:  той,  хто  мешкав  у  крайній  хаті,  обсадив  свій  паркан  з  боку  зупинки  кукурудзою.  Веселенькі  яскраво-зелені  рослини  вимахували  під  легким  вітерцем  веселим  листям;  за  тиждень,  що  минув  від  нашої  останньої  поїздки,  вони  випнулися  над  грудковатою  землею  мало  не  на  півметри,  куди  там  нашій  власній  кукурудзі,  яка  взагалі  не  росла,  мов  зачаклована.  Наш  злодійський  план  скаладався  мимоволі,  ніби  сам  собою:  як  дозріють  качани,  ми  їх...  -  і  гайда  на  Херсон,  варити  та  ласувати,  з  маслом  і  сіллю.  Та  щороку  з  тією  кукурудзою  ставалося  щось  незбагненне:  вона  здіймалася  над  ґрунтом  вже  метрів  на  два,  гордовито  розчепирювала  гладеньке,  наче  воском  облите  листя,  охайненько  розліноване  тоненькими  білими  жилками,  над  нею  майоріли  пишні  засмаглі  вінички  суцвіть,  між  якими  пурхали  метелики  та  горобці,  її  товстеньке  пругке  стебло,  здавалося,  аж  бризнуло  би  соком,  як  його  вкусити,  -  але  жодного  качана,  ну  хоч  би  один  поганенький  який!  Щороку  ми  спалахували  надією  та  облизувалися  на  ту  "дармову"  кукурудзу,  так  принагідно  висіяну  під  шосе,  ніби  навмисно  для  подорожніх,  і  щороку  ловили  облизня  та  дивувалися:  от  же  ж  і  зажерливий  тут  мешкає  павук,  качанів  у  нього  не  було,  не  було,  не  було  -  і  враз  не  стало;  чи  не  в  одну  ніч  вони  виростали  та  дозрівали,  аби  зранку  зібрав  їх  лиш  той,  хто  ту  кукурудзу  сіяв,  а  не  той,  хто  нею  безпідставно  марив.  Ми  дивувалися  та  злостилися,  а  наступного  року  знов  плекали  свою  марну  надію.

В  тому-то  і  загадка  пам'яті,  що  зоряне  небо  нагадало  мені  про  ту  кукурудзу,  -  може,  тому,  що  зірки  на  ньому  були  так  само  рясно  насипані,  як  насіння  в  її  суцвіттях,  а  може  тому,  що  деякі  сузір'я  скидалися  на  ті  суцвіття?  А  може,  це  взагалі  не  про  пам'ять,  а  про  зірчасте  небо?  Хтозна  -  але  оксамитове  чорне  тло,  поцятковане  зорями,  нагадало  мені  біляво-блакитне  Олександрівське  небо,  у  якому  майоріло  зелене  листя  та  хилиталися  засмаглі  суцвіття  загадкової  рослини.  Можливо,  і  розгадка  прийшла  звідти,  з  неба,  або  видобуло  воно  її  з  моєї  пам'яті,  у  якій  що  тільки  не  назбирується  та  виринає  -  і  мало  не  щоразу  або  не  те,  або  невчасно.  Сорго  -  ось  що  виринуло  нині.

Перевірив  -  і  справді:  та  "кукурудза",  на  яку  ми  облизувалися  щоліта  кілька  років  поспіль,  виїжджаючи  з  села,  доки  не  виїхали  з  нього  остаточно,  кукурудзою  не  була,  а  була  вона  сорго,  харчовою,  кормовою  та  технічною  культурою  родом  з  екваторіальної  Африки,  а  не  з  Америки,  як  кукурудза.  І  оце  одне  слово  змінило  все,  і  все  на  тій  яскравій  картинці  з  моєї  пам'яті  знайшло  своє  дійсне  місце,  а  відтак  і  та  картинка  змінилася.  Кукурудза  перетворилася  на  сорго;  зажерливий  селянин,  що  мешкав  під  зупинкою,  перетворився  на  розумного  та  дбайливого  ґазду,  господі  якого  без  сорго  на  віники  або  силос  для  худоби  ніяк  не  годиться;  ми  -  на  двох  малих  дурників,  що  знехтували  можливістю  розпитати  дідуся-агронома  про  рослину,  а  згодом  назавжди  втратили  таку  можливість;  а  світ  -  на  дивовижну  річ,  в  якій  одна  втрачена  можливість  перетворюється  на  іншу,  аби  всі  малі  дурники  колись  побачили  ту  річ  або  принаймні  її  частинку  саме  такими,  якими  вони  є  насправді.

VIII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022

Сіль рідної землі

Кажуть,  що  кулінарне  мистецтво  більше  залежить  від  маніпуляцій  запахами,  ніж  смаками:  смаків  усього  чотири  (гірке,  кисле,  солоне,  солодке),  а  запахів  безліч,  до  того  ж,  людина  здатна  сприймати  запахи  як  смаки,  а  запахи,  до  того  ж,  є  потужними  активаторами  емоцій  та  спогадів  (т.зв.  ефект  Пруста).

Але  ж  це  брехня  -  про  чотири  смаки.  Солоне  -  це,  ясна  річ,  сіль,  натрій  хлор,  але  стовідсотковий  натрій  хлор  міститься  в  підручниках,  а  в  солянках  у  нас  дещо  інше.  Це  мінерал  галіт,  який  ми  звемо  кам'яною  або  кухонної  сіллю,  а  в  ньому  -  від  90%  натрій  хлор,  решта  10%  -  це  суміш  елементів  (Br,  N,  H,  Mn,  Cu,  Ga,  As,  I,  Ag,  Ba,  Tl,  Pb,  K,  Ca,  S,  O).  Якщо  це  морська  сіль,  то  хлориду  натрію  в  ній  може  бути  менше  80%.  Вміст  хлориду  натрію  та  комбінація  домішок  створюють  унікальний  смак  солі  з  того  чи  іншого  родовища.  Отже,  солоний  смак  -  не  один,  солоних  смаків  стільки,  скільки  родовищ  солі.

Та  сіль,  до  якої  я  звик  змалку,  віддавна  видобувається  з  Артемівських  покладів  (контора  у  Соледарі,  промисловий  видобуток  з  1876  року).  А  в  соледарській  солі  вміст  натрій  хлор  досягає  99%,  тобто  це  практично  сіль  як  така,  ідеальна,  як  той  газ,  про  який  йшлося  у  шкільних  підручниках.  Той  єдиний  відсоток,  який  залишається  на  домішки,  -  то  корисна  пігулка,  повний  комплект  життєво  необхідних  мікроелементів.  А  разом  це  -  сіль  і  "солоне",  як  я  його  відчуваю  та  розумію  вже  47  років.  Та  й  етикетка  цієї  солі  пам'ятається  мені  стільки  ж,  скільки  я  пам'ятаю  себе:  побачив  -  і  відчув  солоний  смак.  Це  мало  не  єдиний  на  полицях  наших  крамниць  продукт,  який  за  останні  півстоліття  не  зазнав  змін,  якщо  не  рахувати  впровадження  оптичного  сортування  та  охайних  картонних  коробочок  на  додачу  до  паперових  і  поліетиленових  пакетів.  Звична  тара,  звичний  розмір  напівпрозорих  кубиків,  а  ще  деяка  втіха  від  патріотичного  протекціонізму:  я  ж-бо  підтримую  нашого  виробника,  а  це  робочі  місця,  податки  і  все  таке  інше,  аж  до  добробуту  в  оселях  працівників  копальні.

Власне,  це  було  б  і  все  про  нашу  сіль,  як  би  не  війна.  Через  неї  ДП  "Артемсіль"  зупинилося:  люди  виїхали,  виробничі  потужності  та  будівлі  частково  зруйновані  ракетними  ударами  та  артилерійськими  обстрілами  загарбника.  Мій  хатній  запас  артемівської  солі  з  часом  вичерпався,  а  спорожнілі  полиці  крамниць  заповнила  інша  сіль,  імпортна  або  українська,  але  з  інших  родовищ.  Отут  я  й  збагнув,  що  солоне  -  надто  загальний  опис  смаку,  що  моє  солоне  -  то  притрушене  сіллю  з  Соледару,  з  Артемівського  родовища,  віком  280-220  млн.  років.  Розмір  кристалів  також  має  значення:  що  дрібніше  мелють  сіль,  то  солонішої  вона  здається.  А  ця  -  через  пожиттєву  мою  до  неї  звичку  -  така,  як  треба,  така,  як  має  бути,  це  сіль,  як  я  її  знаю,  тобто  сіль  як  така.

Інша  виявилася  або  недостатньо  солоною,  або  тупо  гіркою.  Відповідно,  їжа  тепер  має  інший  смак,  що  не  приготуй  -  не  те.  Я  ніби  не  вдома  -  ось  що  я  відчуваю  через  те,  що  солоний  смак  -  не  той  солоний,  яким  він  був  останні  47  років.  Не  рушивши  нікуди  з  дому,  я  -  не  вдома.  Смаковий  когнітивний  дисонанс:  купуєш  сіль,  солиш  -  а  не  солоне.  Боже,  де  я?

А  сіль  -  це  неймовірно  потужний  образ:  згадаймо  "Якщо  ж  сіль  втратить  силу,  то  чим  зробиш  її  солоною?"  (Мф.  5:13).  Я  переконався  -  нічим;  мабуть,  з  роками  можна  б  звикнути  до  смаку  іншої  солі,  але  я  НЕ  ХОЧУ  звикати,  я  НЕ  ХОЧУ  забути  смак  солі  рідної  землі.  Я  НЕ  ХОЧУ  забути,  як  засмаглі  зморшкуваті  бабусині  руки  притрушували  тими  біло-сірими  кристалами  бичків  з  Дніпро-Бузького  лиману  та  картоплю  й  кукурудзу  з  городу  в  Олександрівці,  звідки  вийшли  мої  предки,  де  тепер  -  самі  руїни.  Саме  тому  останній  пакунок  солі  від  ДП  "Артемсіль"  я  приховав  -  це  мій  еталон  солоного,  моє  солоне,  справжнє  солоне,  рідне.  Це  -  сіль  моєї  землі,  а  її  смак  -  то  один  зі  смаків  Батьківщини.

І  так  воно  ведеться  з  усім  іншим,  з  чого  складається  наш  рідний  дім.  Мабуть,  Паустовський  не  зауважив  би  в  небі  "ліниві  та  пишні,  справжні  українськи  хмари",  якби  не  побачив  інше  небо  та  інші  хмари,  в  які  він  теж  закохався,  але,  певно,  інакше.  Так  само  мій  любий  дядько:  повернувся  з  Сінгапуру,  де  відбув  аж  цілий  рік  серед  небачених  дивовиж  і  чудес  та  субтропічної  екзотики,  приїхав  на  Великий  Потьомкінський  острів  посеред  Дніпра,  подивився  на  все  навкруги  та  повідомив:  "А  такої  акварельної  природи  немає  ніде"  -  а  він  таки  багато  де  був  і  чого  бачив,  мій  дядечко-мореплавець.  Не  вбачайте  тут  якогось  естетичного  шовінізму  -  це  ж  зовсім  не  про  краще/гірше:  це  про  те,  що  є  своє,  яке  воно  є;  а  воно  тим  ясніше  та  виразніше,  чим  більше  бачиш  іншого.  Як  зауважив  Мелвілл,  "ніщо  не  існує  само  по  собі"  -  тобто  пізнання  чогось  відбувається  через  порівняння  з  іншим,  розрізнення,  вирізнення,  виокремлення.  Отак  у  Києві  моє  серце  тьохкає  на  Трухановому  острові  -  тому  що  там  я  бачу  ту  саму  палітру  та  видовий  розмай  дніпрової  природи,  серед  якої  зростав  у  Херсоні.  Це  -  моє.

А  пилові  бурі  минулого  року  та  цього?  Коли  в  небі  висить  і  на  зубах  скрипить  чорноземна  хмара  -  то  один  смак  і  запах,  а  білява  курява  з  Прикаспійської  низовини  -  то  геть  інше.  Так  само  відчуваєш  різницю,  коли  атмосферні  події  приносять  у  Київ  повітря  з  Арктики  або  Сахари  -  повітря  й  повітря,  але  -  інше:  воно  сухіше,  прозоріше,  зірки  в  ньому  сяють  гостріше,  а  наше  київське  -  якось  лагідніше,  приправлене  диханням  рослинності  та  випарами  річок,  водосховищ  і  боліт,  якими  воно  ніби  тоноване  -  в  нашому  повітрі  кольори  більш  насичені,  форми  -  менш  різкі,  вогні  -  тепліші.  Відчув  різницю,  відзначив  її,  роздивився  краще  своє,  а  ще  -  ніби  з  мандрів  повернувся:  ось,  подихав  у  Аравії  або  казахських  пустелях,  а  тепер  -  вдома.

Все  має  свій  смак,  а  тих  смаків  не  чотири,  а  безліч.

Нашу  перемогу  я  святкуватиму  артемівською  сіллю.  Видобуду  зі  сховку  пакет,  візьму  її  пучками,  щедро,  як  бабуся,  висиплю  на  язик  і  відчую:  перемога.

VIII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022

…інакше все - марнота

...заговорила  до  мене  в  Ботсаду  літня  жінка  -  я  її  візуально  знаю,  вона  віднедавно  мешкає  неподалік,  мабуть,  біженка,  вимова  не  київська.  А  ще  вона  має  онуку  Злату,  яка  так  розчулюється,  коли  бачить  мою  Тоню,  що  аж  долоньки  стискає  у  кулачки  та  притискає  їх  до  грудей  і  пошепки  питає:  "А  можна  погладити?"

-  Вона  так  до  всіх  собак,  жодної  не  минає,  і  вони  всі  до  неї  збігаються,  -  з  незбагненним  смутком  казала  мені  Златина  бабуся,  а  нині  пояснила,  чому  так.  Дуже  Злата  сумує  за  Бузьком,  її  песиком,  якого  забрала  війна.  Власне,  не  тільки  Бузька  -  і  котика,  і  теляток,  і  корів  двійко,  і  курей,  і  качок,  і  три  десятки  кролів,  і  хлівець,  і  курник,  і  хлів,  і  льох  із  усіма  запасами,  і  хату,  -  геть  чисто  весь  Златин  спадок,  працьовитими  руками  батьків-дідів-прадідів  нагромаджений  у  селі  під  Ізюмом,  що  опинилося  між  російським  наступом  і  нашою  обороною,  немов  межи  двох  вогнів.  А  що  в  тих  вогнях  не  згоріло,  те  порозтягали  окупанти.

Дехто  в  селі  ще  й  тепер  мешкає  та  навіть  щось  там  відновлює,  запасає  дрова,  готується  до  зими.  -  Я  їм  кажу  нашо,  наші  їх  все  одно  гнатимуть,  і  все  оте  порозбивають!  -  Та  ви  ж  самі  знаєте,  -  кажу,  -  люди  завше  сподіваються  на  краще.  -  Оце  й  вони  мені  відповіли,  -  зітхає  старенька.

А  далі  розповіла  про  втечу  мешканців  з  села  -  місяць  відсиділи  по  льохах  і  підвалах,  а  тоді  вже  не  сила  була  терпіти,  і  рушили:  спершу  кладкою  через  Дінець,  доки  тую  кладку  не  розгатили,  повбивавши  та  поранивши  усіх,  хто  був  поруч,  і  сваху  її  також,  а  потім  човнами.  І  ще  про  всіх,  кого  вбило,  кого  скалічило,  кого  позбавило  оселі,  господарства  та  худоби.

Як  і  всі,  хто  мені  про  таке  своє  розповідав,  вона  не  могла  зупинитися,  не  шукала  слів,  не  затиналася  і  пам'ятала  найменші  дрібнички.  Здавалося,  що  ця  страшна  історія  постійно  крутиться  в  неї  в  голові,  наче  платівка,  а  відтак  закарбувалася  в  її  пам'яті  як  незабутнє,  і  плинна  та  розповідь  -  то  вже  не  згадка,  то  вже  частина  її  єства.  Хтось  би  здивувався  чи  обурився,  що  немає  в  тій  розповіді  прокльонів  і  ненависті  до  окупантів  -  і  дарма:  це  був  ЇЇ  досвід,  пережите  нею  особисто,  вона  розповідала  мені  своє  життя,  а  не  кіно  або  новини.  Це  сталося  з  нею,  це  була  її  історія,  тому-то  так.  Єдине,  що  було  в  ній  не  фактом,  а  ставленням,  або  й  вірою  -  оце:  "наші  їх  все  одно  гнатимуть".  Тому  що  інакше  її  історія,  все  нею  відбуте  не  мають  сенсу,  все  тоді  -  марнота.  Всі  ми  тоді  -  марнота.

А  за  дві  години  зателефонували  з  Херсону.  Я  давно  не  чув  і  не  відчував  такого  обурення:  деякі  херсонці  на  поромній  переправі  через  Дніпро  пригощали  бурятів  малиною  та  виноградом  і  мало  не  цілувалися  з  ними.  Зв'язок  такий  кепський,  що  спілкування  навіть  не  через  слово,  а  через  речення,  але  одне  з  тих  речень  я  розчув  цілком  і  було  воно  таке:  "Ми  тут  війни  не  бачили".  Гадаю,  це  є  відповідь:  тим  дивакам  на  поромі  забракло  особистого  досвіду.  Війна  -  це  такий  катастрофічний  злам  усталеного,  звичного  та  навіть  уявного,  що  ані  фото,  ані  відео  не  справлять  такого  враження,  яке  справляє  на  власні  очі  побачене  -  а  надто  особисто  пережите.

Щоправда,  я  вагаюся  з  висновком.  Якщо  люди  аж  так  не  мають  співчуття  до  того,  що  відбувається  з  іншими,  чи  здатні  вони  зробити  з  власного  жахливого  досвіду  війни  такий  самий  висновок,  який  зробила  та  літня  жінка.

Звісно,  я  не  бажаю  їм  той  досвід  придбати.

Я  просто  вірю  в  те  саме,  у  що  вірить  Златина  бабуся:  "наші  їх  все  одно  гнатимуть".

Інакше  все  -  марнота.

20.VIII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957124
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022

Насіння

Вчора  збирав  насіння  своєї  мальви  та  раптом  згадав  про  насіннєвий  банк,  знищений  зловорожим  обстрілом  у  Харкові.  Унікальна  колекція,  понад  160  тисяч  рослин,  деякі  з  котрих  вже  в  природі  зникли,  напрацювання  видатних  вчених,  національне  надбання...  -  цей  перелік  тривав  би  й  тривав,  якщо  спитати  притомного  рільника  або  вченого  рослинника.  Але  я  рослинник  непритомний,  а  рільник  стихійний,  який  вбачає  в  найбуденніших  предметах  перш  за  все  символи,  знаки,  метафори.  Отже,  я  згадав  насіннєвий  банк  не  через  його  видатні  наукові  та  агрономічні  властивості,  а  через  потужний  символізм  -  і  цієї  втрати,  і  насіння  як  такого.

Насіння  -  початок  нового  життя,  наступного  покоління,  навіть  багатьох  прийдешніх  поколінь,  адже  одна  насінина  родить  стократ  або  й  тисячакрат  -  заповіт  "плодитеся  й  розмножуйтеся"  в  дії.  Ці  покоління  можуть  зійти  вже  наступного  року,  а  можуть  пролежати  у  сховищі  або  землі  роки  або  й  століття,  щоби  колись  у  майбутті  відродитися  із  усіма  спадковими  властивостями  прабатьків,  -  якщо,  звісно,  якомусь  навіженому  не  спаде  на  думку  розпочати  війну  та  звести  все  нанівець.  Ці  ж  насінини  можуть  стати  ґрунтом,  на  якому  зростатимуть  інші  рослини,  або  нагодувати  птахів,  збагативши  їхній  раціон  у  час  гніздування  та  урізноманітнивши  свій  коловорот  життя  і  тваринним  виміром.  Для  деяких  зерен  це  навіть  не  випадковість  -  вони  мають  мобільний  застосунок  "Верхи  на  мурасі":  глюкозна  цукерочка,  доточена  до  оболонки  насіння,  вабить  мурашок,  які  й  розносять  його  скрізь,  де  самі  ходять,  і  кидають,  споживши  рослинні  ласощі.  

А  ще  насіння  якесь...  гарне.  Можливо,  сприйняття  насіння  як  гарного  спровоковане  багатющим  нашаруванням  образів  і  метафор,  тобто  змісту,  затиснутого  у  таку  мізерну  форму.  Одне  зернятко  -  гарна  штука,  а  висип  їх  на  стіл  десяток  -  маєш  візерунок,  або  сузір'я,  або  суцвіття.  Замилувався,  задивився  -  маєш  подобизну:  зернина  мальви-ружи  скидається  на  риб'ячу  луску.  Виклав  ті  "лусочки"  на  аркушику  -  і  ним  пливе  рибе,  так  само  тихо,  як  справжня  риба  пливе  у  справжній  воді.  Струсив  головою  та  аркушиком  -  і  знову  маєш  насіння.

А  ще  -  кожне  сім'я  має  паз,  виїмку,  заглиблення  певної  форми,  прямокутне,  чисто  тобі  лєго.  Можливо,  це  гніздо  для  кріплення  деталі,  якої  мені  бракує?  Ні,  не  бракує:  дві  насінини,  з'єднані  цими  пазами,  перетворюються  на  "вісімку"  -  або  математичний  символ  безкінечності.  Він  не  має  знаку,  ані  +,  ані  -  тому  ця  мізерна  "вісімка"  цілком  вміщує  все.  І  безодню  мінус-безкінечності,  в  якій  бозна  коли  почалося  життя  як  таке,  а  дещо  раніше  поклався  початок  часу  та  усьому  в  часі  сущому,  а  до  того  був  тільки  Бог;  і  безодню  плюс-безкінечності,  в  яку  прямує  ця  "вісімка",  людина,  що  склала  "вісімку",  світ,  що  народив  цю  людину,  Бог,  який  створив  світ.  Се  -  вічність  і  все,  що  в  ній  було,  є  і  буде.

...насіння.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956900
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

…про що тобі той метелик?

...метелик  пурхав  над  газоном  на  Аскольдовій  могилі.  Метелик  не  абиякий,  сам  адмірал,  з  родини  сонцевиків,  коштовна  окраса  нашого  літа.  Геральдичні  кольори,  оксамитові  шати,  шляхетні  візерунки  –  уособлення  літа,  квінтесенція  його  краси,  та  й  краси  як  такої.

А  газон  той  був  суцільна  адміралові  протилежність  і  антитеза:  занедбаний,  поритий  кротами  та  подзьобаний  ящірковими  і  павучими  норами,  здичавілий  так,  що  годі  відшукати  бодай  згадку  про  «газонну  траву».  Його  захопили  й  на  ньому  безперешкодно  процвітали  дикуни:  кропива,  пирій,  польовий  осот  і  жовтий  польовий  осот,  петрові  батоги,  щириця,  квасениця,  пасльон,  лобода,  кульбабки,  пушняк,  молочай,  чистотіл,  м'яточник  чорний,  вже  всохлий  о  цю  пору  кінський  часник  і  знову  й  знову  кропива  –  ще,  ще  і  ще,  вона  вочевидь  переважала  на  цьому  газоні  та  гадала  захопити  його  весь,  густо  обсипаючи  все  довкола  блідо-зеленим  пилком  зі  своїх  непоказних  суцвіть.  Звісно,  кожна  рослина  прекрасна,  а  за  природою  своєю  жодна  не  є  бур'яном,  та  в  середовищі  «газон»  всі  вони  разом  і  кожна  окремо  перетворювалися  саме  на  це  –  на  бур'яни.

А  метелик  не  зважав:  ниций  агрономічний  статус,  прикра  зовнішність,  всохле  або  обгризене  гусінню  листя  та  навіть  і  пекучі  волоски  його  не  відлякували.  Він  пурхав  понад  газоном,  раз-у-раз  сідав  на  ту  чи  іншу  рослину,  навіть  і  всохлих  не  минаючи,  робив  кілька  кроків  і  рушав  далі  своєю  примхливою  траєкторією.  А  я  сидів  нерухомо  та  бездумно,  зачарований  метеликом,  і  просто  дивився.  Та  ось  думка  моя,  нарешті,  прокинулася  від  млосного  заціпеніння  та  подала  голос  –  і  враз  ніби  розгалужилася,  як  річка  розгалужується  навколо  острова,  і  далі  тече  вже  двома  річищами,  наче  це  не  одна  й  та  сама  річка,  а  дві  окремі  річки.  А  може,  то  були  ніякі  не  річища,  а  просто  думки  з  різних  півкуль  мозку,  вони,  кажуть,  асиметричні  за  функціоналом,  ла-те-ра-лі-зо-ва-ні,  але  це  не  точно.

Одна  моя  думка  сунула  хоч  і  сухуватим,  проте  незаперечним  шляхом,  і  нашіптувала  мені,  що  цей  адмірал  недарма  кружляє  понад  заростями,  в  яких  домінує  кропива  пекуча.  Красень  адмірал,  як  не  крути,  є  метеликом,  а  метелики  о  певній  порі  свого  життя  є  гусінню,  і  кропива  для  адміральської  гусіні  –  рідна  домівка,  і  харч,  і  прихисток.  Це,  мабуть,  адмірал-самиця,  нашіптувала  мені  та  наукова  думка,  підштовхуючи  вказівним  пальчиком  окуляри  на  своєму  вченому  носі,  і  вона  вже  носить  запліднені  яєчка,  нині  ж  уже  серпень,  а  крильця  в  неї  он  там  і  он  там  ніби  зношені,  ніби  міллю  трачені:  вона  вже  доживає  свого  коротенького  віку,  якщо  ще  не  на  Божій  дорозі,  ач,  яка  вона  повільна.  А  просто  тут  і  просто  зараз  вона  відкладає  по  одному  яєчку  на  кожен  листок  кропиви,  себто  кормової  рослини  свого  виду,  а  вже  нині  ввечері  вона  присяде  десь  на  свої  чотири  ніжки,  закине  смугасті  вусики  за  спину,  востаннє  складе  крильця  над  головою  та  застигне  назавжди,  і  найслабший  подув  вітру  перекине  цей  маленький  постамент  літу,  що  вже  минає,  та  життю,  що  вже  минуло.

А  інша  думка  цуралася  науки,  науковості,  сухості  та  певності.  Вона  аж  вуха  долонями  позатуляла,  аби  не  чути  про  гусінь,  яєчка  та  кормові  рослини,  і  торочила  про  своє.  Он-де  поглянь,  благала  вона,  той  метелик  –  це  ж  сама  краса,  годі  уявити  щось  гарніше.  Та  оця  втілена  неповторна  краса  пурхає  понад  занедбаним  газоном  і  раз-у-раз  сідає  на  затяті  бур'яни.  Знаєш…

–  Та  це  вона  яєчка  там!..  –  втрутилася  перша  думка,  але  друга  тупнула  на  неї  ніжкою,  перша  неохоче  замовкла,  а  друга  повела  далі:

...Знаєш,  про  що  тобі  цей  метелик  над  бур’янами?  –  про  те,  що  світ  увесь  сповнений  краси,  він  із  неї  зроблений  і  нею  до  тебе  обернений,  а  ти  доріс  поки  що  тільки  до  краси  метелика,  ти  в  цьому  світі  –  першачок-початківець.  І  це  або  так,  або  краси  ніякої  не  існує  взагалі.

...отут  ті  дві  мої  думки  злилися  в  одну  суголосну  й  далі  посунули  разом  –  і  слідом  за  метеликом.  А  той  пурхав  собі  з  рослини  на  рослину  –  обважений  новим  поколінням  адміралів,  втомлений  майже  достиглим  літом  і  безмаль  відбутим  життям,  сповнений  краси  у  сповненому  красою  світі.

VIII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955693
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Не Мордор

Полагаю,  что  популярное  сравнение  или  даже  отождествление  страны-агрессора  с  Мордором  -  ошибка,  и  вот  почему.

Мордор  был  цельным  и  беспримесным  злом  -  возглавлявший  его  Саурон  и  населявшие  его  существа  не  жили  ничем,  кроме  злобы,  ненависти,  убийств,  разрушений,  грабежа  и  войны.  Толкин  не  упоминает  никаких  человеческих  отношений  между  орками  и  прочими  тварями  Мордора  -  ни  привязанности,  ни  дружбы,  ни  любви,  ни  сострадания,  ни  даже  каких-то  хозяйственных  дел,  увлечений  по  интересам  или  досуга  -  вообще  ничего:  проснулся  -  встал  в  строй  -  пошел  убивать  -  уснул  -  проснулся  -  встал  в  строй...  (как  вариант  -  строить  крепость  или  производить  оружие).  Нет  у  них  ни  детей,  ни  женщин,  они,  возможно,  бесполые,  так  как  не  размножаются  -  они  не  рождаются,  их  добывают  из  земли,  из  матери-Геи,  то  есть  орки,  возможно,  хтонические  сущности.  Эти  сущности,  по  большому  счету,  даже  не  формы  жизни,  как,  например,  хоббиты,  они,  скорее,  нежить,  пожирающая  живых  и  живое,  материальное  воплощение  смерти  как  таковой,  противостоящей  жизни  как  таковой  и  злонамеренно  настигающей  любые  ее  формы  и  всеми  способами.  Они,  такие  отвратительные,  все-таки  цельные  в  своей  приверженности  злу  и  смерти,  они  никогда  не  предают  своего  темного  властелина  и  не  переходят  на  сторону  врага  или  на  свою  сторону,  пытаясь  встать  над  битвой  или  в  сторонке  (им  там  делать  нечего).  Когда  они  голодны,  они  пожирают  друг  друга  -  раненого  сослуживца,  например.  И  потому  про  них  все  предельно  ясно:  как  только  они  покажут  свой  сопливый  нос  из  Черных  врат  Мордора,  их  надо  уничтожать.

А  население  страны-агрессора,  помимо  прямого  и  опосредованного  участия  в  этой  и  прочих  войнах,  ведет  и  вполне  обыкновенную,  нормальную  человеческую  жизнь:  граждане  влюбляются,  женятся,  рождают  детей,  посещают  кино  и  театр,  ездят  на  дачу,  ходят  в  лес  по  грибы  и  на  реку  на  рыбалку,  занимаются  творчеством  и  спортом,  испытывают  бытовые  неурядицы,  болеют,  бывают  счастливы  или  несчастны  -  как  мы.  Орками,  гоблинами,  урукхаями  и  прочими  пожирателями  смерти  они  становятся  лишь  в  одном  отношении  -  в  отношении  к  "другим",  внешним  и  внутренним  другим,  которых  они  награждают  уничижительными  прозвищами.  То  есть  у  них  есть  нормальная  человеческая  жизнь,  как  у  всех,  и  ненормальная,  мордорская.  Мне  кажется,  что  это  намного  хуже  и  гаже  Мордора  и  орков  -  те  были  целиком,  всецело  посвящены  злу,  а  этим  удается  совместить  в  себе  несовмещаемое,  взаимоисключающее.

Эти  граждане  гораздо  больше  напоминают  нечто  среднее  -  хоббита  Смеагола,  превращенного  кольцом  всевластия  в  гибридного  монстра  Голлума:  кольцо  не  до  конца  выжгло  его  хоббитянскую  натуру,  но  все-таки  сделало  способным  на  любое  зло  -  ложь,  предательство,  воровство,  убийство.  В  его  жизни  лишь  одна  ценность  -  кольцо  всевластия,  необоримо  соблазнительное,  но  разрушающее  и  его  душу,  и  его  тело,  и  его  образ  жизни.  Он  тоже  совмещает  в  себе  несовместимое  -  и  потому  даже  называет  себя  "мы",  а  кольцо  -  "наша  прелесть",  он  -  раздвоен,  способен  на  зло  и  добро,  а  потому  -  менее  предсказуем,  чем  орки,  и  потому  -  более  опасен.  Это  -  и  хуже,  и  гаже  мордорских  орков,  цельных  и  бескомпромиссных.  В  конечном  итоге,  этот  раздвоенный  Голлум,  следуя  одной  лишь  своей  страсти  к  кольцу,  ставит  финальную  точку  в  битве  с  Мордором  и  губит  темного  властелина  -  вот  такая  неожиданная  развязка.

Потому-то  Фродо  колеблется  и  не  может  решить,  как  поступить  с  Голлумом.  Потому-то  мир  не  вполне  един  и  решителен  в  осуждении  агрессора  и  развязанной  им  войны...  Они  ведь  "такие  люди  как  мы"!

VII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954284
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.07.2022

Мить, коли образ, який

Побачив  це  і  спершу  хотів  написати  щось  про  "таємне  життя  хатніх  речей",  і  навіть  почав,  але  швидко  збагнув,  що  це  про  інше.  Про...

[img]https://64.media.tumblr.com/27037affb0de7d2bd492806155ca5d4b/f7f1cd485bae89cb-0d/s540x810/2d2557cc58661bdbb2ba9e20be6c40a6cf07a978.jpg[/img]

Отже,  лежав  собі  на  підлозі  Тонін  м'ячик,  лежав  ще  звечора,  пролежав  так  цілу  ніч  аж  допоки  сонце  зазирнуло  у  шпарину  між  фіранками,  і  сонячний  промінь  дотягнувся  до  м'ячика.  Утворилася  картина  -  вона  могла  б  зникнути,  так  і  не  бачена  ніким,  хто  сприйняв  би  її  як  таку,  як  картину;  наприклад,  Тоня  могла  забрати  свою  іграшку  або  хмарка  -  притлумити  світло.  Але  нагодився  я,  побачив  це  видовище  та  замислився  над  ним:  як  утворилася  ця  картина  та,  загалом  і  ширше,  звідки  береться  мистецтво.

Наприклад,  учора:  до  стаціонарних  об'єктів  "підлога",  "книжкові  полиці",  "книжки",  "двері"  та  "коридор"  додався  рухомий  об'єкт  "м'ячик"  і  створив  із  ними  певну  просторову  комбінацію,  в  якій  всі  ці  предмети  й  перебували  до  ранку.  Не  можна  сказати,  що  цілком  нерухомо,  адже  м'ячик,  підлога,  книжкові  полиці,  книжки,  двері  та  коридор  щогодини  долали  понад  1600  км  назустріч  світанку.  Сонячне  світло  суцільне  та  безперервне  -  але  уявімо,  що  ми  виокремили  з  нього  саме  той  промінь,  що  торкається  м'ячика.  Він  "почався"  десь  у  сонячній  короні  за  8  хвилин  до  того,  як  я  пішов  коридором.  Доки  я  читав  новини,  пив  каву,  перекинувся  слівцем  зі  знайомим,  підвівся  зі  свого  ослінчика  та  зробив  зо  п'ять  кроків  до  м'ячика,  промінь  подолав  150  мільйонів  кілометрів  Всесвітом,  проліз  крізь  шпарину  між  фіранками,  накреслив  золотаву  смужку  на  підвіконні  та  підлозі,  пройшов  крізь  нещільно  причинені  двері,  торкнувся  м'ячика  та  частково  закінчився,  поглинутий  його  шорсткою  поверхнею,  а  частково  відбився  та  розсіявся  сам  і  почасти  розсіяв  сутінки  в  коридорі.

Завдяки  світлу  ця  картина  постала  з  небуття  або  просто  зробилася  видимою  -  з  погляду  моїх  органів  чуття,  поява  з  небуття  мало  чим  відрізняється  від  появи  з  темряви  (та  й  події  ці  не  виключають  одна  одної,  можуть  відбуватися  послідовно  або  одночасно).  Через  дотик  світла  м'ячик  отримав    буття  та/або  видимість,  здобув  форму  та  колір,  відбився  в  підлозі  та  отакий  був  сприйнятий  моїм  оком.  Я  це  побачив.

За  камерою  я  біг  підтюпцем  -  все  викладене  вище  про  відстань  і  час  промайнуло  мені  в  голові  набагато  швидше,  ніж  я  про  це  написав,  а  ви  прочитали.  Адже  цей  стан  речей,  таке  взаємне  розташування  у  просторі  предметів,  планет,  зірок  і  світлових  хвиль,  одним  словом,  ця  картина  -  річ  зникома.  Якась  випадковість  привела  той  м'ячик  спочити  в  коридорі,  потім  Земля  цілу  ніч  крутилася  назустріч  сонцю,  а  той  єдиний  виокремлений  нами  промінь  8  хвилин  мчав  зі  швидкістю  світла,  аби  вчасно  досягти  Землі,  торкнутися  м'ячика  та  створити  картину,  яку  хтось,  можливо,  побачить,  а  можливо,  ні,  та  в  будь-якому  разі  картина  не  чекатиме  -  ось-ось  зникне,  вже  зникає.  Це  є  річ  зникома!  -  доки  я  метушливо  робив  ті  кілька(надцять)  розмитих  фото,  промінь  рушив  далі  згідно  астрономічного  розкладу,  а  м'ячик  поринув  у  сутінь  і  в  ній  чи  то  пропав  і  вже  не  був,  чи  то  зробився  невидимий.  Картина  зникла!  -  але  я  її  побачив,  сприйняв  як  картину,  і  це  сприйняття  майже  перетворило  увесь  цей  збіг  на  мистецтво.  Аби  створене  предметами  та  світлом  і  побачене  мною  зробилося  мистецтвом,  потрібне  артистично  зроблене  фото  або  який  інший  спосіб  відтворення,  що  й  дозволить  сприйняти  цю  зникому  та  вже  зниклу  річ  -  дозволить  будь-кому,  будь-де  та  будь-коли.

Маю  підозру,  що  всі  об'єкти  творчості  мають  приблизно  таку  саму  природу:  це  зникомі  речі,  які  добрий  пан  Всесвіт  час  від  часу  показує  бажаючим  -  а  чи  немає  посеред  вас  митця?  Є,  є!  Ось  я!  -  і  далі  все  залежить  від  вправності  цього  обранця:  чи  втілить  він  те  нетривке  видиво  у  витвір  мистецтва,  який  відтворить  "образ,  який"  -  або  "мить,  коли"?  Або  "мить,  коли"  виринув  з  небуття/темряви  "образ,  який"  сприйнятий  митцем  і  відтворений  у  формі,  придатній  для  тривалішого  існування  та  сприйняття  (зображення  або  код  -  текст,  ноти  абощо).  Митець  ухопив  ту  "мить,  коли  образ,  який"  -  і  негайно  (або  впродовж  днів,  років  чи  десятиліть)  перетворив  її  на  мистецтво    -  може,  саме  ця  "МИТь"  і  ховається  в  слові  "МИТець"?

Мить  перетворюється  на  мистецтво.

А  воно,  кажуть,  вічне.

Мить  через  акт  творчості  робиться  вічністю.

Можливо,  саме  це  мав  на  увазі  ван  Гог,  коли  прошепотів  перед  смертю  "печаль  триватиме  довіку".  Ван  Гогову  "мить,  коли"  він  бачив  "образ,  який"  творила  печаль,  іншим  -  радість,  біль,  кохання,  гнів,  а  кому  й  просто...

...сонячний  промінь  -  він  тим  часом  зсунувся  далі  за  своїими  та  небесними  розкладами,  і  картина  пропала.

VII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953826
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022

Свято кавуна

Віднедавна  Херсонським  передмістям,  а  направду  приміським  селом  Антонівка  ширилася  дивна  чутка.  Селяни  нашорошили  вуха:  після  окупації  чутки  та  поголоски  зробилися  головним  джерелом  новин.  Окупаційна  влада  та  її  місцеві  посіпаки  або  відмовчувалися,  або  брехали,  вітчизняне  радіо  проривалося  коли-не-коли,  а  чутки  не  стихали  ніколи  й  мало  не  завжди  справджувалися.  Та  одного  ясного  ранку  вже  не  чутка,  а  звістка  посунула  вуличками  слідом  за  патрулями  у  болотяних  одностроях:  о  десятій  урочисті  збори  у  школі,  термінове  надважливе  повідомлення  адміністрації.

-  Надважливе?  Урочисті?  Хіба  їхній  фюрер  іздох?  А  може,  манатки  збирають  і  гайда  додому?  –  через  тин  запитав  Федір  свого  рідного  брата  Степана,  запалюючи  самокрутку.
-  Навряд,  -  похмуро  відповів  Степан  через  тин.  -  Вчора  знов  техніки  достобіса  нагнали.

О  пів  на  десяту  з  усіх  шпарин,  наче  таргани,  повилазили  патрулі  та  пішли  стукати  у  двері:  йдіть  на  збори.  Федір  зі  Степаном  попрямували  слідом  за  односельцями  до  школи,  замкненої  ще  в  перший  день  війни,  а  слідом  за  ними  крокували  солдати  -  наїжачені  зброєю,  напружені,  готові  будь-якої  миті  стріляти  на  ураження.  Вони  боялися  –  селяни  вже  зо  два  тижні  як  помітили,  що  з  прикрашених  білими  літерами  «Z»  зелених  військових  вантажівок  і  приміщень,  де  квартирували  окупанти,  не  чулося  вже  ані  сміху,  ані  гучних  розмов.  Солдати  у  болотяних  одностроях  тинялися  селом  мовчазні,  пригнічені,  а  віднедавна  –  ніби  чимось  налякані.  А  ще  подейкували,  що  серед  них  почастішали  випадки  безслідних  зникнень:  раніше,  бувало,  хтось  їх  нишком  вбивав  поночі,  а  на  ранок  знаходили  їхні  тіла,  там,  де  їх  спіткала  нагла  смерть,  на  блокпостах,  в  бліндажах,  вбиральнях  і  зайнятих  і  загиджених  ними  оселях.  Щоразу  через  такі  випадки  зчинявся  гармидер,  селом  і  околицями  бігали  пошукові  групи,  над  селом  кружляли  дрони,  окупанти  допитували  селян  і  обшукували  їхні  хати  та  погреби,  прочісували  Дніпровські  плавні  та  безладно  стріляли  з  автоматів  і  гранатометів  по  кущах  і  очеретах.  Віднедавна  ж  окупанти  почали  просто  зникати  –  ані  тіл,  ані  слідів,  ані  ознак  боротьби,  ніби  ті  солдати  випарувалися,  лишивши  по  собі  зброю,  шоломи,  особисті  речі,  банківські  картки  та  папери.  Згодом  вони  поверталися  –  просто  виходили  з  якихось  кущів,  цілі,  неушкоджені  та  без  жодної  згадки,  де  вони  були,  як  туди  потрапили  та  як  звідти  повернулися  –  вони  взагалі  нічого  не  пам’ятали,  навіть  власні  імена  забували.  Гармидер  після  таких  зникнень  також  зчинявся,  але  якийсь  інший,  тихіший  і  боязкий:  вже  ніхто  й  не  потикався  до  навколишніх  гаїв  і  очеретів,  натомість  над  хатами  годинами  деренчали  дрони,  а  ворожі  солдати  збиралися  купками  під  деревами  та  про  щось  гомоніли  між  собою,  сторожко  озираючись.  Вони  вочевидь  боялися.  

Селяни  скупчилися  перед  школою  та  стиха  розмовляли,  скоса  поглядаючи  на  миршавих  вояків,  які  оточили  ґанок,  аж  тут  із  дверей  вигулькнув  опецькуватий  чоловічок  і  гукнув  їх  до  спортзалу.  Той  чоловічок  був  зростом  заледве  вищий  клямки  на  шкільних  дверях,  і  через  те  в  Антонівці  його  називали  Курдупель.  Щоправда,  після  приходу  окупантів  це  прізвисько  наважувалися  згадати  хіба  поза  очі  та  пошепки  –  Курдупель  посів  посаду  старости  при  окупаційній  владі,  а  та  влада  не  дарувала  ані  прізвиськ,  ані  зайвих  розмов,  ані  будь-чого  поза  «новим  порядком».  Із  цим  кар’єрним  злетом  Курдупеля  місцеві  пов’язували  деякі  надії,  адже  той  давно  зажив  у  Антонівці  певної  слави.  Чи  то  мати  народила  його  у  лиху  годину,  чи  він  сам  якось  здобув  собі  таку  злу  долю,  але  не  щастило  йому  в  житті:  куди  б  не  потикався,  на  нього  чекала  невдача,  за  що  б  не  брався,  лиш  примножував  свої  злидні.  А  ще  Курдупелева  недоля  була  заразна  та  чіплялася  до  тих,  хто  мав  із  ним  справу  або  хоч  обмаль  ним  переймався.  Варто  було  якомусь  добродію  бодай  подумки  поспівчувати  черговому  горю  невдахи,  і  його  самого  спіткали  негаразди  та  збитки.  Згодом  селяни  те  збагнули,  а  відтак  трималися  осторонь  Курдупеля  з  його  лихою  долею,  а  згадували  їх  обох  хіба  що  у  шинку  за  чаркою  горілки  нехай  як  прикру,  та  як  не  крути,  а  місцеву  дивину.  Окупанти  ж  про  це  нічого  не  знали  й  залюбки  прийняли  невдаху,  і  відтоді  ціла  антонівська  громада  чекала  та  молилася,  аби  вбогий  Курдупелевий  талан  спіткав  окупантів,  їх  усіх  і  аж  до  сьомого  коліна  у  тих  далеких  краях,  звідки  насунула  ця  пошесть.

Заради  урочистості  Курдупель  почепив  вузеньку  краватку,  затягнувши  її  так,  що  аж  посинів  і  зробився  схожим  на  вішальника,  щойно  знятого  з  шибениці  разом  із  мотузкою.  Він  глянув  на  селян  знизу  вгору,  нарочито  помацав  вузол  на  краватці,  набундючився  та  зачитав  з  папірця  коротеньку  промову,  затинаючись  на  кожному  слові  та  бризкаючи  на  папірець  слиною  крізь  гнилі  зуби.  З  цієї  гугнявої  промови  селяни  дізналися  про  неабиякі  успіхи  Антонівського  сільського  господарства,  звільненого  від  гніту  неофашистів  і  ультранаціоналістів.  Для  відзначення  успіхів  і  підтримання  соціально-економічного  розвитку  громади  під  російською  орудою  ухвалено  запровадити  в  селі  нове  щорічне  свято  -    День  кавуна.  Урочистості  з  цієї  нагоди  відбудуться  за  тиждень,  явка  обов’язкова,  форма  одягу  парадна,  наразі  всі  вільні.  Курдупель  відпустив  селян  помахом  правиці,  на  якій  бракувало  двох  пальців,  а  Федора  та  Степана  покликав  із  собою  у  кабінет  хімії,  де  вже  сидів  якийсь  мовчазний  полковник  з  маленькими  та  невиразними,  ніби  цвіллю  затягнутими,  очицями.  

-  Слухайте  наказ,  -  вирячивши  очі,  промовив  Курдупель.  –  Знайти  та  доставити  для  свята  кавун.  Це  надважливе  завдання.  Для  святкування,  а  надто  для  вас  двох  ліпше,  аби  той  кавун  був  найбільшим  з  усіх,  коли-небудь  у  Херсоні  або  деінде  бачених.  Ось  товариш  полковник,  -  Курдупель  аж  склався  навпіл  у  запопадливому  поклоні,  -  забезпечить  транспорт  і  супровід.  Вирушаєте  негайно.  Обидень  повертайтеся  з  кавуном.

-  А  куди?  А  як?  А  де?  –  почали  перепитувати  чоловіки,  та  Курдупель  пихато  зупинив  їх:
-  Ви  краще  за  мене  знаєте,  куди,  як  і  де,  а  в  мене  справ  повен  рот.  Кавун  для  свята  має  бути  ось  тут.  Йдіть.

Брати  у  супроводі  полковника  вийшли  на  ґанок,  де  вже  чаділа  зелена  вантажівка  із  кривобокими  білими  «Z»  на  капоті  та  бортах.  Полковник  вмостився  у  кабіні,  Федір  зі  Степаном  полізли  у  темний  задушливий  кузов,  де  вже  пітніло  дев’ятеро  солдатів,  і  вантажівка  рушила  у  бік  Херсону  під  стривоженими  поглядами  селян.  Дехто  з  них  вже  побіг  до  обійсть  чоловіків  –  повідомити,  що  їх  кудись  забрали:  це  не  віщувало  нічого  доброго,  багато  хто  й  не  вертав  з  таких  поїздок.

Коли  вантажівка  проминула  виїзд  на  міст  і  рушила  на  Херсон,  Федір  смикнув  найближчого  солдата:
-  Не  туди.  На  міст  і  за  міст,  -  і  солдат  гукнув  до  іншого,  той  постукав  до  водія  та  крикнув  тому  їхати  на  міст.  Вантажівка  пригальмувала,  розвернулася  та  рушила  в  бік  Антонівського  мосту  через  Дніпро.

Степан  з  подивом  глянув  на  брата,  а  той  сказав  йому:
-  А  пригадай,  які  кавуни  були  в  діда  Панька.
-  Ото  ти  згадав!  Панько,  либонь,  вже  давно  в  засвітах.  Які  там  в  біса  кавуни,  -  зітхнув  Степан  і  занурився  у  спогади.

Справді,  давно  то  було,  ще  коли  Степан  із  Федором  навчалися  у  школі  –  не  в  цій,  новій,  зведеній  в  Антонівці  вже  за  Незалежності,  і  не  в  старій,  яка  кілька  десятків  років  виховувала  антонівських  дітлахів,  а  в  повоєнній,  облаштованій  у  вцілілій  після  війни  хаті.  Була  та  школа  в  Нечаєвому,  селі  по  той  бік  Дніпра,  за  Олешками  та  між  Солонцями  та  Сагами.  Брати  народилися  та  жили  в  Нечаєвому,  доки  не  перебралися  до  заможнішої  Антонівки.  На  околиці  Нечаєвого  мешкав  дід  Панько  –  старезний,  мабуть,  сто  год  йому  вже  виповнилося  на  той  час,  адже  сивий  був  як  лунь,  а  борода  його  сягала  колін.  Той  дід  тримав  за  селом  баштан,  а  на  тому  баштані  вирощував  кавуни  та  дині,  та  такі,  що  односельців  заздрощі  брали:  солодкущі,  запахущі,  велетенські!  А  ще  родив  дідів  баштан  щороку,  наче  востаннє:  кавуни  на  ньому  лежали  так  рясно,  що  й  не  поткнешся  між  ними,  просто  бери  з  краю  один  за  одним,  та  й  годі.  Як  не  пнулися  нечаєвці,  та  не  змогли  ані  розгадати  секрет  діда  Панька,  ані  перебити  йому  торгівлю  –  хто  б  не  завітав  до  місцевого  торжища  або  до  Херсонського  зеленого  базару,  куди  дід  також  іноді  возив  свій  врожай,  одразу  прямував  до  його  воза,  з  якого  випирали  ті  небачені  кавуни.  До  отого  баштана  й  прямувала  тепер  вантажівка,  скерована  Федором.

Проминувши  безліч  блок-постів,  вантажівка  дісталася  Нечаєвого.  За  десятиліття,  що  минули  відтоді,  як  брати  вибралися  до  Антонівки,  село  анітрохи  не  змінилося,  хіба  що  навколо  нього  тепер  височів  ліс.  Ліси  тут  почали  насаджувати  у  50-х  роках  ХХ  століття,  аби  стримати  пустелю,  що  утворилася  там,  де  колись  процвітало  вівчарство:  вівці  звели  нанівець  місцеві  луки  та  пасовища,  виїли  рослинність  із  корінням  аж  до  піску,  який  і  почав  із  кожним  подувом  вітру  насуватися  на  навколишні  села  та  лани.  Минув  час  –  і  на  місці  пустелі  постав  ліс;  втім,  пустеля  не  зникла  й  досі  мліла  золотавою  пусткою  в  оточенні  соснового  лісу.  Ліс  той  рубали  браконьєри  та  нищили  пожежі,  але  він  тримався  та  не  поступався  ані  людям,  ані  вогню,  ані  піскам  –  і  нині  стояв  навколо  Нечаєвого  мовчазний,  впертий,  наче  зелено-чорна  стіна.  Десь  за  цією  стіною  й  був  тепер  баштан  діда  Панька.  Вціліла  й  дідова  хата  –  щоправда,  солом’яний  дах  її  провалився,  рами  з  вікон  зникли  разом  із  розмальованими  квітами  та  півнями  віконницями,  а  на  подвір’ї  та  навколо  хати  стояла  така  ж  мовчазна  зелено-чорна  стіна,  як  навкруги  села,  тільки  то  був  не  ліс,  а  бур’ян,  похмурий  і  припорошений  курявою.  Панько  й  справді,  мабуть,  давно  вирушив  у  засвіти,  де,  можливо,  опікувався  якимсь  потойбічним  баштаном  і  вирощував  соковиті  ласощі  для  тамтих  мешканців  і  володарів.

Коли  вантажівка  досягла  дідової  хати,  Федір  знов  шарпнув  солдата:
-  Тут.  Далі  пішки,  -  солдати  загупали  до  водія,  а  той  загальмував.  Коли  гуркотливий  двигун  вантажівки  зупинився,  солдати  загомоніли,  та  одразу  ж  й  замовкли:  вони  всі  разом  почули,  яка  навколо  панує  тиша.  Густа  й  щільна,  вона,  як  вода,  линула  в  кузов,  охопила  та  причмелила  усіх,  хто  там  був,  і  наказала  їм  мовчати.  Тож  солдати  вилазили  з  кузова  один  по  одному  та  шикувалися  перед  полковником  мовчки,  сторожко  озираючись.  На  Паньковому  подвір’ї  вони  розчули  ще  дещо,  але  той  звук  лиш  підкреслював  тишу,  обрамляв  її,  як  ліс  пустелю,  -  то  шуміли  сосни.  Гарячий  вітерець  ледве  дихав,  але  мільйони  й  мільйони  соснових  голок  робили  з  того  кволого  дихання  негучний,  але  владний  шерех,  який  ніби  обороняв  місцеву  тишу.  В  тому  шереху  чулася  неабияка  потуга,  притлумлена  та  стримувана  до  пори,  а  ще  –  пересторога:  мовчи,  анічичирк,  анітелень,  забирайся.  Солдати  відчули  пригнічення  та  несподівану  млявість  і  кволість,  наче  вони  раптом  похворіли.

Полковник  перший  подолав  наведену  сосновим  шерехом  слабкість  і  кинув  братам:
-  Ведіть,  -  а  Федір  відповів:
-  Треба  роззирнутися,  ми  тут  давно  не  були.

Полковник  кивнув,  щось  пробурмотів  до  солдатів,  двоє  залишилися  біля  вантажівки  з  водієм,  а  інші  та  полковник  рушили  за  братами,  які  пішли  навколо  хати  роззиратися.  За  хатою  вони  помітили  стежку,  яка  зникала  у  нетрях  здичавілого  городу  та  ніби  прямувала  туди,  де  колись  був  дідів  баштан.  Хоча  хата  вочевидь  давно  стояла  пусткою,  а  подвір’я  та  город  щільно  заросли  бур’янами,  стежка  була  вільна,  навіть  добре  торована,  наче  нею  досі  ходили  люди  або  худоба.

-  Туди,  -  сказав  солдатам  Федір  і  попрямував  стежкою,  за  ним  рушили  Степан,  солдати  та  полковник.  Проминувши  город  і  похилені  кілки  там,  де  колись  був  тин,  стежка  повела  до  мовчазної  стіни  лісу.  Тут  сосновий  шерех  зробився  відчутнішим,  як  і  сама  тиша:  вона  встеляла  землю,  як  лежалий  сніг,  аж  ноги  в  ній  зав’язали,  а  шерех  висів  над  нею,  чіплявся  за  гілля  дерев,  як  листопадовий  Дніпровський  туман  за  очерети.  Люди  крокували  стежкою  мовчки,  вервечкою;  брати  йшли  попереду,  а  солдати  та  полковник  трималися  на  деякій  відстані  позаду:  напевно,  понад  втечу  цих  двох  підтоптаних  селян  вони  страшилися  натрапити  на  розтяжку,  міну  або  снаряд,  що  не  вибухнув.  Таким  порядком  вони  заглибилися  у  ліс  і  йшли  ним  доволі  довго.  Дерева  всі  були  однакові,  наче  близнюки  або  макети,  виготовлені  на  якомусь  заводі  шкільного  приладдя,  і  аби  не  стежка,  що  уперто  кудись  вела,  звиваючись  поміж  деревами,  в  цьому  лісі  можна  було  втратити  будь-яке  відчуття  напрямку  та  відстані,  як  губилося  в  ньому  відчуття  часу  через  невпинний  шерех  сосен  над  головою  та  одноманітність  краєвиду.  Обабіч  стежки  –  все  ліс  та  ліс,  не  природний  хаотичний  праліс,  а  саджений,  розпланований:  під  лінійку  вишикувані  ряди  однакових  дерев,  що  тягнулися  праворуч  і  ліворуч,  скільки  сягало  око.

Нарешті,  попереду  почало  розвиднятися,  і  за  кілька  хвилин  брати  зупинилися  край  розлогої  галявини,  посеред  якої  височіла  кучугура  –  так  місцеві  віддавна  називали  піщані  дюни,  що  їх  вільно  нагромаджував  і  пересував  положистою  рівниною  вітер  у  ті  часи,  коли  ще  тут  випасали  отари.  Та  ця  кучугура  вже  нікуди  не  рухала:  хтось  повбивав  навколо  неї  вербові  кільки,  либонь,  бозна-коли,  тому  що  з  тих  кілків  дотепер  повиростали  кремезні  пишні  верби,  які  й  тримали  цей  мандрівний  пагорб  одного  місця,  і  він  покинув  свій  старий  спосіб  життя,  осів  і  вкрився  на  верхівці  густою  переплутаною  травою,  наче  голова  прихованого  під  землею  велета  –  кудлатим  волоссям.  Навколо  цієї  чатованої  вербами  кучугури  й  облаштував  дід  Панько  свій  баштан  –  брати  одразу  згадали  цю  місцинку:  малими  вони  часто  потикалися  сюди,  аби  скуштувати  небачених  кавунів  або  динь,  але  куштували  хіба  що  дідового  ціпка.  Панько  таки  добре  пильнував  свої  кавуни,  а  коли  вони  достигали,  і  жив  на  баштані  –  у  курені,  облаштованому  на  верхівці  кучугури,  звідки  дід  бачив  увесь  свій  баштан,  як  на  долоні,  а  некликаних  гостей  вітав  лайкою,  завзятіших  –  ціпком,  а  найупертіших  цькував  здоровенним  кудлатим  собакою  з  тої  породи,  що  колись  охороняла  місцеві  отари  та  господи  від  будь-яких  злодіїв,  хоч  у  людській,  хоч  у  звірячій  подобі.  Власне,  залишки  того  куреня  й  досі  бовваніли  на  маківці  кучугури  –  час  і  негода  так  і  не  зруйнували  дідового  житла  за  стільки  десятиліть.

Доки  солдати  долали  відстань,  яку  весь  час  тримали  до  братів,  Семен  уперше  від  початку  цієї  експедиції  запитав  Федора:
-  Нащо  сюди?  Бозна-коли  той  баштан  був,  він  вже  давно  пропав,  нема,  а  вони  нам  цього  не  подарують,  -  натомість  Федір  притулив  пальця  до  губ  і  показав  очима  на  галявину,  і  Степан  замовк  і  вдивився.  Галявина,  як  і  дідове  подвір’я,  густо  заросла  дикою  травою,  подекуди  здіймалися  самосійні  сосни  та  берізки,  та  проміж  стебел  бур’яну  видилося  і  щось  темне  та  округле.  Степан  аж  рота  роззявив:  то  були  кавуни,  славетні  кавуни  діда  Панька,  а  радше  їхні  здичавілі  нащадки.  Чимдалі  оглядав  галявину  Степан,  то  більше  бачив  темно-зелених  кавунів,  а  там  і  жовтувату  видовжену  диню  помітив.  Звісно,  бездоглядний  баштан  вже  був  не  такий  родючій,  кавуни  лежали  де-не-де,  але  вони  вочевидь  успадкували  неймовірну  стать  своїх  пращурів,  виплеканих  Паньком.  Тут  нагодилися  солдати  та  їхній  командир,  який,  кинувши  оком  на  галявину,  спершу  сердито  почав:

-  Що  за  ідіо…  -  а  там  і  собі  помітив  у  бур’янах  опуклі  кавунячі  туші,  а  відтак  замовк.  Хтось  із  солдатів  поліз  у  зарості  бур’яну,  аби  видобути  найближчий  кавун,  але  полковник  його  зупинив  і  звелів  братам  йти  вперед  і  принести  кавун.  Ті  несміливо  рушили  –  ця  місцина  розворушила  їхні  спогади,  то  ж  все  тепер  видавалося  їм  вже  й  не  таким  давнім:  здається,  лише  вчора  ховалися  вони  між  дерев  край  галявини,  облизувалися  на  кавуни  та  прислухалися,  чи  не  гиркає  десь  страхітливий  і  злющий  Паньків  собака.  Тому  в  бур’яни  ступили  не  сивоусий  Степан  і  сивочолий  Федір,  а  двійко  хлопчаків,  Федько  і  Стецько,  які  понад  усе  прагнули  схопити  кавуна  та  щасливо  забратися  звідси  ще  до  зустрічі  з  дідом  Паньком,  його  ціпком  і  Сірком.

Наблизившись  до  кавуна,  чоловіки  зупинилися  та  роздивилися  цей  казковий  плід.  Він  був  чорно-зелений,  лискучий,  а  над  піском  випинався  так,  що  сягав  ставнішому  Степанові  аж  до  поясу,  а  кремезнішому  Федорові  й  того  вище.  Відбувши  перший  подив,  вони  збагнули  те,  що  не  спадало  на  думку  їм  у  дитинстві:  такого  величезного  кавуна  просто  неможливо  підняти,  його  б  довелося  штовхати  й  котити  лісом  аж  до  дідової  хати  та  повз  неї  до  власних  обійсть.  Та  ні,  хіба  можна  так  довго  та  далеко  котити  такого  кавуна,  він  же  напевно  б  луснув  на  першому-ліпшому  горбочку  та  порозкидав  навсібіч  і  змішав  із  піском  соковиту  рожеву  м’якоть,  поцятковану  чорними  кісточками.  Ні,  такі  ласощі  треба  споживати  на    місці!  –  але  ж  як  Панько  давав  їм  раду?  Як  той  старигань  тягнув  й  укладав  на  воза  ці  кавуни-велети,  адже  ж  в  його  часи  вони  були,  здається,  ще  більші  й  важчі?  Дідо  опікувався  своїм  баштаном  сам-один,  нікого  не  винаймав  і  взагалі  цурався  людей?  

Брати  повернулися  до  солдатів  і  розвели  руками:  не  подужаємо.  Полковник  махнув  рукою,  і  двоє  вояків  рушили  до  кавуна,  спробували  його  підняти,  але  марно  –  кавун  виявився  й  для  них  заважким.  Тоді  їм  спало  на  думку  те  саме,  що  й  братам:  вони  почали  штовхати  кавун,  намагаючись  котити.  Кавун  попручався,  та  все  ж  таки  неохоче  зрушив  з  насидженого  місця,  аж  раптом  один  солдат  відчайдушно  зойкнув,  кинув  штовхати  кавун  та  побіг  до  лісу,  накульгуючи  на  одну  ногу  та  якось  по-звірячому  вивши.  Коли  він  вибіг  з  бур’янів,  усі  побачили,  що  навколо  його  ноги  обвилася  змія,  товста,  як  рука  дорослого  чоловіка:  вона  прокусила  болотяні  штани  вище  коліна  та  вп’ялася  своїми  іклами  в  солдатове  стегно,  яке  й  сіпала  тепер,  немов  навіжений  собака.  Навколо  зміїної  пащеки  по  солдатських  штанях  розпливалася  темна  пляма,  мабуть,  то  була  кров,  змішана  зі  зміїною  отрутою.  Солдат  волав  на  все  горло,  розмахував  руками,  стрибав  і  смикав  ногою,  намагаючись  струсити  з  себе  змію.

Хтось  клацнув  затвором,  та  полковник  виявився  спритнішим:  він  вихопив  ніж  і  відтяв  змії  голову  ще  до  того,  як  пролунав  постріл.  Одразу  ж  заволав  іще  один  солдат,  якому  той  постріл  влучив  у  стегно:  він  впав,  як  підкошений,  і  закатався  по  піску,  рясно  зрошуючи  його  кров’ю.  Хтось  кинувся  до  нього,  перечепився  через  коріння,  впав,  навколішки  поліз  до  пораненого,  намагаючись  одною  рукою  видобути  з  аптечки  турнікет,  але  той  за  щось  зачепився  та  ніяк  не  вилазив  з  аптечки.  Полковник  крикнув  іншим:

-  Перев’яжіть  його!  –  і  нахилився  над  тим  солдатом,  якого  вкусила  змія.  Той  лежав  горілиць,  блідий  аж  синій,  сіпаючись  і  закотивши  затуманені  очі,  а  з  його  відкритого  рота  лізла  пишна  рожева  піна.  Раптом  він  вигнувся  дугою,  захрипів,  тоді  завив  моторошно,  виблював,  замовк  і  завмер.  Полковник  присів  біля  нього,  притулив  два  пальці  йому  до  шиї,  почекав,  підвівся  та  пішов  до  тих  солдатів,  що  стояли  над  пораненим.  Вочевидь,  куля  перебила  йому  якусь  велику  кровоносну  судину,  і  він  стік  кров’ю  ще  до  того,  як  кровотечу  зупинили.  Полковник  насупив  брови:  нудна  затія  з  доставкою  кавуна  для  свята  за  якусь  мить  перетворилася  на  бійню,  супротивника  не  було  й  близько  на  десятки  кілометрів,  а  він  уже  мав  аж  двох  «двохсотих».  А  скільки  тепер  на  нього  очікує  писанини…  Але  наказ  є  наказ,  треба  виконувати,  але  спершу  треба  сховати  деякі  кінці  у  воду.

-  Хто  стріляв?  Ти?  Рапорт  про  необережне  поводження  зі  зброєю,  що  потягло  за  собою  тяжкі  наслідки  та  загибель  рядового…  -  полковник  придивився  до  нашивки  на  грудях  мерця,  -  рядового  Абдурахманова.  Всі  разом  –  рапорти  про  нещасний  випадок  з  рядовим…  -  полковник  зиркнув  на  другого  небіжчика,  -  рядовим  Івановим,  який  всупереч  наказу  віддалився  від  підрозділу  та  не  пережив  летальний  приступ  епіле…  ні,  пишіть  як  є,  напад  отруйного  плазуна.  Тягніть  сюди  той  чортів  кавун,  але  спершу  наламайте  палиць  і  бийте  траву  поперед  себе.  Змії  втечуть.  А  ви  двоє,  -  гукнув  він  до  братів,  -  йдіть  сюди.

Солдати,  озираючись  на  нерухомі  тіла  та  брязкаючи  зброєю,  пішли  до  лісу  по  палиці,  а  полковник  звелів  братам  обходити  галявину  та  виглядати  найбільший  кавун.  Вони  пішла  узліссям,  а  полковник  поволі  рушив  за  ними,  прислухаючись  до  голосів  солдатів,  що  лунали  з  лісу.  Вони  й  так  розпатякалися  останнім  часом,  коли  почалися  ті  безслідні  зникнення  та  безпам’ятні  повернення,  а  цей  випадок…  два  випадки,  виправив  себе  полковник,  можуть  додати  олії  до  цього  вогнища.  Треба  їх  повиряджати  по  різних  частинах,  бажано  тих,  які  прямують  до  самісінького  пекла,  а  таких  частин  наразі  не  бракувало.  І  хай  там  їх  одразу  кинуть  на  «нуль»,  от  і  кінець  балачкам.  Міркуючи  про  це,  він  мало  не  налетів  на  братів  –  ті  нерухомо  стовбичили  край  здичавілого  баштану.

-  Чого  поставали?  –  гримнув  він  на  чоловіків,  а  ті  мовчки  вказали  йому  на  щось  попереду.  Там,  спиною  притулившись  до  дерева,  сидів  на  піску  один  з  тих  солдатів,  що  пішли  до  лісу  по  палиці.  Його  автомат  і  шолом  валялися  поруч,  а  він  безтямно  дивився  поперед  себе  та  спроквола  ворушив  губами.  Полковник  підбіг  до  нього,  шарпнув  за  плече,  і  той  упав  набік,  мов  лялька-мотанка,  скручена  невмілою  рукою  з  ганчір’я,  впав  і  лежав  нерухомо,  а  з  кутика  його  рота  до  піску  тяглася  слина.  Полковник  видобув  пістолет  і  вистрілив  угору,  і  за  хвилину  прибігла  решта  солдатів.

-  Що  з  ним  сталося?  –  запитав  полковник,  не  озираючись  на  них,  а  вони  втупилися  у  товариша  та  знизували  плечима.  За  наказом  товариша  полковника  вони  пішли  до  лісу,  ламали  палиці,  весь  час  були  разом,  а  він  зламав  першу-ліпшу  гілку  та  сказав,  що  чекатиме  на  баштані.  Може,  сонячний  удар  абощо,  нині  ж  така  спека.

-  Підніміть  його,  -  наказав  полковник,  солдати  кинулися  виконувати,  але  солдат  і  справді  був,  як  лялька  з  ганчір’я,  не  міг  сам  ані  сидіти,  ані  стояти,  лишень  ворушив  губами  та  повільно  кліпав  порожніми  очима.  Його  смикали,  трясли,  били  по  щоках,  але  він  не  реагував,  а  коли  йому  дали  пити,  він  мало  не  захлинувся  водою  –  пити  він  або  не  хотів,  або  розучився.

-  Заберіть  його  автомат  і  шолом  і  тягніть  його  назад,  -  звелів  полковник,  а  подумки  додав:  «Два  небойових  «двохсотих»  і  небойовий  «трьохсотий».  Ще  трохи,  й  я  сам  поїду  на  «нуль».  А  ще  він  збагнув,  що  за  цими  негараздами  справу  не  зроблено,  а  час  вже  далеко  за  полудень,  і  не  варто  залишатися  просто  неба.  Баштан  нікуди  не  дінеться,  наразі  є  більш  нагальні  справи.  Коли  ж  брати,  солдати  та  полковник  повернулися  до  тіл  двох  загиблих,  то  зрозуміли,  з  чого  все  почалося  для  безтямного  солдата,  якого  вклали  поруч  із  ними,  теж  ніби  мертвого.  Кишені  небіжчиків  були  ретельно  випатрані,  зникли  їхні  годинники  та  обручки  –  на  загорілих  під  жагучим  херсонським  сонцем  пальцях  і  зап’ястках  лишень  білили  їхні  сліди.  Зате  в  наплічнику  безтямного  знайшлися  два  наручні  годинники,  дві  обручки,  масивний  золотий  ланцюжок,  три  смартфони  та  чимало  готівки.  Полковник  згадав,  що  не  так  давно  мародерство  декриміналізували,  вилучивши  з  карного  кодексу,  але  те  вилучення  цьому  невдасі  не  допомогло  –  його  таки  покарано.  Сонячний  удар,  казали  ті  йолопи.  Та  хіба  через  сонячний  удар  втрачають  розум?  Втім,  хай  медицина  розбирається,  це  вже  не  його  провина,  що  в  когось  заслабка  голова,  хоча  б  варто  було  б  цього  показово  розстріляти,  аби  іншим  була  наука.  Наказ  був  ламати  палиці,  ну  то  й  ламав  би,  як  інші,  он  вони  стоять,  живі-здорові,  а  він  той  наказ  порушив,  а  це,  фактично,  зрада…  Полковник  сягнув  рукою  по  пістолет,  але  останньої  миті  зупинився.  Ще  не  час,  не  зараз,  ще  буде  краща  нагода.  І  він  забрав  у  кишеню  документи  небіжчиків  та  звелів  солдатам  прикидати  їхні  тіла  піском  –  у  лісі  можуть  бути  хижаки,  ласі  до  мертвечини.  Безтямного  він  звелів  припнути  його  ж  паском  до  дерева  про  всяк  випадок  –  а  ну  як  встане  та  піде  блукати  лісом  цей  недоумок,  а  нам  шукай.

Коли  тіла  зникли  під  кучами  піску,  а  безтямного  припнули  до  сосни,  полковник  запитав  братів,  що  то  за  халабуда  на  верхівці  кучугури.

-  То  курінь  діда  Панька,  який  тримав  цей  баштан,  він  звідти  кавуни  пильнував,  -  відповів  Федір,  а  Степан  пояснив:
-  Літнє  таке  житло…  еее…  шалаш.  Як  у  Леніна  в  Розливі,  -  промимрив  він  до  себе.
-  Йдіть  огляньте  ту  халабуду  на  пагорбі,  -  наказав  полковник  двом  солдатам,  -  та  обережно  там,  мені  втрати  ні  до  чого.

Двійко  солдатів  подалася  до  горба,  відчайдушно  бивши  палицями  бур’яни  поперед  себе  та  дивуючись  на  дедалі  більші  кавуни,  що  траплялися  на  шляху.  Так  вони  досягли  кучугури  та  зникли  у  густій,  аж  чорній  тіні  під  вербами,  які  її  оточували.  Брати,  полковник  та  решта  солдатів  спостерігали  за  ними  з  лісу,  аж  раптом  якийсь  сторонній  звук  за  спинами  відволік  їхню  увагу.  Це  був  той  безтямний  солдат,  якого  припнули  паском  до  дерева:  він  якось  викараскався  з  паска,  впав  долілиць  на  пісок  і  страхітливо  хрипів  і  кашляв,  наче  собака,  що  вдавився  кісткою.  Солдати  кинулися  до  нього  –  вони  вирішили,  що  його  знудило,  і  він  захлинається  власним  блювотинням.  Його  перевернули  на  живіт,  трясли  та  шарпали,  аби  витрясти  блювотиння,  але  в  роті  та  горлі  солдата  не  було  ніякої  блювоти.  Натомість  з-поміж  його  губ  стирчав  страшенно  розпухлий  язик,  який  не  давав  йому  дихати;  його  очі  налилися  кров’ю  до  чорноти,  а  темно-бузкові  лице  й  шия  просто  на  очах  набрякали  та  роздувалися,  наче  накачувані  потужним  компресором,  так  само  роздувалося  його  тіло  під  уніформою,  аж  тканина  потріскувала,  здавалося,  воно  ось-ось  вибухне.  Та  вибуху  не  сталося,  а  за  якусь  мить  солдат  лежав  мертвий.

Полковник  присів  біля  померлого,  оглянув  його  та  помітив  на  бузковій  шиї  чималу  напіврозчавлену  комаху  –  чорну,  волохату,  з  чорно-прозорими  лискучими  крильцями.  Вона  ще  ворушила  крилами  та  вусиками  з  червоними  цяточками  на  кінчиках;  у  шкірі  мерця,  там,  де  комаха  приліпилася  до  неї  власними  нутрощами,  вичавленими  з  черевця,  стирчало  грубе  чорне  жало,  оточене  червоним  колом.  Полковник  не  знався  на  комахах,  але  збагнув,  що  солдат  мав  алергію  на  комашину  отруту,  через  що  й  задушився.  «От  і  третій  «двохсотий»,  поїду  на  «нуль»,  -  промайнула  думка  в  голові  полковника,  але  він  миттю  забув  про  неї,  тому  що  він  кучугури  долинули  відчайдушні  крики  та  розпачливі  зойки,  які  швидко  перетворилися  на  моторошне  виття.

Коли  двоє  вцілілих  солдатів,  полковник  і  брати  добігли  до  верб,  те  виття  вже  більше  не  лунало.  Під  вербами  хтось  влаштував  мисливську  пастку  –  ретельно  замасковану  глибоченьку  яму,  на  дні  якої  було  вбито  міцні  загострені  кілки.  На  тих  кілках,  почорнілих  від  крови,  висіли  обидва  солдати,  відряджені  оглянути  дідів  курінь,  -  кілки  прохромили  їхні  тіла  та  порозривали  нутрощі.  Обоє  не  ворушилися,  вони  вже  й  не  дихали,  в  передсмертній  муці  викричавши  з  себе  всі  крихти  життя  до  останньої.  Полковник  вилаявся.  П’ятеро!  Це  все  вже  скидалося  не  на  череду  нещасних  випадків,  а  на  диверсію,  та  хіба  ж  диверсанти  орудують  комахами,  зміями,  випадковими  пострілами  по  своїх  і  мисливськими  пастками?  Втім,  хто  цих  бандер  знає,  на  що  вони  здатні,  по  тєлєку  про  них  чого  тільки  не  казали  –  зазвичай  полковник  не  дуже  тим  переймався,  але  тепер  був  годен  вірити  будь-чому.  А  оці  двоє  селюків,  напевно,  до  цього  причетні.

-  Зв’яжіть  їм  руки  та  закрийте  чимось  очі,  -  вказавши  на  братів,  наказав  полковник  солдатам.  Ті  познімали  з  чоловіків  паски  та  зв’язали  їм  руки  за  спинами,  а  тоді  повидобували  з  своїх  наплічників  білі  ганчірки  та  позав’язували  братам  очі.

-  Тримайте  їх  на  прицілі,  при  спробі  втечі  стріляйте  на  ураження,  пильнуйте  периметр,  -  наказав  полковник  і  подерся  на  кучугуру.  Це  було  не  так  просто:  схили  були  круті,  пісок,  хоч  і  стримуваний  корінням  трави,  осипався  під  дебелим  полковником,  а  стебла  рослин,  за  які  той  хапався,  висмикувалися  з  нетривкого  ґрунту.  Та  полковник  уперто  дерся  схилом  на  верхівку  кучугури,  йому  ніби  щось  підказувало,  що  всі  відповіді  там,  і  врешті-решт  він  таки  опинився  на  тій  верхівці  та  оглянувся  навкруги.

Звідси  галявина  виднілася  вся,  аж  до  межі  лісу,  що  обступив  її  зусібіч,  а  повітря  було  таким  прозорим,  що  й  призахідному  світлі  полковник  роздивився  і  незчисленні  кавунячі  туші  в  траві,  що  вкривала  галявину,  і  темні  горбки  край  лісу  над  тілами  двох  солдатів,  що  загинули  першими,  і  ще  одну  нерухому  купку  –  труп  невдахи-алергіка,  якому  судилося  дістатися  бозна-звідки  з-за  Уралу  аж  сюди,  на  цей  пекельний  південь  України,  аби  знайти  наглу  смерть  через  укус  комахи.  Той  дід,  як  його  там,  і  справді  обрав  найпридатніше  місце,  аби  пильнувати  свій  баштан  –  і  він,  здається,  пильнував  його  й  досі:  полковник  втратив  уже  п’ятеро  солдатів,  а  кавуна  жодного  не  здобув.  «Викликати  «вертушку»  та  вшиватися  звідси»,  -  подумалося  полковнику,  але  наказ  є  наказ:  кавун  слід  знайти  та  доставити  до  Антонівки.  Це  ще  можливо  зробити  –  а  ну  як  узяти  отой,  що  видніється  онде,  кабан,  а  не  кавун,  можна  підвищення  або  нагороду  отримати,  і  не  згадають  йому  ці  втрати,  понесені  бозна-де  за  лінією  фронту,  адже  втрати  ті  аж  так  прискіпливо  ніхто  не  рахував,  війна  є  війна,  бувають  поранені,  а  бувають  вбиті.  А  кавун…

-  А  ти  сі  кавуни  сіяв?  А  ти  сі  кавуни  порав?  –  пролунав  за  спиною  полковника  розлючений  голос,  і  він  аж  підскочив.  Полковник  прожогом  обернувся,  одночасно  видобуваючи  з  кобури  пістолет  і  падаючи  убік,  аби  ухилитися  від  можливого  удару  або  пострілу  та  вистрілити  самому,  але  так  і  не  вистрілив,  тому  що  нікого  на  кучугурі  не  побачив.  Лежачи  на  піску,  полковник  міг  бачити  усю  безлюдну  верхівку  пагорба  та  ще  й  курінь  наскрізь  –  той  також  стояв  пусткою.  Полковник  підвівся,  та  розлючений  голос  удруге  пролунав  у  нього  за  спиною:

-  Ти  глухий,  німий  або  дурний?  Чого  сюди  припхався?  –  і  його  уперіщило  чимось  важким  і  твердим  по  правиці  вище  ліктя.  Пістолет  випав  йому  з  переламаною  руки;  мало  не  зомлівши  від  болю,  полковник  гепнувся  на  одне  коліно  й  спробував  підняти  зброю  лівою  рукою,  але  наступний  удар  переламав  йому  плечову  кістку  й  на  цій  руці,  й  вона  повисла  уздовж  тіла,  така  сама  безпорадна,  як  і  правиця.  Полковник  стояв  тепер  на  обох  колінах  і  крізь  кольорові  кола  перед  очима,  нарешті,  бачив  того,  хто  його  запитував  і,  певно,  ламав  йому  кістки.  Перед  ним  спирався  на  сукуватий  ціпок  якийсь  кремезний  дід  у  широких  білих  штанях,  просторій  білій  сорочці  та  крислатому  солом’яному  капелюсі.  Та  чи  не  марення  це,  викликане  больовим  шоком?  Адже  крізь  цю  постать  полковник  бачив  галявину  та  ліс  за  нею  так  само  ясно,  як  ось  щойно,  коли  оглядав  баштан  і  оцінював  спостережний  пункт  того  діда,  як  його  там,  Панька,  що  за  ім’я  таке,  і  що  би  воно  означало...

-  То  є  Опанас!  –  прогуркотіло  у  вухах  полковника,  наче  грім  вдарив,  а  за  тим  громовим  ім’ям,  наче  блискавка,  осяяв  голову  полковника  дитячий  спогад.  Колись  не  згадати  як  давно,  та  й  то  –  один-єдиний  раз  на  все  життя  возили  його  батьки  на  Полтавщину,  до  прадіда  на  гостини.  Опанас!  –  так  звався  його  власний  прадід,  а  на  розпитування  малого,  що  то  за  ім’я  таке  чудернацьке,  старий  з  лагідною  усмішкою  пояснив,  що  то  ім’я  старовинне,  давньогрецьке,  а  означає  воно  «безсмертний».

З  якимось  млосним  збайдужінням  дивився  полковник  на  прозору  постать  і  крізь  неї.  Мабуть,  солдати  під  пагорбом  теж  почули  той  грім,  що  прогуркотів  прадідове  ім’я,  а  може,  їх  схарапудив  якийсь  собака,  від  лютого  гавкоту  якого  аж  луна  лісом  йшла:  полковник  почув  довгі  автоматні  черги  –  автомати  торохкотіли,  доки  не  закінчувалися  патрони  в  магазинах,  потім  знов,  і  знов,  і  знов,  допоки  солдати  розстріляли  всі  патрони,  і  автомати  замовкли  остаточно.  Полковник  побачив  дві  фігурки  у  болотяних  одностроях,  маленькі,  наче  іграшкові  солдатики,  якими  він  бавився  в  дитинстві:  вони  тікали  від  здоровезного  кудлатого  собаки,  бігли  щодуху  через  баштан  до  лісу,  кинувши  свого  командира  та  охоронюваних  осіб,  втім,  тих  осіб  вони  напевно  вже  порішили,  такий  був  порядок.  А  потім  та  блискавка,  яка  щойно  осяяла  голову  полковника  забутим  дитячим  спогадом,  ніби  викинулася  назовні,  залила  все  навкруги  нетривалим,  зате  неймовірно  сліпучим  світлом,  і  в  тому  світлі  все  предмети  на  мить  здобули  вугільно-чорні  тіні,  які  так  поплямували  та  похрестили  краєвид,  що  полковнику  здалося,  ніби  баштаном  за  двома  маленькими  фігурками  солдатів  не  собака  мчить,  а  стрімко  котиться  кавун,  найбільший  з  коли-небудь  будь-ким  бачених:  ось  його  чорна  опукла  туша  наздогнала  обох  солдатів,  із  бридким  хрустко-вологим  чваканням  перекотилася  через  них  обох  і  завмерла  –  о,  це  був  саме  такий  кавун,  якого  й  потребувало  Свято  кавуна!  Коли  ж  блискавка  згасла,  в  очах  полковника  запала  суцільна  темрява,  а  в  його  голові  запанувала  непроникна  німота,  лишень  підкреслювана  невпинним  шерехом  сосен,  який  обрамляв  її,  наче  цей  ліс  стримувану  ним  пустелю,  і  в  тому  шереху  полковник  загубився  та  розтанув,  як  хмаринка…

Свято  кавуна,  як  мало  не  всі  нововведення  окупаційної  влади,  ніби  само  собою  скасувалося,  замовчалося,  а  відтак  не  відбулося  та  незабаром  ніби  всіма  забулося.  Та  в  Антонівці  уперто  подейкували,  що  лихий  Курдупелів  талан  таки  справдив  надії,  які  на  нього  покладали,  і  занапастив  те  свято  разом  із  десятком  ворожих  солдатів,  а  ще  прихопив  із  собою  Федора  зі  Степаном  –  ото  добрі  були  люди.  Про  братів  дотепер  нічого  достеменно  не  відомо:  хтось  рахує  їх  зниклими  без  вісті,  рідні  –  полоненими  і  вивезеними  на  чужину,  звідки  вони  напевно  ще  вернуть,  а  більшість  громади  вважає  місцевими  героями,  які  поклали  своє  життя  за  Батьківщину  та  земляків.

VII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022

Небо і калюжа

Небо  дивиться  в  калюжу,  а  калюжа  пне́ться:
-  Пізнава́й-но,  зве́рхній  друже,  як  мені  веде́ться,
Полежи  на  дні  моєму  у  рідкій  багню́ці,
Відчувай  копи́та  й  ноги,  а  не  білі  ру́ці.

Небо  сонцем  посміхнулось  і  шепоче  сти́ха:
-  Як  би  впало  я  в  калюжу,  не  минути  лиха,  
Я  не  впа́ло,  я,  де  й  бу́ло,  світу  цьо́го  ве́рхи,
Звідти  я  й  відби́лось  нині  у  твоїй  пове́рхні.
Постривай-но:  як  пригрію,  зійдеш  ти  на  па́ру,
І  висітимуть  над  світом  небо  й  в  небі  хмара.

Калюжи́ська  ж  белькотіла  про  своє́,  калю́жне:
-  Ой,  мені  небесне  все́ньке  здавна  осору́жне,
І  над  ба́гнами  моїми  я  -  одна  влада́рка,
І  у  небі...  -  розчини́лась  мовчазна́я  хмарка.

VII.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953219
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Рідкісна штука

Того  літа  наша  з  мамою  традиційна  подорож  до  Керчі  –  «на  прихід»,  зустрічати  тата-капітана  з  далекого  плавання  –  почалася  цілком  звичайно  і  не  віщувала  пригод  або  несподіванок.  Ми  відстояли  виснажливу  чергу  за  квитками  на  Херсонському  вокзалі,  покидали  речі  в  чемодан,  замовили  таксі,  сіли  в  гарячий,  наче  піч,  вечірній  поїзд  до  Джанкою,  де  опівночі  добряче  пометушилися  перонами  та  коліями,  аби  встигнути  закомпостувати  квитки,  знайти  у  темряві  потяг  на  Керч  і  здобути  собі  бодай  якесь  місце.  У  той  потяг  людей  завжди  набивалося  понад  число  наявних  місць,  а  можливо,  й  проданих  квитків.  Нарешті,  керченський  потяг  скрикнув,  рвучко  смикнувся,  голосно  ляснув,  зупинився,  а  потім  ледь  помітно  рушив.  За  вікнами  панувала  непроникна  темінь  без  жодного  вогника,  наче  ми  їхали  пустелею.  На  світанку  пасажири  переконалися,  що  так  воно  і  є:  обабіч  колій  безлюдує  сіро-жовтий  горбкуватий  степ  –  ані  житла,  ані  ферми,  ані  деревця,  нічого.  Степом  блукають  маленькі  торнадо  куряви,  натомість  за  близькими  хвилястими  обріями  нібито  плескає  хвилями  море,  навіть  два:  по  один  бік  колій  Азовське,  а  по  інший  Чорне.  Повірити  у  це  неможливо  –  аж  так  спекотно,  задушливо  і  спрагло  у  потязі,  який  нікуди  не  поспішає.  Та  як  не  пригальмовує  машиніст  хід,  потяг  врешті  решт  дістається  станції  та  вокзалу  з  грайливо  вигнутим  написом  КЕРЧ  на  фасаді,  і  сонний  провідник  невдоволено  підтверджує:
–  Керч!

Велелюдна  галаслива  черга  на  таксі,  поїздка  напівзабутим  містом,  кімната  у  готелі  над  портом  і,  нарешті,  порт.  Тут,  у  маленькому  скляному  будиночку  з  написом  ПРОХІДНА,  ми  чекаємо  тата.  Далі  нас  не  пускають  розлогі  правила  на  стіні,  заборонні  написи  на  дверях,  втомлений  вахтер  і  незворушний  солдат  із  автоматом.  Час,  здається,  зупинився,  очікування  не  скінчиться  ніколи,  аж  раптом  понад  лискучим  турнікетом  з’являються  пишні  руді  вуса  та  кучерява  руда  борода.  Тато!  За  мить  прохідна  разом  з  усім  зникає:  аж  так  нестямно-радісно  ми  обіймаємося,  а  ще  за  мить  опиняємося  у  готелі.  Сам  так  усе  й  відбувається  «на  приході»,  тому  я  вже  знаю:  зараз  будуть  подарунки,  вечеря  в  ресторані,  прогулянка  нічним  містом  і  нескінченні  татові  розповіді  про  морські  пригоди.  Наступні  кілька  днів  ми  його  майже  не  побачимо:  він  буде  «здавати  справи»  у  своїй  «конторі»,  а  потім  ми  всі  разом  поїдемо  додому,  у  Херсон.

Та  коли  тато  «здав  справи»,  звичний  хід  нашої  подорожі  змінився:  ми  рушили  не  додому,  а  на  море.  Це  було  дивно,  адже  ми  й  так  були  на  морі,  вже  навіть  купалися  в  ньому.  Море  тут  було  скрізь  і  виднілося  звідусіль,  в  будь-яку  шпарину  між  будівлями,  ніби  місто  стояло  на  острові,  а  не  на  півострові.  Тато  пояснив,  що  це  не  море,  а  Керченська  протока.  Вона  з’єднує  ті  два  моря,  які  я  так  і  не  побачив  з  вагону,  Чорне  та  Азовське.  Керч  стоїть  на  березі  цієї  протоки,  але  більше  на  Чорному  морі,  а  ми  поїдемо  на  базу  відпочинку,  яка  теж  стоїть  на  березі  Керченської  протоки,  але  більше  на  Азовському  морі.  «Тобі  сподобається,  –  додав  тато.  –  Азов  називають  дитячим  морем,  воно  тепле,  неглибоке,  спокійне  та  майже  прісноводне,  древні  греки  називали  його  озером  Меотида,  а  дехто  навіть  і  Меотійською  калюжею».  Чому  б  мені  мала  сподобатися  калюжа,  нехай  і  відома  давнім  грекам,  подумки  дивувався  я,  а  ми  тим  часом  вже  сиділи  у  автобусі,  який  прямував  до  тієї  калюжі.

Автобус  зупинився  біля  купки  сріблястих  дерев,  які  у  нас  на  Херсонщині  називають  маслинами.  На  стовбурі  одної  з  маслин  висів  знак  зупинки,  просто  іржавий  прямокутний  шматок  заліза,  колись  давно  пофарбований  білим.  Тепер  на  ньому  майже  не  лишилося  фарби,  а  там,  де  вона  ще  зберіглася,  виднілося  лише  кілька  чорних  літер  і  цифр,  з  яких  я  нічого  не  зміг  скласти,  тому  й  досі  не  знаю,  як  зветься  те  місце  –  О,  С,  В,  И,  19,  05,  от  і  здогадайся.  Ми  вийшли,  автобус  рушив  далі,  а  я  заходився  шукати  очима  море,  але  ніякого  моря  не  побачив.  По  один  бік  асфальту  безлюдував  знайомий  сіро-жовтий  степ,  ним  блукали  маленькі  торнадо  куряви,  а  по  інший  бік  взагалі  нічого  не  було,  ніби  ми  опинилися  на  самісінькому  обрії,  за  яким  Земля  уривалася  у  блакитнувату  порожнечу.  Та  я  помилився:  одразу  за  купою  маслин  починався  крутий  спуск  до  моря  –  щойно  я  зробив  кілька  кроків  стежкою  та  вийшов  з-за  дерев,  я  його  побачив.  Звідси  море  здавалося  саме  таким,  як  описав  його  батько  –  спокійним  і  лагідним,  справді  дитячим.  І  я  стрімголов  побіг  до  нього  стежкою,  а  батьки  з  чемоданами  пішли  слідом.

До  моря  я  так  і  не  добіг  –  воно  було  надто  далеко,  я  лиш  рясно  спітнів  і  захекався;  двічі  або  тричі  я  зупинявся,  відпочивав,  зігнувшись  і  впершись  долонями  в  коліна,  знову  біг,  захекувався  та  зупинявся.  Це  якесь  недосяжне  море!  Ось  же  воно,  зовсім  поруч;  ось  стежка,  що  веде  просто  від  моїх  ніг  до  нього;  я  бачу,  як  вона  оминає  купки  дерев  і  дерев’яні  будиночки  з  шиферними  покрівлями,  досягає  кількох  човнів,  загрузлих  у  червонястому  піску  над  водою,  і  в  тому  піску  зникає,  бачу  –  але  дістатися  до  моря  ніяк  не  можу!  Тут  мене  наздогнали  батьки,  і  тато  пояснив,  чому  море  здається  недосяжним:  ми  на  узвишші,  тому  обрій  відсунувся  набагато  далі,  ніж  він  є  зазвичай,  і  наш  міський  мозок  хибить  щодо  відстаней,  а  ще  тут  надзвичайно  чисте  та  прозоре  повітря,  яке  теж  вводить  нас  в  оману.  Далі  ми  пішли  разом  і  згодом  таки  дісталися  «нашого»  будиночка,  а  там  –  і  моря.

А  тут  на  мене  чекало  неабияке  розчарування.  Море  було  яким  завгодно,  тільки  не  дитячим:  воно  безугавно  било  берег  невисокими,  але  потужними  хвилями;  варто  було  увійти  у  воду  бодай  по  коліна,  і  вони  отримували  відчутні  удари  камінням.  Вода  неспинно  жбурляла  тим  камінням  по  ногах,  а  якщо  я  наважувався  зайти  глибше,  вона  збивала  мене  з  ніг,  штовхала  та  шарпала,  кудись  тягнула,  доки  не  викидала  на  пісок,  побитого  та  спантеличеного.  Купатися  або  пірнати  в  такому  морі  було  неможливо!  –  щоправда,  воно  було  дуже  тепле,  а  на  смак  майже  солодке  –  в  цьому  я  миттю  переконався,  а  ще  дізнався,  що  в  цій  скаламученій  воді  повно  крупного  червоного  піску  та  уламків  черепашок.  Тим  піском  і  черепашками  я  й  плювався  на  березі  аж  до  вечора,  коли  хтось  несподівано,  але  дуже  приязно  ляснув  мене  по  спині.  Незнайомець  у  яскравих  плавках  назвався  татовим  приятелем  і  радистом  на  його  судні,  а  звався  дядя  Юра  –  «просто  Юра»,  виправив  він  мене  і  одразу  запросив  у  свій  будиночок.  Це  все  змінило.

Юра  був  балакучий,  веселий  і  жартівливий,  а  його  будиночок  було  напхано  цікавенними  штуками:  тут  тобі  і  морські  карти  та  атласи,  і  компас  із  барометром,  і  книжки  про  моряків,  подорожі  та  риболовлю,  а  ще  купа  вудок,  рибальська  сітка  та  навіть  справжній  акваланг!  Юра  розклав  на  столі  велетенську,  як  скатертина,  мапу  Керченської  протоки,  показав  мені,  де  є  ми,  де  найкраще  ловити  бичків,  глосів,  ставриду  і  кефаль,  а  ще  –  де  на  дні  протоки  лежать  потонулі  кораблі.  Деякі  з  них  античні,  тобто  давньогрецькі:  греки  кілька  століть  мешкали  на  тутешніх  берегах  і  ходили  цим  морем,  тому  на  березі  можна  відшукати  рештки  їхніх  міст,  колись  прикрашених  величними  портиками  та  незчисленними  статуями  богів,  богинь  і  героїв,  а  в  морі  –  уламки  їхніх  суден,  навантажених  древнім  крамом.  Найцікавіше  досліджувати  уламки  суден  –  Юра  тицьнув  пальцем  у  акваланг  –  адже  на  суходолі  вже  все  досліджене,  знайдене,  часто-густо  зруйноване  або  вкрадене,  а  під  воду  мало  хто  спускався,  забракло  сміливців,  та  й  акваланг  –  штука  рідкісна.  А  під  водою  знайдеться  і  зброя,  і  амфори,  і  всілякі  коштовності,  таке.

–  Ось  тут,  наприклад,  –  Юра  заходився  кольоровими  олівцями  ставити  хрестики  на  карті.  Синім  олівцем  він  поставив  хрестики  там,  де  риба  ловиться  найкраще,  а  червоним  –  де  лежать  потонулі  кораблі,  а  тоді  сказав:
–  Ось  це  нам,  молодий  чоловіче,  програма  на  тиждень.  Вивчай,  мені  треба  промочити  горло,  а  коли  я  повернуся,  перевірю,  чи  ти  все  запам’ятав,  –  і  Юра  пішов  у  кухню  та  почав  там  чимось  стиха  дзеленькати,  а  я  втупився  в  карту.

Сині,  а  надто  червоні  хрестики  на  блакитній  гладіні  полонили  мою  уяву:  спуск  під  воду  з  аквалангом,  скарби  потонулих  кораблів,  риболовля  на  морі…  –  та  це  ж  просто  мрія  якась  нездійсненна,  яка  ось-ось  здійсниться,  одним  словом  –  щастя!  Аж  тут  і  Юра  повернувся  та  заходився  розповідати  мені,  як  це  щастя  з  нами  відбудеться.

О,  це  була  не  розповідь,  а  мрійлива  пісня,  що  оспівувала  звитягу  двох  безстрашних  і  винахідливих  друзів,  які  попри  всі  небезпеки  та  завади  знаходили  древні  артефакти,  видобували  з  моря  небачених  риб,  ходили  вітрильним  човном  у  якусь  Тамань  і  привозили  звідти  якийсь  контрабас.  Перевірити  опанування  мною  карти  Юра,  мабуть,  забув,  як  забув  про  все  на  світі  я,  поринувши  в  мрії,  навіяні  цією  піснею,  а  Юра  тим  часом  знову  пішов  «промочити  горло».  Повернувшись  після  котрогось  промочання,  він  раптом  заснув,  а  всі  мої  спроби  його  розбудити  виявилися  марними.  Мабуть,  він  дуже  втомився,  вирішив  я  та  пішов  до  «нашого»  будиночку,  адже  за  вікном  вже  смеркло.  А  уві  сні  мені  й  далі  лунала  та  пісня,  а  звитяга  друзів  остаточно  відкинула  будь-які  межі.  Їхній  вітрильний  човен  виріс  у  цілий  корабель,  дуже  схожий  на  наш  херсонський  вітрильник  «Товариш»,  і  рушив  Керченською  протокою  у  Чорне  море,  а  звідти  у  Середземне.  Вже  до  ранку  той  корабель  обігнув  земну  кулю  та  повернувся  до  Азова  із  трюмами  та  палубами,  напханими  дивами  щойно  відкритих  земель  і  вод.

Щойно  зійшло  сонце,  я  постукав  у  двері  Юриного  будиночка.  Тиша.  Я  постукав  у  віконце.  Ніякої  відповіді.  «Юро!»  -  гукнув  я.  Ніякої  відповіді.  Я  бігав  навколо  будиночка,  знов  і  знов  стукав  у  двері  та  шибки  та  гукав,  але  Юра  не  відповідав  і  не  виходив.  Мабуть,  він  таки  добряче  втомився  в  рейсі,  з  якого  щойно  повернувся  разом  із  татом,  якщо  міг  спати,  склавши  таку  неймовірну  програму  та  пісню  до  неї,  а  надто  коли  так  голосно  стукали  та  гукали.  Та  я  й  сам  щойно  повернувся  з  навколосвітнього  плавання,  але  відчував  лише  піднесення  та  нестримне  бажання  плисти  ще,  далі,  куди  завгодно  і  негайно.  Тому  я  стукав  і  гукав  дедалі  гучніше  та  наполегливіше,  доки  мешканці  сусідніх  будиночків  не  почали  гримати  на  мене.  Тоді  похмурий  Юра  з’явився  на  порозі,  забрав  мене  до  будиночка,  зварив  кави,  налив  трохи  й  мені,  а  тоді  наказав  піти  до  моря  та  перевірити  воду  та  погоду,  а  він  тим  часом  налаштує  акваланг,  вудки  та  навігаційне  спорядження.  Я  побіг  до  моря.

Море  було  таке  саме,  як  учора,  дуже  тепле,  майже  солодке  на  смак,  але  каламутне  та  розбурхане,  аж  якесь  сердите.  Здавалося,  що  два  моря  змагалися  за  цю  протоку,  та  жодне  море  не  могло  здобути  перемогу  або  визнати  поразку,  і  вони  обидва  мстилися  за  це  слабшому  –  людині,  яка  пнулася  в  їхній  нескінченний  двобій.  Щойно  я  увійшов  у  воду,  як  отримав  кілька  відчутних  ударів  камінням  по  гомілках,  а  якась  більша  хвиля  підступно  штурхнула  мене  під  коліна,  я  заточився  та  впав,  занурившись  на  цій  мілині  з  головою.  Намагаючись  підвестися,  я  намацав  під  водою  щось  чималеньке:  воно  було  округле  й  таке  важке,  що  я  зміг  його  поворухнути  лише  під  водою,  адже  під  водою  усі  предмети  трохи  легші,  ніж  на  суші.  Так  я  й  виштовхав  на  берег  ту  річ.

Вона  була  формою,  наче  кавун,  і  розміром  із  кавун-туманець,  а  ще  зусібіч  обросла  зеленкуватими  водоростями,  сірими  губками  та  чорно-синіми  волохатими  черепашками  мідій.  Я  оглянув  її  та  мало  не  зомлів:  з  наростів  стирчало  кам’яне  людське  вухо!  Це  ж,  мабуть  голова  котроїсь  з  тих  античних  статуй,  про  які  вчора  згадував  Юра!  Везли  її  греки  з  Афін  або  Мілету  на  береги  Меотійської  калюжі,  та  не  довезли,  потонули,  статуя  у  кораблетрощі  розбилася  на  друзки,  а  я  тепер  одну  з  тих  друзок  знайшов  –  і  неабияку,  аж  цілу  голову!

Я  заходився  обдирати  з  неї  водорості  та  черепашок  –  спершу  нігтями,  а  потім  гострим  видовженим  камінцем,  видобутим  з  червоного  піску;  він  був  для  цього  на  диво  зручний,  той  камінець,  ніби  пристосований.  Спершу  нічого  не  виходило,  аж  допоки  я  одним  вдалим  рухом  не  відколупнув  одразу  кілька  черепашок  і  побачив  око.  Око  було  велике,  широко,  якось  аж  безтямно  розтулене,  і  здавалося  сліпим  –  адже  воно  було  суцільно  білим,  не  мало  ані  кольорової  райдужки,  ані  чорної  зіниці,  саме  таким,  які  мали  всі  древні  статуї,  які  я  бачив  у  татовій  енциклопедії.  Та  одна  справа  –  світлина  в  книжці,  а  зовсім  інша  –  справжня  статуя.  Я  задивився  на  те  незряче  око,  і  раптом  воно  кліпнуло,  раз,  а  потім  і  другий!

Ошелешений,  я  закляк,  спершу  від  подиву,  потім  від  жаху,  а  далі  зробився  цілком  безпорадний.  Око  немов  ожило,  воно  вже  мало  яскраво-кару  райдужку  та  чорну  зіницю,  і  тепер  дивилося  на  мене,  вперто,  прискіпливо,  гнівно  та  дуже  зверхньо.  Я  понад  усе  волів  тікати  якнайдалі  від  цього  погляду,  але  мене  наче  паралізувало,  я  не  міг  ворухнути  й  пальцем,  я  навіть  дихати  не  міг  під  цим  пронизливим  поглядом!  І  я  стояв  над  головою  навколішки,  а  вона  дивилася  на  мене  одним  своїм  оком.  Потім  воно  кліпнуло  ще  раз,  і  навколо  нього  повідпадали  всі  нарости,  і  відкрилася  кудлата  руда  брова;  та  брова  владно  вигнулася,  і  з  голови  миттю  обсипалися  всі  водорості,  губки  та  черепашки,  відкривши  й  друге  каре  око,  скуйовджену  руду  шевелюру,  могутнє  чоло,  прорізане  глибокою,  наче  ущелина,  зморшкою,  пишні  руді  вуса,  кучеряву  руду  бороду  та  гордовито  випнуті  губи.  Носа  не  було.

Голова  поплямкала  губами,  облизала  їх  язиком  і  щось  вимовила:  над  морем  пролунав  такий  гучний  голос,  що  в  ньому  потонули  і  плескіт  хвиль,  і  свист  вітру.  Я  не  розібрав,  що  промовила  голова,  мова  була  цілком  незнайома,  чужинська.  «Що?»  –  спробував  перепитати  я,  але  губи  та  язик  не  слухалися.  Голова  гнівно  насупила  брови,  розчахнула  рота  та  загукала  щосили  до  мене:

–  Прокидайся!  Прокидайся!!  Прокидайся!!!  –  несамовито  волала  голова,  а  ще  якимось  дивним  чином  шарпала  мене  за  плече  та  смикала  за  волосся.  Мене  охопив  такий  жах,  що  я,  нарешті,  здолав  наведений  на  мене  головою  параліч  і  відштовхнув  її  від  себе,  і  вона  занурилася  обличчям  у  пісок.  Однак  вперта  голова  все  одно  волала  своє  «прокидайся!»,  але  тепер  пісок  поглинав  її  голос,  і  те  волання  було  ледве  чути.  Я  навколішки  відповз  від  неї,  тоді  став  на  прямі  ноги  та  безтямно  кудись  побіг,  і  так  біг,  доки  з  усього  маху  не  налетів  на  Юру.  Той  схопив  мене  за  плечі,  почав  трусити  щосили  та  волати  просто  в  обличчя:

–  Прокидайся!  Прокидайся!!  Прокидайся!!!  –  і  я  справді  прокинувся.  Виявилося,  що  я  лежав  на  розкладайці  в  «нашому»  будиночку,  а  тато  лагідно  трусив  моє  плече,  стурбовано  промовляючи  крізь  пишні  руді  вуса  та  кучеряву  руду  бороду:

–  Синку,  прокидайся…  прокинься,  синку!  –  помітивши,  що  я  розплющив  очі,  він  запитав:
–  Наснилося  щось?  Ти  кричав  уві  сні.  Мабуть,  учора  на  сонці  перегрівся.
–  Ммм...  Я  до  Юри,  -  промимрив  я,  так-сяк  злізши  з  розкладайки  та  прямуючи  до  дверей.
–  Якого  Юри?  Вже  знайшов  собі  друга?  Тільки  п’ята  година,  він  ще  спить.
–  Так,  знайшов.  Твого  приятеля,  радиста,  Юру.
–  Радиста?  Приятеля?  Юру?..

Я  обійшов  усі  будиночки  над  протокою,  але  не  знайшов  нікого,  хто  б  нагадував  Юру;  не  було  нікого  подібного  ані  на  березі,  ані  на  автобусній  зупинці  –  я  перевірив  і  там.  Жахливої  голови  також  ніде  не  виявилося,  вона  безслідно  зникла.  Хоча  й  не  зовсім  безслідно:  я  досі  мав  той  гострий  видовжений  камінець,  яким  відшкрябував  від  голови  черепашок  –  коли  тато  розбудив  мене  тим  ранком,  я  стискав  його  в  кулаку.  Тато  сказав,  що  мені  дуже  пощастило:  це  не  камінець,  а  «обсидіановий  ніж»,  зброя  та  знаряддя  доісторичної  людини,  можливо,  хлопчика  або  юнака,  тому  що  ніж  невеликий;  цей  чудово  зберігся,  тільки  руків’я  втрачене,  мабуть,  воно  було  зроблене  з  деревини  або  кістки.  Ну  й  нехай:  за  тиждень  ми  з  татом  і  накупалися,  і  риби  та  мідій  наловилися,  і  ще  багато  чого  встигли  досхочу,  хіба  що  не  ходили  вітрильним  човном  у  якусь  Тамань  і  не  привозили  звідти  якийсь  контрабас.  І  з  аквалангом  ми  до  уламків  потонулих  кораблів  не  пірнали:  не  було  в  нас  акваланга,  це,  як  обсидіановий  ніж,  –  штука  рідкісна!

VI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022

Сурки кызя

Я  довольно  часто  вспоминаю  эту  историю,  но  рассказать  её  долго  не  решался.  Она  несколько  выбивается  из  старосветской  хрестоматийности  моих  записок  о  детстве.  Но  теперь  я  всё-таки  её  расскажу,  и  речь  пойдет  о  том,  что  стало  теперь  предметом  ожесточенных  дискуссий,  а  для  кого-то  и  кардинальных  решений  вроде  «я  сам  більш  ніколи,  і  ви  до  мене  не  смійте»  –  о  языке.

Я  рос  в  Херсоне,  и  у  меня  был  двоюродный  брат,  старший  меня  всего  на  полгода.  Мы  были  очень  разные,  иногда  мы  даже  дрались,  и  не  на  жизнь,  а  на  смерть,  так  что  бабушке  приходилось  нас  разнимать,  отхлестав  преобладающую  сторону  мокрой  половой  тряпкой  по  спине.  Зато  когда  мы  не  дрались,  наши  очень  непохожие  характеры,  воображения  и  темпераменты  помогали  нам  превращать  выходные,  праздники  и  каникулы  в  захватывающие  приключения  и  увлекательные  путешествия.  О  них  уже  рассказано  достаточно  –  а  вот  о  «нашем»  языке  не  было  еще  сказано  ни  слова.

Вообще  наша  среда  была  двуязычной:  город  Херсон  говорил  с  нами  преимущественно  на  русском,  хотя  наши  дедушка  и  бабушка  прекрасно  владели  украинским,  а  дедушкин  русский  даже  звучал  по-украински,  как  для  посвященных  «звучат»  гоголевские  тексты.  Наверное,  это  получалось  у  дедушки  благодаря  украинской  фонетике:  всегда  и  без  малейшего  труда,  непроизвольно  и  естественно  соблюдая  все  её  нормы,  дедушка  превращал  свой  русский  в  такой  же  певучий  и  благозвучный  язык,  каким  был  его  украинский.  Другой  бы  свихнулся,  как  это?!  –  а  для  дедушки  украинский  был  по-настоящему  родным,  и  потому  диктовал  свои  каневские  правила  русскому,  на  котором  дедушка  тоже  иногда  изъяснялся.  Наше  село,  благословенная  Александровка,  а  по-хорошему,  Олександрівка,  говорила  с  нами  на  украинском  –  всегда,  и  когда  мы  неловко  пытались  ей  подражать,  и  когда  говорили  с  нею  как  «городские»,  то  есть  по-русски.  Со  временем  мы  прилично  овладели  обоими  языками.

Но  о  таком,  обычном  в  то  время  и  в  наших  краях  положении  дел,  вообще  не  стоило  бы  говорить,  если  бы  не  третий  язык,  выдуманный  нами  с  братом  сугубо  для  общения  между  собой.  Да,  им  на  всей  планете  владело  всего  два  человека,  причем  оба  малолетние  и  оба  довольно  глупые.  Прелесть  же  его  состояла  в  том,  что  мы  прекрасно  понимали  друг  друга,  хотя  никогда  не  договаривались  ни  о  каких  его  правилах,  даже  более  того  –  судя  по  тем  словам,  которые  я  до  сих  пор  помню,  таких  правил  и  не  было.  Кроме  одного:  наш  язык  состоял  из  переделанных  слов,  а  способ  переделки  определялся  словом,  которое  ей  подвергалось,  и  тем,  кто  это  слово  переделке  подвергал.

Происходило  это  примерно  так:  кто-то  из  нас  решал  добавить  в  наш  словарь  новое  слово.  Повертев  его  так  и  сяк  в  уме,  он  выдавал  «нашу»  версию  слова  –  а  другой  почти  всегда  (!)  сразу  понимал  смысл  нового  слова  и  пускал  его  в  оборот.  По  моим  впечатлениям,  это  привносило  в  нашу  братскую  дружбу  какой-то  новый  элемент,  который  эту  дружбу  усиливал,  доводил  её  до  какого-то  невероятного  согласия,  единения  и  единства:  мы  каждый  в  отдельности  владели  языком,  слова  которого  еще  даже  не  прозвучали!  Это  ли  не...  да  уж!

Чтобы  вы  получили  представление  о  нашем  языке,  вообразите  себе  такое.  Сидим  мы  с  братом  на  своей  надувной  лодке,  сидим  не  слишком  далеко  от  берега,  а  далеко,  на  самой  стремнине  Днепра  сидят  в  своих  лодках  взрослые  «кибыра́ки»,  то  есть  рыбаки.  Сидят  они  там,  разумеется,  не  просто  так,  они  «во́лят  бы́рку»  –  ловят  рыбку.  Пользуются  кибыраки  для  этого  той  же  снастью,  что  и  мы  с  братом,  –  это  «пи́снинг»  (от  «спиннинг»).  Наволив  полную  «тале́рку»  (тарелку)  бырки,  нарезав  «ропоми́дчиков»  (помидорчиков),  снятых  прямо  с  грядки,  и  добыв  из  погреба  запотевшую  «луби́нточку»  (бутылочку),  они  смачно  обедают…  Рыбалка  продолжается,  пока  клюет,  или  пока  «че́душка»  или  «ча́бушка»  не  позовут  домой.  А  два  малолетних  придурка  могут  довести  чабушку,  чедушку  или  их  обоих  вместе  со  всеми  «дусте́дями»  (соседями)  по  нашей  «ча́дке»  (дачке)  до  белого  каления,  гогоча  и  выкрикивая  через  водную  гладь  «е́зжо́п  тучь»  (чуть  позже).

Последний  оборот,  кстати,  знаковый.  Дети  –  они  вроде  немцев,  любят  скатологический  юмор  (даже  Моцарт  его  ценил  и  не  чурался,  да).  Поэтому  некоторые  слова  нашего  языка  строились,  как  сказал  бы  Бахтин,  по  законам  «телесного  низа».  Зимой  наши  руки  от  мороза  защищали  не  перчатки,  а  «пердячки»,  а  летом  мы  ходили  на  Лиман  или  Днепр  «пукаться».  Бабушка,  чутко  улавливая  в  нашем  лексиконе  какие-то  ватерклозетные  закономерности,  тоже  ввела  в  наш  словарь  одно  такое  словечко,  которое,  по  большому  счету,  и  дало  истинное  название  нашему  языку.  Когда  на  очередные  дедушкины  упреки  в  коверкании  человеческой  речи  мы  ответили,  что  это  «эзоповский  язык»,  бабушка  с  огромным  сарказмом  поправила  нас,  крикнув  из  кухни:

–  Нет,  это  изжоповский  язык!  –  это,  наверное,  было  бы  лучшее  название  для  этого  текста,  которое  изгнало  бы  из  него  последние  крохи  той  самой  хрестоматийности.  Но  я  приберег  его  на  потом,  чтобы  ввернуть  в  нужный  момент  для  пущего  эффекта,  а  в  название  вынес  «су́рки  кы́зя».  «Кызя»  по-нашему  язык,  а  «сурки  кызя»  –  это  предмет,  обозначаемый  в  расписании  уроков  как  «русский  язык».

Но  детство  однажды  закончилось,  а  язык,  сочиненный  тогда,  остался,  им  я  свободно  владею  до  сих  пор.  Правда,  поговорить  на  кызя  мне  уже  не  с  кем:  в  какой-то  момент  у  нас  с  братом  прекратились  всякие  отношения,  и,  кажется,  навсегда  –  случился  с  нами  буквальный  и  глубокий  «розбрат».  Вот  уже  сколько  лет  мы,  к  сожалению,  не  общаемся  совсем,  на  всех  общих  для  нас  языках,  включая  «эзоповский».  И  наше  общее  детство,  и  наша  братская  дружба,  и  наши  приключения  и  путешествия,  и  один  на  двоих  «кызя»  –  всё  это  оказалось  лишь  тонкой  пленкой  над  бездной  человеческой  души,  в  которой  «хаос  шевелится».  И,  когда  однажды  хаос  прорвался  наружу,  всё  это  потеряло  всякое  значение,  и  было  им  сметено  –  безжалостно,  бесповоротно,  невозвратно.  Дальше  можно  было  жить  нам  только  порознь  –  так  мы  и  стали  жить,  и  живём  до  сих  пор.  Это  ли  не...  Да  уж!

VI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951087
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.06.2022

Время обнимать

Встретил  знакомого,  которого  давно  не  видел  -  он  в  музее  служит,  а  музеи  по  случаю  войны  закрыты.  То  да  се,  спрашиваю,  ваш  музей,  ясное  дело,  закрыт,  а  вы,  наверное,  на  работу  все  же  выходите,  вижу,  в  музее  по  вечерам  свет  в  одном  окошке  горит?  Тут  он  как-то  растерянно  замялся,  как  если  бы  я  спросил,  который  теперь  час  на  Марсе,  а  потом  сказал:

-  Работа...  Я  же  был  в  оккупации.
-  А  где?
-  В  Гостомеле...  Месяц  в  подвале.
-  ...Как  же  вы  там  выживали?
-  Не  хочу  вспоминать!  -  и  тут  же  немедленно  заговорил  и  не  мог  остановиться  целый  час.  Обычно  он  скуп  на  слова,  а  тут  его  словно  прорвало.  И  все  то  общее  и  целое,  о  чем  писали  СМИ,  все  это  слушал  я  теперь  как  личное  и  конкретное,  виденное  и  пережитое  моим  собеседником.  

Как  все  началось  и  бомбили  аэродром  и  ангары  авиазавода;  как  наши  держали  оборону,  сколько  могли,  -  теперь  там  устроен  самодельный  мемориал;  как  пришли  фашисты  и  понаставили  своих  батарей,  танков,  бетеэров  и  беэмпе  по  дворам  так,  чтобы  прикрыться  домами  от  наших,  а  в  детском  садике  устроили  мастерскую  для  ремонта  своей  техники;  как  горожане  научились  распознавать  типы  вооружения  и  направление  стрельбы  по  звуку,  как  приспосабливали  подвалы  для  жилья  и  учились  обходиться  без  света,  воды,  газа  и  тепла;  как  под  обстрелами  уезжали  все,  кто  мог  уехать;  как  фашисты  требовали  сообщить,  где  польский  и  финский  спецназ,  и  проводили  "зачистку"  -  взламывали  или  подрывали  двери  пустующих  квартир  и  осматривали  помещения,  из  которых  затем  тащили  всё,  что  им  понадобилось  или  приглянулось;  как  сосед  пошел  искать  свою  пропавшую  собачку,  сам  пропал  и  был  найден  через  несколько  дней  в  каком-то  гараже  застреленным;  как...  -  как  выживали,  одни  словом.

Но  гораздо  больше  слов  говорили  его  глаза  -  и,  казалось,  что  никакой  рассказ  этого  не  сможет  передать.  Я  слушал  его  и  пытался  для  себя  сформулировать,  что  же  это  за  тьма  в  его  взгляде  -  но  мой  собеседник  сам  подсказал  мне  слова.  "Не  хочу  вспоминать,  -  повторил  он,  когда  мы  прощались,  -  но  это  же  было".  Вот  что  это  за  тьма  -  всё  уже  позади,  но  в  его  жизни  образовался  провал  -  продолжительностью  чуть  более  месяца,  но  тогда,  в  феврале-марте,  этот  провал  казался  нескончаемым.  Всё  могло  закончится  в  любой  момент  -  и  не  заканчивалось;  думаю,  это  самое  тягостное  и  тягучее  ожидание  из  всех  возможных  -  постоянное  пребывание  в  самом  непосредственном  соседстве  с  любой  из  наглых  смертей,  подстерегающих  человека  на  войне.  Время  идет,  но  оно  остановилось  -  потому  что  любой  миг  может  оказаться  последним.  Вот  что  это  за  тьма  -  в  ней  он  бесконечно  пробирался  вслепую,  не  зная  дороги  и  пределов  тьмы,  всего  лишь  надеясь,  что  следующий  шаг  не  приведет  его  к  смерти.  Это  не  хочется  вспоминать,  но  невозможно  забыть,  это  -  навсегда.  Вот  что  это  за  тьма.

Когда  он  заговаривал  о  действиях  и  поступках  оккупантов,  в  его  голосе  появлялась  некоторая  растерянность.  Испытывал  ее  и  я  -  потому  что  все  это  казалось  полной  бессмыслицей:  живет  себе  обыкновенный  человек  свою  обыкновенную  жизнь  -  и  вдруг  в  нее  врывается  колоссальная  лязгающая  смрадная  армада,  чтобы  положить  всему  этому  конец.  В  этом  же  нет  никакого  смысла!  -  вот  потому,  я  думаю,  мой  собеседник  был  растерян.  Вероятно,  растерянность  -  это  естественная  реакция  человека,  столкнувшегося  лицом  к  лицу  с...  назовем  это  геополитикой.  Вот  так,  лицом  к  лицу,  она  кажется  галлюцинаторным  бредом.

-  Ты  откуда?
-  Не  скажу.
-  А  у  тебя  жена  есть?
-  Есть.
-  А  дети  есть?
-  Есть.
-  И  ты  пришел  сюда  с  автоматом,  чтобы  убить  наших  детей?
-  .........Нас  обманули,  мы  были  на  учениях  в  Беларуси...

Возможно,  мой  знакомый  уцелел  в  этом  бреду,  потому  что  даже  тогда  в  его  жизни  оставался  смысл.  Он  имел  полную  возможность  уехать,  но  не  уехал:  из-за  тещи  -  старушке  99  лет,  она  в  деменции,  совсем  уже  не  встает  с  постели  и  требует  постоянного  ухода.  То  есть  она  не  вставала  и  требовала  -  похоронили  ее  три  дня  назад.  Я  именно  тут  усматриваю  спасительный  смысл,  потому  что  мой  знакомый  то  и  дело  об  этом  упоминал  -  о  чем  бы  речь  ни  шла,  он  вдруг  добавлял  "тещу  ж  схоронил  в  воскресенье".  Это,  я  думаю,  стало  своего  рода  финалом  его  личного  стояния  в  этой  войне  -  финалом  логичным,  смысловым  и  жизнеутверждающим:  даже  в  том  страшном  разорении,  которое  принесла  война,  он  выполнял  свой  человеческий  долг,  и  так  просто,  как  если  бы  никакой  войны  не  было.  Он,  выходит,  эту  войну  -  победил.

...Он  закончил  свой  рассказ,  замолчал,  а  я  невольно  подался  к  нему,  протягивая  руки  -  и  он  подался  мне  навстречу.  Мы  сделали  то,  чего  не  делали  никогда  прежде,  -  мы  обнялись.  Слов  было  не  нужно,  слов  было  бы  недостаточно,  может,  и  вовсе  нету  таких  слов  -  и  люди  теперь  обнимаются  гораздо  чаще,  чем  до  войны,  и  со  знакомыми,  и  с  незнакомцами;  вот  уж  не  думал,  что  экклесиастово  "время  обнимать"  -  это  о  войне...  Да,  война  -  худшее  из  всех  зол,  но  нашим  ответом  ей  стали  объятия.  Мы,  выходит,  её  победили.

01.VI.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949678
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.06.2022

Шелковица, или Что-то человеческое

Однажды  –  а  дело  было  в  разгар  херсонского  лета  –  в  нашу  дверь  позвонили.  Мы  с  мамой  переглянулись:  никого  в  гости  мы  не  ждали,  но  дверь  все-таки  открыли.  В  полутьме  на  площадке  стояли  двое:  растерянный  почтальон  и  молодой  человек  с  телеграммой  в  руке,  которую  он,  видимо,  только  что  принял  от  почтальона.  Об  этом  можно  было  догадаться  по  положению  рук  почтальона:  правая  все  еще  тянулась  к  нашему  звонку,  а  левая  к  нам  –  в  ней  он,  видимо,  и  держал  принятую  молодым  человеком  телеграмму.

Как  только  дверь  открылась,  молодой  человек  оказался  в  прихожей,  а  мы  попятились,  потому  что  он,  рослый  и  массивный,  как-то  сразу  и  весь  оказался  в  нашем  маленьком  коридоре,  потеснив  нас,  но  не  сделав  при  этом  никакого  движения  ни  одной  из  своих  огромных,  похожих  на  колонны,  ног.  Он  как  будто  въехал  в  квартиру  на  невидимой  подставке  на  бесшумных  колесиках,  как  статуя,  и  эти  колесики  еще  и  ловко  и  незаметно  преодолели  довольно  высокий  порожек,  о  который  я  столько  раз  спотыкался.  Дверь  за  ним    как  бы  сама  собой  затворилась,  поэтому  о  судьбе  почтальона  мне  до  сих  пор  ничего  неизвестно:  то  ли  по  вине  этого  молодого  человека,  то  ли  еще  по  какой-то  причине,  но  мы  телеграмм  больше  не  получали  никогда.

Оказавшись  в  коридоре,  молодой  человек,  наконец,  пошевелился,  вручив  маме  телеграмму,  а  мы  его  рассмотрели.  Скорее,  юноша,  чем  молодой  человек,  хотя  и  очень  рослый,  широкоплечий,  а  еще  –  странно  располагающий  к  себе,  как  старый  друг,  которого  не  видел  сто  лет  и  вдруг  встретил.  Пока  мама  читала  телеграмму,  я  вгляделся  в  юношу  и  понял,  почему  он  расположил  меня  к  себе:  он  был  похож  на  Элвиса  Пресли,  как  бывают  похожи  на  своих  живых  прототипов  восковые  скульптуры.  Да,  несомненно,  это  была  восковая  скульптура,  слепок  самого  Короля!  –  однако  в  телеграмме,  подписанной  неизвестным  нам  человеком,  Элвис  даже  не  упоминался  –  там  значилось  совсем  другое  имя,  а  еще  –  просьба:  памятуя  о  старинной  дружбе,  приютить  юношу  на  пару  ночей  и  похлопотать,  если  потребуется  –  он  приехал  поступать  в  мореходку.  Наше  недоумение  не  успело  как-то  проявиться,  потому  что  гость  уже  вовсю  разъезжал  по  квартире  на  своей  невидимой  подставке,  сохраняя  восковую  неподвижность  элвисовых  черт.  Покатавшись  так  до  приглашения  к  столу,  он  как-то  мгновенно  и  неприметно,  словно  бы  даже  и  не  присаживаясь,  отобедал  и  передал  маме  одну  за  другой  пустые  тарелки  из-под  первого  и  второго  и  стакан  из-под  компота  и  укатился  из  кухни  –  так  мы  узнали,  какой  спальное  место  он  определил  для  своего  ночлега.  Спал  он,  как  ни  странно,  лежа  –  но  в  своей  манере:  взял  и  оказался  спящим  на  моем  диванчике,  укрывшись  белой  прохладной  простыней.

На  следующее  утро  –  такое  же  королевское,  восковое,  молчаливое  и  на  колесиках  –  мы  все  отправились:  мама  на  работу,  а  мы  с  Элвисом  в  мореходное  училище.  У  нас  в  городе  их  два,  а  юноша  пока  что  не  произнес  ни  слова  –  видимо,  он  считал,  что  уж  раз  к  нему  прилагается  телеграмма,  говорить  больше  не  о  чем.  А  в  телеграмме  как  раз  не  было  ни  слова  о  том,  в  каком  училище  нам  следует  хлопотать  о  судьбе  гостя  –  и  мы,  по  свойственному  нам  с  мамой  легкомыслию,  положились  на  судьбу.  Так  или  иначе,  но  к  обоим  заведениям  следовало  ехать  одним  маршрутом  –  и  мы  поехали:  я  –  взобравшись  на  высокие  ступеньки  «девятки»,  а  он,  как  обычно,  вкатившись  в  нее.  Когда  громыхающая  и  задыхающаяся  «девятка»  дотащила  нас  до  мореходки  на  Ушакова,  он  выкатился  из  троллейбуса,  а  я  последовал  за  ним.  У  дверей  мореходки  он  во  второй  раз  пошевелился  –  на  этот  раз  остановив  меня  жестом  у  массивных  дверей,  за  которыми  он  исчез  и  пропадал  несколько  часов,  томительных  и  полных  предположений  и  догадок.  Ясно  было  одно:  прием  происходит  сегодня  и  прямо  сейчас.

Когда  он  вновь  появился  на  пороге,  я  от  усталости  и  херсонского  зноя  даже  не  смог  спросить  его  о  результатах  поступления,  да  и  мне  не  пришлось.  Это  была  все  та  же  восковая  скульптура,  но  вокруг  его  широких  плеч  уже  незримо  реял  гюйс.  Это  был  Эвис-моряк!  Я  повел  его  обратно  к  остановке,  но  когда  дверь  набитого  дачниками  троллейбуса  распахнулась  перед  нами,  он  посмотрел  на  меня  –  сверху  вниз,  как  и  полагается  статуе,  но  это  была  уже  другая  статуя.  Это  был  Элвис,  запечатленный  во  время  исполнения  [i]A  little  Less  Conversation  A  Little  More  Action[/i].  Я  обреченно  вздохнул  и  повел  его  из  центра  на  нашу  окраину  пешком  и  другим  путем,  не  по  маршруту  троллейбуса.

Так  мы  добрались  почти  до  самого  Шуменского  –  я,  едва  волоча  ноги,  а  он  так  ни  разу  и  не  двинув  ни  одной  из  них,  по-прежнему  катясь  по  вдребезги  разбитым  херсонским  тротуарам  на  своей  невидимой  подставке,  которая,  наверное,  все-таки  не  имела  колес,  а  попросту  левитировала,  парила  над  самой  землей.  Нам  оставалась  всего  одна  небольшая,  но  крутосклонная  балочка,  за  которой  и  лежал  наш  ровный,  как  стол,  микрорайон,  и  стоял  мой  дом.  Там  я,  наконец,  смогу  присесть,  а  еще  лучше  –  прилечь,  да  что  там!  –  растянуться  где-нибудь  на  полу,  куда  солнце  дотягивалось  еще  утром,  и  теперь  линолеум  там  если  не  прохладен,  то  хотя  бы  не  обжигает  кожу.  На  подъеме  из  балочки  я  устало  залюбовался  шелковицей  –  дерево  по-настоящему  могучее,  для  нашего  края  редкое  по  обхвату  и  росту  и  потому,  наверное,  похожее  на  этого  молчаливого  великана,  парившего  рядом  со  мной,  а  еще  –  увешанное  крупными  белыми  плодами.  Наверное,  я  любовался  ими,  громко  сглатывая  пересохшим  ртом,  и  это  привлекло  внимание  моего  спутника  –  а  я  уже  давно  бросил  свои  попытки  что-то  ему  показать  или  рассказать,  потому  что  он  никак  на  них  не  реагировал,  словно  оглох  или  спал.  Но  мои  судорожные  глотки  он  заметил  и,  сохраняя  неподвижность  и  бестрепетность  черт,  на  дерево  отреагировал  –  изменил  курс  и  покатился  под  его  пышную  крону,  а  я  последовал  за  ним.  Под  деревом  Элвис-моряк  превратился  в  Элвиса,  напевающего  [i]You  Are  Always  On  My  Mind[/i]  –  столько  мечтательности  незримый  скульптор  придал  этим  раз  и  навсегда  застывшим  чертам.  Потрясающе!  –  он  впервые  совершил  сложнейшее  движение:  поднял  правую  руку,  протянул  ее  вверх,  сорвал  крупную  белую  шелковицу,  поднес  ее  к  лицу,  открыл  рот  и  положил  в  него  ягоду.

Мне  до  шелковицы  было  не  дотянуться,  но  я  прекрасно  знал  ее  вкус.  Мне  ли  не  знать!  –  нет  ничего  ароматнее  и  слаще  белой  херсонской  шелковицы,  это  как  бы  мед  с  консистенцией  воды  и  безо  всякой  приторности,  это  больше  запах,  чем  вкус,  это...  Вот  именно  это  теперь  на  лице  Элвиса  и  отразилось  –  оно  словно  оттаяло,  утратило  восковую  неподвижность  черт,  на  нем  читалось  именно  то,  что  и  должно  быть  написано  на  лице  человека,  поедающего  белую  херсонскую  шелковицу  прямо  с  дерева  в  разгар  лета…  –  да,  тогда,  в  первый  и  в  последний  раз  за  два  дня  нашего  знакомства  на  этом  лице  появилось  что-то  человеческое!  И  как  некая  роскошь  или  вкус  шелковицы,  оно  просуществовало  совсем  недолго  и  скоро  исчезло.  Теперь  под  деревом  снова  стояла  восковая  скульптура  «Элвис,  поедающий  шелковицу»,  причем  поедающий  методично,  размеренно,  как  некий  шелковицеуборочный  комбайн,  одну  за  одной  и  до  последней,  не  обращая  внимания  на  мои  протесты  и  призывы,  сначала  робкие,  затем  громкие,  а  после  равнодушные,  как  тиканье  часов.  Только  обобрав  все  ягоды  на  ветвях,  до  которых  дотянулись  его  длинные  руки,  мой  спутник  двинулся  дальше  –  но  вовсе  не  к  дому,  а  к  следующему  дереву,  которое  он  заприметил  в  одном  из  переулков.  Так  мы  и  проблуждали  по  частному  сектору,  от  одного  дерева  к  другому,  до  первых  сумерек,  которые  и  отправили  нас  –  меня  домой,  а  его,  наверное,  на  вокзал.  Там  он,  предполагаю,  сел  в  поезд,  который  и  увез  его  к  тому,  кто  прислал  нам  телеграмму  –  нашему  старинному  другу,  которого  мы  так  и  не  смогли  вспомнить.

Наверное,  писать  ему  было  бы  бесполезно,  и  в  лучшем  случае  мы  бы  получили  свое  послание  обратно  с  казенной  пометкой:  [i]Return  To  Sender  Address  Unknown  No  Such  Number  No  Such  Soul[/i].  А  мы  и  не  писали  –  и  загадка  появления  воскового  Элвиса  в  нашей  квартире,  судьба  почтальона  и  поступления  Элвиса  в  мореходку  так  и  остались  навсегда  –  невыясненными  и  неразъясненными,  как  и  еще  множество  обстоятельств  и  событий  нашей  жизни,  такой  непредсказуемой  и  таинственной,  такой  человеческой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948060
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.05.2022

Голоса

Шел  домой  после  трудового  дня.  Пересек  так  и  не  доделанный  мост  через  Лыбедь,  свернул  на  Жилянскую  и  в  очередной  раз  удивился  -  никак  не  привыкну.  Широкая,  как  Днепр,  и  многополосная  Жилянская  была  совершенно  пуста  -  ни  машин,  ни  людей.  Ветер  стих,  птицы  с  приближением  сумерек  смолкли,  и  единственным  звуком,  который  я  слышал,  был  звук  моей  походки  -  то  асфальт  пришептывал,  то  гравий  хрустел  под  подошвами  кед.

И  вдруг  появился  еще  звук,  и  еще,  и  еще,  и  с  каждым  шагом  звуков  становилось  все  больше,  и  вот  они  уже  слились  в  мелодию.  Так  часто  теперь  бывает  -  пустынный  двор,  спешно  покинутые  дома,  в  окнах  которых  по  вечерам  больше  не  горят  огни,  но  откуда-то  льется  музыка  -  и  звучит  она  странно  и  необычно,  призрачно:  ниоткуда  и  отовсюду  одновременно.

Но  у  этой  мелодии  источник  был:  во  дворе  Киевской  академии  циркового  и  эстрадного  искусства  стоит  старенькое  пианино  под  плексигласовым  навесом.  Имеется  там  и  стульчик  -  и  на  этом  стульчике  сидел  какой-то  человек  средних  лет  и  старательно  наигрывал  что-то  классическое  на  вдрызг  расстроенном  инструменте.  Завершив  свое  исполнение  мажорной  кодой,  он  закрыл  крышку,  легко  поднялся  со  стульчика,  так  же  легко  влез  на  кованую  ограду  Академии,  спрыгнул  на  тротуар  и  зашагал  куда-то  по  своим  делам  военного  времени.

...наверное,  по  ночам,  когда  во  мраке  и  мертвой  тишине  прифронтового  Киева  взвоет  сирена  воздушной  тревоги,  струны  старого  пианино  подхватывают  ее  душераздирающий  крик  и  пытаются  превратить  голос  тревоги  в  голос  музыки.

19.III.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942901
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.03.2022

В очеретах (уривок)

...Очеретами  називали  те,  що  тепер  лишилося  від  річки.  Колись  ця  коротка  та  звивиста  річка  дозволяла  хоч  і  маломірне,  але  судноплавство  –  сновигали  її  водами  байдаки*,  гончаки-берліни*  та  навіть  дуби*.  Долиною  уздовж  неї  височіли  поодинокі  тополі,  за  верхівки  яких  чіплялися  хмари,  та  шуміли  маслинкові  гаї,  звідки  лисиці  чинили  свої  хижацькі  набіги  на  навколишні  курники.  Та  недбала  й  неохайна  діяльність  кількох  поколінь  людей  занапастила  річку.  У  заплаві  повирубали  мало  не  всі  дерева,  а  за  ними  зникли  лисиці,  а  за  лисицями  чомусь  пропала  вода.  Річка  почала  міліти  та  замулюватися,  і  з  часом  від  неї  лишився  кволий  струмок.  Він  ледве  дихав  десь  там,  де  колись  були  найглибші  місця,  так  звані  ями,  в  яких,  за  переказами  старожитців,  колись  траплялися  чималі  коропи.  Річище  перетворилося  на  болото,  і  отоді  очерети,  що,  наче  хутро,  оторочували  береги  річки,  почали  свій  наступ  на  річище  та  забрали  його  все.  Тепер  очерети  стояли  стіною  аж  до  того  жалюгідного  струмка,  який  лишився  від  повноводої  річки,  і  лиш  подекуди  суцільний  очеретяний  масив  розбивався  на  очеретяні  острівці  серед  болота.  Ті  острівці  з’являлися  так  само,  як  зникла  річка,  через  людську  недбалість  і  неохайність:  мало  не  щороку  хтось  підпалював  очерети,  і  над  річкою  тиждень  висіла  хмара  диму,  з  якої  на  околиці  повільно  падав  чорний  лапатий  сніг.  Але  то  був  не  сніг,  то  був  очеретяний  попіл  і,  цілком  можливо,  обгоріле  пір’я  водоплавного  птаства,  якого  по  очеретах  гніздувала  сила-силенна.  Довго  потому  річкова  долина  стояла  чорна,  німа,  мертва;  згодом  її  наче  затягувало  зеленим  пилком.  Це  звідусіль  вистромлювалися  яскраво-зелені  шпичаки  пагонів  очерету.  А  очерет  ріс  так  само  швидко,  як  славнозвісний  бамбук,  з  якого  виготовляли  найліпші  вудлища,  та,  на  превеликий  жаль  усіх  місцевих  рибалок,  малих  і  великих,  він  і  близько  не  був  таким  же  міцним.  За  деякий  час  очерет  відновлював  втрачені  позиції,  і  річище  знову  перетворювалося  на  суцільні  темно-зелені  зарості,  лиш  подекуди,  де  вирувало  найгарячіше  полум’я,  рослини  стояли  острівцями.  Коли  тими  заростями  гуляв  вітер,  ними  котилися  хвилі,  і  тоді  очерети  здавалися  якоюсь  казковою  смарагдовою  рікою  –  або  справжнім  смарагдовим  морем...

2022

*Байдак  -  річкове  однощоглове  судно  з  прямим  вітрилом
*Дуб  -  дво-  або  трищоглове  судно,  придатне  для  річкової  та  каботажної  навігації.  Зокрема,  дубами  возили  вантажі  Дніпром,  Азовським  морем,  доправляли  кавуни  з  Херсону  до  Одеси.  Чудове  зображення  двощоглового  дубка  залишив  Герасім  Головков,  картина  "Дубки",  1901
*Гончак,  берліна  -  річкове  вантажне  судно  без  палуби

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940278
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2022

Загадка Астипалейского ларца

Сергей  Довлатов  однажды  упомянул  редактора,  который  вставил  слово  "почти"  в  утверждение,  что  "со  времен  Аристотеля  мозг  человеческий  [почти]  не  изменился".  Я  думаю,  что  вполне  можно  было  обойтись  без  почти:  штука  ведь  не  в  том,  изменился  ли  мозг,  а  в  том,  изменился  ли  образ  мыслей  его  обладателя.  А  здесь  мы  видим  просто-таки  тектонические  сдвиги,  тем  более  удивительные,  что  происходят  они  без  органических  изменений  самого  мозга.  Помню  дискуссию  о  сказках,  в  которой  мой  оппонент  категорически  требовал  изъятия  из  библиотек  сказки  Андерсена  "Свинопас":  в  ней,  мол,  принцессу  изгоняют  из  дворца  не  за  глупость  и  высокомерие,  а  за  гендерную  принадлежность.  Андерсен,  слава  Богу,  еще  на  месте,  но  из  американских  изданий  "Приключений  Тома  Сойера"  будто  бы  уже  вычеркивают  слова  "nigger"  и  "injun".  Вот  и  думай,  что  в  большей  степени  определяет  работу  нашего  мозга:  его  строение  или  информация,  знания,  идеи  и  эмоции.

Или  вот  еще  пример  -  как  это  влияет  на  такую  сферу  как  расследование  преступлений.  Артур  Конан  Дойл  устами  доктора  Уотсона  упоминает  несколько  дел  из  обширной  практики  Шерлока  Холмса,  которые  великому  детективу  так  и  не  удалось  раскрыть.  Среди  них  -  случай  Джеймса  Филлимора  (или  Филимора),  "который,  вернувшись  домой  за  зонтиком,  бесследно  исчез"  ("Загадка  Торского  моста").  "Бесследно"  -  значит,  даже  Холмс  не  смог  обнаружить  следов,  а  больше  нам  об  этом  случае  ничего  неизвестно,  чертовщина  какая-то!  -  Но,  если  помните,  Холмс  всегда  и  категорически  отвергал  вмешательство  любых  сверхъестественных  сил  даже  в  самых  загадочных  случаях.  Думаю,  что  и  в  случае  Филлимора  он  скорее  бы  признал  свое  поражение,  чем  такое  вмешательство  (и  в  50-х  годах  ХХ  века  последователи  Дойла  благополучно  "раскрыли"  это  дело  как  "Загадку  в  Хейгейте",  позволив  Холмсу  "проглядеть"  улику  вначале  расследования,  но  все-таки  найти  ее  чуть  позже).  В  конце  концов,  Холмс  верит  только  в  посюстороннего  злодея,  ищет  его  только  в  этом  мире  и  находит  -  или  дело  остается  нераскрытым  навсегда,  точка,  вот  она  -  .

Я  неслучайно  взял  дело  пропавшего  Джеймса  Филлимора:  во  времена  Аристотеля  имел  место  аналогичный  случай,  и  благодаря  этому  мы  можем  узнать,  как  человеческий  мозг  тогда  работал  -  (почти)  такой  же,  как  наш  или  Холмса.  Итак,  в  самом  начале  V  века  до  нашей  эры  в  Астипалее,  колонии  Мегары,  жил  кулачный  боец  по  имени  Клеомед.  Росту  он  бы  гигантского,  а  нрава  -  вспыльчивого,  даже  агрессивного,  и  потому  прославился  Клеомед  не  столько  атлетическими  достижениями,  сколько  хулиганскими  выходками.  В  492  г.  до  н.э.  Клеомед  решил  поправить  репутацию,  принес  в  жертву  Аполлону  белого  быка  и  отправился  на  Олимпийские  игры  (своих  чемпионов  эллины  неистово  чтили).  На  играх  Клеомед  состязался  с  Икком  из  Эпидавра  и  убил  его,  якобы  случайно,  однако  с  этим  утверждением  согласны  не  все  античные  авторы.  Так,  Евсевий  Кессарийский  сообщает,  что  Клеомед  ударом  кулака  пробил  грудную  клетку  Икка  и  вырвал  тому  легкие.  Случайным  такое  ранение  и  спортивным  такое  поведение  назвать  затруднительно  -  и  судьи  объявили,  что  удар  нанесен  против  правил,  и  не  признали  победу  Клеомеда.

Как  вы  уже  знаете,  он  был  вспыльчив  -  и,  вероятно,  эта  вспыльчивость  носила  патологический  характер.  И  Плутарх,  и  Павсаний  сообщают  вот  что:  от  сильного  волнения  Клеомед  сошел  с  ума.  Он  вернулся  в  родную  Астипалею,  вбежал  в  гимнасиум  (спорт-зал)  и  принялся  трясти  колонну,  на  которую  опиралась  кровля  (или  даже  свалил  эту  колонну  ударом  кулака).  А  в  это  время  в  гимнасиуме  занималось  спортом  60  мальчишек,  и  многие  из  них  погибли.  Разгневанные  астипалейцы  похватали  камни,  чтобы  побить  ими  Клеомеда,  но  он,  даром  что  лишился  рассудка,  укрылся  от  мстителей  в  храме  Афины  -  ведь  убийство  в  храме  было  тягчайшим  грехом.

Но  они  последовали  за  ним  и  в  храм,  потрясая  булыжниками  и  призывая  смерть  на  голову  Клеомеда.  Тогда  он  спрятался  в  ларце,  бывшем  в  храме,  и  так  крепко  держал  его  крышку  изнутри,  что  как  ни  бились  астипалейцы,  поднять  эту  крышку  они  не  смогли.  Тогда  позвали  плотников,  те  сломали  деревянные  части  ларца,  его  стенки  распались...  -  ларец  был  пуст!  Эллины  "не  нашли  там  Клеомеда  ни  живым,  ни  мертвым",  утверждает  Павсаний;  "Клеомеда  ни  живым,  ни  мертвым  не  обнаружили",  поддерживает  Плутарх.

Шерлок  Холмс,  вероятно,  собрал  бы  улики,  выдвинул  версию(-и)  и  либо  нашел  пропавшего,  либо  признал  поражение.  Дела  бы  никакого  не  было,  и  в  записках  доктора  Уотсона  рядом  с  именем  Джеймса  Филлимора  появилось  бы  имя  Клеомеда.  Но  греки,  чей  мозг  был  устроен  (почти)  так  же,  как  мозг  Шерлока,  думали  по-другому.  Они  отправились  в  Дельфы  и  спросили  пифию,  где  Клеомед,  а  та  ответила  им  вот  что:
Это  последний  герой,  Клеомед  из  Астипалеи,
Жертвы  ему  принесите,  зане  уже  он  не  из  смертных.

И  можете  не  сомневаться,  что  жертвы  Клеомеду  приносили  -  его  культ  в  Астипалее  и  за  ее  пределами  просуществовал  700  лет.  Таким  образом,  он  своего  добился,  репутация  его  была  не  просто  поправлена,  она  была  кардинально  изменена,  из  смертного  он  превратился  в  героя,  да  еще  и  последнего  героя  Эллады.  Герой!  -  шутка  ли,  зане  уже  он  не  из  смертных,  то  сын  он  какого-то  бога  (точно  не  Зевса,  который  после  рожденья  Геракла  прекратил  свои  евгенические  эксперименты  с  земными  женщинами).  Как  знать,  может,  оракул  причислил  бы  к  героям  и  Джеймса  Филлимора,  но  увы:  он  закрыт  с  391  г.,  так  что  обращаться  Шерлоку  было  некуда,  а  Клеомед,  упустив  титул  чемпиона,  сохраняет  статус  героя  -  и  героя  последнего.

Представим  теперь,  что  Шерлок  Холмс  не  англичанин  и  наш  (почти)  современник,  а  эллин  V  века  до  нашей  эры,  причем  занят  он  в  Элладе  своим  излюбленным  делом  -  расследованием  преступлений  и  разгадыванием  загадок  (за  последнее  он  вполне  мог  бы  заслужить  статус  героя,  как,  например,  отгадыватель  загадок  Эдип).  Пифия  так  и  не  сказала,  куда  подевался  Клеомед,  -  и  теперь  слово  за  Шерлоком.  А  он  бы  точно  взялся  за  такое  загадочное  дело!  -  да  и  Клеомед  в  каком-то  смысле  коллега  Холмса,  ведь  он  кулачный  боец,  то  есть  боксер,  как  и  Шерлок.  В  архиве  Уотсона  это  было  бы  второе  дело,  связанное  "со  здоровым  и  чистым  миром  спорта"  (первое  -  "Пропавший  регбист",  раскрыто).  Снова  таки,  с  еще  одним  миром,  клерикальным,  Холмс  имел  дело  лишь  однажды,  и  мы  не  знаем  никаких  подробностей:  пресловутые  Ватиканские  камеи  и  стремление  великого  детектива  угодить  Папе  лишь  упоминаются  в  "Собаке  Баскервилей",  но  и  только.  По  всему  выходит,  что  это  дело  должно  было  заинтересовать  мистера  Холмса.

Итак,  думает  он,  Клеомед  укрылся  от  преследователей  в  храме  Афины  -  ведь  убийство  там  осквернило  бы  храм,  и  всякого  рода  злодеи  и  беглецы  то  и  дело  находили  в  храмах  пусть  временное,  но  все-таки  убежище  (там  их  даже  арестовать  было  нельзя).  Однако  преследователи  были  слишком  обозлены  -  и  прежними  выходками  Клеомеда,  и  только  что  совершенным  массовым  убийством  мальчиков  -  что  ринулись  за  ним,  наплевав  на  все  и  всяческие  запреты.  Клеомед  прыгает  в  ларец,  запирается  в  нем  и  исчезает.  Куда  он  мог  подеваться?

Потайного  люка  под  ларцом  нет.  Если  в  ларце  и  было  двойное  дно,  то  его  сломали.  Затеряться  в  толпе  преследователей    Клеомед  не  мог  -  он  был  выше  сограждан  на  две  головы.  Потайных  комнат  в  храме  нет,  он  обыскан  до  последней  щели.  Вычеркнув  эти  возможности,  далее  эллинский  Шерлок  рассуждал  бы,  наверное,  так:  пусть  люди  были  готовы  осквернить  храм  убийством,  но  Афина-то,  которой  храм  посвящен,  вполне  могла  вмешаться  и  не  допустить  такого  святотатства.  Ей  даже  пришлось  вмешаться:  она  слишком  хорошо  знала  ушлых  греков.  Они  были  мастера  нарушать  закон  так,  чтобы  предъявить  им  было  нечего.  Например,  спартанский  полководец  Павсаний,  обвиненный  в  предательстве  в  пользу  персов,  укрылся  в  храме  Афины  Меднодомной  -  и  греки  не  стали  его  арестовывать  или  казнить  у  алтаря,  чтобы  не  злить  Афину  и  не  навлекать  на  себя  ее  месть.  Они  заложили  камнями  двери  (по  легенде,  первый  камень  для  этого  принесла  мать  предателя),  разобрали  крышу  и  сверху  следили  за  Павсанием.  Через  несколько  дней  он  потерял  сознание  от  жажды  и  голода,  и  греки  вынесли  его  из  храма  (он  вскоре  умер,  и  казнить  его  не  пришлось).  Вот  и  имей  дело  с  такими  хитроумными  эдипами  одиссеевичами!  -  но  Афина  это  именно  та  богиня,  которая  могла  с  ними  потягаться  на  равных,  ведь  ее  главная  супер-способность  -  мудрость.  Кроме  того,  Афина,  как  и  все  прочие  олимпийцы,  была  злопамятна  и  мстительна  (таковы,  вероятно,  были  сами  греки).

Таким  образом,  Шерлоку  следовало  бы  учесть  изобретательность  сограждан,  мудрость  и  мстительность  Афины  и  заключить,  что  это  богиня  во  избежание  гибридного  нарушения  эллинами  своего  священного  закона  изъяла  Клеомеда  из  ларца,  лично  или  через  какого-то  ловкого  специалиста,  вроде  Гермеса,  вора  высшей  квалификации.  Клеомед  очень  кстати  влез  в  ларец,  естественным  образом  на  время  исчезнув  с  глаз  сограждан  (в  отличие  от  Павсания,  за  которым  все  время  наблюдали).  А  дальше  -  дело  техники:  взломав  ларец,  суеверные  эллины  либо  в  ужасе  разбегутся  и  пойдут  сочинять  мифы  о  Клеомеде,  либо  -  что  скорее  всего  -  поедут  в  Дельфы  к  оракулу  (а  это  сфера  влияния  Аполлона).  Здесь  у  Афины  тоже  все  схвачено:  во-первых,  Аполлон  -  ее  брат  по  отцу,  Зевсу;  во-вторых,  храм  Аполлона  в  Дельфах,  где  сидит  пифия,  построила  сама  Афина  (при  технической  поддержке  Гефеста);  в-третьих,  под  стенами  Трои  богиня  однажды  уступила  Аполлону,  так  что  он  ей  был  кое-чем  обязан;  в-четвертых,  Клеомед  только  что  принес  в  жертву  Аполлону  белого  быка,  тоже  не  лишь  бы  что.  Вуаля,  то  есть  эврика:  Афина  восхищает  Клеомеда  из  ларца  и  отправляет  его  на  о.Левка,  к  остальным  героям,  или  прямиком  в  Аид;  кровь  в  храме  не  проливается;  пифия  по  указке  Аполлона  объявляет  Клеомеда  героем;  а  злонамеренные  астипалейцы  за  покушение  на  осквернение  храма  покараны  довольно  изощренным  образом,  и  700  лет  они  будут  приносить  жертвы  безумцу  и  убийце  своих  детей.

Доказательств,  разумеется,  нет,  но  по  таким  делам  они  и  не  требуются.
Дело  закрыто.

II.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939266
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.02.2022

Чудове кіно - не проґавте!

Друзі,  браття  та  сестри,

20  січня  на  екрани  виходить  стрічка  Катерини  Горностай  "Стоп-Земля",  створений  за  підтримки  Держкіно.  Фільм  відзначений  Кришталевим  ведмедем  Берлінського  міжнародного  кінофестивалю  (вперше  в  історії  нашого  кіно),  Гран-прі  та  призами  за  кращий  ігровий  фільм  і  кращу  акторську  роботу  Одеського  міжнародного  фестивалю,  5  (!)  відзнаками  української  кінокритики  (Відкриття  року,  кращий  ігровий  фільм,  кращий  сценарій,  краща  режисура,  краща  жіноча  роль),  премією  Кабінету  Міністрів  України  імені  Лесі  Українки,  а  також  номіновано  на  Шевченківську  премію  (вже  в  короткому  списку).

Я  дивився  цей  фільм  вже  тричі,  на  фестивалях  та  в  межах  допрем'єрних  показів.  Стрічка  -  просто  чудова,  я  особисто  та  віподвідально  її  рекомендую.  Особисто  -  тому  що  головну  роль  виконала  моя  доця,  Марія.

Перегляньте  трейлер  та  заплануйте  похід  у  кіно.  СТОП-ЗЕМЛЯ,  з  20  січня  в  усіх  кінотеатрах  України  (приймається  eПідтримка).  Дивитися  тут:  https://arthousetraffic.com/ru/films/stop-zemlia/  

[youtube]https://youtu.be/Zunf1XQdNy4[/youtube]

Офіційна  сторінка  стрічки  на  ФБ:  facebook.com/stop.zemlia  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2022

Из гоголевской шинели

В  последнее  время  я  так  углубился  в  чтение  Гоголя  и  работ  о  его  творчестве,  что  поневоле  нахожу  у  тех,  кто  творил  после,  -  у  кого  рукав,  а  у  кого  обшлаг  той  самой  гоголевской  шинели,  совсем  как  на  Сорочинской  ярмарке  находили  там  и  сям  куски  красной  свитки.  Ее,  поиздержавшись,  заложил  в  шинке  черт,  а  шинкарь  продал  до  сроку,  отчего  случились  потом  разные  беды  и  многие  несчастья.  Да,  именно,  "Сорочинская  ярмарка"!  -  первая  история  из  "Вечеров  на  хуторе  близ  Диканьки"  (1830),  на  деталь  из  которой  я  обращаю  ваше  внимание  сегодня.  Всего  лишь  на  одну  деталь  -  из  неимоверного  множества  деталей,  так  расточительно-щедро  украсивших  тексты  Гоголя;  одну  деталь,  которую  я  обнаружил  в  творениях  следующего,  ХХ  века,  и  совсем  в  других  областях  искусства.

Итак,  недалекий  Черевик  приступил  к  своему  куму  с  просьбой  рассказать,  что  за  красная  свитка  такая,  о  которой  толкуют  все  торговцы  и  перекупки,  и  отчего  не  продашь  ничего  на  той  ярмарке,  где  появилась  свитка.  Кум,  поупиравшись,  рассказал  ее  историю,  начало  которой  я  вам  только  что  напомнил:  мол,  черт,  поиздержавшись  и  желая  выпить  кухоль,  а  может,  и  кварту  или  даже  полведра  горелки,  заложил  ее  в  шинке,  пригрозив  шинкарю:  "Смотри,  жид,  я  приду  к  тебе  за  свиткой  ровно  через  год:  береги  ее!"  Но  шинкарю  показалось  скучно  ждать  сроку  -  а  сукно  на  свитке  такое,  что  и  в  Миргороде  не  купишь,  огнем  горит,  вот  и  продал  он  ее  какому-то  проезжему  пану.  Но  "бесовскую  одежу"  у  пана  украл  цыган,  а  цыган  продал  перекупке,  а  та  избавилась  от  свитки  и  сунула  ее  среди  крынок  с  маслом  на  возу  какого-то  мужика  -  ведь  покупать  у  нее  товар  совсем  перестали;  теперь  и  мужик  не  смог  продавать  свое  масло  и,  смекнув,  что  к  чему,  попытался  избавиться  от  свитки:  "Схватил  топор  и  изрубил  ее  в  куски;  глядь  -  и  лезет  один  кусок  к  другому,  и  опять  целая  свитка.  Перекрестившись,  хватил  топором  в  другой  раз,  куски  разбросал  по  всему  месту  и  уехал."  И  вот  теперь  если  где  на  ярмарке  покажется  кусок  свитки  -  там  и  черт,  а  где  черт  -  там  и  не  продашь  ничего!

Но  дело  тем  не  кончилось,  и  для  шинкаря  тоже.  Прошел  год,  и  черт  явился  в  шинок:  "Отдавай  мою  свитку!"  Шинкарь  уперся:  "знать  не  знаю,  ведать  не  ведаю,  я  не  я  и  хата  не  моя,  поди,  сатана,  прочь".  Черт  ушел,  а  как  стемнело,  и  "жид,  заперши  свою  конуру  и  пересчитавши  по  сундукам  деньги,  накинул  на  себя  простыню  и  начал  по-жидовски  молиться  богу,  -  слышит  шорох...  глядь  -  во  всех  окнах  повыставлялись  свиные  рыла...  Жид  обмер;  однако  ж  свиньи,  на  ногах,  длинных,  как  ходули,  повлезали  в  окна  и  мигом  оживили  жида  плетеными  тройчатками,  заставя  его  плясать  повыше  вот  этого  сволока".

Вот  она,  эта  деталь:  "свиньи,  на  ногах,  длинных,  как  ходули"  -  образ  отталкивающий,  даже  пугающий.  Тонкие  высокие  ноги  ассоциируются  с  пауками  и  прочими  не  слишком  приятными  насекомыми  -  а  противоестественное  сочетание  хрупких  паучьих  ног  с  массивным  свиным  телом  делает  его  неприятным  окончательно,  то  есть  нестерпимо  противным.  На  таких  ногах  свиньи  должны  перемещаться  очень  быстро  -  опять-таки,  противоестественно  быстро,  шаг  -  и  они  рядом.  Жуткие  мерзкие  твари  лезут  в  окна  шинка!

Но  поеживаясь  от  мурашек,  бегущих  и  мечущихся  по  коже,  как  шинкарь  в  своей  темной  норе  в  бесплодных  поисках  убежища,  невольно  спрашиваешь  себя:  "Где  я  видел  эти  "ноги,  длинные,  как  ходули"  и  массивные  тела?"  Как  Петрусь  из  "Ночи  на  Ивана  Купала",  все  думаешь  и  силишься  вспомнить:  "Постой,  постой,  забыл!",  -  пока,  наконец...

...-  Вспомнил,  вспомнил!  -  закричал  он  в  страшном  веселье."  У  Сальвадора  Дали!  У  него  были  массивные  туши  на  тонких,  как  ходули,  паучьих  ногах,  сразу  на  трех  картинах  были:  "Сон,  вызванный  полетом  пчелы  вокруг  граната,  за  секунду  до  пробуждения"  (1944)  [img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/thumb/d/df/Dream_Caused_by_the_Flight_of_a_Bumblebee_around_a_Pomegranate_a_Second_Before_Awakening.jpg/476px-Dream_Caused_by_the_Flight_of_a_Bumblebee_around_a_Pomegranate_a_Second_Before_Awakening.jpg[/img],  "Слоны"  (1946)  [img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/ru/thumb/d/de/The_elephants_by_Dali.jpg/718px-The_elephants_by_Dali.jpg[/img]  и,  вероятно,  апофеоз  этой  паучьей  ходульности  и  животной  массивности  -  "Искушение  святого  Антония"  (1946)  [img]https://image.jimcdn.com/app/cms/image/transf/dimension=4000x3000:format=jpg/path/s6b61d3476b988e81/image/i73d73f8c075766e6/version/1586172657/image.jpg[/img],  где  дефилирует  целое  сонмище  животных,  пять  слонов  и  жеребец,  и  все,  как  один,  на  вот  этих  гоголевских  ногах,  тонких,  как  ходули.

Символизм  этого  образа  у  Дали  трактуют  по-разному.  Например,  тяжеленные  туши,  на  которых  установлены  различные  соблазнительные  символы,  -  это  грехи;  они  могут  обрушиться  на  голову  св.Антония,  потому  что  поддаться  искушению  очень  легко  -  так  же  легко,  как  переломать  эти  слишком  тонкие  ножки.  Или  так:  груз  человеческих  желаний  превосходит  силы  и  возможности  человека  и  может  обрушиться  ему  на  голову  в  любой  момент.  Будьте  осторожнее  в  своих  желаниях!

И  вот  еще  что:  говорят,  Дали  до  смерти  боялся  кузнечиков,  и,  мол,  потому  рисовал  такие  вот  ножки  слонам  и  лошадям  (тогда,  если  до  смерти,  то  не  боялся,  а  испытывал  отвращение).  Про  Гоголя  известно,  что  он  тоже  кое  к  чему  испытывал  отвращение:  к  пиявкам,  гусеницам  и  кошкам  -  но  отважусь  предположить,  что  не  к  этим  тварям  как  таковым,  а  к  их  свойствам,  то  есть  ко  всему  вертлявому,  увертливому,  податливому,  прыткому,  не  вполне  имеющему  определенную  форму,  иначе  говоря,  ко  всему,  что  напоминало  Гоголю  черта,  как  он  сам  его  себе  представлял  и  воображал  (смотрите  описания  в  "Ночи  перед  Рождеством",  где  у  черта,  например,  вертлявая  мордочка  и  такие  тонкие  ножки,  что  если  бы  такие  имел  яресковский  голова,  то  он  переломал  бы  их  в  первом  козачке).  Гоголь  боялся  ада  -  и  выходцев  оттуда  рисовал  как  можно  более  отвратительными  (смотрите  "Вий"  и  весь  гоголевский  пантеон  нечистой  силы).  Кроме  того,  в  знаменитом  библейском  эпизоде  об  изгнании  бесов  из  одержимого  бесы  вселились  именно  в  свиней,  что  делает  гоголевское  решение  и  канонично-традиционным,  и  литературно-новаторским  (образ  свиней  получил  развитие  в  духе  магического  реализма  и  даже  сюрреализма).  Ну  и,  разумеется,  свиней  он  подпустил  к  шинкарю  как  наиболее  нестерпимых  для  него,  нечистых  животных.

Думаю,  что  и  шагающие  танки  в  "Звездных  войнах"  Кэршнера/Лукаса  (1980)  тоже  как-то  связаны  со  слонами  и  кузнечиками  Дали,  а  через  них  -  и  с  гоголевскими  свиньями  на  ходулях.

II.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2022

Двенадцать колец Одиссея

Даже  не  читавши  "Одиссею",  многие  знают  про  испытание,  которое  хитроумный  Одиссей  устроил  женихам  якобы  с  тем,  чтобы  победитель  заполучил  Пенелопу:  она  досталась  бы  в  жены  тому,  кто  смог  пустить  стрелу  из  Одиссева  лука  так,  чтобы  она  прошла  12  колец.  На  самом  же  деле  эта  стрельба  была  задумана  им  как  триумфальный  выход  из  личины  нищего  старика-бродяги,  под  которой  он  явился  домой  после  20  лет  войн  и  странствий.  Об  этом  рассказывает  21-ая  песнь  "Одиссеи".

Но  что  это  за  кольца?  В  переводе  Жуковского  это  "кольца",  и  все,  а  указанием  на  то,  к  чему  они  крепятся,  служат  одни  только  намеки:  помимо  лука  и  стрел,  для  соревнования  принесены  "ящик  с  запасом  меди,  железа  и  с  разною  утварью  бранной",  а  приготовления  к  стрельбам  выглядят  так:  Телемах

"Жерди  в  глубоких  для  каждой  особенно  вырытых  ямках,
Их  по  снуру  уравняв,  утвердил;  основанья  ж,  чтоб  прямо
Все,  не  шатаясь,  стояли,  землей  отоптал"

То  есть  кольца  укреплены  на  жердях.  Что  это  за  кольца  на  жердях?  -  мне  как  энтомологу-любителю  и  в  прошлом  рыболову-аматору  представляются  сачки  для  ловли  бабочек  и  прочих  чешуе-  и  жесткокрылых  либо  подсачеки  для  подхватывания  всевозможных  рыб.  Сачков  или  подсачков  у  щедрозапасливого  Одиссея  было  12  штук,  по  одному  на  каждый  месяц  года;  за  время  странствий  Одиссея,  без  ухода  многорачительного  хозяина  сетчатая/кисейная  часть  сачков/подсачков  истлела,  оставив  одни  лишь  жерди  и  кольца  (обручи).  Готово!  -  рой  ямки,  утверждай  в  них  концы  рукоятей,  отаптывай,  чтоб  не  шатаясь  стояли,  натягивай  -  если  сможешь  -  тетиву  и  пускай  стрелу  сквозь.  
Однако  (обреченные)  служанки  притащили  (обреченным)  женихам  ящик  с  разной  утварью  бранной,  а  не  энтомологической  или  рыболовной.

В  переводе  Вересаева  все  сказано  понятнее,  хотя  и  непонятнее  тоже.  Прежде  всего,  приготовления:  "ящик  служанки  несли,  в  котором  лежало  много  железа  и  меди  -  оружье  того  властелина".  Тоже  никаких  снастей  -  оружье,  железное  и  медное  (обратите  внимание,  греки  уже  знают  железо,  но  оно  еще  не  вытеснило  медь).

А  что  же  там  за  кольца?  -  а  там  нет  колец,  вересаевский  Одиссей  предлагает  женихам  стрелять  сквозь...  топоры:

"Тот,  кто  на  лук  тетиву  с  наименьшим  натянет  усильем
И  топоров  все  двенадцать  своею  стрелою  прострелит"

Соответственно,  Телемах

"Прежде  всего  топоры  он  уставил,  для  всех  их  глубокий
Общий  выкопав  ров,  по  шнуру  уровняв  их  искусно,
Землю  кругом  притоптал"

Вы  пробовали  прострелить  топор?  Наверное,  если  бы  Пенелопа  вынесла  из  оружейной  комнаты  своего  дворца  (по  слухам,  обычной  такой  хибарки  вроде  хлева,  но  это  неточно)  -  если  бы  она  вынесла  оттуда  не  лук,  а  какое-нибудь  слонобойное  ружье,  ПТУРС  или  на  худой  конец  винтовку  Мосина  образца  1895  года,  но  лук...  She's  got  the  лук!

Разумеется,  нельзя  размышлять  о  древнегреческих  кольцах  или  топорах  в  наших  терминах  или  хотя  бы  без  обращения  к  более-менее  оригинальному  тексту  поэмы.  Моей  первой  гипотезой  было  вот  что:  кольцо  -  элемент  топора  -  этот  топор  боевой  (бранная  утварь)  -  то  есть  это  что-то  вроде  лабриса.  Лабрис  -  обоюдоострый,  или  двусторонний  церемониальный  или  боевой  топор  древних  греков;  стороны  лезвий,  обращенные  к  земле  (руке  воина),  вполне  могли  образовывать  почти  замкнутое  кольцо  с  рукоятью  (жердью).

Смотрим  текст  поэмы  на  греческом  -  а  там  видим  "pelékeon  dyokaideka",  буквально  "двенадцать  обоюдоострых  двойных  топоров"  (ни  древне-,  ни  новогреческого  я  не  знаю,  добрался  до  перевода  на  русский  через  немецкий  вариант  zweischneidigen  Doppeläxte;  в  английском  -  просто  топоры,  shoot  an  arrow  through  the  axes,  all  twelve  of  them).  Маленьким  и  большим  древним  грекам  все  было  понятно  про  это  испытание,  и  даже  без  картинок  (просоды  и  аэды,  исполнявшие  "Одиссею",  пели  или  декламировали  текст,  такой  вот  прообраз  аудиокниг  -  их  тоже  изобрели,  как  видите,  древние  греки).

А  для  нас  есть  картинка.  Это  блистательный  Newell  Convers  Wyeth  (1882-1945).  Иллюстрация  дает  представление  об  этих  кольцах-топорах  (хотя  это  и  не  лабрисы),  а  называется  и  вовсе  -  "Trial  of  the  Bow"  (1929),  указывая  не  на  кольца,  а  на  лук:  ведь  никто  из  женихов  не  смог  толком  натянуть  тетиву  Одиссеева  лука,  то  есть  не  прошел  даже  квалификационного  отбора  этого  фатального  состязания!

[img]https://www.mediastorehouse.com/p/690/odyssey-trial-bow-colour-litho-22256498.jpg[/img]

П.С.  В  переводе  поэмы  на  украинский  язык  (Б.  Тен)  присутствуют  два  указания  на  эти  кольца-топоры:  "...всі  він  дванадцять  сокир  крізь  вушка  стрілою  прошиє".

II.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936913
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.01.2022

Как зовут панночку

-  Отчего  у  панночки  нет  имени?
-  А  зачем?  Я  не  указал  ни  автора,  ни  названия,  а  все  поняли,  о  ком  речь.

И  правда:  ее  образ  –  яркий,  привлекательно-отталкивающий,  ужасно-прекрасный,  сразу  и  навсегда  запоминающийся.  Но  все-таки  имена  есть  и  у  бурсаков,  и  у  козаков,  и  даже  у  истлевшего  псаря,  а  у  нее  нет.  Есть  одни  только  ласковые  прозвища,  которыми  ее,  если  сказать  правду,  награждал  один  лишь  отец  ([i]ясочка,  нагидочка,  квиточка,  перепеличка[/i]);  о  матери  панночки  нам  и  вовсе  ничего  не  известно,  даже  то,  была  ли  у  нее  мать,  да  и  отец  ли  ей  сотник,  см.  вторую  версию,  но  сначала  –  первую.

Первая  версия.  Первым  приходит  на  ум,  разумеется,  «тот-кого-нельзя-называть».  И  Дж.К.  Роулинг,  и  я  сам,  и  многие  еще  до  нас  с  Роулинг  связывали  с  именем  человека  много  больше,  чем  возможность  окликнуть.  Например,  у  Луиса  де  Бернье  индейцы  называются  ненастоящими  именами,  а  настоящие  берегут  для  потусторонней  жизни;  если  кто-то  узнает  твое  настоящее  имя,  он  получает  власть  над  твоей  душой  («Сеньор  Виво  и  наркобарон»).  У  Роулинг  только  одно  имя  нельзя  называть,  потому  что  тут  же  явится  его  обладатель,  а  с  ним  –  и  целый  букет  неприятностей  в  диапазоне  от  круцио  до  авада  кедавра.  Мой  собственный  персонаж  обозначен  как  «неназываемый»,  потому  что  он  кошмар,  который  преследует  ребенка  во  сне,  а  если  его  хоть  как-то  назвать,  он  воплотится  и  сможет  проникнуть  и  в  явь  («Игры  разума»).  Может  быть,  Гоголь  тоже  решил  не  будить  это  лихо  и  оставил  панночку  без  ФИО?

Думаю,  однако,  что  дело  может  быть  не  в  этом  или  не  только  в  этом.  Ведь  другие  гоголевские  персонажи,  которые  знаются  с  нечистым,  одни  носят  имена  (ведьма  Солоха  и  козак  Пацюк  в  «Ночь  перед  Рождеством»,  «человек,  или,  лучше,  дьявол  в  человеческом  образе»  Басаврюк  в  «Вечер  на  Ивана  Купала»,  начальник  гномов  Вий/»Вий»),  а  другие  ходят  так  или  под  прозвищами  (колдунья  из  «Майской  ночи,  или  Утопленницы»,  колдун  Красная  Свитка  из  «Страшной  мести»).

Вторая  версия:  панночка  вообще  не  человек,  и  даже  не  посвященный  в  темные  искусства  человек  (ведьма),  а  целиком,  полностью  и  совершенно  потусторонняя  демоническая  сущность,  оборотень  и  вампир  одновременно,  так  называемая  «босорка»  или  «босорканя»  (а  значит,  и  сородич  Басаврюка,  чье  имя  по  одной  из  теорий  –  искаженное  «босоркун»).  Возможно,  она  действительно  дочь  сотника,  а  босорканей  стала,  потому  что    в  нее  вселился  дух  ее  покойной  матери  (или  мачехи),  которая  была  ведьмой,  как  мачеха  другой  панночки,  из  «Майской  ночи,  или  Утопленницы,  но  не  исключено,  что  панночка-босорканя  подчинила  себе  сотника,  как  «выдранный  из  тела»  Волдеморт  подчинил  себе  робкого  Сквирела,  во  всех  смыслах  поселившись  в  его  голове.  Несчастный  сотник,  возможно,  потерявший  свою  настоящую  дочь  и  жену  (и  не  без  участия  панночки),  начал  считать  себя  отцом  этой  твари,  наивно  полагая  себя  покровителем  своего  властелина.  О  том,  как  далеко  был  готов  зайти  сотник  в  этом  покровительстве,  говорит  он  сам,  принося  над  ее  телом  клятвы  мести,  напугавшие  Хому:  «И  если  бы  я  знал,  кто  мог  подумать  только  оскорбить  тебя  или  хоть  бы  сказал  что-нибудь  неприятное  о  тебе,  то,  клянусь  богом,  не  увидел  бы  он  больше  своих  детей,  если  только  он  так  же  стар,  как  и  я;  ни  своего  отца  и  матери,  если  только  он  еще  на  поре  лет,  и  тело  его  было  бы  выброшено  на  съедение  птицам  и  зверям  степным».  О  том,  что  угрозы  эти  были  отнюдь  не  фигуральны,  говорит  тот  факт,  что  сотник  по  просьбе  панночки  притащил  на  хутор  из  Киева  лично  свободного  и  сотнику  административно  не  подчиненного  бурсака,    обещанием  щедрой  награды  пополам  с  угрозой  жестокой  расправы  заставил  его  читать  над  усопшей,  а  чтоб  не  сбежал,  приставил  к  нему  стражу.  Так  сотник  выполнил  волю  панночки  –  уверен,  что  и  свою  собственную  волю  он  осуществил  бы  неукоснительно,  как    бы  далеко  она  ни  заходила.

В  пользу  этой  версии  говорит  то,  что  панночка  не  имеет  никаких  человеческих  потребностей,  зато  имеет  нечеловеческие:  ездить  верхом  на  доверчивых  псарях,  бурсаках  и,  возможно,  чумаках,  пить  кровь  невинных  младенцев  и  кусать  до  смерти  глупых  баб.  Она  также  никак  не  общалась  с  людьми  на  хуторе,  кроме  вот  этого  своего  «дай-ка  я  поставлю  на  тебя  свою  ножку»  в  образе  панночки  днем  и  «некуда  мне  вас  положить  и  печь  с  утра  не  топлена»  в  образе  старухи  ночью.  В  то  же  время  ведьма  Солоха  из  «Ночи  перед  Рождеством»  имела  вполне  человеческие  потребности,  прямо  из  пирамиды  Маслоу:  хотела  нравиться  всем  козакам,  выйти  замуж  за  самого  богатого  из  них,  чтобы  присоединить  к  своему  хозяйству  и  его  имущество,  а  также  активно  общалась  с  лицами  всех  сословий,  хоть  с  дворянами,  как  называли  себя  козаки,  хоть  с  набожными  мужиками,  хоть  с  особами  духовного  звания,  лишь  бы  были  они  мужеского  пола.  Еще  один  знавшийся  с  чертом,  Пузатый  Пацюк,  объедался  галушками  со  сметаной.  Колдун  Красная  Свитка  не  любил  свинины  и  галушек,  однако  охотно  ел  лемишку  (запаренную  гречневую  муку)  с  молоком.  Басаврюк  пил  горилку,  как  воду.  Одна  лишь  панночка  ни  в  чем  таком  не  была  замечена,  зато  умела  она  предстать  юной  красавицей,  старой  бабой  в  нагольном  тулупе,  а  также  якобы  собакой.  Неизвестно,  насколько  панночке  вольно  принимать  тот  или  иной  облик:  как  заметил  Дмитрий  Быков,  ведь  гораздо  проще  склонять  поселян  или  путников  к  верховой  езде  в  образе  красавицы,  чем  в  образе  старухи,  на  непристойно-зловещие  жесты  которой  Хома  сперва  подумал  «э,  нет,  устарела»,  а  после  изрядно  испугался.  Но,  может  быть,  старуха  –  это  ночное  обличье  демона,  а  панночка  –  дневное,  и  одно  сменяет  другое,  как  ночь  сменяет  день,  как  Фиона-огр  приходит  вместо  Фионы-красавицы  («Шрек»).  Воплощения  же  панночки  в  животных  –  это  либо  тактический  инструментарий  босоркани  для  определенных  целей  (передвижение,  камуфляж,  обман),  либо  вовсе  не  панночка,  а  какая-то  другая  потусторонняя  сущность,  обыкновенная  ведьма,  каких  по  украинским  селам  и  хуторам  и  тогда  было,  и  теперь  еще  будет  предостаточно;  в  конце  концов,  это  просто  какой-то  хуторской  Бровко,  о  котором  невесть  что  померещилось  Шепчихе,  внезапной  гибелью  годового  дитя  расстроенной  вплоть  до  собственной  смерти,  которую  по  привычке  списали  на  панночку.

Вообще  любопытно,  что  хуторяне  столь  хладнокровно  повествуют  о  жутких  проделках  этой  «целой  ведьмы»,  о  которой  они  не  пытались  никогда  ничего  предпринять,  хотя  бы  покинуть  хутор.  Возможно,  что  и  они,  как  сотник,  ею  зачарованы,  либо  хутор  сотника  в  принципе  невозможно  покинуть,  как  это  обычно  происходит  с  заколдованными  местами  или  временами  (например,  дачный  поселок  «Вьюрки»  в  одноименном  романе,  сельцо  Топи  или  городишко  Уэйворт-Пайнс  в  одноименных  сериалах,  один  субботний  день  в  кинофильме  «Зеркало  для  героя»).  Хутор  сотника,  по  большому  счету,  совсем  не  похож  на  хутор:  церковь  стоит  не  в  центре,  а  где-то  на  отшибе  и  давно  пребывает  в  полном  запустении;  ландшафт  и  пейзаж  самый  готический,  если  не  сказать  адский  (неимоверные  кручи,  непролазный  бурьян,  о  который  коса  разлетится  вдребезги,  тернии,  взимающие  мзду  с  проходящих  клочьями  сюртуков  и  свит);  панночка  бесчинствует  и  пьет  у  хуторян  кровь  целыми  ведрами  –  но  хуторян  это  вообще  не  беспокоит.  Впрочем,  не  исключено,  что  это  черта  нашего  менталитета,  толковать  за  ужином  о  превратностях  устройства  жизни,  но  не  пытаться  ничего  с  ними  поделать:  «Не  спрашивай!  Пусть  его  там  будет,  как  было.  Бог  уж  знает,  как  нужно;  бог  все  знает.  Уже  что  бог  дал,  того  не  можно  переменить»  (см.  Густав  Водичка  "Родина  дремлющих  ангелов").

А  еще  панночку,  похоже,  нельзя  убить  в  том  смысле,  в  каком  можно  убить  человека.  Хома  Брут  молитвами  и  поленом  попортил  ее  ночное  обличье,  и  увидел  вместо  старухи  красавицу,  которую  после  оплакивал  сотник  как  свою  дочь.  Не  думаю,  однако,  что  таким  образом  domine  Хома  высвободил  человеческую  составляющую    панночки  из  пут,  в  каких  удерживала  ее  демоническая  часть  натуры  (эдакие  доктор  Джекил  и  мистер  Хайд,  только  лет  за  50  до  Стивенсона).  Судя  по  тому,  что  увидал  семинарист  в  церкви,  босорканя  и  не  думала  помирать,  но  в  силу  принятых  ею  же  самой  условностей  (якобы  она  дочь  сотника,  которой  теперь  положено  улечься  в  могилу),  она  вынуждена  оставить  игры  с  переодеванием:  все,  больше  никаких  старух  или  панночек,  теперь  –  только  хардкор!

Однако  стоит  вспомнить,  что  без  имен  ходят  еще  и  вполне  человеческие  фигуры,  сотник  и  ректор,  у  которых  одни  только  человеческие  нужды  и  никаких  сверхъестественных  способностей.  Сотника  в  повести  обозначают  только  так,  чтобы  указать  на  его  положение  и  состояние:  пан,  вельможный  пан,  именитый  сотник,  один  из  богатейших  сотников;  ректора  же  Хома  однажды  попотчевал  чертовым  сыном  и  длинноногим  вьюном.  Об  этом  см.  четвертую  версию.

Третья  версия:  панночка  –  одно  из  олицетворений  (воплощений)  женского  начала.  Если  пробежаться  по  сотникову  хутору  и  заглянуть  в  Киев,  то  можно  обнаружить  еще  несколько  таких  безыменных  ипостасей.  Итак,  на  хуторе:  панночка,  а  также  «еще  не  совсем  пожилая  бабенка»  с  круглым  и  крепким  станом  («кокетка  страшная»!)  и  «старая  баба»,  которая  подавала  галушки  дворне  («а  как  стара  баба,  то  и  ведьма»):  хоть  бабенка  и  баба  действуют  и  произносят  реплики,  имен  или  хотя  бы  прозвищ  у  них  нет.  В  Киеве  мы  вслед  за  Хомой  обнаруживаем  зажиточную  вдову    в  желтом  очипке,  которая  на  дальнем  конце  рынка  торговала  престранным  ассортиментом:  лентами,  ружейной  дробью  и  колесами.  Хоме  стоило  с  нею  лишь  перемигнуться,  чтобы  вкусить  доступных  земных  благ  в  домике  под  вишнями  и  несколько  разбогатеть.  Всех  этих  дам  можно  рассматривать  как  олицетворения  возрастов  и  статусов  женщины.

Четвертая  версия:  самое  простое  и  практичное  объяснение.  Козаков  и  дворни  в  книге  больше  десяти  человек;  бурсаков  трое;  а  панночек,  сотников  и  ректоров  по  одному  экземпляру.  Не  нужны  имена,  чтобы  указать  на  них,  достаточно  статуса,  который,  словно  Вий,  уставит  на  них  свой  железный  палец:  «Вот  они!».  Хотя  не  исключено,  что  это  не  статусы,  а...

...олицетворения  социальных,  сословных  элементов  (пятая  версия).  Панночки,  сотники,  ректоры  –  всем  известно,  каковы  они,  и  все  они  одинаковы,  и  идут  они  у  Гоголя  без  имен  и  без  особых  свойств,  потому  что  каждый  из  них  представляет  собой  всех  прочих  себе  подобных.  Все  панночки  таковы,  и  сотники  с  ректорами  –  тоже:  панночки  очаровывают  парубков  и  помыкают  престарелым  родителем,  сотники  неограниченно  самодурствуют,  ректоры  угождают  сотникам  и  интересуются  осетриной.  А  прочим  персонажам  имена  даны,  потому  что  это  не  обобщенные  типы,  а  живые,  подсмотренные  в  жизни  характеры.  Гоголь  отличался  редкой  наблюдательностью,  а  также  страстно  выспрашивал  об  интересовавшем  его  всех,  до  кого  мог  дотянуться  письмом  или  лично,  а  все,  что  узнавал  или  наблюдал,  заносил  в  записные  книжки  и  в  «Книгу  всякой  всячины,  или  Подручную  энциклопедию»,  в  которых  можно  найти  много  самых  разнообразных  сведений  и  сценок,  писаных  с  натуры  и  с  чьих-то  слов.  И  эти  характеры  пусть  кратко,  зато  сочно,  вкусно,  даже  смачно  даны  Гоголем:  три  бурсака,  совершенно  во  всем  отличных  и  непохожих;  хуторские  бонмотисты,  в  которых  среди  малороссиян  нет  недостатка;  козаки:  утешитель,  скептик  и  философ.  Этот  последний  запоминается  не  хуже  панночки,  когда  на  вопрос  Хомы,  сколько  бы  потребовалось  коней,  чтобы  тянуть  нагруженную  товаром  брику,  этот  "соразмерный  экипаж",  поразмыслив,  отвечает:  «Достаточное  бы  число  потребовалось  коней»,  после  чего  почитает  себя  вправе  молчать  во  всю  дорогу.

Право,  не  знаю,  какая  из  этих  версия  верна  или  ближе  остальных  подобралась  к  сути,  но  думаю,  ни  одна  из  них  не  ошибочна  полностью.  Ведь  сами  персонажи  Гоголя,  которых  он  объявляет  созданиями  простонародного  воображения,  таковыми  не  являются:  есть  в  них  и  фантазия  гения,  и  заимствования  из  европейской  литературы,  и  мотивы  славянского  и  неславянского  фольклора  с  мифологией:  один  увидит  первое,  другой  второе,  иной  третье  –  и  каждый  будет  прав  по-своему.  Потому  не  исключаю,  что  возможны  и  существуют  и  другие  версии;  но  чем  их  будет  больше,  тем  полнее  мы  сможем  насладиться  великолепным  наследием  Гоголя.

I.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936595
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.01.2022

Почти и вполне

Вчера  во  время  прогулки  с  Тоней  наблюдали  вот  что.  Наша  знакомая  лайка  по  имени  Джина  подняла  белку  и  почти  поймала  ее.  Это  "почти  поймала"  было  настолько  близко  к  "поймала",  что  обычно  молчаливая  и  сдержанная  Джина  разразилась  истеричным  лаем  и  даже  запрыгала  под  деревом,  на  которое  взлетела  белка.  Белка  тоже  ощутила,  насколько  тонкой  на  этот  раз  оказалась  разница  между  "почти"  и  "вполне",  -  взволнованная  этим  происшествием,  она  утратила  бдительность  и  позволила  себе  рассматривать  уже  безопасную  собаку.  Потому  на  нее,  повисшую  на  стволе  дерева  вниз  головой  метрах  в  десяти  над  лайкой,  тут  же  спикировала  серая  ворона,  только  что,  казалось  бы,  дремавшая  на  своей  ветке.  Это  была  атака  в  манере  орла:  стремительный  подлет  к  цели  по  прямой  на  максимальной  скорости  с  резким  торможением  и  разворотом  на  360  градусов,  чтобы  схватить  жертву  когтями.  И  ворона,  как  и  лайка,  тоже  почти  поймала  белку  -  та  юркнула  за  ствол  дерева  в  последний  миг,  буквально  выдернула  свой  пышный  хвост  из  хищных  пальцев  вороны.  А  я,  наблюдая  за  этим,  почти  успел  додумать  коротенькую  мысль,  что  ворона,  скорее  всего,  пыталась  не  схватить  белку,  а  сбросить  вниз,  чтобы  на  земле  добить  ее,  оглушенную  падением.  Иначе  грызун  мог  бы  искусать  и  исцарапать  ворону  -  а  ворона  слишком  сообразительна,  чтобы  позволить  такое.  

Такие  сцены  прекрасно  наблюдать  в  замедленном  воспроизведении  -  потому  что  все  эти  почти  успешные  атаки  и  вполне  успешные  увертки  уложились,  может  быть,  секунды  в  полторы-две.  И  всё!  -  за  последующие  полчаса  в  оттаявшем  Ботсаду  не  произошло  ничего,  никакого  движения,  ни  даже  звука,  совсем  ничего  хотя  бы  отдаленно  напоминавшего  это  абсолютное,  не  на  жизнь,  а  на  смерть  противостояние  интеллекта,  силы  и  ловкости  -  а  сердце  мое  еще  долго  билось  почти  как  обычно,  но  все-таки  чуть  скорее.

...Запишу  в  новогодние  подарки  -  такого  я  еще  не  наблюдал.

02.I.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935743
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.01.2022

Зло должно быть беспримесным

Размышления  о  Шерлоке  Холмсе  -  моя  традиция  на  первый  день  нового  года.  Удивляться  тут  нечему:  именно  1  января  (1887  года)  была  опубликована  первая  из  Записок  о  Холмсе  -  "Этюд  в  багровых  тонах".  Вот  и  сегодня  утром  я  перелистал  свои  записи  о  Записках  и  заметил  кое-что  для  себя  новое,  один  нюанс,  на  который  прежде  не  обращал  внимания.  Уж  очень  преступление  и  связанная  с  ним  тайна  поражают  читательское  воображение  -  как  и  воображение  Уотсона,  Грегсона  и  Лестрада;  потому-то  они  и  не  замечали  улик,  на  которые  обращал  внимание  Холмс.

Итак,  "Этюд  в  багровых  тонах".  Суть  дела  такова:  ненастной  осенней  ночью    в    доме    №    3    в    Лористон-Гарденс    на    Брикстон-роуд  обнаруживают  труп  некоего  Еноха  Дж.  Дреббера,  Кливленд,  Огайо.  На  трупе  нет  следов  насилия,  но  на  полу  комнаты  -  пятна  крови,  а  на  стене  -  надпись  кровью,  RACHE,  месть  (нем.).  Дреббер  отравлен!  Вскоре  находят  еще  один  труп,  секретаря  Дреббера,  Стенджерсона  -  этого  убили  ударом  ножа  в  сердце.  Разумеется,  Холмс  разбирается  в  этом  деле  и  даже  хватает  злодея  и  передает  его  в  руки  полиции.  Это  некий  Хоуп,  тоже  американец;  он  во  всем  сознается,  его  ждет  суд,  приговор  и  эшафот  -  но  палач  в  Олд-Бейли  так  и  не  накинул  петлю  на  эту  преступную  шею:  в  ночь  перед  судом  Хоуп  умирает  в  своей  камере.

Эта  повесть  -  первая  в  ряду  историй  о  Холмсе  и  Уотсоне  и  своеобразный  шаблон:  в  ней  Дойл  наметил  основные  черты  как  дедуктивного  метода  Холмса,  так  и  своего  творческого  метода  (о  последнем  я  писал  в  "Страшный  секрет  сэра  Артура").  Однако  есть  в  "Этюде"  одно  коренное  отличие  от  почти  всех  последующих  Записок;  прежде  чем  говорить  об  этом  отличии,  следует  указать  на  общность.  Это  зловещий  до  иррациональности  характер  преступлений  и  отвратительная  до  омерзения  личность  преступника  -  вспомним  хотя  бы  Степлтона  с  его  адской  собакой,  Ройлотта  с  его  пестрой  лентой  или  преступного  гения,  доктора  Мориарти,  опутавшего  своей  паутиной  весь  Лондон.  Мало  того,  что  злодеи  идут  на  преступление,  они  еще  и  совершают  его  с  особой  жестокостью,  с  потрясающим  цинизмом,  с  болезненной  изобретательностью,  а  главное  -  совершенно  хладнокровно,  in  cold  blood.  Напомню,  что  эту  черту  несколько  позже  Трумэн  Капотэ  сделал  названием  своей  нон-фикшн  книги  о  массовом  убийстве  на  ферме,  такой  же  канонической,  как  и  Записки  о  Шерлоке  Холмсе.

И  вот  именно  в  этом  смысле  "Этюд"  отличается.  Да,  Хоуп  убивает  Дреббера  довольно  необычным  способом  -  но  способ  этот,  хотя  и  леденит  кровь  читателя,  дает  убийце  и  его  жертве  равные  шансы.  Две  таблетки,  одна  с  ядом,  другая  безвредная  -  и  шансы  выйти  из  дома  номер  3  в  Лорристон-Гарденс  у  обоих  50  на  50.  Второй  аспект  -  что  движет  Хоупом:  это  практически  "good  cause"  (благое  дело).  Дреббер  со  Стенджерсоном  повинны  в  смерти  отца  Люси  Ферье  и  самой  Люси,  невесты  Хоупа,  и  Хоуп  явился  за  ними,  как  ангел  мести;  он  преследовал  их  много  лет  по  всем  штатам,  последовал  за  ними  в  Европу,  там  настиг  и  убил.  Вскоре  после  этого  Хоуп  и  сам  умер,  а  свою  смерть  он  носил  у  самого  сердца  -  аневризма  аорты  могла  покончить  с  ним  в  любой  момент,  но  сделала  это  не  раньше,  чем  была  утолена  страсть  его  сердца.  Рассказчик  -  доктор  Уотсон  или  сам  сэр  Артур  -  находят  ее,  как  и  ту  самую  good  cause  столь  извинительной,  что  отваживаются  на  довольно  прямолинейное  заявление:  "наутро  его  [Хоупа]  нашли  на  полу  тюремной  камеры  с  блаженной  улыбкой  на  лице,  словно,  умирая,  он  думал  о  том,  что  прожил  жизнь  не  зря  и  хорошо  сделал  свое  дело".  О  том  же  поневоле  задумывается  и  читатель.

Но  это  было  явным  компромиссом:  преступление  и  преступник  (иррациональная,  атавистическая  сторона  человека)  должны  нагонять  на  читателя  ужас  и  вызывать  отвращение,  а  Холмс  -  сама  рациональность  -  создавать  комфортную  уверенность  в  неотвратимости  возмездия  и  вообще  торжестве  разума,  добра  и  прогресса.  А  в  этой  матрице  нет  места  для  любого  сочувствия  злодеям:  зло  должно  быть  беспримесным!  -  и  таким  оно  у  Дойла  обычно  и  предстает.

1  января  2022  года

[img]https://64.media.tumblr.com/07db2afdbc373703a3a66ab2b536599a/d47eef0d71b0972e-4b/s540x810/764728fbc7197cd2364076f288e15c0b4233ab4a.jpg[/img]

Иллюстрация:  George  Alexis  Weymouth,  The  Way  Back,  1963  -  не  имеет  отношения  к  "Этюду",  но  я  вижу  здесь  руки  Хоупа,  который  везет  Дреббера  в  дом  номер  3  по  Лорристон-Гарденс,  чтобы  предложить  ему  и  себе  последний  выбор  -  две  таблетки,  одна  с  ядом,  вторая  безвредная.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935667
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.01.2022

Херсонські легенди. Скіфський якір

За  переказом  скіфів,  якому  вони  вірили  незаперечно,  а  Геродот  незворушно  занотував,  у  царювання  Таргітая,  їхнього  першого  царя  та  прародителя,  сталася  пригода,  яка  визначила  долю  трьох  перших  родів,  з  яких  постали  три  племені  скіфів.  З  неба  нібито  впали  чотири  грубі  предмети  з  щирого  золота:  плуг,  сокира,  ярмо  та  чаша.  Предмети  ті  побачили  сини  Таргітаєві,  яких  звали  найстаршого  Ліпоксай,  середульшого  Арпоксай,  а  наймолодшого  Колаксай.  Першим  наважився  підійти  до  скарбу  («краму»,  подумки  знизав  плечима  Геродот)  старший  царський  син,  Ліпоксай,  але  полум’я  охопило  дарунки  неба,  і  він  злякався  та  відступив.  Те  саме  спіткало  й  середульшого,  і  тільки  наближення  до  золота  Колаксая  не  спричинилося  до  спалахів  божественного  вогню.  Тому-то  Колаксай  і  забрав  реліквії  в  своє  шатро,  хоча  потім  і  завжди  вони  шанувалися  як  священні  для  всіх  сколотів-скіфів  і  рахувалися  власністю  семи  їхніх  богів,  а  не  цілого  народу,  окремого  племені  або  котрогось  одного,  нехай  і  родовитого  та  поважного  скіфа.

Та  насправді  тих  предметів  було  не  чотири,  а  п’ять,  і  не  всі  вони  були  золоті.  П’ятим  предметом  був  величезний  залізний  якір.  А  треба  знати,  що  скіфи,  хоча  й  жили  понад  Евксінським  понтом  і  Меотійським  озером,  хоч  і  текли  їхніми  землями  такі  повноводні  та  швидкоплинні  річки  як  Борисфен,  Гіпаніс  і  Танаїс,  води  боялися,  тому  й  мореплавства  або  річкового  судноплавства  цуралися.  Відтак  вони  про  якір  той  ніколи  не  згадували,  не  розповіли  про  нього  й  Геродотові;  їхній  спосіб  життя  був  так  міцно  пов’язаний  з  суходолом  і  суходільними  справами,  що  вони  навіть  наважилися  зректися  дару  богів  і  відтягнули  якір  подалі  та  й  залишили  там,  прикидавши  землею.  

Відтоді  брати  Таргітаєвичи  не  знали  спокою  та  щодня  чекали  на  помсту  сімох  скіфських  кровожерливих  богів,  але  ті  напевно  вважали,  що  ця  страва  найкраще  смакує  холодною.  Гнів  скіфських  богів  вистигав  аж  тисячу  років  –  і  лише  512  року  до  нашої  ери  вони  наслали  на  скіфів  пошесть  у  вигляді  армії  Дарія  Першого,  що  мов  сарана  заполонила  Причерноморські  степи;  що  би  там  не  писали  історики,  а  нашестя  персів  було  саме  карою  небес  за  зухвальство  та  зневагу  скіфів  щодо  якоря.  Щоправда,  боги  дещо  перетримали  свою  помсту  або  обрали  для  неї  ненадійну  зброю:  Дарій  дарма  вештався  усім  Північним  Причорномор’ям,  а  скіфів  він  навіть  не  побачив,  зате  добряче  там  побідував  і  повернувся  додому  зі  збитком  і  смутком.  Єдина  згадка,  яку  та  навала  по  собі  лишила  –  то  так  звана  мідійська  травичка,  які  занесли  нам  перси  на  своїх  черевиках  і  колесах  своїх  возів:  ми  її  називаємо  люцерна.

Отже,  скіфи  промовчали  про  якір,  а  Геродот  як  відповідальний  історик  не  перетворив  їхню  мовчанку  на  брехню,  але  через  це  сам  якір  не  зник.  Не  варто  плекати  сумніви  щодо  його  існування,  вся  ця  історія  має  належні  докази  та  підтвердження.  Участь  у  цій  справі  богів  незаперечна:  по-перше,  якщо  вони  впустили  з  неба  плуг,  ярмо,  чашу  та  сокиру,  ніщо  не  заважало  їм  кинути  згори  ще  й  якір;  по-друге,  усім  античним  богам  (на  відміну  від  сучасних  небожителів)  була  притаманна  рідкісна  мстивість.  Достатньо  згадати  сердегу  Міноса,  якого  за  таку  саму  провину,  за  нехтування  даром  небес,  спіткали  усі  негаразди,  які  тільки  могли  вигадати  критяни,  а  згодом  і  греки.  Звісно,  це  лише  непрямі  докази,  але  є  й  бездоганно  прямі,  навіть  документальні.

Якщо  такі  далекі  часи  як  епоха  Таргітая  та  його  синів  майже  не  лишили  по  собі  надійних  джерел,  то  про  дещо  пізніший  час  таке  джерело  існує.  На  межі  VI  та  V  століть  до  н.е.  під  еллінським  містом  Ольвія,  що  стояло  між  нинішніми  Миколаєвом  та  Херсоном,  мешкав  скіф  на  ім’я  Анахарсіс;  він  був  такий  розумний,  що  сам  Солон  Афінський,  до  якого  завітав  Анахарсіс,  ходив  за  тим,  як  дитя  за  матінкою,  та  занотував  мало  не  все,  що  той  казав,  а  коли  скіф  зазбирався  назад  до  Ольвії,  попросив  перевірити  записане  та  засвідчити  своїм  підписом.  До  самого  Солона  елліни  та  решта  тодішніх  народів  ставилися  з  великою  повагою,  тому  коли  Солон  помер,  служниця  забрала  з  його  сміттєвого  кошику  всі  нотатки,  випрасувала,  переписала  кілька  разів  і  відправила  копії  з  оказіями  по  всіх  усюдах,  в  тому  числі  до  Олександрійської  бібліотеки  та  дальнім  родичам  чоловіка  у  Кумран,  що  на  Мертвому  морі;  вона  з  ними  не  дуже  родичалася,  але  істина,  як  відомо,  дорожча  навіть  за  друзів.  Хоча  бібліотеку  разом  із  Солоновим  спадком  згодом  спалили  фанатики,  Кумранські  рукописи  вцілили  разом  із  нотатками  Солона,  завдяки  чому  ми  достеменно  знаємо,  як  ставилися  скіфи  до  води  та  моря,  та  скільки  Солон  платив  комірного.  Ось  ці  вислови  Анахарсіса:

Є  три  різновиди  людей:  живі,  померлі  та  ті,  що  плавають  по  морях
Найбезпечніший  з  усіх  кораблів  –  той,  що  на  березі
Дошки,  з  яких  будують  кораблі,  мають  товщину  у  чотири  пальці,  тому-то  моряки  повсякчас  на  чотири  пальця  від  смерті.

Це  розвіює  будь-які  сумніви  щодо  того,  щобрати  Таргітаєвичи  сховали  якір  –  аж  надто  скіфи  боялися  води,  навіть  більше,  ніж  многобожого  гніву.  Деякі  псевдоісторики  на  підставі  тих  самих  постулатів  Анахарсіса  стверджують,  що  скіфи  насправді  будували  кораблі,  але  пересувалися  ними  суходолом,  тому  що  так  безпечніше.  Це  твердження  правдиве  лише  частково:  скіфські  кораблі  з  дошок  у  чотири  пальці  дійсно  існували,  але  пересувалися  не  суходолом,  а  повітрям;  це  спричинилося  до  появи  всіх  пізніших  казочок  про  летючі  кораблі,  а  згодом  і  до  виникнення  авіації  та  космонавтики,  але  наразі  йдеться  не  про  повітряний  флот  скіфів,  тому  більше  про  це  ані  слова.

Ясна  річ,  що  таку  потужну  річ  як  дар  богів  можна  викинути  або  сховати,  але  відкараскатися  від  того,  що  він  несе  із  собою  в  наш  світ,  неможливо:  як  ельфійські  застібки,  подарунки  богів  самі  собою  та  просто  так  з  неба  не  падають.  Отже,  якір  лежав  на  горбку  над  Борисфеном  і  сповнював  цілий  світ  своєю  невидимою,  але  потужно-впливовою  присутністю.  Якщо  коротко,  то  він  тягнув  до  себе  усіх,  кому  відповідні  боги  та  доля  присудили  пов’язати  життя  з  морем,  тобто  майбутніх  мореплавців  і  корабелів.  Де  би  вони  не  були,  якір  безгучно  кликав  їх  до  себе  та  до  моря  –  і  дехто  кидав  усе  (ярмо,  плуг,  сокиру,  чашу)  та  йшов  одразу,  а  комусь  знадобилося  кілька  або  кільканадцять  поколінь,  які  раз  у  раз  селилися  ближче  до  води,  аж  доки  судноплавство  або  суднобудування  робилося  очевидною  та  вельми  привабливою  можливістю  для  того,  кому  судилося  бути  людиною  моря.  Така  людина  відчувала  поклик  якоря  так  само,  як  стрілка  компаса  відчуває  магнітний  полюс,  хоч  як  би  страшенно  далеко  той  полюс  не  був  і  куди  би  він  не  зсунувся.

Цю  властивість  якоря  й  таку  здатність  людей  моря  випадково  намацав  письменник  на  ім’я  Олександр  Купрін,  який  тривалий  час  товаришував  і  рибалив  із  балаклавськими  греками,  прямими  нащадками  тих  еллінів,  які  зналися  зі  скіфами.  Він  помітив  їхню  здатність  безпомилково  знаходити  напрям  на  Північ  без  жодних  орієнтирів  і  компасу  та  описав  її  у  повісті  «Лістрігони»  під  виглядом  гри,  яку  він  нібито  сам  і  вигадав  (в  тій  грі  моряку  зав’язували  очі,  крутили  кілька  разів  навколо  себе,  а  тоді  треба  було  показати  північ).  Насправді  ж  здатність  відчувати  Північ  –  це  те,  на  що  у  людини  моря  перетворюється  здатність  відчувати  поклик  якоря,  коли  людина  того  поклику  дослухається  та  йому  підкориться:  на  вдячність  скіфські  боги  дарують  їй  відчуття  Півночі  (а  в  південній  півкулі  –  відчуття  Півдня,  але  то  дарунок  якихось  інших  богів).

Через  те  навколо  якоря  весь  час  купчилися  люди,  яких  тягнуло  до  моря;  потім  вони  ж  заснували  поруч  із  якорем  і  містечко,  тепер  відоме  як  Херсон  і  колиска  нашого  судноплавства.  Так-так,  саме  колиска,  тому  що  з  цього  містечка,  як  із  колиски,  щороку  виходять  новонароджені  моряки.  Народжуються  вони  в  стінах  херсонської  Морської  академії;  хоча  офіційно  Академія  веде  свій  рід  від  1834  року,  коли  еманації  скіфського  якоря  матеріалізувалися  у  вигляді  херсонського  училища  торгового  мореплавства,  насправді  варто  би  рахувати  цей  славетний  і  могутній  рід,  який  нині  підкорив  собі  весь  Світовий  океан,  від  падіння  з  неба  скіфського  якоря.  Сталося  це  за  підрахунками  скіфів  рівно  за  тисячу  років  до  нашестя  персів,  тобто  1512  року  до  нашої  ери;  отже,  херсонська  Морська  академія  є  найстарішим  навчальним  закладом  і  найдавнішою  навігаційною  школою  в  світі.

Скіфський  якір  зберігся  та  існує  донині;  він  є  потужним  талісманом-оберегом  міста  Херсон,  Морської  академії  та  всіх  її  викладачів,  курсантів  і  випускників,  завжди  та  скрізь,  де  б  тих  не  заносила  хвиля  або  доля.  Це  один  з  якорів,  які  прикрашають  вулиці  Херсону,  та  ніхто  не  знає  достеменно,  який  з  них  –  саме  той.

XII.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2021

Заводной заяц

На  "Пьяный  робот"  Родиона  Белецкого*

Пьяный  заяц  заводной
Возвращается  домой,
У  него  гремит  в  ушах  родной
Барабанный  неустанный  вечный  бой,
Кто-то  ключик  снова  до  отказа  повернул,
Чтобы  заяц  не  застыл  и  не  уснул,
И  не  догадаться  никому  и  нипочем,
Что  родился  этот  заяц  скрипачом.
Головой  качают  и  бычок,  и  ТУ,  и  ГОСТ,  и  сам  Госп...лан:
Зайцам  свыше  предусмотрен  только  барабан.

XI.2021


*Пьяный  робот,  авт.  Родион  Белецкий

Пьяный  робот  возвращается  домой.
У  него  болит  моторчик  за  спиной.
Неуклюжие,  тяжелые  шаги  —
уши-лампочки,  а  ноги-утюги.
Ни  одной  розетки  в  доме.
Он  аскет  —
масло  капает
на  стоптанный
паркет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932378
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.11.2021

Мамина скороговорка

...Шли  мы  себе  с  собакой  Тоней  вчера  утром,  прогуливались,  и  оказались  в  одном  дворе,  разбитый  проезд  которого  ведет  к  детскому  садику,  упрятанному  от  всяческих  невзгод  глубоко  в  дворовых  недрах.  По  этому  проезду  мы  недолго  прошагали  рядом  с  мамой,  тащившей  за  руку  совсем  небольшого  мальчишку,  упакованного  в  комбинезон.  Детсадиковский  рабочий  день  уже  начался,  мамин  рабочий  день  грозил  вот-вот  начаться,  так  что  оба  они,  и  мальчишка,  и  мама,  опаздывали,  и  потому  мама  поспешала  и  мальчишку  тащила  за  собой  так,  что  он  только  и  успевал,  что  переставлять  свои  яркие  сапожки.

Нет,  не  только  это  он  успевал:  розовым  пальчиком  свободной  руки  мальчишка  требовательно  указывал  и  розовым  ротиком  вопросительно  выговаривал  "это?",  а  мама  тут  же  стремительной  без  знаков  препинания  скороговоркой  сообщала  ему,  что

"...это  беседка  в  этой  беседке  пожарные  отдыхают  когда  нет  пожара  а  если  будет  пожар  они  сразу  же  побегут  к  тем  красным  большим  машинам  которые  мы  с  тобой  только  что  видели  за  углом  за  большими  воротами  и  поедут  на  тех  машинах  гасить  пожар  смотри  как  у  них  тут  виноград  красиво  вьется  а  вон  те  грозди  уже  совсем  высохли  и  превратились  в  изюм  помнишь  такие  ягодки  в  творожке..."  -

это  мы  все  как  раз  проходили  мимо  закулисья  нашей  пожарной  части,  где,  действительно,  стоит  беседочка,  вьется  виноград  и,  случается,  отдыхают  пожарные,  когда  нигде  не  горит.

Далее  пути  наши  разошлись,  и  мамины  пояснения  про  баскетбольные  кольца,  нависавшие  над  двором,  мы  с  Тоней,  увы,  не  разобрали.  Но  нам  хватило  и  без  них:  мы  так  восхитились  этой  крохотной  уличной  сценкой,  что  некоторое  время  брели  совершенно  бесцельно  и  только  переглядывались.  Вот  такие  мальчики  и  девочки,  которые  уже  ходят  по  всяким  детским  делам  на  своих  двоих,  хотя  и  не  без  поддержки  маминой  или  папиной  руки,  они  же  все  вокруг  видят  своими  неиспорченными  гаджетами  глазками.  Видят  -  но  ничего  или  почти  ничего  об  этом  не  знают:  их  окружают  предметы  без  названий  и  назначения,  то  есть  лишенные  смысла,  случайным  образом  прислоненные  один  к  другому  -  одним  словом,  мир.  И  тут  мамина  скороговорка  -  по  пути  в  садик  или  домой,  на  площадку  или  в  парк,  на  пляж  или  в  лес,  в  магазин  или  к  бабушке,  куда  угодно,  раз  за  разом  много-много  раз  подряд  -  мамина  скороговорка  дает  предметам  имена,  называет  их  свойства  и  функции,  связывает  с  виденными  раньше  и  перекидывает  мостики  к  другим,  еще  не  названным  или  еще  не  виденным.  Из  хаоса  проступает  порядок,  мамина  скороговорка  как  бы  сотворяет  мир,  в  котором  есть  какой-то  смысл,  и  помещает  его  модель  в  мальчишкину  голову  -  и  скоро  мальчишка  сможет  делать  с  ней  кое-что,  а  потом  и  что  угодно.  Он  научится  мыслить  -  а  тот,  кто  мыслит,  тот...

...эх,  надо  было  догнать  их  и  послушать  еще  и  про  баскетбольные  кольца!

XI.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931776
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.11.2021

Барриста

...Был  я  однажды  в  этом  заведении,  может  быть,  и  вы  в  нем  бывали,  ведь  расположено  оно  на  самом  оживленном  перекрестке  в  самом  центре  Киева.  Название  его  сообщать  необязательно  и  даже  бесполезно:  уж  такое  переменчивое  счастье  выпало  этому  полуподвалу  в  одном  из  самых  красивых  и  престижных  зданий  столицы,  что  не  найдется  в  одной  компании  и  двух  человек,  бывавших  там  под  одной  и  той  же  вывеской.  Но  это  теперь,  в  наши  суетные  и  суетливые  времена,  а  прежде  обитатели  в  этом  полуподвале  держались  гораздо  дольше.

При  империи,  когда  и  был  построен  полуподвал  вместе  со  всем  зданием,  а  также  бульваром,  университетом,  парком  и  памятником  самодержцу,  находилась  в  нем  некая  подсобная  служба,  которая  заселилась  в  свое  подземелье  вместе  с  первыми  жильцами  дома,  сплошь  университетской  профессурой  и  адъюнктурой,  а  выселилась  вместе  с  последними  представителями  империи,  покидавшими  ее  пределы  на  перегруженных  пароходах,  отплывавших  из  Севастополя  в  неизвестность;  вскоре  обширные  светлые  квартиры  разгородили  ширмами  и  превратили  в  коммуналки,  неискушенным  жильцам  которых  никаких  подсобных  служб  не  требовалось,  да  и  не  полагалось.  Далее  последовало  продолжительное  смутное  время,  и  сведений  о  судьбе  помещения  сохранилось  мало,  и  все  отрывочные  и  противоречивые,  поэтому  эту  эпоху  я  оставляю  более  тщательному  исследованию.  Достоверное  же  свидетельство  относится  уже  к  предзакату  и  закату  советского  периода:  со  слов  очевидцев  и  самобытцев  известно,  что  в  этом  полуподвале  размещался  кафетерий,  один  из  немногих  в  городе  и  чуть  ли  не  единственный  с  наследственным  барристой,  последнем  в  своем  роду  и,  наверное,  потому  совершенно  уже  невероятным,    возгонявшем  в  своем  полуподземном  заведении  нечто  целиком  небесное  под  беззвучные  аплодисменты  завсегдатаев,  иногдатаев  и  совсем  случайных  гостей  –  потому  что  даже  случайному  гостю,  хотя  бы  раз  пригубившему  из  чашечки  в  том  полуподвале,  становилось  ясно,  зачем  все  это  затевалось:  бульвар,  парк,  памятник  самодержцу,  университет,  профессура  и  дом  для  нее  с  полуподвалом;  не  исключалась,  впрочем,  и  даже  вполне  допускалась  гораздо  более  древняя  подоплека  этой  чашечки,  уходящая  своими  истоками  во  времена  наидревнейшие  и  даже  доисторические.

Трудно,  однако,  с  уверенностью  сказать,  что  случилось  раньше,  изгнание  барристы  из  полуподвала  или  полу-,  а  затем  и  распад  Союза,  и  какое  из  этих  двух  событие  повлекло  за  собой  другое,  но  только  после  того,  как  барриста  исчез,  а  Союз  развалился,  последовало  частое  и  бесконечное  мельтешение  вывесок  и  назначений  полуподвала,  пока,  наконец,  туда  не  въехал  ресторан.  Вскоре  и  гораздо  раньше,  чем  прохожие  успели  запомнить  его  название,  ресторан  из  полуподвала  поспешно  выехал,  и  тут  же  в  помещение  въехало  другое  заведение  того  же  рода,  которое  тоже  покинуло  его  тем  же  манером  и  в  те  же  сроки,  а  потом  третье,  затем  четвертое  и  так  далее,  уже  безо  всякого  счета,  потому  что  за  шестым  (или  седьмым?)  заведением  в  полуподвале  вновь  объявлялось  запропавшее  второе  (или  третье?  –  уже  не  помню),  чтобы  освободить  место  новому  соискателю  еще  скорее,  чем  это  было  проделано  в  первый  раз.

Все  эти  заведения,  сменявшие  друг  друга  с  необычной  даже  для  Киева  быстротой,  по  самой  причине  своего  быстротечного  в  полуподвале  обитания  и  скоропостижного  из  него  исхода,  не  только  не  успевали  доискаться  причин,  изгонявших  их  облюбованного  места,  но  даже  и  задуматься  о  существовании  таковых  причин.  По  моей  же  гипотезе  происходило  это  потому,  что  дух  барристы  не  покинул  и  теперь  отстаивал  предуготовленное  и  отведенное  ему  ходом  событий  помещение,  из  которого  людьми,  чуждыми  всякой  к  таким  вещам  чувствительности,  было  однажды  выселено  его  тело  вместе  с  чародейским  оборудованием  и  запасом  кофе,  взращенного,  по  упорным  слухам,  на  уступах  Килиманджаро,  где  почва,  перемешанная  с  доисторическим  вулканическим  пеплом,  и  теплый  дождь,  выпадающий  раз  в  год  из  облаков,  сгустившихся  над  западной  частью  озера  Таньганьика,  придавали  кофейным  зернам  тот  самый  вкус,  который  снискал  барристе  его  нетленную  славу,  а  некоторым  киевским  знатокам  привил  ностальгию,  теперь  уже  ничем  не  излечимую,  потому  что  климат  изменился,  и  такой  кофе  больше  не  произрастает  на  тех  уступах,  а  весь  запас  невероятного  барристы  погиб  при  выселении,  проведенном  с  грубостью  попросту  недопустимой  при  обращении  даже  с  менее  тонкими  материями.  Определенно,  дух  барристы  не  покинул  полуподвал,  я  это  теперь  знаю  совершенно  точно!  –  вот  послушайте.

Тем  ноябрьским  утром  –  а  то  утро  выдалось  великолепное  по  самым  строгим  меркам  ноября  даже  не  киевского,  а  римского  –  тем  утром  проходил  я  мимо  того  самого  полуподвала  и  без  всякого  удивления  читал  на  его  стеклянной  витрине  короткое  слово  ПРОДАЕТСЯ.  Вместо  удивления  по  такому  регулярному  для  полуподвала  и  обитавших  в  нем  заведений  поводу  я  удивлялся  тому,  что  это  короткое  слово  до  сих  пор  не  превратилось  в  стационарную  табличку,  которая  была  бы  весьма  уместна  в  этой  витрине,  ибо  всякое  заведение,  поселившееся  за  ней,  первым  делом  начинало  продаваться,  а  уж  только  потом  –  кое-как  обслуживать  клиентов.  Солнце  поднялось  уже  довольно  высоко,  но  в  полуподвале  царил  полу-  и  даже  три-четверти-мрак  –  там  всегда  темновато,  а  в  этот  час  ноябрьского  утра,  когда  солнце  осветило  лишь  верхние  этажи  зданий  через  дорогу  от  заведения,  там  было  по-настоящему  темно.  Именно  поэтому  то  светлое  пятно  немедленно  привлекло  мое  внимание:  сквозь  стеклянную  витрину  в  помещение  проникал  солнечный  свет,  отраженный  каким-то  ясным  и  веселым  оконным  стеклом  по  ту  сторону  улицы.  Свет  этот  вполне  закономерно  должен  был  иметь  форму  параллелограмма,  однако  он  таковой  формы  не  имел  –  вместо  этого  он  лежал  так,  что  освещал  изящную  вазочку  с  цветами  на  одном  из  столиков,  картину  с  парусником  над  ним  и  еще  широколистое  растение  в  кадке,  установленное  рядом,  а  сам  столик  и  приставленное  к  нему  полукресло  оставались  все  в  том  же  полу-  или  три  четверти  мраке.  Выглядело  это  так,  как  если  бы  свет  оставил  за  тем  столиком  одно  место  в  тени,  в  которой  и  укрылся  тот,  кого  я  давно  подозревал  в  несчастьях  заселявших  в  полуподвал  рестораций.
Место  это,  как  мне  показалось,  было  во  всем  заведении  лучшим,  по  расположению,  а  главное,  по  атмосфере  –  я  бы  выбрал  именно  его,  если  бы  захотел  выпить  чашечку  кофе;  уверен,  что  дух  знаменитого  барристы  находился  в  той  тени  и  проделывал  сейчас  именно  это.  Место  это  не  просто  обозначалось  светом  и  место  это  не  пустовало  –  оно  было  занято,  наполнено  невидимым,  но  ощутимым  присутствием;  это  был  он,  вне  всяких  сомнений,  тот  самый  барриста,  об  искусстве  которого  мне  рассказал  один  киевский  старожил,  а  прежде  –  завсегдатай  того  кафетерия...

…иначе  бы  откуда  и  почему  на  пустынной  и  тепло-туманной  улице  так  волшебно  и  на  мгновение  запахло  кофе  –  тем  самым,  не  текущим,  а  тянущимся  в  чашечку,  кофе,  в  котором  знатоки  различали  привкус  вулканического  пепла  и  африканского  дождя?

XI.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931155
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.11.2021

Три кита

Я  уже  раз  сто  говорил,  что  едва  ли  не  самое  сильное  литературное  впечатление  последних  лет  -  "Моби  Дик"  (1851).  Большая  во  всех  смыслах  книга!  -  даже  не  могу  сказать,  что  она  мне  понравилась:  в  ней  столько  же  величия,  сколько  его  в  горах  или  море,  которые  увидишь  однажды  -  и  они  навсегда  остаются  в  твоем  воображении.  А  впечатление  от  книги  обостряет  то  трагическое  невезение,  которое  досталось  ее  автору:  уже  популярный  писатель,  Герман  Мелвилл  поставил  на  эту  карту  всё,  швырнул  в  её  горнило,  как  в  салотопку,  свою  жизнь  и  репутацию  -  и  проиграл,  превратился  в  безвестного  чиновника,  которого  слава  автора  "Моби  Дика"  настигла  лишь  через  несколько  десятилетий  после  смерти,  уже  в  20-х  годах  ХХ  столетия  (моя  гипотеза  о  причинах  -  тут:  facebook.com/MSFedorchenko/posts/1183890468456288).

Напомню  тем,  кто  "давно  не  перечитывал"  роман,  что  Мелвилл  написал  его,  опираясь  на  свой  личный  опыт  китобоя  и  под  впечатлением  событий  тридцатилетней  давности  (1820),  когда  китобойное  судно  "Эссекс"  (Essex)  было  атаковано  и  потоплено  кашалотом.  Уцелевшие  члены  экипажа  претерпели  страшные  лишения,  дело  у  них  дошло  до  каннибализма,  и  до  обитаемой  суши  добрались  лишь  трое  из  20.  Один  из  них  даже  написал  книгу  об  этом  -  но  Мелвилл  не  взял  ее  за  основу,  а  лишь  оттолкнулся  от  нее,  выстроив,  пожалуй,  то,  что  так  и  не  удалось  древнему  человечеству:  его  роман  -  это  настоящая  Вавилонская  башня,  а  случай  с  несчастным  "Эссексом"  -  лишь  один  кирпич  в  ее  основании.  По  всему  выходило,  что  книга  произведет  даже  не  фурор,  а  переворот  -  Мелвилл  знал,  что  таких  книг  до  него  еще  никто  не  писал,  ни  в  обеих  Америках,  ни  в  Европе.

И  вот  тут-то  и  произошло  нечто  поразительное  и  невероятно  своевременное,  в  чем  так  и  мерещится  рука  Провидения.  Казалось,  что  высшие  силы  решили  подготовить  релиз  "Моби  Дика",  назначенный  на  18  октября  1851  в  Лондоне  и  14  ноября  1851  в  Нью-Йорке:  20  августа  1851  года  -  то  есть  не  за  30  лет,  а  за  2  месяца  до  релиза  романа!  -  китобойное  судно  "Анна  Александра"  (Ann  Alexander)  было  атаковано  кашалотом  и  потоплено.  Что  могло  быть  уместнее  для  успеха  книги!  -  ведь  трагедия  "Эссекса"  произошла  так  давно,  кто  о  ней  помнит,  а  вот  это  -  точно  такой  же  случай  и  прямо  под  выход  романа!

Мелвилл  все  это  прекрасно  понял  -  и  нечто  сверхъестественное  в  этом  событии  тоже  увидел.  Вот  что  он  записал  в  дневнике:  "О,  Господи.  Что  за  комментатор  этот  кит  "Анны  Александры".  То,  что  он  хочет  сказать,  коротко,  содержательно  и  очень  по  существу.  Я  задаюсь  вопросом,  не  мое  ли  злое  искусство  извлекло  из  бездны  этого  монстра".

Именно!  -  ведь  кашалот,  погубивший  "Анну  Александру",  оказался  таким  же  неотступным  губителем,  как  и  Моби  Дик,  последние  страницы  о  котором  лихорадочно  дописывал  Мелвилл.  Загарпуненный,  он  потопил  вельбот,  но  все  моряки  были  спасены  и  пересажены  в  другую  лодку;  кит  потопил  и  ее,  но  моряки  снова  были  спасены,  уже  во  второй  раз  (остановитесь,  безумцы,  вы  еще  не  поняли,  с  чем  имеете  дело?)

И  тогда  они  решили  добить  кита  с  безопасного,  как  им  казалось,  борта  судна,  и  в  самом  деле  успешно  вонзили  в  него  еще  один  гарпун.  Кит  надолго  скрылся  под  водой  -  а  солнце  уже  клонилось  к  закату,  вот-вот  должно  было  стемнеть,  и  капитан  John  Deblois  решил  охоту  прекратить.  Но  тут  кит  появился  снова!  -  он  всплыл,  выбросил  кровавый  фонтан,  набрал  скорость,  более  чем  втрое  превосходящую  ход  китобойца  (17  против  5  узлов)  и  протаранил  судно,  которое  не  могло  ни  увернуться,  ни  бежать  от  столкновения.

Вода  хлынула  через  пробоину,  кашалот  пропал,  будто  его  и  не  было,  и  судно  начало  быстро  погружаться  -  ведь  для  лучшей  остойчивости  в  его  трюмах  было  изрядное  количество  стальных  болванок.  Капитан  скомандовал  экипажу  хватать  провиант,  воду  и  спускать  шлюпки,  а  сам  кинулся  в  каюту  за  секстантом,  хронометром  и  картой.  Как  и  подобает  капитану,  свой  корабль  он  покинул  последним,  когда  тот  уже  почти  опрокинулся,  и  до  шлюпок  добрался  вплавь.

Так  11  моряков  оказались  в  двух  шлюпках  посреди  Тихого  океана,  примерно  в  2000  миль  от  берегов  Эквадора  (5  градусов  ю.ш.,  102  градуса  з.д.),  имея  лишь  немного  пресной  воды  и  никакой  провизии.  Кроме  того,  шлюпки  дали  течь,  и  воду  пришлось  вычерпывать  всю  ночь.  Зато  когда  рассвело,  измученные  моряки  увидели  свое  судно.  "Анна  Александра"  все  еще  держалась  на  плаву,  хотя  и  легла  на  борт.  Капитан  -  нет,  ну  каков?!  -  перебрался  на  свой  корабль  и  срубил  мачты,  благодаря  чему  судно  заметно  выправило  положение.  Тогда  команда  присоединилась  к  своему  капитану  и  избавилась  от  второго  якоря  (первый  по  приказу  капитана  сбросили  за  борт  сразу  после  китового  тарана),  и  "Анна  Александра"  встала  почти  на  ровный  киль.

Однако  надежды  моряков  найти  пищу  и  воду  не  оправдались  -  все  их  запасы  уже  погубила  соленая  вода.  Волнение  и  ветер  усиливались,  и  "Анна  Александра"  вновь  начала  ложиться  на  борт.  Морякам  пришлось  вернуться  в  полузатопленные  шлюпки.  Воды  у  них  при  самом  жестоком  рационе  было  на  несколько  дней,  пищи  не  было  совсем,  и  мрачная  трагедия  "Эссекса",  казалось,  должна  была  повториться.

Но  капитан  нашелся  и  здесь!  -  он  воодушевил  и  ободрил  матросов,  доказав  им,  что  перебравшись  совсем  немного  к  северу,  они  окажутся  в  зоне  регулярных  дождей,  и  тогда  воды  будет  достаточно.  так  они  точно  выживут,  пока  кто-нибудь  их  не  подберет  -  ведь  места  охоты  на  китов  были  хорошо  известны,  а  китобойные  флотилии  насчитывали  сотни  кораблей.  И  пока  одни  вычерпывали  воду,  другие  гребли;  пока  одни  молились,  другие  сквернословили  -  и  спустя  всего  двое  суток,  22  августа  1851  года,  они  были  замечены  и  спасены  китобойцем  "Нантакет"  (Nantucket),  капитан  Gibbs.

Живые  и  невредимые,  моряки  вернулись  в  Нью-Йорк  12  октября  1851  года,  то  есть  за  месяц  до  выхода  из  печати  "Моби  Дика"  -  и  так  Америка  узнала  о  трагедии  "Анны  Александры"  и  как  бы  подготовилась  к  роману  Мелвилла.  Кит,  потопивший  "Анну  Александру"  и  носивший  в  себе  два  ее  гарпуна  и  множество  досок  из  ее  обшивки,  был  добыт  китобойцем  "Ребекка  Симс"  (Rebecca  Simms)  спустя  5  месяцев.  "Нантакет"  разбился  о  камни  и  затонул  7  августа  1859  года.  Мелвилл  умер  в  забвении  28  сентября  1891  года.  Роман  был  по-настоящему  прочитан  и  признан  Америкой  через  70  лет  после  первой  публикации.

Не  знаю,  как  вам,  но  мне  во  всей  этой  истории  видится  такая  же  неумолимость  и  предопределенность,  как  и  в  том,  что  произошло  в  книге  Мелвилла  между  Белым  Китом  и  капитаном  Ахавом,  и  том,  что  произошло  с  самим  Мелвиллом  и  с  его  книгой.

X.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929401
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.10.2021

На пороге аптеки

На  пороге  аптеки  -  три  небольшие  собаки,  почти  собачки;  они  из  простых,  не  из  породистых,  а  если  и  были  породистые  предки  в  их  родословной,  то  никак  не  ближе  поколения  бабушек-дедушек.  Собаки  неотрывно  глядят  сквозь  стеклянную  дверь  внутрь  ярко  освещенной  аптеки;  та  из  них,  которая  постарше,  сидит  у  двери,  две  другие  стоят  чуть  поодаль,  но  поза  каждой  излучает  одно  -  ожидание.  Я  их  знаю,  они  живут  по  соседству,  их  выгуливает  эдакая  девица  в  надменных  сапогах.  Вот  на  эти-то  сапоги  они  теперь  и  смотрят  -  мне  их  тоже  видно  сквозь  стекло.  Сапоги  замерли  у  прилавка  во  второй  позиции  -  и  ни  шагу  назад,  сделка  с  аптекарем  почему-то  затягивается.  И  если  люди,  уже  скопившиеся  на  ступеньках  аптеки,  не  выражают  ничего  или  выражают  раздражение  ожиданием,  то  собаки  и  есть  -  само  ожидание.  Оно  особенное,  собачье:  смиренное  и  страстное  одновременно,  иначе  говоря  -  преданное.

Наконец,  одна  из  них,  самая  маленькая,  не  выдерживает,  подходит  к  стеклу  и  совсем  тоненько  скулит.  И  тут  -  о  чудо!  -  сапоги  за  стеклом  делают  "кругом"  и  шагают  к  выходу.  Среди  собак  -  мгновенное  оживление,  ответное  движение  и  очевидная  смена  настроения  -  ожидание  сменяется  радостью:  все  они  разом  вскидывают  хвосты  и  приветственно  ими  помахивают.  Хозяйка  приоткрывает  дверь  -  чтобы  дать  ей  дорогу,  они  пятятся,  чуть  приседая,  так  что  радостные  хвосты  метут  порожек  -  и  никогда  еще  этот  порожек  не  был  так  и  таким  выметен!  -  сияющие  глазки  возведены  на  хозяйку,  а  уши  приведены  в  форму  почтительного  приветствия:  они  опущены,  но  не  прижаты  к  голове,  а  широко  разведены  в  стороны,  так  что  все  три  собаки  сейчас  до  смешного  напоминают  лопоухого  эльфа-домовика  Доби,  который  был  так  же  окончательно  предан  тому,  кого  любил  и  уважал,  как  и  эти  собаки.

В  такие  насыщенные  эмоциональные  моменты  собачьи  глаза  делаются  осознанными,  почти  человеческими  -  такую  яркую  искру  зажигают  в  них  сильные  чувства.  Когда  хозяйка  направилась  к  двери,  две  собаки  переглянулись  и  -  клянусь  вам!  -  они  посмотрели  друг  другу  в  глаза,  потому  что  в  них  сейчас  всё  читалось,  а  им,  наверное,  хотелось  увидеть  радость  в  глазах  другого  и  соединиться  с  ним  в  этой  радости.

И  вот  хозяйка  спускается  по  ступенькам,  я  прохожу  в  аптеку,  оглядываюсь  и  вижу  сквозь  стекло,  как  они  удаляются:  она  -  своей  обычной  широкой  походкой  и  не  оглядываясь,  потому  что  незачем:  собачья  троица,  как  всегда  на  марше,  следует  за  ней  ускоренным  шагом,  почти  трусцой,  едва  не  касаясь  носами  любимых  голенищ,  все  еще  с  приветственными  ушами  и  с  хвостами  "серпом",  как  и  полагается  быть  хвостам  здоровых  и  счастливых  собак.

x.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929269
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.10.2021

Мой окунь

А  дело  было  так.  Лето  в  том  дачном  году  выдалось  прекрасное  для  урожая  яблок,  о  чем  я  начал  горько  сожалеть,  когда  вся  эта  сладкая  «фрукта»  принялась  созревать.  Первым  подоспел  белый  налив;  теперь  сад  был  днем  и  ночью  полон  глуховатых  ударов  –  это  падали  на  песок  его  дозревающие  плоды.  Еще  несколько  дней,  и  яблоки  достигнут  той  спелости,  когда  их  аромат  ощутим  даже  на  берегу,  а  падение  с  ветки  на  мягкий  песок  фатально  –  белый  круглый  бочок,  примятый  ударом,  быстро  темнеет,  затем  рыжеет,  и  яблоко  гниет  буквально  на  глазах.  Бабушка  объявила  авральный  сбор  урожая,  и  потому  все  мои  дачные  развлечения  оказались  под  запретом;  утром  чуть  свет  мы  на  катере  приезжали  из  города  на  дачу,  набирали  ведра  и  корзины  яблок,  тянули  их  по  островным  тропинкам  обратно  к  причалу,  грузили  на  катер,  доставляли  в  город,  потом  троллейбусом  везли  к  бабушке,  поднимали  без  лифта  на  очень  высокий  четвертый  этаж  и  втаскивали  в  удивительно  тесную  для  такой  большой  квартиры  кухоньку,  в  которой,  кажется,  ни  на  минуту  не  угасал  огонь  под  медно-красными,  словно  раскаленными  адским  пламенем  сосудами  –  здесь  день  и  ночь  варилось  яблочное  варенье.  Разумеется,  тем  же  самым  делом  сейчас  занимались  и  прочие  дачники,  поэтому  тропинки,  катер  и  троллейбус  были  запружены  людьми,  навьюченными  белым  наливом;  обливаясь  потом  и  сожалея  о  такой  бессмысленной  трате  летнего  времени,  я  толкался  среди  них,  произнося  про  себя  только  одно  короткое,  но  такое  точное  слово  –  «страда».

Ехать  с  дачи  в  город  требовалось  в  самый  разгар  дня,  чтобы  опередить  губительный  процесс  гниения,  который  начинался  в  яблоках,  как  только  они  покидали  родимые  ветви.  Моя  бы  воля,  я  съедал  бы  их  прямо  там,  на  дереве,  устроившись  в  удобной  развилке  в  двух  метрах  над  землей.  Только  там,  на  дереве,  белый  налив  по-настоящему  хорош:  в  своей  идеальной  поре  он  бывает  так  наполнен  соком,  что  мякоть  его  лопается  на  зубах  с  тихим  сухим  треском,  вроде  того,  какой  издает  на  зубах  канувший  в  Лету  сахар-рафинад;  а  вот  хранения  и  перевозки  эта  спелость  совсем  не  переносит.  Очень  скоро  яблоко  превращается  в  какую-то  вату,  а  затем  и  в  кашу  –  о  хрусте  и  речи  нет,  и  аромат  не  тот,  и  вкус  не  тот.  Однако  съесть  таким  образом  все  яблоки,  которые  поспевали  на  двух  огромных  деревьях,  было  невозможно,  да  и  бабушка  не  разделяла  моего  снобизма,  поэтому  каждый  июльский  день  теперь  превращался  в  то  самое  –  в  страду.

И  вот  мы  в  очередной  раз  добрались  со  своими  корзинами  и  ведрами  до  причала  и  спрятались  в  тени  в  ожидании  катера,  который  несколько  запаздывал.  Все  прочие  дачники  тоже  укрылись  под  деревьями,  а  на  причал  никто  выходить  не  отважился:  жара  тогда  стояла  просто  невероятная,  солнце  висело  в  самом  зените  от  восхода  и  до  заката,  и  наш  сработанный  из  металла  причал  представлял  собой  огромную  сковороду.  Вдруг  на  причале  появился  человек  с  удочкой  –  присмотревшись,  я  узнал  в  нем  приезжего  москвича,  гостившего  на  одной  из  соседних  дач.  Не  обращая  никакого  внимания  на  нас,  он  спокойно  приготовил  свою  снасть  –  короткий  ладный  спиннинг  с  огромной,  в  ладонь  блесной;  короткий  взмах  удилища,  блесна  нарисовала  короткую  сияющую  дугу  над  рекой  и  с  громким  плеском  упала  в  воду.  Рыбак  выждал  немного,  пока  блесна  опустится  в  глубину,  и  завертел  катушку.

Я  наблюдал  за  ним  с  противоречивыми  чувствами,  как  смотрит  отравленный,  но  уже  голодный  человек  на  еду,  с  аппетитом  и  тошнотой  одновременно.  С  одной  стороны,  я  и  сам  бы  сейчас  предпочел  сидеть  на  самом  горячем  в  мире  причале  с  удочкой,  а  не  таскаться  по  жаре  с  корзинами.  Но  ведь  всем,  кроме  этого  приезжего,  прекрасно  известно,  что  на  такую  огромную  блесну  в  этом  месте  никогда  и  ничего…
Спиннинг  москвича  вдруг  согнуло  в  дугу,  и  он  сделал  шаг  назад  и  дернул  удилище  через  правое  плечо  себе  за  спину.  Дальше  я  наблюдал  за  ним  уже  без  всякого  скепсиса,  а  только  со  стремительно  нарастающим  азартом  преданного  болельщика:  повозившись  пару  минут,  он  выудил  из  реки  огромного  полосатого  окуня  и  спокойно  ушел  к  ним  на  свою  дачу,  не  удостоив  меня  и  мои  яблоки  даже  мимолетного  взгляда.  Когда  он  исчезал  за  поворотом  тропинки,  рыба,  висевшая  до  сих  пор  на  крючке  неподвижно,  вдруг  взмахнула  хвостом  –  вот  тогда-то  у  меня  и  появилась  эта  безумная  идея.

Дело  в  том,  что  возле  нашей  дачи,  которую  от  причала  отделал  мысок,  окуни  не  водились  и  не  ловились  совсем.  Река  нам  досталась  мелкая,  наглухо  заросшая  водорослями,  так  называем  «куширем»;  глубина,  чистая  вода  и  довольно  быстрое  течение  начинались  метрах  в  50  от  берега,  но  и  здесь  окуней  не  попадалось  –  это  не  те  условия,  которые  нравятся  этому  хищнику.  Возле  причала,  наоборот,  река  была  глубокой  уже  у  самого  берега,  текла  медленно  и  даже  величаво,  а  судя  по  тому,  как  часто  обрывались  мои  удочки,  на  дне  изобиловала  камнями  и  корягами;  вероятно,  это  гораздо  больше  нравилось  местным  окуням,  потому  что  здесь  они  ловились  всегда,  а  еще  можно  было  наблюдать,  как  самые  крупные  из  них  выпрыгивают  из  воды,  преследуя  добычу.  Мне  хотелось,  чтобы  и  возле  нашей  дачи  обитали  эти  прекрасные  рыбы,  которые  в  моем  представлении  отличались  известной  честностью  в  отношениях  с  рыбаком:  уж  если  окунь  клюнул,  то  клюнул,  остается  только  тащить  его  на  берег.  Никаких  обманных  маневров  с  поплавком  и  поклевкой,  никаких  хитростей  при  подсекании  –  окунь  хватал  наживку  смело,  стараясь  сразу  же  ее  заглотить,  из-за  чего  часто  сам  себя  и  подсекал,  а  подсеченный,  оказывал  сопротивление  рыбаку  одной  только  своей  силой,  упираясь  хвостом  и  плавниками  и  не  затаскивая  снасть  под  коряги;  в  общем,  это  была  верная  добыча.

Так  вот,  понаблюдав  за  ярким,  в  один  заброс  блесны  выуживанием  окуня  приезжим  рыбаком,  я  вдруг  испытал  что-то  вроде  вдохновения.  Мне  пришло  в  голову,  что  окуней,  в  изобилии  водившихся  у  дачного  причала,  можно  запросто  переселить  за  мыс,  к  нашему  дачному  мостику,  и  тогда  через  какое-то  время  мне  обеспечен  улов  этих  четных  рыб.  Никогда  еще  я  не  тащил  эти  проклятые  корзины  в  город  с  таким  озлобленным  отчаянием:  у  меня  в  голове  была  отличная  идея,  осуществить  ее  можно  было  прямо  сейчас,  а  мне  почему-то  нужно  заниматься  каким-то  глупым  вареньем,  которое  я  даже  не  ем!
Не  раньше,  чем  закончилась  та  яблочная  «страда»,  я  смог  взяться  за  свой  грандиозный  проект.  День  за  днем  я  ходил  на  дачный  причал,  удил  окуней,  стараясь  их  вываживать,  снимать  с  крючка  и  опускать  в  садок  как  можно  аккуратнее.  Не  сразу,  но  довольно  скоро  я  понял,  что  ловить  их  помногу  бессмысленно,  потому  что  пока  будут  пойманы  последние,  первые  уже  начнут  засыпать,  и  переезда  на  новое  место  не  выдержат;  словно  Чичиков,  я  бы  вывел  на  поселение  в  Херсонскую  губернию  сугубо  мертвых  душ.  К  счастью,  окуни  отличались  хорошей  живучестью:  пойманные  и  посаженные  в  проволочный  садок,  они  добирались  до  нашей  дачи  живыми  и  бодрыми  в  небольшом  ведерке  с  речной  водой,  накрытой  листьями.  Правда,  приживались  они  не  все:  через  какое-то  время  я  замечал  на  дне  у  мостика  одного-двух  своих  подопечных,  окоченевших,  с  растопыренными  белыми  жабрами,  -  а  ведь  еще  только  вчера  или  даже  сегодня  на  рассвете  они  были  живы-здоровы,  а  их  вытянутые  нижние  челюсти  и  острые  края  жаберных  крышек  фиолетово  светились,  совершенно  как  неоновые  вывески  в  городе.  Мне  было  их  жаль,  но  я  утешал  свою  совесть  тем,  что  пойманной  рыбе  в  любом  случае  уготована  довольно  мрачная  судьба;  в  конце  концов,  это  ведь  могли  быть  даже  какие-то  другие  окуни,  а  не  «мои».

Надо  ли  говорить,  что  через  несколько  недель  я  потерял  интерес  к  этому  проекту:  легко  представить  себе  чувства  рыбака,  который  ловит  и  отпускает  добычу!  Кажется,  это  называется  спортивным  рыболовством,  а  мне  оно  всегда  было  непонятно.  Если  выловленная  мною  рыба  не  оказывалась  на  сковороде  или  в  ухе,  рыбалка  как  будто  теряла  свой  смысл,  превращалась  из  полноценного  занятия,  даровавшего  мне,  мальчишке,  взрослый  статус  рыбака-добытчика,  в  не  слишком  полезную  забаву,  которая  могла  заслужить  только  звание  бездельника-спортсмена.  И  я  забросил  свои  упражнения  в  разведении  рыбы,  целиком  сосредоточился  на  ее  ловле,  а  со  временем  и  позабыл  об  этом  своем  предприятии.

Вспомнил  я  о  нем  только  года  через  два,  когда  сидел  однажды  с  удочкой  на  нашем  дачном  мостике.  Изловчившись,  я  забросил  снасть  в  небольшое  «окошко»  в  зарослях  водорослей,  и  бело-красный  поплавок-перо,  едва  поднявшись  над  водой  и  еще  даже  не  совсем  установившись  в  своем  обычном  как  бы  слегка  вопросительном  положении,  тут  же  косо  ушел  под  воду  и  остался  там.  Я  видел  сквозь  желтоватую  воду,  как  он  замер,  словно  указывая  своим  белым  концом  на  мой  улов,  притаившийся  в  листьях  и  стеблях  водной  растительности,  а  красным  –  на  меня:  проснись  и  подсекай!  Рыба,  которая  обычно  здесь  ловилась,  так  не  клевала,  -  и  я  подсек,  ощутил  сильный  и  «честный»  удар  по  удилищу  и  через  мгновение  держал  в  руке  свою  добычу.  Окунь  был  некрупный,  с  ладошку,  –  а  я  радовался  так,  словно  выудил  невесть  какого  гиганта:  ведь  это  наверняка  был  «мой»  окунь!

С  тех  пор  окуни  хоть  и  в  небольшом  количестве,  но  всегда  обнаруживались  в  моем  дачном  улове,  а  еще  через  пару  лет  я  выловил  здесь  же,  на  заросшем  «куширем»  мелководье,  самую  крупную  рыбу  в  моей  жизни.  Тот  окунь  как  будто  ждал  меня,  так  что  я  никак  не  мог  его  миновать,  а  он  –уйти:  на  закате  я  забросил  снасть  с  живцом  в  самые  дебри  водорослей,  а  когда  совсем  почти  стемнело  и  я  засобирался  домой,  просто  потащил  –  и  вытащил  его  на  берег,  без  борьбы  и  обычного  «честного»  сопротивления.  Он  был  огромен,  полтора  килограмма,  наверное,  это  было  все,  на  что  теперь  способны  окуни  в  низовьях  Днепра,  но  не  это  главное.  Он  был  прекрасен!  –  окуни  вообще  красивые  рыбы,  со  своими  вертикальными  полосами  на  мощном  теле  с  крутым  загривком,  неоновым  свечением  челюстей  и  жаберных  крышек  и  рубиново-красными  плавниками  с  черным  глазком,  какого  нет  ни  у  одной  другой  речной  рыбы;  но  у  этого  окуня  все  обычные  признаки-украшения  были  доведены  до  идеала.  Это  была  рыба  в  самой  поре,  в  полном  своем  расцвете;  попадись  она  мне  несколько  раньше  или  позже,  и  мне  бы  никогда  не  догадаться,  какой  красавец  наш  днепровский  окунь.

[img]https://64.media.tumblr.com/a740576ac84298c52ad6001a3ac60fb1/tumblr_potjmirzcx1qj9m9co1_1280.jpg[/img]

Но  и  это  было  не  главное!  –  ведь  это  был  «мой»  окунь,  вне  всяких  сомнений  –  «мой»;  нет,  я  не  испытывал  к  нему  чувств,  которые  люди  обычно  питают  к  своим  домашним  питомцам,  это  было  кое-что  совсем  иное.  Наверное,  то,  что  возникло  между  хэмовским  стариком  и  его  рыбой,  мелвилловским  капитаном  Ахавом  и  его  белым  китом,  между  всеми  такими  стариками  и  их  рыбами,  то,  что,  наверное,  можно  назвать  одним  коротким,  но  таким  верным  словом  –  «судьба».

07.VIII.2021
Иллюстрация:  Fish  and  butterflies  by  Winslow  Homer,  c.1900

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928962
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.10.2021

…блажен, ибо и скоты милует

Недавно  увидел  в  ленте  фото  солдата,  из  пипетки  вскармливающего  котенка.  Подпись  гласила:  Сержант  морской  пехоты  Френк  Прейтор  (Marine  Sergeant  Frank  Praytor)  и  подобранный  им  котёнок,  Корейская  война.

[img]https://external-preview.redd.it/mn3VhHd4cWSHmVabfltTYW-MxMi-cZcTnql8zKvYBos.jpg?auto=webp&s=646b3bb7dde46dda385fabd944fe4d85abf9a99b[/img]

Я  всматривался  в  лицо  сержанта  и  очень  хотел  понять,  чем  этот  человек  занимался  на  "гражданке".  Гугл  ит,  говаривал  в  таких  случая  один  мой  знакомый,  со  ай  дид,  так  я  и  поступил.  Френк  Прейтор  до  войны  был  журналистом,  и  на  войне  им  остался  -  писал  фронтовые  корреспонденции  и  немножко  фотографировал.  Однажды  он  подобрал  пару  новорожденных,  но  уже  осиротевших  котят  (война  не  щадит  и  животного  материнства  и  детства).  Кто-то  снял  Френка,  когда  тот  кормил  одного  из  котят  -  и  Френк  приобрел  мировую  славу,  потому  что  это  фото  было  опубликовано  в  1700  газетах  (не  знаю,  как  они  посчитали,  гугл  ит).  Это  уже  само  по  себе  прекрасная  история,  но  она  тем  лучше,  что  это  история  с  потрясающим  продолжением.

Через  некоторое  время  уже  сам  Френк  сделал  фото  -  на  нем    санитар  оказывает  первую  помощь  раненому  пехотинцу.  Фото  получилось  настолько  удачным,  что  Френк  тут  же  послал  его  на  конкурс  в  США,  где  оно  было  признано  лучшим,  а  Френк  получил  первую  премию.  Но  вместе  с  премией  сержант  получил  и  кое-что  еще  -  повестку  в  трибунал:  фото  не  прошло  обязательную  армейскую  цензуру.  Френка  арестовали  и  отправили  на  суд  в  Штаты.

И  перед  трибуналом  предстал  человек,  которому  повсюду,  где  он  находился,  приходили  письма  со  всего  света,  адресованные  Kitten  Marine  (морскому  пехотинцу  Котёночкину)  -  сотни  и  тысячи  писем,  в  том  числе  с  предложениями  руки  и  сердца  (даже  от  мужчин,  смеялся  Френк).  У  военных  судей  хватило  такта  дело  замять,  и  Френк  вышел  на  свободу.  Можно  спекулировать,  что  сержанта  от  суда  спасла  слава,  а  от  войны  повестка,  выдернувшая  его  из  окопов,  но  так  или  иначе,  в  основе  всего  оказался  добрый  поступок,  совершенный  в  условиях,  как  бы  его  исключавших.

Френк  Прейтор  прожил  долгую  жизнь,  90  лет,  и  мирно  почил  10  января  2018  года  в  Альбукерке.

...по-моему,  это  прекрасная  история  о  человечности.  Даже  вполне  какая-то  библейская:  "блажен,  ибо  и  скоты  милует".

X.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2021

Дешево и вкусно

В  Записных  книжках  Ильфа  попалась  мне  однажды  фраза,  не  столько  рассмешившая  меня,  сколько  поразившая.  Вот  она,  эта  фраза:  «В  Англии  лишены  избирательного  права  пэры,  мэры  и  идиоты».  Поразило  меня  в  ней  вот  что:  беспощадно  зоркий  глаз  Ильфа  высмотрел  в  пестром  и  многослойном  британском  обществе  три  категории  людей,  далекие  друг  от  друга  и  основанные  на  разных  критериях,  и  все-таки  нашел  у  них  общий  признак.  Получилось  сразу  все:  ошеломительная  шутка  и  тонкое  наблюдение.  Мне  так  понравился  метод  Ильфа,  что  я  тоже  начал  его  практиковать,  -  сначала  неосознанно,  а  потом  уже  и  сознательно.  Ну,  вот  например.

Помните  воспламеняющий  аппетит  заголовок,  который  Катя,  жена  отца  Федора  (Вострикова),  вывела  на  объявлении  о  домашних  обедах?  «Дешево  и  вкусно»  -  ощущается  фирменная  лаконичность  Ильфа,  опытного  репортера  и  фельетониста.  Нечто  подобное  в  начале  ХХ  века  можно  было  прочитать  над  столовыми  в  Российской  империи  –  «Вкусно  дешево  уютно»,  но  Ильф  урезал  длинноты  и  переставил  слова,  чтобы  фраза  приобрела  не  просто  благозвучность,  а  музыкальность,  и  моментально  западала  даже  не  в  сознание,  а  в  подсознание,  где  борются  скупость  и  голод.

Вертелась  эта  фраза  у  меня  в  голове,  вертелась,  перечитывал  я  бессмертную  дилогию  о  смертном  жулике,  который,  тем  не  менее,  воскрес,  иногда  отвлекаясь  и  на  чтение  других  текстов,  и  вот  только  теперь  сработал  метод,  примененный  Ильфом  к  британским  поданным.  Я  разом  вспомнил  еще  нескольких  литературных  персонажей,  которые,  подобно  отцу  Федору,  промышляли  домашними  обедами,  и  даже  сделал  кое-какие  наблюдения.  Итак,  начнем,  пожалуй,  в  хронологическом  порядке.

Антон  Павлович  Чехов,  «Дуэль».  Александр  Давыдыч  Самойленко,  один  из  самых  симпатичных  персонажей  русской  классики,  на  создание  которых  Чехов  был  первый  мастер.  Александр  Давыдыч  устроил  дома  табльдот,  где  мог  столоваться  любой  приезжий  и  несемейный,  занесенный  судьбой  или  службой  на  Кавказ,  способный  внести  за  обеды  12  рублей  в  месяц.  Столовались  у  него  двое,  зоолог  фон  Корен  и  дьякон  Победов,  причем  готовил  им  всяческие  разносолы,  которые,  я  уверен,  превосходили  объявленную  цену  или  исключали  всякую  прибыль,  сам  Самойленко  –  военный  врач  и  статский  советник.

Илья  Ильф,  Евгений  Петров,  «Двенадцать  стульев».  Домашние  обеды  давал  уже  упомянутый  отец  Федор,  персонаж  такого  же  свойства,  как  и  Корейко,  только  другого  ранга:  если  Корейко  крупный  и  наглый  хищник,  то  Востриков  –  всего  лишь  мелкий  падальщик;  самая  сильная  страсть  его,  стяжательство,  вынуждена  ютиться  в  одной  душе  с  трусостью.  Без  конца  начиная  новые  предприятия  –  варка  мраморного  стирочного  мыла,  разведение  кроликов,  домашние  обеды,  охота  за  чужими  брильянтами,  отец  Федор  неизменно  несет  убытки,  прогорает,  а  его  мечта  о  свечном  заводике  в  Самаре  так  и  остается  призраком,  фата  морганой,  питавшей  его  предпринимательскую  изобретательность  и  алчность.  Из  всех  его  дел  дольше  всего  просуществовали  именно  домашние  обеды  («Евстигнеев  все  обедает»),  хотя  успехом  их  назвать  трудно:  они  появились  как  вынужденное  приложение  к  разведению  кроликов,  плодившихся  в  геометрической  прогрессии,  но  кролики  все  разом  передохли,  так  что  питать  столующихся  «дешево  и  вкусно»  оказалось  делом  совсем  невыгодным.

Домашние  обеды  давал  и  ребусник  Синицкий,  но  не  в  погоне  за  прибытком,  а  из  крайней  нужды,  в  которую  многоопытного  ребусника  вогнали  катастрофические  социально-политические  перемены.  Бога  упоминать  в  ребусах  и  шарадах  нельзя,  а  Бог,  как  бы  в  насмешку  –  но  не  над  Синицким,  а  над  Его  запретителями  –  все  равно  проскальзывает  в  произведения  Синицкого,  отвергаемые  редакцией.  В  конце  концов,  отдел  ребусов  в  газете  закрыли  в  пользу  шахмат,  и  пришлось  Синицкому  открыть  «дешево  и  вкусно».  Столовался  у  Синицких,  кажется,  один  лишь  Корейко,  но  прельстили  его  не  тощие  обеды,  а  аппетитная  Зося.  Она  вообще  там  фигура  непростая:  увивались  вокруг  нее  Корейко  и  Бендер,  но  оба  потеряли  ее,  потому  что  поставили  деньги  выше  любви.  Зося,  отвергнувшая  Корейко  из-за  его  скуки  и  фальшивой  бедности  и  полюбившая  Остапа  за  его  мужское  обаяние  и  роскошную  натуру,  выходит  замуж  за  Перикла  Фемиди  и  поглощает  с  ним  в  государственной  столовке  флотский  борщ,  в  котором,  по  слову  Остапа,  «плавают  обломки  кораблекрушения».  О,  это  шутка  с  двойным  дном!  –  ведь  это  то  самое  кораблекрушение,  которое  потерпели  оба  проходимца,  Александр  Ибн-Иванович  и  Остап  Ибрагимович,  и  неосведомленный  черноглазый  Фемиди  бестрепетно  поглотил  все,  что  осталось  от  утлых  лодок  любви  обоих  одиссеев.

Валентин  Петрович  Катаев,  «Хуторок  в  степи».  Домашние  обеды  пытается  давать  семья  Бачей,  когда  главу  семейства,  учителя  Петра  Васильевича  Бачея,  выдавили  со  службы  за  самовольно  прочитанную  лекцию  о  Льве  Толстом.  Закуплена  новая  посуда  и  лучшая  провизия,  кухарке  пошиты  новые  платье  и  фартук,  выписаны  и  освоены  прекрасные  рецепты,  появляются  даже  кое-какие  клиенты  –  но  предприятие  вылетает  в  трубу.  Одни  клиенты  исчезают,  не  расплатившись,  другие  требуют  вегетарианских  блюд,  которых  нет,  и  на  этом  заканчивается  «дешево  и  вкусно»  семьи  Бачей.

Разумеется,  я  не  знаю  и  не  помню  всех  персонажей  литературы  этого  периода,  которые  прибегали  к  этому  средству,  но  даже  эти  трое  дают  почву  для  обещанных  наблюдений.  Обратите  внимание,  что  прогорели  те,  кто  занялся  не  своим  делом  (ребусник  и  учитель),  и  стяжатели  (отец  Федор).  Доктор  Самойленко,  по  сути,  тоже  прогорел,  потому  что  его  обеды,  вероятно,  стоят  дороже,  чем  он  за  них  берет,  или  не  приносят  ни  копейки  прибыли,  но  Чехов  вообще  ничего  не  говорит  об  экономическом  смысле  этого  табльдота.  Зато  он  говорит  достаточно,  чтобы  мы  поняли,  что  доктор  Самойленко  дает  обеды  не  из  желания  заработать  и  не  из  крайней  нужды.  Он  завел  свой  табльдот  «чтобы  скучно  не  было  и  снисходя  к  крайней  нужде  вновь  приезжавших  и  несемейных,  которым,  за  неимением  гостиницы  в  городе,  негде  было  обедать».  Доктор  Самойленко  -  истинный  «добрый  самаритянин»  или,  выражаясь  в  современных  терминах,  волонтёр.

Здесь  просится  и  второе  наблюдение  –  про  воспитательную  функцию  настоящей  литературы.  Она,  я  думаю,  никогда  не  идет  путем  назидательности  и  дидактики,  а  вместо  этого  эстетически  влияет  на  этические  аспекты.  Читатель  влюбляется  в  доктора  Самойленко  и  брезгливо  посмеивается  над  Востриковым  и  Корейко,  то  есть  учится  любить  достойное  любви  и  презирать  заслуживающее  презрения,  но  остается  в  своем  незыблемом  праве  испытывать  противоположные  чувства  или  не  испытывать  никаких.

IX.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926727
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 01.10.2021

Тот самый Римайер

Сначала  всё  шло  очень  хорошо.  Соседи,  как  обещали,  устроили  первоклассный  гвалт,  и  пока  с  обеих  сторон  грохотало  и  сверкало,  мы  добрались  до  «зеленки».  Тут  стояли  наши  и  ненаши  растяжки,  но  стояли  давно  и  потому  бесполезно,  их  прекрасно  знали  обе  стороны.  Так  что  мы  быстренько  прошли  эту  обтерханную  рощицу  и  оказались  на  краю  когда-то  картофельного,  а  теперь  минного  поля.  Мин  здесь  было  наставлено  больше,  чем  можно  было  посадить  картошки,  и  наставлено  очень  хитро,  именно  потому  мы  сюда  и  пришли.  За  полем  с  той  стороны  наблюдали  не  слишком,  и  наши  саперы,  работая  ночь  за  ночью,  смогли  проложить  через  поле  узенькую  тропку.  По  ней  нас  и  вел  теперь  Римайер.

Да-да,  тот  самый  Римайер,  точнее,  Римайер  Римайер,  о  подвигах  которого  гудел  весь  фронт  по  обе  свои  стороны.  Ни  пуля  его  не  берет,  ни  граната,  а  снайперы  его  попросту  не  видят;  из  своих  людей  Римайер  за  всю  эту  войну  ни  одного  не  потерял,  ни  ранеными,  ни  убитыми,  ни  пленными,  заговоренный  и  всё  такое.  Я  это  слышал,  и  еще  многие,  кого  я  знал,  тоже,  а  самого  Римайера  видеть  не  приходилось,  ни  мне,  ни  тем,  кто  о  нём  твердил.  А  сегодня,  когда  нам  ставили  задачу,  объявили,  что,  мол,  пойдете  с  Римайером,  потому  что  он  на  той  тропке  через  минное  поле  все  приметы  знает.  Наши  приободрились,  типа,  если  с  нами  Римайер,  то  всё  обойдется,  а  меня  как  раз  наоборот  сомнения  взяли:  значит,  что-то  в  этой  задаче  такое  было,  чего  нам  не  сказали,  или  такое,  чего  мы  не  поняли.  Потому  и  Римайер  тут:  вывезет  нас  его  удача  или  нет,  еще  неизвестно,  а  его-то,  заговоренного  или  какой  он  там,  наверняка.  Вот  об  этом  я  и  думал  весь  тот  день  и  так  себя  накрутил,  что  когда  Римайер,  наконец,  явился,  я  смотрел  на  него  чуть  ли  не  с  ненавистью.

А  явился  он  перед  самым  выходом,  когда  арта  у  соседей  заработала  во  всю  силу,  а  с  той  стороны  полетела  такая  же  громкая  «ответка».  Над  нашими  позициями  теперь  тоже  летало,  тяжелое  и  шумное,  так  что  лучше  было  не  высовываться,  и  мы  не  высовывались.  А  Римайер  не  пришел  по  ходам  сообщения,  как  мы  ожидали,  а  вышел  откуда-то  из  тьмы,  как  будто  просто  гулял  по  окрестностям  и  набрел  на  наш  окопчик.  Он  появился  ниоткуда,  озаряемый  далекими  сполохами,  постоял  на  бруствере  и  спрыгнул  к  нам,  на  дно  окопа,  где  мы  докуривали  «по  последней»,  забившись  в  свои  щели.  Он  назвался  и  сказал  «пошли»;  хотя  шум  стоял  адский,  мы  его  как-то  услышали,  разом  зашевелились  и  пошли  за  ним,  как  цыплята  за  наседкой.

За  «зеленкой»  он  уложил  нас  в  полную  гнилой  водой  и  пиявками  канаву,  которая  тянулась  вдоль  минного  поля,  улегся  сам  и  принялся  смотреть  куда-то  в  бинокль.  Насмотревшись,  он  молча  пополз  по  траве,  а  мы  поползли  за  ним  –  и  так  ползли  мы  чуть  ли  не  час,  потому  что  Римайер  часто  останавливался,  и  мы  тоже,  так  что  мы  даже  высохли,  ночь  стояла  какая-то  необычно  жаркая.  Так  мы  и  оказались  на  той  стороне  поля  и  минут  через  сорок  добрались  до  какой-то  заброшенной  фермы.  И  тут  начались  наши  неприятности.

В  назначенном  месте  нас  никто  не  ждал,  а  когда  истек  час,  отведенный  Римайером  на  ожидание,  все  равно  никто  не  пришел.  Римайер  скомандовал  «домой»,  и  мы  пошли,  а  я  всё  думал,  что  вот-вот  начнёт  светать,  и  нас  на  тропке  через  минно-картофельное  поле  будет  отлично  видно  даже  слепому.  А  еще  я  страшно  злился  на  Римайера,  потому  что  никакого  часа  на  ожидание  в  нашей  задаче  не  было:  пришли  –  встретили  /  не  встретили  –  ушли.  Заговоренный  Римайер  нарушил  приказ,  а  нас,  незаговоренных,  подставил.

Так  оно  и  вышло:  когда  мы  добрались  до  минного  поля,  уже  показалось  солнце,  и  потянул  ветерок,  согнавший  с  поля  жиденький  туман.  Возвращаться  домой  тем  же  путем,  каким  мы  пришли  сюда,  было  нельзя.  И  Римайер  повел  нас,  как  он  сказал,  «огородами»,  а  на  самом  деле  какими-то  заброшенными  окопами,  где  нас  и  заметили.  И  вот  уже  полчаса  мы  зарываемся  все  глубже  в  землю,  а  по  нам  работает  всё,  что  у  них  там  есть,  и  у  меня  уже  нет  никакой  надежды  вернуться,  а  есть  только  желание  пристрелить  Римайера,  но  увы:  он  ушёл.

Да,  ушёл,  бросил  нас  здесь  подыхать,  а  никто  и  не  дернулся,  чтобы  его  остановить.  И  опять,  как  прошлой  ночью,  когда  он  явился  в  нашем  окопе,  он  шевельнул  губами,  и  сквозь  грохот  и  рёв  мы  услышали  «я  вернусь»,  и  Римайер  был  таков.  А  нас  накрывали  так  плотно  и  прицельно,  как  будто  сам  Римайер  и  корректировал  огонь,  уж  он-то  знал,  где  мы.  А  еще  я  думал  о  том,  что  после  этого  тарарама  нас  могут  попытаться  взять  живыми,  а  это,  всякий  знает,  худшее,  что  на  этой  войне  происходит.  Мне  случалось  видеть  наших,  попавших  в  плен,  точнее,  то,  что  от  них  оставалось,  и  страшнее  ничего  я  не  видел  в  жизни;  и  кто  же  такие  муки  только  выдумывал?  Может,  правду  говорят,  что  на  той  стороне  уже  и  не  люди  вовсе?  И  только  я  об  этом  подумал,  как  всё  стихло;  сделалось  так  тихо,  что  я  услышал,  как  откуда-то  сверху  на  мою  каску  сыплется  земля,  а  где-то  недалеко  потрескивает  горящий  бурьян,  и  я  понял,  что  именно  это  худшее  сейчас  с  нами  и  попытаются  проделать.

И  тут  в  наш  окоп  кто-то  спрыгнул.  Бездумно,  на  каких-то  рефлексах,  я  выхватил  из  ножен  штык-нож  и  чуть  было  не  всадил  его  по  рукоять  в  горло  спрыгнувшему,  но  в  тот  же  момент  кто-то  из  наших  выдохнул  «Римайер».  Моя  рука  повисла,  как  плеть,  а  Римайер  принял  штык  из  моих  ослабевших  пальцев,  с  мягким  щелчком  вернул  его  в  ножны  и  ободряюще  потрепал  меня  по  плечу.  Все  мои  сомнения  и  подозрения,  страх  перед  пленом  и  пытками  и  ненависть  к  Римайеру  в  этот  один  миг  превратились  во  что-то  одно,  огромное  и  прекрасное,  и  я  заплакал,  счастливо  бормоча  «Римайер...  Римайер...  Римайер…»  Тут  наверху  снова  загрохотало,  вдвое  сильнее  прежнего,  Римайер  снова  шевельнул  губами,  сквозь  вой,  гул  и  разрывы  отчетливо  прозвучало  «пойдем»,  и  мы  поднялись  и  пошли.

И  вот  так  вот,  окутанные  дымом  и  опаляемые  огнём,  оглушаемые  воем  и  грохотом,  не  таясь  и  даже  не  пригибаясь  к  земле,  мы  шли  за  Римайером,  и  шли  за  ним,  пока  не  пришли  домой.

IX.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925634
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2021

Вместо предисловия

–  Чем-то  порадуете?  –  не  поднимая  глаз,  холодным  вежливым  голосом  произнес  редактор.

–  В  некотором  роде,  –  ответил  я,  положил  на  стол  тоненькую  рукопись  и  опустился  в  потертое  кожаное  кресло.  Это  кресло  наверняка  помнило  совсем  другие  интонации  в  голосе  хозяина  этого  уютного  кабинета,  до  потолка  заставленного  книгами.  Среди  них  было  и  несколько  моих,  во  всех  отношениях  удачных  книг,  изданных,  распроданных  и  даже  нашумевших,  как  мне  казалось,  совсем  недавно.  Но,  видимо,  редактор,  а  может  быть,  и  кресло  на  этот  счет  придерживались  другого  мнения.

–  В  некотором  роде,  –  повторил  я  и  указательным  пальцем  пододвинул  рукопись  так,  чтобы  ее  название  оказалось  у  редактора  перед  глазами.  Ловушка  сработала:  редактор  удивленно  приподнял  брови,  оторвал  взгляд  от  рукописи  и  уставился  на  меня.

–  Как  это  понимать?  –  наконец,  спросил  он,  не  желая  угадывать,  а  может,  не  желая  терять  своего  неверия  в  чудеса.  Я  ничего  не  ответил,  мысленно  сосчитал  до  пяти,  и  ловушка  захлопнулась:  редактор  схватил  рукопись,  стремительно  откинулся  на  высокую  спинку,  немного  сполз  по  ней,  как  бы  утопая  в  кресле,  и  раскрыл  рукопись.  Откинулся  на  спинку  своего  кресла  и  я:  поза  редактора  означала  его  готовность  прочитать  текст  от  начала  и  до  самого  конца  прямо  сейчас;  он  тем  временем  уже  одолел  первую  страницу  и  скользил  взглядом  по  второй.

«…ничего.  Ровным  счетом  ничего.  Это  началось,  когда  я  вообразил  себя  профессионалом,  забросил  все  прежние  работы,  подработки  и  халтуры  и  засел  в  номере  на  втором  этаже  маленькой  гостиницы  в  центре,  чтобы  целиком  сосредоточится  на  замысле  нового  романа,  под  который  мне  уже  был  выдан  приличный  аванс.  Но  проклятый  замысел,  словно  развращенный  изобилием  времени,  которое  я  готов  был  ему  уделить,  немедленно  улетучился,  и  я  остался  один  на  один  с  пишущей  машинкой.  Даже  хуже:  я  остался  один  на  один  с  самим  собой,  ведь  машинка  мне  не  сопротивлялась  и  не  помогала,  а  просто  ждала,  чем  завершится  мое  со  мной  противостояние  –  а  я  себе  тоже  не  сопротивлялся  и  не  помогал.  А  может  быть,  машинка  всего  лишь  ожидала  стука  или  стуков  в  дверь,  мол,  верните  аванс,  освободите  номер,  оплатите  счета  и  прекратите,  наконец,  корчить  из  себя  писателя!

А  ведь  я  не  корчил!  –  всего  несколько  лет  назад  вышел  мой  первый  роман,  который  я  написал  легко  и  быстро,  как  будто  выпил  стакан  воды.  Второй,  об  опасностях  которого  я  столько  слышал,  потребовал  больше  времени,  но  лишь  потому,  что  я  дал  ему  это  время,  с  удовольствием,  словно  смакуя,  работая  над  текстом.  Третий  я  писал  намеренно  неспешно,  вложив  немало  усилий  в  отработку  стиля.  И  все  эти  романы,  которые  принесли  мне  некоторую  известность  и  кое-какие  деньги,  я  писал  урывками,  ранними  утренними  и  поздними  ночными  часами,  в  поездах,  самолетах,  такси,  провинциальных  гостиницах,  на  подоконниках  и  шатких  столиках  дешевых  кафе,  удивляясь,  но  как-то  отстраненно  и  не  слишком,  что  при  такой-то  жизни  у  меня  неплохо  получается.  А  теперь,  когда  все  мое  время  принадлежало  мне,  не  получалось  ничего.  Ровным  счетом  ничего.

Вот  и  в  тот  день  –  я  помню,  это  было  во  вторник,  около  одиннадцати  утра,  май,  вовсю  цвели  каштаны  –  вот  и  в  тот  день  я  потерпел  обычное  поражение  от  белого  листа  бумаги,  на  котором  мне  снова  не  удалось  напечатать  ни  единого  слова.  Я  пнул  стол,  поднялся  и  вышел  на  балкон  и  подумал,  что  неплохо  бы  броситься  головой  вниз  с  этого  балкона,  жаль,  что  здесь  так  невысоко.  Под  балконом  бодро  катили  автомобили,  шли  говорливые  прохожие,  топтались  голуби.  На  противоположной  стороне  улицы  на  самом  краю  тротуара  стояла  девушка  –  я  уже  видел  ее  прежде,  и  всякий  раз  мне  хотелось  выбежать  на  улицу  и  заговорить  с  ней,  однако  я  никогда  этого  не  делал,  только  провожал  ее  взглядом,  пока  она  не  скрывалась  из  виду.  Какая  может  быть  девушка,  когда  нужно  писать  роман!  –  Но  за  два  месяца  я  не  написал  ни  единой  строчки,  а  девушка  теперь  стояла  на  самом  краю  тротуара  и  смотрела  на  проносившиеся  мимо  машины  так,  словно  выбирала,  под  которую  из  них  броситься.  У  меня  не  возникло  никаких  сомнений:  она  готовилась  совершить  самоубийство.  Не  раздумывая,  я  выбежал  из  номера,  даже  не  прикрыв  дверь,  одним  духом  слетел  на  два  этажа  вниз  по  лестнице,  едва  не  сбив  с  ног  гостиничного  официанта  с  маленьким  подносиком  под  белой  салфеткой,  пронесся  мимо  изумленного  портье,  толкнул  вращающуюся  дверь,  растолкал  людей,  куривших  у  подъезда,  и  заскакал  через  дорогу,  уклоняясь  от  автомобилей  под  возмущенный  рев  клаксонов.

–  Не…  делай…  те…  это…  го!  –  сипло  прокукарекал  я,  совсем  потеряв  дыхание  на  такой  короткой  дистанции,  не  столько  от  усилий,  сколько  от  волнения.  Она  сделала  шаг  назад,  обратно  на  тротуар,  и  я  поднялся  следом.  Так  мы  с  Евой  и  познакомились.

Странное  у  нас  получилось  знакомство.  Ева  умела  внезапно  появляться  и  еще  внезапнее  исчезать,  словно  растворяясь  в  воздухе.  Я  никогда  не  знал,  когда,  где  и  при  каких  обстоятельствах  я  увижу  ее  снова  –  но  это  и  не  имело  значения.  Ведь  в  день  нашего  знакомства  я  вернулся  в  свой  номер,  сел  к  машинке  и  так  бойко  напечатал  первую  главу  романа,  как  будто  мне  ее  диктовали.  И  так  случалось  всякий  раз,  когда  мне  удавалось  найти  Еву  и  побыть  с  нею  хотя  бы  час  –  и  потому  каждое  утро,  едва  проснувшись,  я  отправлялся  на  поиски.  Иногда  мои  поиски  были  безуспешны,  и  тогда  работа  над  романом  замирала.  Я  перечитывал  написанное,  кое-что  исправлял,  но  все  равно  новый  текст  мне  очень  нравился  –  это  был  мой  лучший  текст,  признавался  себе  я,  а  еще  –  что  без  Евы  я  был  бесплодной  и  безнадежной  бездарью.  Если  бы  я  мог  так  писать  теперь!  –  достаточно  открыть  любую  страницу  этого  романа,  чтобы  понять,  о  чем  я  говорю.

Зато  когда  я  все-таки  ее  находил,  награда  ждала  меня  неизменно:  вернувшись  в  гостиницу,  иногда  с  разбитым  лицом  и  в  изорванной  одежде,  я  присаживался  к  машинке  и,  морщась  от  боли,  распухшими  пальцами  печатал  очередную  главу.  Да,  мое  лицо  бывало  разбито,  а  мои  пальцы  выбиты  из  суставов  в  драке!  –  поиски  Евы  иногда  требовали  и  этого,  и  я,  человек  не  столько  мирный,  сколько  трусоватый,  лез  в  драку,  получал  по  морде  и  давал  по  морде,  потому  что  это  того  стоило.  Появляясь  из  ниоткуда,  Ева  сообщала  престранные  вещи,  как  будто  давала  ответы  на  вопросы,  которых  я  ей  еще  не  задавал.  Мне  оставалось  лишь  подобрать  к  ним  правильные  вопросы,  и  это  сразу  же  продвигало  меня  еще  на  одну  главу  к  финалу,  хотя  на  первый  взгляд  ни  вопросы,  ни  ответы  не  имели  отношения  к  роману.  Ведь  Ева  даже  не  знала,  что  я  пишу:  она  не  спрашивала,  чем  я  занимаюсь,  а  сам  я  об  этом  тоже  почему-то  молчал.  А  потом,  когда  очередная  глава  была  дописана,  желание  продолжить  работу  и  написать  следующую  главу  разжигало  во  мне  нечто  вроде  жестокой,  неумолимой  жажды,  какую,  наверное,  испытывают  оборотни  и  вампиры.  И  наутро  я  вновь  отправлялся  на  поиски  Евы.

Помимо  всего  прочего,  она  была  фантастической  девушкой.  Нет  смысла  ее  описывать  –  как  ни  коротки  бывали  наши  встречи,  я  успел  заметить,  что  на  других  она  не  производит  особенного  впечатления.  Ева  была  фантастической  только  для  меня  одного  и  даже  как  будто  специально  для  меня  одного,  словно  пресловутая  половинка,  моя  идеальная  пара.  Но  мы  так  и  не  стали  любовниками:  она  поднялась  в  мой  номер  и  провела  со  мной  ночь  лишь  однажды,  это  случилось  в  тот  день,  когда  я  дописал  роман;  а  наутро  она  исчезла,  на  этот  раз,  кажется,    навсегда,  а  все  мои  поиски  оказались  тщетными.

Я  бы  сжег  роман,  если  бы  это  вернуло  мне  Еву.  Однако  я  не  уверен,  что  это  так  работает;  может  быть,  Ева  вернется,  если  я  начну  писать  новую  книгу.  Но  пока  у  меня  нет  даже  замысла,  и  этот  роман  –  единственное  доказательство,  что  Ева  существует,  а  я  на  что-то  способен.  Ведь  с  тех  пор,  как  она  исчезла,  этот  короткий  текст  –  все,  что  мне  удалось  написать,  как  будто  меня  покинула  не  Ева,  а...»

–  Моя  жизнь,  –  медленно,  как  бы  в  раздумье  прочитал  вслух  редактор  название  рукописи  и  поднял  на  меня  глаза.  Теперь  он  смотрел  на  меня,  как  когда-то  прежде,  –  с  ожиданием.

–  Вместо  предисловия,  –  ответил  я  на  непрозвучавший  вопрос  редактора,  выложил  на  стол  перед  ним  толстую  папку  с  романом,  поднялся  и  вышел  из  кабинета,  плотно  притворив  за  собой  дверь.

Мне  предстояли  поиски.

IX.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924432
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.09.2021

Другие голоса

У  некоторых  писателей  бывает  больше  одного  голоса  -  и  тогда  они  работают  в  разных  жанрах.  Иногда  голоса  одного  писателя  так  не  похожи  между  собой,  что  ему  или  ей  приходится  брать  псевдоним,  создавать  новый  литературный  юзернейм  для  входа  в  новый  жанр.

А  бывает  иначе:  голос  хорошо  знакомый  и  даже  любимый,  но  вот  история,  рассказанная  этим  голосом...  -  нет,  ну  никак  не  может  быть,  чтобы  это  рассказывал  старый  добрый  Имярек.  Так  у  меня  вышло  с  "Вином  из  одуванчиков"  -  если  бы  я  начал  читать  Брэдбери  с  этой  повести,  я  бы  очень  скоро  предал  забвению  даже  его  имя;  но  нам  повезло,  мы  встретились  на  берегу  сухого  марсианского  канала,  и  наше  знакомство  переросло  в  крепкую  дружбу.

А  с  Труменом  Капоте  (1924-1984)  получилось  наоборот:  возбуждаемый  восторгами  критиков,  я  раз  за  разом  брался  за  "Луговую  арфу"  (ака  "Голоса  травы")  и  "Другие  голоса,  другие  комнаты"  -  и  разочарованно  откладывал  обе  книги.  А  ведь  по  всему  выходило,  что  должны  они  были  мне  понравится,  но  они  не  нравились  почти  совсем  -  то  есть  книги  нет,  а  голос  все-таки  да.  И  тогда  я  подошел  к  проблеме  с  другой  стороны  и  взялся  за  рассказы  Капоте  вместо  романов.  Начал  со  сборника  49-го  года  "Дерево  ночи  и  другие  рассказы"  -  и  не  прогадал.  Голос  Капоте,  который  мне  уже  нравился,  принялся  рассказывать  одну  за  одной  истории,  от  которых  невозможно  оторваться.  Непредсказуемые,  сновидческие,  пронзительные,  ложились  они  одна  за  одной  в  копилку  моей  памяти.

Рассказ  -  обманчиво  простой  жанр:  это  очень  маленькое  пространство,  на  котором  негде  развернуться;  считается  каждое  слово,  а  слабые  фразы  просто  недопустимы  -  спугнешь  читателя,  потому  что  мир  рассказа  виден  сразу  весь,  от  доски  до  доски,  не  то  что  мир  романа,  где  всегда  есть  множество  запасных  плацдармов.  Со  сборников  рассказов  приходится  так  же  сложно,  как  бродячему  фокуснику  с  гастролями:  в  одном  местечке  дважды  один  фокус  показывать  нельзя,  закидают  помидорами  или  даже  побьют.  И  с  этим  справляется  Капоте:  для  каждого  рассказа  он  придумывает  новые  лекала,  которые  использует  только  раз.

Так,  дорожная  история,  как  будто  бы  обещая  нечто  мистическое,  на  последней  фразе  превращается  в  криминальную  -  и  этот  unhappy  end  дарит  читателю  если  не  счастье,  то  облегчение,  потому  что  напряжение  на  нескольких  страницах  было  доведено  до  предела  ("Дерево  ночи").  Не  напряжение,  а  настоящий  ужас  сопровождает  чтение  "Мириэм"  -  ты  сам  делаешься  пожилой  леди,  бессильной  перед  внешне  милым,  загадочным  и  таким  пугающим  существом  -  а  после  первого  финала,  когда  леди  и  читателя  охватывает  некоторая  неловкость,  Капоте  делает  "поворот  винта"  и  добивает  читателя  и  леди  вторым,  по-настоящему  жутким  финалом.  Все  это  невероятно  -  и  в  то  же  время  как-то  очень  по-настоящему,  так  же  просто  и  загадочно,  как  жизнь.

Но  мой  фаворит  -  "Дети  в  день  рождения".  Рассказчик-подросток  повествует  в  манере  "Убить  пересмешника"  -  но  не  первым  голосом  романа,  а  одним  из  мальчишеских  голосов.  Это  как  если  бы  история  была  рассказана  не  Джин-Луизой  Финч,  а  ее  старшим  братом  Джимом  -  вот  как  это.  Поэтому  в  рассказе  столько  драк  и  хулиганских  выходок  -  и  поневоле  вспоминаешь  оспариваемое  утверждение  старины  Хэма,  что  вся  американская  литература  вышла  из  "Приключений  Гекльберри  Финна".  Главная  героиня  мисс  Боббит  -  это  Пеппи  Длинный  Чулок,  перебравшаяся  из  сказочного  мира  в  мир  реальный,  существо  в  высшей  степени  очаровательное,  "неординарное  и  дискретное"  в  смысле  эссе  Тараса  Прохасько  "Говоріть  тихіше"  (https://zbruc.eu/node/106898)  -  и  потому  читатель  вместе  с  рассказчиком,  его  братом  Билли  Боббом,  сестрицой  Розальбой  и  всем  городком  обречен  сначала  удивиться,  потом  влюбиться,  а  затем  и  расплакаться...

Все,  сказано  достаточно!  -  бегите  читайте,  если  еще  не  читали,  и  для  вас  короткая  проза  Капоте  станет  таким  же  счастливым  открытием,  каким  она  стала  для  меня.

06.IX.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924181
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.09.2021

Бабушкина сказка

Когда  бабушкина  старшая  дочь  переехала  из  Херсона  в  Крым,  на  полуостров  принялась  ездить  и  бабушка  -  а  ездила  ли  она  туда  прежде,  я  не  знаю.  Но,  похоже,  нет,  потому  что  эти  поездки,  иногда  длившиеся  месяц-другой,  заметно  отразились  на  нашем  образе  жизни.  Крым,  в  общем-то,  был  рядом,  но  оказался  неожиданно  далеко  -  только  не  географически,  а  культурно.  Первым  изменился  наш  стол:  на  нём  теперь  всегда  было  много  зелени,  но  преобладала  кинза;  зелень  подавалась  целыми  блюдами,  и  ее  непременно  нужно  было  всю  "поедать",  как  говорила  бабушка.  А  еще  теперь  в  бабушкином  доме  выпекался  крымско-татарский  пирог  с  японским  боевым  названием  "кубэтэ"  и  с  нашим  местным  херсонским  колоритом:  в  оригинале  основу  пирога  составляла  баранина,  однако  в  Херсоне  тогда  баранины  не  водилось,  и  бабушка  заменила  ее  говядиной,  которой    было  вдоволь  и  недорого.  Этот  пирог  сразу  пришелся  нам  всем  по  вкусу,  и  в  моем  доме,  которым  я  со  временем  обзавелся,  он  сделался  одним  из  фирменных  блюд,  которое  нам  удается  лишь  попробовать:  младший  обожает  кубэтэ  и  может  один  заглотать  его  целиком.

Не  только  крымско-татарский  пирог,  но  и  крымские  татары  очень  полюбились  бабушке:  она  постоянно  расхваливала  их  трудолюбие  и  обязательность,  а  еще  -  невероятное  изобилие  и  дешевизну  всяческой  еды,  их  трудами  производимой.  Это  казалось  довольно  странным:  я  к  тому  времени  в  Крыму  бывал  только  в  Керчи,  а  Керчь  никаким  изобилием  не  отличалась.  Даже  напротив:  несколько  местных  гастрономических  изюминок,  вроде  пышек  на  Ленина  и  цыплят  табака  в  "Уюте"  на  той  же  Ленина,  обретались  в  тощей  скудости,  наведенной  летними  набегами  "бледнолицых"  и  перебоями  крымского  снабжения.  Полагаю,  бабушкины  рассказы  о  крымском  продовольственном  чуде  объяснялись  тем,  что  ездила  она  не  в  полуголодную  Керчь  или  на  узкую,  как  Чили,  полоску  ЮБК,  а  в  крымскую  внутреннюю  Монголию  -  в  Симферополь.  Когда  через  несколько  лет  все  эти  поездки  и  разговоры  завершились  переездом  бабушки  в  Крым,  съездил  туда  и  я  и  обнаружил,  что  Симферополь  и  в  самом  деле  мало  похож  на  крымские  прибрежные  города  и  поселки.  С  ними  его  связывают  лишь  транспортные  и  пересадочные  уз(л)ы  -  вокзал,  аэропорт,  экзотический  скоростной  троллейбус  и  еще  более  экзотическое  крымское  такси  -  а  больше,  пожалуй,  ничего.

Нужно  было  знать  мою  бабушку,  чтобы  в  полной  мере  ощутить  великолепие  ее  крымских  трофеев.  Она  пела  им  настоящую  осанну,  денно  и  нощно,  многословно  и  красноречиво,  так  что  та  же  вонючая  кинза  превращалась  в  разрыв-траву  и  таила  секрет  вечной  жизни,  а  пирог  кубэтэ  становился  дежурным  блюдом  царского  двора  в  Неаполе  Скифском.  И  это  было  еще  не  все:  Симферополь,  судя  по  всему,  представлял  собой  нечто  вроде  уголка  Эдема,  по  какому-то  недосмотру  властей  и  престолов  все  еще  доступного  простым  смертным.  Страстный  земледелец,  бабушка  принялась  таскать  из  этого  уголка  саженцы  и  семена,  так  что  скоро  на  нашей  херсонской  даче  взошли  крымские  персики  и  даже  инжир.  Персики  плодоносили  так,  что  каждую  ветвь  нужно  было  подпирать  колышком,  иначе  отягощенные  урожаем  ветви  разламывали  стволы.  Инжир  пока  еще  не  плодоносил,  но  рос  так  стремительно  и  мощно,  что  мы  уже  вполне  ощущали  вкус  фиг  и  сглатывали  слюну,  пробегая  под  его  разлапистыми  листьями.  Увенчалось  все  это  великое  переселение  добычей  и  доставкой  цветка,  о  котором  бабушка  рассказывала  что-то  вроде  тех  историй,  которые  ходили  о  суданской  розе,  мол,  за  попытку  вывоза  из  страны  хотя  бы  ее  изображения  -  смертная  казнь  через  повешение  с  последующим  обезглавливанием  и  утоплением  главы  в  соляной  кислоте.  Короче,  это  было  редкостное  растение,  сугубо  симферопольское,  к  вывозу  из  Крыма,  разумеется,  запрещенное,  невероятно  прекрасное,  обладающее  уникальными  декоративными,  целебными  и  даже  магическими  свойствами,  крайне  прихотливое  и  нежное  даже  для  нашего  южного  Херсона.  Но  уж  если  оно  стараниями  рачительного  цветовода  выживет  и  зацветет,  то  будет  этому  цветоводу  невероятное  счастье,  а  все  прочие  цветоводы  утопятся  в  Днепре  от  зависти,  но  и  в  смерти  им  не  будет  покоя,  потому  что  даже  мертвые,  они  продолжат  завидовать.

В  общем,  мы  вкопали  эти  скрюченные  вялые  побеги  вдоль  тропинки  у  домика  и  по  настоянию  бабушки  водрузили  над  ними  довольно  обширную  решетку.  Растеньица,  даром  что  (см.выше),  тут  же  принялись  карабкаться  по  решетке,  скоро  всю  ее  заплели  и  полезли  на  крышу  и  абрикосу,  развесив  и  там  свои  по  нашим  херсонским  меркам  скромные  листочки,  прикрепленные  к  тонким  лиловым  стеблям.  Больше  всего  это  растение  напоминало  неряшливую  маскировочную  сетку,  так  что  мы  несколько  разочаровались  -  но  потом  эти  стебли  увесились  продолговатыми  бутонами,  которые,  измотав  нас  ожиданием,  раскрылись  все  одновременно,  распахнулись  мгновенно,  как  зонтики,  словно  под  той  самой  маскировочной  сеткой  сидел  целый  батальон  солдат  с  зонтиками  на  изготовку,  которые  и  раскрыл  по  команде.

Цветы  и  в  самом  деле  оказались  необыкновенными  -  и  ничего-то  в  нашей  херсонской  флоре  не  могло  с  ними  тягаться.  Конечно,  наше  воображение  было  так  подогрето  неумолчными  рассказами  бабушки,  что  мы  вполне  могли  видеть  невероятное  и  даже  невозможное  в  самых  обычных  цветочках,  -  бабушка  таки  умела  и  любила  убеждать!  А  может,  свою  роль  сыграл  вынужденный  переезд  растения  из  несколько  засушливого  Крыма  на  благодатный  остров  посреди  Днепра  -  но  цветы  получились  огромные,  фиолетово-синие,  да  еще  и  светящиеся,  так  что  вокруг  нашего  скромного  домика  и  над  его  крышей  появился  голубоватый  ореол,  особенно  хорошо  заметный  ночью  и  даже,  наверное,  видимый  из  космоса,  а  мы  вполне  ощутили  всю  уникальность  свойств  этого  растения.  Это  была  сказка,  ожившая,  но  так  и  не  ставшая  прозаичной  былью;  true  lies,  правдивая  ложь,  но  без  единого  намека  и  урока,  а  просто  -  сказка,  рассказанная  бабушкой,  а  теперь  наяву  представшая  перед  нашими  изумленными  глазами.

"Клематисы!"  -  торжественно  провозгласила  бабушка,  стоя  под  их  экзотическим  пологом  и  озирая  дело  рук  своих,  а  оно  со  всех  сторон  протягивало  к  ней  дружественные  усики,  стебельки,  побеги  и  цветы,  озаряя  ее  мягким  голубым  сиянием.  Разумеется,  слово  "клематисы"  обозначало  не  только  название  растения  -  в  том,  как  оно  звучало  в  бабушкиных  устах,  был  целый  рассказ,  даже  эпос,  легенда  и  миф  о  земле  обетованной,  текущей  молоком  и  медом,  имя  которой  -  Крым...

А  потом  бабушка  переехала  в  Симферополь;  через  какое-то  время  персики  на  даче  и,  по  слухам,  на  всей  Украине,  начали  болеть  и  вырождаться,  так  что  больше  никаких  подпорок  для  ветвей  им  не  требовалось;  крысы  сожрали  корень  у  нашего  инжира,  и  дерево  пропало,  так  ни  разу  и  принеся  нам  хотя  бы  одного  плода;  клематисы  принялись  мельчать,  дичать  и  со  временем  совсем  исчезли,  словно  отправившись  обратно  в  сочиненную  бабушкой  сказку,  а  на  их  месте  сам  собой  произрос  самый  обыкновенный  девичий  виноград.  Время  шло,  и  мое  воспоминание  о  клематисах  даже  мне  самому  казалось  выдумкой  -  нет,  откуда,  разве  бывает  что  доброе  из...

...а  тридцать  лет  спустя  я  увидел  их  в  каком-то  киевском  дворе  -  довольно  крупные  фиолетовые  цветы,  однако  ничего  такого,  при  нынешнем-то  флористическом  изобилии,  какими  же  дураками  мы  были...  -  но  мой  скепсис  умер,  едва  зародившись.  Очарование  давней  бабушкиной  сказки  ожило  и  вновь  овладело  мной,  а  над  огромными  сине-фиолетовыми  цветами  снова  засиял  голубоватый  ореол.

VII.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920786
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.07.2021

Вродило

«Вродило»  -  ось  і  все,  на  що  спромігся  Микола,  коли  дошкандибали  з  дружиною  до  свого  паю,  до  якого  він  не  ходив  аж  відтоді,  коли  засіяв  його  навесні  кукурудзою,  аби  не  гуляла  земля.  А  далі  його  думки  оніміли,  знесилені  всім,  вкладеним  у  це  одненьке  слово,  в  якому  було  і  божевільно  спекотне  літо  без  жодного  дощу,  яке  перетворило  всю  городину  в  їхній  околиці  на  немічне  бадилля,  а  річку  на  всохлий  рівчак;  і  фермер,  який  чи  не  десять  років  так-сяк  давав  раду  їхнім  паям,  доки  не  кинув  їх  через  постійні  неврожаї  та  подався  деінде;  і  тимчасова  робота  на  будівництві,  яка  висотала  з  нього  всі  жили,  перш  ніж  рух  на  будмайданчику  зупинився,  а  поліція  перед  замкненими  воротами  повідомила  юрбі,  що  тепер  вони  свідки  у  справі  про  шахрайство  у  особливо  великих  розмірах,  і  та  юрба  миттю  розчинилася  в  повітрі,  як  і  вкрадені  в  неї  та  інвесторів  гроші;  і  дах  їхньої  хати,  який  вже  стільки  років  поспіль  терпляче  очікував  капітального  ремонту,  а  цим  літом  чомусь  вирішив  більше  не  чекати  та  провалився  –  може,  знав,  що  дощу  скоро  не  буде?  –  і  ще  багато  таких  самих  нещасливих  подій  вклалося  у  одне  коротке  слово,  в  якому  водночас  мерехтіла  хай  і  примарна,  але  все  ж  таки  надія.  Адже  вродило!

Кукурудза  стояла,  мов  зелена  стіна  заввишки  з  людину.  Потужні  стебла  товщиною  з  Миколину  руку,  що  міцно  трималися  вузлуватим  корінням  за  грудкувату  перепечену  землю,  рясніли  здоровенними  початками.  Їх  прикрашали  пишні  султани  рильця,  вже  всохлі  та  витончені  на  кінчиках,  але  все  ще  соковито-зелені  там,  де  волосини  зникали  в  листі,  що  обгортало  важки  налиті  качани  –  не  два-три,  а  чотири-п’ять  чи  навіть  шість  на  кожному  стеблі!  Сусідські  посіви,  де  також  сіяли  навесні  кукурудзу,  здавалися  чудернацькими  дослідними  полями  для  вивчення  хвороб  і  мутацій,  що  упосліджували  цю  культуру,  таке  там  все  було  присадкувате,  немічне  та  вбоге.  Таке,  він  пригадав,  виростало  на  батьківському  городі  після  того,  як  одного  нещасного  дня  з  колгоспної  аміачної  цистерни,  що  височила  на  бетонних  палях,  витекли  добрива,  стрімким  потоком  пройшли  через  їхнє  обійстя  та  город  –  і  відтоді  там  все  росле  отаке,  ніяке,  а  земля  назавжди  просякла  аміачним  смородом  і  ніколи  не  відновилася.

Але  Миколині  гектари  були  інші:  їх  неначе  хто  сюди  з  якоїсь  аграрної  виставки  перетягнув!  –  ні,  скільки  він  за  все  життя  бачив  кукурудзи,  але  такої  –  ніколи;  це  ж  скільки  тут  буде  центнерів  з  усіх  24  родинних  гектарів,  якщо  з  кожного  вийде  ну  ніяк  не  менше  ніж..?  Та  навіть  ця  нескладна,  проте  вражаюча  арифметика,  що  тепер  відбувалася  в  Миколиній  голові,  також  вклалася  та  зручно  розташувалася  у  тому  «вродило».

Микола  зиркнув  на  дружину:  напевне,  їй  тепер  також  інших  думок  нема,  крім  отого  «вродило»,  натомість  колись,  зовсім  не  так  давно,  здається,  лише  вчора,  лише  одне  спадало  їм  обом  і  одночасно  на  думку,  коли  опинялися  вдвох  і  сам-на-сам  із  отаким  зеленим  ланом.  Мовчки  йшли  вони  тоді  в  перше-ліпше  запашне  духмяне  зелене,  падали  просто  неба,  і  те  небо  ставало  єдиним  мовчазним  свідком  їхніх  пристрасних  любощів,  що  лишали  по  собі  щасливу  втому,  рясний  піт  і  понівечені  стебла.  Ніби  вчора  те  все  було,  а  насправді  давно!  –  і  сумував  Микола  за  тим,  і  нічого  вдіяти  з  тим  не  міг:  життя  якось  непомітно,  але  неухильно  та  невідворотно  зробилося  важким,  як  робота,  якої  на  селі  та  навіть  у  місті  було  дедалі  менше,  а  платили  за  неї  відверті  копійки;  їжа  стала  непоживною  та  більше  не  відновлювала  сил;  навіть  сон  тепер  був  такий  самий  виснажливий,  як  та  жебрацька  робота.  Та  все  це  сталося  не  через  кризи,  перехідну  економіку,  реформи  та  корупцію,  про  які  торочили  зранку  до  ночі  по  радіо  та  телевізії,  а  надто  перед  черговими  виборами,  а  через  те,  що  Микола  більше  не  кохався  з  дружиною  або  вона  не  кохалася  з  ним  –  ось  в  цьому  він  був  упевнений.  А  не  кохалися  вони  через  те,  що…  хтозна,  що  воно  таке?  –  Може,  щастя?  Може,  то  їхнє  молоде,  сповнене  надій  щастя  штовхало  їх  колись  у  ліжка,  стіжки,  кущі  та  будь-де,  де  можна  було  кохатися,  а  може,  то  їхні  любощі  продукували  те  щастя?  Відповіді  на  це  питання  Микола  не  знав,  але  шукав,  але  ось  тепер,  коли  він  укотре  подумки  промурмотів  «вродило»  та  зиркнув  на  дружину,  всі  ці  сумні  міркування  немов  вітром  видуло  йому  з  голови:  вона,  що  напевно  тепер  також  про  те  саме  гадала,  мріяла  або  згадувала  отим  одним  словом,  зиркнула  на  Миколу  у  відповідь,  і  було  в  тому  погляді  саме  те,  що  бачив  він  колись;  без  вагань  потяг  він  її  за  зелену  запашну  стіну,  яка  надійно  та  приязно  приховала  їх,  і  лише  небо  мовчки  спостерігало  за  тим,  чого  між  ними  вже  так  давно  не  відбувалося…

Цей  сарайчик  з’явився  на  Миколиних  гектарах  через  те,  що  тут  з  землі  стирчав  камінь;  звідки,  чому  –  невідомо,  адже  в  їхньому  степовому  краю  не  те  що  гір,  навіть  пагорбів  годі  було  шукати.  А  отут,  посеред  колись  колгоспного,  а  тепер  приватного,  нарізаного  на  паї  лану  з  надр  випирала  верхівка  кам’яної  брили  на  кшталт  тих,  з  яких  був  складений  той…  як  його…  та  Стоунхендж  же  ж!  Вона  була  пласка,  як  стіл,  і  на  цьому  столі  Микола,  якому  з  його  вічним  «щастям»  розпайювали  землю  з  брилою,  поставив  свій  сарайчик.  Добре,  що  змастив  замок,  коли  від’їжджав  на  те  шахрайське  будівництво:  замок  відімкнувся  напрочуд  легко,  і  засапане  розпашіле  подружжя  змогло  сховатися  від  безжального  сонця  під  дахом  сарайчика,  в  якому  знайшовся  й  величезний  бідон  із  водою,  привезеною  сюди  з  джерела  ще  навесні.  Вода  відгонила  металом,  але  вибору  не  було,  і  вони  жадібно  пили  ту  воду  по  черзі,  притискаючи  руку  до  пошерхлих  боків  бідону,  на  яких  їхні  пальці  миттю  зустрічалися  та  спліталися  так,  як  вони  самі  ось  щойно  спліталися  посеред  зеленого  лану.

-  Вродило!  –  нарешті  вперше  вголос  вимовив  Микола,  а  Катерина  кивнула  та  всміхнулася  йому  так,  як  всміхалася  колись,  щоразу,  коли  він  до  неї  щось  казав  або  просто  на  неї  дивився.  Миколі  здалося,  що  час  рушив  назад,  що  повернулася  його  молодість,  що...  Втім,  мрії  мріями,  а  треба  ж  і  врожай  оцінити  та  вирішити,  що  з  ним  робити.  Він  намацав  легеньку  металеву  драбину,  виніс  її,  приставив  до  стіни,  виліз  на  дах  сарайчика,  куди  за  хвилину  видерлася  й  Катерина.  Стоячи  на  даху,  вони  спостерігали  свій  величезний  зелений  квадрат  кукурудзи,  аж  до  видноколу  один  зелений,  до  якого  з  усіх  боків  тулилися  порожні  ділянки,  де  землю  кольору  дешевого  какао  встеляло  полегле  всохле  бадилля.  Нікому  нічого  не  вродило,  а  оце  тільки  їм  і  пощастило!  –  і  вони  мимоволі  стискали  долоні  одне  одного.

-  А  то  там  не  череда  до  нас  вдерлася?  –  стурбовано  вигукнула  Катерина  та  вказала  йому  на  західний  край  кукурудзяного  квадрату,  де  верхівки  стеблин  коливалися  так,  наче  між  рядами  сунули  огрядні  коров’ячі  туші  з  роздутими  від  соковитої  кукурудзи  боками.  Чвалають,  чавлять,  топчуть,  ламають,  лишають  гарячі  млинці  кізяків,  а  головне,  жують,  перетирають,  без  упину  наминають  їхній  врожай,  набивають  всі  свої  чотири  шлунки  за  їхній  рахунок,  Микола,  здається,  почув  їхнє  задоволення  чавкання…

-  Череда!!!  Ат,  падлюки!  –  заревів  Микола  та  мало  не  стрибнув  із  сарайчика  долі,  аби  нагнати  худобу.  Йому  на  думку  не  спало,  як  череда  могла  опинитися  тут,  коли  лише  сьогодні  вранці  він  бачив,  як  гнали  корів  на  пасовище,  яке  лежало  понад  всохлою  річкою  та  зовсім  в  іншій  стороні.  Він  ухопив  у  сараї  держак  від  лопати  та  чимдуж  побіг  туди,  де  повільно  коливалися  могутні  стебла.

-  Миколо!  Миколо!!!  –  раптом  забриніло  понад  полем,  і  Микола  зупинився  та  озирнувся,  тому  що  голос  Катерини  був  сповнений  такого  пронизливого  жаху,  що  він  аж  гусячої  шкірою  вкрився  попри  спекотний  день,  а  волосся  на  потилиці  стало  сторч.

-  Миколо!!!  Назад!  –  волала  дружина,  вимахуючи  руками  та  не  відводячи  очей  від  того,  що  їм  щойно  здалося  чередою,  що  травила  їхнє  кукурудзяне  щастя.  Микола  знов  глянув  у  бік  череди  та  сполотнів:  оті  огрядні  туші  з  опуклими  боками,  які  він  уявляв  собі  між  кукурудзяних  рядів,  тепер  усі  разом  і  з  неймовірною  швидкістю  рушили  до  нього,  причому  ті  корови,  що  знаходилися  ліворуч  і  праворуч,  забирали  в  сторони,  аби  обійти  його  з  обох  боків,  тобто  оточити.  Він  спершу  закляк,  та  коли  понад  зеленим  бадиллям  з’явилися  та  почали  здійматися  дедалі  вище  якісь  гострі  сірі  вирости,  на  кшталт  акулячих  спинних  плавників,  що  він  їх  бачив  колись  по  Діскавері,  він  прийшов  до  тями,  розвернувся  та  помчав  до  сарайчика.

-  Миколо!  –  знову  верескнула  Катерина,  а  він  вже  ліз  драбиною  на  дах  і  за  мить,  засапаний,  стояв  поруч  із  нею  та  вдивлявся  в  свої  гектари.  Та  щойно  він  видерся  на  дах  і  втягнув  слідом  драбину,  будь-який  рух  у  кукурудзі  припинився.  Миколо  щосили  тер  очі:  чи  то  здається,  що  ті  кляті  потвори  онде  там  і  там  і  там  і  скрізь,  чи  то  просто  ввижається?

-  Гей!  –  гукнув  він  щосили,  але  голос  його  над  безкраїм  полем  пролунав  ледь  чутно,  наче  одразу  впав  у  ту  кукурудзу  та  загубився  в  ній.  Височенне  бадилля,  в  якому  Миколо  щойно  бігав,  як  у  лісі,  стояло  нерухомо;  навіть  вітерець  не  ворушив  жоден  листок,  не  куйовдив  жодного  рильця.  Над  темно-зеленими  соковитими  заростями  панувала  суцільна  тиша,  навіть  жайворонки  не  свистіли,  тільки  серце  калатало  у  вухах.

-  Це  що  ж  то  воно  таке?  –  видушила  з  себе  Катерина,  а  Микола  безпорадно  знизав  плечима,  не  в  змозі  відірвати  очей  від  кукурудзи.  Все  в  ньому  збурилося  проти  долі,  яка  стільки  років  підкидала  йому  прикрощі  та  капості,  а  ось  тепер,  коли  йому  вряди-годи  пощастило,  все  обернулося  на  якусь  незбагненну  та  на  диво  страшну  маячню!  –  та  всі  ці  думки  та  збурені  почуття  знову  вклалися  йому  в  одне-єдине  слово  –  те  саме,  яке  він  стільки  разів  благоговійно  повторив  нині  зранку.  Та  тепер  те  «вродило»  бриніло  такою  пекучою  знущальною  нотою,  що  ним  можна  було  шмагати,  як  батогом.  О,  саме  так,  батогом,  нагнав  би  він  череду  та  її  недбалого  пастуха,  що  потравив  йому  поле,  та  хазяїв,  які  винайняли  такого  нездару,  якби  то  були  корови  та  якби  мали  вони  собі  пастиря.  Але  це  не  корови,  а...

-  А  що  воно?  –  знов  запитала  Катерина,  а  він  знову  промовчав,  хоча  аж  кипіло  йому  все  всередині,  аж  тут  якийсь  спогад  ворухнувся  в  голові,  і  від  того  спогаду  Миколі  підкосилися  ноги,  він  якось  раптом  страшенно  зморився  та  не  сів,  а  впав  на  дах.

-  Насіння…  -  прошепотів  сам  до  себе  ледь  чутно,  але  Катерина  розібрала.

-  Насіння?!!  А  ти  в  кого  брав?!!  Чи  не  в...  –  але  промовляти  ім’я  не  було  потреби.  Лише  один  був  у  районі  продавець  насіння,  який  пропонував  найнижчі  ціни  та  розрахунок  аж  восени,  сам  безкоштовно  привозив,  а  за  потреби  приганяв  і  трактор  із  сівалкою,  і  загалом  будь-яку  техніку.  Ані  Микола,  ані  його  односельці  не  купували  в  нього  нічого,  але,  здається,  справи  в  того  були  не  кепські:  з  темна  до  темна  гасав  той  навколишніми  селами  на  новенькому  чистенькому  яскраво-червоному  джипі,  на  який,  здається,  й  курява  не  сідала,  й  багнюка  не  бралася;  що  не  день,  тягнув  за  собою  причепа  з  насінням  або  гнав  трактора  або  комбайна,  завжди  сам-один,  завжди  усміхнений  та  охайний,  просто  взірець,  зразок  і  уособлення  успіху.  Та  цієї  весни,  коли  Миколині  справи,  здавалося,  пробили  не  чергове,  а  вже  останнє  дно,  він  спокусився  пропозицією  та  взяв  у  цього  молодчика  у  борг  насіння  кукурудзи,  яке  той  і  доставив  на  пайові  гектари  охайною  вантажівочкою,  і  засіяв  новеньким  трактором  із  якоюсь  неймовірною  сівалкою.  «Це  тобі  на  здачу!  -  пожартував  продавець.  -  Не  хвилюйся,  це  насіння  вродить  так  вродить!»  -  додав  він,  потиснув  Миколі  руку,  вмостився  на  шкіряному  сидінні  своєї  червоної  автівки,  ляснув  дверцятами  та  за  мить  зник  за  хмарою  куряви.

-  Насіння…  -  знову  прошепотів  Микола,  а  Катерина  заволала  над  його  головою:

-  А  бодай  тобі  руки  всохли,  якими  ти  ту  падлючу  лапу  тиснув!  Тобі  ж  казали  нічого  в  нього  не  брати,  що  ж  ти  наробив!  –  і  Микола  пригадав,  що  і  фермер,  який  десять  років  бідував  на  їхніх  паях,  і  голова  сільради,  і  голова  району  щороку  попереджали  селян  про  якесь  ГМО  і  веліли  з  тим  типом  на  джипі  не  зв’язуватися.  А  що  воно  таке,  те  ГМО,  ніхто  не  казав,  аж  ось  тепер  воно  онде  там  швендяло  у  кукурудзі  та,  здається  поволі  оточувало  їхній  сарай.  Микола  підхопився  та  гаркнув:

-  Стули  пельку!  –  а  сам  втупився  в  зелене.  Справді,  рух  у  кукурудзі  відновився:  невидимі,  лише  за  коливанням  стебел  вгадувані  створіння  рухалися  ніби  хто  куди,  але  поступово  формували  якийсь  порядок  навколо  сарайчика.  За  лічені  хвилини  рух  знову  припинився,  але  Микола  встиг  помітити,  де  саме  зупинилася  кожна  з  невидимих  істот  –  і  тепер  він  знав,  що  в  кукурудзі  утворилося  коло,  а  відстань  між  тими,  хто  його  утворив,  замала,  аби  якось  проскочити:  надто  стрімко  те  ГМО  рухалося,  він  вже  сьогодні  бачив.

Аж  тут  щось  торкнулося  його  обличчя,  і  він  відчув  наче  якесь  полегшення.  Він  підвів  очі:  так  і  є,  доки  вони  тут  займалися  казна  чим  у  кукурудзі,  сонце  схилилося  до  обрію,  а  оце  полегшення  –  це  перший  подув  нічної  прохолоди.

-  Миколо,  що  нам  робити?  –  запитала  Катерина,  а  він  знову  знизав  плечима,  а  тоді  раптом  щаслива  згадка  сповнила  його  надією,  і  він  хапнув  себе  за  кишеню.  Порожньо.  Мабуть,  загубив  мобілку,  коли  бавився  з  Катериною  у  кукурудзі,  а  вона  свою  забула  вдома,  він  пригадав,  що  бачив  її  на  підвіконні,  коли  вони  вирушали  в  поле.  Якось  неприродньо,  аж  хворобливо  знесилений  та  збайдужілий,  він  мовчки  сів  на  дашку,  звісив  ноги  та  втупився  в  кукурудзу.  Катерина  ляснула  його  долонею  по  потилиці,  спустила  драбину  та  почала  спускатися  нею  –  і  тією  ж  миті  приховане  в  кукурудзі  коло  зробилося  видимим  і  почало  стискатися,  наближаючись  до  сарайчика.  Катерина  верескнула,  злетіла  назад  на  дашок,  а  драбина  впала  на  землю  –  і  щось  одне  з  того  кола  рвонуло  до  драбини,  потужно  розсуваючи  собою  стебла  та  підносячи  над  ними  сірий  гострий  виріст,  та  за  кілька  метрів  до  краю  поля  воно  зупинилося,  а  тоді  притьмом  повернулося  назад,  так  що  ані  Микола,  ані  Катерина  не  змогли  його  роздивитися.  Втім,  того,  що  вони  бачили,  було  цілком  достатньо:  ніхто  з  них  не  наважився  би  спуститися  з  даху,  навіть  якщо  б  драбина  не  валялася  безпорадно  під  стіною  сараю.

Між  тим  сонце,  відбуявши  свої  вечірні  кольори,  розпеченим  стіжком  зникло  за  виднокраєм.  В  його  останніх  променях  Микола  та  Катерина  помітили,  як  з  усіх  боків  у  кукурудзі  відновився  потужний  рух,  і  коло,  утворене  невидимими  істотами,  почало  стрімко  стискатися  навколо  сарайчика.  За  якусь  мить  на  поле  впала  темрява,  і  те  коло  стиснулося  остаточно.

VII.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2021

Надзвичайна пригода

Надзвичайна  пригода!-  з  усіх  боків  надзвичайна,  і  за  складом  учасників,  і  за  розвитком  подій,  і  за  фіналом.  От  слухайте.

Днів  п'ять  тому  знайшов  у  дворі  ксилокопу  (бджола-тесля)  -  в  принципі,  останніми  роками  часто  їх  бачу.  Але  зазвичай  ця  харизматична  тварина  прилітає  на  мій  балкон,  на  5  поверх,  оцінює  деревину  та  летить  собі  деінде.  А  цього  разу  вона  крокувала  туди-сюди  хідником,  дзижчала  та  гула,  як  літак  перед  злетом,  але  в  повітря  не  здіймалася.  Спершу  відніс  її  до  старої  верби,  посадив,  мовляв,  давай,  тесля,  свердли  собі  хатку  -  але  за  годину  знайшов  її  посеред  двору:  крокує,  гуде  та  дзижчить.

Придивився  та  помітив,  що  в  бджоли  права  пара  крил  несиметрична  з  лівою  парою,  а  ще  час  від  часу  вона  загоняє  собі  ці  асиметричні  крила  між  грудьми  та  брюшком  і  аж  під  живіт,  ніби  намагаючись  вправити  вивих.  Не  витримав  цього  видовища,  забрав  її  додому  -  поміркувати,  що  і  як  з  нею  робити.  А  перед  тим  в  мене  мешкав  жук-рогач,  який  отримав  пошкодження,  ледве  сумісні  з  життям,  тож  я  вже  добре  знав,  що  найскладніше  -  нагодувати  комаху.  Отже,  доки  ксилокопа  вивчала  запропоновану  їй  коробку,  я  побіг  по  квітниках  і  приніс  їй  оберемок  квітів,  усіх,  які  нині  цвітуть.

Вона,  мабуть,  добряче  зголодніла  у  своїм  спробах  злетіти  -  на  кіти  мої  вона  буквально  накинулася,  як  вовк  на  ягня:  заганяла  потужний  чорний  "дзьоб"  у  квітку,  тоді  розсувала  її  половинками  "дзьоба"  і  вибирала  пилок  хоботком.

Так  ми  трималися  три  дні  -  я  носив  їй  квіти  або  її  до  квітів,  а  вона  харчувалася  та  весь  час  намагалася  виправити  свої  крила.  Ці  спроби  в  мене  викликали  велике  співчуття:  мені  здавалося,  що  тварині  не  просто  неможливо  літати,  а  постійно  боляче.  І  от,  врешті  решт,  я  наважився  -  взяв  пінцет  і  паличку  та  якомога  обережніше  спробував  полагодити  цей  прекрасний  "літальний  апарат",  якось  мимоволі  згадуючи,  що  там  писали  про  отруту  цих  бджіл  у  статтях,  які  я  читав  у  мережі  про  їхнє  харчування  та  спосіб  життя...

Та  наступної  миті  я  забув  і  про  отруту,  і  загалом  про  все  -  бджола  загула  геть  інакше,  потужно,  рівно,  крила  запрацювали  синхронно  та  дружньо,  вони  вже  не  перекидали  її  догори  дригом,  а  піднімали!  -  просто  у  блакитне  небо,  прикрашене  білявими  хмарками,  де  вона  і  зникла  за  якісь  нелічені  мною  секунди.  Я  ж  був  у  цю  мить  неймовірно  щасливий  -  і  тому  часу  не  рахував.

VII.2021
На  фото  ксилокопа  на  квітці  бігнонії,  ще  не  літає,  але  вже  за  два  дні  полетить

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919479
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021

Третій сезон Мателот запрошує на борт

УМОВИ  КОНКУРСУ  2021:
Мова  творів:  Українська.
Обсяг  творів:  Від  10  тис.  знаків  до  50  тис.  знаків.
Жанр  творів:  Оповідання,  нарис,  новела,  художні  реалістичні  прозові  твори  невідомих  нам  жанрів,  головне  –  не  просто  необроблені  записи  у  вахтовий  журнал.  Наголос  на  слові  художні.  Хоча  й  репортаж  та  мандрівні  нотатки  такими  можуть  бути.
Тематика  творів:  Людина  в  морі,  людина  моря  в  усьому  розмаїтті  можливих  ситуацій.
Однак,  кожен  рік  конкурсу  має  одну  особливу  тему,  яку  досить  просто  якось  згадати  в  тексті,  але  можна  зробити  її  провідною  для  свого  твору.  
ВІТРИ  ТА  ВІТРИЛА.  Минуле  та  майбутнє.
Та  девіз:
Песиміст  скаржиться  на  вітер,  оптиміст  чекає,  коли  він  зміниться;  реаліст  налаштовує  вітрила  (с)  Вільям  Артур  Вард
Тож  ми  ж  пропонуємо  цього  року  поговорити  про  вітрильники,  яхти  й  вміння  ловити  вітер.
Місце  дії:  Весь  глобус  без  обмежень  –  океани,  моря,  затоки,  протоки,  бухти,  фіорди,  гирла,  прогної,  єрики,  конки,  узбережжя,  порти,  лимани,  судноплавні  річки,  озера  тощо.  Просимо  утримуватися  від  альтернативних  реальностей  і  світів,  де  не  діють  закони  фізики  й  гідрометеорології,  користуйтесь  тим  же  глобусом,  що  був  у  Лисянського.
Час  дії:  Без  обмежень.  Минуле.  Теперішнє.  Майбутнє.  Час  –  GMT.
Вимоги  до  оформлення  рукопису:  Документ  Word.  Підписаний  іменем  та  прізвищем  автора  та  з  його  контактним  e-mail.  Nazva  failu  –  назва  твору  латиницею.
Час  подання  рукопису:  Від  00:00  GMT  1  липня  2021  року  до  23:59  GMT  1  листопада  2021  року.
Адреса  для  подання:  matelot@meta.ua
Робота  журі:  Оцінювання  здійснюється  на  анонімній  основі  з  довгого  списку  творів  за  десятибальною  системою.  Кожен  член  журі  має  один  „екстра”  бал,  який  може  використати  для  свого  улюбленого  твору.  Кожен  член  журі  має  право  вето  на  один  твір,  який  таким  чином  виводиться  з  першої  трійки  через  якісь  суттєві  для  цього  члена  журі  причини.  Право  вето  може  бути  подолане  більшістю  голосів  журі.  Довгий  список  формується  рідерами,  єдиним  критерієм  для  яких  є  формальна  відповідність  тексту  умовам  конкурсу  і  його  читабельність.  Після  оцінювання  журі  формує  короткий  список  з  15  творів,  які  увійдуть  в  збірку  й  будуть  видані  книжкою.
Оголошення  результатів  конкурсу:  на  початку  2022  року.  Дату  буде  оголошено  додатково.
Грошова  винагорода  переможцям  конкурсу:
1-е  місце:  7000  грн
2-е  місце:  5000  грн
3-є  місце:  3000  грн
Сертифікати  від  освітнього  спонсора,  компанії  BBYachting:
1-е  місце:    Подарунковий  сертифікат  на  місце  на  яхті  в  незабутньому  круїзі  під  вітрилами  в  одному  із  регіонів  Середземномор'я  протягом  сезонів  2021  —  2022.
2-е  місце:  Подарунковий  сертифікат  на  теоретичний  курс  навчання  яхтингу  в  школі  "BBYachting".
3-е  місце:  Подарунковий  сертифікат  на  теоретичний  курс  навчання  яхтингу  в  школі  "BBYachting".
СКЛАД  ЖУРІ:
–  Валерій  Петущак,  Київ,  яхтений  капітан,  перший  навколосвітній  мореплавець  незалежної  України
–  Сергій  Шумський,  Київ,  капітан  3  рангу  ВМС  ЗСУ
–  Олександр  Шумей,  Херсон,  проректор  Херсонської  Державної  Морської  Академії
–  Валентина  Захабура,  Київ,  письменниця,  яхтсмен
–  Андрій  Величко,  Київ,  капітан  далекого  плавання
–  Олександр  Береза,  Одеса,  капітан  далекого  плавання
–  Антон  Санченко,  Київ,  начальник  радіостанції
-  Ірина  Погореловська,  голова  оргкомітету
Інформаційні  спонсори:
1)  сайт  Читомо  https://chytomo.com/special_project/matelot/
2)  журнал  "Чорноморська  безпека"  (видавець  —                                                                                                              "Центр  глобалістики  "Стратегія  XXI").

https://www.facebook.com/matelotUA

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918952
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021

Павлиний глаз, или Пути судьбы

У  нас  этого  солнцевика  называют  павлиний  глаз  (Aglais  io),  что  не  совсем  справедливо:  лицевая  сторона  его  крыльев  расцвечена  и  изукрашена  полностью,  вся,  ярко,  щедро,  словно  в  браваде,  в  отчаянной  храбрости:  «Смотрите,  насекомоядные  птицы  и  звери,  как  я  хорош  и  как  я  вас  не  боюсь!»  Разумеется,  в  этой  храбрости  больше  здравого  смысла,  чем  можно  представить:  тот  самый  павлиний  глаз,  заслуживший  название  бабочке,  точнее,  четыре  павлиньих  глаза,  одним  лишь  неосведомленным  человеком  воспринимаются  как  деталь  павлиньего  пера  и  вообще  украшение.  Пернатым  поедателям  крылатых  красоток  они  кажутся  самыми  настоящими  глазами  –  и  глазами  недремаными,  неусыпными,  немигающими  и,  может  быть,  принадлежащими  какому-нибудь  пожирателю  птиц.  Почти  никто  не  любит  за  обедом  посторонних  глаз,  и  совсем  уж  никто  не  любит  сам  делаться  обедом  –  и  птицы  ретируются  от  бравирующего  окраской  солнцевика,  а  он  провожает  их  огромными,  в  упор  глядящими  «глазами».

Кроме  того,  у  павлиньего  глаза  есть  и  защитный  механизм  для  подслеповатых  хищников  и  темных  щелей  и  подворотен,  в  которых  устраивают  свои  засады  грызуны-налетчики.  Бабочка  умеет  угрожающе  шипеть,  так  что  какая-нибудь  мышь,  наткнувшись  на  павлиний  глаз  где-нибудь  в  полумраке,  где  его  прекрасных  глаз  попросту  не  рассмотреть,  услышит  змеиное  шипение,  спрячет  финку  в  карман  и  укроется  в  своей  норе.  «Это  не  трусость,  это  здравый  смысл  и  жизненная  опытность»  -  скажет  она  своим  голодным  домашним,  даже  не  подозревая,  как  сильно  подвел  ее  на  этот  раз  пресловутый  здравый  смысл  –  да-да,  подвел,  а  теперь  сводит  ее  пустой  желудок.  Как  видим,  оборонительные  приспособления  бабочки  не  менее  действенны,  чем  защитные  ароматы  клопов  и  скунсов,  однако  явно  превосходят  их  в  эстетическом  смысле.  О  причинах  расходования  дорогостоящей  краски  для  камуфляжного  украшения  бабочек  вместо  наделения  их  дешевой  вонью  я  оставляю  судить  читателю.

Чтобы  закрыть  тему  справедливости,  отмечу,  что  англичане  и  немцы  называют  эту  бабочку  просто  «павлин»,  что  гораздо  точнее.  Ведь  павлиний  глаз  –  совсем  не  орган  зрения  и  не  единственное  украшение  павлина.  Теперь,  когда  справедливость  восстановлена,  если  не  в  жизни,  то  хотя  бы  в  именовании  бабочек,  можно  продолжать  этот  рассказ.

Любопытно,  что  такого  солнцевика  я  несколько  лет  кряду  встречаю  в  одно  и  то  же  время  на  одном  и  том  же  месте.  Когда  я  наблюдал  этого,  на  фото,  часу  в  одиннадцатом  утра,  ко  мне  обратился  одинокий  ранний  пианица,  доканчивавший  свои  двухлитровый  завтрак  на  лавке,  установленной  непосредственно  рядом  с  логовом  павлиньего  глаза,  возможно,  специально  для  созерцания  его  неспешных  эволюций  и  защитных  механизмов.  По  счастливой  случайности,  это  логово  располагается  неподалеку  от  подъезда  жилого  многоквартирного  дома,  так  что  его  жильцы,  не  слишком  увлеченные  энтомологией,  полагают,  что  лавка  эта  установлена  для  их  отдохновения  и  бесед.

Пианица  энтомологии  не  чурался:  присмотревшись  к  моим  маневрам  над  цветами  и  крыльями,  он  сообщил,  что  в  прошлом  году  повстречал  бабочку  размером  с  ладонь  и  с  ярко-зелеными  крыльями.  Ни  один  из  его  коллег,  а  равно  он  сам,  такой  бабочки  никогда  прежде  не  yвстречал  и  в  гугле  не  нашел,  а  потому  следовало  заключить,  что  бабочка  эта  мутант,  возможно,  даже  вредный  мутант,  но  бесподобно  красивый.  Фотографию  бабочки  из  своего  телефона  пианица  зачем-то  удалил.  Я  подумал,  что  цвет  бабочки  –  тема  для  дискуссий,  хотя,  конечно,  нельзя  полностью  исключить  ту  возможность,  что  мой  случайный  собеседник  повстречал  на  своем  непростом  жизненном  пути  большую  удачу  по  имени  перламутровка  Пандора.  У  нее  ведь  и  правда  имеются  изумрудные  тона  превосходной  глубины  на  изнанке  второй  пары  крыльев.  Мне  вот  такая  еще  никогда  не  попадалась  –  и  я  велел  новому  знакомцу  не  терять  надежды,  а  фотографию  бабочки  впредь  не  удалять.

Может  быть,  судьба,  которая  привела  его  на  встречу  с  зеленокрылой  бабочкой,  позволит  сделать  ему  еще  одно  и  очень  удачное  ее  фото,  которое  он  покажет  настоящему  знатоку,  который  поименует  бабочку  ее  подлинным  именем,  которое  навсегда  запечатлеется  в  памяти  этого  пианицы,  который  окажется  столь  же  постоянен  в  своем  распорядке,  как  этот  павлиний  глаз,  и  мы  встретимся  снова,  и  я  узнаю  имя  зеленокрылой  красотки,  которое  сообщу  вам.  Эта  цепочка  событий,  напоминающая  траекторию  полета  бабочки,  вполне  способна  осуществиться  –  ведь  судьба,  кажется,  следует  именно  такими  причудливыми  путями.

VII.2021
Фото  автора

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918947
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.07.2021

Перо на асфальте

Не  впервые  это  наблюдаю,  даже  нахожусь  внутри  этого  –  и  все  равно,  поражаюсь  и  удивляюсь,  как  будто  впервые  столкнулся  с  тем,  как  устроено  мироздание.  Кого-то  впечатляет,  например,  вспышка  звезды,  которая  случилась  задолго  до  формирования  Земли,  а  свет  ее  только  в  прошлом  году  достиг  объектива  австралийского  астронома-любителя,  который  12  лет  каждый  день  фотографировал  звездное  небо  над  своим  хлевом,  как  вдруг  заметил  на  фото  новую  точечку  и  понял,  что  открыл  новую  звезду.  Мол,  этот  лучик  света  был  направлен  в  этот  глаз  так  давно,  когда  еще  ничто  не  предвещало  появления  Земли  и  жизни  на  ней,  развития  астрономии  и  мореплавания,  создания  Британской  империи  с  тюрьмами  во  вновь  открытой  Австралии  –  но,  тем  не  менее,  лучик  не  миновал  глазик,  то  есть  их  встреча  –  что?  тоже  часть  замысла  о  вселенной?  Такие  вещи  волнуют  и  меня  –  их,  таких  вот  деталей,  поражающих  воображение,  в  нашем  мироздании  много,  кажется,  оно  только  из  них  и  состоит;  впрочем,  может,  это  свойство  человеческого  воображения,  его  пылкая  восторженность,  а  на  самом  деле  «мир  построен  из  хреновин»?  Не  знаю,  судите  сами.

Уже  некоторое  время,  гуляя  в  киевском  Ботсаду,  я  размышлял,  как  отличаются  синантропные  виды  от  прочих.  Например,  голубь  –  синантроп,  его  образ  жизни  настолько  тесно  связан  с  образом  жизни  человека,  что  голуби  практически  утратили  способность  жить  сами  по  себе.  Они  есть  там,  где  живут  люди,  а  где  не  живут  голуби,  там  нет  людей.  И  потому  они  вечно  тусуются  там,  где  тусуются  люди,  подбирая  свои  крохи  и  не  слишком-то  опасаясь:  не  вопрос  получить  голубя  на  руку  или  колено,  когда  он  голоден,  это  запросто.  Но  те  же  дятлы,  которых  на  каждой  улице  и  в  каждом  парке  Киева  пруд-пруди  –  нет,  не  стали  синантропами.  Я  сидел  как-то  утром  в  Ботсаду  на  лавочке  и  наблюдал  за  парой  дятлов,  один  из  которых  извлекал  из  щели  в  стволе  дерева  припрятанный  там  им  или  другим  дятлом  (белкой)  орех.  Он  и  стучал,  и  долбил,  и  возмущенно  вскрикивал  –  и,  разумеется,  был  вознагражден  за  усилия,  орех  из  щели  выпал.  Но  вот  беда:  он  закатился  под  лавку,  на  которой  спал  некий  бездомный,  укрывшись  с  головой  стареньким  одеялом.  Дятел  уселся  на  дорожку  метрах  в  трех  от  спящего  и  несколько  раз  тревожно  вскрикнул,  призывая  мятежный  орех  вернуться  или  бездомного  уйти,  но  тщетно:  орех  остался  лежать  под  лавкой,  а  бездомный  на  лавке.  Дятел  походил  туда-сюда,  улетел,  вернулся,  походил  туда-сюда  и  начал  маневр.  Сложнейшей,  осторожнейшей,  выверенной  до  мелочей  траекторией  он  около  10  минут  преодолевал  те  несчастные  3  метра,  то  и  дело  останавливаясь,  чтобы  вытянуться  во  весь  рост  и  поглядеть  на  спящего,  спит  ли,  не  притворяется  ли,  не  охотиться  ли  из  засады?  Наконец,  он  достиг  скамейки  и  после  нескольких  пугливых  попыток  вошел  под  нее,  все  время  поглядывая  одним  глазом  вверх,  сквозь  брусья  лавки,  -  спит  ли,  не  притворяется  ли,  не  охотиться  ли?  –  а  другим  на  свой  вожделенный  орешек.  Уже  в  каком-то  шаге  от  ореха  что-то  встревожило  дятла,  и  он  упорхнул;  посидев  немного  на  стволе  каштана,  он  повторил  свои  тактические  приемы,  вошел  под  лавку,  схватил  орех  и  улетел  –  при  этом  он  так  заработал  крыльями,  что  из-под  лавки  полетели  пыль  и  подсолнечные  чешуйки.  За  его  маневрами  все  это  время  наблюдали  три  голубя,  усевшиеся  прямо  на  спящем;  вид  у  них  был  самый  скептический:  мол,  этот  дятел  –  нам  не  чета,  не  синантропный  вид!

Понаблюдав  за  этим,  я  подумал,  что  неплохо  бы  об  этом  рассказать:  и  голуби,  и  дятлы  живут  в  одном  с  нами  городе,  но  голуби  находятся  с  нами  в  таком  глубоком  взаимодействии,  что  без  нас  уже  не  могут,  а  дятлы  –  совсем  нет.  Мы  своим  образом  жизни  наложились  поверх  их  обиталища,  потеснили  их,  но  ничуть  не  изменили  их  природу  и  образ  жизни,  они  опасаются  нас  точно  так  же,  как  любых  других  своих  врагов.  И  это  требует  от  нас  известной  осторожности:  мы  живем  рядом  с  существами,  которым  мы  совершенно  чужды,  и,  претендуя  на  статус  разумной  жизни,  мы  должны  делать  для  них  какие-то  скидки  в  своих  планах,  потому  что  мы  им  не  нужны,  но  вполне  способны  их  уничтожить.  Подумал,  но  так  и  не  рассказал.

И  тогда  случилось  вот  что:  сегодня  утром  у  нас  отключили  воду,  и  я  пошел  искать  цистерну  с  питьевой  водой  или  бювет.  День  сегодня  праздничный  и  выходной,  утро  раннее,  как  все  мои  утра,  поэтому  во  дворе,  на  улице  и,  наверное,  в  более  далеких  окрестностях  –  никого,  тишина.  И  в  этой  тишине  вдруг  послышался  воинственный  клич,  и  какой-то  небольшой  хищник  из  тех  крючконосых  и  востроглазых,  который  зависают  над  киевскими  лужками  и  пикируют  в  траву,  выхватывая  оттуда  мышей,  жуков  и  ящериц,  -  вот  такой  вот  небольшой  хищник,  возможно,  пустельга,  атаковал  голубя  прямо  над  нашим  двором.  Но  день  выдался  ветреный,  и  неожиданный  удар  упругого  воздуха  из  подворотни,  которая  в  такие  дни  превращается  в  аэродинамическую  трубу,  вмешался  в  атаку.  Голубь  получил  удар,  но  не  травму  –  прихрамывая  на  оба  крыла,  он  упал  на  асфальт.  Хищник  растопырил  когти  и  уже  готов  был  хватать  голубя  –  но  тот,  оглушенный  падением,  хромая  теперь  уже  на  обе  ноги  и  роняя  перышки,  что  было  сил  побежал  ко  мне.  Голубь  –  синантроп,  а  хищник  –  нет,  поэтому  первый  добежал  до  моих  ног,  а  второй  свистнул  разочарованно  и  улетел.  Тогда  голубь,  все  еще  прихрамывая,  укрылся  под  ближайшим  авто  –  и  я  скоро  понял  почему.

С  окрестных  деревьев  во  двор  спустилась  известная  мне  банда  –  пятеро  воронят  из  выводков  моих  соседей,  серых  ворон.  Когда  мамы  и  папы  окончательно  прекратили  их  кормить,  а  самым  назойливым  повыдергали  по  нескольку  перьев  из  хвостов  и  крыльев,  чтобы  не  клянчили,  они  сколотили  банду  и  принялись  промышлять.  Последнее  время  они  зарабатывали  на  жизнь  тем,  что  воровали,  а  иногда  отнимали  еду  у  кошек,  которых  приютило  ателье,  расположенное  на  первом  этаже  нашего  дома.  Но  теперь  им  представилась  возможность  отведать  голубятины  –  и  они  обступили  машину,  под  которой  укрылся  голубь,  принялись  под  нее  заглядывать  и  возбужденно  галдеть.  Войти  под  машину  они  не  смогли,  хотя  и  пытались.

Я  махнул  на  них  своей  бадейкой,  и  вороны  убрались  на  крышу  гаража,  продолжая  оттуда  обсуждать  гастрономические  качества  голубя.  Я  встал  на  колени  и  заглянул  под  машину:  голубь  стоял  на  обеих  лапах,  вид  имел  ошарашенный,  но  довольно  бодрый,  не  такой,  какой  они  принимают  перед  смертью  от  болезни  или  раны.  Выходить  к  воронам  он  не  собирался  –  или  был  еще  не  готов.    Я  пошел  по  воду,  а  возвращаясь,  подобрал  какую-то  пластиковую  емкость,  налил  в  нее  воды  и  подсунул  под  машину,  чтобы  голубь  попил:  обычная  птица  не  смогла  бы  пить  в  такой  узкой  щели,  потому  что  набирает  воду  в  клюв  и  высоко  поднимает  голову,  чтобы  вода  стекла  в  горло  под  действием  силы  тяжести,  а  для  голубя  это  не  проблема,  воду  он  втягивает  сквозь  клюв,  как  человек  коктейль  через  соломинку.  В  следующую  ходку  голубь  получил  зерен,  понемногу  всех  злаков,  какие  были  в  доме.  Вороны  тем  временем  убрались  сквозь  подворотню  –  по  их  часам  наступило  время  кошачьего  завтрака,  и  они  теперь  шумно  делили  что-то,  украденное  или  отнятое  у  кошек  из  ателье.  Я  осторожно  заглянул  под  машину  –  голубь  присматривался  к  моему  подношению;  я  оставил  его  и  ушел,  снова  по  воду,  размышляя,  как  оно  получится,  достанется  ли  он  воронам,  заберу  ли  я  его  домой  или  он  оклемается  и  улетит.

Когда  я  вернулся,  воронята  с  азартом  отнимали  друг  у  друга  крохотную  баночку  кошачьих  консервов,  кошки  с  отвращением  наблюдали  этот  ажиотаж,  а  голубь  сидел  на  крыше  приютившей  его  машины;  об  инциденте  напоминали  лишь  несколько  перышек,  выбивавшихся  из  его  аккуратного  серо-белого  одеяния.  Кажется,  он  уже  пришел  в  себя;  я  махнул  ему  рукой  –  он  в  ответ  махнул  мне  крыльями,  обронил  одно  из  помятых  хищником  перышек  –  и  был  таков.  Перо  на  асфальте  –  вот  и  все,  что  осталось  от  происшествия  дворе,  перо  –  и  рассказ  о  синантропных  видах,  который  я  замыслил  давно,  но  все  как-то  откладывал,  все  мешкал...

…да,  а  полностью  строка  поэта  звучит  так:  «Чудесный  мир  построен  из  хреновин»*.

VI.2021
*Цитата  из  стихотворения  Александра  Кабанова

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918387
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.07.2021

как за нами следил фейсбук

как  за  нами  следил  фейсбук,
спецагент  сетевого  спецхрана,
и  ногами  на  просьбу  "без  рук"
отводил  до  ближайшего  бана

передергивал  там,  как  затвор,
комментарий  ли,  пост  ли,  гримаски,
и  заботясь  о  ближнем,  в  упор
аватарам  поддергивал  маски

на  носы,  но  не  ссы:  у  осы
жало  жалит  больнее  фейсбука,
и  над  и  по  две  точки  росы,
и  дорожные  чеки  Джы  Кука  -

изобрел  экстремальный  туризм
капитан  и  любимец  гавайцев,
ихний  вождь  костоед,  костогрыз
и  ценитель  гуманного  смайльца

тянет  модный  коктейль  блог-и-ром,
вот  она,  сетевая  нирвана...
мы,  наверно,  когда-то  умрём,
но  и  после  не  выйдем  из  бана

VI.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918138
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.06.2021

Неопровержимое доказательство

В  топонимике  моего  херсонского  детства  было  место,  которое  именовалось  «здесь  раньше  жили  цыгане»  -  два-три  заброшенных  домика,  с  выбитыми  окнами  и  дверями,  в  которых  и  в  самом  деле  никто  не  жил.  Стояли  они  в  «частном  секторе»  за  моим  многоэтажным  домом,  который  оказался  последним  рубежом  урбанизации:  за  него  Херсон  с  70-х  годов  ХХ  века  так  и  не  продвинулся.  Частный  сектор  пролегал  от  нашего  дома  до  и  вдоль  тогда  еще  полноводной  и  многорыбной  реки  Веревчины.  Вот  в  этот  частный  сектор  и  вот  на  берег  этой  речки  я  и  ходил  гулять,  как  и  все  окрестные  мальчишки.  Но  вся  штука  в  том,  что  у  меня  сохранилось  одно  воспоминание  о  тех  временах,  когда  цыгане  еще  жили  в  тех  домиках  –  я  помнил,  что  повстречал  их,  а  они  зазвали  меня  к  себе  в  гости.

Воспоминание  это,  признаюсь,  довольно  смутное,  но  не  по  размытости  деталей,  а  по  освещенности.  Я  помню  темные  комнаты,  такие  темные,  как  будто  их  стены  и  потолки  не  выбелены  известью,  а  вычернены  копотью;  комнат  было  много,  они  шли  одна  за  другой,  целые  анфилады  темных  комнат,  так  что  домики  цыган  внутри  оказались  гораздо  больше,  чем  казались  снаружи,  как  магические  палатки  волшебников  Роулинг.  А  может,  эти  домики  как-то  хитро  соединялись  друг  с  другом,  и  по  их  трем-четырем  комнатам  можно  было  бродить  бесконечно,  можно  было  затеряться,  пропасть,  сгинуть  и  никогда  не  вернуться,  если  тебя  не  подхватит  чья-то  участливая  рука.  Подхватит  и  потянет  к  столу,  а  точнее,  к  уставленному  тарелками  ковру,  вокруг  которого  собралось  полным-полно  людей  –  все  смуглые,  улыбчивые,  белозубые,  говорят  непонятно,  смеются  ласково,  дергают,  угощают  наперебой,  кто  конфетой,  а  кто  варевом  из  огромного  черного  котла,  под  которым  багровеет  жар…

А  дальше  про  цыган  ничего  не  было,  дальше  они  из  моей  детской  памяти  исчезают  совсем.  Я  даже  начал  малодушно  подозревать,  что  это  какие-то  вымышленные  мною  цыгане,  комнаты  и  котлы,  или  увиденные  во  сне,  а  может  быть,  даже  не  выдуманные  или  сновидческие,  а  вычитанные  где-нибудь:  цыган  на  нашей  окраине  совсем  нет,  а  в  целом  городе  их  всего-ничего,  далеко  не  табор.  Да  и  вообще,  было  бы  довольно  странно,  если  бы  3-х-  или  даже  5-летний  малыш  хаживал  в  гости  к  цыганам,  людям  таинственным,  как  бы  не  вполне  регулярным  и,  наверное,  на  всякое  способным.  Стоило  мне  об  этом  подумать  в  таком  ключе,  как  я  содрогнулся;  мороз  побежал  у  меня  по  коже:  мне  вспомнились  похищенный  шарманщиком  Павлик  Бачей,  из  которого  чуть  не  сделали  маленького  акробата,  и  строки  из  Александра  Кабанова  о  той  же  опасности:

Так  пускай  меня,  ай-не-не,  украдут  цыгане,
Продадут  в  бродячий  цирк  лилипутов,
Буду  ездить  пьяненьким  на  шарабане,
Всё  на  свете  взрослое  перепутав.
Воспитают  заново,  как  младенца,
Завернут  в  наждачные  полотенца,
Вот  он  –  ослепительный  Крибле-Крабле,
Руки  –  ножницы,  ноги  –  кривые  сабли.

Но  потом  я  обнаружил  вещественное  доказательство.  Хотя  прошло  более  40  лет,  я  узнал  его  сразу,  с  первого  взгляда.  Это  был  такой  же  –  или  даже  тот  же?!  –  котёл,  из  которого  меня  угощали  цыгане.  Дело  было  в  Будапеште:  котёл  стоял  под  звездным  небом  прямо  на  какой-то  исторической  площади,  окруженной  готическими  зданиями,  под  ним  багровел  жар,  а  на  дне  котла  ворчал  и  как-то  иронически  булькал  паприкаш.  Ирония  и  в  самом  деле  не  зря  звучала  в  голосе  этого  супа:  сначала  он  остановил  мне  дыхание  своей  испепеляющей  остротой,  а  затем,  когда  я  раздышался  и  распробовал,  накормил  меня  даже  не  до  отвала  и  не  досыта,  а  допьяна.  Я  шел  в  свой  отель,  пошатываясь,  точь-в-точь,  как  я  возвращался  домой  после  цыганского  угощения,  и  в  голове  моей  оживало  то  давнее  воспоминание  или  сновидение  и  мешалось  с  где-то  прочитанным.  Какой-то  румын  с  дикими  глазами  нес  на  плече  медный  котел,  по  которому  все  считали  своей  обязанностью  постучать  кнутовищем,  попробовать,  хороша  ли  румынская  медь.  Эх,  нет  у  меня  кнутовища!

Однако  сомнения  все  же  оставались;  так  и  существовало  это,  не  то  воспоминание,  не  то  сон,  в  самом  неопределенном  положении,  пока  я  не  наткнулся  на  некую  статью.  Оказалось,  под  1978-м  годом  в  Херсоне  произошло  убийство  в  драке  на  танцплощадке.  Дрались  там  постоянно,  однако  существовал  некий  кодекс,  который  запрещал  ножи  и  кастеты,  но  якобы  некий  цыган  пришел  на  танцплощадку  с  ножом,  с  кем-то  повздорил  и  выхватил  свой  запрещенный  нож.  Утверждалось,  что  похороны  потерпевшего  превратились  в  массовое  шествие,  которое  по  центральным  улицам  города  двинулось  к  обкому  партии.  В  СССР  образца  70-х  годов  это  было  неслыханное,  даже  невообразимое  ЧП!  –  и  в  итоге  цыгане  из  Херсона  в  два  дня  исчезли,  их  вроде  бы  «перекочевали»,  кого  в  Николаев,  кого  куда-то  еще.

Так  херсонские  цыгане  внезапно  обрели  историческую  достоверность  –  однако  с  теми,  «моими  цыганами»  всё  еще  оставалась  проблема.  Сами  понимаете,  драка  на  танцплощадке  имеет  мало  общего  с  варевом  из  котла  –  мне  нужно  было  какое-то  веское,  окончательное  доказательство.  И  однажды  такое  доказательство  нашлось.

Обнаружилось  оно  у  моего  херсонского  земляка,  уже  упомянутого  здесь  и  процитированного.  Стихотворением  «Слободка»  Александр  Кабанов  сообщил  мне  вот  что:

Самый  дальний  край  херсонской  слободки,
в  овраге  –  цыганский  табор,
багульник,  чертополох,  камыш,
выбритые  до  синевы  скулы  и  подбородки
домов,  шиферные  шевелюры  крыш.

Ага!  –  возликовал  я,  вновь  ощутив  испепеляющую  остроту  и  опьяняющую  сытность  венгерско-цыганского  варева.  Вот  оно  –  неопровержимое  доказательство.  В  нём  было  всё:  и  целый  табор  цыган,  и  наша  окраина,  и  камыш  на  Веревчине,  и  шиферные  шевелюры  крыш,  и  даже  наш  овраг!  –  да  это  же  тот  самый  овраг,  грандиозный,  как  Гран-Каньон,  который  по  сей  день  тянется  вдоль  всего  нашего  дома  и  делит  местность  на  «город»  и  «пригород»,  на  «двор»  и  «за  домом»,  где  и  проживали  мои  гостеприимные  цыгане.  Этот  овраг,  возможно,  был  первой  замеченной  мной  приметой  местности  –  потому-то  он  и  появляется  в  первой  главе  моей  книги  о  детстве  «Димкины  хроники»,  в  «Дискоболе»,  в  котором  главному  герою  4  года  (то  есть  дело  было  в  1979-м).  Значит,  «мои  цыгане»  все-таки  существовали!  –  а  с  учетом  той  статьи,  они  случились  раньше,  на  год-полтора  раньше  приключения  с  дискоболом,  и  не  позднее  1978  года,  то  есть  когда  мне  было  3  года,  и  воспоминания  мои  не  обязаны  были  быть  сплошными  и  отчетливыми.

Главное  же  доказательство  –  даже  не  приметы  местности,  совпадение  дат,  наличие  мотива  и  возможности  и  обнаруженный  в  Будапеште  котёл;  главное  –  все-таки  чувства,  которые  я  испытал,  прочитав  ту  строфу.  Я  пережил  то  своё  детское  приключение,  пережил  и  прожил  его  в  полной  мере,  и  неважно,  заново  или  впервые.  Если  бы  я  не  нашёл  в  сети  упоминаний  о  той  драматической  истории,  если  бы  её  вовсе  никогда  не  происходило  –  теперь  это  не  имело  значения.  Даже  если  я  и  в  самом  деле  никогда  не  ходил  в  гости  к  цыганам  и  никогда  не  угощался  из  их  котла  –  теперь  это  уже  всё  равно:  одной  поэтической  строфы  оказалось  достаточно,  чтобы  «стало  так».

Было  ли  моё  маленькое  приключение  сновидением,  выдумкой  или  воспоминанием  о  них,  теперь  уже  неважно.  Теперь  «фиктивная  реальность  и  реальность  фикции»  неразличимы,  теперь  это  уже  просто  –  реальность.

VI.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917695
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.06.2021

Созерцание в жизни и описание в литературе: красота, аромат и мед

Сейчас  в  Киеве  сезон  цветения  акаций  -  но  Киев  такой  город,  что  не  только  погода  и  рельеф,  но  даже  самый  климат  в  разных  его  частях  отличается  так  заметно,  что  на  одних  улицах  акация  в  самом  цвету,  а  на  других,  совсем  близко,  за  углом,  она  уже  отцвела.  Там  её  цвет  усыпал  тротуары,  палисадники,  крыши  гаражей  и  киосков,  карнизы  и  подоконники  -  и  в  первый  же  знойный  день  иссох  так,  что  от  легчайшего  прикосновения  обращается  в  пыль  цвета  слоновой  кости.

Я  наблюдал  это  роскошное  цветение,  скорое  увядание  и  обращение  в  прах  и  думал,  что  вот  так  же  идет  и  жизнь,  и  как  бы  ни  была  она  богата  и  роскошна  в  своих  проявлениях,  всё  в  итоге  обращается  в  прах,  а  потом  дуновение  ветра  -  и  не  останется  вообще  ничего.  И  потому  надо  оставить  о  ней  хотя  бы  рассказ  -  хотя  бы  о  том,  как  зацветала  акация,  как  тугие  белые  бутончики  наливались  соками  и  раскрывались  изящными  цветками  сложнейшего  устройства,  напоминавшими  вальсирующие  фигурки  с  белыми  легкими  шелковыми  шарфами,  обвившими  шею,  или  обнявшими  плечи,  или  ниспавшими  на  локти.  Они  еще  источали  свой  сладко-горький  запах  и  уже  неспешным  снегом  осыпались  на  Киев  и  с  нежнейшим  звуком  тонкой  растительной  сухости  рассыпались  под  шагами  прохожих  в  желтоватую  пыль.  Один  порыв  ветра,  один  июньский  дождь,  и  не  осталось  ничего,  надо  записать  это,  записать...

Но  ведь  записано  уже  и  это,  и  многое  другое,  в  подробностях  и  деталях,  как  оно  было,  как  прошло,  закончилось,  развеянное  ветром  времени.  Нужен  ли  еще  один  рассказ,  еще  одно  описание  того,  что  было  тысячи  раз,  что  видел  своими  глазами  всякий  человек?  Потому-то  многие  и  пролистывают  описания  в  книгах:  видел,  знаю,  было,  здесь  ничего  не  происходит,  подайте  мне  действия,  события  -  покажите  мне  жизнь!  Но  описание  в  литературе  -  это  никогда  описание  как  таковое,  ради  самого  описания:  эти  картины  -  зеркала,  в  которых  отражается  не  внешнее,  а  внутреннее,  то  есть  душевное  состояние  героев,  их  страсти,  переживания,  страхи  и  порывы  -  а  вот  именно  это  и  есть  подлинная  жизнь,  это,  движения  души,  а  не  движения  тела.  Так  же  и  созерцание  в  жизни:  несчастный  видит  в  буре  то,  что  гнетет  его  душу,  а  счастливый  в  радуге  -  то,  что  его  душу  радует.  Этого  не  понимают  одни  только  плохие  читатели,  этого  не  умеют  плохие  писатели  -  но  таких  среди  нас  нет,  друзья  мои,  я  уверен.

Вот  так  и  эти  цветочки,  на  моих  глазах  стремительно  проживавшие  свою  жизнь,  -  мне  хотелось  описать  их  в  который  раз  не  для  того,  чтобы  опять  задокументировать  это  ежегодное  действо.  Ведь  не  только  развеянный  ветром  прах  стал  итогом  этой  короткой  жизни  -  ведь  были  еще  и  глаза,  вбиравшие  красоту  их  цветения,  были  и  ноздри,  с  трепетом  обонявшие  их  аромат;  а  еще  были  пчелы,  собиравшие  с  них  пыльцу  и  нектар  -  и  совершенно  определенно,  теперь  где-то  есть  ульи,  а  в  них  соты,  наполненные  акациевым  медом.  Не  прах,  развеянный  ветром  и  смытый  ливнем,  а  красота,  аромат  и  мёд  -  вот  настоящие  итоги  этой  короткой  жизни.      

Но  хотелось  говорить  и  писать  об  этом  не  ради  акациевого  запаха  и  меда  -  они  ведь  даже  нравятся  не  всем.  Наблюдая  цвет  акации,  я  видел  не  растительную,  а  человеческую  жизнь.  От  неё  может  остаться  прах,  мазок  копоти  по  небу  -  или  другое:  красота,  аромат  и  мёд.  Надо  записать  это,  записать...

...вот  почему  я  люблю  созерцание  в  жизни  и  описание  в  литературе.

VI.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916942
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 16.06.2021

WORK-LIFE BALANCE, или ГОВНО и ПАР

Я  называю  этот  эффект  "бусы":  на  незримую  нить  одна  за  одной  нанизываются  мысли,  образы,  идеи,  аллюзии  и  аллегории.  На  первый  взгляд  они  между  собой  никак  не  связаны,  и  даже  приходят  из  очень  разных  сфер  и  чаще  всего  так  неспешно,  что  и  не  подумаешь,  что  это  все  бусины  на  одной  нити.  Но  она  существует  -  об  это  догадаешься  только  тогда,  когда  на  ней  соберутся  все  бусины.

По  работе  мне  приходится  переводить  документацию  инфраструктурных  проектов,  которые  их  непосредственные  участники  именуют  грубо,  но  правдиво:  govno  и  пар.  Это  водопровод,  канализация,  отопление,  вывоз  мусора  и  все  остальное,  что  дало  Бендеру  основания  сказать,  что  «Небо  теперь  в  запустении.  Ангелам  теперь  хочется  на  землю.  На  земле  хорошо,  там  коммунальные  услуги».  И  вот  в  каждом  таком  отчете,  когда  заходит  речь  о  людях,  занятых  по  8,  12  или  24  часа  в  сутки  говном  и  паром,  появляется  оборот  «work-life  balance».  У  нас  это  не  слишком  точно  называется  «баланс  между  работой  и  личной  жизнью»  -  я  бы  настаивал  на  равновесии  работы  и  жизни.  Пишут  эти  отчеты  иностранцы,  нестарые  еще  европейцы  из  Старой  Европы,  которым  кажется  естественным  упомянуть  это  равновесие,  рассуждая  о  трубах,  котлах,  задвижках  и  засорах.  Это  равновесие  -  первая  бусина,  сквозь  которую  моя  ниточка  протянулась  уж  и  не  вспомню  как  давно…  давно!

А  потом  как-то  так  много  всего  стало  собираться  на  ограниченном  пространстве  моего  рабочего  места  и  ограниченном  временном  отрезке  моих  суток:  рабочие  задачи  множились  и  усложнялись,  болели  дети,  жена,  собака  и  я  сам,  случались  карантины  с  локдаунами  –  да  мало  ли  что  еще  может  втиснуться  в  пространственно-временной  континуум  человека  в  2021  году.  Я  начинал  все  меньше  спать  и  все  сильнее  уставать  –  и  вдруг  среди  мельтешения  живописных  изображений,  которыми  я  заряжаю  себе  по  утрам,  появилась  не  картинка,  а  фраза,  тоже  почему-то  по-английски:  Do  not  work  more  than  you  live.  Неизвестный  друг  советовал  мне:  «Не  работай  больше,  чем  живешь».  Я  немедленно  вспомнил  о  равновесии  работы  и  жизни  и  понял,  что  надо  мной  начал  работать  эффект  "бусы".

А  само  это  воспоминание  о  бусах  тут  же  добавило  на  незримую  нить  еще  одну  бусинку,  как  бы  третью,  но  на  самом  деле  вторую,  потому  что  её  я  «надумал»  позже  первой,  но  гораздо  раньше  второй.  Я  вспомнил,  как  тяжело  мне  бывает  общаться  с  людьми,  которые  совершенно  не  понимают  и  не  принимают  игру  как  элемент  любого  занятия:  они  не  допускают  ее  ни  в  словах,  ни  в  делах,  они  никогда,  даже  мысленно,  не  допускают  никаких  «как  будто»,  «как  если  бы»  и  «понарошку»,  не  воспринимают  шуток  и  т.д.  Они  живут,  словно  работают:  на  их  весах  жизнь  невесома,  а  работа  всевесна,  и  коромыслице  этих  весов,  замерев  под  углом  45  градусов  к  горизонту,  как  бы  перечеркивает  все  -  решительно  и  однозначно.  Это,  конечно,  их  личное  дело,  но  общаться  с  ними  очень  тяжело  тому,  чьи  весы  находятся  в  другом  положении  –  или  хотя  бы  пытаются  в  нем  оказаться.  А  они  тебе:  «Но  у  меня  есть  график,  а  все,  что  не  по  графику,  на  фиг,  на  фиг,  на  фиг».

А  там  подтянулась  и  еще  одна  бусинка  –  назовем  ее  именем  Льва  Толстого.  В  повести  «Детство»  он  рассуждает  об  очаровании  и  радости  игры  и  том,  как  убивает  это  очарование  тот,  у  кого  «слишком  много  здравого  смысла  и  слишком  мало  силы  воображения,  чтобы  вполне  наслаждаться  игрою».  Граф  даже  не  затрудняется  объяснить,  зачем  человеку  нужна  игра  –  ему  это  кажется,  очевидным.  С  точки  здравого  смысла  игра  бессмысленна  –  из  палки,  говорит  граф,  не  то  что  убить  птицу,  даже  выстрелить  нельзя.  Но  «ежели  судить  по-настоящему,  то  игры  никакой  не  будет.  А  игры  не  будет,  что  ж  тогда  остается?»  -  ответ  на  этот  вопрос  знают  мои  иностранные  коллеги:  выражаясь  изысканно,  останется  работа,  а  если  максимально  понятно,  то  govno  и  пар.  Будешь  работать,  а  жить  не  будешь.  Вот  такое  равновесие.

А  затем  я  подпал  под  очарование  лекций  Александра  Филоненко  –  о  Данте,  Пиноккио,  литературе  и  еще  многом.  Уж  он-то  нанизал  сотни  бусинок  на  десятки  нитей,  которые  мне  еще  предстоит  превратить  в  бусы  или  даже  мониста!  –  очень  рекомендую.  Уважаемый  богослов  говорит  много  и  об  игре  и  работе,  и,  среди  прочего,  сказал  вот  что:  работа  –  это  такое  занятие,  смысл  которого  лежит  вне  его.  О,  как  прочувствовал  это  я,  только  что  завершивший  очередной  изнурительный  этап  бесконечно  марафона  в  хитросплетениях  инженерных  сетей!  Смысл  моей  работы  лежит  вне  её,  я  клацаю  по  клавишам  и  роюсь  в  словарях  и  справочниках  не  ради  того,  чтобы  клацать  и  рыться.  То  есть  работа  как  таковая  –  бессмысленное  занятие.  А  если  вся  жизнь  состоит  из  работы,  то  возникает  то,  что  Франкл  назвал  «экзистенциальный  вакуум»,  рассуждая  о  концлагерях,  то  есть  полное  отсутствие  смысла  жизни.  Ее  бессмысленность  вызывает  опустошенность,  апатию  и  вообще  нежелание  жить,  ибо  зачем  вообще?  У  человека,  в  отличие  от  животных,  нет  инстинктов,  которые  одни  ведут  их  по  жизни,  он  даже  толком  не  знает,  что  хочет  или  должен  делать,  а  появись  в  его  жизни  смысл  (или  смыслы)  и  это  уже  совершенно  другая  жизнь  и  другой  человек.

А,  например,  игра  –  это  занятие,  смысл  которого  лежит  в  нём  самом,  то  есть  люди  играют  ради  игры.  Игра,  как  бы  глупа  она  ни  была,  –  самое  осмысленное  занятие.  Сегодня  утром  я  наткнулся  на  это  фото:  творческий  дуэт  Аллора  и  Кальсадилья  недавно  соорудили  артобъект,  который  я  строил  еще  лет  40  назад,  в  детстве.  Журнальный  столик  освобождался  от  вазы,  газет  и  журналов,  опрокидывался  и  превращался  когда  в  плот  Тома  Сойера,  а  когда  в  фургон  покорителей  Дикого  Запада  или  уже  не  помню  чью  лодку.  Ножки  стола  идеально  подходили  для  обустройства  навеса,  а  опрокинутая  столешница  чудесно  помещала  пассажира,  оружие  и  кое-какой  запас  провианта.  Те,  кто  живут,  словно  работают,  наверное,  приняли  бы  это  за  баловство:  вот  это  стул,  на  нем  сидят,  вот  это  стол,  за  ним  едят,  верни  все  на  место  и  ступай  в  угол.  Но  на  стуле  и  за  столом  я  посижу  и  так,  в  силу  необходимости  принимать  пищу,  а  когда  я  еще  покорю  уже  давно  покоренный  Дикий  Запад?  Thanks,  Аллора,  grazie,  Кальсадилья,  за  вашу  бусинку  в  мои  бусы!

Разумеется,  игру  следует  понимать  в  самом  широком  смысле:  хобби,  коллекционирование,  увлечение,  творчество  –  все,  в  чем  человек  находит  радость  и,  самое  главное,  –  смысл.  Это  занятие,  смысл  которого  находится  в  нём  самом,  то,  что  хочется  делать  всей  душой,  потому  что  душа  наполняется  радостью  -  по  мере  того,  как  жизнь  наполняется  смыслом.  Иногда  встречаются  такие  счастливцы,  у  которых  такое  занятие  сделалось  работой,  по  Конфуцию;  это  такие  конфуцианцы  как  Джеральд  Даррелл  или  любой  другой  человек,  кто  превратил  свое  любопытство  или  страсть  в  работу,  то  есть  оплачиваемое  занятие.

Смысл  -  это  наша  (драго)ценность.  В  жизни  множество  (драго)ценностей,  но  они,  простите  каламбур,  неравно(драго)ценны,  то  есть  иерархичны.  Смысл  как  ценность  дороже,  например,  журнального  столика  как  ценности;  я  это  говорю  к  тому,  что  равновесие  работы  и  жизни  не  является  бухгалтерским  равновесием.  Это  не  баланс,  в  котором  актив  и  пассив  должны  быть  равны,  то  есть  ситуация  жизни  и  работа  становится  равновесной,  как  только  в  жизни  появляется  смысл  или  занятие,  наполняющее  ее  смыслом.  Для  этого  не  нужно  посвящать  8  часов  работе,  8  смыслу  и  8  сну  -  когда  в  жизни  есть  смысл,  в  сутках  делается  намного  больше  часов:  обычно  ограниченное  и  конечное,  время  изменяется;  оно,  посвященное  любимому  -  то  есть  осмысленному!  -  занятию,  как  бы  ни  было  коротко,  кажется  бесконечным,  оно,  выражаясь  традиционно,  «пролетает  незаметно»,  как  у  любовников,  которые  часов  не  наблюдают.  А  работе  по-прежнему  достаются  ее  «законные»  8  часов,  вот  такой  парадокс.

Всё  это  –  литературные  упражнения,  которые  никогда  не  принесут  ни  денег,  ни  славы,  зоо-  и  ботанические  исследования,  которые  никогда  не  сделают  меня  ученым,  долгие  прогулки  с  любимой  по  накрепко  любимым  или  совсем  не  знакомым  местам,  всматривание  в  облака  –  всё  это  ложится  на  ту  чашу  весов,  на  которой  моя  «жизнь»,  заставляя  вторую  чащу,  на  которой  «работа»,  хотя  бы  немного  поступиться.  Стоит  коромыслицу  весов  чуть  дрогнуть  в  пользу  первой  чаши,  и  усталость,  раздражение  и  опустошенность  исчезают,  уступая  место  тому,  ради  чего  человек  и  создан.

...А  иначе  останутся  лишь  govno  и  пар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916239
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.06.2021

Копуша

Зазвонил  телефон,  и  Петька  даже  подпрыгнул  на  месте,  так  были  напряжены  его  нервы,  ведь  сейчас  все  решится.  Он  схватил  трубку  внезапно  увлажнившейся  рукой,  поднес  к  уху,  услышал  три  слова  –  «Алло,  папа  разрешил!»  -  его  волнение  тут  же  улетучилось,  и  он  завопил  «Ура!»

Повод  для  волнения  и  радости  был  как  будто  пустяковый:  Петькин  лучший  друг  Антон  уговорил  отца  дать  им  на  время  свои  –  взрослого  рыбака!  –  снасти.  С  этими  снастями  им  было  позволено  пойти  порыбачить  на  отцовском  месте  -  секретном,  заветном,  прикормленном,  уловистом,  одним  словом,  счастливом.  Петька  сам  бы  ни  в  жизнь  никому  не  ссудил  свои  мальчишечьи  снасти  и  не  «сдал»  свои  секретные  местечки;  но  те  кривые  удочки  и  давно  всем  известные  места  были  теперь  далеко,  у  бабушки  в  селе.  А  тут  дело  другое  –  снасти  и  место  взрослого,  даже  где-то  профессионального  рыбака!  Так  что  у  Петьки  и  в  самом  деле  были  и  основания  для  волнения,  и  для  предвкушения  какого-то  невероятного  приключения.  Он  бросил  трубку  на  аппарат,  схватил  на  балконе    лопату  и  помчался  копать  червей:  их  надо  было  запасти  на  обоих  юных  рыбаков,  по  уговору.  По  тому  же  уговору  завтра  ровно  5  часов  30  минут  утра  они  встречались  у  подъезда  Антона  и  ускоренным  маршем  следовали  к  заветному  мыску  на  маленькой  речке,  впадавшей  где-то  там  у  мыска  в  реку  большую.

Следующим  утром  Петька  чуть  свет  стоял  в  назначенном  месте,  поеживаясь  от  утренней  свежести  и  нетерпеливо  переминаясь  с  ноги  на  ногу.  Время  шло;  пренебрежительно  оглядев  Петьку,  мимо  прошел  дядька  в  брезенте,  резиновых  сапогах  с  отворотами,  со  спиннингом  и  рюкзаком,  и  Петька  налился  самыми  ядовитыми  подозрениями:  а  не  на  то  ли  самое  место  дядька  направляется?  Вот  уже  и  дворники  появились  со  своими  метлами  и  совками,  натужно  гудя,  проехал  мусоровоз,  а  Антона  все  не  было.  Петька  начал  злиться:  он  мог  быть  необязательным  во  многих  вещах,  но  со  временем  обращался  бережно,  был  пунктуален,  даже  сверхпунктуален  –  то  есть  приходил  не  просто  в  назначенное  время,  а  всегда  чуть  раньше.  А  вот  Антон,  наоборот,  был  самый  настоящий  копуша,  вечно  всюду  опаздывал;  правда,  он  опаздывал  не  просто  так,  а  потому,  что  все,  за  что  ни  брался,  выполнял  очень  тщательно,  продумывая  каждую  мелочь,  но  со  своими  тщательно  сделанными  делами  никогда  не  укладывался  в  сроки.  Петька  еще  вчера,  заблаговременно  начал  переживать  и  злиться  на  своего  друга:  ведь  наверняка  и  на  этот  раз  он  прокопается  со  сборами,  и  они  пропустят  самое  счастливое  рыбачье  время!  И  когда  Антон,  наконец,  появился  из  подъезда  с  длинным  чехлом  с  удочками  и  рюкзачком  за  спиной,  Петька  был  готов  треснуть  его  по  голове  своим  пакетом  с  одной  оторванной  ручкой,  в  котором  он  принес  банку  с  червями.

А  тот  поздоровался  с  Петькой,  как  ни  в  чем  ни  бывало,  как  будто  не  опоздал  он  на  полчаса  или  даже  больше,  и  не  сорвал  такой  замечательный,  так  удачно  сбывшийся  план!  Петька  накинулся  на  друга  с  упреками,  а  тот  невозмутимо  принялся  что-то  пояснять,  но  Петька  не  слушал:  все,  абсолютно  все  уже  было  испорчено,  и  теперь  не  могло  исправиться.  Пока  что  в  Петькиной  жизни  случалось  именно  так:  если  кто-то  подводил  с  назначенным  временем,  Петька  страшно  злился,  и  любое  дело,  начатое  с  опозданием,  шло  наперекосяк  уже  до  самого  конца,  в  котором,  случалось,  Петька  мог  навсегда  разругаться  с  копушей.  Правда,  с  Антоном,  который  мог  бы  стать  королем  всех  копуш  города,  Петька  раздружиться  не  мог:  ни  с  кем  из  окрестных  мальчишек  не  могло  быть  таких  замечательных  игр,  какие  придумывали  они  с  Антоном.  Петькина  фантазия  и  тщательность  Антона  порождали  удивительные  вещи,  например,  морской  бой:  по  морю  с  архипелагами,  бухтами  и  портами,  исполненном  на  огромном  листе  ватмана,  скользили  крохотные  парусники,  бриги,  фрегаты  и  линейные  корабли,  а  курс,  дистанцию  и  точность  выстрела  определяла  вертушка,  очень  похожая  на  старинный  компас;  все  это  выдумал  Петька,  а  исполнил  с  обычной  тщательностью  и  подлинным  мастерством  Антон.  За  этой  игрой  друзья  проводили  целые  дни,  пока  родители  буквально  не  растаскивали  их  по  домам,  -  а  так  обычно  и  заканчивались  все  их  игры,  порожденные  воображением  одного  и  воплощенные  умением  другого;  в  общем,  они  были  славной  двоицей.  Но  в  делах,  связанных  с  необходимостью  успеть  к  сроку,  у  них  случались  крупные  ссоры:  Петька  ужасно  не  любил  опаздывать,  Антон  делал  это  превосходно,  не  разлей  вода  друзья  опаздывали  вместе,  и  Петька  долго  еще  потом  не  мог  успокоиться,  простить  и  забыть.

Вот  и  сегодня  он  шагал  следом  за  другом  с  самыми  тяжелыми  чувствами  в  душе;  они  ворочались  в  ней,  словно  камни  на  обрыве:  один  шевельнулся,  за  ним  второй,  третий  –  и  вот-вот  случится  катастрофа,  обвал,  который  погребет  под  собой  все.  Петька  наблюдал,  как  на  траве  вдоль  тропинки  исчезает  роса  под  лучами  солнца,  которое  уже  поднялось  довольно  высоко  и  теперь  припекало  его  макушку,  которую  он  впопыхах  сборов  –  не  опоздать  бы!  –  позабыл  прикрыть  кепкой  или  панамой.  А  на  голове  Антона  сидела  аккуратная  фетровая  шляпа,  такая  же,  как  у  Антонова  отца,  только  поменьше,  нет,  ничего  он  не  позабыл,  все  припас  и  приготовил  для  рыбалки,  да  только  время  пропустил,  копуша,  а  на  рыбалке  время,  если  хотите  знать,  –  это  все!  А  тут  еще  и  путь  к  заветному  месту  оказался  неблизкий:  они  все  шли  и  шли,  и  все  вдоль  каких-то  бетонных,  кирпичных,  деревянных  и  стальных  глухих  заборов,  тянувшихся  то  по  одну,  то  по  обе  стороны  тропки:  нет,  никак  не  понять,  где  они  находятся,  куда  направляются,  так  что  Петька  заподозрил,  что  они  заблудились.  Антон  спокойно  сообщил,  что  этот  путь  и  правда  все  время  идет  вдоль  заборов,  но  зато  он  самый  короткий  –  а  Петька  уже  так  завелся,  что  даже  это  утешительное  объяснения  каким-то  образом  было  не  в  пользу  Антона.  Он  уже  совсем  ничему  не  радовался  и  ничего  не  предвкушал,  а  только  злился,  расстраивался  и  с  каждым  шагом  все  больше  уставал;  ему  даже  хотелось  швырнуть  через  забор  ни  в  чем  не  повинных  червей  и  вернуться  домой,  а  потом  не  видеться  с  этим  Антошкой  долго,  даже  очень-очень  долго,  может,  целый  день  или  даже  три  дня!  А  когда  через  несколько  минут  мальчики  разминулись  со  взрослым  рыболовом,  который  уже  возвращался  с  рыбалки,  Петькино  настроение,  этот  день  и  вся  его  жизнь  в  целом  были  испорчены  окончательно.  Он  бы  и  в  самом  деле  повернул  обратно,  но  тут  и  заборы,  и  тропинка  внезапно  закончились,  и  перед  мальчишками  открылся  берег  реки  и  распахнулся  неожиданный  простор.

Место  и  в  самом  деле  было  заветное,  даже  какое-то  особенное,  как  будто  зачарованное  –  это  Петька  понял  с  первого  взгляда.  Чистый,  мельчайшего  помола  желтый  речной  песок  слагал  на  берегу  небольшой  курган,  который  полого  спускался  к  воде  и  уходил  в  нее  на  какую-то  невероятную  глубину.  А  вода  была  так  чиста,  что  глубина  эта  казалось  еще  невероятнее,  потому  что  взгляд  все  следовал  и  следовал  в  неё,  слабо  освещенную  со  дна  все  тем  же  песком,  отражавшим  солнечный  свет,  без  труда  проникавший  в  эту  необыкновенно  прозрачную  воду,  следовал  и,  казалось,  утягивал  за  собой  и  наблюдателя.  Петька  ощутил  холодок  под  ложечкой,  а  по  спине  его  побежали  мурашки:  ведь  он  и  стоял  на  берегу,  и  плыл  под  водой  одновременно!  А  над  дном  быстро  скользили  серые  продолговатые  тени,  некоторые  довольно  большие  и  явно  хищные;  кое-где  колыхались  изящные  растеньица;  прищурив  глаза,  Петька  смог  рассмотреть  и  овальные  бугорки  перловиц,  медленно  передвигавшихся  по  дну  на  своей  единственной  ноге,  -  раковины  их,  пусть  и  слегка  увеличенные  водой,  тоже  были  необычно,  даже  необыкновенно  крупными.  Нет,  всё,  положительно  всё  здесь  было  необыкновенным;  определенно,  это  –  счастливое  место!

[img]https://i.pinimg.com/474x/a1/2c/ff/a12cff46bfa1dc7b3ab9621af6fa550a.jpg[/img]

Петька,  очарованный  всем  увиденным,  обернулся  к  Антону,  чтобы  поделиться  с  ним  и,  может  быть,  даже  попросить  у  него  прощения,  ведь…  –  но  тот  был  занят  снастями,  ничего  вокруг  не  замечал  и  Петьку  бы,  наверное,  не  понял.  Так  что  свой  порыв  Петька  отложил  до  более  удобного  случая  и  тоже  взялся  за  снасти,  продолжая  оглядываться:  нет,  такого  берега,  такой  реки,  такого  места  он  еще  никогда  не  видел!  И  деревья,  которые  росли  вдоль  берега,  и  кустарник  между  ними,  и  цветы  под  кустами,  и  трава  у  корней  цветов,  и  небо  с  застывшими  пышными  облаками,  и  стрекозы,  то  стремительно  носившиеся,  то  внезапно  замиравшие  над  водой,  и  чайка,  так  ловко  подхватившая  зазевавшуюся  рыбешку,  –  все  здесь  было  не  похоже  на  то,  что  Петька  когда-либо  видел;  но  все  это,  увиденное  им  впервые,  казалось  ему  таким,  каким  он  это  себе  представлял  в  мечтах,  –  и  потому  одновременно  и  знакомым,  и  совершенно  новым,  словно  только  что  открытым.  А  как  тиха  была  эта  река!  –  Петька  предпочитал  для  рыбалки  спокойную  воду,  потому  что  рябь  и  волны  мешали  следить  за  поплавком  и  часто  сбивали  с  толку,  заставляя  подсекать,  когда  поплавок  просто  скакал  с  волны  на  волну.  Здесь  же  глубокая  и  полноводная  река  лежала  меж  своих  берегов  такая  неподвижная  и  гладкая,  что  облака  и  деревья  отражались  в  ней  без  малейшего  искажения  формы  и  цвета,  так  что  у  Петьки  слегка  кружилась  голова:  где  тут  верх,  где  тут  низ?  Но  вот  Антонов  поплавок  шлепнулся  в  воду,  от  него  разошлись  круги,  верх  и  низ  обнаружились  и  заняли  свои  места,  Петькино  головокружение  прекратилось,  и  началась  рыбалка.  Он  тоже  наживил  червяка  и  забросил  удочку,  продолжая  оглядываться:  уж  очень  славно  здесь  было,  ну,  просто  слов  нет,  как  славно!

…Петькин  поплавок  дрогнул,  двинулся  в  сторону,  а  потом  решительно  двинулся  в  глубину.  Петька  подсек,  и  сердце  его  радостно  забилось  в  унисон  с  рывками  лески.  Рыба,  наверное,  даже  какая-то  крупная  и  сильная  рыба,  изо  всех  сил  сопротивлялась  и  тащила  леску  в  глубину,  а  Петька,  от  радостного  возбуждения  приплясывавший  у  кромки  воды,  тащил  ее  на  берег.  Она,  правда,  оказалась  не  слишком  крупной,  но  зато  такой  рыбы  Петька  еще  в  своей  рыбачьей  жизни  никогда  не  ловил.  Щука!  –  точнее,  щучка,  даже  щуренок,  но  самая  настоящая  щука!  Петька  с  восхищением  рассматривал  щуренка,  в  котором  все  –  и  точеная  форма  продолговатого  тела,  и  заостренное  рыло,  и  загнутые  клычки,  и  широченная  пасть,  и  большие  глаза,  наверняка  устроенные  так,  чтобы  дать  рыбе  бинокулярное  зрение,  и  мощный  хвост,  и  камуфляжная  окраска  –  все  говорило  о  том,  какой  это  стремительный  и  ловкий  хищник.  А  какой  окрас!  –  белые  поперечные  полоски  вились  по  темно-зеленому  зернистому  фону,  ни  дать  ни  взять  пресноводный  тигр.  Петька  повернулся  к  Антону,  чтобы  пригласить  его  полюбоваться  на  щуренка,  но  тот  был  занят  своей  рыбой:  он  только  что  выудил  красноперку,  и  Петька  мгновенно  забыл  о  своей  щуке  и  принялся  любоваться  крутыми  боками  червонного  золота  и  рубиновыми  плавниками.  Откуда-то  донесся  гудок  –  Петька  повернул  голову  в  ту  сторону,  откуда  он  послышался,  и  забыл  и  о  красноперке,  и  о  щуке:  такая  здесь  во  всем,  куда  ни  посмотри,  была  красота,  такое…  вдохновение!  Тем  временем  распорядительный  Антон  опустил  обеих  рыб  в  садок  и  пристроил  его  у  берега,  прикрыв  листом  лопуха,  чтобы  рыба  не  заснула  на  солнце.

Просидели  они  на  том  берегу  еще  около  часа,  но  больше  ничего  не  поймали.  Рыбы  в  садке  все  еще  были  живы,  и  друзья  единогласно  решили  их  выпустить.  Выкупавшись  в  реке,  домой  они  шагали  тем  же  путем,  вдоль  заборов,  тянувшихся  то  с  одной,  то  с  обеих  сторон  тропинки.  Они  шли,  положив  руки  друг  другу  на  плечи,  поочередно  неся  длинный  и  тяжелый  чехол  с  удочками,  обсуждали  свой  поход  и  уже  замышляли  новый,  с  лучшей  привадой  и  наживкой.  Точнее,  обсуждал  это  Антон,  а  Петька  слушал  своего  самого  лучшего  в  мире  друга  и  улыбался  до  ушей,  потому  что  и  настроение  его,  и  весь  день,  а  может,  и  вся  жизнь  были  очень  хороши.

V.2021
Иллюстрация:  Andrew  Wyeth  (1917-2009),  River  Cove,  1958  (Portland  Museum  of  Art,  Maine,  USA)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915198
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.05.2021

Заклинание

Где-то  в  самом  начале  80-х  папа  вернулся  из  командировки  с  видом  римского  триумфатора,  наголову  разбившего  непокорных  варваров  и  обеспечившего  римлян  хлебом,  зрелищами,  рабами,  а  себя  -  неувядаемой  славой  и  неплохими  шансами  на  должность  императора.  Триумф  разъяснился,  когда  папа  ахнул  на  стол  нечто,  под  чьим  весом  тот  застонал  и  пошатнулся.  Нечто  было  перевязано  толстой  бельевой  веревкой,  а  цвет  имело  темно-зеленый,  какой-то  геральдический,  с  золотом  и  чернью.  Обежав  рысью  стонущий  стол,  я  увидел  другую  сторону  явления  -  тончайшую  линовку  в  тысячи  желтоватых  линий  и  десяток  толстых  геральдически-зеленых.  Это  были  какие-то  исполинские  книжищи  -  одна,  две,  три...  10  исполинских  книжищ.  Я  вернулся  к  темно-зеленым  корешкам,  потрогал  их  пальцем,  приблизил  лицо  к  вязанке,  прочитал  два  золотых  слова:

ИЛОТЫ  -  КОТАНГЕНС

-  и  был  ими  совершенно  околдован.  Я  уже  умел  читать  и  полюбил  чтение,  читал  много  и  все  подряд,  и  потому  незнакомые  слова  встречались  мне  все  реже,  а  когда  все-таки  попадались,  я  разгадывал  их  смысл,  опираясь  на  знакомые  слова,  стоящие  вокруг.  А  здесь  -  сразу  два,  два  подряд,  оба  совершенно  незнакомые,  через  соседнее  слово  необъяснимые,  разные  до  полной  неузнаваемости.  Одно  певучее  и  как  бы  отсылающее  измерять  глубину  в  саженях,  а  второе  -  суровое,  непреклонное,  хотя  и  с  некоторым  кошачьим  коварством  в  характере.  Колдовство,  колдовство,  колдовство!  -  что  же  в  этой  книге,  чья  обложка  украшена  заклинанием?!

-  Малая  советская  энциклопедия!  -  сообщил  триумфатор,  одной  рукой  открыл  шкафчик  под  потолком,  а  другой  извлек  оттуда  предмет  моих  давних  мечтаний  и  тайных  покушений  -  острейший  финский  нож  в  чехле  бычьей  кожи  с  круглыми  стальными  заклепками.  Один  молниеносный  взмах  -  и  веревка,  обвивавшая  энциклопедию,  свалилась  на  пол,  словно  обезглавленная  змея.  Змея  еще  подергивалась  в  конвульсиях,  а  я  уже  утащил  ИЛОТОВ  и  КОТАНГЕНС  и  укрылся  с  ними  на  балконе,  где  у  меня  была  обустроена  палатка.  С  того  дня  и  еще  на  много  лет  этот  и  остальные  тома  энциклопедии  стали  моим  ежедневным  чтением  -  возможно,  это  они  сделали  меня  человеком  со  знанием  лисы,  который  знает  много  маленьких  вещей.  В  этом  невозможно  сомневаться:  мой  друг  владел  Детской  энциклопедией,  которая  тоже  состояла  из  10  томов,  но  каждый  ее  увесистый  том  целиком  и  полностью  посвящался  чему-то  одному.  Потому-то  он  и  вырос  ежом,  который  знает  одну,  но  большую  вещь.  Какие  тут  могут  быть  сомнения?  

Эти  тяжкие  книги  геральдического  цвета,  кратко  раскрывавшие  смысл  всего  на  свете  от  буквы  А  до  реки  ЯЯ,  сопровождали  все  мои  перемещения  по  жизни.  Я  уехал  из  родного  Херсона  и  увез  их  с  собой  -  сначала  мы  с  ними    закончили  университет  в  Запорожье,  а  потом  нашли  себе  работу  в  Киеве.  Мои  киевские  книжные  полки  строились  вокруг  них  -  такой  высоты,  чтобы  вместить  рост  исполинских  томов.  У  меня  есть  только  одна  книга,  которой  они  уступают  по  росту  -  это  Географический  атлас,  имеющий  формат  и  вес  могильной  плиты.

Да,  гораздо  удобнее  заглянуть  в  сеть  -  и,  признаться,  чаще  всего  именно  там  я  ищу  то,  что  называется  энциклопедическими  знаниями.  Да  и  сами  сведения  МСЭ,  изданной  в  середине  50-х  годов  прошлого  столетия,  порядком  устарели,  а  некоторые  даже  пришли  в  полную  профнепригодность.  Но  энциклопедии  ничего  не  грозит,  а  место  в  моей  библиотеке  зарезервировано  за  ней  навсегда  -  ведь  я  не  могу  пройти  мимо,  не  тронув  корешки  рукой.  Время  от  времени  я  наугад  извлекаю  какой-нибудь  том  и  читаю  несколько  статей,  просто  так,  не  по  необходимости,  а  из  любви,  как  мы  видимся  с  друзьями.

А  все  потому,  что  однажды  давно  я  был  очарован  заклинанием  ИЛОТЫ  -  КОТАНГЕНС,  которое  заставило  меня  доискиваться  его  смысла.  Они  же,  эти  фолианты,  и  раскрыли  мне  его,  а  потом  и  смысл  еще  тысяч  волшебных  слов  -  но  как  выяснилось,  от  этого  власть  заклинания  делается  только  сильнее.

V.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914146
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.05.2021

Дедушкино наследство

Хорошо  расти  рядом  с  дедушкой,  который  знает  всё  на  свете  и  обо  всём  расскажет,  объяснит  и  при  случае  покажет.  Мой  дедушка  Ваня,  например,  знал  всё  о  растениях  и  при  случае  обязательно  сообщал,  как  называется  особь,  из  какого  семейства  происходит,  чем  полезна  или  вредна.  Жаль  только,  что  мой  тогдашний  интерес  к  миру  носил  не  такой  энциклопедический  характер,  как  познания  дедушки,  и  многое  пролетело  мимо  моих  легкомысленных  ушей.  Но  уж  что  в  них  влетело  –  об  огородных,  садовых,  полевых  и  лесных  жителях,  благонадежных  и  не  очень  –  то  в  тех  ушах  слышится  до  сих  пор:  это  звучит  ласковый  дедушкин  голос,  основным  тоном  которого  была  любовь.  Таково  было  его  отношение  к  растениям,  животным,  людям,  жизни  в  целом  и  ко  мне  лично.  Философы  учат,  что  знание  и  любовь  суть  одно  и  то  же;  возможно,  потому  дедушкина  любовь  превратилась  в  моей  голове  в  знание.  Дедушка  словно  оставил  мне  наследство  –  обитаемую,  поименованную,  объясненную  и  любимую  часть  мира.

А  в  остальной  части  мира  –  даже  известного,  изученного,  освоенного  и  плотно  заселенного  –  пришлось  действовать  самому.  Некоторые  так  и  ходят  по  ней  чужаками  в  чужом  краю,  обозначая  незнакомые  формы  бытия  родовыми  словами  вроде  «растение»  и  «камень»  или  даже  местоимениями  «это»,  «то»  и  вон  то».  Я  и  сам  так  ходил  некоторое  время  или  даже  довольно  долго,  пока  не  обнаружил,  как  невыносимо  скучно  быть  невеждой,  а  еще  –  что  дедушкин  голос,  полный  любви,  называя  уже  знакомых  мне  однопланетников,  ласково  приглашает  узнать  и  полюбить  незнакомых.  И  я  послушался  этого  голоса  и  начал  –  узнавать,  любить  и  присваивать  все  новые  и  новые  части  нашего  мира.  Объект  познания  оказался  столь  же  бескрайним,  как  и  мое  невежество  –  но  тем  лучше:  занятие  это  мне  по  душе,  так  что  будущее  мое  светло  до  скончания  дней  (ну,  или  пока  зрение  позволяет).

Вот  очередной  житель  планеты,  имя  и  свойства  которого  я  узнал  только  что.  Сейчас  по  всем  угодьям,  где  мы  гуляем  с  собакой,  взошло  и  зацвело  растение,  которое  я  замечаю  в  Киеве  уже  не  первый  год,  и  с  каждым  годом  оно  проникает  на  новые  газоны  и  в  новые  парки.  Особенно  привлекательны  его  заросли  на  крутых  киевских  горках:  тонкие  светло-зеленые  стебли,  увенчанные  аккуратными  белыми  соцветиями,  целыми  рощами  стоят  на  склонах,  тесно,  один  к  одному,  строго  вертикально,  как  бы  ни  был  крут  склон  –  никаких  отклонений  от  вертикали.  Коричневая  земля,  нежно-зеленые  стебли  –  это  нехитрое  сочетание  выглядит  как  арт-объект,  точнее,  элемент  арт-объекта,  покрытый  безупречно  аккуратной  штриховкой.  Помнится,  я  даже  сделал  из  него  обложку  для  своего  аккаунта  ФБ.

Зовут  растеньице  чесночница  черешчатая  или  чесночник  (лат.  Alliária  petioláta,  укр.  кінський  часник).  Сразу  же  объясню  это  название:  размятые  листья  чесночницы  издают  слабый,  а  точнее,  деликатный  чесночный  запах,  даже  аромат  –  так  он  тонок.  В  нем  нет  агрессивности  и  напора  чеснока,  но  достаточно  ноток  и  тонов,  прикосновение  которых  к  рецепторам  указывает  на  сходство  с  чесноком  и  возбуждает  аппетит.  Если  пожевать  листок,  а  еще  лучше  добыть  эфирное  масло  из  семян  (а  его  там  добрых  30%,  жаль,  что  семена  слишком  мелкие),  то  на  языке  возникает  ощущение  жжения,  тоже  достаточно  деликатное.  Эти  свойства  сделали  чесночницу  специей  и  лекарством,  известным  европейцам  со  времен  неолита  и  служившим  приправой  и  снадобьем,  пока  его  не  вытеснили  как  специю  более  сильные  восточные  конкуренты,  а  как  лекарство  –  горчица.  Но  долгие  тысячелетия  Европа  употребляла  листья  чесночницы  в  пищу  в  салатах  и  супах  и  согревала  ее  маслом  простуженных.  В  этом  смысле  наиболее  иллюстративно  английское  название  чесночницы  –  garlic  mustard,  чеснок-горчица;  именно  потому  молоко  коров,  угостившихся  на  пастбище  чесночницей,  невозможно  пить.  

Разумеется,  зная  имя  растения  или  определив  его  по  каталогу  или  с  помощью  приложения  для  смартфона,  узнаешь  всё  это  и  даже  больше,  полистав  сеть.  Но  это  будет  ускользающая  из  памяти,  мёртвая,  без  любви  информация,  вроде  черно-белого  учебника  ботаники,  в  котором  все  растения  похожи  друг  на  друга  и  пахнут  одинаково  –  застарелой  школьной  пылью.  Но  когда  сегодня,  чуть  дрожа  от  предвкушения,  я  отправился  в  Ботсад,  сорвал  и  растер  между  пальцев  листок  чесночницы,  вдохнул,  ощутил  тонкий  аромат  и…

–  Да,  это  она,  чесночница  черешчатая,  по-нашему  кінський  часник,  из  семейства  капустные!  –  прозвучал  надо  мной  дедушкин  голос,  а  в  нем,  как  прежде  и  всегда,  –  любовь,  которая  тут  же  сделалась  знанием.

V.2021
Фото  растения  тут  https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/1795813143930681  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913803
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.05.2021

Перекличка великих: Чехов - Льюис

Обожаю  такие  штуки  и  называю  их  "перекличка  великих"  -  а  на  этот  раз  в  моей  голове  перекликались  настоящие  исполины,  А.П.  Чехов  и  К.С.Льюис.

Удивительно,  как  они  -  каждый  по-своему,  в  присущей  каждому  манере  -  сказали  об  одном  и  том  же,  да  так,  чтобы  было  зримо  и  понятно.  Льюис  не  столь  силен  изобразительной  мощью,  как  Чехов,  который  показывает,  а  не  рассказывает:  и  потому  у  Чехова  вся  великолепная  -  наверняка  украинская!  -  летняя  ночь  помещается  в  остром  блеске  разбитой  бутылки  против  луны.  Зато  Льюис  -  непревзойденный  полемист  и  прововедник:  это  ощутил  всякий,  кто  читал  его  трактаты,  и  этот  дар  то  и  дело  взблескивает  в  его  прозаических  текстах  -  и  сказочных,  и  фантастических  -  как  то  самое  горлышко  бутылки  на  дамбе  у  Чехова.  Вот  именно  этим  и  восхитительна  нащупанная  мной  перекличка,  что  перекликались  мои  великаны  об  одном,  но  каждый  -  очень  по-своему.  Внимайте  и  смакуйте.

Чехов,  "Степь".  Один  из  персонажей  -  старуха-крестьянка,  которая  обеспокоена  тем,  что  членов  ее  семьи  застала  в  степи  чудовщно  мощная  -  симфонически  мощная!  -  гроза.  Их  может  убить  молнией,  они  могут  промокнуть  и  заболеть  насмерть,  свалиться  в  овраг  и  сломать  шею,  заблудиться  и  пропасть  навсегда  в  бескрайнем  Приазовье,  могут  испугаться  и  понести  лошади...  да  мало  ли  что  может  стрястить  с  человеком  в  такую  страшную  ночь  "в  степу"!  -  но  все  это  укладывается  в  одну  фразу  "наши  в  степу  ночуют".  Зато  повторяет  ее  старушка  четырежде  за  те  несколько  мгновений,  которые  она  проводит  перед  глазами  читателя.  Но  дело  сделано!  -  мы  уже  видим  ее  темное  морщинистое  лицо  и  слышым  ее  глуховатый  голос.  "Не  рассказывать,  а  показывать"  -  эта  аксиома  становится  тем  яснее,  когда  мы  переходим  к  такой  же  старушке  у  Льюиса.  

Льюис,  "За  пределы  безмолвной  планеты".  Один  из  персонажей  -  старуха-крестьянка,  которая  обеспокоена  тем,  что  ее  слабоумный  сын  задерживается  на    ферме  "Склоны",  где  он  работает,  а  в  округе  уже  стемнело.  Мальчишка  -  сельский  дурачок,  пугливый,  доверчивый,  неловкий,  наивный  простак,  вроде  Колокола  у  Мопассана  или  Габи  у  Рене  Фалле,  -  и  потому  с  ним  может  стрястись  все  что  угодно,  и  даже  без  всякой  грозы,  молнии,  оврагов,  понесших  лошадей  и  так  далее.  Тревожные  мысли  и  чувства  обуревают  старушку  -  но  все  это  Льюис  нам  не  показывает,  а  рассказывает  в  своей  манере  полемиста  и  проповедника  -  то  есть  так,  чтобы  понятно  стало.  Он  не  может  это  доверить  самой  старушке,  и  вот  почему:  "При  таком  скудном  словарном  запасе  женщине  с  ее  монотонным  голосом  непросто  было  выразить  свои  чувства,  но  Рэнсом,  стоявший  совсем  рядом,  видел,  что  она  вся  дрожит  и  вот-вот  расплачется".  Кратко,  понятно  и  исчерпывающе  -  как  и  полагается  высказываться  проповеднику.

Обожаю  такие  штуки  и  называю  их  "перекличка  великих".

V.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913670
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 13.05.2021

…сон золотой

Это  любопытно.  Второй  год  Земля  в  карантине,  а  в  кино  и  сериалах  герои  до  сих  пор  без  масок  -  кроме  случаев,  когда  наличие  маски  обусловлено  функцией  персонажа  (напр.,  медик).  Это  и  понятно:  без  масок  обошлись  даже  в  Маски-шоу,  прибегнув  вместо  них  к  гриму.  Лицо  же  недаром  называют  иногда  таблом:  на  этом  табло  можно  многое  прочитать,  а  если  закрыть  его  маской,  то  все,  кина  не  будет.  Так  что  да,  нарушение  масочного  режима  в  кино  вполне  понятно,  объяснимо  и  желательно.

Но  вот  что  по-настоящему  любопытно:  не  припомню,  чтобы  мне  за  карантинный  год  приснился  хоть  кто-нибудь  в  маске.  Да  я  и  не  хотел  бы  этого  -  кроме  случаев,  когда  наличие  маски  обусловлено  функцией  персонажа.  Значит  ли  это,  что  сновидения  устроены  как  кино  или  кино  как  сновидения?  Об  этом  можно  дискутировать,  но  важнее  здесь  другое  -  а  именно  нечто  общее  для  сновидений  и  кино  (рискну  предположить,  и  для  прочих  искусств).  Это  то,  каким  образом,  в  какую  сторону  сны  и  кино  отличаются  от  повседневной  жизни.  Всё  в  них,  по  большому  счету,  как  в  жизни,  самую  чуть  не  так,  но  благодаря  этой  малости  сны  и  фильмы  получаются  гораздо  интереснее,  чем  жизнь  в  их  основе.  Они  как  бы  "докрученная"  до  уровня  интереса  (или  искусства)  жизнь  -  или,  по  слову  Гайдара,  украшенная  (не  приукрашенная,  а  именно  украшенная).  Этот  неожиданный  смысл  с  детства  знакомого  диалога  открылся  мне  словно  сам  собой,  когда  я  задумался  о  снах,  искусстве  и  феномене  интересного:
"-  Но  послушайте,    вы  все  шутите,  -  обиженно  заметил  сверху  круглолицый  паренек.  -  Ведь  ничего  этого  вовсе  так  не  бывает.
-  Да,    я  шучу,    молодой  человек,    -    вытирая  платком  лоб,  хладнокровно  ответил  дядя.  -  Шутка  украшает  жизнь.  А  иначе  жизнь  легка  только  тупицам  да  лежебокам."  (Судьба  барабанщика).  -  Прочитайте  это  как  "искусство  украшает  жизнь"  -  и  мысль  приобретает  полноту  и  завершенность.

Вот  над  этим  бьются  все,  кто  садится  за  пишущую  машинку  или  в  режиссерское  кресло:  сделать  интересно.  И  это  -  один  из  наибольших  камней  преткновения,  потому  что  -  КАК?!  Как  сделать  интересно?  Думаю,  сновидение  -  это  подсказка:  все  там,  как  в  жизни,  но  чуть-чуть  не  так,  ровно  на  такую  чуть,  которая  делает  его  захватывающе  интересным.

Например,  в  моем  рассказе  "Навсегда"  герой  слышит,  как  звонит  телефон  в  запертой  квартире;  хозяйка  квартиры  умерла  10  лет  назад,  никто  там  не  живет,  но  телефон  по-прежнему  работает  и  время  от  времени  настойчиво  и  подолгу  дребезжит  звонком.  Задумавшись  об  этом,  герой  оказывается  в  этой  квартире  и  принимает  звонок  -  а  это  звонит  покойная  соседка,  просит  полить  цветы  и  забрать  квитанции  из  почтового  ящика.  То  есть  до  какого-то  момента  все  шло  именно  так,  как  в  жизни,  буднично,  обыкновенно,  но  потом  история  делает  шаг  в  сторону  (герой  попадает  в  запертую  квартиру)  -  и  рассказ  становится  интересным.  Объяснять,  как  можно  пройти  сквозь  дверь  или  поговорить  по  телефону  с  тем  светом,  не  нужно  -  это  сделает  историю  скучной.  Мы  же  не  останавливаем  сновидение,  когда  нам  снится  необъяснимое  или  маловероятное?

А  еще  обратите  внимание,  какую  степень  свободы  автору  (сновидцу)  дает  тот  маленький  первый  шаг,  который  вывел  его  за  рамки  обыденности!  Проникнув  как-то  за  дверь,  запертую  на  замок,  мой  герой  дальше  уже  не  связан  узами  реальности    и  получает  мандат  на  дальнейшие  приключения  в  мире,  во  всем  похожем  на  наш,  но  гораздо  более  склонном  от  этого  сходства  отступать.

Да,  сновидение  -  это  подсказка.  Об  этом  в  экспресс-курсе  "Как  написать  рассказ"  говорил  Дмитрий  Быков:  "рассказ  должен  быть  похож  на  сон".  Наверное,  то  же,  но  другими  словами  утверждал  Густав  Водичка,  восклицая  с  негодованием  "Да  кого  интересует  правда!"  -  это  не  апология  неправды,  это  требование  писать  (снимать  кино,  видеть  сны...)  интересно.

И  вот  именно  на  этой  границе  и  начинается  искусство  -  потому  что  мастер,  отступив  от  правды  жизни,  расскажет  интересную  историю,  а  бездарь  -  наврет.  Об  этом  говорил  Шкловский:  "У  Гоголя  черт  входит  в  избу  -  верю,  у  писателя  Н.  учительница  входит  в  класс  -  не  верю!"  Полагаю,  что  вот  это  читательское  верю/не  верю  не  в  последнюю  очередь  зависит  от  той  самой  общей  черты  сновидений  и  кино:  читать  про  черта  интересно,  а  про  учительницу  -  не  слишком.

Впрочем,  и  про  учительницу  может  быть  интересно.  Как  этого  добиться,  чудесно  показывают,  например,  античные  мифы:  так,  критяне  рассказывали  о  своем  царе  Миносе  как  мудром  правителе,  который  дал  людям  первые  на  Земле  законы.  Афиняне  -  напротив,  толковали  о  нем,  как  о  жестоком  деспоте,  который  брал  дань  с  Афин  юношами  и  девушками,  чтобы  накормить  мутанта  Минотавра,  запертого  в  лабиринте,  куда  однажды  отправился  герой  Тесей,  чтобы  сразиться  с  монстром.  Эллины,  конечно,  помнили  обе  версии,  однако  куда  охотнее  пересказывали  афинский  миф  о  Миносе  -  потому  что  он  интереснее!  Потому-то  именно  этот  миф  памятен  человечеству  до  сих  пор,  а  критянская  версия  событий  интересует  в  основном  узких  специалистов  -  историков,  археологов  и  правоведов.

Впрочем,  и  жизнь  иногда  способна  на  захватывающие  повороты  сюжета  -  но  в  последние  десятилетия  человек  предпочитает  читать  именно  эти  сюжеты,  т.н.  нон-фикшн,  вместо  предельно  точных  реалистических  романов,  в  которых  все  до  копейки,  как  в  жизни,  но  только  этого  никогда  не  было.  Не  менее  охотно  человек  почитает  и  о  том,  чего  никогда  не  случалось,  -  но  только  это  должно  быть  интересно,  то  есть  больше  похоже  на  сновидение,  чем  на  повседневность.  Полагаю,  можно  и  так  трактовать  всем  известные  строки  Беранже  в  переводе  В.С.  Курочкина:

Господа!  Если  к  правде  святой
Мир  дороги  найти  не  умеет  -
Честь  безумцу,  который  навеет
Человечеству  сон  золотой!

IV.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912791
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.05.2021

Кони и змеи

Это  любопытно.  Из  "Песни  о  вещем  Олеге"  я  дословно  помню  только  "Как  ныне  сбирается  вещий  Олег  отмстить  неразумным  хозарам",  а  дальше  только  общую  канву  и,  разумеется,  про  череп  коня  и  в  нем  змею.

Но  самое  примечательное  в  предании  об  Олеге  не  обстоятельства  его  гибели  как  таковые,  а  пророчество.  Кудесник  предсказал  Олегу,  что  тот  выйдет  невредим  из  всех  военных  превратностей,  а  смерть  примет  от  своего  любимого  коня.  Олег  в  пророчество  поверил,  но  судьбе  не  покорился:  он  сменил  коня  и  теперь  предавался  батальным  забавам  совершенно  безо  всякой  боязни  за  свою  жизнь,  ведь  угроза  ей  была  им  хитроумно  отведена.  Но  судьба  все  равно  его  настигла:  спустя  4  года  князь  отправился  взглянуть  на  своего  коня,  от  которого  к  тому  времени  остались  лишь  кости.  Олег  над  ними  произнес  "Его  ли  мне  боятся?"  и  наступил  на  череп,  откуда  выползла  змея  и  ужалила  князя,  отчего  тот  вскоре  и  умер  (примерно  в  912  году):

«...Так  вот  где  таилась  погибель  моя!
Мне  смертию  кость  угрожала!»
Из  мертвой  главы  гробовая  змия,
Шипя,  между  тем  выползала;
Как  черная  лента,  вкруг  ног  обвилась,
И  вскрикнул  внезапно  ужаленный  князь.

Подобные  обстоятельства  смерти  несколько  позже  упоминаются  в  исландской  саге  XIII  века  об  Орваре  Одде  (вымышленный  персонаж)  и  английской  средневековой  легенде  о  сэре  Роберте  де  Шурланде  (как  будто  бы  историческая  личность).  Оба  достойных  мужа  получили  сходные  пророчества  и  умертвили  своих  коней,  но  от  судьбы  не  ушли:  Одда,  как  и  Олега,  ужалила  змея,  обитавшая  в  черепе  коня,  а  сэр  Роберт  поранился  об  осколок  конской  кости  и  умер  от  заражения  крови.

Самое  любопытное  в  этих  трех  ситуациях  -  их  сходство  между  собой,  но  не  в  обстоятельствах  гибели  героев,  а  в  их  попытке  обмануть  судьбу.  Это  роднит  все  три  предания  с  античным  мифом  (или  возводит  их  к  нему).  Например,  Лай,  будущий  царь  Фив,  был  проклят  Пелопом  за  похищение  любимого  сына,  и  это  проклятие  обрекло  Лая  на  бездетность.  Когда  Лай  стал  царем  Фив  и  женился  на  Иокасте,  бездетность  стала  его  тяготить,  ведь  трон  оставался  без  наследника.  Лай  отправился  к  оракулу  в  Дельфы,  и  бог  Аполлон  устами  оракула  напомнил  ему  о  проклятии,  трижды  запретил  иметь  детей,  а  на  тот  случай,  если  тот  все-таки  обзаведется  детьми,  предупредил,  что  Лая  ждет  смерть  от  руки  сына.  Когда  у  Лай  все-таки  родился  сын  от  Иокасты,  Лай  захотел  обмануть  судьбу  и  повелел  бросить  младенца  умирать  в  горах.  Но  мальчик  не  умер,  выжил  и  под  именем  Эдип  вошел  в  греческий  миф.  Ему  тоже  было  предсказание,  что  он  убьет  своего  отца  и  женится  на  своей  матери,  и  он,  не  желая  подчиняться  судьбе,  ушел  от  Полиба  и  Перибеи,  которых  считал  своими  кровными  родителями.  Но  неумолимая  судьба  свела  Эдипа  и  Лая  на  одном  перекрестке,  они  поссорились,  и  Эдип  убил  Лая.  Потом  он  пришел  в  оставшиеся  без  царя  Фивы,  спас  город  от  чудовища  Сфинкса,  был  всенародно  избран  царем  и  женился  на  вдове  Лая  и  своей  матери,  Иокасте.  Потому  что  от  судьбы  не  уйдешь!  -  эта  аксиома  в  античном  мифе  подтверждается  не  только  примером  Эдипа;  не  исключено,  что  именно  оттуда  она  и  проникла  в  былины  Киевской  Руси,  скандинавские  саги  и  английские  легенды.

Есть  и  еще  одна  возможность  связать  древнекиевское  предание  о  вещем  Олеге  с  античным  мифом  (она  мне,  признаюсь,  сегодня  приснилась  и  очень  понравилась).  Гибель  вещего  князя  от  змеи,  таящейся  в  черепе  коня,  чрезвычайно  напоминает  гибель  Трои:  десять  лет  греки  безуспешно  осаждали  город,  который  пал  лишь  тогда,  когда  принял  от  данайцев,  якобы  отбывших  восвояси,  дар  -  гигантского  деревянного  коня,  внутри  которого  сидел  штурмовой  отряд  под  водительством  Одиссея.  Чтобы  втащить  коня  в  город,  троянцам  пришлось  сделать  пролом  в  городской  стене  -  и  участь  Трои  была  решена:  выбравшись  из  коня,  греки  подали  сигнал  флоту,  который  никуда  не  уплыл,  а  всего  лишь  укрылся  за  островом,  и  в  считанные  часы  беззащитная  Троя  была  захвачена  и  разорена.  Как  и  в  случае  Олега,  гибель  Трои  таилась  в  коне  -  а  сходство  двух  преданий  усиливается  тем,  что  в  троянском  мифе  также  присутствуют  и  змеи.  Троянский  прорицатель  Лаокоон  предостерегал  сограждан:  "бойтесь  данайцев,  дары  приносящих!"  -  и  умолял  их  не  вводить  коня  в  город,  мол,  конем  тем  Троя  погибнет.  Он  будто  бы  даже  метнул  в  коня  копье,  за  что  огромные  змеи,  присланные  кем-то  из  богов,  удушили  и  самого  Лаокоона,  и  его  детей.  Согласитесь,  все  эти  истории  о  змеях  и  лошадях  имеют  много  общего.

И  это  не  просто  любопытно  -  признаюсь,  у  меня  такие  совпадения  и  сходства  вызывают  сильное,  но  приятное  волнение.  Я  как  будто  обретаю  там,  во  временах  Античности,  неизвестных  мне  предков...  -  а  это,  согласитесь,  неплохая  генеалогия!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912167
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.04.2021

Тополиным пером

Какие  неожиданные  и  удивительные  случаются  иногда  совпадения  -  например,  форм  и  свойств.

Помню,  взобравшись  на  крышу,  я  рассматривал  город  -  когда-то  очень  давно  Херсон,  а  совсем  недавно  Киев  -  рассматривал  и  заметил,  что  самыми  высокими  деревьями  в  обоих  любимых  городах  были  тополя.  Их  узнаваемые  стройные  кроны  возносились  и  над  всеми  деревьями,  и  над  многими  крышами;  нет,  далеко  не  все  они  выросли  такими  гигантами,  но  те,  которые  ими  были,  несомненно,  превосходили  высотой  всё  или  почти  всё  в  своих  окрестностях.

Отсюда,  с  крыши,  очень  странно  выглядел  эпитет,  присвоенный  тополю,  -  пирамидальный:  ведь  его  зауженная  кверху  крона  намного  больше  напоминала  птичье  перо,  например,  гусиное.  И  даже  наверняка  гусиное,  причем  отменного  качества,  от  тех  гусей,  которые  снабдили  писчими  перьями  почти  всех  классиков  мировой  литературы.  Я  заметил  это  сходство  и  заулыбался:  отсюда,  с  крыши,  казалось,  что  по  всему  городу  -  очень  давно  по  Херсону,  а  совсем  недавно  по  Киеву  -  расставлены  чернильницы,  из  которых  и  торчали  эти  замечательные  перья.  Их,  эти  чернильницы,  наверняка  видели  далеко  не  все,  а  извлекать  из  них  чернила  и  пользоваться  тополиными  перьями  могли  и  вовсе  одни  только  избранные,  например,  Борис  Лавренёв  или  Александр  Кабанов.  И  я  представил  себе,  как  эти  небожители  берутся  за  свои  невидимые  прочим  перья  и  выводят  ими  своими  бессмертные  строки,  которыми  я  зачитывался  -  когда-то  очень  давно  в  Херсоне,  а  совсем  недавно  в  Киеве.

Тогда  я  еще  не  знал,  что  почки  тополей  содержат  пигмент,  из  которого  производят  синюю  краску.  О  свойствах  этого  пигмента  прекрасно  знают  владельцы  автомобилей:  если  попадет  тополиная  серьга  на  капот  (тем  паче  на  мокрый  после  дождя  капот),  то  оставит  фиолетовое  пятно,  которое  очень  трудно  удалить.  А  ведь  краска  -  это  те  же  чернила,  а  такая  цепкая  красочка  -  это  какие-то  вечные,  несмываемые  чернила!  Как  раз  такие,  какими  только  и  следует  писать  всё  хорошее  и  потому  бессмертное.

Возможно,  что-то  такое  и  было  начертано  вчера  на  углу  Тарасовской  и  Никольско-Ботанической,  где  произрастает  замечательно  высокий  тополь.  Днём  прошёл  краткий,  но  обильный  и  неожиданно  тёплый  дождь,  и  от  тополиных  серёжек,  опавших  на  асфальт,  потянулись  окрашенные  потёки.  Там,  где  серёжки  упали  на  белые  полосы  пешеходной  "зебры",  эти  потёки  очень  напоминали  буквы,  выведенные  фиолетовыми  чернилами  на  листе  бумаги.  Буквы  складывались  в  неровные  строчки,  а  строчки  -  в  строфы  или  абзацы,  покрывавшие  целиком  все  белые  полоски  перехода.

Как  жаль,  что  я  не  знаю  этого  алфавита.

IV.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911778
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.04.2021

Шутка, или Рабочие ж работают

Гуляли  мы  с  женой  по  Киеву,  гуляли,  забрели  в  Сквер  киевских  интеллигентов  и  присели  на  лавочке  отдохнуть.  А  там  как  раз  ремонт-реконструкция  -  и,  само  самой,  все  в  высшей  степени  интеллигентно,  без  шума,  пыли  и  вручную.  Так  что  рабочие  работают,  а  интеллигенция  посиживает  на  новых  лавочках  и  погуливает  по  свежим  дорожкам.  Мы  взяли  кофе,  сели  на  лавку  и  принялись  оглядывать  окрестности  и  наблюдать  за  посетителями  сквера.

Интеллигенты,  кажется,  все  как  один  предавались  важным  и  полезным  размышлениям  о  роли  киевской  интеллигенции  и  трагедии  киевского  либерализма.  Однако  наблюдать  за  ними  оказалось  не  слишком  занимательно:  сидят  себе  люди  на  лавках,  покуривают,  попивают  кофе  из  бумажных  стаканчиков  или  потягивают  пиво  из  бутылок,  вот  и  всё  зрелище.  Правда,  у  одного  интеллигента  за  обширными  темными  очками  обнаружилось  то,  что  администратор  Варьете  Варенуха  тщательно  и  тщетно  скрывал  от  Римского,  финдиректора  того  же  Варьете  -  "громадный  синяк  с  правой  стороны  лица  у  самого  носа".  Мы  заключили,  что  учинивший  это  был  левшой  или  амбидекстером;  исчерпав  тем  самым  наш  потенциал  дедукции,  мы  перенесли  внимание  на  рабочих.

Наблюдать  за  рабочими  оказалось  гораздо  интереснее.  Их  занятия  обычно  таковы,  что  предаваться  им  невидимым  образом  невозможно;  и  здесь,  в  сквере,  рабочие  были  все  действие,  а  сумма  нескольких  таких  действий  прямо  на  наших  глазах  производила  какой-то  результат  -  "рабочие  ж  работают",  как  говорил  один  знаменитый  киевский  цирюльник.  А  они  как  раз  закончили  выкладывать  очередной  фрагмент  дорожки  и  тут  же  засыпали  его  зачем-то  цементом  из  бумажного  мешка.  Потом  один  из  них  прошелся  щеткой  по  фрагменту,  распределив  цемент  по  щелям  и  пазам,  сметая  и  взметая  излишки  цемента;  над  дорожкой  повисла  белесоватая  пыль,  один  взгляд  на  которую  вызывал  сухость  в  ноздрях  и  острое  желание  чихнуть.  Однако  чихнуть  не  удалось:  день  выдался  упоительно  безветренный,  и  пронизанное  солнечными  лучами  цементное  облачко,  повисев  самую  малость  над  дорожкой,  рассеялось.

А  другой  рабочий  тем  временем  прикатил  щеголеватую  тачку,  а  в  ней  мешок  песка.  Мастерком  он  набрал  этого  песка  в  пластиковое  ведерко  из-под  краски  и  вышел  с  ним  на  свежий,  только  что  обметенный  от  цемента  фрагмент  дорожки.  Держа  ведерко  в  левой  руке,  правой  он  принялся  черпать  песок  и  сыпать  его  на  фрагмент,  но  не  рабочим  и  не  городским,  а  совсем  сельским,  даже  сельскохозяйственным  движением,  не  таким,  как  сеятель  разбрасывает  семена,  а  таким,  каким  птичница  кормит  домашнюю  птицу.  Рабочий  как  бы  разминал  в  руке  корм,  какие-нибудь  пареные  отруби,  и  сыпал  его  на  землю  на  птичьем  дворе.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/f/f6/Jean-Fran%C3%A7ois_Millet%2C_Woman_Feeding_Chickens%2C_1846-48_1_27_18_-artinstitutechi_%2839633827914%29.jpg[/img]

То,  что  это  движение  было  именно  сельским,  сельскохозяйственным  и  свойственным  птичнице,  заметили  не  только  мы.  Немедленно  с  крыш  и  карнизов  окружающих  сквер  домов,  из  прилежащих  к  нему  дворов,  с  деревьев,  просто  с  неба  и  вообще  отовсюду  к  рабочему  слетелись  и  обступили  его  плотным  кольцом  голуби,  в  огромном  количестве  и  всех  киевских  мастей.  Вот  кто  поднял  своими  крыльями  такую  пыль,  что  не  чихнуть  было  невозможно!  -  и  на  всех  лавках  дружно  и  с  неудовольствием  зачихали,  а  мы  все-таки  сдержались,  чтобы  не  упустить  ничего  из  этого  зрелища.

И  не  напрасно!  -  рабочий  неспешно  похаживал  по  фрагменту,  посыпая  его  песком  тем  самым  жестом,  а  кольцо  голубей  следовало  за  ним,  шурша  перьями  и  довольно  громко  выражая  свои  голубиные  чувства,  при  этом  каждый  новый  жест  рабочего  привлекал  очередную  голубиную  стайку.  В  конце  концов,  рабочий  оказался  на  крохотном  пятачке,  заключенный  в  правильный  круг,  образованный  птицами,  которых  собралось  уже  столько,  что  они  покрыли  чуть  ли  половину  сквера;  рабочий,  казалось,  их  даже  не  замечал,  продолжая  сыпать  песок  тем  самым  жестом  и  медленно  туда  и  сюда  перемещаясь  по  дорожке,  а  голубиное  кольцо  неукоснительно  повторяло  все  его  эволюции.  При  этом  голуби,  привлеченные  жестом  птичницы  и  инстинктом,  прекрасно  видели,  что  на  землю  сыплется  не  корм,  а  песок,  даже  не  пытались  его  клевать,  но  не  улетали  и  за  рабочим  ходили,  как  привязанные.

Это  было  смешно  -  даже  классически  смешно,  по  всем  канонам  жанра  смешно,  потому  что  прямо  на  наших  глазах  одно  на  другое  наложились  два  действия,  совершенно  между  собой  как  будто  не  связанных,  даже  исключающих  друг  друга,  но,  тем  не  менее,  внезапно  объединенных  в  силу  случайного  сходства  элементов.  Это  было  даже  не  просто  смешно,  а  восхитительно  смешно,  потому  что  два  этих  действия  объединились  сами  собой,  без  намерения  участников,  без  вмешательства  какого-то  сочинителя.  Эту  невинную  шутку  прямо  на  наших  глазах  играла  природа  или,  если  хотите,  само  мироздание,  от  щедрот  своих  предложившее  нам  роль  зрителей.

Да,  это  было  очень  смешно,  и  я  улыбнулся,  а  жена  засмеялась.  Рабочий  с  ведерком  услышал  ее  смех  и  посмотрел  в  нашу  сторону  с  неудовольствием  и  даже  обидой.  Потом,  словно  проснувшись,  он  заметил,  что  стоит  в  шевелящемся  голубином  кольце,  покрывавшем  уже  чуть  ли  не  весь  сквер,  а  главное,  новый  фрагмент  дорожки,  все  еще  не  посыпанный  как  следует  песком.  Продолжая  жестом  птичницы  сыпать  песок,  рабочий  пригляделся  к  голубям  и  понял,  что  именно  привлекло  к  нему  эту  напасть.  Тут  он  тоже  улыбнулся,  сначала  себе,  а  потом  и  едва  заметно  нам  -  и  на  этом  лирика  закончилась.  "Рабочие  ж  работают",  говорил  знаменитый  киевский  цирюльник,  -  и  наш  рабочий  прекратил  улыбаться  и  принялся  швырять  песком  в  голубей.  Птицы  разлетелись,  над  дорожками  и  газонами  взметнулась  поднятая  их  крыльями  пыль,  на  лавках  вновь  дружно  зачихали,  а  мы,  все  еще  улыбаясь,  пошли  домой.

IV.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910921
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.04.2021

заголубело

заголубело  небо  голубое
как  океан  на  глобусе  земли
где  как  нарочно  прочно  на  мели
застряло  судно  многопалубно́е
а  прежде  воду  разделив  надвое
из  плена  иудеи  шли

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910713
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.04.2021

Эльдорадо

Когда  тебе  четыре-пять  лет,  твой  жизненный  опыт  так  мал,  что  почти  всякий  шаг  ведет  за  его  тесные  рамки,  где  все  кажется  диковинным  и  удивительным,  и  довольно  часто  встречаются  вещи,  на  которые  тебе,  как  жителю  Макондо,  приходится  указывать  пальцем,  потому  что  они  еще  не  имеют  названия.  С  тех  пор  прошло  больше  сорока  лет,  но  я  прекрасно  помню  ту  квартиру,  чужую,  не  нашу,  в  которой  мне  по  какой-то  причине  пришлось  прожить  почти  месяц.  Не  только  квартира,  но  и  все  за  ее  пределами  тоже  было  чужим,  не  нашим,  но  и  в  квартире  той  было  немало  диковинного  и  удивительного,  чему  я  до  сих  пор  не  нашел  объяснений  или  даже  названий.  Они  наверняка  существуют,  но  мне,  признаться,  не  хотелось  бы  их  обнаружить:  теперь,  столько  лет  спустя,  мне  приходится  прилагать  довольно  большие,  подчас  несоразмерные  усилия,  чтобы  по-настоящему  чему-то  удивиться.  Годы  берут  свое  и  дают  свое:  с  одной  стороны,  они  раздвигают  рамки  моего  жизненного  опыта,  но  с  другой,  меня  самого  они  делают  (каким-то  ленивым  на  подъем  зачеркнуто)  слишком  занятым,  и  сделать  шаг  за  эти  рамки,  хоть  один,  хоть  десять  или  сто,  мне  часто  (попросту  лень  зачеркнуто)  недосуг.  А  вспомню  ту  чужую,  не  нашу  квартиру  –  и  мир  вновь  полон  диковинных  вещей,  на  которые  мне  до  сих  пор  приходится  указывать  пальцем.

Среди  прочего,  в  той  квартире  было  невероятное  изобилие  мелочи.  Это  сейчас  наши  тротуары  и  газоны  усыпаны  монетками  по  пять  и  десять  копеек,  выведенными  из  оборота  несколько  раньше,  чем  об  этом  официально  объявили.  А  тогда  и  копейка,  и  две,  и  три,  и  все  остальные  номиналы  железных  денег  имели  цену,  уплатив  которую,  можно  было  получить  товар  или  услугу.  И  потому  на  тротуарах  и  газонах  монеты  не  валялись,  как  теперь,  а  если  вдруг  и  обнаруживались,  то  неизменно  и  немедленно  поднимались  и  взрослой,  и  детской  рукой,  и  эта  рука  –  в  особенности  эта  последняя  –  немедленно  находила  им  какое-нибудь  достойное  применение.  Любой  номинал  вел  к  обретению  осязаемого  блага  –  и  потому  места,  где  в  силу  необъяснимо  расточительной  традиции  люди  по  доброй  воле  выбрасывали  монетки,  казались  чем-то  вроде  мифического  Эльдорадо.

Я  в  свои  четыре-пять  лет  знал  только  одно  такое  место,  в  буквальном  смысле,  золотое  дно:  это  был  небольшой  прудик  в  херсонском  Доме  цветов.  В  прудике  обитали  золотые  рыбки,  все  их  так  называли,  и  мама,  и  даже  я  сам,  хотя  золотыми  были  не  рыбки,  золотым  было  дно  прудика,  из-за  монет,  покрывавших  его  толстым  слоем;  а  рыбки  были  не  золотыми,  а  просто  красными.  Прудик  этот,  окруженный  кустиками  папируса,  был  очень  славный;  теперь,  через  много  лет,  я  понимаю,  что  среди  всех  искусственных  водоемов  с  красными  рыбками  и  золотым  дном  этот  был,  возможно,  самым  славным.  Он  казался  мне  настоящим,  природным  озерцом;  казалось,  что  это  наш  херсонский  Дом  цветов  построен  вокруг  него,  а  не  прудик  устроен  в  нём.  Собственно,  потому  и  возникла  эта  необъяснимо  расточительная  традиция  бросать  в  прудик  монеты  –  как  дань  его  изысканной  естественности  и  как  отголосок  давних  варварских  обычаев,  когда  жертвы  богам  приносили  лишь  в  самых  красивых  местах,  потому  что  боги  только  в  таких  местах  и  могли  обитать.

Красота  красотой,  но  даже  моего  небольшого  жизненного  опыта  хватало  на  то,  чтобы  соотнести  сокровища  на  дне  прудика  в  Доме  цветов  с  сокровищами  на  полках  Детского  мира.  Соотношение  выходило  фантастически  привлекательное;  оно  не  имело  четких  границ,  но  разжигало  воображение  и  алчность,  тем  более,  что  наш  херсонский  Детский  мир  находился  в  двух  шагах  от  Эльдорадо  в  нашем  херсонском  Доме  цветов,  и  мысль  о  естественном  предназначении  сокровищ  проникала  в  голову  как  бы  сама  собой.  Разумеется,  как  всякое  нормальное  Эльдорадо,  оно  было  недостижимо,  и  оттого  казалось  еще  соблазнительнее.

А  в  той  квартире  Эльдорадо  оказалось  даже  богаче,  чем  на  дне  прудика;  что  самое  поразительное,  оно  не  ускользало  и  не  пряталось,  никто  за  ним  не  приглядывал,  и  потому  завладеть  им  не  составляло  труда.  Во  всех  комнатах,  в  коридоре,  на  обоих  балконах,  в  кухне,  ванной  и  даже  в  кладовке  той  квартиры  было  полным-полно  чашек,  чашечек,  пепельниц,  ваз,  вазочек  и  еще  каких-то  предметов,  на  которые  я  мог  лишь  указывать  пальцем,  и  во  всех  этих  предметах  лежали  монеты.  Лежали  они  именно  так,  как  в  прудике  Доме  цветов,  словно  их  оставили  там  туристы  в  силу  той  самой  необъяснимо  расточительной  привычки,  которая  заставляет  их  швырять  монетки  в  пруды,  фонтаны  и  моря.  Все  эти  предметы  не  были  наполнены  мелочью  доверху  или  до  половины,  как  если  бы  ее  там  для  какой-то  цели  собирали  или  копили,  –  нет,  мелочь  лишь  покрывала  их  дно,  лежала  там  тонким  слоем  в  два-три  гурта,  именно  так,  как  если  бы  ее  оставили  здесь  туристы.  Это  было  необъяснимо  в  рамках  моего  жизненного  опыта,  в  котором  пока  что  было  всего  только  несколько  квартир  и  одно  абсолютно  недоступное  Эльдорадо,  а  только  что  прибавились  еще  одна  квартира  и  одно  Эльдорадо.  Оно  было  явно  намного  богаче  первого,  а  главное  –  совершенно  доступно  и  беззащитно,  а  потому  никаких  объяснений  ни  мне,  ни  моему  опыту  и  не  требовалось.

Но  они  потребовались,  и  потребовались  немедленно,  как  только  я  ткнул  указательным  пальцем  зеленоватую  монетку  на  дне  металлического  предмета,  не  имевшего  названия,  из  которого  торчала  мохнатая  обезьянья  голова  на  пружинке.  Я  тотчас  как-то  узнал,  что  на  монеты  можно  только  смотреть,  и  отдернул  руку;  наглая  обезьянья  голова  закачалась,  а  в  предмете  издевательски  звякнуло.  Очень  скоро  я  выяснил,  что  ко  всем  прочим  сокровищам    в  том  Эльдорадо  я  не  могу  не  то  только  прикоснуться,  но  даже  протянуть  руку.  Они  были  повсюду,  эти  монеты,  всех  существующих  советских  номиналов  и  всех  степеней  изношенности,  и  каждый  день  я  натыкался  на  все  новые  и  новые  вещицы,  в  каждой  из  которых  было  достаточно  монет  для  осуществления  какой-нибудь  моей  мечты,  –  а  я  мог  только  смотреть  на  них,  и  всё.  Это  было  самое  настоящее  Эльдорадо,  из  тех,  которые  манят  неодолимо  и  даже  показываются  иногда  распаленному  алчностью  взору,  но  никогда  и  ни  при  каких  обстоятельствах  не  даются  в  руки.

С  тех  пор  прошло  более  сорока  лет,  и  теперь  за  все  деньги  того  Эльдорадо  нельзя  купить  вообще  ничего.  Но  кажется  мне  иногда,  что  я  все-таки  смог  –  не  то  завладеть  чем-то,  не  то  приобрести    что-то,  расплатившись  тем  неприступным  «золотом».

III.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908773
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.03.2021

Одиссей

По  Днепру  тает-плывет  довольно  белая  льдина,
А  по  льдине  гуляет  довольно  смуглый  мужчина,
Это  греческий  самурай-челнок,  Одиссей  Нифигаси,
Возвращается,  как  обычно,  домой,  во  свои  восвояси,
Восвоясях  теперь  хорошо,  тепло,  весна,  лето,
Свадьбы  на  похоронах,  инцесты,  измены,  вендетты,
Там  гуляют  и  пьют  и  вдоволь,  и  без  закуски
Финикийцы,  критяне  и  недорезанные  этруски.

-  Эй,  ты,  гой  еси,  -  Одиссей  говорит,  -  Борисфен  Славутич,
Буду  каламутить  тебя,  буду  тебя  колотить-каламучить,
Отвези  ты  меня  домой  поскорей,  во  мои  восвояси,
Где  приятен  и  сладок  нам  дым,  а  также  целебны  грязи,
Абрикосы,  арбузы,  дыни,  шаурма  и  всяческие  орехи.
Знаешь,  где  это?

-  Мне  ли  не  знать,  я  всю  жизнь  теку  из  варяг  в  греки!

III.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906583
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.03.2021

Ангел

Впервые  она  заговорила  об  этом  года  три  назад.  Вернувшись  с  работы,  она  привычно  уселась  к  нему  на  колени,  обхватила  его  шею  руками  и  рассказала  обо  всём,  что  сегодня  видела,  о  чём  подумала,  а  еще  все  последние  новости  и  сплетни  кафедры  и  сразу  обо  всех  прочих  событиях  дня.  Это  звучало,  как  одна  история,  но  это  известие  стояло  особняком:

–  Есть  один  мужик,  так  странно,  я  встречаю  его  везде,  куда  ни  пойду,  и  там  он  обязательно  промелькнет.  И  в  метро  его  иногда  вижу.  А  сегодня  он  добрался  за  мной  даже  на  Левый  Берег.
–  А  на  нашей  улице  ты  его  видишь?
–  Ну  да,  тоже.  Он  ходит  всегда  по  нашей  стороне,  иногда  мне  навстречу,  а  иногда  со  мной  по  пути.
–  Так  он  просто  тут  живет,  наверное,  и  ходит  к  метро  тем  же  путем.
–  И  ездит  в  метро  теми  же  маршрутами?  Говорю  же,  я  видела  его  и  в  центре,  и  на  Печерске,  и  сегодня  на  Левобережной.
–  Я,  когда  ездил  в  метро  ежедневно,  тоже  встречал  несколько  человек  одних  и  тех  же,  почти  каждый  день.  И  все  они  живут  на  нашей  улице  или  по  соседству  –  поэтому  я  их  и  узнаю  в  метро  или  где-либо,  что  они  мне  давно  знакомы,  визуально.  Так  вот  и  этот  мужик…
–  Ну  это  же  совсем  другое!  Это  же  один  мужик.  И  еще  он  всегда  одет  в  одно  и  то  же,  вообще  всегда.  Я  тебе  его  покажу.

И  через  несколько  дней,  когда  они  вышли  вместе  из  дому,  она  показала  «того  мужика».  Был  он  мал  ростом  и  очень  худ,  но  его  никто  бы  не  назвал  плюгавым  или  жалким:  двигался  он  стремительно,  работая  острыми  коленями  и  локтями,  словно  паровоз  шатунами,  а  на  его  сухощавом  лице  застыло  такое  упрямое  и  решительное  выражение,  что,  пожалуй,  всякий  уступил  бы  ему  дорогу.  Но  в  остальном  был  «тот  мужик»  крайне  невзрачен:  его  наряд  составляли  изношенные  туфли  со  стоптанными  каблуками,  ветхие  брюки  цвета  грязной  столовской  занавесочки,  кое-как  подшитые  черной  ниткой,  черная  короткая  курточка,  сидевшая  на  владельце  коробом,  словно  сделанная  из  фанеры  или  картона,  и  кепка  с  острым  козырьком,  смотревшим  несколько  в  сторону.  Он  шел  им  навстречу,  почти  бежал,  поэтому  больше  ничего  рассмотреть  они  не  успели.  Когда  мужик  пронесся  мимо,  они,  не  сговариваясь,  оглянулись  и  успели  заметить,  как  он  свернул  в  их  двор.

–  Я  же  говорил  тебе,  он  тут  живет.  Не  в  нашем  доме,  конечно,  но,  может,  в  доме  Зинаиды  Михайловны,  в  14-ом  или  где  Бусинка  с  Ёлкой,  а  ходит  туда  напрямик  через  наш  двор.  Ты  его  просто  раньше  не  замечала.
–  Хорошо,  живет  здесь,  но  чего  он  ездит  туда  же,  куда  я?
–  Это  да…  Слушай,  мы  уже  опаздываем,  сеанс  через  полчаса,  а  мы  все  еще  здесь.
–  Да,  побежали.

И  они  почти  побежали,  пришли  вовремя,  но  совершенно  напрасно:  в  кинотеатре,  как  и  во  всем  огромном  торгово-развлекательном  центре,  где  тот  находился,  вырубили  свет,  и  билеты  предлагалось  обменять  или  вернуть.  Пока  они  размышляли,  как  им  поступить,  он  сказал:

–  Тот  мужик…  он,  скорее,  дед,  ему  же  за  шестьдесят.
–  Ага.  А  глаза  молодые.
–  И  сердитые.
–  Да.  Он  всегда  с  таким  видом  ходит.  И  все  время  в  этой  кошмарной  одежде  своей.

Со  временем  выяснилось,  что  у  мужика  имеется  еще  бобриковая  шапка,  которую  он  надевал  вместо  кепки  зимой,  в  самые  холода,  и  белая  футболка,  кое-как  заштопанная  в  нескольких  местах,  в  которой  он  щеголял  летом,  выпустив  ее  обширный  застиранный  подол  поверх  своих  сиротских  брюк.  В  руках  его  иногда  появлялась  черная  объемистая  торба,  по  виду  довольно  тяжелая,  впрочем,  никак  не  влиявшая  на  стремительность,  с  которой  мужик  проносился  по  их  улице,  карабкавшейся  в  гору,  или  по  любой  другой  улице,  где  он  появлялся.  Поэтому  в  их  упоминаниях,  где  и  при  каких  обстоятельствах  мужик  повстречался  на  этот  раз,  его  наряды  опускались,  ведь  ничего  другого  на  нём  надето  не  бывало  никогда.  А  встречался  мужик  им  обоим,  и  вместе,  и  порознь,  всё  чаще,  так  что  постепенно  он  превратился  в  постоянного  персонажа  их  разговоров.  Ведь  при  всей  его  невзрачности,  мужика  окружала  тайна:  наблюдая  его  год  за  годом,  они  ломали  голову,  кто  он  и  чем  занимается,  почему  так  убого  и  однообразно  одет,  куда  так  спешит,  что  носит  в  своей  торбе,  а  главное  –  как  ему  удается  оказываться  там  же,  где  оказались  они?  Но  эта  тайна,  хоть  и  неразрешимая,  все  же  была  не  такого  свойства,  чтобы  слишком  волновать  воображение,  и  они  поневоле  принимались  ее  раздувать:

–  А  может,  он  за  нами  или  за  тобой  следит  зачем-то  и  уже  догадался,  что  его  заметили,  и  потому  не  скрывается  больше?  А  следит  на  самом  деле  очень  давно…  с  юности  еще…  или  вообще  всю  жизнь…  А  вот  зачем  он  следит  –  вот  это  вопрос.
–  А  может,  он  думает,  что  это  мы  за  ним  следим.  Ходит  по  городу  и  думает:  то  была  одна  сумасшедшая,  а  теперь  их  двое,  куда  я,  туда  они.  Напряжение  растет,  ответов  на  вопросы  нет,  и  однажды  мы  бросимся  друг  на  друга  с  криком:  «Чего  вы  за  мной  ходите?!»
 –  А  я  вчера  решил  за  ним  последить.  Держался  на  приличном  расстоянии,  чтобы  он  не  заметил,  и  нагнал  его,  только  когда  он  к  нашей  подворотне  подошел,  чтобы  его  не  потерять,  когда  он  свернет.  А  он,  кажется,  заметил,  что  я  за  ним  иду,  глянул  на  меня  косо  и  юркнул  во  двор,  я  за  ним,  а  его  и  след  простыл.  Даже  дверь  нигде  не  стукнула,  а  спрятаться  у  нас  во  дворе  негде.  Не  залез  же  он  под  машину  –  а  я  ведь  и  под  машину  заглянул,  а  там  только  кот  сидел.  Он  просто  исчез,  испарился.  Улетучился.  Может,  он  не  от  мира  сего?

Так  они  впервые  заподозрили  сверхъестественную  природу  мужика,  и  однажды  это  подозрение  сменилось  уверенностью.  Возникнув  как  шутка,  она  превратилась  в  семейную  легенду  или  даже  миф,  то  есть  объяснение  происходящего,  вполне  удовлетворительное  для  наблюдателей,  которым  нет  большого  дела  до  истинных  причин  и  объяснений.  А  случилось  это  так:  они  прогуливались  сначала  в  одном  парке,  потом  в  другом,  затем  сидели  в  кафе,  а  после  пошли  домой  по  бульвару,  и  там,  на  бульваре,  она  указала  ему  на  парочку  и  сообщила,  что  видела  их  сегодня  и  в  парках,  и  в  кафе  и  вот  теперь  они  здесь.  Он  поглядел  на  парочку  –  рослые,  с  развитыми  формами  девицы  одних  юных  лет,  слишком  яркая  блондинка  и  слишком  яркая  брюнетка,  одетые  дорого,  броско,  даже  вычурно,  но  все-таки  с  каким-то  вкусом  –  и  вспомнил,  что  да,  действительно,  были  они  и  в  парках,  и  в  кафе.

–  Знаешь,  каждому  свое.  Тот  мужик  –  это  твой  ангел-хранитель,  а  это  –  мои  ангелы-хранители.  Гендерный  подход,  знаешь  ли!  –  Девиц  тех  они  больше  не  встречали,  ни  вместе,  ни  порознь,  а  за  мужиком  с  тех  пор  закрепился  статус  ангела-хранителя.  Теперь  его  иначе  не  называли:  «смотри,  ангел»,  «наш  ангел»,  «совсем  обносился  наш  ангел».  А  он  и  в  самом  деле  обносился  –его  одежда,  и  без  того  ветхая  три  года  назад,  когда  они  обратили  на  него  внимание,  обветшала  окончательно  и,  казалось,  вот-вот  свалится  с  его  острых  плечей.  Только  выражение  лица  у  ангела  не  изменилось  и  оставалось  всё  таким  же  решительным  и  упрямым.

–  Потому  что  это  не  одежда,  а  оперение.  Он,  наверное,  будет  линять.

Со  временем  они  заметили,  что  встреча  с  ангелом  предвещает  удачу,  если  он  идет  в  попутном  направлении,  и  неудачу,  если  он  следует  навстречу,  как  это  случилось  с  их  походом  в  кино,  когда  они  впервые  повстречали  его  вместе.  Правда,  иной  раз  ангел  ошибался  в  своих  предвестьях  или  забывал  о  своей  пророческой  роли,  а  может,  и  не  всякое  дело  было  достойно  его  пророчеств,  но  они  в  этой  его  способности  уверились,  и  семейный  миф  прирос  еще  одной  подробностью.  Как  бы  там  ни  было,  им  обоим  было  очень  приятно  видеть  его,  и  они  всегда  радовались  встрече  с  ангелом-хранителем,  даже  если  он  шёл  им  навстречу  и  сулил  их  делам  неудачу.  Неудачи  они  ему  прощали,  а  над  ошибками  или  забывчивостью  по-доброму  посмеивались.

А  еще  им  очень  хотелось  как-то  дать  знать  ангелу,  что  они  замечают  и  ценят  его  заботу.  С  каким-то  посторонним,  незнакомым  человеком,  которого  видишь  день  изо  дня,  и  то  поневоле  начнешь  пусть  едва  заметно,  но  все-таки  раскланиваться,  а  тут  –  целый  ангел!  И  даже  то,  что  идея  об  ангельской  сущности  мужика  родилась  как  шутка  и  развивалась  как  миф,  ничуть  не  умаляло  добрых  чувств,  которые  они  оба  питали  к  нему.

И,  вот,  наконец,  настал  день,  когда  они  больше  не  могли  сдерживаться  и  решили  немедленно  встретиться  и  заговорить  со  своим  ангелом-хранителем.  Взявшись  за  руки,  как  дети,  они  бегом  спустились  со  своего  пятого  этажа,  выскочили  из  подъезда  во  двор,  свернули  в  подворотню,  выбежали  на  улицу  и  тут  же  увидели  его.  Они  бросились  ему  навстречу  и  громко  приветствовали  его,  как  старинного  друга  после  долгой  разлуки,  едва  удержавшись,  чтобы  не  обнять  его.  Перебивая  и  поправляя  один  другого,  они  принялись  рассказывать  ему  сразу  обо  всем,  а  глаза  их  при  этом  сияли,  и  губы  сами  собой  складывались  в  радостную  улыбку.  Но  ангел  остановил  их  властным  жестом,  и  они  замолчали,  словно  с  разбегу  налетев  на  этот  жест,  и  он  сказал  им  только:

–  Я  не  ангел-хранитель,  –  а  всё  остальное  они  поняли  сами,  и  тогда  он  нанес  свой  удар.

II.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906065
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 25.02.2021

Личный счет

Тексты  –  это  нечто  вроде  долгов.  Проникший  в  голову,  а  тем  более  початый  текст  обременяет  сознание  и  отягощает  совесть.  На  нем,  как  на  самом  настоящем  долге,  нарастают  проценты  и  пени,  штрафы  и  неустойки.  И  однажды  он  приходит  за  тобой  и  уводит  в  долговое  рабство;  сколько  оно  продлится,  зависит  только  от  тебя,  но  пока  текст  не  будет  готов,  ты  останешься  в  полном  его  распоряжении.  И  ничего  с  этим  не  поделаешь  –  тексты  приходят  неслучайно,  и  пренебрежение  ими  –  такой  же  грех,  как  и  пренебрежение  обязательствами.

Этот  я  начал  года  два  назад,  летом,  после  неспешно-упоительной  прогулки  по  Киевским  паркам,  которыми  оторочен  правый,  высокий  берег  Днепра.  День  был  жаркий  и  паркий,  с  неожиданными  порывами  ветра  с  реки,  широкими  и  упругими,  словно  паруса;  когда  мы  вышли  на  открытое  место  на  Владимирской  горке,  как  раз  налетел  такой  порыв.  Теплый  и  влажный,  насыщенный  речными  и  древесными  запахами  воздух  мягко  ударил  в  лицо,  я  вдохнул  –  и  чуть  не  задохнулся.  Моментально  и  даже  еще  быстрее  я  перенесся  во  времени  и  пространстве  и  очутился  в  Мисхоре,  в  Крыму,  лет  25  тому  назад  («умоляю  верить  брошен  Ялту  гипнозом  Воланда»,  мелькнуло  в  памяти  и  тут  же  пропало  бесследно).

Я  стоял  на  посадочной  платформе  канатной  дороги  и  ждал  кабинку,  чтобы  спуститься  на  пляж.  Кабинки,  узкие  и  высокие,  как  стаканы,  двигались  мимо  платформы  без  остановки,  поэтому  в  них  надо  было  запрыгивать  на  ходу,  не  слишком  мешкая.  Впрочем,  мешкать  было  не  страшно,  кабинок  много,  пропустил  одну,  а  на  подходе  уже  следующая,  а  потом  еще  одна,  а  за  ней  вторая,  третья  и  так  далее.  Да,  мешкать  не  страшно,  кабинки  шли  по  кругу,  одна  за  другой,  до  бесконечности,  и  мешкать  хотелось  тоже  вот  так,  до  бесконечности.  Потому  что  сюда  задувал  ветер,  крымский  ветер,  широкий  и  упругий,  словно  парус,  а  в  нем  были  густо  намешаны  дыхание  моря  и  леса.  Его  хотелось  вдыхать  еще  и  еще,  потому  что  он  вызывал  приподнятое  настроение,  даже  творческое  состояние,  нечто  вроде  опьянения  и  вдохновения  одновременно.  И  когда  такой  же  порыв  ветра  настиг  меня  через  25  лет  на  горке  над  Днепром,  я  вдохнул  –  и  был  отброшен  на  тысячу  километров  к  югу  и  на  25  лет  в  прошлое,  вспомнил  всё  и  понял  кое-что  про  Крым.  Это  немедленно  превратилось  в  текст,  который  был  начат  в  тот  же  день,  переделан  множество  раз,  но  так  ни  разу  и  не  доведен  до  конца.  И  потому  он  превратился  в  долг,  повис  на  шее,  принялся  обрастать  процентами  и  пенями,  и  вот,  наконец,  пришел  за  мной,  усадил  за  компьютер  и  приказал  «Пиши!»

…Идея  отпуска  в  Крыму  казалась  мне  не  слишком  привлекательной.  Я  уже  бывал,  сто  раз  бывал  в  этом  самом  Крыму,  ездил  туда  поездом  –  с  ночной  суматошной  пересадкой  в  Джанкое  и  компостированием  билетов  на  одном  конце  длиннейшего  перрона,  пока  поезд  вот-вот  отправится  от  его  другого  конца.  И  потом  еще  надо  бесконечно  долго  и  невыносимо  медленно  ехать  в  раскаленном  пыльном  вагоне,  за  окнами  которого  этот  самый  Крым:  раскаленная  пыльная  степь,  раскаленное  пыльное  небо,  редкие  полустанки,  тоже  пыльные  и  раскаленные.  Вагон  беспокойно  и  неразмеренно  вздрагивает,  словно  поезд  идет  по  рельсам  разной  длины,  кое-как  составленным  в  путь,  и  все  тело  вагона  отзывается  на  перестук  колес,  каким-то  чудом  находящих  следующий  рельс.  Так  же  беспокойно  и  неразмеренно,  делая  паузы  разной  длины,  где-то  жужжит  муха;  видимо,  она  безнадежно  запуталась  в  паутине;  эта  неприятность  случилась  с  ней  еще  в  Джанкое;  однако  с  пауком,  соткавшим  паутину,  какая-то  неприятность  случилась  еще  раньше,  и  потому  муха  до  сих  пор  жива,  и  жужжит,  жужжит,  жужжит.  А  в  тамбуре  позвякивает  какая-то  разболтанная  железка,  следуя  своему,  но  такому  же  рваному  и  нервному  ритму,  какой  задают  вагон  и  муха;  вот  он,  крымский  джаз-банд,  вот  его  золотой  стандарт.  Картинка  за  окном  настолько  однообразна,  что  кажется  нарисованной  на  стекле,  и  движение  состава  –  это  лишь  толчки,  вибрация,  дрожь,  не  движение,  а  его  имитация,  безо  всякой  надежды  на  прибытие,  которое  происходит  внезапно  и  вопреки  всему,  что  ощущалось  и  чувствовалось.  Знаю  я,  видел  я  этот  самый  Крым.

Но  потом  выяснилось  вот  что:  это  был  не  полуостров  Крым,  а  полуостров  полуострова  Крым,  его  продолговатая  восточная  оконечность,  столь  же  самобытная  и  непохожая  на  все  прочие  углы  этого  неправильного  ромба,  установленного  в  Черном  море,  как  все  эти  углы  не  похожи  друг  на  друга.  В  географическом  смысле  Крым  напоминал  тот  джаз,  который  исполнял  поезд  Джанкой-Керчь:  непредсказуемое  развитие  темы,  ускользающий  лейтмотив,  неуловимый  ритм,  эдакое  противоречивое  единство,  разнообразное  и  полное  неожиданностей.  И  потому  поездка  в  Крым  другой  дорогой  или  в  другое  время  года  приводит  в  другой  Крым  –  это  я  понял,  когда  направился  туда  через  Симферополь,  а  потом  через  Севастополь,  а  потом  осенью.

[img]https://knag.museum/wp-content/uploads/2020/12/U-gorah-Krimu.1955.-Polotno-oliya-127h228-1100x500.jpg[/img]

Прежде  всего  –  горы.  И  в  первый,  и  во  второй  раз  и  всегда  после  они  заставали  меня  врасплох  и  появлялись  так  внезапно  и  ниоткуда,  словно  водитель  такси,  нанятого  на  вокзале  или  аэропорту,  незаметно  вынимал  их  из  кармана.  Только  что  их  не  было  –  и  вдруг  их  стало:  неправдоподобно  реалистичные  в  слишком  прозрачном  воздухе,  они  казались  декорацией,  копией  настоящих  гор  в  натуральную  величину.  Ну  как  можно  видеть  гору,  гигантский,  по  сути,  камень,  в  столь  мельчайших  подробностях,  да  еще  с  моим  зрением,  которое  обычно  способно  ухватить  лишь  общие  контуры,  а  теперь  уцепилось  за  сосну,  вскарабкавшуюся  на  вершину  этой  якобы  горы,  и  пересчитывает  то  ли  ее  ветви,  то  ли  иглы  на  них!  –  Нет,  это  никак  не  возможно,  это  не  могут  быть  горы.  Но  крымская  оптика  столь  же  причудлива,  как  и  крымская  география,  это  иллюзия,  это  обман,  это  джаз  для  зрения.  Близкое  кажется  далеким  и  наоборот,  и,  проделав  несколько  раз  подряд  такой  фокус,  эта  оптика  обучает  сначала  глаза,  а  потом  и  всего  остального  человека  бросить  всякое  умствование  и  перейти  к  созерцанию:  что  кажется,  то  и  есть,  а  будешь  разбираться,  что  это,  покажется  иное,  и  так  до  бесконечности.  Крым  вообще  поразительно  богат  всякого  рода  «до  бесконечности»,  как  тоже  постепенно  выяснилось.

Они  же,  горы,  определяют  дополнительное  измерение  места  –  вертикальное.  Крым,  особенно  южнобережный,  опрокидывает  планиметрическое  мышление  степного  человека.  Такой  человек  посмотрит  на  карту,  приложит  к  ней  линейку  и  по  привычке  решит,  что  на  этой  узкой  полоске  развернуться  ну  совершенно  негде.  Оказавшись  в  Крыму,  он  сожжет  и  карту,  и  линейку,  потому  что  они  нагло  врут  о  расстояниях  и  просторах.  То,  что  на  карте  укладывалось  в  какой-нибудь  сантиметр,  на  местности  просто  не  укладывается  в  голове.

А  еще  море  –  оно  ведь  тоже  не  укладывается  в  голове,  если  о  нём  задумываться  или  хотя  бы  просто  представить  себе,  что  эта  бесконечно  изменчивая  жидкость,  начинаясь  прямо  от  твоих  ног  на  крымском  пляже,  покрывает  две  трети  планеты,  и  всё  это,  по  сути,  один  водоём.  Подошёл  к  воде  –  а  на  самом  деле  встал  на  краешек  всего  Мирового  океана;  оглянулся  –  и  в  глаза  прыгают  крымская  оптика  с  крымской  географией,  довершая  дело.  В  ошеломленной  голове  впервые  возникает  цельное  и  многомерное  представление  о  фантастическом  мире,  в  котором  жили  древние  греки:  вот  откуда  есть  пошла  вся  их  невероятная  мифология!

А  ко  всему  прочему,  Крым  –  это  зерцало  древних  миров,  бытовавших  вокруг  древнего  моря:  северная  сторона  его,  обращенная  к  некогда  скифским,  а  теперь  херсонским  степям,  зеркально  отражает  эти  степи,  а  южная  –  Средиземноморье:  Финикию,  Элладу,  Рим,  Византию,  Великолепную  Порту  и  всё,  что  с  ними  связано.  Это  тоже  мелькнуло  у  меня  в  голове  тем  летним  днем  в  Киеве,  когда  меня  настиг  широкий  и  упругий  порыв  ветра,  налетевший  с  реки;  я  вспомнил  всё  и  понял  кое-что  про  Крым,  и  вот  тогда  я  впервые  по-настоящему  ощутил  потерю.  Крыма  у  меня  больше  не  было,  он  у  меня  был  –  и  его  у  меня  не  стало.

Это  было  куда  сильнее  всего,  что  я  прежде  думал  о  Крыме.  Теперь  я  о  Крыме  чувствовал  –  и  это  была  утрата,  моя,  личная  потеря.  Она  была  тем  острее,  что  в  ней  обнаружилась  вина  –  и  тоже  моя,  личная  вина  в  том,  что  Крыма  у  меня  больше  нет.  Ведь  я  отказался  от  него  гораздо  раньше,  чем  случился  тот  злополучный  март;  когда-то  однажды  я  выбрал  для  своих  отпусков  заграницу  –  и  Крым,  зерцало  миров,  ответил  по-своему,  то  есть  зеркально,  и  тоже  сделался  заграницей,  да  еще  и  такой,  куда  мне  ехать  на  отдых  так  же  неловко,  как  эллину  на  Северный  Кипр.  Я  ведь  отказался  не  от  убогого  крымского  сервиса  –  я  бросил  то,  что  я  в  Крыму  любил:  крымскую  оптику  с  географией,  крымский  джаз-банд  и  крымские  горы,  всегда  застававшие  меня  врасплох.  Только  четыре  года  спустя  после  того  злополучного  марта  я  почувствовал  всё  это  и  понял,  что  поездка  той  или  другой  дорогой  в  то  или  другое  время  года  в  тот  или  другой  Крым  больше  невозможна,  потому  что  ни  одного  Крыма  у  меня  уже  давно  не  осталось.

Там  и  тогда,  на  Владимирской  горке  над  Днепром  меня  настиг  не  просто  порыв  крымского  ветра,  а  его  прощальная  весть,  которая  вызвала  чувство  личной  потери,  вина  за  которую  лежала  на  мне.  Наверное,  она,  эта  потеря,  потому  и  ощущалась  как  окончательная  и  бесповоротная,  что  виноват  в  ней  был  я  сам,  а  всё,  что  случилось  с  Крымом  потом,  уже  не  имело  ко  мне  никакого  отношения.

Теперь  мой  личный  счет  сведен  –  и  с  Крымом,  и  с  этим  текстом.  Можно  ставить  точку.

II.2021
Иллюстрация:  Віктор  Пузирков.  У  горах  Криму,  1954  или  1955

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905325
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.02.2021

Шестая или одна шестая?

Это  любопытно  -  знать,  с  чего  что  началось,  где  истоки,  откуда  есть  пошла  и  т.д.  Помните  некогда  расхожее  выражение  об  "одной  шестой  части  суши"?  Так  говорили  об  СССР,  а  еще  раньше  -  о  Российской  империи,  а  теперь,  случается,  так  утверждают  и  о  России,  видимо,  по  укоренившейся  привычке.

Восходит  она  к  расчетам  полковника  Стрельбицкого,  которому  в  1874  году  первому  в  Российской  империи  пришла  мысль  вычислить  соотношение  ее  площади  к  мировой  суше.  Но  карты  были  ненадежны,  площадь  Антарктиды  и  Австралии  точно  неизвестна  -  и  картограф,  даром  что  полковник,  а  все-таки  ошибся.  Спустя  15  лет  Стрельбицкий,  уже  генерал-майор,  провел  новые  расчеты  -  ведь  территория  империи  приросла  новыми  землями  -  и  снова  получил  около  1/6.

К  середине  ХХ  века,  когда  были  получены  точные  данные  о  площади  земной  суши,  обнаружилась  ошибочность  этих  расчетов.  Выяснилось,  что  во  времена  полковника  и  даже  генерал-майора  Стрельбицкого  на  территорию  Российской  империи  приходилось  никак  не  более  1/7  ее  части.  Сегодня  это  соотношение  составляет  1/9  (см.,  например,  "Наука  и  жизнь"  -  2013  -  №  5)  -  но  в  свое  время  и  в  своих  расчетах  полковник  был  прав.

Кажется,  я  нашел  первопричину  этих  расчетов.  Думаю,  что  великолепного  полковника  от  картографии  на  его  опыты  могла  натолкнуть  статья  редактора,  издателя  и  литератора  Андрея  Краевского  (1810-1889),  человека,  чуждого  всякой  картографии.  В  1837  году  Краевский  сделался  редактором  нового  издания  -  "Литературного  прибавления  к  "Русскому  инвалиду".  Первый  номер  "Прибавления"  был  открыт  статьей  молодого  редактора  "Мысли  об  России".  Речь  в  ней  шла  о  том,  что  Россия  не  имеет  ничего  общего  с  Западной  Европой,  всегда  шла  своим  путем,  не  подлежит  общему  человеческому  развитию  и  вообще  составляет  как  бы  [i]шестую  часть  света[/i].

Таким  образом,  Краевский  наносил  Россию  на  глобус  в  качестве  шестой  части  света,  а  не  одной  шестой  части  суши,  причем  не  из  географических,  а  из  идеологических  соображений.  Частей  света  и  без  России  шесть  (Австралия,  Азия,  Америка,  Антарктида,  Африка,  Европа)  -  видимо,  какую-то  из  них  Краевский  выпустил,  ведь  Австралия  тогда  была  не  слишком  отделима  от  Англии  с  Европой,  а  Антарктида  не  представляла  собой  ничего  в  той  парадигме,  в  которой  Краевский  рисовал  свой  глобус.  Думаю,  что  многие  с  Краевским  согласятся  и  сегодня,  а  многие  будут  ожесточенно  спорить,  но  вступать  в  дискуссию  ни  с  теми,  ни  с  другими  я  не  намерен,  речь  теперь  о  другом.

Думается,  "шестая  часть  света"  литератора  Краевского  вполне  могла  трансформироваться  в  "одну  шестую  часть  суши"  в  сознании  картографа  Стрельбицкого.  Ведь  с  точки  зрения  картографа,  Россия  как  шестая  часть  света  -  произвол  и  нонсенс.  А  если  по  площадям?  -  подумал  полковник  и  засел  за  карты  и  вычисления...

Вот  так,  я  предполагаю,  и  могла  возникнуть  еще  одна  история  с  географией.

II.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905102
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.02.2021

Увлеченный человек

Бывают  люди  с  увлечениями,  а  бывают  люди  увлеченные.  То,  что  у  первых  -  невинное  хобби,  досуг,  отдушина,  у  вторых  -  всепоглощающая  страсть.  Ей  они  отдаются  целиком  и  полностью,  достигая  в  смысле  техники  и  технологии  высот,  которые  доступны  лишь  профи,  а  в  плане  одержимости  превосходя  их  многократно.  Вот  один  из  них  -  его  я  наблюдал  "в  деле".

Это  был  орнитолог-любитель,  или  бёрдвотчер.  В  тот  день  он  наблюдал  синиц,  больших  и  голубых,  они  же  лазоревки.  Всем  известна  способность  синицы  зависнуть  в  воздухе  над  раскрытой  ладонью  с  угощением,  схватить  его  на  лету  или  даже  присесть,  ухвативших  когтистой  и  неожиданно  сильной  лапкой  за  палец,  чтобы  выбрать  самый  лакомый  кусочек.  Именно  лакомый:  они  весьма  разборчивы,  да  и  зрение  у  них  завидное,  и  предлагать  то,  что  они  не  едят,  бесполезно:  они  рассмотрят  все  издалека  и  не  удостоят  вас  близким  знакомством.

Однако  просто  угостить  синицу  с  ладони  может  кто  угодно,  любой  прохожий,  вообще  не  бёрдвотчер  и  даже  к  птицам  и  орнитологии  равнодушный.  А  фанатик  орнитологии  принесет,  во-первых,  такую  приманку,  против  которой  синица  не  устоит,  а  во-вторых,  поместит  ее  в  специальный  сосуд,  который  обеспечит  наилучшие  условия  для  наблюдения.  Именно  такого  фанатика  с  таким  угощением  и  таким  сосудом  я  и  повстречал:  он  поместил  лакомство  в  небольшую  емкость,  вроде  металлической  баночки,  с  чуть  зауженным  горлом  и  аккуратно  закругленным  краем,  чтобы  птице  было  удобно  ухватиться  лапками  без  риска  получить  травму.

Привлекательность  угощения,  высота  сосуда  и  зауженность  его  горла  рассчитаны  с  умом:  синица  зависает  в  воздухе,  чтобы  заглянуть  в  сосуд,  видит  соблазнительное  лакомство,  а  добыть  его  может  лишь  одним  способом:  присев  на  край  сосуда  и  запустив  в  него  клюв.
Итого  в  активе  бёрдвотчера:  сначала  можно  разглядеть  синицу  в  полете  с  дерева  к  сосуду,  потом  -  висящую  над  ним  в  воздухе,  во  всей  красе  ее  стремительных  крыльев,  распростертых  сейчас,  как  будто  на  показ,  и,  наконец,  сидящую  на  краешке  сосуда  в  стильной  желтобокой  жилетке  и  темно-синем  галстучке,  с  аккуратно  сложенными  "плоскостями"  и  сверкающими  капельками  глазков,  которые  неустанно  следят  за  бёрдвотчером,  товарками  и  каким-то  прохожим  с  глупо  разинутым  ртом...

Вот  каков  он  -  увлеченный  человек,  орнитолог-любитель,  фанатик-бёрдвотчер.

Было  ему  лет  70  или  около  того.

Женщина.

Одна-одинешенька  в  заваленном  снегом  Ботсаду.

На  костылях.

II.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903848
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.02.2021

Аляска

Холодно  було  тієї  зими  в  Києві,  як  на  Алясці,  та  Аля  на  те  не  зважала,  тому  що  їй  тієї  зими  було  тепло,  як  у  «алясці».  Власне,  вона  й  зимувала  тоді  в  «алясці»  –  справжній,  американського  виробництва,  легкій  та  водночас  непроникній  для  будь-якого  морозу.  Коштувала  та  куртка  безбожно  дорого,  але  мрія  є  мрія:  і  батьки,  і  сама  Аля  доклали  добрячих  зусиль  і  «аляску»  придбали.  Ото  було  щастя!  –  адже  в  ті  непевні,  безробітні,  непередбачувані  часи  на  початку  90-х  добути  бодай  щось  було  вкрай  складно,  зате  втратити  все  –  напрочуд  легко.

Багато  кого  ті  часи  вразили  назавжди,  і  вони  так  і  не  оговталися,  загрузли  в  депресії  та  страху,  дотягли  до  пенсії  та  звідти  беззубо  вишкірялися  на  ті  нові  часи,  що  заступили  часи  старі.  А  старі  часи  видавалися  їм  дедалі  добрішими,  щасливішими,  багатішими  –  ні,  жодного  порівняння  з  тим  неподобством,  яке  сплюндрувало  цілу  країну,  а  їх  самих  позбавило  гідності  та  пустило  жебракувати!  А  дехто,  навпаки,  вперше  в  житті  відчув  життя,  і  набувався  ним  тепер,  наче  востаннє,  таке  останнє,  що  може  увірватися  будь-якої  миті  –  й  назавжди.

Проте  Алин  вік  –  сяюча,  квітуча,  безжурна  юність!  –  вимагав  лише  кількох  певних  речей,  аби  їхня  власниця  «забила»  на  всі  життєві  негаразди.  Коли  до  «правильних»  джинсів,  светру  та  черевиків  додалася  «аляска»,  вона  відчула  шалене  піднесення,  що  геть  не  личило  учневі  перукаря,  нехай  і  в  салоні  краси  на  самому  Хрещатику.  Але  тонкощі  соціальної  будови,  а  радше  соціальної  руїни  тих  часів  Алю  не  обходили  –  принаймні,  доки  на  ній  новенька,  запашна,  ласкава,  а  головне  -  ультра-модна  куртка!  Аля  вже  третій  день  поспіль  перебувала  десь  на  самісінькій  верхівці  уявної  піраміди  життєвих  досягнень,  звідки  з  щасливою  посмішкою  приймала  заздрісні  кпини  колєжанок,  які  відтепер  зверталися  до  неї  виключно  з  Аля-аляска  або  й  просто  –  Аляска.  Дарувати  таке  легко  й  приємно  –  особливо  тим,  в  кого  немає  «аляски»!

Щойно  Аля  здобула  ту  культову  та  для  багатьох  недосяжну  одежину,  вона  здихалася  своєї  в  минулому  році  придбаної  курточки.  Недешева,  як  і  все  тоді,  але  доволі  благенька,  а  понад  усе  немодна,  курточка  завдавала  Алі  відчутних  страждань.  У  ній  Аля  нічим  не  вирізнялася  поміж  сотень  тисяч  киянок,  але  ті  сотні  тисяч  киянок  аж  надто  вбого  виглядали  на  тлі  запаморочливо  модних  дівуль,  які  відвідували  салон.  А  вирізнятися  хотілося;  понад  усе  Аля  мріяла  бути  центром  уваги,  ясна  річ,  чоловічої,  мужньої  та  неодмінно  заможної  уваги.  Та  в  тій  осоружній  курточці  хіба  таку  увагу  привернеш?  –  хіба  що  презирливі  погляди  клієнток  салону  та  глузування  подруг,  ось  і  весь  здобуток.

Але  тепер  курточка  відбула  туди,  куди  відбували  всі  решта  Алиних  та  інших  перукарок  речей,  що  вийшли  з  моди  або  з  ладу.  Ліда,  прибиральниця  салону,  з  вдячністю  приймала  такий  одяг.  Щось  доношувала  її  дочка  Катя,  щось  брала  собі  Ліда,  а  дещо  перетворювалося  на  оковиту,  до  якої  Ліда  мала  хворобливу  слабкість.  Ліду  з  її  хворобою  тримали  в  салоні:  вона  була  працьовита,  навіть  несамовито  працьовита,  коли  твереза,  а  в  салоні  твереза  вона  була  завжди.  То  був  наче  останній  острівець  надії,  за  який  чіплялася  жінка:  якщо  вона  здатна  триматися  на  роботі,  то  може  кинути  будь-якої  миті,  отже  все  під  контролем,  ну,  будьмо...  А  ще  була  Ліда  безвідмовна  й  чесна  –  перукарки  і  навіть  їхні  учні  могли  давати  їй  будь-які  побутові  доручення:  все  знайде,  все  купить  і  решту  до  копійчини  принесе.  Особливої  цінності  Лідини  чесноти  набували  перед  святами  –  перукарки  геть  не  мали  часу  на  закупи,  тому  що  клієнтки  перли  до  салону  валом  і  шикувалися  в  чергу.  От  Ліда  й  відпрацьовувала  за  всіх  їхню  жіночу  долю,  а  заразом  здобувала  поблажливість  до  своєї  схильності  та  право  на  зношені  речі  перукарок.

Аля  здобула  свою  «аляску»  саме  в  такий  гарячий  сезон  –  перед  Новим  роком.  Володіння  тією  супер-модною  курткою  вплинуло  і  на  світ  довкола,  і  на  неї.  Передсвяткова  салонна  метушня  вже  не  дратувала;  вона  ніби  взагалі  припинилася,  з  благоговінням  принишкла  перед  «аляскою»;  перукарки  пересувалися  по  салону,  мов  вишукані  привиди,  а  клієнтки  не  сварилися,  а  переспівувалися  з  тими  тінями  безжурними  голосами.  Сама  ж  Аля,  Аля-Аляска,  також  змінилася;  хай  вона  клопочеться  у  справах  всього  лише  учня  перукаря,  але  ціну  собі  знає,  сповнена  незламної  гідності  та  й  взагалі  тут  –  тимчасово,  завітала  осяяти  цей  вбогий  світ  своєю  розкішшю  та  красою,  королева,  та  й  годі.  А  ті,  хто  почуваються  королевами,  й  поводяться  часом  по-королівському.  Тож  коли  Аля  почула,  як  хтось  із  дівчат  відрядив  Ліду  по  апельсини,  а  та  загрюкала  важезними  черевиками  на  другий  поверх  до  закапелка  зі  щітками,  швабрами  та  заношеним  демісезонним  пальтом,  завеликим  для  тендітної  Ліди,  Аля  владно  наказала  прибиральниці  повернутися.  Коли  ж  та,  розгублена  та  спантеличена,  підійшла,  Аля  величним  жестом  накинула  на  плечі  прибиральниці  «аляску»  та  наказала:
–  Візьми  мою  куртку.  Собачий  холод,  –  бо  ж  холоди  тієї  зими  на  початку  90-х  й  справді  були  люті,  мов  знавіснілі  пси.

Аля  з  якоюсь  відстороненою  цікавістю  спостерігала  за  Лідою;  в  тої  в  очах  спершу  промайнув  переляк,  а  шия,  а  потім  і  обличчя  пішли  червоними  плямами.  Та  вже  за  мить  вона  оговталася,  розпрямила  спину,  в  її  очах  спалахнули  давно  згаслі  вогники;  вона  з  невимушеною  гідністю  кивнула  Алі  та  попрямувала  до  виходу  –  новою  легкою  ходою,  що  насправді  була  майстерно  прихований  танок.  В  салоні  запала  тиша;  грюкнули  двері,  Ліда  зникла  –  і  все  потонуло  в  гудінні  фенів,  дзижчанні  машинок,  брязканні  ножиць  і  пронизливих  голосах  клієнток.  Аля  здригнулася  –  щойно  не  було  цих  нав’язливих  звуків  і  запаморочливих  запахів,  щойно  в  салоні  лунали  безжурні  голоси  небесних  створінь,  щойно…  Хтось  грубо  смикнув  її  за  рукав,  і  вона  повернулася  до  роботи.

Хвилюватися  в  салоні  почали  години  за  три.  За  вікнами  сутеніло,  робочий  день  добігав  кінця,  а  Ліди  все  ще  не  було,  хоча  за  всіма  передноворічними  розрахунками  вона  б  вже  мала  повернутися.  Коли  ж  височезні,  оздоблені  колоссям  і  зірками  двері  салону  зачинилися,  прикрашені  табличкою  ЗАЧИНЕНО,  перукарки  зібралися  на  нараду.  Вердикт  оголосили  швидко:  не  встояла  наша  Ліда,  трималася-трималася,  та  й  не  встояла:  пропила  гроші  на  апельсини,  а  тоді  й  понеслося-полетіло,  певно,  і  «аляска»  пішла  туди  ж,  на  оковиту…  Аля  відчувала  на  собі  погляди,  хтось  раз  у  раз  торкався  її  плеча,  вона  чула  співчутливі  запитання  –  «а  як  же  ти  додому,  морозище  ж  який?»  –  але  їй  здавалося,  що  всі  довкола  сповнені  прихованої  зловтіхи;  вони  не  раділи,  коли  Алю  ощасливила  її  «аляска»,  зате  тепер,  коли  «алясочка»  загула,  їм  добре,  тепер  їм  по-справжньому  добре…  Аля,  ледве  стримуючи  сльози,  відвернулася  в  куток.

Хтось  приніс  Лідине  пальто  та  накинув  Алі  на  плечі  –  мовляв,  бери,  а  завтра  ми  Каті  скажемо,  вона  твою  стару  курточку  принесе,  хтозна  скільки  Ліда  тепер  гулятиме,  це  ж  вперше,  такого  з  нею  ще  ніколи  не  було.  Аля  заридала  та  скинула  з  себе  пальто  –  ні,  ні,  тільки  не  це!  Вона  зателефонувала  додому,  що  ночуватиме  в  подруги,  а  сама  залишилася  на  ніч  у  салоні,  аби  тільки  не  виходити  на  вулицю  в  тому  страхітливому  пальті.

Спала  вона  погано,  весь  час  прокидалася,  розбуджена  гудінням  вантажівок,  гарчанням  бульдозерів  і  брязканням  лопат  –  сніг  на  Хрещатику  прибирали  до  ранку.  О  дев’ятій  розпочався  робочий  день  –  ніби  такий,  яких  вже  були  сотні,  та  водночас  інакший;  Аля  як  ніколи  відчувала  своє  неповноцінне,  принижене,  непевне  становище  –  в  салоні,  і  в  житті  загалом.  По  обіді  прийшла  заплакана  Катя,  зняла  з  себе  та  повернула  Алі  осоружну  курточку  –  ні,  мама  не  приходила,  вибачте,  будь  ласка,  мені  так  соромно.  Катя  вбралася  у  Лідине  пальто  та  й  пішла  під  одночасне  співчутливе  похитування  багатьох  голів;  всі  перукарки  на  мить  покинули  голови  клієнток  і  похитали  їй  услід,  мовляв,  «бідака  ти,  бідака».  Клієнтки  також  похитали  головами,  чи  то  на  знак  солідарності,  чи  то  обурившись  неувагою.

А  за  три  дні  до  салону  навідалася  міліція.  Доволі  молодий,  але  виснажений,  назавжди  втомлений  та  наче  вогнем  попечений  чоловік  спочатку  завітав  до  директорки,  та  викликала  заступницю,  заступниця  –  Алю.  Доки  та  йшла  до  кабінету,  салоном  прошелестіло:  «Ліду  вбили!»  Обличчя  полотніли,  ножиці  падали  на  встелену  волоссям  підлогу,  перукарки  та  клієнтки  витріщали  на  Алю  очі,  й  вона  крокувала  до  кабінету,  немов  уві  сні,  наче  крізь  воду  –  таку  густину  мали  ті  погляди.

Чоловік  запитав,  коли  Аля  востаннє  бачила  Ліду,  про  що  розмовляли,  куди  та  пішла  та  в  що  була  вдягнута.  Коли  слідчий  переконався,  що  Аля  була  в  салоні  останньою,  хто  спілкувався  з  Лідою,  він  попросив  керівниць  вийти,  витягнув  із  потертої  папки  сірий  бланк  і  заходився  розпитувати,  тепер  вже  про  Алю,  та  все  записувати.  Коли  та  відповіла  на  всі  питання,  неуважно  продивилася  протокол  та  поставила  підпис  там,  куди  він  тицьнув  пальцем,  слідчий  сховав  аркуш  в  папку,  підвівся  та  пішов,  не  промовивши  слова  ані  до  директорки,  ані  до  Алі.  Коли  двері  за  ним  вже  зачинялися,  Аля  не  втрималася  та  запитала  слідчого:
–  Що  сталося?
–  Вбито  її,  -  кинув  слідчий  та  й  пішов.
–  А…  моя  «аляска»?!  –  вихопилося  в  неї.

Слідчий  застиг  у  дверях,  зо  хвилину  дивився  в  підлогу,  ніби  силуючись  щось  пригадати,  тоді  глянув  на  Алю  так,  наче  бачив  її  вперше,  та  відповів:
–  Не  було  на  потерпілій  ніякої  «аляски»,  –  і  зник  за  дверима.

Коли  Аля  повернулася  з  кабінету,  в  салоні  ще  панував  шок,  але  досить  швидко  він  минувся,  і  серед  жінок  поточилися  тихі  розмови.  Шкодували  за  вбитою  Лідою,  бідкалися  про  осиротілу  Катю,  хитали  головами  про  «які  часи»,  нарікали  на  оковиту,  від  якої  сама  біда  і  більше  нічого,  он  із  Лідою  як  сталося…  Точилися  вони  так,  точилися,  аж  доки  Аля  не  почула  за  спиною  чиюсь  репліку:
–  Нащо  було  цабе  з  себе  вдавати,  на-тобі  мою  «аляску»,  може,  й  досі  жива  була  би  Ліда…

…Аля  замовкла,  а  її  пальці,  які  щойно,  наче  метелики,  пурхали  над  шевелюрою  клієнта  під  її  розповідь,  завмерли.  Мало  не  30  років,  що  минули  від  тих  подій,  зникли,  наче  їх  не  було,  і  вона  знову  стояла  посеред  салону  на  Хрещатику,  учень  перукаря,  Аля-Аляска,  якій  щойно  принесли  страшну  звістку.
–  А  що  було  далі?  –  раптом  запитав  клієнт,  про  якого  Аля  на  мить  забула.
-  Далі?  –  перепитала  Аля.  –  А  далі…  далі  були  мальвіни,  дольчіки,  шкіряні  куртки  та  плащі,  ангорка  з  люрексом,  кросівки  та  костюми  адідас…  –  і  Алині  пальці  знов  запурхали  над  шевелюрою  клієнта,  наче  метелики.

I.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021

Горе луковое

Это  вполне  новогодняя  история,  поэтому  появление  ее  сейчас,  в  сезон  зимних  праздников,  вполне  объяснимо,  в  отличие,  например,  от  нарративного  импульса  («вдруг  захотелось  рассказать»).  Хотя,  признаться,  в  последние  года  три,  а  в  этом  году  особенно,  новый  год  как  праздник  довольно  сильно  поблек;  он  выцвел,  как  старая  фотография,  и,  по  большому  счету,  утратил  для  меня  свое  былое  значение.  А  настроение,  которое  по  привычке  сделалось  сначала  пред-,  а  потом  и  окончательно  праздничным  еще  в  начале  декабря,  не  хотело  называться  иначе  как  «рождественским».

Но  та  же  привычка  снова    подвела:  все  пред-,  а  потом  и  окончательно  праздничные  дела,  вроде  елки,  подарков  и  застолья  под  бой  часов,  достигли  своего  пика  к  ночи  на  1  января,  истощив  тем  самым  запасы  физических  и  финансовых  сил  для  полноценной  встречи  праздника  истинного,  не  просто  дня  смены  да  и  лет,  а  годовщины  смены  эр,  наступления  нашей  с  вами  эры.  Очнувшись  от  этого  наваждения,  устыдился  предательства  и  пообещал  себе  настоящее  Рождество  устроить  уже  в  следующем  году  –  но  теперь,  но  пока,  но  все  еще  речь  пойдет  не  об  этом.

Итак,  это  вполне  новогодняя  история.  Ничего  не  стоит  снять  трубку,  набрать  номер  и  выяснить  у  папы  с  мамой,  с  чего  она  началась.  Но  эта  точность,  как  и  участие  родителей  в  самой  истории  и  выяснении  деталей,  лишит  ее  главного  элемента  такой  истории.  Она  не  будет  больше  чудесной  –  а  даже  светский  советский  праздник  Нового  года  этого  не  исключал,  а,  напротив,  подчеркивал.

…то  лето  было  таким  же  знойным,  засушливым  и  счастливым,  как  и  всякое  лето  моего  детства.  И,  как  всякое  лето  моего  детства,  оно  проходило  в  селе  Александровка  на  берегу  Днепро-Бугского  лимана.  Все  немногое,  что  сохранила  моя  память  о  тех  нескольких  годах,  и  все  многое,  что  о  них  сочинило  мое  воображение,  изложено  в  книге  «Димкины  хроники»  https://www.facebook.com/egobelletristika.  Поэтому  я  не  буду  сейчас  живописать  роскошь  сельского  лета  на  самом  южном,  широком  и  привольном  краешке  Украины;  скажу  лишь  о  том,  что  в  книге  лишь  упоминается,  но  имеет  значение  для  этой  истории.  Тем  летом  такое  обычное  дело  как  помощь  родителям  и  бабушке  с  дедушкой  по  хозяйству  приобрело  какой-то  новый  смысл.  Я  слышал  разговоры  взрослых  об  этом,  они  вели  какие  счеты-расчеты,  но  я  ничего  в  них  не  понимал,  да  и  не  хотел  понимать:  это  было  невыносимо  скучно,  потому  что  речь  шла  о  выращивании  лука,  которым  и  засеяли  тем  летом  чуть  весь  наш  обширный  огород.

Однако  те  разговоры  имели  ко  мне  непосредственное  отношение:  на  моей  ответственности  оказались  какие-то  грядки,  за  благополучие  которых  мне  было  что-то  обещано,  кажется,  я  получил  невероятно  щедрый  и  соблазнительный  посул.  Так  или  иначе,  но  мне  пришлось  заниматься  теми  грядками  все  лето,  пока  лук  не  превратился  из  тонких  ярко-зеленых  перышек,  торчавших  среди  зловещих  серебристо-синих  листиков  лебеды  и  щирицы  и  ядовито-оранжевых  хитросплетений  повилики,  в  целую  гору  золотистых  луковиц.  Кажется,  формой  она  напоминала  японскую  гору  Фудзи-яма,  потешая  очевидным  противоречием  горы  и  ямы;  теперь,  наверное,  я  бы  заметил  в  ней  сходство  с  Одинокой  горой,  а  не  с  японским  вулканом.  Потом  эта  яма-гора  исчезла,  луковая  и  прочая  ботва  вместе  с  кучами  иссохших  бурьянов  были  сожжены,  огород  опустел,  пришла  осень,  и  я  возвратился,  а  точнее,  был  возвращен  в  Херсон,  и  отправился,  а  вернее,  был  отправлен  в  школу.

Как  это  часто  бывает  с  детскими  воспоминаниями,  в  них  о  том  лете  появились  аккуратные  пробелы.  Закрою  глаза  –  и  вижу  слепящий  блеск  солнца  в  небе,  слепящий  отблеск  солнца  на  поверхности  Лимана,  его  ровное  и  тихое  дыхание,  временами  приносившее  бурю,  шторм,  гром  и  молнию!  Луковая  тема  проходит  по  этим  образам  где-то  в  самом  низу,  как  строка  биржевых  котировок,  запускаемая  во  время  выпуска  новостей:  и  буквы,  и  цифры  слишком  мелки  и  летят  слишком  быстро,  чтобы  их  разобрать,  однако  понятно,  что  где-то  есть  биржа,  ценные  бумаги,  котировки…  Вот  так  и  с  луком:  был,  да  сплыл.  С  ним  не  связано  ничего  важного,  ценного  или  досадного;  может  быть,  тем  летом  это  горе  луковое  было  для  меня  бременем,  мучительной  обязанностью,  однако  память  услужливо  и  благополучно  все  это  забыла.  К  моему  детскому  летнему  счастью  это  не  имело  отношения  –  а  вот  его-то,  тогда  безотчетное  чувство-ощущение,  ровное  и  тихое,  как  дыхание  Лимана,  я  теперь  помню  прекрасно.

А  потом  прошла  осень,  наступила  зима  и  уже  сформировавшаяся  привычка  создала  сначала  пред-,  а  затем  и  окончательно  праздничное  настроение.  В  душе  появилось  сладостное  предвкушение,  возможно,  свою  роль  сыграл  и  тот  щедрый  посул,  полученный  летом  над  луковыми  грядами,  но  я  не  помню,  а  лишь  предполагаю.  Так  или  иначе,  но  в  урочное  время  в  нашем  доме  появилась  елка  и  утвердилась  на  капризной  треноге  томно-салатового  цвета;  этой  треногой  я  умудрялся  прищемить  себе  пальцы  до  синевы  под  ногтями  каждый  новый  год,  а  также  и  в  другие  времена  года,  когда  доставал  ее  с  балкона  и  превращал  в  миномет,  который  то  и  дело  с  лязгом  складывался  и  хватал  меня  за  пальцы.

Как  только  пробили  куранты,  я  покосился  на  елку  –  нет,  ничего.  Чудо  происходило  ежегодно,  но  никогда  на  моих  глазах:  подарки  появлялись  под  елкой  из  ниоткуда  и  только  на  утро;  пока  я  не  лягу  спать  и  не  усну,  чуда  не  произойдет.  Я  отвел  глаза,  но  спать  не  хотелось,  предвкушение  чуда  превратилось  во  вкушение  праздника,  какой  тут  сон!  –  Но  покажите  мне  ребенка,  который  сможет  снова  и  снова  не  бросать  взгляд  по  новогоднюю  елку,  надеясь  застать  врасплох  миг  возникновения  подарков.  И  я  вновь  покосился  на  елку  и  заметил,  как  одна  из  ее  ветвей  качнулась  и  замерла.  Вот  оно!  Ведь  все  мы  сидели  за  маленьким  столиком  у  телевизора,  метрах  в  трех  от  елки,  никто  из  нас  не  мог  к  ней  прикоснуться!  И  я  метнулся  к  той  самой  качнувшейся  ветке  и  обнаружил  на  ней  маленькую  тяжелую  вещицу,  самую  изящную  вещь,  которую  я  когда-либо  держал  в  руках,  с  замиранием  сердца  ощущая  ее  своей,  но  главное  –  ощущая  себя  свидетелем,  даже  соучастником  чуда.  Тогда,  знаете  ли,  летняя  беззаботность  протяженностью  в  3  месяца  и  размером  с  Днепро-Бугский  лиман  чудом  мне  не  казалась,  а  вот  такие  моментальные  дела  –  еще  как.

Это  были  часы,  настоящие  наручные  часы.  Назывались  они  «Чайка»,  сообщали  о  себе,  что  они  на  17  камнях,  что  само  по  себе  было  невероятно  таинственно,  а  еще  они  несли  на  белом  циферблате,  окруженным  серебряным  рифленым  кольцом,  крохотного  велосипедиста.  Спортсмен  в  красной  жокейской  шапочке  и  пресловутой  желтой  майке  лидера  вовсю  крутил  педали  еще  одной  моей  детской  мечты,  велосипеда.  Он  стремительно  несся  куда-то,  кажется,  набирая  темп  с  каждым  оборотом  колес,  а  заостренные  черные  стрелки  отсчитывали  не  что-нибудь,  а  само  время,  с  раз  и  навсегда  установленной  скоростью…

А  дальше  было  так.  Закончились  зимние  каникулы,  я  пошел  в  школу,  в  положенное  время  звонок  и  расписание  отправили  меня  на  урок  физкультуры,  куда  нельзя  было  появляться  ни  в  каких  часах.  Поэтому  они  остались  в  кармане  моих  школьных  брюк,  в  раздевалке,  и  через  45  минут  часов  не  стало.  Их  больше  не  было  ни  в  карман  брюк,  ни  на  полу,  ни  в  портфеле,  нигде.  Они  пропали  бесследно,  растворившись  в  пространстве  точно  так  же,  как  однажды  из  него  сгустились,  повиснув  на  качнувшейся  под  их  тяжестью  ветке  сосны…

Разумеется,  был  у  нас  в  классе  человек,  которого  неизменно  подозревали  в  таких  проделках,  и  никогда  он  не  был  пойман  или  уличен.  Когда  родители  перевели  его  в  другую  школу,  кражи  прекратились,  и  это  стало  единственным  доказательством  его  причастности  и  вины.  Признаться,  с  ним,  с  этим  доказательством  происходит  в  моих  воспоминаниях  то  же,  что  и  с  теми  луковыми  грядками.  Память  услужливо  «затирает»  этот  момент:  ведь  мирские  грубость  и  пошлость,  упрятанные  в  юридические  формулы  или  очевидные  в  сельском  труде,  лишат  эту  историю  главного  элемента,  который  не  исключал  даже  Новый  год,  такой  светский  и  советский  праздник.  Эти  пустяки  ничего  не  значат  –  значение  имеет  одно  только  чудо.

09.I.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900769
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.01.2021

Грицева шкільна наука

Гриць  Гончаренко,  востаннє  боязко  озирнувшись,  штовхнув  ногою  старезні  двері.  Двері  з  обуреним  вереском  розчинилися,  хлопця  щось  ухопило  за  комір  і  втягнуло  всередину,  в  темряву,  що  панувала  за  дверима.  А  вони  зловтішно  зареготали  та  зачинилися  за  Грицевою  спиною,  так  вдаривши  лутки  своїми  благими  половинками,  що  з  тих  посипалися  рештки  фарби.  Двері  негайно  заходилися  брязкати  засувами,  скрегочучи  та  скиглячи  іржавими  голосами:

–  Попався,  дурнику,  гаплик  тобі!

Отак  хлопець  і  опинився  у  Мурованосанжарській  посередній  школі  чарів  і  магії.  Сюди  його,  11-річного  безбатченка,  випхали  з  інтернату,  де  вже  не  могли  терпіти  Грицеві  марення  власними  надприродними  здібностями.  Через  ті  марення  або  ті  здібності,  а  може,  й  ще  з  якоїсь  причини  в  інтернаті  завше  або  горіло,  або  протікало,  або  вкисало,  а  черга  до  медпункту  ніколи  не  бувала  коротшою  за  коридор,  що  до  того  пошарпаного  осередку  сирітської  медицини  вів.  Так  чи  сяк,  але  інтернат  Гриця  позбувся,  і  відтепер  ним  опікуватимуться  тут,  у  «закладі  для  надобдарованих»,  як  зауважила  директорка  інтернату,  замкнувши  за  хлопцем  двері  на  три  замки  та  два  ланцюжки.  Нині  –  його  перший  день  у  новій  школі,  та  не  в  абиякій,  а  у  школі  чарів  і  магії!

–  Тобі  туди,  недоумку!  –  раптом  заверещав  до  Гриця  розлогий  розклад  зі  стіни.  –  Ану  притьмом,  бамбуло,  в  тебе  за  хвилину  тренування  з  польотів  на  мітлах!  –  верещав  на  весь  рот  розклад,  аж  Грицеві  у  вухах  лящало.  А  коли  ж  приголомшений  жвавістю  шкільного  приладдя  Гриць  наважився  перепитати,  де  саме  оте  «туди»,  розклад  вибухнув  такими  гучними  прокльонами,  що  вони  підхопили  Гриця,  мов  пір’їнку,  та  за  мить  доставили  на  багнистий  спортивний  мацданчик,  геть  розкислий  через  рясні  вересневі  дощі.

На  краю  майданчика  вже  стовбичило  з  десятеро  учнів,  усі  якісь  ошелешені  та  розгублені,  через  що  Гриць  вирішив,  що  вони  також  у  цій  школі  вперше.  Він  трохи  збадьорився  та  устав  поруч  із  ними  одинадцятим.  Трохи  осторонь  майданчику  виднівся  перехняблений  хлівець,  з  якого  щойно  виліз,  мало  той  хлівець  не  розваливши,  кремезний  чолов'яга,  та  попрямував  до  хлопців,  мугикаючи  щось  собі  під  яскраво-червоний  ніс.

Чолов'яга  тримав  у  обіймах  оберемок  віників,  звичайних  просяних  віників,  які  можна  побачити  в  будь-якій  хаті,  від  найбіднішої  сільської  халупи  до  заможної  міської  квартири.  Чолов'яга  дошкандибав  до  хлопців,  прогарчав  щось  і  розкрив  обійми.  Віники,  що  мали  би  безладно  попадати  на  землю,  натомість  почали  підстрибувати,  смикатися,  плазувати,  повзати  та  всіма  способами  тікати  від  майданчика.  Чолов’яга  гаркнув:

–  Та  хапайте  їх  уже,  тупачиська!

Хлопці  чимдуж  побігли  за  віниками  та  перш  ніж  переловили  їх,  добряче  виборсалися  у  багнюці:  майданчик  через  неї  був  слизький,  наче  ковзанка,  до  того  ж  віники  намагалися  за  будь-яку  ціну  втекти.  Врешті  решт,  їх  усіх  було  переловлено,  а  тоді  хлопцям  довелося  ще  довго  ними  обмінюватися:  до  кожного  віника  була  доточена  картка  з  іменем,  а  до  хлопців  -  ні.  Отак  вони  й  дізналися,  кого  як  звуть,  і  здобули  кожен  свій  віник.

–  Сідлайте,  хлопці,  коней!  –  звелів  чолов’яга  та  показав,  як  саме  сідлати,  а  потім  додав.  –  Я  пан  Віниченко,  викладач  польотів.

Гриць  та  решта  учнів,  міцно  тримаючи  віники  за  держаки,  осідали  їх  та  за  командою  пана  Віниченка  вигукнули  «Вйо!».  Віники,  які  й  без  того  пручалися  та  викручувалися,  мов  навіжені,  одразу  після  «вйо!»  щосили  потягли  наїзників  майданчиком,  якому  вінику  куди  заманеться.

Так  хлопці  дізналися,  як  скерувати  віника  у  потрібний  бік,  а  ще  з’ясували,  що  то  за  польоти.  Віники  геть  не  літали:  кинутий  долі  віник  плазував,  а  засідланий  тягнув  вершника  туди,  куди  сам  волів  або  куди  його  спрямовували.  Вершникові  ж  доводилося  чимскоріш  перебирати  ногами,  аби  не  гепнутися,  тому  політ  на  вінику  більше  скидався  на  відчайдушний  біг  із  віником,  затиснутим  між  ногами  –  та  він  направду  й  був  таким  бігом.  За  годину  «тренувань  з  польотів»  учні  заморилися  мало  не  до  смерті,  тож  останні  хвилини  уроку  віники  тягали  за  собою  вже  не  вершників,  а  найбрудніших  у  світі  плазунів.

Коли  від  школи  пролунав  дзвоник  –  а  той  верещав  на  всю  околицю  «Перерва,  лайдаки!»  –  пан  Віниченко  позбирав  у  забрьоханих  учнів  їхні  віники  та  замкнув  у  хлівці,  а  хлопцям  звелів  мерщій  поспішати  на  урок  заклинань.

–  Вам  дадуть  чарівні  палички,  –  додав  викладач.  –  Ваші  перші  в  житті  чарівні  палички!

Ця  новина  миттю  оживила  хлопців,  і  до  школи  вони  рушили  учвал…

01.I.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2021

Святочный рассказ по-…

В  канун  Праздника  задумался  я  о  жанре  святочного  рассказа  и  его  традициях,  и  теперь  хочу  с  вами  поделиться  своими  соображениями.  Я  смог  припомнить  несколько  таких  рассказов,  вот  они,  в  хронологическом  порядке  (хотя  этот  порядок  имеет  значение  только  для  тех  из  них,  которые  следуют  одной  традиции):

Николай  Васильевич  Гоголь,  «Ночь  перед  Рождеством»,  1830  или  1831/1832
Чарльз  Диккенс,  «Рождественская  песнь  в  прозе»,  1843  (и  «Колокола»,  1844,  «Сверчок  за  очагом»,  1845,  «Битва  жизни»,  1846,  «Одержимый,  или  Сделка  с  призраком»,  1848,  но  речь  пойдет  только  о  «Песне  в  прозе»)
Ганс  Кристиан  Андерсен,  «Девочка  со  спичками»,  1845
Федор  Михайлович  Достоевский,  «Мальчик  у  Христа  на  елке»,  1876
Максим  Горький,  «О  мальчике  и  девочке,  которые  не  замерзли»,  1894

Последние  3  текста  в  списке  я  лишь  кратко  прокомментирую.  Наиболее  давние  из  них  следуют  слезоточивой  традиции  замораживания  детишек  на  пороге  пирующих  деспотов,  а  самый  поздний  решительно  против  нее  восстает,  оборачивая  обреченных  сироток  в  ушлых  попрошаек.  По  сути,  рассказ  Горького  –  саркастическая,  если  не  сардоническая  пародия  на  истории  Андерсена  и  Достоевского,  и,  может  быть,  самый  милосердный  из  этих  трех  текстов:  детей  Горький  заморозить  отказался  ,  а  вместо  этого  порадовался  их  скромному  рождественскому  застолью  в  трактире.  Мол,  «неловко  как-то  умерщвлять  одно  живое  существо  для  того,  чтобы  напомнить  о  факте  его  существования  другому  живому  существу…  крайне  нелепо  замораживать  детей,  которые  имеют  полную  возможность  погибнуть  более  просто  и  естественно»…  Да!

Меня  гораздо  больше  интересуют  первые  два  текста,  Гоголь  и  Диккенс.  Во-первых,  это  совсем  другая  традиция:  здесь  нет  спичек,  нищих,  ёлок  за  окнами  и  замороженных  младенцев.  Вместо  этого  предлагаются  святочные  чудеса  иного  плана.  Во-вторых  (и  в-главных),  эти  два  текста  кажутся  мне  одновременно  и  очень  похожими,  и  совсем  разными,  как  неродные  близнецы.  Перелистывая  их,  я  вспоминаю  случай,  бывший  с  Паустовским  на  Первой  мировой  войне,  когда  в  толпе  пленных  ему  показали  человека,  как  две  капли  воды  похожего  на  него  самого,  не  то  словака,  не  то  серба.

Итак,  Гоголь  и  Диккенс.  Два  ярких  текста,  которые  широко  дышат  праздником  и  наполняют  душу  читателя  его  предвкушением  и  обещанием  радости,  но  каждый  делает  это  решительно  по-своему,  да  и  радость,  пожалуй,  в  них  очень  разная.  Гоголь  помещает  своих  персонажей  в  село  Диканьку  на  Полтавщине,  а  действие  разворачивается  в  царствование  Екатерины  Второй,  в  1775  году,  то  есть  дело  происходит  в  провинции  и  в  «старине»,  а  там,  в  провинции,  и  тогда,  в  старину,  всё  возможно  и  ничего  невозможного  нет.  Герои  Диккенса  –  его  современники  и  даже  соседи:  Скрудж  –  лондонский  финансист,  ведет  свои  операции  в  самом  сердце  величайшей  мировой  империи  в  дни  ее  расцвета,  в  середине  XIX  века,  в  истории  Британии  именуемого  «имперским  столетием».

А  теперь  –  о  чудесном  в  святочных  историях  Гоголя  и  Диккенса.

У  Диккенса  в  «Рождественской  песне»  действуют  три  духа  –  дух  прошлых  святок,  дух  нынешних  и  дух  будущих.  Совместными  усилиями  они  превращают  бессердечного  циника  и  скрягу  Эбенизера  Скруджа  в  доброго  и  милосердного  человека,  то  есть  происходит  его  духовное  перерождение.  Диккенс  щедр  как  художник,  в  его  повести  обильно  показаны  и  добро,  и  зло.  При  этом  добро  несет  метафизический  элемент,  дух  Рождества,  наполняющий  сердца  людей  радостью,  но  прежде  всего  люди,  например,  племянник  Скруджа  или  его  клерк.  Зло  –  это  даже  не  зло,  а  темная  сторона  жизни  –  выступает  сугубо  делом  рук  человеческих;  совсем  как  в  Писании,  в  «Песне»  Диккенса  нет  объективированного  потустороннего  носителя  зла,  все  оно  в  мире  –  от  ожесточенных  сердец,  и  только.  Невидимая  сторона  мироздания  проявляет  себя  исключительно  как  благая,  а  перед  праздником  –  еще  и  весьма  щедрая:  она  делается  видимой  и  даже  совершает  абсолютно  невозможное:  Скрудж,  который  едва  согласился  отпустить  клерка  домой  в  канун  Праздника,  становится  совершенно  другим  человеком.

Отвлечемся  на  секунду:  эту  щедрость  иначе  как  фирменной,  диккенсианской  не  назовешь.  Когда  за  изменение  природы  конкретного  человека  (или  не-человека)  брались  чуть  позже,  например,  Уэллс  в  «Острове  доктора  Моро»  или  Булгаков  в  «Собачьем  сердце»,  все  происходило  буквально  и  тщетно.  Бог  –  уже  не  творец,  но  преобразователь  –  в  образе  доктора  и  сугубо  хирургическими  методами  изменял  свои  творения  и  терпел  катастрофическое  поражение.  Сердце  оказалось  тем  камнем,  который  всемогущий  Бог  не  может  поднять…  Но  только  не  у  Диккенса!  У  него  святочные  духи  способны  на  любое  благое  дело,  но  превыше  и  прежде  всего  –  на  преобразование  ожесточенного  сердца,  ведь  именно  из-за  него  все  зло  в  мире.  Эта  идея  всегда  стояла  за  спиной  Диккенса,  когда  он  творил.

А  теперь  вернемся  домой,  в  Диканьку,  в  «Ночь  перед  Рождеством».  Здесь  картина  совсем  иная,  потому  что  Гоголем  движет  не  идея,  как  Диккенсом,  а  наблюдательность.  Рождество  как  таковое  не  служит  источником  особой  радости,  а  если  чему-то  парубки  и  девчата  радуются,  так  это  зимним  играм,  песням,  вечерницам  и  щедрости  хозяев,  бросавших  «колбасу,  или  хлеб,  или  медный  грош,  чем  кто  богат»  в  мешки  колядников,  распевавших  в  качестве  рождественского  гимна  «Щедрик,  ведрик!  Дайте  вареник,  грудочку  кашки,  кiльце  ковбаски».  Чуб  и  дьяк  радуются  возможности  поухаживать  за  Солохой:  «время  теперь  такое,  что  нас  никто  не  застанет.  Может,  и  того,  будет  можно».  Люди  в  селе  живут  разные,  и  добрые,  и  злые,  а  точнее,  они  поступают  по-разному:  как  сказал  поэт,  «вот  человек,  случайно  злой,  вот  человек,  случайно  добрый»  (А.  Кабанов);  есть  среди  них  и  ведьма.
Вообще  нечистая  сила  у  Гоголя  действует  в  открытую:  черт  летает  по  небу  и  похищает  месяц,  сбивает  с  панталыку  козака  Чуба,  ухаживает  за  Солохой  и  вообще  появляется  в  селе  и  ведет  себя  так  естественно,  как  если  бы  он  был  таким  же  местным  жителем,  как  и  кузнец  Вакула.  В  этом  смысле  потусторонние  сущности  гуляют  по  гоголевской  Украине  совершенно  так  же,  как  боги  разгуливали  по  гомеровской  Элладе,  и  прав  тот,  кто  сочтет  Гомера  главным  литературным  наставником  Гоголя.  Что  ни  случись  –  и  козак  тут  же  обвинит  во  всем  сатану:  это  нечистая  сила  дернет  потаскаться  по  вьюге  и  напустит  в  глаза  кучу  снега.

Но  для  наблюдателя  всё,  и  злое,  и  доброе  в  Диканьке  творится  руками  людей,  а  точнее,  их  противоречивыми  сердцами.  Черт,  разумеется,  всегда  не  прочь  соблазнить  какую-то  бестолковую  душу,  не  так  со  зла,  сколько  развлечения  ради,  да  только  ему  и  стараться  особо  не  нужно.  Как  сказал  козак  Пацюк  кузнецу  Вакуле,  «тому  не  нужно  далеко  ходить,  у  кого  черт  за  плечами».  Иначе  говоря,  мы  и  сами  совершим  всё  то,  в  чем  потом  обвиним  нечистую  силу,  которая  нас  ну  совсем  обморочила!

Персонажами  Гоголя  не  движет  никакой  дух  вовсе,  а  движут  ими  –  голод,  страсть,  любопытство  и  тщеславие,  всё  то,  что  каждый  человек  носит  даже  не  за  плечами,  а  в  сердце  своем,  в  котором  они  теснятся,  словно  дети  вокруг  миски  c  галушками,  только  что  вынутой  из  печи  и  поставленной  на  стол  их  щедрою  матерью,  и  каждый  старается  первым  выхватить  самую  большую  галушку,  орудуя  кто  спичкой,  кто  ложкой,  а  кто  и  рукою,  изо  всех  сил  дуя  себе  на  пальцы  и  перебрасывая  горячий  ком  с  ладони  на  ладонь.  Никто  из  диканьцев  не  изменится  Рождественским  утром,  и  жизнь  после  Рождества  потечет  такая  же,  какою  она  была  до  него,  движимая  лишь  голодом,  страстью,  любопытством  и  тщеславием.  А  если  в  это  течение  жизни  и  вмешается  какая-то  потусторонняя  сила,  то  будет  это  –  панночка-ведьма,  ведьма-Солоха,  козак  Пацюк,  черт  с  узкою  мордочкой,  Вий  с  железным  лицом  и  все  прочие,  кого  моментально  изгоняет  крик  петуха…

С  наступающим!

I.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900240
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.01.2021

Записка в бутылке

Вероятно,  художественная  литература  произошла  от  какой-то  незатейливой  истории,  рассказанной  однажды  вечером  у  костра  в  глубине  пещеры.  События  того  дня  взволновали  рассказчика  -  что-то  пошло  не  так,  и  ядущие  стали  едомыми,  или,  напротив,  не  стали,  хотя  очень  даже  могли.  Так  и  родился  первый  рассказ.

За  тысячи  лет  из  него  выросли  многочисленные  жанры,  стили  и  миллионы  книг,  а  литература  сделалась  занятием  и  хобби  мастеров,  подмастерьев  и  совершенных  профанов,  создающих  все  новые  и  новые  версии  мира.  Какие-то  из  них  выросли  из  самой  жизни  и  даже  вышли  из  рук  людей,  о  литературе  не  помышлявших.  Да,  именно  из  рук,  если  мы  говорим  об  эпистолярном  жанре:  придумав  азбуку,  а  следом  и  почту,  люди  принялись  писать  письма.  Литераторы,  по  своему  обыкновению,  подхватили  тренд  -  и  так  появились  повести  и  романы  в  письмах  и  прочая  корреспонденция,  адресованная  якобы  к  N,  а  на  самом  деле  -  к  городу  и  миру.  У  Некоторых  даже  частные  письма  несут  некий  отпечаток...  гм...  как  если  бы  они  были  написаны  с  расчетом  на  посмертную  публикацию.

Но  есть  в  этом  потоке  письма  особые  -  пронзительно  волнующие,  преисполняющие  невыносимой  тревогой  всякого,  кто  возьмет  их  в  руки.  Они  и  адресованы  всякому,  любому,  каждому,  всем,  всем,  всем!  -  как  сигнал  SOS,  потому  что  они  и  есть  сигнал  SOS.  Краткие,  обрывистые,  размытые,  неразборчивые,  вне  расчета  на  посмертную  публикацию  -  зато  написанные  в  виду  безжалостной  смерти,  с  надеждой  ее  избежать  или  хотя  бы  дать  знать  о  себе  тому,  кто  почти  уже  напрасно  ждет.
Литераторы  не  имеют  к  ним  никакого  отношения.  Это  письма,  написанные  моряками,  терпящими  бедствие,  вложенные  ими  в  бутылки  и  доверенные  морю.  О,  какой  парадокс!  -  морю,  которое  готово  их  погубить,  они  доверяют  и  свою  последнюю  надежду  на  спасение,  а  может,  и  свою  последнюю  весть.

Сила  этих  безыскусных  строк  поразительна.  Вот  записка,  найденная  в  1913  году  в  закупоренной  бутылке  возле  Еникальской  спасательной  станции,  Керчь:  "Гибнем,  спасайте.  Судно  “Св.  Николай”  херсонского  порта.  Шторм  третий  день.  Матросы  Осипов,  Андрейчук,  Федоров,  боцман  Дьяченко  и  я,  шкипер  Коваленко,  гибнем.  Осипов  и  Дьяченко  утонули"  (газета  "Родной  край"  http://mycity.kherson.ua/gazety/r-kray.html).  Начальник  Керченского  торгового  порта  передал  копию  записки  в  газету,  ее  опубликовали  -  если  и  не  спаслись  Андрейчук,  Федоров  и  Коваленко,  то  хотя  бы  родные  узнали  о  судьбе  моряков.

Разумеется,  искусство  не  смогло  пройти  мимо  посланий  в  бутылках.  Писатели,  живописцы  и  кинематографисты  выудили  из  мирового  океана,  наверное,  больше  бутылок  с  записками,  чем  их  туда  опустили  моряки,  а  записки  разрослись  до  размеров  обширных  писем,  целых  рукописей  и  даже  толстенных  романов,  вокруг  которых  потом  вертится  сюжет.  Тексты  этих  "записок"  так  искусны  и  сложны,  что,  бывает,  не  всякому  под  силу  их  одолеть.

Но  они  все  равно  безумно  волнуют  -  если  не  сами  по  себе,  то  как  образ  и  в  силу  контекста,  главного,  скрытого,  того,  о  котором  не  станет  писать  литератор,  потому  что  этот  контекст  и  сам  встанет  в  полный  рост  перед  читателем.  Во-первых,  записка  из  бутылки  всегда  написана  в  обстоятельствах,  грозящих  смертью,  можно  сказать,  под  ее  пристальным  взглядом.  Во-вторых,  всякая  такая  записка  -  это  тайна,  мрачная,  чудовищная  тайна,  в  которой,  словно  огонек  свечи,  прикрытой  от  бури  рукой,  теплится  крохотная  надежда.

[img]https://www.wikiart.org/en/john-everett-millais/message-from-the-sea[/img]

Посмотрите  на  эту  идиллическую  картину  Дж.Э.  Милле  с  названием  "Весточка  с  моря".  Присмотришься  -  и  вся  идиллия  разбивается  вдребезги,  как  бутылка,  которую  море  швырнуло  о  скалу.  Вот  и  осколки  -  у  ног  девочки  и  в  ее  руке.

Кто-то  из  литераторов  предпочел  завершить  все  так  же,  как  и  Милле.  Это  Эдгар  Аллан  По,  "Рукопись,  найденная  в  бутылке"  -  мало  того,  что  автор  записки  оказался  на  корабле  вроде  "Летучего  голландца",  так  этот  корабль  еще  и  увлек  его  в  бездну,  напоминающую  вход  в  а(и)д.  Он  канул  в  нее,  в  последний  момент  выбросив  за  борт  бутылку  с  рукописью,  все-таки  дошедшей  до  читателя,  как  записка  шкипера  Коваленко.  Что  было  с  ее  автором?  Неизвестно!  -  и  читатель  поеживается,  оставшись  лицом  к  лицу  с  неодолимым  ужасом,  неразрешимой  тайной  и  слабой  надеждой.

У  Жюля  Верна  все,  разумеется,  иначе:  в  эпоху  стали  и  пара  никаких  летучих  голландцев  и  прочей  чепухи  встречать  не  полагается.  Записка  капитана  Гранта,  хоть  и  попорченная  водой  и  проглоченная  акулой,  все-таки  запускает  головокружительное  кругосветное  путешествие,  гибнут  второстепенные  персонажи  и  первостатейные  негодяи,  капитан  Грант  жив,  здоров,  упитан  и  спасен.  Заняло  это  так  много  времени  исключительно  по  рассеянности  редкостного  раздолбая  и  душки  Паганеля,  да  по  заданию  издателя  -  романы  с  продолжением  были  в  моде,  а  Верн  умел  ей  следовать.  На  его  страницах  читатель  обычно  не  поеживается  от  ужаса,  а  покряхтывает  от  удовольствия,  кутаясь  в  любимый  плед.  Все  будет  хорошо.

Каверин,  "Два  капитана"  -  здесь  все  не  так,  как  у  людей.  Вместо  записки  -  целая  кипа  писем  членов  экспедиции  капитана  Татаринова;  вместо  бутылки  -  мертвый  почтальон:  он  утопился  от  несчастной  любви  (как  видите,  море  последовало  не  только  за  авторами  писем,  но  даже  за  их  вестником).  Никто  не  спасен,  экспедиция  погибла,  поиски  ее  растянулись  лет  на  50,  прерываемые  двумя  мировыми  войнами,  но  все-таки  увенчались  успехом,  разумеется,  успехом  с  учетом  обстоятельств.  Записка  в  бутылке  сыграла  свою  роль,  донеся  последнюю  весть  до  живых  и  взволновав  одного  из  них  так,  что  он  посвятил  поиску  автора  записки  всю  жизнь.

Умберто  Эко,  "Остров  накануне".  Я  не  скажу  ни  слова  о  содержании,  потому  что  хотел  бы,  чтобы  каждый  сам  решил,  о  чем  эта  книга.  Написана  она  великолепно  -  а  главное,  читать  ее  сейчас  самое  время.  Кажется,  человечество,  словно  главный  герой  романа,  Роберт,  сбросило  за  борт  все  часы  и  карты,  подожгло  паруса  и  оснастку  и  оставило  корабль,  двинувшись  "навстречу  одному  из  двух  счастий,  которые,  несомненно,  его  ждали.  Прежде  чем  судьба  и  воды  примут  решение  за  него..."  -  да,  прежде  чем  это  случится,  и  в  самом  деле  стоит  прочитать  этот  роман  или  даже  роман  романов.

Думаю,  каждый  назовет  по  крайней  мере  несколько  примеров  сверх  моих,  но  уже  достаточно  примеров,  теперь  -  о  главном.  Еще  весной,  когда  все  это  пандедейство  началось,  меня  сначала  посещал,  а  потом  и  преследовал  образ  ловца  во  ржи.  Не  Колфилда,  а  ловца  во  ржи  на  краю  пропасти.  Думаю,  этот  образ  приняла  единственная  сущность,  оставленная  Пандорой  в  своей  шкатулке,  -  легкокрылая  надежда,  обманчивое  ожидание  счастья.  Чем  дольше  тянулось  это  ожидание,  тем  страшнее  делался  образ  ловца,  пока  однажды  он  совсем  не  исчез,  вместе  с  детьми.  Вместо  него  на  поле  остался  человек  с  накрепко  завязанными  глазами  -  растопырив  руки,  он  шагал  сквозь  рожь,  совершенно  не  представляя,  в  какой  стороне  пропасть.  Это  было  страшно,  это  снилось,  это  не  давало  мне  написать  ни  строчки,  вынуждая  фотографировать  -  и  молчать.

Но  идиллически-обманчивая  картина  Милле  разбила  этот  невыносимый  образ  вдребезги.  Так  волна  разбивает  бутылку  с  запиской  о  скалу,  но  так  и  король  разбивает  бутылку  с  шампанским  о  борт  судна,  крещая  его  на  дальнее  и  счастливое  плавание!

Нет,  не  зрячий  и  не  слепой  ловец  во  ржи  над  пропастью  -  я,  имярек,  и  любой,  всякий,  каждый  и  все,  все,  все  мы  теперь  -  моряки,  пишущие  свою  записку  в  бутылке.  Мы  не  знаем  ни  ее  судьбы,  ни  своей,  но  мы  надеемся  -  иначе  бы  не  писали.

А  надежда  -  и  есть  спасение.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898849
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2020

Кролик и секрет ноябрьского света

Мне  нечасто  доводилось  бывать  в  селе  осенью,  особенно  поздней,  когда  нивы  сжаты,  рощи  голы.  Но  все-таки  иногда  доводилось  –  и  это  всегда  был  противоречивый  опыт,  что-то  вроде  того,  как  добро  получается  из  зла.  Ехать  в  село  под  ноябрьским  дождиком  не  хотелось  -  если  уж  в  городе  грязно,  слякотно  и  тоскливо,  то  что  уж  говорить  о  селе.  Вся  его  прелесть  для  меня  заключалась  в  сельской  летней  роскоши,  когда  дается  тебе  огромное  раскаленное  пространство  земли,  воды  и  неба  в  полновластное  владение  на  три  месяца,  делай  с  ними,  что  хочешь.  А  что  –  осень:  холод  и  пустота,  хоть  и  пространства  все  те  же,  а  толку  от  них  никакого.  И  потому  собирался  я,  сопротивляясь,  выходил,  бунтуя,  ехал,  восставая,  а  все  равно  оказывался  там,  где  и  следовало  –  в  нашем  родовом  доме,  в  селе,  на  берегу  лимана  и  в  самой  середине  туманного  и  дождливого  месяца  ноября.

Так  и  есть:  нивы  сжаты,  рощи  голы,  и  насколько  хватает  глаз,  кругом  одна  только  сырая  желтовато-коричневая  почва  под  низким  желтовато-коричневым  небом.  В  хате  еще  холоднее,  чем  на  дворе,  и  от  этого  хочется  плакать,  потому  что  привыкнуть  к  холоду  невозможно,  и  не  замечать  его  нельзя.  Зачем  меня  сюда  привезли?

Пока  я  сокрушался  над  своей  жестокой  судьбой,  затопили  печь,  а  пока  я  около  нее  отогревался,  соорудили  обед.  Блюдо  невероятное  –  кролик.  Я  еще  никогда  не  пробовал  кролика;  надо  сказать,  что  нежное  имя  этого  животного  всегда  вызывало  у  меня  какое-то  безотчетное  чувство.  Это  был  голод,  как  я  понял  теперь,  несмело  откусив  небольшой  кусочек  и  тут  же  набросившись  на  кусок  побольше  и  одновременно  пытаясь  сквозь  него  попросить  добавки.

Сытый  и  согретый,  я  вышел  во  двор  –  и  там  все  тоже  преобразилось.  Воздух  был  необыкновенно,  непонятно  прозрачен  –  и  даже  еще  больше:  все  вокруг,  и  такое  близкое,  как  наша  хата,  и  такое  далекое,  как  скели,  виделось  мне  так,  как  если  бы  и  хата,  и  скели  лежали  у  меня  на  ладонях,  а  я  рассматривал  их  сквозь  увеличительное  стекло  под  дедушкиной  настольной  лампой.  Эта  лампа  одна  во  всем  нашем  городе  проливала  на  книжки  и  тетради  такой  ясный  желто-оранжевый  свет.  Таким  же,  только  немного  разбавленным  светом  полнилось  теперь  все  вокруг.

Я  поглядел  на  лиман  –  и  тоже  увидел  его  так,  как  если  бы  весь  он  лежал  у  меня  на  ладони.  Полюбовавшись  немного  на  тончайшие  извивы  волн,  пересекавшие  его  громаду  от  горизонта  до  горизонта,  я  пошел  к  нему.  Я  ведь  никогда  еще  не  видел  лиман  в  ноябре.

Он  как  будто  спал  в  своем  песчаном  ложе,  и  даже  форма  этого  ложа  изменилась,  подстроившись  к  неподвижной  воде.  Прежде,  летом,  когда  лиман  так  любил  хорошенько  разбежаться,  выкатиться  на  берег  всей  своей  толщей  и  катиться  по  нему,  пенясь,  неумолимо  истончаясь  и  незаметно  исчезая  в  песке,  –  тогда  берег  лежал  широко  и  полого  и  переходил  в  такое  же  широкое  и  пологое  дно,  катись  –  не  хочу.  Теперь  же,  когда  вода  больше  никуда  не  бежала,  а,  кажется,  глубоко  уснула  на  всю  зиму,  берег  полого  спускался  до  уреза  воды,  а  там  сразу  и  отвесно  обрывался  примерно  на  полметра  -  и  так  спящий  лиман,  покойно  лежа  на  своем  песчаном  дне,  упирался  всей  своей  бесконечной  береговой  линией  в  этот  полуметровый  бортик:  не  раскачаться,  не  взволноваться,  не  выплеснуться,  не  проснуться.

А  еще  был  он  прозрачен  и  чуть  желтоват.  Сквозь  эту  прозрачность,  как  сквозь  желтоватое  увеличительное  стекло,  прекрасно  виделось  дно,  усыпанное  необычайно  крупным  песком  и  раковинами  –  свет  достигал  его  без  труда  и  так  же  без  труда  возвращался  обратно.  И  оттого  казалось,  что  дневной  свет,  дважды  с  легкостью  пройдя  сквозь  толщу  желтоватой  воды,  до  дна  и  обратно,  и  сам  приобретал  ее  тона.  А  после,  выбравшись  из  лимана  на  сушу  и  отряхнувшись,  он  заполнял  и  окрашивал  собой  все  вокруг,  из-за  чего  все,  и  такое  близкое,  как  лиман,  и  такое  далекое,  как  наша  хата,  виделось  мне  так,  как  если  бы  и  лиман,  и  хата  лежали  у  меня  на  ладонях,  а  я  рассматривал  их  под  дедушкиной  настольной  лампой.

Так  я  раскрыл  секрет  ноябрьского  света,  ощутил  внезапный  прилив  голода,  мысленно  произнес  «кролик»  и  побежал  домой.

XII.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897322
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.12.2020

Тайный механизм исполнения желаний

Знаете,  что  такое  тайный  механизм  исполнения  желаний?  А  он  между  тем  существует,  я  узнал  о  нем,  однажды  случайно  его  задействовав.  Желание  мое  сбылось,  правда,  было  оно  совсем  пустяковое,  даже  детское  –  потому  что  впервые  возникло  у  меня  еще  в  детстве,  тогда  не  было  удовлетворено,  и  так  и  осталось  крохотной  занозкой  в  памяти  рядом  со  всеми  прочими  «бы».  Работая  над  книгой  о  детстве,  я  все  больше  вспоминал,  а  еще  больше  придумывал  все  новые  и  новые  подробности  своего  недолгого,  но  очень  счастливого  житья  в  селе  Александровка,  между  Херсоном  и  Николаевом,  на  руинах  эллинских  колоний  и  пепелищах  скифских  стоянок.  Наконец,  я  вспомнил  и  о  том  своем  детском  желании.  В  прадедовом  доме  была  внешняя  проводка,  то  есть  провода  шли  снаружи  стен  и  крепились  к  маленьким  штуковинам,  бесподобным  по  своему  изяществу  –  а  оно,  как  и  тяжесть,  прозрачный  блеск,  восхитительная  гладкость,  а  главное  полная  недоступность  штуковин  возводило  их  в  ранг  мальчишеского  сокровища,  причем  из  самых  ценных.  В  этом  статусе  штуковины  и  пребывали,  пока  расставание  сначала  с  Александровкой,  а  потом  и  с  детством  не  заставило  меня  о  них  позабыть  на  несколько  десятков  лет.  Как  это  довольно  часто  случается,  за  это  время  старомодная  или  даже  устаревшая  проводка  сделалась  остромодной  и  принялась  рекламироваться  в  сети  как  «ретро»  и  «винтаж».  Так  я  и  увидел  эти  штуковины,  вспомнил  о  них,  и  они  немедленно  обрели  в  моих  глазах  свой  былой  статус  мальчишеского  сокровища.  А  для  электриков  и  всех  нормальных  смертных  это  всего  лишь  фаянсовые  изоляторы.

Возжелав  завладеть  этими  изящными  штучками  с  какой-то  новой,  буквально  удесятеренной  ностальгией  силой,  я  и  привел  в  действие  тайный  механизм  исполнения  желаний,  еще  даже  не  подозревая  о  его  мощи.  И  в  один  прекрасный  день  земля  вытолкнула  мне  под  ноги  мое  сокровище.  Изолятор  сидел  на  могучем,  чудовищно  ржавом  гвозде,  которым  когда-то  крепился  к  стене  хаты;  я  даже  знаю,  какой.  Эта  хата  стояла  в  той  самой  Александровке,  я  прекрасно  помню,  где  именно.  Если  идти  по  нашей  улице  к  центру  села,  на  втором  от  прадедовой  хаты  перекрестке,  слева  от  дороги,  за  стеной  пыльной  крапивы,  порослью  акаций  и  низенькими  вишнями  и  стояла  та  хата,  ко  временам  моего  детства  уже  совсем  развалившаяся.  Собственно,  не  стояла  и  не  хата:  так,  груда  битого  кирпича,  битой  черепицы  и  битого  стекла.  Вот  оттуда,  я  думаю,  тайный  механизм  исполнения  желаний  извлек  этот  изолятор;  он  протащил  его  несколько  сот  километров  под  землей,  отыскал  меня  в  Киеве  и,  когда  я  прогуливался  по  горе  над  Флоровским  монастырем,  вытолкнул  мне  его  под  ноги  как  раз  в  тот  момент,  когда  я  присел,  чтобы  затянуть  шнурок,  так  что  не  заметить  сокровища  я  бы  не  смог.

Все-все-все  о  прадедовой  проводке,  его  хате,  лимане  и  моих  детских  мечтах  пронеслось  у  меня  перед  глазами,  как  только  я  прикоснулся  к  изолятору.  Как  бы  вопреки  своему  прямому  назначению,  он  не  предотвратил  контакт,  а  создал  его,  вызвал  настоящее  замыкание  моей  ослабевшей  памяти  со  временами  моего  детства.  Впрочем,  теперь  это  уже  был  не  изолятор,  и  даже  не  сокровище,  а  настоящий  артефакт  –  а  назначение  артефактов  в  том  и  состоит,  чтобы  связывать  тут-теперь  и  там-тогда.

А  еще  у  меня  забрезжила  первая,  совсем  слабая  догадка,  догадка-шутка  о  тайном  механизме  исполнения  желаний.  Как  Иван  Степанович  Цвет  из  купринской  «Звезды  Соломона»,  еще  не  догадавшийся,  какой  властью  он  походя  овладел,  я  испробовал  пожелать  не  что-нибудь  из  ряда  вон  или  такое,  от  чего  была  бы  мне,  близким  или  человечеству  какая-то  польза,  а  всего  лишь  еще  один  изолятор,  только  без  гвоздя,  который,  как  мне  казалось,  невозможно  отделить  от  изолятора,  не  разрушив  эту  хрупкую  вещицу.  О,  наивный  глупец!  –  раз  уж  можно  тебе  возжелать  изолятор  с  доставкой  из-под  земли,  то  почему  же  нельзя  пожелать  освобождение  уже  добытого  от  того  самого  гвоздя?

Недаром  советуют  загадывать  желания  с  осторожностью:  тайный  механизм  их  исполнения  не  думает  за  неосмотрительных:  он,  как  джин  из  лампы,  только  слушает  и  повинуется.  И  так  я  получил  тем  же  способом,  то  есть  буквально  из-под  земли,  один  за  другим  еще  два  изолятора,  несколько  крупнее  самого  первого,  зато  оба  без  гвоздей,  причем  один  заметно  новее  второго.  Он  был  просто-таки  современный  и  потому  какой-то  совсем  не  сокровище.  Не  было  на  нем  лаковой,  как  на  дорогой  шкатулке  или  табакерке,  глазури,  контуры  его  приобрели  резкость,  совсем  не  свойственную  тем  штучкам,  о  которых  я  мечтал  в  детстве,  а  шершавая  поверхность  с  мельчайшими  раковинками  говорила  не  о  старых  добрых  временах  достатка,  изобилия,  ручной  работы  и  волшебства,  а  о  временах  упадка  и  забвения.

Зато  теперь  я  очень  хорошо  понял,  с  чем  имею  дело.  Тайный  механизм  исполнения  желаний  из  моей  шуточной  догадки  превратился  в  твердую  уверенность,  и  я  приказал  ему,  как  власть  имеющий:  «Доставь!»  -  даже  не  имея  представления,  как  груба  и  беспощадна  может  быть  покорная  мне  магия  (или  что  это  было  такое).  И  в  то  же  день  мой  верный  джин  погнал  меня  на  прогулке  по  такому  крутому  и  размытому  дождями  крутояру  Ботсада,  что  полетел  я  вниз,  окруженный  комьями  земли  и  клубами  пыли  и  преследуемый  лающей  собакой,  безуспешно  пытаясь  ухватиться  за  корни  и  ветви  деревьев,  совершая  нелепые  гигантские  прыжки,  и  так  я  летел,  пока  не  остановился,  едва  не  расшибив  себе  лоб  о  столетнюю  акацию.  Через  мгновение  меня  настигла  вызванная  мною  грунтовая  лавина,  которая  и  принесла  прямо  к  моим  ногам  заказанное:  аккуратненький  изолятор,  старинный,  облитый  восхитительно  гладкой  прозрачной  лаковой  глазурью,  безо  всякого  гвоздя  или  шурупа,  именно  такой,  о  котором  я  мечтал  когда-то  в  детстве  и  который  выпросил  у  тайного  механизма  исполнения  желаний  только  теперь.

А  рядом  с  ним  обнаружился  еще  один  артефакт,  которого  я  не  заказывал.  Это  была  самая  обыкновенная  медицинская  скляночка,  в  каких  в  аптеках  продают,  например,  пенициллин  в  порошке,  для  инъекций.  Откупорил,  разбавил,  набрал,  уколол,  выбросил.  Да  только  эта  склянка  была  совсем  не  такая,  какие  продаются  в  аптеках  теперь  или  какую  можно  было  купить  десятки  лет  тому  назад,  в  моем  детстве.  Те  склянки  тонкого,  даже  тончайшего  стекла,  чуть  толще  того,  из  какого  делают  елочные  игрушки  и  чуть  тоньше  стекла  дорогих  бокалов.  А  эта  была  как  бы  миниатюрная  копия  советской  молочной  бутылки  емкостью  1  л  –  только  росточком  миллиметров  45,  не  больше,  но  такого  же  толстого  зеленоватого,  слегка  зернистого  стекла.  Эта  скляночка  говорила  о  совсем  несовременном  состоянии  техники.  Это  был  артефакт!

И  тогда  у  меня  в  голове  забрезжили  сразу  две  догадки.  Первая  –  прагматичная,  постыдная,  подлая,  недопустимая  мысль,  даже  мыслишка,  из  тех,  которые  убивают  всякие  чудеса;  иначе  говоря,  меня  посетило  сомнение.  Я  усомнился  в  сверхъестественной  силе  тайного  механизма  исполнения  желаний  и  даже  в  самом  его  существовании.  А  вторая  была  чем-то  вроде  наития,  ответом  на  вопрос,  который  я  себе  никогда  не  ставил,  но  который,  как  выяснилось,  всегда  где-то  там  в  моей  голове  таился.  Стоя  на  дне  крутояра,  я  заподозрил,  что  произошло  с  домиками  и  домишками,  которые  раньше  обильно  покрывали  Паньковщину,  на  которой  теперь  стоит  мой  дом  и  несколько  других  многоэтажных  домов.  Их  снесли,  чтобы  освободить  место  растущему  городу,  а  груды  битого  кирпича,  битой  черепицы  и  битого  стекла  по  обыкновению  ссыпали  в  ближайший  яр.  Так  засыпали  Афанасьевский  яр,  на  месте  которого  теперь  пролегают  такие  фешенебельные  улицы  как  Липинського  и  Гончара,  так  произошло  и  с  той  котловиной,  часть  которой  занимает  Ботанический  сад  Киевского  университета.  Летом  этого  года  случались  катастрофические  ливни,  которые  сначала  смыли  весь  сор  и  мусор,  потом  верхний  слой  грунта  вместе  с  травой,  а  потом  принялись  вымывать  из  склонов  и  крутояров  Ботсада  осколки  и,  как  иногда  случается,  артефакты,  вроде  моих  изолятора  и  скляночки.

Не  могу  передать,  какой  горечью  наполнило  меня  только  что  сделанное  открытие.  Оно,  такое  сухое,  прагматичное,  постыдное,  подлое,  недопустимое,  убило  волшебство,  превратило  тайный  механизм  исполнения  желаний  в  миф,  выдумку,  даже  глупость,  вроде  представления  о  громе  как  о  грохоте  колесницы,  в  которой  Илья-пророк  разъезжает  по  небу.  А  ведь  у  меня  в  руках  была  такая  сила,  такая  власть,  такая  мощь  –  а  я  ее  только  что  погубил.  А  что,  если  она  действительно  существует,  но  сомнение  в  ней,  недостаток  веры  в  нее  лишает  ее  силы?  Ничего  я  не  успел  пожелать,  ни  для  себя,  ни  для  близких,  ни  для  всего  человечества,  ни  полезного,  ни  прекрасного…

И  я  бежал  –  бежал  туда,  где  я  скрываюсь  всякий  раз,  когда  уж  слишком  мне  докучают  превратности  здесь-сейчас.  Я  бежал  в  там-тогда  и  взялся  за  перевод  одного  из  рассказов  о  тех  далеких  временах,  когда  никакие  сомнения  не  могли  поколебать  мою  наивную  веру  во  всякие  пустяки  вроде  сказок,  волшебства  или  исполнения  заветных  желаний  через  поедание  цветочков  или  подстерегание  падающих  звезд.  Закончив  перевод,  я  испытал  прилив  счастья,  маленький  и  ласковый,  как  лиманская  волна,  крикнул  собаку  и  отправился  с  ней  гулять  в  Ботсад.  Теперь  туда  мне  было  идти  совсем  безопасно  –  то  давнее  незаметное  ощущение,  с  каким  проходили  летние  дни  в  Александровке,  надежно  предохраняло  меня  от  всех  пустяковых  невзгод  тут-теперь.  По  крайней  мере,  до  обеда  сегодня  я  буду  жить  и  чувствовать  так,  как  несколько  десятков  лет  назад  или  несколько  дней  назад,  когда  я  повелевал  тайным  механизмом  исполнения  желаний…

-  Вы  это  все  всерьез?  –  прервала  она  меня  впервые  за  все  мое  долгое  и  сбивчивое  повествование.

Мы  сидели  на  лавке  в  обширном  дворе,  каких  много  в  центре  Киева;  все  они  давно  забраны  решетками,  закрыты  воротами,  оплетены  колючей  проволокой  и  для  посторонних  недоступны.  Жильцов,  конечно,  можно  понять:  рядом  пересадочная  станция  метро,  торговые  центры,  стадион  и  так  далее,  и  уютный  двор  то  и  дело  превращается  в  сплошной  бедлам.  Но  сегодня  этот  двор,  в  котором  даже  сохранился  давно  неработающий  фонтан  с  двумя  пеликанами,  был  открыт,  может,  ворота  сломались,  а  может,  ждали  какую-то  доставку  –  и  так  я,  она  и  две  собаки  оказались  в  этом  дворе.  Пока  собаки  изучали  новую  территорию,  мы  присели  на  лавку,  и  я  внезапно  рассказал  ей  эту  историю.

-  Всерьез?  –  повторила  она.

-  Абсолютно.  Если  бы  я,  скажем,  пожелал  извлечь  оттуда,  из  прошлого,  из  Александровки,  прадедову  лодку  или  нашу  хату…

Тут  лавка,  на  которой  мы  сидели,  дрогнула,  а  потом  задрожала  и  земля,  на  которой  стояли  наши  ноги.

-  …этот  тайный  механизм  притащил  бы  их  сюда…  -  земля  под  нами  задрожала  так  сильно,  что  с  деревьев  посыпались  последние  листочки…

-  …правда,  не  знаю,  в  каком  виде  могли  бы  прибыть  сюда  такие  крупные  вещи…  -  земля  под  нами  ходила  ходуном,  казалось,  по  ее  поверхности  сейчас  поползут  трещины,  она  вспучится  и  взбугрится,  разойдется,  и  в  киевский  укромный  двор  с  фонтаном,  украшенным  двумя  пеликанами,  полезут  из-под  земли  –  прадедова  лодка-каюк,  наша  хата  под  шиферной  крышей,  роща  акаций  за  сараем,  скели,  лиман  и  все,  что  к  ним  прилагается  или,  вернее,  прилагалось  тогда,  когда  все  это  было  безраздельно  и  ненарадостно  моим.  Заметив  в  ее  глазах  испуг,  я  улыбнулся  и  сказал:

-  Это  метро,  прямо  под  нами  проходят  две  ветки,  и  по  обеим  только  что  прошли  поезда.

А  когда  вслед  за  облегчением  в  ее  лице  мелькнуло  разочарование,  я  сунул  руку  в  карман  и  показал  ей  то,  что  сегодня  утром  земля  вытолкнула  мне  под  ноги,  когда  я  гулял  в  Ботсаду.  Огромный,  чудовищно  ржавый,  израненный  путешествием  сквозь  толщу  земли  гвоздь,  намертво  вросший  в  маленький,  самый  маленький  в  моей  коллекции  восхитительно  изящный  облитый  прозрачной  глазурью  изолятор.

12.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897121
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.12.2020

Простое решение

Номер  был  обширен,  как  вестибюль  станции  метро,  и  выдержан  в  тонах  слоновой  кости.  Потолок,  стены,  плафоны,  мебель  и  ковер  -  все  было  этого  костяного  цвета,  и  потому  и  мы,  гости,  и  хозяин  номера,  в  своих  беспросветно  темных  деловых  костюмах  казались  здесь  чем-то  неуместным.  Наверное,  поэтому  фразы  у  нас  получались  скомканными,  а  между  ними  повисали  долгие  паузы.  Собственно,  все  было  ясно  без  слов.

Наконец,  разговор  окончательно  заглох,  наступило  время  уходить.  Мы  коротко  попрощались  с  хозяином  и  прошли  к  двери.  Она  была  заперта,  но  ключа  в  замочной  скважине  не  было.  Не  оказалось  его  и  у  хозяина:  он  похлопал  себя  по  карманам,  окинул  взглядом  пустующие  костяные  поверхности  номера,  потом  нехотя  сунул  руки  в  шкаф  и  пошарил  там,  вероятно,  перебирая  содержимое  карманов  пальто,  и  пожал  плечами.  Ключа  не  было.  Мы  были  заперты.

Как  только  это  выяснилось,  мой  коллега  прошел  к  балкону,  распахнул  дверь,  взобрался  на  перила  и  прыгнул  вниз.  Мы  кинулись  за  ним,  увязли  в  узкой  балконной  двери,  снизу  донесся  обжигающий,  как  удар  кнута,  звук,  и  он  подхлестнул  нас,  как  кнут,  мы  вырвались  на  балкон  и  разом  перегнулись  через  перила.  Поздно  -  мы  заметили  только  его  плечо  и  взметнувшуюся  фалду  клетчатого  пальто;  вероятно,  приземлившись  на  обе  ноги  с  тем  самым  обжигающим  звуком,  он  развернулся  на  месте  и  ушел.

Дамы  вопросительно  посмотрели  на  хозяина.  Тот  покатал  мощными  желваками  и  промычал:
-  Есть  пожарная  лестница,  но  за  нецелевое  использование  насчитывают...  Люк  в  душевой,  -  добавил  он,  и  дамы  проследовали  в  душевую,  тоже  выдержанную  в  тонах  слоновой  кости.

Люк,  а  точнее,  лючок  не  шире  крышки  мусоропровода  прятался  за  панелью  внутри  душевой  кабинки,  и  без  того  тесной  для  таких  дам,  да  еще  в  таких  шубах.  Кряхтя  и  охая,  они,  тем  не  менее,  одна  за  одной  они  пропали  в  этом  крохотном  лазу,  и  из  тьмы  за  ним  послышались  удары  каблуков  по  бетону,  льющиеся,  как  цоканье  подков  по  брусчатке.  Хозяин  номера  прикрыл  люк,  и  удары  смолкли.

Я  вернулся  в  комнату,  подошел  к  столу,  притянул  к  себе  массивный,  тоже  цвета  слоновой  кости  телефон  и  и  набрал  рецепцию.  Меня  тут  же  переключили,  и  некто  дал  мне  горничную  этажа.
-  Милая  девушка,  мы  заперты  в  номере,  не  могли  бы  вы...  ну  вы  же  знаете,  в  каком...

Поупиравшись  самую  малость  и  очень  мило  пококетничав,  горничная  согласилась  помочь.  Через  несколько  минут  дверь  была  отперта,  хозяин  номера  получил  новый  ключ  и  лукавую  укоризну,  а  я  вышел  в  коридор  и  вызвал  лифт.  Пока  он  взбирался  на  26-ой  этаж,  я  вспомнил,  что  бесчисленные  прежние  визиты  сюда  происходили  в  точности  так  же,  как  этот,  с  одним  лишь  отличием.  Я  выбирался  отсюда  иначе.  Я  карабкался  вниз  по  решеткам,  карнизам  и  балконам,  что  было  очень  неудобно,  да  и  небезопасно  к  тому  же.  Портфель  с  бумагами  приходилось  вязать  на  спину  простыней,  и  он  все  время  переползал  под  мышку  и  на  живот  и  отталкивал  меня  от  стены  в  бездну,  в  которую  только  что  так  бестрепетно  и  без  малейшего  для  себя  вреда  прыгнул  мой  коллега,  сухо  и  звонко  щелкнув  по  асфальту  подметками  остроносых  туфель  и  исчезнув  прежде,  чем  мы  успели  выбежать  на  балкон,  перегнуться  через  перила  и  посмотреть  вниз.  Мой  спуск  по  карнизам  длился  гораздо  дольше,  просто  невыносимо  гораздо  дольше,  а  однажды  завершился  падением,  которое  так  никогда  и  не  закончилось  и  длится  до  сих  пор.

Не  знаю,  почему  прежде  мне  не  приходило  в  голову  поднять  трубку  и  набрать  номер  рецепции.  Такое  простое,  безопасное  и  скучное  решение.

11.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895277
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.11.2020

Маленькая начитка

Протодиакон  Александр  Плиска,  продюсер  документального  фильма  "Где  ты,  Адам?"  (реж.  Александр  Запорощенко),  начитал  фрагмент  моего  эссе  на  фоне  кадров  из  фильма

https://www.facebook.com/plyskaoleksandr/videos/279487336611988/  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894811
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 13.11.2020

Последняя загадка По

«Таинственность,  которая  действует  на  воображение»  -  эта  формула  сэра  Артура  К.  Дойла*,  как  всякий  истинный  закон,  выходит  за  рамки  литературы  и  объясняет  неугасающий  интерес  профессионального  и  досужего  человечества  к  местам  вроде  Бермудского  треугольника,  предметам  вроде  НЛО  и  загадкам  вроде  Железной  Маски,  Тамам  Шуд,  перевала  Дятлова  или  женщины  из  Исдален.  Есть  версии,  ни  одна  не  убеждает  до  конца,  тайна  остается  неразгаданной,  и  воображение  принимается  за  работу.  Неразгаданные  тайны  и  нераскрытые  преступления  -  это  именно  тот  редкий  случай,  когда  воображение  работает  тем  лучше,  чем  меньше  для  него  пищи.  Сэр  Артур  понимал  и  это  –  и  мастерски  выдергивал  из  картины  преступления  одну-две  ниточки,  придавая  ей  гротескную  иррациональность,  которая  довершала  дело:  сгорая  от  любопытства,  читатель  испытывал  неподдельный  страх  –  и  несся  по  страницам  к  финалу,  а  потом  в  книжную  лавку  с  криком:  «Еще!  Еще  историй  о  Шерлоке  Холмсе!»

Такой  же  редкий  случай  –  когда  автор  загадок,  бередивших  воображение  человечества,  и  сам  становится  такой  загадкой.  Если  сэр  Артур  водил  нас  этими  кривыми  путями  только  по  страницам  своих  текстов,  то  его  литературный  предшественник,  Эдгар  Алан  По  и  своими  произведениями,  и  всей  жизнью  своей,  и  –  что  еще  важнее  –  своей  смертью  задал  загадку,  которая  вот  уже  170  лет  не  имеет  разгадки  и  вряд  ли  когда-нибудь  ее  получит.  Время  всегда  работает  на  преступника  –  а  преступление  в  деле  По  лишь  одна  из  версий.

Их,  основных  версий,  9,  и  ни  одна  не  является  вполне  убедительной,  может  быть,  по  той  же  причине,  по  какой  казались  таинственными  преступления,  которые  расследовал  Огюст  Дюпэн,  сочиненный  самим  По,  или  Холмс,  порожденный  Дойлом:  нам  не  хватает  фактов,  скрытых  автором.  Напомню  обстоятельства  дела:  27  сентября  1849  года  Эдгар  Аллан  По  выехал  из  Ричмонда,  Вирджиния,  в  Филадельфию,  Пенсильвания,  чтобы  редактировать  там  книжку  стихов  какой-то  поэтессы  средней  руки.  В  Филадельфии  он  так  и  не  появился:  3  октября  его  нашли  в  канаве  в  Балтиморе,  Мэриленд,  в  беспамятстве  и  бреду;  на  нем  была  ветхая  одежда  с  чужого  плеча.  7  октября  По  скончался,  и  за  эти  несколько  дней  в  больнице  он  произнес  внятно  только  одно  слово,  «Рейнольдс».  Однако  никто  из  тех,  кто  лично  знал  По,  не  смог  припомнить  в  его  окружении  человека  по  имени  Рейнольдс,  не  обнаружили  его  и  многочисленные  исследователи.

Впрочем,  он  ведь  мог  произнести  и  другое  слово  или  назвать  другое  имя,  но  из-за  болезненного  состояния  оно  прозвучало  искаженно.  Такой  вариант  можно  встретить  у  Май  Шёваль  и  Пер  Валё  в  романе  «Смеющийся  полицейский»:  свидетель  перед  смертью  произнес  фамилию  «Акальсон»,  и  полиция  трясла  всю  Скандинавию  в  поисках  загадочного  и  даже  невозможного  Акальсона,  пока  кто-то  не  сообразил,  что  это  не  «Акальсон»,  а  «как  Альсон».  Это  убийца  выглядел,  «как  Альсон».  Или  пример  из  американского  кино:  пресловутый  Rainman,  человек  дождя,  на  самом  деле  оказался  Реймондом.  Так  что  в  устах  умиравшего  По  слова  [i]Lord,  help  my  poor  soul[/i]  могли  прозвучать  и  оборваться  как  Reynolds.

Логичным  во  всей  это  истории  выглядит  только  место,  где  нашли  По:  Балтимор  стоит  на  самой  прямой  дороге,  ведущей  из  Ричмонда  в  Филадельфию,  примерно  на  полпути.  Все  остальное  противоречиво,  не  имеет  убедительных  или  вообще  каких-то  объяснений.  Каждая  из  9  основных  версий,  как  правило,  опирается  на  одно-два  обстоятельства  дела,  но  прочие  факты  или  резонные  соображения  опровергают  эти  версии  одну  за  другой.  Их,  повторюсь,  9:  убийство  с  целью  грабежа,  мошенничество  на  выборах,  отравление  алкоголем,  угарным  газом,  тяжелыми  металлами,  бешенство,  опухоль  мозга,  грипп  и  убийство  с  целью  предотвратить  брак  По  и  Эльмиры  Шелтон.  Некоторые  из  этих  версий,  надо  признать,  сочинены  авторами  вроде  Дена  Брауна  и  изложены  в  романах,  и  потому  серьезные  исследователи,  такие  как  мы  с  вами,  не  принимают  их  во  внимание,  хотя  и  упоминают  (речь  идет  о  последней,  9-ой  версии).

Довольно  любопытной  представляется  версия  фальсификации  выборов:  По  нашли  в  тот  день,  когда  в  Балтиморе  избирали  шерифа,  причем  неподалеку  от  избирательного  участка.  А  тогда  в  Балтиморе  (и  особенно  в  районе  этого  участка)  орудовали  настоящие  банды,  которые  похищали  случайных  людей  на  улице,  чтобы  силой  и  угрозами  заставить  их  проголосовать  за  того  или  иного  кандидата  по  нескольку  раз  (т.н.  «купинг»,  [i]cooping[/i]  от  [i]coop[/i]  «удерживать  силой,  заключать  в  тюрьму,  сажать  в  клетку»).  Чтобы  прикрыть  мошенничество,  жертв  переодевали  (документов  тогда  ни  у  кого  не  было);  это  объясняет,  почему  на  По  была  чужая  одежда.  Гангстеры  также  иногда  подпаивали  жертв;  этим  объясняется  полубессознательное  состояние  По:  он,  как  и  его  сестра,  не  переносил  алкоголь,  и  от  стакана  вина  или  рюмки  виски  совершенно  терял  рассудок.  Впрочем,  это  мог  быть  вполне  легальный,  даже  законный  алкоголь:  в  то  время  избирателей  привлекали  на  участки  дармовой  выпивкой,  и  если  По  стал  жертвой  купинга  и  проголосовал  несколько  раз,  он  вполне  мог  выпить  достаточно,  чтобы  оказаться  в  канаве  и  вскоре  умереть.  Его  здоровье  к  тому  времени  уже  совершенно  исключало  алкоголь  в  любых  дозах.  Насколько  мне  известно,  против  этой  версии  говорит  только  одно  соображение:  По  с  его  яркой  внешностью  и  славой  очень  хорошо  знали  в  Балтиморе,  поэтому  использовать  его  для  фальсификации  выборов  было  небезопасно,  если  не  глупо.

Почти  убедительна  версия  о  бешенстве,  но  лишь  потому,  что  её  неосознанно  предложил  [i]blinded  expert[/i],  то  есть  доктор,  который  в  ходе  клинической  конференции  патологоанатомов  познакомился  с  архивной  историей  болезни  анонимного  пациента,  причем  вне  связи  с  гибелью  По.  На  основании  истории  болезни  был  поставлен  диагноз,  и  только  после  выяснилось,  что  пациент  E.Р.  -  это  тот  самый  [i]Edgar  Allan  Poe[/i].  Симптоматика,  действительно,  напоминает  бешенство,  однако  нет  данных  о  том,  что  По  укусило  какое-то  животное,  а  также  упоминаний  его  водобоязни;  напротив,  больничные  документы  утверждают,  что  ему  давали  пить,  и  он  пил.

Еще  одна  версия,  об  опухоли  мозга,  пока  что  остается  совершенно  не  расследованной,  может  быть,  потому,  что  в  ней  слишком  много  гипотез.  Когда  через  26  лет  после  смерти  останки  По  переносили  в  другую  могилу,  заметили  какую-то  темную  массу  в  его  черепе.  Тогда  предположили,  что  это  был  мозг,  но  такое  было  бы  невозможно:  этот  орган  чуть  ли  первым  подвергается  разложению.  Много  позже  было  высказано  предположение,  что  это  была  опухоль,  а  после  смерти  она  кальцинировалась,  т.е.  превратилась  в  камень  (хотя  это  и  мог  быть  камень  из  могилы).  Эта  версия  практически  пока  что  не  проверялась,  но  в  ее  пользу  может  говорить  тот  факт,  что  По  не  переносил  алкоголя,  возможно,  из-за  опухоли  мозга,  как  предполагал  один  из  его  лечащих  врачей.  С  другой  стороны,  алкоголь  не  переносила  и  его  сестра,  то  есть  это  было  не  приобретенное  свойство,  а  наследственное.

...похоже,  тайну  этой  смерти  мог  бы  раскрыть  один  только  Огюст  Дюпэн;  может  быть,  он  и  раскрыл  её,  но  рассказать  об  этом  мог  бы  лишь  сам  По.  И  потому  его  гибель  была  и  остается  последней  и  до  наших  дней  не  разгаданной  тайной  Эдгара  Аллана  По.

11/2020

*Страшный  секрет  сэра  Артура  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854401

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894778
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 12.11.2020

Гигантский стромбус

Хотя  эта  картина  называется  безо  всяких  затей,  в  стиле  акына,  «Ребенок  с  морской  раковиной»,  с  ней  как  раз  не  все  просто.  Можете  мне  верить:  у  меня  была  такая  ракушка,  там-тогда,  в  детстве,  поэтому  я  прекрасно  понимаю  этого  ребенка,  вероятно,  девочку.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/7/7f/Child_with_a_Seashell_oil_1902_Frank_Weston_Benson.jpg/495px-Child_with_a_Seashell_oil_1902_Frank_Weston_Benson.jpg[/img]

Это  гигантский,  или  королевский  стромбус  –  такая  улиточка,  обитающая  на  дне  Атлантического  океана  от  Флориды  до  Колумбии,  местами  теперь  доведенная  до  почти  полного  истребления.  Ее  мягкую  часть  едят,  а  раковины,  как  видите,  служат  для  забав.  Та,  которая  была  у  меня,  явно  не  была  съедена,  потому  что  на  раковине  съеденного  моллюска  обязательно  имеется  особой  формы  дыра,  не  пробив  которую,  его  из  раковины  целиком  не  извлечешь.  Значит,  утешаюсь  я  теперь,  ту  мою  раковину  выловили  для  моих  детских  развлечений  уже  пустую,  ну,  в  крайнем  случае,  изгнали  из  нее  какого-то  рака-отшельника  или  манящего  краба,  и  тот,  пуча  глаза  на  агрессора  и  возмущенно  размахивая  клешнями,  перебрался  в  другую  пустую  раковину,  которых  на  дне  Карибского  бассейна  достаточно.

И  вот  эта  раковина  очутилась  на  какой-то  полке  у  нас  дома,  а  когда  я  достаточно  подрос,  чтобы  до  полки  дойти,  а  до  раковины  дотянуться,  стала  она  моей  игрушкой  типа  «и  хочется,  и  колется».  Она  не  кололась,  пока  я  изучал  ее  невероятную  форму,  все  эти  рога,  выступы,  спирали,  шишечки,  впадины,  шероховатости,  окаменевшие  морщины  и  обширный  закругленный  выступ,  формой  напоминавший  ухо.  Этим  «ухом»,  я  думаю,  моллюск  прикрывал  свою  ногу,  передвигаясь  по  морскому  дну  в  поисках  пищи  (а  пищей  ему  служат  водоросли).  К  этому  же  «уху»  я  прикладывал  свое  ухо  –  и  тогда  в  стромбусе  мощно  и  даже  иной  раз  грозно  билось  о  невидимый  берег  невидимое  море,  но  оно  определенно  было  там,  этот  звук  ни  с  чем  не  спутаешь.  Раковина  начинала  «колоться»,  когда  я  углядел  в  ней  признаки  шлема  и  сигнального  рога:  такой  же  в  точности  шлем  я  видел  на  голове  какого-то  азиатского  принца  в  книжке  из  серии  «Казки  народів  світу»  («Сказки  народов  мира»),  а  про  рог  я  догадался  сам,  ведь  только  в  такую  внушительную  штуку  мог  трубить  морской  царь  или  там  Посейдон.

Тот  стромбус  весил  килограмма  два,  а  может,  и  больше,  и,  как  всякая  порядочная  ракушка,  был  каменно  тверд  и  совершенно  несгибаем.  Поэтому  водрузить  этот  «шлем»  на  голову  так,  чтобы  он  держался  сам  по  себе  и  не  сваливался,  было  невозможно.  Но  соблазн  был  так  велик,  что  я  не  оставлял  попыток,  и  стромбусу  несколько  раз  грозила  гибель,  а  мне,  наверное,  какое-то  наказание,  когда  раковина  сваливалась  с  моей  головы  и  звонко  ударялась  о  пол.  Я  в  ужасе  замирал,  но  стромбус  оказывался  цел  –  и  попытки  возобновлялись.  Я  даже  пытался  привязать  раковину  к  голове  шарфиком,  но  это,  если  и  удавалось,  было  никуда  не  годным  решением:  ходить  по  комнате  приходилось  так  осторожно,  как  если  бы  я  нес  на  голове  кувшин  с  водой.  Привязанный  стромбус,  чуть  что,  терял  равновесие  и  сваливался  с  моей  макушки,  повисая  на  шарфике  и  больно  бодая  меня  рогами,  куда  ни  попадя.  В  конце  концов,  повертев  его  так  и  сяк  и  никак  не  приладив,  я  носился  по  квартире  со  стромбусом  на  голове,  одной  рукой  придерживая  «шлем»,  второй  размахивая  палкой,  а  горлом  издавая  воинственные  кличи.  Да,  горлом,  потому  что  протрубить  в  стромбус  тоже  не  получалось,  хотя  в  нем  имелся  выступ,  вполне  похожий  на  мундштук  духового  инструмента,  только  дуй  –  и  я  дул,  старательно,  изо  всех,  заливая  раковину  слюной,  но  стромбус  издевательски  молчал.

Однако  бегать  с  таким  грузом  на  голове,  да  еще  и  придерживая  его  рукой  и  время  от  времени  пытаясь  выдуть  из  раковины  какой-то  тревожный  сигнал  было  занятием  довольно  утомительным.  Скоро  я  возвращался  к  тому,  что  у  нас  со  стромбусом  получалось  лучше  всего  и  совершенно  «не  кололось».  Мы  укладывались  на  тахту  или  просто  на  пол,  я  снова  рассматривал  и  ощупывал  все  его  загнутые  рога,  выступы  и  спирали,  а  стромбус  издавал  звук  моря,  такой  мощный,  что  мне  даже  не  надо  было  прикладывать  к  раковине  ухо,  чтобы  его  услышать.  Потом  в  этом  неумолчном  шуме  прорезывались  крики  чаек,  слышался  плеск  волн  о  борт  парусника,  свист  ветра  в  снастях,  тахта  начинала  едва  заметно  покачиваться  –  так  я,  случалось,  и  засыпал  в  обнимку  со  стромбусом.

Спала  ли  раковина  –  я  не  знаю.

11/2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894545
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.11.2020