| Сторінки (10/972): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Оркестр грянул и смолк, и солнце полыхнуло на бессчетных медных трубах и тарелках. Огромные стяги величественно реяли над трибуной, а оттуда на несметную толпу лились радостные слова:
- Свершилось! Сограждане, братья и сестры, друзья! Сегодня свершилось то, за что мы с вами так долго, тяжело и самоотверженно боролись! Сегодня с лица человечества смыто позорное пятно! Уничтожена самая гадкая и унизительная форма дискриминации! Впервые с начала времен все земляне без исключений могут обняться, как равный с равным! Сегодня среди нас нет ни старших, ни младших, ни больших, ни меньших - нет и не будет, сегодня и навсегда!
- АААААААААААААААААА! - пронеслось над площадью, и эх запрыгало по кварталам огромного города. Оратор дождался, пока эхо стихло, и продолжил:
- Не важно, что эта победа досталась только нашей стране! Главное - принцип! Мы - первопроходцы! Мы указали путь всей планете! За нами пойдут миллиарды и миллиарды! Мы ведем этот марш к светлому, чистому, прекрасному будущему, которое в нашей стране уже началось! Да, светлое будущее настало - и настало благодаря вам!
- ААААААААААААААААА! - грянуло над площадью.
- Это ваши голоса, это ваш единый, мощный и непреодолимый голос воззвал к будущему - и она наступило!
- ААААААААААААААААА! - возликовала толпа на площади.
- Это ваш голос решил исход этих исторических выборов! И теперь - ему, нашему новому президенту, истинно новому президенту, главе первой страны светлого будущего - слово!
Оратор канул за трибуну, и над ней появился президент.
- ААААААААААААААААА!!!! - толпа уже не ликовала, а бесновалась. Но вот последние взрывы восторга улеглись, и толпа обратилась вслух.
Но Президент молчал. Минута шла за минутой, а с трибуны не слышалось ни слова. В толпе зародилось движение, а потом и тихий ропот. За трибуной замелькали головы и воздетые плечи. Гул в толпе нарастал.
Вдруг из-за трибуны вынырнул давешний оратор, быстро сложил ладони рупором, прижал их ко рту и звонким шепотом крикнул:
- Голос! - и тотчас с трибуны полилось звонкое и радостное:
- Гав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав...!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811133
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.10.2018
- Що ви сказали, містере Гіббс?!
- Витягнуті на берег, сер! Витягнуті на берег кораблі є найбезпечнішими, сер!
- Що за дурня? За все життя не чув більшої нісенітниці. Це вас, бува, не папуга містера Коттона напоумив? – і капітан Джек Горобець глянув на бідолашного містера Гіббса із неприхованим сарказмом, а той ніби зменшився під його поглядом.
- Та ні, сер. Це в книжці, сер. Якийсь… Анахарсис. А книжка була в каюті капітана того торгівця, якого ми відпустили на ночівлю до Дейві Джонса, сер.
- Хіба доля того капітана не переконує, що він читав неправильні книжки? Ви дурень, містере Гіббс! Чи ж вам не знати, що витягнутий на берег корабель – найНЕбезпечніший, тому що беззахисний, і будь-який йолоп – хоч із Джеком, хоч із Роджером на щоглі – за п’ять хвилин рознесе такий корабель на друзки навіть зі сліпими канонірами! Ви дурень, містере Гіббс, як і той Анахарсис! – і капітан безпорадно сплеснув руками.
Адже він шпетив свого старпома, стоячи не на палубі «Чорної перлини», а в тіні, яку відкидав корпус його корабля, що тепер безпорадно лежав на борту, загрузнувши в піску та нахиливши щогли до землі. Кілювання – вкрай необхідна процедура в карибських водах; підводна частина судна так швидко обростає водоростями та молюсками, що за кілька місяців корабель робиться важким і повільним. А для пірата це – смерть; тому надважливо знайти якесь тихе, нікому невідоме місце з піщаним берегом, підійти до нього у найвищий приплив і дочекатися відпливу, аби корабель м’яко ліг на берег. Тоді треба якомога швидше очистити корпус від всієї тієї наволочі та вшиватися, доки на обрії не замайорів якійсь прапор…
- Ви дурень, містере Гіббс! – знову вигукнув Джек Горобець, спостерігаючи, як повільно працюють матроси. – Краще підіть і роздайте тим неробам свіжих стусанів, часу обмаль!
Так, панове королівський флот, ви безнадійно запізнилися! Ваш щасливий день був учора. Тому що саме вчора капітан піратської яхти, під орудою якого я маю честь підкорювати київську акваторію, вирішив витягнути її на берег для кілювання, та й взагалі – на зимівлю. Вчора наш славний корабель на якісь дві години зробився цілком беззахисним, адже опинився на березі, і весь, від клотику на верхівці щогли до оброслого молюсками чорного шверту (висувного кілю), був цілком нерухомий, і його міг рознести з гармат будь-який йолоп навіть при сліпих канонірах … Ви змарнували свій шанс, панове! Тому що за дві години ми перетворили наш корабель на такий охайний пакуночок, що тепер вже ніхто не вгадає в ньому піратського судна. Як це? А розповім; тут є про що розповісти.
На дворі жовтень, панове, а в цих широтах це середина осені, нагадую тим із вас, хто все ще живе за розкладами Карибського моря. А жовтень, панове, в цих благословенних широтах – місяць другого цвітіння; все, що вчора було зеленавим, зеленкавим, зеленуватим, смарагдовим або будь-якого іншого відтінку зеленого, раптом спалахує такими фарбами та кольорами, що не те що діти, а й дорослі не втримаються, що б не набрати повні руки того листя. Лимонне, жовте, помаранчеве, рожеве, червоне, багряне, пурпурне, мідяне, медове, іржаве… - і слів не вистачить у словнику, аби перелічити всі ті кольори! Щирий захват, німе споглядання, ненаситне насичення ока перед довгою – о, Боже мій, якою ж несамовито довгою зимою, що трапляється щороку в цих благословенних широтах, на цих святих пагорбах, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!
А там, де від ворожих поглядів ховається наш корабель, ця пора має свої особливі риси та принади. Тут, у затишній гавані, що звивисто врізається в берег на кшталт норвезького фіорду, є те, що обізнані звуть «урочищем»: тут зустрічаються стихії землі та води. І об цій порі тут є чим почастувати око, яке за останні тижні вже почало звикати до буяння жовтневих барв; ходімо до води, ближче, не боїмося, вона нині тиха, немов у чашці, – а тепер дивіться. Онде, бачите? – вода уздовж берега має такий вигляд, ніби йде дощ: скрізь над водою здіймаються коротенькі товстенькі стрижні, точнісінько такі, як оті сплески, що на долю секунди здіймаються над поверхнею води, коли в неї падає крупна дощова краплина; тільки ці сплески – застиглі. Адже останні два тижні стояла спека, щира як на жовтень спека; і листя не просто спалахнуло новим кольором, не просто висохло, воно аж покрутилося від тієї неочікуваної спеки; і те покручене листя, коли падає у воду, вистромлює звідти свої черешки – це і є ті застиглі сплески; а висохло те покручене листя так, що годинами гойдається на хвилях, яким треба чимало часу, аби зволожити листя так, аби відправити його… гм, туди, куди ми відправили того дурня, що читав Анахарсиса!
Враження, що йде дощ, підсилене звуком дощу; а це, погодьтеся, чарівно, тому що ніякого дощу немає; з атмосферних явищ, панове, нині, 20 жовтня 2018 року, пропонується тільки туман. Він висить одразу за виходом з гавані; він нещільний, півпрозорий; крізь нього видно острів, міст, а найбільш гострозорі роздивляться й правий високий берег Дніпра та вежі на ньому, а далі вже ніхто й орлиним оком не побачить – там усе потонуло в тумані. Та звук же, я згадав звук дощу! – його видає листя; літо наплодило його стільки, що безупинний падолист, якій під поривами вітру перетворюється на листяні лавини, ніяк не обчухрає дерева; і листя падає долі, постійно, неспинно, повільно кружляє, гойдається, вальсує, а торкаючись землі та човнів, вже вкритих листям, видає той самий властивий дощу звук.
А на деякі дерева взагалі не можна дивитися – гіпнотизують! Над водою хиляться верби; від жовтневого тепла їхнє видовжене вузеньке листя поскручувалося в серпантин; коли це листя відривається від гілля та летить до землі, починається зачарування, запаморочення, гіпнотичний транс. Тому що листя такої серпантинової форми не падає крізь повітря, а вгвинчується в нього, мов штопор, і робить це одночасно і дуже швидко, і вкрай повільно: швидко обертається навколо себе та дуже повільно наближається до землі; безліч коротеньких стрічок серпантину, які дуже повільно, без жодного прискорення, всупереч законам фізики та поведінці решти листя, рухаються від крони до землі, - це буквально неймовірне видовище; задивишся – і пропав; заклякнеш, застигнеш, і хіба що думка якась млява ворушитиметься в голові: верби не облітають, вони опливають, як свічки…
Та не можна заклякати, не можна; часу обмаль, а кляті королівські мисливці за чесними піратами можуть нагодитися будь-якої миті!
- Заради Бога, містере Гіббс, відірвіть очі від тієї верби та ставайте до роботи!
- Так, сер! Перепрошую, сер! Але в ж цих, як ви кажете, благословенних широтах не трапляється ані припливу, ані відпливу, сер.
- Ви дурень, містере Гіббс, навіть дивно, як ви дослужилися до старпома.
Справді, приплив і відплив у нашому яхт-клубі , перепрошую, панове, в нашій таємній піратській базі цілком підкорюється розуму та волі. Яхту обережно підводять до берега, який тут заглиблюється в прозору, плямовану листям воду під невеличким кутом; назустріч яхті з берега спускаються конструкцію, що найбільше нагадує автомобільний причіп, тому що по суті ним і є: чіпляється до автівки та може доставити яхту будь-де (яким там волоком, ми вже давно не волочимо наші кораблі сушею!). Отже, заганяємо наш причіп у воду; праворуч і ліворуч на ньому – довжелезні міцні дошки; яхта повільно заходить між ті дошки, доки не лягає на них днищем, точнісінько як королівські фрегати лягають у доки, коли їх добряче поскубе якийсь завзятий корсар; а далі вже робота механізму – потужної лебідки, яка гарчить метрів за тридцять від води та повільно – о Боже мій милий, як несамовито повільно тягне яхту на берег.
Крок за кроком наш корабель здіймається над водою дедалі вище; ось причіп вже цілком на березі, і яхта тепер височіє над землею; команда метушиться під нею зі щітками – треба добряче пошкребти днище, вкрите слизом, наростами водорості та дрібними молюсками. Лебідка гарує, намотує товстенький металевий трос на барабан; через те з кожним обертом діаметр барабану збільшується, і рух яхти незначно, але все ж таки помітно прискорюється; ось вона майже дісталася дороги, якою ми покотимо причіп до зимової схованки нашого корабля. Так, зима, панове, зима вже поруч! – хоча деякі шибайголови просто зараз вирушають на другу чи вже навіть третю регату «На добрий спомин», аби закрити сезон, всі вони незабаром також повитягають свої кораблі на сушу; крига – річ проста й безжальна; їй не по зубах лише кілька місцевих яхт, отих, залізобетонних; вони буквально мають залізобетонні корпуси, тому зимуватимуть на воді, тобто в льоді.
Ми злагоджено і швидко працюємо, тому що роботи в нас ще багацько, а субота ж, вдома чекають родини та хатні справи (так, отакі ми кепські пірати, втім, і запорожці мали десь поза Січчю і господарство, і жінок, і дітей, і все таке решту). Та мої очі постійно тікають – то до води, на поверхні якої посохле листя створило застиглий дощ; то до верби, що чарівно зневажає гравітацію; то до дерев на острові, що хизуються неймовірними барвами; то вітрил, які перед стартом регати так щільно юрмляться в нашому вузькому фіорді, наче над водою натягнули трос і розвісили на просушку білосніжні простирадла всього Києва, які тепер шматує веселий дніпровський вітер. Ось лебідка дотягла яхту до дороги; її вимкнено, трос звільнено; ліземо вдвох на палубу, складаємо щоглу – так, вона тримається на одному болті! – відкрути гайку, відпусти ванти, і все, щогла лягає на палубу. Дивина, та й годі! – адже вітер чинить на вітрила шалений тиск, буває, такий, що ламає щоглу; як же ж це вона тримається на тому одному болті, пропущеному крізь доволі таки тендітний фланець, який просто чотирма шурупами прикручений до пластикового корпусу? – взагалі, зовні яхта створює таке враження, що вона побудована, як невеличкий автомобіль з «несучим корпусом»: тобто все, що не є, прикріплено до корпусу, який все те «несе». Але варто зазирнути всередину яхти: просто під тим тендітним фланцем – дебела труба, вісь, що пронизує все судно та єднається зі щоглою; вісь! – ось що несе головне навантаження вітру; тепер мені здається, що все, і корпус також, ціла яхта побудована навколо тієї осі; в моїй голові корабель тепер набуває рис автомобіля «рамної конструкції». Але геть всі ті технічні деталі! - до роботи, містере Гіббс, до роботи, і роздайте тим неробам на палубі подвійну порцію стусанів!
Причіп із яхтою перекочений до свого місця між іншими піратськими кораблями, які видерлися на берег і вляглися на зимовий спочинок раніше; ось тут наш корабель і чекатиме на весну. Тепер яхту треба сповити, як сповивають малу дитину; інакше взимку в неї наб’ється повно снігу, який у відлигу розтане, потім замерзне та перетворить яхту на айсберг, який розтаватиме до кінця травня. І ми сповиваємо; чохли, мотузки, чохли, мотузки – накинути, натягнути, закріпити...
- Щільніше, містере Гіббс, міцніше! Той клятий вітер взимку тріпатиме все, що можна; якщо залишити йому бодай кінчик, він розпатлає все, наче так і було, матимемо клопіт, а ви, містере Гіббс, стягнення!
- Змія!!! Сер, там змія!!! – бідолашний містер Гіббс з мотузкою в зубах навколішки заліз під яхту, а за мить вистрибнув звідти так, як підстрибують коти, коли налякані або граються, - одразу на всіх чотирьох прямих лапах, вигнувши спину та наїжачивши шерсть.
- На Бога, містере Гіббс, то шматок капронового тросу!
Бідкаючись та раз у раз боязко озираючись на підступний капрон, містер Гіббс лізе під яхту та протягує під нею мотузки – ще, ще, ще, міцніше, щільніше, її треба сповити, як малу дитину… Нарешті, справу зроблено; корабель сповито, тепер навіть і не здогадатися, що це – судно; це довгастий опасистий блакитний згорток нагадує… Що? Що це? Думка мерехтить, а руки працюють; залишився останній штрих – треба розвантажити переднє колесо причепа, така вже в нього конструкція, що не варто залишати його на тривалий час під такою вагою. І цей останній штрих довершує моє мерехтливе враження – переднє колесо причепа дуже схоже на переднє шасі невеличкого літака; коли його розвантажити, те шасі відривається від землі та повисає в повітрі; тепер вся ця споруда – довгастий опасистий блакитний згорток, що спирається ззаду на два великі колеса, які міцно стоять на землі, а третє маленьке колесо здійняв у повітря, наче літак на злеті, - тепер вся ця споруда розповіла мені про себе все. Цепелін! Дирижабль! – ось що нагадує наша сповита яхта; щільне сповивання, аби вітер не розчухрав, – то байка, яку самі ж яхти поширили серед яхтсменів; насправді щільність і міцність потрібні для іншого: зимовий вітер туго напинає чохол, і яхти здіймаються у повітря; довгими зимовими ночами вони літають над містом, над застиглою рікою, понад святими пагорбами, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!
- Роботу закінчено, містере Гіббс. Видайте тим неробам по чарці рому, а собі не лийте; хай вас той… Анахарсис частує. Іншим разом будете розбірливі у читанні. Це ж треба: містер Гіббс, друг капітана Джека Горобця, старпом «Чорної перлини», і тішиться думкою, що витягнутий на берег корабель – найбезпечніший!.. Ви дурень, містере Гіббс!
Прощавай, корабель, прощавай до весни, хай тобі добре спиться і солодко літається… Ми закидаємо наплічники за спини та крокуємо до виходу з яхт-клубу. В повітрі невпинно кружляє, гойдається, крутиться, вальсує листя; звідусіль чути його шерех, схожий на голос дощу; під берегом втомлено зітхає вода. Ми мовчки крокуємо крізь повільний рух і тихий звук; ось за нами закрилися ворота клубу, ще десять кроків - і все розчинилося в стрімкому русі та гучному ревінні автостради.
21 жовтня 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810774
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018
«…шляхом встановлення ІТП… на рівні будинків…» I am a passenger… «ІТП на рівні…» and I ride and I ride… «ІТП…» and everything looks good tonight… la-la-la-la-la-la-la-la!
Врешті-решт, кидаю остогидлий текст, зістрибую – а насправді повільно та з нечутним, але відчутним скреготом і хрускотом відриваю заклякле тіло від стільця, тупцяю не в ритм ногами, не в ритм же розмахую руками, зате на все горло підспівую ют’юбовому Іггі: ЛАЛАЛА ЛАЛАЛА ЛАЛА!
Зараз і розімнуся, і цієї мари позбавлюся, перемкну канал і буду, як годиться, перекладати про ІТП під якусь ненав’язливу інструменталочку. Та руки-ноги розім’яті, горлянка прочищена, Іггі доспівав і зник з екрану, куди миттю вилізла якась горласта дівка, а я не можу повернутися до роботи. Ба більше! – зганяю ту дівку з екрану та повертаю туди Іггі. I am a passenger… and I ride and I ride… - раз у раз лунає з компа, а я скоцюрбився перед монітором, втупився в усміхненого Іггі та ніяк не можу второпати, що зі мною коїться.
Ні, не задерикуватий приспів полонив мою увагу, такого добра просторами інтернету хоч греблю гати. А що? Ця світлина Іггі, мабуть, того ж часу, якого пісня і мій день народження, середина 70-х; я дивлюся на неї, а в голові моїй повільно розгортаються дві думки. Перша цілком могла бути навіяна піснею – я чомусь згадав, що перших років два у власній автівці поводився, як той самий пасажир, про якого співає Іггі. Справді, все – і манера керування, і хлопання дверцятами, і всі решта взаємодій із залізякою були би до лиця людині сторонній, а не власнику: обережно, не дай Боже що не так… А друга думка була геть до першої недотична, хоча з Іггі безпосередньо пов’язана: я чомусь згадав, що саме в 70-ті роки, на які припав розквіт його слави і реліз Passenger, Іггі мешкав у Берліні, де разом із Девідом Боуї лікувався шампанським від героїнової залежності.
Голова – наче стара скриня; всього в ній повно, панує там суцільний безлад, але безліч речей, абияк вкинутих у ту скриню, рухається; я часом уявляю собі нутрощі тієї скрині – це типу космос, в якому там і там і там і скрізь сяють зірки. Та на відміну від зірок справжніх, яким зась у довільному напрямку або поза чергою, зірки зі скрині – думки та образи – підкорюються законам Броунівського руху, які суть непередбачуваність. А я тепер ніби відкинув ляду свої скрині, а переді мною, понад усім тим «космосом» на споді, пропливали одне за одним: обличчя Іггі, I am a passenger, моє пасажирство у власній автівці та шампанське лікування в Берліні.
А ще в тій скрині (принаймні в моїй так) не визнаються випадкові збіги; це мені добре відомо, тому, хоч терміни з ІТП мені вже тисли гірше за малі черевики, я заходився шукати закономірність. І моя свідомість – чи що воно таке? – оте «я», що іноді запускаю понишпорити в скрині? – оте щось застрибало, мов білка, між думками та образами, занурилося в спогади аж до дитинства, десь пропало на деяких час, а повернулося із гіпотезами, які гордовито проголосило «відповідями на сутнісні питання».
Отже, перші два роки я кермував своїм авто так, ніби то не я, дорослий чоловік у власному «форді», і навіть не мій чемний сусіда, якого я підкидав до роботи, доки він намагався не дихати, не чіпати і не торкатися. Ні; я був той хлопчик, який сидить в батьковій машині, яка складається з десяти тисяч деталей та ста тисяч заборон; це було абсолютно безглуздо, адже машина та вже давно розсипалася на порох, а батько вже давно мені нічого не може ані заборонити, ані наказати. Таке ставлення до автівки не мало жодного сенсу, а ще – вбивало всю насолоду, якою є кермування навіть по наших дорогах; але збагнув я ту безглуздість і дізнався про насолоду не раніше, ніж почав поводитися в тій машині, як у своїй; я припинив бути пасажиром, я перетворився на власника, володаря всіх прав, водія, кермового, навіть крутіше – на керманича. Це не зірвало мій дах, як можна було очікувати; навпаки, відчуття повновладного панування над 80 бадьорими кониками та півторатонним шматком заліза сповнило мене виваженої відповідальності. Тому що якось воно так в моїй скрині виходило, що власність на авто і влада над його долею передбачали ставлення до автівки як до своєї, а таке ставлення означало ось що: за все, що трапиться зі мною, з авто та з пасажирами, відповідаю тільки я. А недарма кажуть у нашому народі «чий клопіт, того й гроші», а в ненашому «the winner takes it all»; чия відповідальність, тому і все решта. Не тато відповідав за мене – і навіть тоді, коли я поводився, як хлопчак у татовій машині; щойно це уявлення склалося докупи, всі ті сто тисяч заборон розчинилися в повітрі, моє водійське життя змінилося на краще, а в машинки під капотом затупцяло з 40 додаткових коників.
А до чого тут шампанське, героїн, Берлін, Іггі? – а до того ж. Коли я бачив усміхнене обличчя співака та згадував про те лікування, десь в мені наче стіна якась зводилася, щось на кшталт Берлінського муру, тільки вище та міцніше; я сидів на тій стіні, звісивши ноги, бовтав ними у повітрі та горлав слідом за Іггі: la-la-la-la-la-la-la-la! Не знаю, скільки приспівів знадобилося, аби збагнути: той мур – сто тисяч перша заборона, табу на вживання наркотиків, міцніше та вище за Берлінський мур. Ясна річ, це батькове табу – в широкому сенсі батькове: від діда-баби, мами-тата, школи, церкви, суспільства, держави, професії… Я навіть уявити собі не міг, щоб опинитися з якимсь товаришем у Берліні, аби лікувати наркотичну залежність шампанським; це виключено. І, мабуть, отоді вперше, прогорлавши купу-купенну la-la-la-la-la-la-la-la, я відчув у собі той мур. Він не був мною; я його не зводив; мені його звели.
Ясна річ, що не будь-який мур, який звів не ти сам, варто руйнувати; але всі ті табу, заборони, обмеження, перестороги мають властивість, про яку варто пам’ятати. Вони формують звичку, як наркотик – залежність; вони спрацьовують на випередження, пропонуючи певний комфорт передбачуваності та прогнозованості наслідків (згадаємо мою стару скриню з Броунівським рухом в її космічних далях, глибинах і нетрях). Так, вони втримують людину від дурниць; але вони ж мало не все, чого сягає думка, мрія і фантазія, поспішають оголосити недозволеним, небажаним, невартим, соромним, хворобливим, непристойним, незаконним, врешті-решт – неможливим. І нога, що вже смикнулася зробити крок, зупиняється; очі гаснуть; думка ледарює; почуття – спить; починається комфортне і конформне існування, безкінечний марш уздовж глухого муру, за яким – суцільні небезпеки. Біда в одному: за точнісінько таким же муром мешкають і можливості; хто не має сміливості зазирнути через нього, той про них навіть не дізнається. Як і про відповідальність за наслідки і решту принад замур’я.
А до чого тут Іггі зі своїм героїном? І він до того, і він до ладу; справа не в героїні. Наркотик в даному випадку – побічний ефект сміливості зазирнути за мур, ефект, якого цілком можна уникнути (на те он яка гарна скриня!). Непобічний її ефект, ефект, на який сміливість спрямована, – це той самий хіт Passenger і решта творчого доробку Іггі, цілий його вплив на сучасну поп-культуру, загалом, вся та шалена енергія, якою сповнив наш світ цей нині вже дід, а колись – хлопчак у батьковій машині, яка складалася з десяти тисяч деталей і ста тисяч заборон.
Ось і вся «фішка», ось про що був збіг Іггі, пісні, мого водійського досвіду та шампанського в Берліні: не бути пасажиром у власному житті, ставитися до нього як до свого. Із всією відповідальністю за наслідки та – ну, авжеж – із всією насолодою.
А тепер усі разом: la-la-la-la-la-la-la-la!
[youtube]https://youtu.be/hLhN__oEHaw?list=RDhLhN__oEHaw[/youtube]
19.10.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810655
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018
Йшов я нещодавно ввечері рідною вулицею; сутеніло, скрізь залягали чорні й сірі тіні, а денні форми та кольори зникали, перетворювалися на власних нічних двійників. Міський гамір також змінився або пішов деінде, а по собі лишив тільки глухуватий в’язкий відгомін. Я йшов собі, спостерігаючи щоденне перетворення світла на темряву, гомону на тишу, дня – на ніч; мені було затишно, спокій огортав душу, а мої смутки… втім, не було в мене того вечора жодних смутків. Як щось і бентежило мене, то хіба маленькі, на боязких мишей схожі страхи, успадковані від власного дитинства: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів, які дорослому буває так втішно згадати.
Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших сутінок – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.
Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.
Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.
Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.
Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...
Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.
А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад? І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня?
Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.
Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.
І що мені в тому такого? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».
А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.
…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810351
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018
- ЗЕЕЕМЛЯЯЯ! - заволав спостерігач із "воронячого гнізда" на верхівці щогли, десь аж з-під хмар. Виснаженим, зневіреним, наляканим, озлобленим людям на палубі здалося, що то був не голос матроса, а глас Божий, який приніс їм добру звістку, першу добру звістку за весь цей безкінечний рейс невідомими водами, за всю цю безглузду подорож за вітрами, які ніколи не дмуть в бік дому, до берегів рідної Іспанії.
"Земля!" - лунало з-під хмар, і надія зігрівала серця, страх полишав душі, очі світлішали, а вітрила наче самі собою напиналися та несли каравелу до щойно відкритого Нового Світу...
Втім, Колумбовим спостерігачам варто було би сповістити про відкриття ще з місяць тому; ба більше! - про те відкриття вони мали би повідомляти щодня, і в особливий спосіб, доволі несподіваний. Знаєте, як?
- ВОООДААА! - ось що варто було би горлати матросам Колумба.
Адже раніше за нову землю Колумб відкрив нову... воду. Вода посеред води! - чи таке можливо?
Так! - перша подорож Колумба зачепила краєчок велетенського, у сім мільйонів квадратних кілометрів водного масиву в екваторіальній зоні Атлантики. Це - море посеред океану, "море без берегів", те саме горезвісне Саргасове море. Воно отримало свою назву завдяки саргасам, водоростям, яких під Північну Америку зносять потужні повільні течії, що є своєрідними берегами цього унікального моря. Тут океан деінде більше нагадує зелені луки Кастилії, ніж води Атлантики, - стільки тут трави серед хвиль! - та тут і хвиль немає, адже це - чи не найспокійніша ділянка Світового океану, так звані "кінські широти". Через особливий збіг природних умов у цих широтах панують погоди, чудові для погойдування на надувному матраці, але вкрай несприятливі для вітрильного флоту. Ну геть немає вітру! - через те подорожі затягуються, а провіант і вода вичерпуються; і першими жертвами цієї райської погоди стають коні; їх, вивезених з Європи в якості сухопутного транспорту та бойових машин для підкорення Нового Світу, викидали за борт як найпожадливіших споживачів води... Тому ці широти отримали назву "кінські"; в цій назві закарбована страшна доля коней на відміну від "ревучих сорокових", "шалених п'ятдесятих" і "пронизливих шістдесятих" по той бік екватору, названих на честь лейтмотиву вітрів у тих широтах.
Та Саргасове море є прикро відомим не стільки через нещасних коней, скільки через... байки. Навігація завжди мала характер змагання та навіть битви, тому що морська торгівля давала неабиякий зиск, а подорожі морем у порівнянні із подорожами сушею відбувалися швидше; водночас море було набагато менше відомо людству, ніж суша. Тому, аби полегшити судноплавство, ще з часів найдавнішої Античності, аж із VI ст. до н.е., мореплавці складали лоції, в яких наводили описи своїх подорожей. Такий опис – «періпл» (від грецького periplous, «плити навколо») – містив вказівки на порти та відстані між ними, небезпеки, орієнтири та прикмети, розташування безпечних гаваней і зручних якірних стоянок, можливості поповнення запасів води та провіанту. Завдяки періплу, складеному одним мореплавцем, тисячі інших могли безпечно вирушати у подорожі новими для них водами та маршрутами.
Та згадаємо про змагання та конкуренцію; тому іноді в періпли вносили описи чудовиськ і вигаданих небезпек, аби відсахати конкурентів від багатств і можливостей, які пропонувала морська торгівля та відкриття нових берегів. Так, карфагенський моряк V ст. до н.е. Гімількон склав опис своєї мандрівки уздовж атлантичного узбережжя Європи – а він дістався аж до Ірландії та Англії; за переказами, в його періплі містилися численні попередження про океанських монстрів і скарги на водорості, що нібито заважають рухові судна. Ясна річ, що про ті небезпеки Гімількон писав суто про грецьке око – аби відсахати еллінів від берегів, де ті могли здибати олово, необхідне для виробництва бронзи, а з неї – зброї (а заліза світ ще не знав, хіба що у вигляді уламків метеоритів). Так чи ні, але думка про здатність водної рослинності перешкоджати рухові суден виникла аж он як давно.
Та повернемося до Колумба. В його щоденнику постійно згадуються водорості в морі, а також містяться скарги на повільне просування до "Індії". Млявість руху, ясна річ, зумовлювалася тихою погодою, але загальновідомою причиною цього стали саргаси. Вони, мовляв, не просто затримують корабель, вони його тримають, судно в'язне в клятій траві, не рухається зовсім! - Хто-хто, а Колумб і всі пізніші мандрівники до Америки напевно знали, що то - маячня та суцільні байки, але спростовувати їх не поспішали: а нехай конкуренти не лізуть!
Нагадаю, на дворі - 1492 рік, на мапі повно білих плям, а в уяві людей - чудовиськ і химер, які мешкають в невідомих частинах світу; щойно до тих химер додалася ще одна - саргаси. І прикра репутація Саргасова моря протрималася на диво довго - через 400 років Жюль Верн, романи якого по суті є цікавенними підручниками з географії, і той не минув пастки саргасів. А може, навпаки, це Верн створив ту пастку для нашої уяви, навмисно зобразив саргаси куди страшнішими, ніж вони є? Так чи ні, але в романі "20000 л'є під водою" вони постають вагомою перешкодою для судноплавства:
"...кораблі відважного дослідника [Колумба] заглибилися в Саргасове море, водорості й трави затримували їхній рух, наводячи жах на команди, а плавання затягнулося на три довгих тижні.
Таким було місце, яке тепер пропливав «Наутілус». Це була справжня прерія, вкрита килимом водоростей, натанових фукусів, тропічного винограду, причому килим був такий щільний і густий, що ніс судна лише з великим зусиллям розрізав його. Тому капітан Немо, боячись пошкодити гвинт заростями, тримався на відстані кількох метрів нижче поверхні води." (Частина Друга, розділ ХІ). – Ха, зарості! - нагадаю, що в іншому розділі «Наутілус» впорався з цілим стадом кашалотів, яких просто пошматував своїм гострим носом.
І пізніше ці уявлення про нездоланність хащ Саргасова моря ще довго спливали на поверхню; так, вже у 20-х роках ХХ ст. вийшов роман о. Бєляєва "Острів загиблих кораблів". Автор розташував свій острів у самісінькому серці Саргасова моря, куди потрапити можуть тільки загиблі кораблі, а вибратися звідти - взагалі ніхто. Мабуть, таких прикладів художнього втілення античних побрехеньок можна знайти сотні, а то й тисячі.
А насправді Саргасове море - це доволі безпечна для судноплавства ділянка Атлантики, яка відзначається перш за все фантастичним кольором води (тут вона насичено блакитна), а ще - її надзвичайною прозорістю, яка дозволяє бачити під водою на відстані понад 60 метрів.
На жаль, нині природні умови Саргасова моря грають із ним злий жарт; його "береги", тобто потужні течії, що оточують це море звідусіль, стягують до нього все, що кидає в Атлантику недбале людство. Завдяки цьому в унікальному морі посеред моря утворився велетенський острів зі сміття. І якби Колумб рушив відкривати Новий світ тепер, 2018 року, то відкрив би першими не воду і не землю, а з верхівки щогли його "Санта-Марії" пролунав би крик, який ніхто на палубі не сплутав би з гласом Божим:
- С-М-І-І-І-І-Т-Т-Я-Я-Я-Я!
12 жовтня* 2018 року
12 жовтня святкують як день відкриття Нового світу
Мапа Саргасова моря - з сайту англомовної Вікіпедії
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2018
Критик Сергій Шолар започаткував влог (відеоблог) і закликає авторів пропонувати свої твори для відеорецензування.
Пощастило мені чи навпаки, але мій текст було обрано як перший об'єкт рецензування. Ось що розповів Сергій Шолар про мій "Етюд в чорно-білих тонах"
[youtube]https://youtu.be/CsPo7h-lV2A[/youtube]
Рецензований текст отут: https://uamodna.com/articles/etyud-u-chorno-bilyh-tonah/
У коментарі Сергій Шолар стверджує: "Якщо комусь те потрібне, то тут, у коментарях, можна запропонувати свої твори для моєї наступної відеорецензії".
Записуйтеся на прийом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809505
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018
День був сонце-сяйний, лагідно-теплий, несліпучо-яскравий, і клени майоріли щирим золотом, і каштани чорним гіллям впиналися в новеньке небо, а небо дихало повільно, широко, задумливо: чи не бабине літо мене спіткало? А за таким днем і вечір настав тихий, димчасто-прозорий, ще не той стигло-холодний вечір, цілі череди яких вже причаїлися десь неподалік; ні, вечір був - відпочинок, заспокоєння, споглядання. Здавалося, місто уважно прислухається до чогось; зосередишся - і собі почнеш прислухатися: щось напевно лунає, але так тендітно, так ненав'язливо, так, що найуважніший слухач знатиме: щось лунає, але що, як, звідки - ні, цього не знатиме. Відпочинок, заспокоєння, споглядання...
В такому настрої завітали з малими до книгарні на розі Льва Толстого та Володимирської, до тієї, що нині в прикрому стані повного розпродажу. Поблукали принишклими залами та спустилися до підвалу, де й відбувається той розпродаж. У купах книжок ще можна видобути дещо цікаве або несподіване - мені трапився ... ні, не має значення. Справді ці сумні відвідини книгарні в останні тижні були не заради книжок; раптом я це зрозумів, і запитання, що бентежило мене, несподівано вихопилося в мене, коли передав відібрані книжки привітній дівчині на касі:
- Що тепер тут буде?!
А вона так, ніби я до неї звертався, зробила один рух бровою -
- навіть соромно про таке казати в такий вечір коли все навколо відпочинок заспокоєння споглядання коли ліхтарі сором'язливо проглядають крізь жовте листя коли все місто ніби прислухається до чогось що неможливо розчути соромно про таке казати в цьому вже приреченому спорожнілому домі в якому мешкало стільки чудових книжок яким судилося бути виданими чи то не тієї доби чи то не в тій країні чи то виданими взагалі втім що лишає по собі кожна доба як не книжки чи не єдиний витвір людської уяви безкінечне відтворення якого не відбивається на їхній первинності завдяки чому й тисячна копія все одно є оригіналом і дихає так як сьогодні дихало небо повільно широко задумливо втім що я знаю що ми всі знаємо про нашу власну добу про будь-яку добу мабуть будь-коли будь-що зарано казати про будь-яку добу адже ми ніколи нічого не знаємо напевно хіба що те скільки та яких книжок написано скільки та яких книжок видано хіба що те що в цьому приреченому спорожнілому будинку відтепер буде -
і промовила:
- Як ви гадаєте що? Звичайно, ресторан!
...О, відпочинок, заспокоєння, споглядання, де ви тепер? Ваше місце заступають збентеження, сум'яття, неспокій і всі ті речі, які чуєш навіть тоді, коли не прислухаєшся або намагаєшся не чути нічого. Втім, що я знаю, що ми всі знаємо про нашу власну добу, про будь-яку добу? Мабуть, будь-коли будь-що зарано казати про будь-яку добу, адже ми ніколи нічого не знаємо напевно, хіба що те, скільки та яких книжок написано, скільки та яких книжок видано, і те, що в приреченому спорожнілому будинку книги відтепер буде ресторан.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809441
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018
Правил я недавно гранки, и перечитал кое-что из давнего... тсссс! Об этом рано пока. Давайте иначе.
Меня только что осенило, и я с вами делюсь.
Мелочь, конечно, так, безделица, всего-то-навсего-то еще одно прочтение "Гарри Поттера и...(иже с ним)".
Казалось бы, такая успешная франшиза! - если семь томиков заработали миллиард для их автора, то каждый последующий том, с учетом всех игрушек-погремушек-кинушек и т.д. пополнял бы счет Роулинг еще миллионов на 150 как минимум. Почему же только семь? Почему нет продолжения?
А потому что детство кончилось. Гарри и Ко выросли, им надоели их детские игры. Началась скучная взрослая жизнь. Точно так же выросли читатели: взяв в руки первый том в 10- или 11-летнем возрасте, к финалу семикнижья они уже - взрослые. А через какое-то время они предложат Поттериану своим детям.
А все заклятия, волшебные палочки, драконы, зелья и прочие магические аксессуары были всего лишь фантазиями, играми детского воображения, точно так же как Карлсон был воображаемым другом Малыша.
Как известно, все, что можно вообразить, - реально. Поэтому мир Хогвартса и Поттера вполне реален, но только для детей, воображение которых пока еще не рисует тоскливых чудес взрослого мира.
Полагаю, это в литературных (и в детских) мирах своего рода закон. Припомните Нарнию - сестрам и братьям Певенси дорога туда была заказана, когда они выросли. Им остались одни только воспоминания; впрочем, у кого хорошие отношения со своим "внутренним ребенком", тот и повзрослев ощущает себя как дома, как в реале, как в Нарнии или в Хогвартсе или кто что придумал - в своих детских воспоминаниях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809247
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.10.2018
У запорізьких металургів є такий вираз: вітер вгору. Насправді ніякого вітру немає; це особливий стан нерухомої атмосфери, рідкісний збіг тиску, вологості, технології та змаху крилець метелика в Айові; ті щасливі для металургів зміни, коли вони в своїх розжарених цехах не задихаються від диму та копоті - вся ця гидота через височенні труби летить мало не в космос. Звісно, не летить вона в космос, а утворює таку собі парадоксальну парасолю, яка собою від себе захищає; ніжка її - димові труби заводів, а купол - викиди тих труб. Під куполом - величенький обсяг відносно чистого повітря, яким із насолодою дихають металурги; але краї куполу поволі посипають решту містян тим, від чого люди, тварини й рослини чхають, кашляють і хворіють; той купол видно за кількадесят кілометрів від міста - рожевувато-сіра півпрозора нерухома споруда... Вітер вгору!
Я не металург, і навколо мого обійстя немає жодної домни або мартену чи бодай чогось подібного, але вітер вгору трапляється і на моїй вулиці. Саме зараз він дме, а радше "недме": це вітер, якого немає, рідкісний збіг тиску, нерухомої атмосфери, вологості, сезону, напряму мого погляду, згадки про "вітер вгору" і стану каштанового листя,. Так, саме каштанове листя позначає собою той щасливий випадок "вітру вгору": воно вже заїржавіло та всохло, величезні зелені ромби зіщулилися в такі собі старечі жменькі, благально простягнуті до перехожих і дерев-сусідів з обчухраних крон: пооодааайтеее... Та щойно трапиться отакий день, щойно за-недме вітер вгору, ті жменьки переживають дивовижне перетворення. Так, о, так! - сліпий і глухий і дурний побачив старечі долоні в цих вигнутих човниках кольору щирої міді! І ці човни - літають: вітер вгору, і вгору здіймаються зграї, ні, флотилії, ні, ескадріл'ї, ні, ескадри каштанових мідних човнів! Хвиля за хвилею, хвиля за хвилею йдуть вони до небес; вони вже так високо, що ані форми, ані кольору їхнього не розібрати у сліпучій жовтневій синяві - вони прямують у вирій, відлітають вони сьогодні, бо вітер нині - попутний, вгору нині вітер!..
Атмосфера - дама непостійна, вередлива; з каштанів іще здіймаються човники, а вітер вже дме не-вгору. Ескадра, яка щойно велично та неухильно прямувала навкіс - вверх і на південь, зупинилася; а зупинка в небі - найнебезпечніший з усіх маневрів каштанового флоту, фактично - смертельно небезпечний маневр. І завмерлий рух догори миттю обертається на рух униз, до землі, назад, в зиму; мідні човники просто очей перетворюються на зморшкувати старечі долоньки в синюватих жилах і сіруватих плямах; вони благально гойдаються в повітрі навсибіч: пооодааайтеее... - і лягають на асфальт, землю, автівки, парасольки, підвіконня, сон, зиму, смерть...
Це вишукана і людині зайнятій непомітна краса, і той злет до небес, і падолист нізвідки, високо з-понад верховіття найбільших дерев. Мабуть, той падолист вражає потужніше за злет, адже листя осипається з неба, а не з дерев, падає згори на крони, а не з крон долі. Та найбільше вражає не бачене, а небачене - і закладаюся... ні, присягаюся! - деяке листя, нехай лише один-єдиний каштановий човник з того злету не повертається; він жадав цього найбільше, він чекав на вітер вгору найдовше, він поставив усе на цю карту - і досяг тих висхідних потоків, які прямують у вирій та несуть із собою кожного, хто прагне небес, туди, де завжди і назавжди - вітер вгору.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808840
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018
Час іще літній, не зимовий, та вже знелітнений.
Та якщо нам пощастить, ще буде літа - тиждень, а може, і всі два; нас ще грітиме, ще сліпитиме; найстійкіші дерева ще зеленітимуть нам крізь спалахи жовтого та червоного. Ілюзія час від часу буде повною; та водночас скрізь і всюди і повсякчас буде ще більше натяків.
Літо зносилося, мов крила бабки: вона ще літає, але руйнування вже почалося, і кожен подув вітру, кожен новий злет-посадка вириває з крил ще один сегмент, а може, і два. І кожен листок, що опадає з дерева, і кожна крапля дощу, що падає з неба, і стебло трави, що хилиться долі та вже не підводиться, - це все сегменти, які час вибиває з літа. Мов крила бабки, літо зносилося.
Та виплекало воно - тривале, щедре, спекотне, запашне, нерозважливе, легковажне, задушливе, зливове, блискавкове, аномальне, кому-яке-випало, хто-яке-побачив, хто-що-відчув - виплекало воно стільки нових крил, що стане йому сили відлетіти у вирій і повернутися вчасно, а якщо нам пощастить, - і раніше, ніж вчасно.
А ще це літо наплекало нам жовтень - час меланхолійних роздумів, підбиття підсумків, будування планів, зародження мрій та сюжетів - коли нового життя, а коли нових книжок. А щойно літо верне в наші краї, будуть для того всього й нові крила: стрімкі, прозорі, легкі - як в бабки.
...якщо нам пощастить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018
Кажуть, нема більшої різниці, ніж різниця між аматором і професіоналом; та між професіоналом і професіоналом різниця також чимала. Олександр Бойченко з тих профі, які вкрай серьйозно ставляться до своєї справи і вкрай несерьйзно - до себе. Або, в звичних термінах, шанують мистецтво в собі, а не себе в мистецтві. А в тому мистецтві, яким опікується Бойченко, в літературознавстві, це дає надзвичайно звабливий результат: автор ділиться думкою, але не нав'язує її; тому вона не стільки сприймається як переконлива (а вона така завдяки афорістичності та вишуканому гумору), скільки продукує в читача власні думки та змушує гуглити та навіть бігти до крамниці по книжки, згадані автором.
Як літературний критик, Бойченко звільнився від відповідальності за суспільство, яка зазвичай будує громіздкі, патосні та нежиттєздатні конструкції - ними катують дітей у школі, аби тим більш ніколи не спадало на думку братися за українську літературу. Не такі критичні есеї Бойченка; він не вкладає письменників і філософів у труну заздалегідь визначеної парадігми, він дозволяє їм бути собою, слудувати їхнім власним парадігмам, які варто досліджувати "без гніву та упередження" або, за формулою самого Бойченка, "з повагою і любов'ю". Невипадково ця книжка названа "Мої серед чужих" - саме про своїх, про тих, кого любить і поважає автор, йдеться в цих 73 есе.
Це зроблено дуже добре; читати це - насолода. Рекомендую всім закоханим у літературу друзям: Олександр Бойченко. Мої серед чужих. - Чернівці: Видавництво "Книги ХХІ", 2017. Замовити можна у видавця або деінде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808541
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018
Вчора на вечір щось дивовижне відбувалося в небі, але спершу про інше. Небо, безхмарне небо, який би великий шмат чи обсяг його не бачити, видається таким же цільним і єдиним, як і саме слово "небо". Дивишься на неосяжну височінь і широчінь - або, навпаки, на якусь щілину між будинками, в якій опинилося воно, затиснуте прямими, ламаними та кутами, - і подумки шепочеш: "небо", і в те "небо" вкладається вся його неосяжність, вся його висота, вся блакить і прозорість, навіть і та, яку не бачить око, але про яку тобі просто відомо або ти її можеш уявити. Але більше про небо починаєш розуміти, щойно на ньому з'являються хмари, а вчора на вечір був саме такий день, і саме такі хмари, які дещо пояснюють про небесні справи.
Перш за все, десь високо, десь так високо, що міській шиї, звиклій схилятися над комп'ютером, борщем і чаркою, аж до хрусту боляче повертати голову горілиць, - туди, де тепер розкидане від небокраю до небокраю мереживо маленьких, охайних, тоненькими ниточками з'єднаних хмарок. Вони злетіли так високо, що і тепер, у час вечірній, все ще сяють проти денного сонця - і колір їхній ніжно-перлистий, вони легенько світяться, наче чомусь радіють. А ще - вони висять у тій свой височині нерухомо, так, ніби не висять, а лежать! - наче й справді хтось накинув на скляний стіл біле чепурне мереживо, а тоді той стіл перевернули - а мереживо якимось дивом залишилося лежати на ньому, хоча все, що лишилося від шкільної фізики в міській, втомленій комп'ютером, борщем і чаркою голові, непевно стверджує, що це неможливо, а від того в тій голові паморочиться, і шкільна фізика остаточно її залишає, звільнивши місце для більш знайомих, мало не до професійного рівня опанованих естетичних канонів, які безапеляційно стверджують, що картина перед очима - прекрасна.
Але це ще не все. Раптом з-за дахів, десь із північного сходу вилітає тоненька прозора білява хмарна вуаль, радше хустка, підхоплена грайливим вітром із якоїсь неміської, нетутешньої, а цілком олімпійської голови. Щойно біла, хустка раптом спалахує помаранчевим вогнем і летить далі небом, наче протуберанець, якимсь дивом відірваний від сонячної корони та докинутий попутною кометою аж до нашої домашньої атмосфери. Ця хмарка летить низько - і через те всотує проміння призахідне, густе, миттю аж бурштинове, та спалахує тими кольороами, якими нині виграває вічернє сонце; ця хмарка летить швидко - і через те і видно, і відчутно, і дивно, як же ж високо та нерухомо, абсолютно, довершено нерухомо висить над головою біле хмарне мереживо.
А ще тепер зрозуміло дещо про небесні справи - складні та непрості; адже там, у тому цільному та єдиному, як саме слово "небо", є рух і нерухомість, є різні форми, кольори та напрямки, є течії та вири, є...
...а небо, а власне небо, а "небо" - воно ще вище, воно - недоркане, недосяжне, незворушне, незмінне, не...
Так, мало не забув. Вчора на вечір щось дивовижне відбувалося в небі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2018
Коли зручно сидиш на розлогому плюшевому сідалищі в якомусь сучасному кінотеатрі, або незручно вмостився на сідалищі нерозлогому в кінотеатрі геть несучасному, або довільно лежиш вдома на рідному дивані перед пласким або дещо опуклим екраном, або скоцюрбишся деінде на ослінчику, втупивши втомлені очі в монітор або затиснувши у втомленій руці телефон, а на тому екрані – неосяжному, осяжному, зовсім помірному або навіть бюджетно поміркованому – а на тому екрані тільки море, небо та чорні пошматовані вітрила, тобі все ніяк невтямки, що саме так бентежить. І дивишся знов – і стрічку, і сіквел, і пріквел, і трейлер, і казна-що ще дивишся, а все одно – бентежно та незрозуміло!
І так ти страждав від своєї незбагненної бентеги, що зглянувся над тобою піратський ватажок на ім’я Джек Горобець – «Капітан Джек Горобець!» – а за сумісництвом найпопулярніший індіанець всіх часів і народів, і прямим текстом у супроводі відповідного відеоряду повідомив суть: «Попливемо, куди очі світять, – ось що таке корабель. Це не просто киль, палуба, вітрила… Просто корабель – «Чорна перлина» – це свобода» – а тобі все одне невтямки.
І тільки там – на хвилях, долаючи опір власного невігластва та якоїсь неслухняної мотузки, що має чарівну назву «стаксель-шкот» і вже добряче пошматувала тобі долоні, шанобливо схиляючи голову перед його величністю гіком, який раз-у-раз пролітає майже впритул до твоєї маківки та час від часу таки її поціляє, виконуючи накази капітана, ще вчора, ще вранці твого інтелігентного приятеля-сусіда, а нині лютого морського вовка з неочікуваним рявканням у горлянці, - тільки там раптом спадають тобі на думку пояснення пірата, на диво влучні, прості та зрозумілі, такі зрозумілі, наче твої власні щиросердні переконання, і вони ворушать твій язик і штовхають твої губи, і ти перехиляєшся до малого – і він тут, еге ж, – і вигукуєш: «Корабель – це свобода!»
Тут все про це. Дивишся на старезну, латану-перелатану, фарбовану-перефарбовану посудину, на якій юрмиться народ, що спокусився обіцянками прогулянки на кораблику, а натомість опинився на та в калоші – і безгучно ворушиш пошерхлими губами: «…свобода». Летиш – а яхта таки летить під цим легеньким вітерцем курсом… ммм… галфвінд! – летиш повз береги Дніпра, на яких теж юрмляться люди, зігнані сюди хто спекотною як на вересень погодою, хто риболовною хіттю, щільно, голова до голови, нога до ноги, товпляться на вузенькій смужці між деревами та водою, наче в метро в будень день, - і подумки видихаєш: «…свобода». Огинаєш острови, проходиш під мостами, вітаєш інші яхти, перетинаєш Дніпро, «уваливаешься» або «приводишься», знаходиш безлюдний берег, кидаєш якір, купаєшся там, де ти ніколи або ніхто ніколи не купався, бачиш Київ так, як ще ніколи не бачив, дивишся за рукою капітана на хмари, що слідом за капітаном обіцяють різку зміну погоди, розумієш, нарешті, бодай щось про той стаксель-шкот, несподівано доходиш висновку, що вітрило такий же епохальний винахід, як і колесо, й сам собі миттю заперечуєш: ба ні, крутіше… – «Крутіше до вітру!» – вітрило напевно крутіше за колесо, Земля на три четверті вкрита водою, а та єдина чверть здебільшого для коліс непридатна, і знову «уваливаешься» або «приводишься», мружиш очі на сліпуче золото, розлите по хвилях, і дихаєш, весь час тим одним дихаєш: «…це свобода».
І вже наступним ранком, похмурим і холодним, скоцюрбився на рідному ослінчику в рідній кухні на твердому ґрунті рідного середмістя, сьорбаєш каву, дзьобаєш неслухняні клавіші рідного компа, а тобі й досі наспівує вчорашній вітер, а тобі й досі палають долоні від усіх тих шкотів, фалів і кінців, а тебе й досі гойдають вчорашні хвилі – ти навіть хапаєшся за хиткий стіл! – а тобі й досі дихається одним:
– Корабель – це не просто киль, палуба, вітрила… це свобода!
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807583
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2018
Як вихователь-аматор, я схильний до іронії та глузування, хоча жінка моя стверджує, що найбільше я полюбляю виголошувати "мораль".
Це твердження мене дивує: коли виголошуєш "мораль", очі об'єкта швидко робляться порожніми, а вигляд - відсутнім, і мораліст-декламатор страждає. Він починає шукати дошкульніших слів, вдається до красномовніших риторичних прийомів і промовистіших жестів, але все марно: очі об'єкта остаточно порожніють; паніка охоплює мораліста - "МИ ЙОГО ВТРАЧАЄМО!" - і чергові відчайдушні спроби врятувати об'єкт завершуються черговою безнадійною поразкою. Знесилений, зневірений і зневоднений мораліст видушує крізь порепані губи: "О, яка мука виховувати дітей…" - Та ні, ні, ні, це не про мене! Ну, хто б оце при здоровому глузді полюбляв такі екзерсиси?
Інша справа - іронія та глуз; ці штуки поціляють об'єкт несхибно; до того ж, будемо відверті, об'єкту років 10, а на іронізатора він дивиться як на рідного батечка; він уже відчуває приховану в кпинах отруту, але йому ще не втямки, що тут і до чого, як саме над ним познущалися, тому й захист спорудити не в змозі, та й як його боронитися від рідного батечка?... Отут вже об'єкт випромінює страждання, а іронізатор не мучиться марністю зусиль, спрямованих на благу справу: направити малого на путь істинну, врятувати від погибелі, виплекати з нього людину...
Бр. Бр! Брррр! Отой дурний язик зазвичай біжить поперед розуму; не дивиться, що й кому ляпає; але неправильні вчинки (і не те що неправильні, а недоречні, такі як шикарні вбивчо-іронічні випади, адресовані малій дитині) - оті неправильні вчинки, на відміну від правильних і доречних, вони як вир: затягують. Коло за колом, коло за колом - і коловорот неправильного й недоречного поглинає, паморочить голову, і вибратися туди, де вчинки - правильні, слова - доречні, лани засівають - виключно розумним, добрим, вічним, порядним, гідним, високим, спрямованим до ідеалів і кращих ґатунків, вільним будь-якого зла, свідомим тіко вищого добра, неухильно прихильним чеснот, спраглим сяючих морально-етичних звитяг.......
...Перепрошую, захопився. Про що я? А, вир! - Отже, вибратися з того виру на твердий ґрунт притомного батьківства вкрай складно; нещодавно я знову втрапив у режим недоречного й жорстокого глузування, мене закрутило й понесло, об'єкт виразно й слухняно страждав, а далі мучитися почав я сам: що ж це я таке роблю, нащо дитя катую? Аж тут і дитя вибухнуло промовою, плутаною, граматично некоректною, з бризканням слиною та безладним вимахуванням руками... - а я зупинив його античним жестом і урочисто промовив:
- Максе, ці двісті слів твоїх - щира правда; мало не тиждень я сам над цим наполегливо міркував і знайшов коротку формулу тої правди. Ось вона: діти не потребують нашої іронії.
- Саме це я тобі й кажу! - вигукнув він, і ми потиснули одне одному руки.
Ні, таки правда: діти – невиховані, неслухняні, жадібні, непоступливі, зухвалі, зарозумілі, необережні, недбайливі, розбещені та взагалі будь-які, якими вони нам цієї миті здаються, - вони не потребують нашої іронії.
...А чого вони потребують, ми й так усі знаємо.
вересень-2018
#нотатки_непритомного_батька
Фото: 1 травня 1968 року, Львів. Автор Павлюк Ілля
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807250
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2018
Мій улюблений епізод в драмі Джеррі Цукера "Привид" (The Ghost, Paramount Pictures, 1990) - візит шахрайки Оди (Вупі Голдберг) до банку у супроводі привида (Патрік Суейзі). Привид воліє зняти з рахунку гроші, через які його зрадили та вбили; грошей чимало, чотири мільйони доларів; коли ж менеджер банку шанобливо запитує Оду, як вона хотіла би отримати гроші, та видушує з себе перше-ліпше:
- Десятками і двадцятками!
Тоді, у 1990-ому, мені було дуже смішно. Десятками та двадцятками! - от дурепа, це ж 20 або 30 або й 40 мільйонів папірців. Я щиро реготав; мабуть, не я один, тому що Голдберг за ту роль отримала і Оскара, і БАФТу, і Золотий глобус, а Суейзі з Мур - самі номінації, хоча й ліпили горщики вкрай зворушливо.
Минули 30 років; минули непомітно, я й незчувся, як і коли: гоп-ля, і нема. Якщо колись літа були довжелезними, спливали так повільно, що їх аж хотілося підштовхнути, пришвидшити, пришпорити - аби скоріше новий рік; день народження; канікули; до бабусі; на село... - згодом все змінилося. Рахунок інший пішов, спершу на десятки, а далі на двадцятки, і не зупинився на тому. Десять... двадцять... аж ось і тридцять років - від закінчення школи; від випуску з універу; у професії; в цьому офісі; у дружніх стосунках; у недружніх стосунках; у хворобливих стосунках; у шлюбі; немає бабусь і дідусів...
Колись незбагненні, просто неможливі проміжки часу; цілі епохи, якими варто вимірювати хіба що відстань, яку долає світло, аж ніяк не моє життя! - тепер вони розходяться так само, як десятки та двадцятки з потертого гаманця, придбаного... еге ж, двадцять років тому. Що ті 10 або 20 гривень! - їх нині й волоцюзі не шкода подати, й музиці вуличному сором менше кинути, а коли товар який за таку ціну трапиться - бестбай, береш-хапаєш, не тому, що треба, а тому, що дешево, задарма.
Власне, гроші, навіть не гроші, а грубі гроші, статки, цілі маєтки саме так і розтринькують. Я не бережу гривню, а вона мститься й не пильнує мені тисячу. Триньк-триньк! - і гаманець спорожнів. А що я придбав? Де мої закупки? Чому я зрадів? Чим втішився? - ніц нема, пустка, як у гаманці. Порозліталася геть уся зарплатня разом із заначкою - десятками та двадцятками, й сліду не лишилося.
Отак і час тепер минає; і довго мені було не в тямку, що так - десятками і двадцятками - розтринькуєтся моє життя. Тому я присвятив десять років; на це викинув двадцять; туди пожертвував десятку; тоді схаменувся, наче прокинувся: а що там у гаманці, чи ж він іще не порожній? Та хай Бог милує, які там здобутки, чи ж наразі до того! То все марнота; хіба тим втішатимуся, що невідомо, скільки в гаманці лишилося.
А ще кажуть, гроші - еквівалент прожитого життя; мовляв, щодовше жив, тим більше маєш. Та обидва мої гаманці, здається, порожніли разом, одночасно, у дивовижному, ані в мистецтві, ані в спорті недосяжному синхроні. Втім, коли я вже схаменувся, отямився, прокинувся, здригнувся, вкрився гусячою шкірою, все збагнув і усвідомив цю моторошну арифметику - можливо, тепер я візьмуся за розум, припиню, врешті-решт, тринькати й марнувати, почну зберігати й заощаджувати, візьмуся перекладати з гаманця мого часу - скільки там іще?! - до портмоне моїх статків?!
...Але ж як легко, як просто, як невимушено, як непомітно і швидко спливає життя... Десятками і двадцятками... десятками і двадцятками...
вересень 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806454
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018
[i]*Цей текст із ілюстраціями можна знайти тут[/i]: https://max-fedorchenko.livejournal.com/135835.html
Чи пам’ятаєте, як Олександр Бєляєв завершив роман «Людина-амфібія»? Про всяк випадок я нагадаю: «Но море хранит свою тайну».* – От би й мені який текст так закінчити: коротко, просто, вишукано. Розкішно!
А ще – влучно. Море справді береже своє таємниці; стихія бентежить непередбачуваною здатністю робити царські дарунки або віднімати все, до останнього, без жодних решток і слідів, або з моторошними слідами на кшталт кораблів-привидів.
Що? Я? Ні, я байкам не вірю; звісно, летючі голландці, примарні вітрильники, що вийшли в море століття тому та досі вештаються Світовим океаном, виринають несподівано посеред лютого шторму, в сяйві загадкових вогнів просто очей остовпілих моряків і так само раптово зникають – це легенда, краса й трагічна загадковість якої дарують тим кораблям вічне життя. Якщо не в морі, то в людській свідомості привиди його точно здобули!
Але я вірю розповідям про інші привиди – про справжні кораблі в океані, неушкоджені, цілком придатні для морських подорожей, при повній оснастці, доглянуті та охайні, навіть гостинні, адже на камбузі парує кава, а стіл в кают-компанії накритий сліпучо-білою скатертиною, на якій шляхетно сяє столове срібло, – все добре! Хіба що один малесенький недолік і одна величезна таємниця. Кораблі ті кинуті екіпажем, який невідомо де і без сліду пропав; записи в судновому журналі не дають відповідей, а стан судна – натяків. За винятком зниклого екіпажу, все добре!..
Що? Чого я червонію? О, ви помітили… Мушу перепросити та зізнатися: я кривив душею, коли зрікався віри у кораблі-примари; існує один такий корабель, який я бачив на власні очі за кількадесят років після його загадкового зникнення. А оте «все добре», на якому я почав червоніти, – це, власне, було останнє повідомлення з того судна... Отже, тепер, коли я зізнався та попросив вибачення, мушу розповісти все.
Малим я мріяв про море; особливого в таких мріях хлопця немає нічого, хіба що в мене був власний корабель. І неабиякий! – п’ятищогловий кліпер, як вам таке? Де він узявся, і хто довірив дитині таке судно? Про це я вже розповідав; не хочу втомлювати переказом і псувати ту, першу та щиро натхненну розповідь; хто чув, той згадає за першими словами, а хто не чув – нехай читає всю, уважно та неупереджено; на щастя, хтось її занотовував, коли я вимахував руками та бігав по палубі… перепрошую, бігав по кімнаті, захлинаючись спогадами, почуттями та словами:
«[b]НА ВСЕХ ПАРУСАХ[/b] (або читайте тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745478
…в этих широтах ухо надо держать востро. Метрополия – о, какое таинственное, какое величественное слово! – за тысячи и тысячи миль; океан – пустыня; острова – ненанесены на карту, необитаемы или обитаемы враждебными дикарями. Парус! Парус на горизонте! – это к беде; сто раз нахмурится капитан, разглядывая в подзорную трубу вырастающий из моря корабль; сто раз ёкнут сердца матросов, ожидающих его решения. И вот решение принято, звучат команды, свистит дудка, объявлен курс, рулевой ворочает штурвал, корабль накреняется, матросы взлетают по вантам, канониры, стуча пятками, рассыпаются по палубам и застывают у орудий, поглядывая на тусклые ядра, уложенные в пирамиды.
Наступает тишина, только море плещет в борт корабля, только ветер свистит в туго натянутых снастях, и каждый нерв на корабле натянут сейчас так же туго и, кажется, даже звенит. И в эти краткие мгновения тишины, за которыми возможны бой, победа или гибель, всех на судне, от седого, выдубленного штормами всех широт капитана до сопливого юнги, охватывает вдруг нежное, трепетное чувство к своему кораблю. Только от него сейчас зависит исход; если сдюжит, если поймает ветер огромными изумрудными парусами на всех пяти мачтах, тогда уж никому не угнаться! Но сейчас еще ничего не ясно; чужак вырастает из горизонта и вдруг словно выскакивает из воды – он поймал ветер! Капитан глядит на карту – нет ли где укрытия, но карта сплошь белое пятно. Дистанция между кораблями сокращается; теперь уже и без подзорной трубы видны матросы, снующие по реям вражеского парусника, и орудийные порты – один за одним они распахиваются, и в черной тьме вдруг показываются жерла пушек. Тревога над палубой сгущается так, что кто-то не выдерживает и разражается в тишине длиннейшим замысловатым ругательством – о, молитва перед лицом смерти бывает и такой! Сейчас, еще мгновение: и надежда в сердцах сменится страхом, страх - ожесточением, ожесточение – азартом, и тогда пусть гремят орудия, пусть свистят пули, пусть летят абордажные крюки, ох, и славная будет сеча! Да! Но тут небо окрашивается в зеленый - это изумрудные паруса вдруг распахиваются над океаном, словно крылья невиданной птицы, и весь огромный тяжелый корпус клипера, со всеми мачтами, пушками, бесценным грузом в трюмах и сотней матросов возносится из воды, кажется, вот-вот полетит, едва касаясь волн килем! Ветер пойман! – и крик торжества разносится над палубой, и кто-то уже отплясывает джигу. Ветер пойман! – даром чужак окутался дымом, это залп бессильного отчаяния – клипер набирает ход, узел за узлом, и возносится над водой, бесконечно собираясь взлететь, а вражеский парусник, напротив, погружается в океан и – вот, вот! – проваливается за горизонт. С мостика несется команда, ей вторит дудка, капитан склоняется над картой и делает на ней отметку…
…Как объяснить? Как передать устройство этого клипера, мостик которого – узкий балкон «девятиэтажки»; упирающиеся в небеса мачты, вооруженные изумрудными парусами, - одна, две, три, четыре, пять! – акации*, огромные, как секвойи, шеренгой растущие вдоль дома; карта, которая сплошь белые пятна – столешница престарелого кухонного шкафа, на которой седой, выдубленный штормами всех широт капитан – мальчик лет шести – рисует карандашом острова и рифы, обозначая деревянными прищепками свой зеленокрылый клипер и чужие корабли, один из которых только что убран с карты и упрятан в ящик – он провалился за горизонт, обставленный по всем статьям и всем правилам пятимачтового полета над волнами; подзорная труба – сломанный калейдоскоп; ядра в пирамидах – огромные херсонские арбузы, которыми мостик, то есть балкон, завален так, что капитану бывает непросто добраться до карты… Как объяснить, что августовское небо над акациями, на первый взгляд еще по-летнему бесцветное, но уже на второй открывающее первую осеннюю синеву, - океан? И как перестать верить, что шестилетним я командовал самым быстрым клипером по обе стороны экватора и самым отчаянным экипажем к востоку и к западу от Гринвича? Как?! И… зачем?»
Ось звідки взявся той корабель, ось хто мені його довірив; і без того доволі ефемерний, згодом мій кліпер зробився примарним остаточно та невиправно: якісь йолопи спиляли ті п’ять дерев. Мої щогли, що сягали неба та несли цілі хмари вітрил, одна за одною впали долі та перетворилися на дрова та сміття. Та лишився спогад; у тому спогаді мій вітрильник набув незнищенного буття та рушив у нескінченну подорож…
Я зауважив, що чиясь добра рука занотувала мою розповідь; згодом невідомий добродій надіслав її мені, ретельно переписану каліграфічним почерком на аркуші щільного паперу. Сповнений вдячності та схвильований, я вирішив її оприлюднити, а для цього заходився шукати в мережі зображення вітрильники при п’яти щоглах. Мій корабель був таким прекрасним і таким достоту справжнім і дійсним, що я понад усе волів, аби читачі побачили його так, як бачу його я; на силу своїх слів я не дуже покладався, а довіряти читацькій уяві бачити абищо не хотів – ось чому я шукав гідне зображення. І пошуки мої були щасливі; щоправда, корабель на малюнку, неймовірно схожий на той, яким я мандрував океанами дитинства, не мав ані назви, ані автора; так могло статися і через моє недбальство: як побачив ті зеленкуваті вітрила, забув геть про все… Отак і з’явилася нотатка з доточеним до неї вітрильником.
Минув рік; якось похмурого серпневого ранку я гортав деякий фотоархів, шукав зображення китобійних суден – адже щойно дочитав «Мобі Діка» та волів очима побачити ті кораблі, які так жваво слідом за Мелвілом малювала мені уява. Аж раптом мою увагу привернула світлина – вже не малюнок! – вітрильник: вишукана велич, зворушлива краса, а головне – п’ять щогл із величезною хмарою вітрил; саме ті щогли, саме ті вітрила! København – «Копенгаген» – отак звався корабель; на малюнку, знайденому рік тому, зображений саме він. Отак мій вітрильник, яким я мандрував океанами дитинства, а згодом – океанами пам’яті та аркушами ностальгічних нотаток, оздобленими анонімним малюнком безіменного корабля, здобув ім’я та вже незаперечне, дійсне, неспростовне буття.
І я взявся досліджувати. Крок за кроком переді мною постала ціла історія; еге ж, про «Копенгаген» написано багато, і ця історія відома світові вже 90 років, але її фінал знаю лише я; а за хвилину знатимете і ви. Отже…
[b]Коротке викладення історії барку «Копенгаген»[/b]
14 грудня 1928 року 5-щогловий навчальний барк «Копенгаген» (на той час – найбільший вітрильник у світі) під командою капітана Ханса Андерсена, з 25 моряками та 45 кадетами на борту вийшов з Буенос-Айреса курсом на Мельбурн. Судно йшло без вантажу, під баластом; передбачалося за 45 діб перетнути Південну Атлантику та Індійський океан. 21 грудня 1928 року вітрильник по радіо привітався з двома пароплавами та повідомив, що «все добре». До Мельбурна корабель так ніколи й не прийшов; повідомлень чи решток по собі не лишив – зник без сліду; пошуково-рятувальна експедиція охопила величезний район Світового океану, але нічого не знайшла; окремі свідчення та деякі артефакти не можна вважати достовірними або такими, що незаперечно стосуються «Копенгагена»; офіційно корабель оголошений загиблим через нездоланні сили стихії та непередбачувані небезпеки (айсберг; перекидання під час шторму). Так, опісля 14 грудня 1928 року жодна жива душа не бачила вітрильник; натомість з початку 30-х років у різних куточках світу моряки повідомляли про корабель-привид: п’ять щогл, чорний корпус із широкою білою смугою, величезні вітрила; дехто навіть роздивився назву – KOBENHAVN. Так чи ні, але флот «летючих голландців» поповнився ще одним кораблем-привидом, а що саме сталося з судом – донині напевно невідомо.
[b]Повне викладення історії барку «Копенгаген»[/b]
Данці були чи не останньою нацією світу, що користувалася вітрильниками для потреб морської торгівлі; мало не весь парусний флот зник ще за часів Першої світової, морями запанували пар, електрика та залізо. Але Данія (чи то з романтичних міркувань, чи то з прагматичних) виводила на морські траси свої вітрильники аж до 30-х років ХХ століття. Отак 1913 року в Шотландії замовили будівництво 5-щоглового барку; через війну та інші негаразди його спустили на воду тільки 1921 року. Судно отримало назву København («Копенгаген») і стало найбільшим у світі вітрильником свого часу (звідси його прізвисько [i]Big Dane[/i], тобто «Великий Данець»); до того ж, корабель був щирий красень; газети, що виходили в портових містах, які відвідав барк у 1921-1928 роки, заздалегідь із радісним піднесенням повідомляли про очікувані візити вітрильника, а його прихід у порти збирав натовпи – видовище непересічне, а головне – таке романтичне та ностальгійне: барк чи то повертав старі добрі часи, чи то забирав охочих у ті часи із собою…
Попри те, що корабель будували за принципами, якими керувався ще Ной при спорудженні ковчегу, його зробили настільки сучасним, наскільки це видавалося можливим без порушення головної вимоги: рух за рахунок вітру. Отже, «Копенгаген» мав сталевий корпус, два дизельні двигуни потужністю 600 кінських сил, електрогенератор, електричні приводи лебідок і вітрильного оснащення та радіостанцію. Головне ж – його п’ять щогл несли понад 5000 квадратних метрів вітрил з кращої парусини; на судні взагалі все було кращим і по-скандинавському добротним, тому гордий судновласник, данська [i]East Asiatic Company[/i], вважав свій корабель незатоплюваним. Зрозуміло, коли белетристи послуговуються цим словом: перш ніж «втопити» корабель, його обов’язково слід проголосити незатоплюваним: це інтрига, несподіванка, читач буде вражений! Але дивно чути такі заяви від судноплавної компанії; вже хто-хто, а ті хлопці мали би знати, як легко море дає раду чому завгодно – згадати хоча б «Титанік», що загинув за 9 років до появи «Копенгагена» у першому ж рейсі!
Але судно й справді було надійним; за кілька років вітрильник відвідав усі континенти та двічі обігнув Земну кулю. Побудований як суховантаж, «Копенгаген» перевіз між портами світу десятки тисяч тон збіжжя, вугілля, цементу та добрив; водночас він виконував ще одну, дуже важливу та навіть делікатну місію: на ньому проходили навчання кадети морських шкіл Данії. Якщо спершу з 70 членів екіпажу кадетів було 10-15, то за кілька років ситуація змінилася, і 45 кадетів керували величезним вітрильником під наглядом капітана та 25 професійних моряків. Служба та навчання на «Копенгагені» вважалися справою престижною; за це право змагалися, і не диво, що серед кадетів було чимало членів найповажніших родин Королівства Данія. Чи данці такі здоровані від природи, чи якісь потаємні механізми відбору працювали, але у серпні 1925 року газета [i]Australasian[/i] повідомляла про «48 кадетів 6 футів зростом» (180 см) на борту «Копенгагену»; таки на тому кораблі все мало бути кращим!
У листопаді 1928 року «Копенгаген» прибув до Буенос-Айреса, розвантажився та заходився шукати фрахту до портів Австралії, але гідних вантажів не було; пронидивши мало не місяць у Аргентині, 14 грудня 1928 року порожній вітрильник на чолі з капітаном Хансом Андерсеном (як по-данські це звучить!), 25 моряками та 45 кадетами вирушив через південну Атлантику до Мельбурна та далі в Європу, додому. Подорож до Австралії мала тривати приблизно 45 діб.
21 грудня «Копенгаген» привітався по радіо з двома пароплавами; «морзянкою» повідомлялося, що до островів Тристан-да-Кун’я ще 900 миль, а на борту «все добре» (ті острови лежать майже посередині між Південною Америкою та Африкою). Після цього вітрильник на зв’язок більше не виходив, з іншими суднами не зустрічався, а до Мельбурна так і не прибув; але тривожитися підстав не було, вважали в Данії. По-перше, судноплавство в тому районі мляве, і те, що ніхто не бачив вітрильника, цілком нормально; по-друге, радіостанція на судні мала невелику потужність, тому її сигнали могли й не почути; по-третє, вітрильник іноді не виходив на зв’язок по кілька місяців; по-четверте, корабель практично незатоплюваний; по-п’яте… – людина завжди знаходить безліч аргументів для надії, натомість море здатне спростувати їх єдиним контраргументом; море тим контраргументом і є; а ще воно, як завжди, ретельно зберігає свою таємницю.
Та коли минули всі строки, а «Копенгаген» так ніде і не з’явився та не вийшов на зв’язок, надії почали випаровуватися. В Данії захвилювалися; деякі дослідники стверджують, що спеціальна комісія взялася вивчати креслення, шукати конструктивних недоліків судна, що могли зумовити його загибель, але таких не знайшла та переконалася у бездоганності судна (знов аргумент для надії). Щоправда, у корабельних новинах газети [i]News (Adelaide)[/i] повідомлялося, що у жовтні 1925 року на «Копенгагені» сталася масштабна пожежа через загоряння пального для двигунів; полум’я знищило всі каюти, і корабель замість Австралії, де піднесено чекали на найбільший в світі вітрильник, рушив до Англії – на ремонт, який тривав аж до грудня. Полум’я, між іншим, така стихія, що не гірше за море дає раду всім людським розрахункам і сподіванням; не виключено, що креслення, за якими збудований вітрильник, були нездатні повідомити про шкоду, яку судну заподіяла ця стихія; втім, аж до кінця 1928 року воно мандрувало навколо світу без значних пригод.
Аж навесні 1929 року розгорнулася пошуково-рятувальна операція; за курсом «Копенгагена» один за одним вирушали кораблі, в тому числі озброєні гідропланами; данці та англійці спільно дослідили південну Атлантику, Південно-Західний берег Африки, Індійський океан аж до західного узбережжя Австралії, а також всі острови в цих неосяжних районах. Пригадуєте, серед кадетів була еліта нації, представники родин з вищого світу? – можливо, через те пошуки видалися на диво масштабними.
«Но море хранит свою тайну»; все намарно! – попри те, що на «Копенгагені» було чимало дерев’яних частин, пошуки не виявили ані трісочки. Надії танули; в Данії панував скорботний настрій, а 14 квітня 1929 року в Лондонському офісі [i]Lloyd’s[/i] пролунав самотній удар дзвону – так тоді повідомлялося про загибель судна; того дня подзвін був по «Копенгагену».
Аж раптом надійшла обнадійлива звістка: нібито 21 січня 1929 року з островів Тристан-да-Кун’я бачили п’ятищогловий вітрильник; його фок-щогла (перша від носа) була зламана. Корабель пройшов повз острови; на морі тоді панував шторм, через що острів’яни не змогли вийти в море на своїх човнах і дізнатися, що то був за корабель та запропонувати йому допомогу. Цю історію розповів проповідник на ім’я Філіп Ліндсей, який мешкав на островах; згодом з’явилися повідомлення, що той проповідник був несповна розуму, довіряти йому нібито не варто. «Копенгаген» чи ні, але той корабель рухався у напрямку вкрай небезпечних рифів, утрапивши посеред яких, навряд чи б звідти безпечно вибрався; за кілька діб море винесло на берег дошки, ящики та один човен, але (тут джерела сперечаються) пошуково-рятувальна експедиція або не змогла їх визначити як належні зниклому кораблю, або навпаки, визначила, але як «вироби фінського походження» (а дехто навіть і корабель назвав, який теоретично міг бути в тому районі в той час, [i]Ponape[/i]; щоправда, той мав лише 4 щогли, а на його чорному корпусі не було широкої білої смуги). Щойно відроджені, надії знову перетворилися на пекельне випробування для десятків данських родин.
Як на мене, розповідь пана Ліндсея не була божевільною маячнею; а звідки тоді ті уламки? З голови проповідника? Йдеться про вітрильник з п’ятьма щоглами, перша з яких була зламана, але все ще несла один клівер; решта вітрил була прибрана, лише на деяких інших щоглах майоріло по одному маленькому вітрилу; корпус судна був чорний із широкою білою смугою – все збігається з описами та фотографіями «Копенгагена»; судно низько сиділо у воді – аж до білої смуги – з помітним диферентом на корму (а корабель пішов у рейс порожній, тільки з баластом; отже, його трюми могли були затоплені забортною водою); на палубі не помітили жодних ознак життя; корабель повільно наближався до берега, а потім змінив курс – радше під впливом вітру та течії – та рушив в бік дуже небезпечних рифів. Ця розповідь, як на мене, свідчить, що на вітрильнику ще раніше сталася якась пригода; можливо, на той час, 21 січня 1929 року, «Копенгаген» вже перетворився на корабель-привид – судно, що мандрує океаном самотнє, без екіпажу, який загинув або змушений був судно покинути. Про це також можуть свідчити такі розрахунки: 21 грудня 1928 року вітрильник знаходився за 900 миль від Тристан-да-Кун’я; за місяць, тобто до 21 січня 1929 року, він здолав ці 900 миль; саме це видається дивним, тому що постійні та дуже свіжі вітри в тій частині океану переважають західні, тобто попутні на шляху до Тристан-да Кун’я, а «Копенгаген» зазвичай долав по 300 миль за добу; отже, якщо корабель пройшов 900 миль за 30 діб, він радше за все тривалий час блукав океаном покинутий моряками, «без стерна і без вітрил»…
Офіційний висновок про зникнення «Копенгагена» пролунав як пересторога усім, хто плекає думки про незатоплювані судна та можливість підкорити море: корабель загинув через нездоланні сили стихії та внаслідок непередбачуваних небезпек, які діяли так швидко, що зробили порятунок і подачу сигналу SOS неможливим. Серед вірогідних причин називали зіткнення з айсбергом або перекидання під час шторму.
Батьки зниклих кадетів, незадоволені офіційними зусиллями, звернулися по допомогу до медіумів; нібито консультувалися із самим сером Артуром Конан Дойлем, відомим не лише як «батько» Шерлока Холмса, але й як затятий містик. І Дойл, і решта спіритів, які досліджували зразки почерку та листи кадетів, були одностайні: «смерть через утоплення». Отже, метафізичні пошуки дали результат, але напевно не той, якого очікували; мабуть, мало хто сподівався на іншу відповідь, але всі воліли знати, що сталося між зникнення «Копенгагену» та «смертю через утоплення». Через це зафрахтована батьками яхта ще кілька років досліджувала шлях «Копенгагену» в (марних) пошуках будь-яких решток або натяків.
А тим часом чутки про загадково зниклий вітрильник поширилися світом і породили вельми очікуваний наслідок; впродовж 30-х років із різних куточків світу надійшло чимало повідомлень про примарний корабель, що виринав нізвідки та зникав у нікуди, ледь торкаючись хвиль, під хмарою вітрил, напнутих на всіх його п’яти щоглах, найпевніше – той самий «Копенгаген»... Гадаю, це саме так і працює: перша легенда про «Летючого голландця», краса й трагічна загадковість якої подарували йому вічне життя, знов і знов і безкінечно відроджується щоразу, коли в морі при загадкових обставинах зникає корабель; можливо, до цього докладає руку й необорна пристрасть людини, її компас, який часто хибить, але ніколи не буває відкинутим, – надія… Попри скорботу, що охоплює мене тепер, звертаю увагу, що з настанням Другої світової війни про «Копенгаген» забули, як і про решту «голландців», і повідомлення про корабель-привид більше не надходили аж до середини 50-х років.
Проте надходили інші звістки; так, 1934 року [i]The New York Times[/i] повідомила про пляшку з щоденником одного з кадетів; її знайшли на узбережжі острова Буве; 1938 року у Milwaukee Journal з’явилася новина з Кейптауну – рибалки також піймали пляшку, цього разу із запискою, у якій зазначалися координати катастрофи; і Буве, і позначене координатами місце знаходяться істотно осторонь – на кількасот миль осторонь! – можливого курсу «Копенгагену». До речі, цей курс вартий уваги: він проходив тими самими широтами, що відомі як «ревучі сорокові»; тут переважають потужні вітри, що дмуть із заходу на схід; це надає перевагу вітрильним суднам, що рухаються на захід; водночас у випадку негараздів судно перебуватиме під постійним і безжальним впливом вельми бурхливої погоди; згадаймо, як Джозеф Конрад описував тривалий шторм: «на кораблі не було жодного сухого місця, з нього мало-помалу виривало нутрощі». Отже, якщо на судні щось сталося після дати останнього радіо-контакту, 21 грудня 1928 року, то морякам – з яких більшість недосвідчені юнаки, хай і 6 футів зростом – довелося керувати величезним кораблем за дуже несприятливої погоди (а про айсберги вже згадувалося).
Це так нагадує пригодницький роман: загадкове зникнення корабля, відсутність слідів, і раптом – лист у пляшці; Жюль Верн, та й годі! Але правда в тому, що не морське життя нагадує пригодницькі романи, а навпаки – романи наслідують морське життя, яке – вельми романтичне в книжках – насправді сповнене тяжкої щоденної роботи, безкінечного очікування та невідступної смертельної небезпеки, про які романи воліють мовчати. А відкриття та знахідки, якщо й трапляються, часто бувають прикрого ґатунку; іноді здається, що безвість краща за ті знахідки. Я не знайшов документальних підтверджень або фото, але деякі дослідники згадують уламки, знайдені на західному узбережжі Австралії – і нібито дещо, що нагадувало уламок стерна, мало позначення København; це видається малоймовірним з огляду на «щоденник у пляшці» з о.Буве та «лист у пляшці» з околиць Кейптауну, а також з огляду на ще одну знахідку – але повідомлення про неї таке непевне, що кожну його частину варто починати з «нібито». Так, 24 вересня 1935 року Мельбурнська газета [i]Arghus[/i] з повідомленням на кореспондента британської [i]The Morning Post[/i] у Йоханесбурзі повідомила: на Західному узбережжі Африки, за 400 миль на північ від містечка Свакомпунд у Намібії, англійські дослідники знайшли скелет, а за сім миль від нього, у захищеному від вітру місті, ще шість скелетів; неподалік на березі лежали уламки шлюпки. Висловлюється припущення, що ці шестеро відрядили свого товариша шукати воду; повідомляється, що скелети мали «нордичні» черепи, шлюпка була «скандинавського типу», а рештки тканини свідчили про «флотський одяг» ([i]naval cloth[/i]); на цій підставі (майже напевно) стверджується, що то були рештки екіпажу зниклого (тепер вже загиблого) корабля «Копенгаген». Додам, що місце скорботної знахідки вкрай негостинне; не дарма воно відоме як Берег скелетів; це Намібійська пустеля, безводна, безлюдна, безжальна, що споконвіку споглядає велику пустелю Атлантики – безлюдну, безжальну, натомість багату на воду, поруч із якої смерть від спраги – найвірніша. Тут часто гинуть кораблі; шлюпки, що дістаються берега, зазвичай розбиваються через постійний та надзвичайно потужний прибій; порятунок в такому місці – радше відстрочення загибелі, адже води тут немає; так, від сімох скелетів найближче джерело питної води знаходилося за 50 миль (90 км), для виснажених морем людей нездоланна відстань. Щодо твердження про належність решток екіпажу «Копенгагена» можна сперечатися; їх знайдено аж надто далеко на північ від курсу вітрильника, а вітри, що переважають в Південній Атлантиці, мали би нести безпорадний човен на Cхід, а не на Північ…
***
Аж ось і той фінал цієї історії, що відомий донині тільки мені (або існує тільки для мене). Вигаданий мною у дитинстві вітрильник – п’ять щогл-акацій, зеленкаві хмари вітрил-верховіть – насправді й був зниклим «Копенгагеном»: і його вигляд, і його доля – збігається все. Це він носив мене океанами дитинства, а потім чекав на слушну нагоду заявити про себе, аж доки я згадав про нього, розповів, оздобив розповідь його зображенням, і тоді він з’явився нізвідки, як і належить кораблю-привиду, та проголосив:
– Я не твоя вигадка, не фантазія, не маячня, я – дійсний корабель-привид, зниклий без сліду вітрильник København! – і рушив у безкінечну подорож у своєму іншому, незнищенному бутті…
…Що? Ні, навіть я, кілька років капітан примарного вітрильника, не знаю, що трапилося з барком «Копенгаген» і його екіпажем після 21 грудня 1928 року, коли їх чули востаннє, коли ще було «все добре». Дуже хотілося б дізнатися, надто б хотілося…
«Но море хранит свою тайну»
вересень 2018
*А. Беляев. Человек-амфибия:
"Только когда на море поднимается буря, старый индеец приходит в необычайное беспокойство.
Он спешит на берег моря и, рискуя быть смытым водой, становится на прибрежные камни и кричит, кричит день и ночь, пока не утихнет буря:
- Ихтиандр! Ихтиандр! Сын мой!..
Но море хранит свою тайну."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805896
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Якось восени видався напрочуд тихий день; вітер ущух іще поночі, навіть не вщух, а затамувався, а за ним вгамувався падолист. Місто й собі принишкло, вдивляючись в хмарні небеса, а хмарні небеса лили на місто світло рівне, м’яке, розсіяне – сяйво всепроникне, а не світло, що має певне джерело. Хоча ні – те світло мало своє джерело, а тим джерелом було небо – все, цілком, скільки його є або скільки бачили очі. Я йшов собі вулицею і думав про своє; я так поринув у думки, що помітив і збагнув оту тишу та оте сяйво лише років за три.
Аж раптом дещо привернуло мою увагу. Від могутнього осокору… втім, колись могутнього, а тепер – лишень цурпалка булої величі, відтятої незворушною пилкою зеленбуду разом із омелою, грибами та відумерлими розгалуженнями, – від могутнього осокору з якогось дива відірвався жовтий листок, просто моїх очей пролетів до землі, швидко її досяг, коротко торохнув – ледве чутно, але ж день був напрочуд тихий, і я почув той звук: так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю, – і завмер. На сірому асфальті жовтий ромб палав, як ляпас на щоці, полум’янів, як виклик на дуель, і жодного сумніву не було: двірники той ляпас не подарують, виклик приймуть, дуель відбудеться; вину спокутують, а честь відновлять. Але мене вразило дещо інше.
За мить до – ТОРОХ! – зіткнення листка з асфальтом утворилася його тінь; на землю вона впала першою, випередивши листок на якусь безіменну долю секунди. Це справді було надзвичайно швидко, просто блискавично, отак:
жовтий контур у повітрі його відбиток на асфальті стрімке зближення контуру та відбитку торох все кінець
– і жовтий листок ліг на сірий асфальт, а тінь зникла. Я тоді пихато прокоментував цю подію так: для листя це єдина можливість побачити власну тінь – відірватися від гілки, дістатися землі та невдовзі померти (можливо, листя рахується померлим, щойно відірветься від дерева? – не знаю напевно). І лишень років за три, коли я згадав і по-справжньому помітив той осінній день – тиша, затамованість, сяяння небес і короткий політ самотнього листа на зустріч із власною тінню – я спромігся міркувати про ту подію в контексті. В якому? – моє власне життя, який в біса ще може бути контекст для спостережень за природою та взагалі за будь-чим?
Дерева – найбільші мешканці мегаполісу (міста, містечка, села, лісу, суходолу); водночас листя на деревах – чи не найменші містяни. Власне, дерево дуже схоже на людське спільне обійстя: величезна структура, хитросплетення зв’язків і комунікацій, явних і неявних відносин, і безліч листків, що тріпочуть по гілках, деякі понад землею, а деякі – аж онде у височині, всі водночас різні та подібні, кожен сам-один-по-собі на своєму черешку та всі разом – на єдиному стовбурі, живлені спільним корінням, а ретроспективно – з одної-єдиної насінини народжені. Тріпочеться кожне на власному черешку та на своїй гілці, на різній висоті, обернене на схід чи на захід, на північ або на південь, кому як пощастить, всотує світло, п’є воду, бере участь у фотосинтезі, тим підтримуючі життя цілого дерева; втім, якщо одне чи два чи навіть дві тисячі листків відмовляться синтезувати цукор або просто – помруть чи підуть, забрані прикрощами клімату, деревина не всохне, вистоїть, житиме далі; навіть якщо все листя зникне – а восени так і буде – і тоді деревина житиме завдяки спільним, хай і несвідомо спільним зусиллям листя, гілля, стовбуру, коріння та ще чогось неочевидного, невидимого, скороминущому погляду недоступного.
Власне, і листя не бачить того, що зумовлює таку стійкість або в сучасних термінах сталість цілої структури; не бачить, аж доки не відірветься від гілки, не пролетить відстань до землі, а тоді – ТОРОХ! – і зустрінеться із землею. Ось вона, та єдина коротка неповторна мить, коли листя бачить свою тінь; якщо хочете – а я наполягаю! – коли воно бачить себе. Так, я помилявся тоді, три роки тому: для листя це єдина можливість не побачити власну тінь, а побачити себе – у вигляді тіні. Тінь – це все, що встигає побачити та збагнути листя про себе за ціле своє життя; це і є уособлення функції, відіграної у спільному з іншим листям бутті, участі у спільних справах; це є мить усвідомлення власних ролі, значення, форми та розміру.
А тепер те саме в тому самому контексті: нам усім колись також доведеться зустрітися з землею; тінь ми відкидаємо все життя, щойно спинаємося на ноги; колись вона просто пляма під ногами, а подеколи простягається аж ген-ген-ген до самого небокраю або – якщо видертися на яку гору – накриває собою мало не половину видимого світу. Але тільки про зіткненні з землею – останньому та остаточному – ми відкидаємо свою дійсну тінь; то є наші здобутки, що нас переживуть, які живитимуть гілля та коріння нашого людського спільного дерева, хай і несвідомо спільного, вже опісля нашого зникнення.
Ось, виявляється, про що я насправді подумав років зо три тому, коли помітив тінь від листка, яку той відкидає та бачить один-єдиний раз за ціле життя; ось про що, виявляється, я міркував щороку, вдивляючись в жовті заметілі падолистів, прислухаючись до ледве чутного торох… торох… торох… – так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю; ось воно все про що.
…встигнути кинути тінь.
вересень 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805436
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2018
Деякий письменний китобій вигукнув слідом за Соломоном: «Все марнота» – а тоді додав: «ВСЕ»* – саме так, великими літерами, наче оголосив остаточний вирок і цьому світу, і поневірянням людського духу в ньому. А світ – о, марното марнот! – не забарився з помстою: «Ну, як ВСЕ, то нехай вже ВСЕ!»: і роман письменного китобоя з тим вироком, і сам китобій опинилися в забутті, непам’ятті, безвісті… – надовго, проте не назавжди; втім, хтозна, як довго триває будь-яке «назавжди» в цьому світі, який весь – ВЕСЬ – марнота?
Це було би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю, дешевим піаром, цинічною зневагою до авторитетів etc., але це – моє переконання: є дещо в світі, що немарнота. Це дещо може час від часу зникати, наче вітрило судна, що віддаляється, але то відбувається не через його нікчемність. Як зникнення вітрил за обрієм пояснюється формою земної кулі, а не чеснотами корабля, що несе ті вітрила, так і немарні речі опиняються в полі зору, коли зір їх шукає; а озброєний – а радше, обеззброєний Соломоном, зір їх – не бачить, вухо – не чує, пам’ять – не нагадує. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю…
Отже, колись давно, колись дуже-дуже давно один французький король на ім’я Вільгельм зібрав чимале військо та окупував острови, відомі як Британські. Згодом корона, що поєднувала континент і острови, розділилася навпіл, а між французами та британцями залягла тривала ворожнеча. Вона варіювалася від взаємної зневаги, кпин і фобій аж до кривавих війн, яким не могла завадити (або й сприяла) доволі широка та мінлива протока між ними.
В епоху наполеонівських війн (1796-1815) французи та англійці поводилися традиційно та безжально нищили одне одного на суші та на морі. Для морських баталій обидві нації будували величезні кораблі; і 1800 року Франція спустила на воду 74-гарматний красень Duguay-Trouin, якому судилося взяти участь у вирішальній Трафальгарській битві 1805 року, переможній для Британії та вкрай нищівній для Франції. Duguay-Trouin – один з небагатьох французьких вітрильників, що ту битву пережив, та лише для того, аби за місяць знову битися з англійцями, втратити всі три щогли, капітана та мало не всю команду вбитими й опинитися в полоні. Англійці відремонтували корабель, дали йому нове ім’я – Implacable, тобто «Невблаганний», та записали до королівських ВМС, у складі яких корабель аж до 1842 року щасливо бився з флотами усіх держав, з якими ворогували британська корона, в тому числі – з флотом своєї колишньої батьківщини. У лютому 1842 року «Невблаганного» визнали непридатним для служби та поставили в док в Давенпорті, де він і простояв аж до 1855 року, коли його знов почали використовувати, тепер як навчальний корабель, яким він і служив аж до початку наступного, XX століття.
1905 року виповнилося 100 років перемозі у Трафальгарській битві; святкування сколихнуло патріотичні почуття нації та її інтерес до історії – це був той самий випадок, коли зір загострюється та починає розрізняти немарноту в світі, який весь – марнота. Ясна річ, що ветеранів Трафальгару до 1905 року не лишилося живих жодного – якщо не рахувати кораблі, а рахувати їх вистачило би пальців однієї руки. Досі був живий англійський флагман Victory: саме на його щоглах майорів заклик England expects that every man will do his duty, «Англія очікує від кожного виконання його обов’язку»; саме з його палуби адмірал Нельсон віддавав переможні накази; саме на його палубі він зазнав смертельного поранення; і саме адмірал Нельсон донині пильнує британську столицю своїм єдиним оком з верхівки колони, що височіє посеред Лондону. Victory до того часу практично зогнив і тримався на плаву дивом; та британці схаменулися й заходилися рятувати його, і корабель дожив аж до XXI століття та досі – живий.
І про «Невблаганного» згадали, але дещо пізніше: адже це також був учасник Трафальгарської битви, неабиякий трофей, доказ британської морської звитяги, до того ж красень: французи навіть військові судна, приречені на жорстоке знищення, оздоблювали бездоганно. Пізніше – але не запізно: і впродовж 10-х і 20-х років ХХ століття британські королі та королеви, Адміралтейство, філантропи та широкий загал докладали щоденних і дуже вартісних зусиль до порятунку корабля, завдяки чому він, власне, і зберігся, інакше б ця прекрасна дерев’яна конструкція, що понад 100 років пробула на воді, вже давно б спочила на дні.
Та у 30-і роки інтерес до корабля поволі згасав, а з початком Другої світової згас остаточно: британці забули і про цей корабель, і про багато чого іншого – адже на кін тоді поставили виживання країни та, можливо, цілого світу. Вітрильник скнів без уваги в бухті Фалмута аж до 1949 року, коли з’ясувалося, що 150-річному, другому за віком британському вітрильнику необхідна вже не реставрація, а термінова реанімація, ціна питання – 200 тисяч фунтів (нині це понад 6 млн.). Але переможна Британія вийшла з війни вкрай злиденною – ні в корони, ні в приватних осіб не знайшлося таких грошей, та й публіка якось збайдужіла до музейних справ. «Невблаганного» запропонували французам: мовляв, це ж ваше судно, рятуйте свою реліквію, але переможна Франція також бідувала. І повоєнні злидні двох переможних націй прирекли корабель на смерть: 2 грудня 1949 року вітрильник підірвали та затопили; все, що від нього лишилося – носова фігура та кормовий балкон, які нині прикрашають музеї. Корабель пішов на дно під прапорами обох країн, Великої Британії та Франції, що ворогували від часів Вільгельма Завойовника, – хіба не чудовий символ для найглибших роздумів про марноту і немарноту?
І нація справді сколихнулася такими думками; нація згадала власну історію та свій другий найстаріший вітрильник; нація збагнула, що всі найтяжчі роки, з 1939 до 1945, на його щоглах майорів заклик адмірала Нельсона: England expects that every man will do his duty. І нація обурилася долею «Невблаганного», та цього разу запізно; але те обурення, те раптове та потужне загострення відчуття, що не всі в світі – марнота, врятувало дещо інше. На тій хвилі корона, Адміралтейство, філантропи та широкий загал об’єднали зусилля та врятували інший славетний корабель, перший кліпер серед перших, Cutty Sark, а що ще немарне тоді врятували – також є підстави поміркувати…
Звісно, першість – марнота; сказано, що перші можуть бути останніми, а останні першими. Та людство має незбагненну та неабияку шанобу до всіх перших – і додам, також до всіх останніх, через згадану мінливість долі. Cutty Sark, врятована через загибель Implacable, (мало не) остання з родини чайних кліперів, була вищим досягненням вітрильного розвитку, уособленням всіх парусних чеснот, яке й вичерпало до краю їхній потенціал, за чим і настала смерть флоту вітрильного та почалася нова ера судноплавства.
Що ж тоді немарнота? Чи всі ті рештки суден, уламки та кістяки зниклих цивілізацій, розкидані по музеях, – чи це вона? Відповідь на таке питання була би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю etc., але це – моє переконання. Немарнота – це… ні, спершу дещо розповім. 1858 року в Йорку народився Генрі Скотт Тук, художник-імпресіоніст. Вся його творчість мала дві теми; перша – море, кораблі, моряки, хвилі, одним словом, мариністика, друга – оголена чоловіча натура. Обидві теми Тук розкривав майстерно, хоча друга на ті часи коштувала йому скандальної слави. Отже, 1925 року безнадійно хворий і дещо забутий публікою Тук намалював занедбаного та майже забутого англійцями «Невблаганного» в гавані Фалмута – а далі виникає (або можна вигадати) певний збіг доль художника та його натури. 1929 року Тук помер, і про нього забули аж до 70-х років, коли його слава відродилася, як відродилася слава «Невблаганного» після його знищення. А той малюнок Тука 1925 року нині вважається іконічним образом міста Фалмут, його мистецьким символом; на тому малюнку «Невблаганний» і досі існує, як досі існують усі намальовані Туком кораблі, усі його чоловічі моделі, що не повернулися з Першої світової, як досі живе сам Тук у своїх творах…
Звісно, і будь-які твори – марнота; час знищить їх так само, як нищить і марнує все. Але творчість як така не зазнає впливів часу; сам потяг до творчості незнищенний і, мабуть, первинний: всі боги, яких уявляло або вигадувало людство, були творцями; вони створювали цей світ, через акт і процес творчості проявляючи себе та свою сутність: ніщо (або бозна-що) перетворювати на дещо. Отже, творчість – зовнішня до світу, не належить до нього, а він – залежить від неї, через неї – здійснився та існує. Отже, творчість – (чи не єдина) немарнота світу, який весь марнота, ВЕСЬ. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, кроткозорістю, однобокістю…
2018
*Герман Мелвіл, «Мобі Дік», Глава XCVI «Салотопка»
Малюнок: Henry Scott Tuke, The Implacable at Falmouth
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804674
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2018
Раз на рік - а якщо чесно, то вдруге за ціле життя - отже, раз на рік вибираюся у неймовірно мальовничу місцевість, що зветься Карпати. Спершу мружу очі, наче кажан на сонці: короткозорість і куряча сліпота, нав'язані міською тіснявою, не здатні сприймати необмежений простір. Далі очі потроху звикають, і погляд несміливо тягнеться туди, де ще вчора - а якщо чесно, то мало не ціле життя - отже, де вчора стовбичили, бовваніли, майоріли, нависали, стирчали, стриміли та в інший спосіб неоковирно позначали межі буття цегляні, бетонні, дерев'яні, залізні та ще бозна які стіни. І за цим накочує хвиля радості: тих меж немає, стіни впали, а світ не розвалився, а світ - постав! О, новий дивний світе! - шкаралупка міста, яку й вважав світом, пробита радісним поглядом, як дзьобом новонародженого птаха, який ще навіть несхожий на птаха, але напевно і незабаром випнеться з кубельця, стане на крило та вільно ширятиме у найвищих, найблакитніших, найнезайманіших висях і далях... - вже, вже летить!
Той політ п'янкий, і той погляд хмільний, і ті думки сп'янілі – а якщо чесно, то всього лише одна думка на нетверезих ніжках. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік: захоплюватися світом. Побачити, відчути, сприйняти, всотати цей світ, всю його велич і красу, розлогість і неосяжність, розмаїття і багатство, незліченність форм і несхибність гармоній - і відчути піднесення та захват, сповнитися ними так, аби нічого іншого не вмістити, аби все навколо і ти весь - одне-єдине, з'єднане в ціле неподільністю світу та захоплення ним. Здійснюється, здійснилося призначення! Я - світ, я - захват, ми - одне! – ось за чим йде наступна, вже друга хвиля радості, білопінява, крутолоба, що котиться неспинно і росте у власному русі!
Ще мить - а якщо чесно, то не одна, а багато митей - отже, ще мить, і вже та думка відкинута. Захват ще ніби є, але сумніви, але скепсис, але зневіра цілковита у щойно здобутому та ось майже вже втраченому призначенні. Десь всередині, де щойно затісно було, несподівано розчахнулися дірки, пустки, порожнини. Що це, що? Поверніть мені повноту, поверніть мені здобуту єдність зі світом... Ні! – але там, де мала би розлитися пласка, сумовита, гірководна та каламутна хвиля втрати, там котиться нова – вже третя! – хвиля радості, точнісінько так, як за піднесенням і захватом до людини часом приходить натхнення. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік в такому світі: захопитися світом, аби надихнутися ним – та славити його, оспівувати, виголошувати йому осанну, вихваляти, знаходити слова, які – о, безпорадний звук, о, слабосилий символ! - і вмістять, і відтворять, і наче вдруге створять цей світ!..
Та чи не стояв цей світ отут - на, між та понад верхівками гір, по росистих полонинах і звивистих долинах, по скелястих ущелинах і смерекових хащах, і далі, онде там, куди сягає зір, і далі, онде там, куди зір не сягає, але думка лине, - чи не стояв цей світ завжди, сам по собі, сам в собі, сам собі? Нащо йому моя осанна? Я йому не потрібен; хтозна, чи не існує він тільки як моя фантазія, як думка про нього - сама по собі, сама в собі, сама собі? Чи ж не дурень той, хто знаходить власне призначення та покликання в оспівуванні власної мари? А чи ж не живуть отам – і отам, і деінде, і скрізь – інші люди, які бачать такий самий світ, можливо, плекають такі самі або навіть прозоріші та яскравіші думки та багатші почуття, а цю щойно здобуту мною нішу вже опанували цілком. Йди собі, неборако, розкажи про цей світ тому, хто його не бачив…
І як завжди – а якщо чесно, то вперше – отже, як завжди спало мені на думку, чому стільки точиться розмов про натхнення. Воно має джерела, з яких виходить з несподіваними дарами такого ґатунку, що інакше їх ніяк здобути, а про джерела – ніяк здогадатися. Саме тому не варто натхнення марнувати, а будь-кому – про його джерела розповідати: ефект зіпсується.
І вже не світ, такий прекрасний і до моїх роздумів цілком не дотичний, і вже не Карпати, чиєю красою можна милуватися кільканадцять життів, кожне в тисячу років, і все одно замало, - вже постали мені власні мої творіння, над якими я колись безнадійно застряг, а тепер, здається, отримав несподівані та влучні відповіді на всі мої питання, навіть і ті, які ще не бентежили… Четверта хвиля! О, радість…
...тепер мені аби знаходити слова, які – о, немічний звук, о, знецінений символ! – інколи здатні і вмістити, і відтворити, і створити цей світ або який інший...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803747
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018
Першою жертвою будь-якої війни завжди є правда. А брехня і веде до війни, і супроводжує її, а потім височіє обеліском над могилами вбитих і самої правди про війну. Остання - чи не єдина жертва, здатна воскреснути, повернутися з того світу та заговорити - і бути знов і знов атакованою на смерть апологетами брехні про чергову війну.
Рівно 104 роки тому, 6 серпня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Російській імперії (а в перші дні серпня це вже встигли зробити одне одному Німеччина, Франція, Велика Британія та Бельгія). Вперше людство вступило у війну нової ери - ери електрики та пари, автоматичної зброї, бойових отруйних речовин, танків, надпотужних гармат, підводних човнів, титанічних лінкорів і авіації. Поле битви з буквального "поля" перетворилося на "театр бойових дій", охопило всі стихії - символом смерті, яка чатувала на людину в Першій світовій, може слугувати трипромінева зірка "Мерседес": на суші, в повітрі, на воді - всюди смерть.
На початку війни німці атакували фортецю в бельгійському Л'єжі - і взяли її, куди там фортечним середньовічним мурам проти круповських гармат. Але в першу добу облоги був такий епізод: німецька піхота атакувала фортецю, а бельгійські кулеметники відбивали ті атаки. Обидві безпосередні сторони бою, конкретні піхотинці та кулеметники, і гадки не мали про те, як протистоять одне одному кулемети та щільний, смертельно застарілий піхотний бойовий порядок. Бельгійцям доводилося виходити з фортеці, аби відтягнути трупи німців - вони громадилися перед амбразурами так високо, що кулемети не могли вести вогонь. А німцям доводилося прокладати собі ходи, типу траншей, у горах із тіл мертвих товарищів. Німці таки взяли ту фортецю, та шок, пережитий всіма учасниками того та, мабуть, всіх наступних боїв Першої світової, лишився з ними назавжди та - назавжди - зламав їхні дух і віру.
Але пропаганді не потрібні такі історії - навпаки, бойовий дух треба підносити, а правда про війну дух не підносить, вона його - ніщить. І пропаганда усіх сторін війни запрацювала, та запрацювала так, що 1928 року британський лорд Понсобі видав книжку "Брехня під час війни"; почитати ті 10 принципів - і зрозуміти все про правду, півправду, брехню, пропаганду, репортажі, аналітику, ток-шоу та решту продукції ЗМІ про будь-яку минулу, сучасну або майбутню війну та події навколо неї.
Отже, 6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії; до цього часу армії двох країн довго стояли обабіч спільного кордону, офіцери їздили в гості до сусідів, пиячили разом, розважалися кінними атракціонами, що їх влаштовували казаки, про це читайте, наприклад, у Йозефа Рота в "Марші Радецького". А вже 6 серпня вчорашні приятелі зроблені та зробилися смертельними ворогами; ось-ось донські казаки атакують австрійців, яких вчора розважали, рубатимуть їм голови навпіл, колотимуть піками, наражитимуться на їхні багнети та кулі та падатимуть мертві - і потому ще довго криваві хлопчики стоятимуть в очах солдатів, аж допоки щоденне, щогодинне вбивство людей в іншій формі не зруйнує їхні душі, і почнеться безкінечна виснажлива безглузда війна мертвих - проти мертвих. Про це - у Шолохова, в "Тихому Доні", докладно, спокійно та через те - вельми страшно.
Але ж пропаганді не потрібні такі історії - їх розповідатиме правда опісля, коли (якщо) видереться з могили, куди її вклала брехня. Отже, вже 12 серпня російські ЗМІ створили першого героя війни - і ще багато місяців потому оспівували його "подвиг". Почитати ті реляції - і все про феномен 28 панфіловців та решту подібних казусів стає зрозумілим, як і після книжки лорда Понсобі.
12 серпня 1914 року в Східній Прусії казачій роз'їзд, 4 кіннотника, старший - Козьма Крючков, стикнувся з німецькою кіннотою, всього - 27 солдатів і офіцерів. Казаки розпочали бій та знищили майже всіх німців. Крючков нібито вбив 11 ворожих улан, за що отримав перший в історії Георгіївський хрест. Всі газети Російської імперії оспівували його героїчний вчинок, виходили чисельні брошюри, скрізь продавали фото героя - втім, опис того бою в ЗМІ у мене особисто викликає потужний сумнів, а на тлі повідомлень про сутички між казаками, австрійцями, німцями та угорцями, хоч у художній, хоч у історичній літературі - нездоланне бажання вигукнути "не вірю".
Для цього не треба ані упереджень, ані русофобії, ані бодай чогось подібного; у сучасному краєзнавчому віснику "Донской временник" детально розібрані всі повідомлення про той бій, а надто - власні розповіді Крючкова. З усього видно, що німців було не 27, а 15-17, обставини та перебіг бою сфальшовані, а втрати німців істотно перебільшені. Та й сам Крючков іншими подвигами потім не відзначився, хоча й воював аж до 1919 року, доки не загинув у бою з більшовиками.
Але пропаганді правда не цікава - навіть якщо йдеться про ворожий подвиг: його треба або замовчати, аби перекрутити. За лінією фронту, в Німеччині та Австро-Угорщині газетярі не мовчали про Крючкова: навпаки, вони радо вхопилися за той бій, аби змалювати монстра, звіра, чудовисько, ворога культури та цивілізації, з яким б'ється сама Європа - все, як пізніше сформулює британський лорд: максимально оперативно поширювати відомості про жорстокості, вчинені супротивником, роз'яснюючи, що саме йому притаманні такі вчинки.
І роздмухали, і спрацювало: стверджується, що після тієї сутички - а радше після повідомлень у ЗМІ про неї - німці вже не брали казаків у полон, вбивали на місці. Тому статистику про вбитих і полонених казаків можна тлумачити не тільки як доказ їхньої звитяги та стійкості, а як доведення ефективності німецької пропаганди: вбито 3444 казака, пропало без вісті - 2453, полонених - 132.
...Мій прадід Яків Архипович Ревенко був інвалідом Першої світової. Отримав важке поранення, дивом і надзвичайними зусиллями матері та дружини вижив і зберіг поранену ногу, але життя його потому, здається, весь час рухалося під укіс. Це вартує окремої розповіді, до якої я поки ніяк не наважуся взятися, але візьмуся обов'язково. І на спогад про Якова, і на відродження правди про ту війну, нехай і правди всього лише одного солдата, однієї людини, олександрівського рибалки, мого прадіда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801998
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2018
3 серпня 1492 року Христофор Колумб рушив у Першу подорож до Америки.
Щоразу, коли про це йдеться, відчуваю деяку непевність. Навіть не деяку: аж занадто багато різночитань, тлумачень, загадок, спростувань і втрачених відомостей (мовчу про моє невігластво). Христофор чи Крістобаль; «Санта Марія», «Галлєго» або «Ла Капітана»; «Нінья» чи «Санта Клара»... - і це все дрібнички в контексті глобального питання: чи справді Христофор-Кристобаль Колумбус-Колон відкрив Америку? Попри той простір, який 500 років часу, тисячі миль відстані та загибель документів і свідчень лишили дослідникам, неспростовним залишається той факт, що саме подорожі Колумба поклали початок сталим контактам Старого світу з Новим – контактам, які тривають донині.
Та сьогодні - про один вельми специфічний аспект. Перша подорож Колумба - це був стрибок у ніщо, мандрівка у безвість, спростування хибних гіпотез, смертельний ризик, неабияка пригода. Ясна річ, що розповіді про це - хай історичні, хай художні - мимохіть збуджують фантазію, розбурхують мрії, налаштовують на романтично-героічний лад. Авжеж - то була епічна подорож, гідна Одісея, варта слова Гомера!
Але все це враження, так би мовити, публіки, яка взагалі нікуди не рухалася з твердої землі; а мене понад усе зацікавили враження очевидця, а надто - самого Колумба. Ось, уявляю, ось він стоїть на містку «Галісійки» (або «Санта Марії») і спостерігає, як «Нінья», що справді «Санта-Клара», випереджає... як її в біса... ну, той фарбований човен! – «Пінта» буквально означає "фарбована", а точне ім'я судна нібито втрачене. Але головне першоджерело зникло: судновий журнал першої подорожі до Америки, який власноруч вів адмірал, не зберігся. Про його зміст ми знаємо лише за конспектами та переказами тих, хто бачив той журнал на власні очі та навіть дещо з нього переписав (еге ж, літера за літерою, гусячим пером, - хоча корпорація «Ксерокс» виникне саме на американському, відкритому Колумбом ґрунті, але лишень трохи згодом і вже тоді, коли Колумбові нотатки зникли безнадійно).
Ось він, історичний запис від 3 серпня 1492 року. Жодного патосу, піднесення, гіпотез, побоювань, нічого подібного до пригодницьких романів, одисей та блокбастерів - все коротко, по суті, в стислій штурманській манері: що бачимо, пишемо, чого не бачимо, не пишемо. Тим потужніший контраст між незворушністю цих кількох рядків і масштабами змін, яка та подорож принесла світові, його Старій, а надто - його Новій частині. Ось той запис за англійським виданням до 400-ої річниці Першої подорожі Колумба:
П'ятниця, 3 серпня
Ми відпливли в п'ятницю, 3 серпня, року 1492-го, від банки Сальтес*, о 8-ій годині (вечора)*, та йшли під сильним бризом аж до заходу сонця курсом на Південь 60 миль*, або 15 ліг*; потім взяли чотири румби на Захід (SW) і ще два румби на Захід (WSW), тобто курсом на Канарські острови.
Ось і все, що 500 років тому власною рукою записав Колумб про одну з найграндіознійших подорожей людства - подорож, що триває дотепер.
...Якщо не здолає мене якась хвороба або щось гірше, на кшталт нападу неробства, я й надалі повідомлятиму про перебіг Першої подорожі Колумба за доступною версією його суднового журналу, аж до повернення навесні 1493 року туди, звідки та подорож і почалася, - повз банку Сальтес до Палос-де-ла-Фронтера. Нащо? - нехай на мить, нехай ледь помітно – але спробуємо відчути себе на борту Колумбового флагмана. Агов, приплив починається! Свистати всіх нагору!
Примітки:
Сальтес - банка (мілина), невеличкий острів, до ХІІ століття навіть заселений людьми, утворений муловими наносами в гирлі річки Од’єль, поблизу її впадіння до Атлантичного окенау. Сальтес знаходиться навпроти містечка Палос-де-ла-Фронтера, комуна Уельва, провінція Андалусія, Іспанія; це місто є відправним пунктом Першої подорожі Колумба.
60 миль або 15 ліг - сверджується, що Колумб вимірював відстань в італійських милях, які є коротшими за іспанські. Дискусія істориків щодо фактичної довжини Колумбових милі та ліги досі триває, але є ґрунтовні підстави стверджувати, що та ліга дорівнювала 2,67 морських милі, тобто до зміни курсу флот подолав 74 кілометри відкритим океаном.
О 8-ій годині (вечора) – справді, чому б не вийтив море на світанку? Можна припустити, що адмірал наказав відхід з настанням припливу, коли рівень води в річці був найвищим, і завантажений припасами флот міг безпечно вийти з порту у відкритий океан повз мілини та банки естуарію Од’єлі. Втім, достатньо джерел стверджують, що Колумбова "8-а година" - то ранок.
Малюночок: кораблі Колумба, нібито ним власноруч намальовані на мапі острова Еспанйола
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2018
Пригадую, як легко у шкільні часи було висловлюватися про будь-який літературний твір, який був у програмі, а надто - якого там не було. Більшість однолітків мої бридні та випадкові озаріння обходила десятою дорогою; а вчителів доля мені дала правильних: вони спонукали до роздумів та уникали оцінок (втім, свою "п'ятірочку" з літератури я завжди мав).
Та часи тоді були специфічні; найліпший вчитель не міг оминути ані питання "що хотів сказати автор?", ані правильну, ідеологічно вивірену на нього відповідь. А учні здебільшого слухняно занотовували ту відповідь - слухняно або прагматично: треба ж складати іспити, а без правильної відповіді - ніяк. Відчуваєте, який потужний і небезпечний інструмент школа? - це перший щабель "системи", що привчає давати на питання ПЕВНІ відповіді. Саме тому про школу кажуть, що вона постійно балансує між казармою та сектою; саме тому становище і рівень школи в суспільстві визначає його долю, ніяк не менше, - але нині не про це.
Нині - про книжку, що починається словами: "Звіть мене Ізмаїлом", адже сьогодні - день народження її автора Германа Мелвіла, його без року 200-річний ювілей. О Господи, як же легко, з якими зухвалими оцінками колись я просторікував про "Мобі Діка", "Гаргантюа і Пантагрюеля", "Дон Кіхота", "Тіля Уленшпігеля", "Анну Кареніну" та решту великих романів! - А нині, через 30 років після закінчення школи, я вважаю за краще про ті книжки мовчати. Мовчати принаймні до того часу, доки не вляжуться думки, по-новому розбурханні перечитуванням бездумно спожитого в дитинстві: якщо тоді великі книжки вражали уяву, нині вони діють, як вибухівка, закладена в мозок.
"Мобі Дік" - один з найпотужніших зарядів, що коли-небудь вибухав у моїй голові. На жаль, радянська звичка робити щось "до дати" штовхнула мене висловитися ще до того, як уламки та курява остаточно всядуться, а я зможу хизуватися таким-сяким розумінням роману... Ну, нема на то ради! - згадаю шкільні часи, коли вчителька помічала мою руку, встромлену в стелю, і мене, що аж підскакував за партою, і схилені голови та сховані очі решти учнів, а тоді приречено зітхала та кивала: Кажи вже, Нетерпляченко, кажи...
Назавжди пересохне в роті тому, хто намагатиметься сказати про Мелвілів роман усе, - під фабулою та сюжетом автор дбайливо наскладав стільки думок, що годі порахувати та розтлумачити їх всі, а як ще й сполучати роман і життя автора - і поготів. Та головне - кит: найбільша тварина землі та моря, кит є незбагненним - ніколи його не побачити цілого, всього разом, як не намагайся, а бачитимеш щось, якусь його частину або сторону, живий він чи мертвий - ні, не осягнути Левіафана! Саме тому роман, який власне починається короткою, просто видатною за краткістю та необорно чарівною фразою - Звіть мене Ізмаїлом - саме тому роман відкривається збіркою цитат і визначень; попри безглуздість деяких, попри громоподібні натяки на значення літери H у слові whale (нібито на YAHWEH натяк, Яхве) - всі ті цитати, як на мене, підкреслюють саме це: незбагненність кита.
Та 600 сторінок щільного, багатого, барочно щедрого тексту про тварину, хай і найбільшу на Землі, - це маячня. Отже, коли незбагненність кита є очевидною, такою ж очевидною, яким неочевидним є сам Левіафан, постає набагато важливіше питання: що є Мелвілів кит? Чи він взагалі - існує?
Ясна річ, не могла виникнути в такій прагматичній країні як США ціла індустрія навколо чогось, що взагалі не існує; спермацетові свічки, китовий жир, вус, шкіра, м'ясо, сотні китобійних суден, тисячі моряків - все це реальне, справжнє, як і величні, незчисленні, а нині мало не до ноги, тобто до плавця винищені ссавці. Але Мелвілів кит - ой, щось із ним дуже не просто.
Як на мене, капітан Ахав переслідував кита, як раніше греки домагалися Трої, а пізніше Бендер шукав 12 стільців мадам Петухової або мільйон Корейка. Ба більше: здається, сам Мелвіл ціле життя переслідував щось - назвем це китом - що кінець кінцем вислизнуло з його рук, не далося, зникло в темряві, лишивши на поверхні ще одного сироту. Женешся за тим китом, бачиш фонтан, який він викидає аж до неба, а тоді голову, а ще бік, величезний хвіст, майже всього бачиш, коли він вистрибує з води, аби розбити на друзки твій вельбот, - та ніколи цілого кита, а вже вполювати його цілого, витягнути на берег і випатрати, спожити, засвоїти - ні, не до снаги.
Не може це бути морським ссавцем, не може, адже тих людина успішно впольовує, навіть якщо деякі з них виявляються такими потужними та хитрими, як легендарний Моча Дік, здатний потопляти кітобійні судна.
"Мобі Дік" - роман-таємниця; якщо згадати, що гучна письменницька слава Мелвіла згасла з цим романом, що цей роман, можливо, надихало чи то протиприродне, чи то протизаконне кохання, що те кохання розбило життя Мелвіла та всієї його родини... - біографія письменника на диво нагадує мені полювання на Мобі Діка, полювання, успіх в якому - власне, сам великий роман! - виявився для мисливця марою, неуспіхом, провалом. Дарма, що тепер це навпаки, дарма! - у Главі Х Ізмаїл виважено висловлюється: ми, смертні, лише тоді можемо бути істинними філософами, коли свідомо цього не прагнемо. Отак і кита свого можна вполювати лишень тоді, коли свідомо цього не робити.
Саме життя або його сенс; доля; весь цей світ і весь той світ; істина; Бог... - що завгодно може ховатися за цим символом, велич якого вражає, а сенс лишається невловимим. Будь-яка смертна велич є хворобою, стверджує Ізмаїл; а переслідування, намагання вхопити смертною рукою істинну, несмертну, або й смертну велич - чи не хвороба?..
Мабуть, перелік запитань, які збуджує в дозвільній голові ця книга, буде довшим за неї; та малий Нетерпляченко вже встромив у стелю правицю та аж підскакує на лаві, вчителька приречено киває, і школяр вигукує десь і колись почуте, одну-єдину відповідь на той безкінечний перелік: Світ ловив мене, та не спіймав!
...Світ забув про Мелвіла мало не одразу після виходу "Мобі Діка", 1851 року; а невдовзі почалася Громадянська війна, від якої Америка досі не оговталася - і останні 30 років життя Мелвіла про його письменницьку - колись таку гучну! - славу вже не пам'ятав ніхто. Та роману, на відміну від Мелвіла, судилося друге народження - врешті-решт, він посів гідне місце на золотих полицях, в літературних канонах і шкільних хрестоматіях. Проте таємницею він лишається донині - і як твір, і як судина, в якій ховається, наче кит в глибині, чи то життя з його сенсом, чи то доля, чи то весь цей і весь той світ, чи... - і це відчувається. Нещодавно виловив "Кита" зі своєї Бібліотеки всесвітньої літератури - відчув, що на часі перечитати; а в книжці - нерозрізані сторінки. Зізнаюся, що жодна з десятків непрочитаних, навіть не розрізаних колишнім власником Всемірки книжок не збуджувала в мені такого трепету. Є, є в цьому романі щось пророче, як в імені Ізмаїл; він, здається, визначив долю автора, можливо, пророкує й нам - нашу долю: а хто пророцтво почує - той, можливо, іншу долю обере, хоча...
...Таки щось дуже не просто з тим "Китом"!
Світлина: Герман Мелвіл роботи Joseph Oriel Eaton, 1870
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801564
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018
Літо одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року видалося страшним. Ні, мабуть і напевно, найстрашнішим літом у цілому житті Андрія. Дарма, що повний рахунок того життя ледве досяг позначки «6» – і не десятиліть, а років, дарма! – Тому що такий щирий, всеосяжний і непоборний страх через таку незначну, навіть дріб’язкову, навіть нікчемну підставу може відчувати тільки людина молода, навіть юна, а ще краще – мала, з незначним життєвим досвідом, вразливою душею та багатою уявою, що не цурається будь-чого неможливого, а хоч і потойбічного. І Андрієва уява тим літом нічого такого не цуралася аж так, що Андрієва душа жахалася витворів його уяви, а його шкіра слухняно вкривалася дрібними білявими пухирцями, через які на хлопчачій голові наїжачувалося вигоріле на сонці волосся.
Саме тоді Андріїв життєвий досвід уперше збагатився відчуттям влади, яку над людиною має страшне, а надто – мистецтво: адже те літо – звичайне українське південне дитяче літо, спекотне, безкінечне, сільське, прилиманне – перетворилося на суцільне жахіття, коли одного червневого дня Андрій, відряджений бабусею до курника, замість збирати яйця по кублах, заходився ритися в купі мотлоху в дальньому кутку та видобув звідти книжку. Старезна, подзьобана курями книжка не мала палітурки, початку та кінця, тому автор її довго по тій знахідці лишався невідомим – спершу через відсутність будь-якої згадки про нього на сторінках, а потому – через півсвідоме, півнесвідоме намагання Андрія триматися якнайдалі від усього, з тією книжкою й тим літом пов’язаного. Кінець кінцем, до автора книжки його привела шкільна програма, привела й тицьнула носом просто в рядочки, які тримали його колись у полоні – ані відірватися, ані забути, ані відкараскатися від усього, ними навіяного. А як від тієї книжки тхнуло порохом! – так міцно тхнуло, що Андрій, повернутий шкільною програмою до свого дитячого жаху, знову відчув той гострий, пронизливий запах, йому закрутило в носі, і він чхнув на весь клас, а тоді згадав усе, миттю змалився на кілька років і безпорадно вкрився тим, чим вкривався весь час тим далеким, безкінечним і безкінечно страшним літом – гусячою шкірою вищого ґатунку, як щойно з’ясувалося, самим Едгаром Аланом По визначеним і досягнутим.
Коли й ким та книжка була кинута в купу мотлоху в курнику, що тулився до літньої кухні в заблукалому між степом і Лиманом селі, Андрій не знав і дізнатися не намагався, натомість добре розумів, що спонукало власника позбутися книжки у такий спосіб. Пожадливий читач, закинутий школярською долею на канікули до села, Андрій через свою та дорослих забудькуватість літував без книжок, через що розважався читанням перекидного календаря – чтива довідкового та сухого, навіть скам’янілого, як пряники в сільській крамниці. Здобувши ту книжку, він вже не випускав її з рук, а вона його – з невидимих, проте на диво міцних тенет; невідомий автор невимушено просторікував про такі жахіття, що відтоді село, степ, Лиман, рідна хата й взагалі все та всі, із бабусею та дідусем включно, набули виключно зловісного, навіть моторошного сенсу. Андрій не те щоб розумів, а якось відчував, що світ навколо зовсім не змінився, все в ньому лишилося таким, яким і було, а як щось і змінилося, то це його власний погляд на той світ. А вже той погляд був цілком на совісті невідомого автора! – це ж він напучував хлопчину; через нього літні присмерки сповнювалися сірих півпрозорих істот, що чатували на Андрія; під купою старих, вкритих мохом колод за курником ворушилося дещо, з чим живим краще не стикатися навіть подумки; а вночі в шибки постукували істоти, що тільки прикидалися віттям акацій. Проте одного дня вся ця страхітлива маячня раптом перетворилася на дещо цілком реальне – отоді-то Андрій, якому від моторошної, запаморочливої огиди аж ноги відібрало, збагнув, що книжку не кинули, не загубили і не сховали в курнику; її позбулися при першій нагоді, аби чудовиська та жахіття з її сторінок не пролізали до нашого світу через розбурхану уяву читача або як там вони це роблять...
…День був чудовий, за всіма можливими мірками чудовий. Андрій прокинувся вдосвіта та одразу рушив до Лиману рибалити; прямуючи городом, а потім солонцем, він вдивлявся в сірувато-зеленкувату неосяжну тінь попереду – там дрімав сонний, ще ніким не розбурканий Лиман; Андрієву спину пригрівало сонечко, яке щойно визирнуло понад стріхами, а ноги холодила рясна роса, що вкрила кожну рослину навколо, і живу, і мертву, добірними, найчистішої води діамантами. Андрій вийшов на піщаний берег і помітив, що сірий, крупного зерна пісок також отримав свою частку досвітніх прикрас: його гладенька, запрасована вечірнім бризом поверхня була поплямована маленькими акуратними кратерами – їх залишили краплі роси, які пісок пожадливо випив; а може, вночі Лиманом ходив сонний дощ, ходив – і загубив над берегом трохи з дірявих кишень? – все може буть, а головне – ось що: ніхто сьогодні ще на берег не виходів, Андрій тут – перший гість, і Лиман, за всіма законами гостинності, а ще – за якимось загадковим «на почин», яким бабуся збивала ціну в сонних торговок на базарі в місті, –- так, Лиман щось таки йому винен. І Лиман тих законів не зрадив, а малого рибалку – не розчарував: Андрієва саморобна вудка, крива, з величезними, на сомину пащу гачками щоразу витягала бичків, яких би й дорослий рибалка не соромився: добірні, один в один, з тугими перламутровими черевцями та півпрозорими товстенькими хвостами. Тож коли волосінь обірвалася – а мало не кожна Андрієва риболовля закінчувалася саме так, адже користувався він благенькою ниткою, знайденою в сараї на полиці, – коли та нитка обірвалася, Андрій навіть не засмутився: бідончик вже був по вінця повний рибою; він виловив з води уривок свого знаряддя, підхопив улов і рушив додому, мружачись на сонце та приминаючи босими ногами вже геть суху, але все ще прохолодну траву…
На сніданок бабуся спекла цілий стос коржів – проста їжа, борошно, кисляк і сіль, у два пальці завтовшки, засмажені так, що їхні лискучі від жиру боки нагадували черепашачий панцир; коржі були улюбленим Андрієвим сніданком, яким він ласував би й на обід, й на вечерю, а ще – просто так, пробігаючи повз тиньковану літню кухню під очеретяною стріхою та вхопивши шмат коржа – ні, цілий корж зі стосу! Одразу по сніданку Андрія залучили до роботи на городі: ось тобі три рядочки, рви бур’яни, вправишся – і вільний, роби що хоч; Андрій був зрадів, але швидко засмутився: ті три рядочки, як і сам город, здається, сягали аж Лиману. Та незабаром гаряче степове сонце та одноманітна безкінечна робота, яких обох ніяк було спекатися, довели малого до півсонного, байдужого стану, майже трансу, в якому він цілком непомітно для себе виконав, а потім і на один рядок перевиконав свою денну норму роботи. Збагнув це Андрій тільки по обіді – останні ранкові коржі та юшка з ранкових бичків – миттю скинув з себе городнє заціпеніння та заходився шукати розваг на пообідній час, а часу того було досхочу, аж до перших зірок, які м’яко спалахували невисоко над Лиманом і були яскравішими за єдиний на їхній вулиці ліхтар, який освітлював, здається, лише власний жерстяний шолом.
Тільки по обіді Андрій вперше за той день згадав про книжку та приховані в ній страхи; попри спеку, що вже сягнула денного апогею, він вкрився гусячою шкірою, а на голові йому заворушилося волосся. Малий раптом відчув вологий, пліснявий холод, що зненацька огорнув його та краєчком торкнувся хлопчачого серця, а ще – нестримний потяг вхопити книжку, забитися з нею в якийсь усамітнений куток і поринути кудись, куди завгодно – у полон Мальстрему, під уламки будинку Ашерів або в незбагненну та невимовно спокусливу таємницю золотого жука. А тоді він згадав, що далі настануть сутінки, а з них полізуть просто йому в голову такі потвори, від яких існує лишень один мученицький порятунок: вкритися з головою найтовстішою, найтеплішою ватяною ковдрою та не заснути, а від спеки та задухи зомліти – і лежати без свідомості аж до ранку, доки сонячне світло не порозгонить тих потвор по належних їм удень місцях…
І Андрій несподівано для себе переміг: вирвався з тенет, якими вже з місяць тримала його книжка, скинув із себе досі ще нову для нього владу страшного над людською уявою та бадьоро почимчикував через город. Давно він не бував на скелях, що височіли ліворуч від села, а там завжди чекало на нього щось цікаве, нове, незнане, та ніколи – лячне, нині саме те, що треба. Андрій перетинав величезний город по діагоналі, мимохідь визначав стиглість культур, що його цікавили найбільше, а тоді дещо відхилився від наміченого курсу, аби глянути на баштан, який лежав край городу, під самісінькими вже солонцем. А на баштані з-під різьбленого, візерунчастого листя вже випиналися круті боки молодих кавунчиків – смугастих, через мініатюрність схожих на іграшки, та чорних, вкритих сивим туманцем, які нагадували чавунні ядра древніх гармат, які Андрій бачив у краєзнавчому музеї, а ще – на барельєфі в середмісті, на своїй улюбленій пішохідній вулиці, яка за місяць на селі разом із рідним містом перетворилася чи то на спогад, чи то на сон… Призупинений цим видінням, Андрій присів на чорну гарячу землю, понад якою плавилося, переливалося та майоріло розігріте повітря; погляд його стрибав від кавунчика до кавунчика, а в голові ворушилася якась невиразна, але спокуслива думка: мабуть, у таких малих плодах не буває кісточок, а бабуся і дідусь напевно не помітять зникнення одного або двох або трьох кавунців…
А вже наступної миті Андріїв погляд був прикутий до чогось, що спершу здалося йому уламком сіруватої товстої гілки; придивився – і голову його полишили всі думки про кавуни, кісточки, барельєфи та скелі, взагалі будь-які думки. Сонце, ладне за хвилину розтопити найтовстішу кригу, виявилося безсилим: Андрія огорнула знайома прохолода – затхла, цвіла, трохи болотяна, наче повітря з погрібника; вона долинула сюди та накрила малого з головою; шкірою від голови до п’ят промайнув мороз, і вона вкрилася такими пухирцями, які ще ніколи не бігали нею: Андрієві через те аж боляче зробилося. Все, про що безвісний автор книжки встиг розповісти, а також все, що малеча уява до того доточила, – все те тепер стовбичило просто за спиною в хлопця, будь-якої миті готове вхопити його та тицьнути носом у його страхи. А страхи були ось – цілком реальні, просто неба, просто перед Андрієвими очима, в які тепер пильно вдивлялися своїми – чорними, лискучими, незворушними, по два ока обабіч гострого рогу посеред лоба істоти, і ще одне – над тим рогом, що стирчав у бік Андрія. Її тіло – рябе, сіро-чорне, з десятка округлих товстеньких частин складене – було доволі коротким і позбавленим будь-яких кінцівок; істота не мала ніг або лап, та Андрій був абсолютно певен, що такі дрібниці їй взагалі непотрібні: її погляд, смертельно байдужий, мав гіпнотичну силу; він звав, манив до себе, тому жертва сама підходила, аби наштрикнутися на той гострезний довжелезний ріг і бути повільно, дуже-дуже повільно спожитою цією гидотою, шматок за шматком зникнути у бридкому роті, що вів до ще бридкішого черева. Жертва її – приречена; а нині це він, Андрій, є жертвою, хіба ж ні?...
Сполохана або налякана людина, навіть якщо вона сидить на землі, по-турецькому або якось інакше, здатна миттю скочити на прямі ноги та гайнути подалі з пристойною швидкістю; бігти, а особливо тікати можна й навколішки. Але людина, паралізована жахом, бігти не може; така людина безпорадно спостерігає за тим, що її нажахало, і край. Отак тепер і Андрій: він стояв перед невідомою істотою на колінах, спершись руками на чорний гарячий ґрунт, і кусючі мурашки метушилися його пальцями; він дивився в лискучі байдужі очі та повною мірою відчував своє становище безпорадної, вже впольованої жертви безжального мисливця. Невідворотність кінця була незаперечною – такою незаперечною, що чекати на кінець було несила; затьмарений розум якщо й пропонував щось Андрієві, то якісь нісенітниці. Збрехав клятий оповідач запорохнявілої книжки, видобутої зі сміття та сміттям набитої, збрехав: чудовиську не має жодної потреби виростати з сім… десяти.. чотирьох… гарматний корабель та відрощувати багатофутові – а що той фут? – ікла, хоботи та кінцівки… ні, розмір монстра не має значення, коли подоба його така – щира відраза, моторошна огида, тотальна чужинність людині та цілковита байдужість і до власної жахливості, і паралічу, наведеного нею на випадкову жертву, яка за всіма своїми рисами є куди як симпатичнішою за хижака та й загалом – понад усе тепер хоче до мами…
– Андрію, ану геть від тих кавунів, от я тобі зараз дубця! – прогримів понад баштаном бабусин голос, і ним зробилося диво: Андріїв параліч минув, хлопець сіпнувся, зіпнувся на затерплі неслухняні ноги, зробив кілька непевних кроків, а тоді чимдуж побіг – до Лиману, до скель, де ніколи не траплялося нічого подібного щойно баченому та пережитому на городі…
Аж до осені Андрій оминав баштан, а ще довше та ретельніше – будь-яку згадку про невідому істоту. Лише викриття шкільною програмою особи автора знайденої в курнику книжки збудило в ньому такі живі спогади, наче та пригода сталася не кілька років тому, а щойно. В носі йому закрутило від пороху, він голосно чхнув на весь клас, вкрився гусячою шкірою найкращої вичинки та мимоволі повернувся у те страшне літо одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року, найстрашніше літо за ціле його життя.
Безпорадний, як тоді на баштані, Андрій все ж таки був тепер трохи старшим; мліючи від морозу, що гуляв його шкірою, потилицею та хребтом, він міркував про те, як вплинув текст на його дитячу уяву, та чи не була та потвора її породженням. Очі його між тим неуважно бігали рядочками оповідання, запропонованого вчителем; раптом якесь слово струсило та розбудило його точнісінько так, як колись – бабусина погроза дубцем, яка вивільнила його з обіймів паралізуючого жаху та врятувала від бридкої потвори, реальна вона чи уявна. «Сімдесятичотирьохгарматнийкорабель» – одним духом прочитав Андрій і погнав сторінками – далі, далі, далі! – адже таємниця прикрашеного людським черепом монстра лишилася на відсутніх у книжці сторінках.
…Розчаруванню не було меж; невимовний жах, відчуття біди, що невідворотно насувається, череп на тулубі монстра – все те була ілюзія навколо крихітного метелика. Не може, ніяк не може бути, щоб малий Андрій, який і досі подумки дякував бабусі за те, що не став жертвою чудовиська, насправді весь цей час таки був жертвою – й чого? Жалюгідної дурниці, мари, химери, бридні! Та водночас Андрій відчував необорне зачарування тим, як автор перетворив свою ілюзію, своє просте «здалося» на текст, а той текст нагнав на малого читача нечуваного страху, який переслідував його ціле літо, ба більше – ціле життя. Мистецтво таки має над людиною владу! – а надто страшне, мистецтвом народжене…
Лише через багато років Андрій цілком випадково збагнув, що саме могло трапитися йому на городі тим страшним літом. Він гортав сторінки щедро ілюстрованої енциклопеді, всі томи якої останні двадцять років спочивали в його бібліотеці недоторкані через появу Інтернету; аж раптом його очі зачепилися за слово, а тоді за наступне, а тоді вже не зупинялися, доки не дочитали науковий, сухий, навіть скам’янілий, але на диво влучний опис свого дитячого жахіття – такий влучний, що йому по спині війнуло холодом (ні, ні, ніякої гусячої шкіри!). Примітка до опису відсилала читача до кольорової вкладки номер такий-то; якщо Андрій не помилився, зараз він удруге зустрінеться з тим чудовиськом, своїм наймоторошнішим дитячим страхіттям.
Він не помилився; на фотографіях та малюнках були такі та дуже подібні монстри – вгодовані, з товстеньких відділів зліплені тіла, байдужі очі, зловісний вигляд, гострі роги, але загалом – ніщо, гусінь, в певному сенсі, метелик; наступив – і гаплик чудовиську. А роги, от лихо, позначали задній кінець тіла «монстра», отже, і очі були не очі, а просто – маскування від хижаків, камуфляж...
Андрій дивився на малюнки та прислухався до себе: ні, зараз він не відчував нічого, ніякого страху, навіть слабенької огиди; але десь глибоко, на найглибшому, найпотаємнішому споді його пам’яті й досі жило все: і шестирічний хлопчик, який видобув з купи сміття невідому книжку; і навіяні тією книжкою жахіття; і чудовисько на баштані; і його власне переживання, нетривале буття в ролі безпорадної приреченої жертви незбагненного монстра. Ні, ніщо пережите нами нікуди не зникає; все лишається з нами, а надто – наші дитячі страхи: як не стане сили або бажання тримати їх там, де належить, на споді пам’яті, ніщо їх не втримає, ніщо їм не завадить, ніщо від них не захистить. Увірвуться із далекого одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого, просто в тут-і-зараз увірвуться, де б не був, знайдуть і: Агов, малий, ми тут!.. – і хтозна, що із дорослим життям можуть утнути наші дитячі страхи, від яких малеча ховалася під ватяну ковдру та в сон-запаморочення, а от куди від них ховатиметься дорослий?..
Андрій закрив книжку, відніс її на місце та заходився у справах; день непомітно добіг кінця, засутеніло, звідкісь навалився сон, Андрій і незчувся, як той підхопив його на м’які широченні крила та поніс уздовж Лиману, понад яким вже мерехтіли зорі, що були яскравіші за єдиний ліхтар на їхній вулиці, який тепер, от біда, зовсім не горів. А тоді хтось тихо промовив: Нічого, малий, ти зможеш, – і Андрій поринув у міцний сон без сновидінь.
липень 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801195
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.07.2018
Частина 3. ЗОРРО
…Що ближче узлісся, тим щільніший ліс, і це вже навіть не ліс. Суцільна плутанина кущів і витких рослин, зарості кропиви та чистотілу, мурашники, вкриті рухливим покривом комах, зогнилі, оперезані лискучими серпантинами равличих слідів стовбури дерев на землі та на живих деревах, порослих мохом, грибами та омелою, поточених деревоточцями та обплутаних павутинням, на якому погойдуються вгодовані восьминогі господарі. Тут і вдень панують зеленкуваті присмерки – здається, це повітря цвіте, як Дніпро, який о цій липневій порі через буяння вольвоксу – смарагдово-зелений і аж загуслий. Ні, повітря тут аж ніяк не джерельне; воно густе, насичене вологою та запахами – гниле, соковите, квітуче, мертве; дихати важко, волілося б прискорити ходу, онде попереду між дерев – спалахи блакиті, там – кисень, світло, воля! – Але ноги раптом вгрузають в підступний пісок аж по кісточки, а рот і легені марно хапають повітря – тут зябра сталися б в пригоді, пожувати б зараз зяброрості, та ж не ростуть вони на Трухановому, немає їх ані в Дніпрі, ані в Чорториї-Десенці. Точно нема! – не трапиться магічна рослина в такому зловісному, ворожому, майже чаклунському лісі, в якому де-не-де, а досі стирчать бетонні стовпчики, коли з надламаними, а коли з вцілілими табличками, – геодезичні знаки спочилої імперії, а ще – доволі сміття, звичайного, немагічного, сучасного, «твердих побутових відходів»…
Нарешті! – позаду лишився нечарівний, не зачарований, а занапащений недбальством ліс. Засліплені, сп’янілі від чистого, сухого, прозорого повітря, ми з малим зупиняємося на узліссі; очам треба звикнути, легеням – оговтатися, ногам – відпочити. Перед нами – труханівська саванна, неширока долина між лісом, з якого ми вийшли, та лісом, до якого прямуємо. Ото там попереду справжній ліс! – сосновий гай, ельфійський палац з високо піднесеними смарагдовими банями, що спираються на мідні та золоті колони, між якими висить, вирує, перетікає – не повітря, а щирий бурштин! Аби дістатися до палацу, треба перетнути долину – звісно, це не Долина смерті, але все одно – своєрідне випробування, перешкода-перепона: піщана улоговина, яку безжально палить сонце, від якого ніде сховатися; по вінця вона сповнена посухи – так, отут розумієш, що таке посуха та нащо - сієста! Де ти, хмаро, чому ти – не над нами?
Але ми – дослідники, ми – рухаємося: малий попереду, втупивши очі в землю, він називає це «відключити мозок»: рухається, наче автомат, байдужий спеки, втоми, ще не загоєної травми. Я йду слідом, роздивляюся навколо, вдаючи з себе щонайменше доктора Лівінгстона на Танганьїці, та навколо – нічого нового, все – вже вкотре бачене: пісок, суха трава, подекуди – зірочки гвоздики, зомлілі на сонці кущі, мертві дерева, а над головою – сліпуча ополонка блакиті, наче навмисно – над саванною зроблена в тій величезній хмарі, яка нас спокусила на піші прогулянки... А слава й цього разу дістається тому, хто крокує першим: попри відключений мозок, малий раптом зупиняється, підводить голову, гукає мене та вказує на щось угорі. Дивлюся: на голій верхівці деревини вмостився сіруватий пташок, стоїть – витягнувся увесь, наче навшпиньки став, на самісінькому вершечку, чисто різьблений фігурний клотик на щоглі! – і раз-у-раз щось кричить, тривожно, несхвально, пронизливо – нам.
Пташка невеличка, трошки більша за горобця, але є в ній дещо, що миттю каже будь-якому невігласу: «я тобі не горобець і натякати на таке не варто» - такий вже в неї гордовитий вигляд, а як придивитися, то геть не горобиний дзьоб, о ні, це – зброя, блискавична та несхибна, якою вправно володіє – хижак, вбивця, месник! А доповнює цю моторошну картину чорна маска Зорро – ні, не до жартів із цим добродієм! Втім, наукові люди незворушні: якщо ти подібний за морфологією, анатомією та рештою необхідних ознак до горобця – бути тобі занесеним до ряду горобцеподібних, хоч три маски Зорро вдягни та костюм Бетмена на додачу, і край! Ясна річ, я не науковець, але раптом себе ним відчув, коли на запитання малого – хто це? – без вагань назвав ім’я пташка; як з’ясував згодом над книжками – безпомилково.
Це – сорокопут чорнолобий, Lanius minor, пташка з видатним способом життя та загадковим іменем. Сперше – про ім’я; загадковим воно є в слов’янських мовах: етимологію слова «сорокопут» (рус. «сорокопуд») Фасмер пояснював тим, що птах жене сорок з їхніх гнізд і селиться в них сам («буквально "преследующий сороку". От соро́ка I и пуди́ть "гнать"; ср. укр. сорокогíн – то же: гна́ти; см. Потебня, ФЗ, 1877, вып. 5–6, стр. 29; Булаховский, ОЛЯ 7, 114; Преобр. II, 358.). Непереконливо: сорокопут будує взагалі не сорочі гнізда, в’є ошатні будиночки виключно з найзапашніших трав. Даль також виводив його назву від «сорока» та «пудить» і «пухать» («пугать»?). В той же час мій Зорро явно замалий для «пужання» сорок; по-друге, серед усіх сорокопутів цей – чорнолобий – найменший і взагалі хижаком вважається, неохоче, умовно та суто з поваги до його крупніших братів-хижаків (а цього поза очі взагалі кличуть співочою пташкою, але не кажіть йому цього, далі збагнете, чому). Тож я, вперше в житті зустрівши сорокопута, миттю опинився апологетом іншого тлумачення назви: «той, якого плутають (путают) з сорокою». Сорокопут за кольорами, розташуванням і чергуванням світлого та темного дійсно нагадує сороку; а ще – літає у схожий спосіб: зробить кілька енергійних змахів крилами, летить вперед і вгору, наче на гірку видирається, тоді крила складе, провалиться вниз, наче з гірки з’їде, знову кілька змахів – і так, доки не долетить тією синусоїдою куди треба; та на відміну від сорок, Lanius вміє зависати в повітрі точнісінько так, як це роблять соколи на полюванні - а він для того й зависає, аби вполювати здобич.
Мисливський стиль і спосіб харчування сорокопутів пояснює їхню латинську назву – Lanius, тобто «різник», «м’ясник». Висить він у повітрі, як сокіл, дзьоба має соколиного, а от лапи Бог дав слабенькі; тому здобич – мишу або ящірку – сорокопут втримати лапами не може; натомість він хапає її дзьобом і наколює на якийсь шпичак, колючку рослини або на колючій дріт, а тоді сідає поруч і… гм, харчується, шматочок за шматочком. Так би мовити, препарує, як хірург, або патрає, як той самий – «різник». Щоправда, мій Зорро в таких справах майже не помічений – замалий; його їжа – комахи, равлики, слимаки, якими він харчується сам і годує нащадків (Зорровичів, підлітків сорокопута, ми перестріли за кілька днів над Бабиним озером).
В наших краях побачиш сорокопутів тільки влітку: в них зимовий «безвіз» із Ботсваною та ще деякими африканськими країнами, ще з тих часів, коли ніяких країн не існувало, і літали собі сорокопути – з дому додому, з Африки – в Європу. Отже, малому поталанило, він опинився у потрібному місці в потрібний час, і я також, адже цим літом я завжди у потрібному місті та в потрібний час – поруч із малим. Набуваюся! - ніколи такого літа не було, і чи коли знов буде?
…Аж ось і Десенка-Чорторий. Цьогоріч ми відкрили купальній сезон 4 травня саме в її водах, і були ті води неймовірно прозорі та пекельно холодні, і якби ж не божевільне травневе сонце – ні, я б не занурився, малий – о, так, безперечно, а я – ні. Та до середини липня Десенка, річка глибока та нешвидка, зробилася цілком непрозорою, аж маркою; походили під берегом, посиділи на горбочку, подивилися на яхти та катери та й подалися додому: малий – до своїх справ, а я – заповнювати Щоденник погоди.
Завинив йому дещо ще в першому класі; ось, тепер – віддаю.
липень 2018 року
Світлини до тексту тут: www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/977293855782618
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800765
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2018
Винахідників і першовідкривачів іноді називають благодійниками людства, і найчастіше - постфактум: мрії, безсонні ночі та самовіддана праця диваків раптом дарує людям нову надію та порятунок, як-от пеніцилін. Та історія людства відбувається безперервно; події, персони, ідеї та випадки переплітаються щільно та несподівано. Варто зануритися у факти, глянути на них під дещо іншим кутом, без стереотипів або упередження – і все набуває нового сенсу або, принаймні, втрачає однозначність. Це дає поштовх новим тлумаченням, іншому розумінню, іноді – цілком фантастичним, конспірологічним теоріям і суперечливим думкам. Може, надія й справді лишилася в скриньці Пандори, і одна катастрофа тягне за собою наступну, і так безкінечно? А може, трагедії є тим злом, з якого іноді твориться добро? А може, зарано про таке?..
Але ж як важко втриматися! От послухайте: після катастрофи «Титаніка» 14 травня 1912 року в багатьох країнах переглянули закони про безпеку на морі, зокрема, встановили нові вимоги до кількості рятувальних плавзасобів – їх мало би бути достатньо. Як наслідок, одне з американських пасажирських суден, побудованих ще до тієї кораблетрощі, Eastline, отримало велику кількість додаткових рятувальних човнів; парадоксально, це не покращило, а погіршило безпеку пасажирів. Eastline вже мала проблеми з остійністю через занадто високо розташований центр ваги; архіви занотували кілька інцидентів, коли переміщення пасажирів верхньою палубою викликало крен і навіть затоплення кількох відсіків. Додаткові рятувальні човні також було розташовано на верхній палубі, що загострило вже відому проблему. А море такого не вибачає – і не тільки море, а вода як стихія (а судно курсувало Великими озерами). 24 липня 1915 року Eastline прийняла на борт понад 2500 пасажирів, працівників Western Electric Company, яким компанія подарувала пікнік у Мічиган-сіті (тодішній різновид відпустки, для багатьох – єдиний можливий відпочинок). Судно навіть не рушило від причалу – коли пасажири скупчилися на верхній палубі, а тоді перейшли на лівий борт, воно перекинулося та затонуло. Попри близькість берега та невелику глибину (6 м), 844 пасажири та 4 члени екіпажу загинули. Є спокуса вигукнути, що це «Титанік» забрав ті життя або президент США Вудро Вільсон, який лобіював новий закон про безпеку життя моряків; ясна річ, якби Eastline спроектували та побудували без помилок… - втім, історія не знає нічого про умовний спосіб; сталося так, як сталося, а як могло статися – то не до істориків питання.
Є ще одна катастрофа на морі, яка дивовижним, просто вражаючим чином вбудовується в історію людства, зокрема – в добу Середньовіччя. Отже, на дворі – Європа, XI століття, 1066 рік. Король Нормандії Вільгельм ІІ вирішує підкорити собі Англію та доводить цю справу до переможного фіналу, назавжди отримавши прізвисько Завойовник. До десанту король готувався ретельно та зібрав справжню армаду – подейкують, що з античних часів історія не бачила такого флоту: до 3000 суден, десять тисяч вояків, тисячі коней, зброя та провіант. Сам король очолив десант на судні «Мора» - найбільшому серед усіх, найкращому, найшвидшому. Та згадаймо, що ми в 1066 році; отже, «Мора» - це судно типу дракар, яким послуговувалися нормани-вікінги, в тому числі при візитах до полян, древлян і решти племен, з яких скандинави створили Київську Русь. Отже, «Мора» - це просто дуже великий човен, який рухали гребці та великий прямий парус на єдиній щоглі (а ще на тій щоглі майорів папський прапор – біле тло, золотий хрест, надіслали перед походом аж із самого Риму, отак).
Капітаном «Мори» був Стівен ФіцАйрард (тобто «син Айрарда»); за свої послуги він отримав від Вільгельма чималий клапоть землі в щойно підкореній Англії. А за 54 роки, у листопаді 1120 року, його син, Томас ФіцСтівен (тобто «син Стівена»), запропонував свої капітанські послуги вже онуку Вільгельма, королю Англії Генрі Першому, який саме вирушав з континенту на острів. Томас успадкував батьків фах і талант: він капітанив на одному з найбільших, найкращих і найшвидших суден на морі – на «Білому кораблі» (White Ship; фактично корабель носив ім’я французькою - La Blanche-Nef, а в літописах, писаних латиною, позначався відповідно: Candida navis). Можна припустити, що «Білий корабель» мало чим відрізнявся від «Мори» - це, мабуть, був все той же дракар, може, дещо більший.
Зрозуміло, що королі не подорожують наодинці, хіба інкогніто; Генріх Перший власними землями інкогніто не подорожував, тому з ним був числений почет, в тому числі – його діти, перша знать Нормандії та Англії, члени родини імператора Священної Римської імперії тощо. Король схвально вислухав капітана Томаса, але висловився в тому сенсі, що вже обрав корабель для подорожі, але любому Томасові довіряє перевезення людей, яких король любить, як власне життя. Отак на «Білому кораблі» опинився син Генріха, праонук Вільгельм Завойовника, теж Вільгельм на прізвище Аделін; до того ж, Вільгельм Генріхович був єдиним законним сином короля та єдиним незаперечним спадкоємцем англійського трону. Разом із ним були його напівкровні брат і сестра, а ще – до 300 осіб з почту Генріха Першого. Екіпаж судна складався з капітана, вже відомого вам Томаса ФіцСтівена, стернового та 50 гребців (кажу ж, то був типовий дракар).
А потім трапилося дещо незвичайне. 25 листопада 1120 року Король Генріх Перший відплив, а його син Вільгельм затримався в Нормандії та наказав вина – і вино потекло рікою. Панство перепилося так, що дехто так нікуди й не рушив, а ті, що з настанням темряви таки видряпалися на борт, вже досягли стану неосудності; уявіть, на судно завітали священники, аби окропити палубу та людей святою водою, благословити та напучити королівського нащадка, а він з посіпаками зі сміхом і лайкою священників тих вигнали! До того ж, команда «Білого корабля» з милості та щедрості Вільгельма також перепилася – і цей факт відтворений у всіх хроніках, які наводять доволі суперечливі описи того, що сталося далі.
А далі сталося таке. Всі добре знали, що «Білий корабель» - найшвидший серед усіх, і дракар, на якому подорожував король, він і дожене, і обжене легко. Алкоголь додав до цього знання неабияке піднесення, а ще цілком знищив будь-яку обережність і розважливість – пасажири та команда пиячили та вихвалялися, як вони «зроблять» королівський корабель. Як засутеніло, капітан гукнув «повний вперед», гребці щосили налягли на весла, корабель рушив… - і за деякий час вдарив лівим бортом у камінь (Quillebœuf) просто на виході з бухти Барфлер – під час відпливів той камінь стирчав з води, і всі місцеві моряки добре про нього знали.
Судно отримало величезну пробоїну та перекинулося; сотні людей опинилися в крижаній воді в повній темряві – і більшість не мала зеленого поняття про «плавати». Переказують, що Вільгельму нібито пощастило: він із кількома друзяками заліз у єдиний човен, що був на «Білому кораблі». За літописами, Вільгельм почув волання Матільди, сестри, та наказав повернутися та врятувати її; до човна з хвиль простягнулися сотні рук, і він миттю пішов на дно під вагою тих, хто шукав на ньому порятунку, - разом із нащадком англійського трону.
Живих лишилося двоє: деякий аристократ з Анжу, що вчепився за щоглу (невдовзі потонув), та м’ясник з Руану, який нібито прослизнув на борт, аби вибити з нетверезих пасажирів те, що вони йому завинили за м’ясо та ковбаси. Розповідають, що капітан також вижив: він виринув з моря та запитав про долю Вільгельма, а коли дізнався про його загибель, вигукнув, що тепер і йому жити не варто – і втопився. Суші дістався лишень м’ясник з Руану, якому пощастило видряпатися на камінь, об який розбився «Білий корабель», і вранці його зняли рибалки; ще багато років потому той Берольд переповідав про ту страшну ніч.
Наслідки тієї кораблетрощі були несподівані та далекосяжні: через загибель Вільгельма в Англії виникла криза спадкоємства. Генріх Перший вирішив передати престол дочці, Матильді, але ж які часи, дике Середньовіччя, жодної емансипації! – Ні, Англія ще не знала, якої величі досягне згодом під орудою королев; і барони категорично відмовлялися присягати Матильді. Та король на то і король, аби приборкувати васалів, а до того ж – онук самого Завойвника; він силою змусив баронів присягнути. Та 1135 року, по смерті короля, вони зреклися присяги саме через її насильницький характер і обрали новим королем Стефана Блуазького – і Англія на 20 років поринула у часи, які згодом історіографія назве Анархією (1135-1154).
Два десятиліття країна була полем битви; королівська влада переходила з рук до рук, населення потерпало надзвичайно, барони грабували та вбивали, економіка занепадала… - втім, нині історики розходяться в оцінках ступеню зубожіння, але єдині в одному: все почалося через трощу «Білого корабля», в якій загинув спадкоємець трону. Щоправда, деякі нині стверджують, що та троща була ніяка не троща, а масове політичне вбивство; справді, серед тих, хто через сп’яніння не зміг піднятися на борт «Білого корабля», було кілька осіб, що мали великий зиск від загибелі родичів тієї страшної ночі. Втім, розрахунок так собі: звісно, пиячити на морі зась, але хтозна, як все могло повернутися через саму тільки пиятику, та сталося як сталося, якщо це був злочин – він зазнав шаленого успіху! Втім, уявити, що на судні не було поплічника уявного вбивці, який мав би про все подбати, – неможливо або необачливо; ще важче уявити особу, яка б згодилися аж на такий ризик; і хто вона – невідомо, і тепер вже ніколи не стане відомо… Хіба отой м’ясник?
І – деталька наостанок: 20 років громадянської війни, яка розгорнулася в Англії внаслідок катастрофи 25 листопада 1120 року, закінчилися перемогою Матильди, дочки Генріха Першого та дружини герцога Анжу - Жоффруа (Готфріда) П’ятого «Красивого» Плантагенета, над обраним баронами Стефаном Блуазьким. Від їхнього шлюбу народився хлопчик, який 1154 року посів престол Англії під іменем Генріха Другого – він став першим англійським королем династії Плантагенетів (1154-1399), одним із наймогутніших монархів XII століття та батьком Річарда Першого, краще знаного як Річард Левине Серце.
…а якби не та троща? Втім, історія таки не знає умовного способу. Сталося так, як сталося!
липень 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800618
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2018
Побачив у календарі річницю...
...чекайте, чекайте, якщо вже про календарі, нотаточка про минуле. Кому за стіки ж, за скіки й мені, пригадайте: раніше, за радянської царати, скрізь по стінках висіли, по столах і конторках лежали або напівлежали та по крамничках продавалися відривні календарі. Вони й зараз існують, але популярність їхня куди менша - нащо товстелезний стос паперу, коли в кишеньковому приладі ховається і календар, і лінк до мало не всієї доступної людству інформації? Але років 30-40 тому з гаджетами було гірше, а з відривними календарями - краще. Пригадали? А хто пам'ятає, який в тих радянських календарях був ліку часу? А такий.
На додачу до традиційної розбивки істориків - до н.е./н.е. (або BC/AD), в радянських календарях лік часу вели від Великої жовтневої соціалістичної революції. Ось доказ. Такий собі гібрид відривного календаря з розривною кулею: чоловіче, твоя справжня історія почалася 1917 року.
[img]https://78.media.tumblr.com/d4792b04d03cc8022bbd16f0afcae868/tumblr_pbyeboT3a81v24v2vo1_500.jpg[/img]
...побачив у календарі річницю письменника на ім'я Ернест Міллер Хемінгуей, аkа Гемінґвей, а фактично Ernest Miller Hemingway. Ясна річ, "Старий і море" згадав - якщо чесно, здебільшого через те, що запропонував цю повість малому, він спершу люто пожбурив книжку, а тоді засопів, заходився читати, ми десь пішли, а незабаром отримали вайбером (о, гаджети, гаджети...): "Дочитав. Дай ще такого". Звісно, колись і сам читав цю повість, і деякий час душа моя розривалася між "Старим і морем" і "Останнім дюймом" Олдінгтона - ой, до чого тут моя душа? Пророкую: от побачите, про що б тепер або іншим разом не йшлося, зверне ваш покірний слуга на себе та на своє!
От що нині спало мені на думку (вибачайте, професійні літературознавці, визнаю своє аматроське невігластво): "старий і море" - свого роду шаблон, архітиповий сюжет, притча, яка торує однією стежкою, але у фіналі отримує новий розвиток, окреме ідейне навантаження, втілює інше розуміння - перемоги, поразки, життя загалом. Я вибрав кілька творів, які, на мою думку, можуть бути пов'язані з цим шаблоном (навіть якщо моря там немає) - буду вдячний, якщо додаватимете до мого переліку та/або висловлюватиме власні думки - на підтримання, спростування, розвиток моєї або просто - про доброго старого Хема.
Далеко в історію я не занурювався. Отже, поїхали!
Джек Лондон, "Як аргонавти за старих часів" (Like Argus of the Ancient Times), 1917 рік. Старий Таруотер мріє долучитися до чергової золотої лихоманки та добути золото. Воно й не дивно: старого дивака зневажає родина, а він, в принципі, патріарх - і за віком, і за досягненнями мав право на повагу та гідне поводження, та де там... І одного дня Таруотер, наспівуючи улюблену "Як аргонавти за старих часів...", рушив на Північ; не мав ані спорядження, ані грошей, ані теплої одежини, але непохитна стійкість старого, його оптимізм і незмінна доброзичливість, а також постійна готовність чесно працювати на межі старечих можливостей придбали йому дещо краще за одяг і сита для промивки піску. Він завоював серця людей - і так подолав перевал Чілкут, дістався Юкону та зазимував там, підробляючи то тим, то сим, наспівуючи свою пісеньку, яка, кінець кінцем, зробила його відомою, навіть легендарною персоною. Щоправда, люди над ним сміялися - адже він з такою наївністю тицяв пальцем у якийсь вочевидь безнадійний пагорб і торочив, що знайде там золото, щойно скресне крига... Та ніхто не сміявся, коли навесні Таруотер на тому пагорбі знайшов поклади золота - а коли він у сяйві слави та багатства повернувся додому, він не тільки відновив своє становище в родині, а ще й добряче відлупцював чимось важким зятя, який діда постійно ображав і принужував, а той тільки сіпався та волав на все горло і на всі околиці. - "Переможець отримує те, що хоче".
Ернест М. Хемінгуей, "Старий і море", 1952. Старий рибалка Сантьяго понад два місяці повертається з моря з порожніми руками, та вперто мріє про таку рибу, якої ще ніхто ніколи не бачив і не ловив. І одного дня він таки спіймав ту рибу; вперто боровся з нею, таки здолав її опір, потіг додому, боронив її від моря, але до берега дістався зі скелетом рибини - все решту зжерли акули. Сантьяго здійснив свою мрію, але... Ще років за двадцять до того Хем видав збірку оповідань під назвою, яка ідею та/або слоганом втілилася в "Старому і морі", а також, мабуть, мало не в усіх інших його творах: Winner Takes Nothing. - "Переможець не отримує нічого".
Віктор Астаф'єв, "Цар-риба", 1976. Ігнатович, літній чоловік, досвідчений рибалка, хазяйновитий, рукастий, видатний бракон'єр. Все знає, все вміє, але ніхто його (та й він нікого) не любить: зажерливий, непривітний. В родині він також сам по собі, стосунків не підтримує ні з ким - вони йому "лохи", а він їм - також чужий. Та одного дня до переметів Ігнатовича втрапив осетр розміру небувалого, цар-рибина; старому втямки, що самому такій здобичі ради не дати, але жадність і зиск понад усе. Він намагається впоратися, кінець кінцем опиняється у воді, заплутується у власну жилку та нанизується на власні гачки, розуміє дещо про все своє життя, починає волати спершу до брата по допомогу, тоді - до риби про співчуття, а наприкінці - до Бога, про порятунок. З усіх Ігнатовича почув, здається, Бог: риба сама собою звільнилася від пут і зникла в глибині, а Ігнатович, сповнений каяття про своє дурне життя та безглузде ставлення до природи та людей, лізе в човен і прямує додому, мабуть, замирятися з брательником і здаватися рибінспекції... - "Переможець отримує урок".
Сергій Осока, "Максим", 2014 (посилання в першому коменті - це вже мем: #посилання_в_першому_коменті). Не люблю, якщо чесно, прозу Осоки; вірші божественні просто, і я їх обожнюю, а прозу - не люблю. Але річ якісна, міцна, прочитайте самі; а ще вона серед української прози - найправильніше зроблена, якщо погоджуватися з деякими критиками: наше повинно мати в собі певний нереалістичний елемент (за зразком "Вія"). Отже, старезний рибалка Максим - своєрідний персонаж; мало що колоритний, а з історією - німці його катували, овдовів рано, жив самотою - взагалі самотою, бо односельці його цуралися. Пліткували, що має слово Максим до риби - адже улов завжди багатий, але щоб він ту рибу ловив - ні, ніхто не бачив, як то він робить. А ще нібито знався на різній річковій чортівні - водяниках, русалках, чортах водяних - та водив дружбу з відлюдкуватою Боскою, якої теж все село цуралося. Щодалі, тим дивніший Максим, в принципі, напевно - божевільний. Одного дня старого знаходять в річці мертвого, а поруч із ним - рибину, теж мертву, вдвічі довшу за Максимового човна. З очерету на людей вишкіряється чорт і виголошує, мабуть, нову формулу перемоги, якої здається, ніхто не чує: "Втікай – не втікай, а далеко не втечеш". Якщо в радісного Лондона смерть ходить десь в сутінках, але на світло не виходить, в похмурого Хема вона забирає здобич, то в Осоки, в його нереалістичному, містичному творі, вона поводиться саме так, як в житті - забирає обох, а зрешою - всіх. Тож ідея, мабуть, - "Переможців немає".
Максим Федорченко, "Брий", 2015 (зважайте, я таки пророк: як і попереджав, цей автор все одно все на себе та своє зверне). Брий походив із села на суходолі, та змалку мріяв про море, куди й подався ще юнаком, аби повернутися за 40 чи 50 років вже Старим Бриєм. І повернувся він своєрідно: море Брий приніс із собою; власне, вже казав це, але тут доречно повторити: якщо сенс життя не є очевидним, то спосіб життя очевидним є, і має над нами таку владу, що з успіхом нам сенс життя - заступає, замінює. Отак і Брий; на суходолі веде собі звичне моряцьке життя: намагається створити в селі навігаторську школу, сплітає сітку та ловить нею в полі сардину, тоді полює на кашалота... Божевільний, наче Дон Кіхот! - власне, до нього односельці так і ставляться; проте Бриєві безглузді, сміховинні вигадки дивним чином виявляються корисними для селян, а його загибель напевно доводить, що таки дійсно в полі він полював на кита. Та ніщо не змінює головного: спосіб мислення людей - вони, за Гьоте, бачать лише те, що знають. Пастор згадує небіжчика коротко: "Брий був людиною нікчемною і згинув дарма" - і саме це повторює за пастором село. Дивовижні події нікого не переконали та навіть не здивували позитивно, радісно, без звичного крутіння пальцем біля скроні. Але автор, здається, має на думці дещо інше; ідея не нова, навіть дещо стара, щось на кшталт "життя не має іншого сенсу, за винятком того, який ми йому надаєм". Отже - "Переможець не зважає".
...з огляду на притчевий характер всіх текстів у цій добірці, можна припустити, що життя - з усіма тими сенсами, які або відсутні, або нами вигадані - таки дозволяє різні тлумачення та навіть і вільну реалізацію будь-якої з наведених або ненаведених ідей та розумінь - перемоги, поразки, життя загалом.
липень 2018 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800170
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018
Австралія завдячує своєю назвою мореплавцю Мет’ю Фліндерсу, капітану Королівського військово-морського флоту (Matthew Flinders, 1774-1814). А капітан Фліндерс завдячив Австралії, Британському адміралтейству, англо-французьким відносинам і власній долі на диво прикрими збігами та випадками свого особистого, морського та наукового життя.
За якихось сорок років капітан Фліндерс встиг на диво багато – він щедро відзначився на картах південних морів, коли сам, а коли спільно з іншими мореплавцями відкрив безліч островів, заток і проток, а ще здійснив цілу навколоавстралійську подорож. Переказ всіх його досягнень викликав би люту заздрість у багатьох – але тут йтиметься про прикрощі, яких зазнав цей видатний моряк і справжній лицар з тих, що не знають ані страху, ані докору. Так, прикрощі! – саме стійкість і незворушність перед обличчям лих і небезпек перетворюють чоловіка – на лицаря. А ще – скромність: Фліндерс не дав свого імені жодному відкритому ним географічному об’єкту; як і годиться лицареві, він дозволив вирішувати це нащадкам – і саме тому тепер ім’я Фліндерса можна знайти на карті понад 100 разів.
Декому роман «Робінзон Крузо» - просто якісна література, а Фліндерсові ця книжка визначила життя. Син успішного хірурга, він отримав освіту, яка також мала б привести його до поважної корпорації медиків, але прочитаний в дитинстві «Робінзон» поставив на тій кар’єрі хрест. В 15-річному віці Мет’ю подався до Королівського військово-морського флоту та відтоді все життя поневірявся морями, здебільшого – південними та від метрополії надзвичайно далекими.
Та час від часу доля таки заносила капітана до рідних берегів (хоч у ту епоху мало не кожен берег світу зробився англійцеві рідним). В Англії він познайомився з такою собі Енн Шаппель (1772–1852); тривала, відзначена нечастими зустрічами дружба переросла в кохання, а кохання – у шлюб, який молодята взяли 17 квітня 1801 року.
А капітан Фліндерс на той час очолював корабель Її Величності «Інвестігейтор», 334-тонний шлюп 1788 року народження. Побудований як суховантаж на ім’я «Фрам», шлюп чесно відпрацював вуглярем 10 років, а потім його доля кардинально змінилася. Судно придбав Королівській флот; шлюп перейменували, відремонтували, захистили всю підводну частину корпусу міддю та перетворили на дослідницьке судно (і саме про цей тип кораблів капітан Кук запевняв, що немає кращого для подорожей та відкриттів). І влітку 1801 року «Інвестігейтор» під орудою Фліндерса мав відплисти до Австралії – тобто невдовзі по одруженню свого капітана.
Фліндерс дуже добре знав суворі правила Британського адміралтейства: жодних – взагалі ніяких, ніколи, за будь-яких обставин – дружин на борту. Але ще краще Фліндерс знав, що порушить ті правила; він переправив кохану Енн на борт «Інвестігейтора», та хтось про те сповістив командування. Фліндерс отримав добрячого прочухана, втім, не думав коритися та будь-що волів забрати Енн із собою до «Зеленого континенту» (так звали тоді Австралію). Переконала його лишень звістка, що нині за непокору його усунуть від командування «Інвестігейтором», а в майбутньому, можливо, будь-яким іншим судном під «Білим прапором» - White Ensign, прапором Королівських ВМС. І 18 липня 1801 року, всього лише через 3 місяці після весілля, капітан востаннє поцілував Енн і проклав курс на Південь.
Подорож тривала аж до червня 1803 року; за цей час Фліндерс відкрив і наніс на карту чимало нового, а корабель встиг зробитися цілком непридатним і почав набирати воду із загрозливою швидкістю. Капітан навіть посадив «Інвестігейтора» на мілину, аби під час відпливу залагодити течі, але «кренгування» не допомогло – Фліндерсу ледве вдалося дістатися Сіднею, де «Інвестігейтор» визнали непридатним для морської служби (unseaworthy), і свій корабельний вік він доживав під іменем «Зенофон» у торговому флоті, де протягнув аж до 1872 року.
Капітан був у розпачі; можливо, лорди Адміралтейства вважають, що жінка на борту до біди, але ось воно! – лихо сталося без жінки, та й взагалі – доведіть, що не через те, що він піддався тиску та залишив Енн вдома, за тисячі й тисячі безжальних миль?! До того ж, і подорож, і дослідження, і картографування – все це не було закінчено; Фліндерс оббігав усі причали Сіднею та околиць, але нічого вартого уваги та придатного – seaworthy – для подальших пригод не знайшов. Нічого не поробиш! – і він знову підкорився долі та 10 серпня 1803 року пасажиром піднявся на борт корабля «Порпез» (Porpoise, морська свиня, різновид дельфіну), який прямував до Лондону в супроводі двох інших суден – «Като» і «Бріджуотер».
Вже 17 серпня «Порпез» і «Като» зазнали катастрофи – налетіли на рифи Великого бар’єрного рифу приблизно за 700 миль (1100 км) від Сіднею. Капітан неушкодженого «Бріджоутера» занотував у судновому журналі, що два інших судна каравану затонули, ніхто не вижив, та рушив собі далі. А тим часом екіпажи та пасажири загиблих «Порпеза» та «Като» (з яких насправді загинуло лише троє) самотужки дісталися берега, поставили намети та налаштувалися чекати на порятунок. Але Фліндерс чекати не міг і коритися долі більше не хотів, адже на нього вдома чекала кохана Енн, а деінде, по всьому світу – безліч нових відкриттів; він узяв вцілілий катер з «Порпеза», кілька добровольців і рушив назад до Сіднею; з огляду на мікроскопічні розміри катеру та відстань, що її треба здолати відкритим морем, вчинок відчайдушно, просто божевільно сміливий.
Цього разу доля та море були прихильні до капітана: від щасливо дістався Сіднею та організував порятунок решти команди та пасажирів «Порпеза» та «Като». Але ж йому треба до Англії! – отак у грудні 1803 року Фліндерс на невеличкій 29-тонній шхуні «Камберленд» рушив додому. Та стан судна був такий жалюгідний, unseaworthy, що 17 грудня 1803 року команді та пасажирам довелося зійти на берег Маврікія, тоді – Іль де Франс.
Довелося – це не дуже точне слово; уявіть, що ви стоїте на палубі корабля, який ось-ось потоне; за милю чи трохи менше від вас – берег під французьким прапором, а ви – англієць, тобто підданий корони, яка нині перебуває в стані війни з Францією. Фліндерс, зрозуміло, вагався; єдина його надія – французький дослідник Боден, який нібито перебував тоді на Іль де Франс. Кілька років тому вони чудово мандрували світом разом – а затока Енкаунтер, тобто «зустріч», була так названа Фліндерсом саме на честь зустрічі у відкритому морі з Боденом. До того ж, свого часу Фліндерс отримав від уряду Франції паспорт, який мав забезпечити йому імунітет на випадок війни та убезпечити від її негараздів географічні відкриття, яких, безперечно, варто очікувати від такого славного мореплавця. З надією на ці обставини, Фліндерс ступив на берег Маврікію.
Хто? Боден? Так, дійсно, був такий, еге ж, видатний вчений, наша гордість, Vive la France! Але сердега якихось три місяці тому віддав душу Богові, селяві. Що, паспорт? Так, паспорт справжній і навіть ще дійсний, виданий нашим урядом, Vive la France! – але ж нині війна з Англією, а ви, шановний, англієць, військовий моряк і прямуєте до Лондону, бува, не битися з нашим славним флотом?! – І Мет’ю Фліндерса запроторили до в’язниці, де він і пронидів аж до червня 1810 року, тобто майже 7 років! Свободу йому дали тільки через те, що англійці з моря заблокували Іль де Франс; за таких обставин із полоняниками ворога варто поводитися дипломатичніше – і Фліндерса відпустили під обіцянку ніколи не піднімати зброю проти Франції.
Додому, додому, до Енн! – ось куди весь час були спрямовані думки капітан, ось куди рвалося його серце! Нарешті, у жовтні 1810 року капітан таки прибув до Англії та знову пригорнув Енн і поцілував її – а останній раз перед тим він робив це в червні 1801-го, 9 років тому!
Капітанові Мет’ю Фліндерсу тоді було якихось 36 років; молода людина, за нашою міркою, в розквіті сил! – але роки у морі та в’язниці далися взнаки. Стан його здоров’я погіршувався; капітан відчував, що жити йому треба швидше, аби встигнути бодай щось із того, про що мріялося. І він встиг: 1812 року в нього та Енн народилася донька, також Енн – майбутня мати видатного археолога та єгиптолога сера Уільяма Мет’ю Фліндерса Петрі, William Matthew Flinders Petrie. А невдовзі в Лондоні видали книгу капітана з викладенням повної історії всіх його географічних здобутків в Південній півкулі – A Voyage to Terra Australis, «Подорож до Південної Землі – Австралії», завдяки чому «Зелений континент» відтоді зветься саме так – Австралія.
Книга вийшла друком 18 липня 1814 року, а наступного дня, 19 липня 1814 року, капітан Мет’ю Фліндерс помер. Яка прикрість! – та ще не остання; здається, негаразди переслідували капітана і після смерті. Адже двір церкви в Лондоні, де поховали Фліндерса, кілька разів переплановували, внаслідок чого могилу капітана було втрачено; цілком можливо, що кохана Енн зазнала й такої розлуки з чоловіком – адже вона пережила його майже на 40 років (загалом з 13 років шлюбу подружжя не бачилося більше 9). Нині вважається, що прах капітана покоїться десь під платформою 15 залізничного вокзалу Юстон стейшн.
…а спробуйте не заздрити такому нещасливому щасливцю. В мене – не виходить!
липень 2018 року
На малюнку: шлюп Investigator, малюнок 1937 року, автор - Geoffrey Ingleton, джерело - Вікіпедія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799889
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018
ЧАСТИНА 2. ГРА В ІДЕНТИФІКАЦІЮ
Того липневого дня ми з малим втекли з міста на Труханів острів – немає, ні, немає в Києві кращого місця перебути спеку! – Там у річечках і озерах джерельна вода, а під кронами дерев – джерельне повітря; і та вода, і те повітря пестять і охолоджують обпечену літом шкіру, а головне – забирають втому, зажури, суєтні думки, навіяні середмістям. Час на острові спливає непомітно; аж раптом телефонують: «Ти де?» - справді, сонце ще високо, а за годинником вже вечір, ходімо, синку, додому. Повільно пакуємо наплічники, лінькувато вбираємося в міське, неквапливо крокуємо хащами, час від часу перетинаючи сонячні галявинки – і отам, на тих галявинках, отримуєш свій бонус. Якщо чесно бовтався в річці кілька годин, щирий джерельний холод настиг тобі під шкірою, наче брила льоду, а коли ллється на тебе вже по-вечірньому лагідне, але ще потужне сонце, відчуєш той холод знову – в собі, всередині, в м’язах під гарячою шкірою. Надзвичайно! – брила повільно тане, і вистачає її, аби дістатися Пішохідного мосту; далі острів перетворюється на місто, з його спекою, задухою, галасом і метушнею, а ти – на містянина, з його втомою, зажурами, суєтними думками…
Але того дня небо над островом несподівано закрили хмари, а це – нагода для пішохідних мандрів. Труханів доволі великий острів, і західний його берег зовсім не такий, як східний; якщо на Київ острів дивиться гущавинами змішаного лісу, в якому домінують листяні породи дерев, в центрі острова лежить напівпустеля, справжня саванна, де по сліпучо-білому піску де-не-де розкидані кущі, купки дерев і поодинокі велетенські сосни, вражені коли блискавкою, коли – людською недбалістю з вогнем; далі на захід – густіший сосновий ліс, щедріший сосновий дух, товстіший шар сухих голок під ногами, аж доки не впирається ліс у річку – це Десенка, або Чорторий. Отуди ми й подалися під парасолькою, люб’язно утвореною чималою хмарою, що насунулася на Труханів нізвідки, зачепилася за осокір на Матвіївській затоці, та так і висіла над нами аж до вечора.
Спершу йшли лісом, щільною гущавиною, що аж гуде й ворушиться від комарів, і там мали першу зустріч. Яскравий, доволі великий метелик випурхнув з-за наших спин і, наче на замовлення, заходився гарцювати просто перед нами по квіточках, занурюючи в них довгастого гнучкого хоботка. Я зупинився; малий застогнав і теж зупинився; наші лоби, обличчя, вуха, руки та ноги миттю обсіли кровожерливі комахи кількох видів, позагонили в нас давно не гострені жала та заходилися ссати кров. Малий мимрив під ніс щось неприязне, крутив і трусив головою, відбивався ліктями, хвицав і тупцяв; я затамував подих, прицілився камерою й зробив кілька фото; метелик зник, і ми рушили далі, миттю звільнившись від комах-кровопивць.
Лише вдома я роздивився фото, але думка – «десь я тебе бачив» - промайнула одразу. Так, присягаюся, десь я таки бачив цього леопарда: руде тло, чорні цятки та смужки, хвилясті контури крилець, зеленкавий відлив на них і на тулубі, та невже це?..
О, так! Як мені пощастило! Перламутрівка Пандора (Argynnis pandora), або Кардинал! – в колекції моїх вражень вже є розкішний Адмірал, а тепер маю вишуканого Кардинала на додачу! Та що більше я читав про Пандору, тим потужніші сумніви мене охоплювали; по-перше, ці німфаліди мешкають набагато південніше, і на Київщині міг би опинитися хіба якийсь Кардинал-мігрант; по-друге, міграції метеликів явище рідкісне, і аж у таке своє щастя – йти лісом і зустріти мігруючу Пандору – я вірив ледь-ледь. А коли роздивився зображення дійсних, доведених, автентичних Кардиналів у довідниках і на ентомологічних сайтах – щирий смарагдовий спалах, а не метелик! – я в своєму щасті зневірився остаточно; ніяка це не Пандора, це напевно її місцева сестра, перламутрівка велика лісова, або перламутрівка Пафія (Argynnis paphia). Ідентифікацію завершено.
І що? Спіткало мене розчарування? Чи я засмутився тим, що трапився мені метелик, присвячений Пафоській богині, самій Афродиті (звідси – Пафія), а той, що носить ім’я Пандори, не трапився? Воно ж невипадково назвали ту комашку на честь первісної жінки, яка, мовляв, стала причиною всіх наших лих. – Крім прикрої ролі в історії людства, зліплена олімпійцями з глини та води Пандора вирізнялася надзвичайною вродою, мала погляд богині та володіла щедрим кошиком талантів і здібностей, якими обдарували її боги (Пандора буквально «така, що всім обдарована»). Звісно, що з такого щастя вийшло одне суцільне нещастя: краля відкрила свою скриньку, світом розлетілися всі відомі нам лиха та біди, а надія, навпаки, лишилася в скриньці під замком. Так чи ні, але ім’я такої вродливої жіночки напевно дали метелику саме за красиві очі та гарну решту метеликових принад… Як тут не засмутитися?
Аж ніяк – все навпаки! – безпомилкове, безсумнівне визначення метелика сповнило моє серце такої щирої радості, ніби я на Трухановому знайшов Трою, а Шлімана взагалі ніколи не існувало. Ось що воно таке, радість першовідкривача, першопрохідця, першого будь-кого! – Останній раз я так науково та по-першому радів, коли в сьомому класі винайшов електрогенератор на принципі надпровідності, давно відомий людству; моя першість в енергетиці трималася до наступного уроку, але радісне відчуття – я дійшов до цього сам! – пам’ятаю або навіть переживаю досі. Отак із тим метеликом: я щойно зробив відкриття, виокремив з-посеред безмежжя та різноманіття щось одне з власним іменем. А те ім’я в світі знань працює точнісінько так, як ельфійська магія: «Скажи «друг» і заходь»; а за ім’ям відкривається все – про будову, звички, спосіб життя, шкоду та користь. І отак – завдяки імені! – навколишнє безмежжя та різноманіття робиться хай дечім, на дещицю, але краще знаним, бодай для мене одного; та ні! – для нас двох із малим. Ні, що не кажіть, а отакі ігри в ідентифікацію – розвага вишукана, вибаглива, але щедра на винагороду.
Отже, за Пафією є слава метелика з доволі цікавим способом відкладання яєць: самка відкладає перше яйце на стовбурі дерева приблизно на висоті півтора метри; друге – на метр вище, третє, четверте – також метр вище; тоді пурхає до сусіднього дерева – бажано сосни – та повторює операцію, доки не відкладе до сотні яєчок. При цьому метелик не просто піднімається стовбуром дерева вгору – самка рухається навколо стовбура за спіраллю, тому кожне окреме яйце дивиться в іншу сторону світу; комусь із них та пощастить, і буде йому достатньо тепла та сонця, аби визріла та народилася нова велика лісова перламутрівка, перламутрівка Пафія…
…а Пандора нікуди від мене не дінеться. Або вона прилетить на Труханів, або я доїду до її звичайного ареалу: зустрічається вона на Півдні України, а виду цьому поки що нічого не загрожує.
Але те все ще було в мене попереду; тоді ж я крокував лісом, поглядав на малого та намагався згадати, де ж бачив ті леопардові крила – і отак весь час до наступної гри в ідентифікацію, яка чекала на нас просто на узліссі, де починалася труханівська «саванна».
[i]Далі буде[/i]
Липень 2018 року
Фото автора
Більше фото до цього тексту тут: facebook.com/MSFedorchenko/posts/971973212981349
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799784
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018
[b]ПЕРЕДМОВА[/b]
Мене, як, мабуть, і решту світу, в школі навчали дечому про навколишній світ. Ось, це дерево, в нього є стовбур, гілля, коріння, воно живиться водою та мінералами з ґрунту, вдихає діоксид вуглецю, видихає кисень, тому що фотосинтез і т.д. Пригадую, в першому класі наука природознавства передбачала ведення «щоденників погоди»; школярики мали їх особисті, де записували погоду та природні явища, які спостерігали, а також класні – величезний аркуш ватману, на якому черговий по погоді, ставши на стільця, щодня позначав стан атмосфери: напрям і силу вітру, вологість, температуру, опади... – і так поступово утворювалося щось на кшталт прогнозу погоди на минуле.
Я постійно забував писати в моєму природничому щоденнику та заповнював його казна чим, коли вчителька раптом оголошувала владним і дещо скрипучим голосом: «здаємо календарі погоди на перевірку» (нащо таке взагалі перевіряти? хіба з виховних міркувань?). Уявляю, які відкриття чекали в тому щоденнику на справжніх метеорологів; напевно вже, за моїми записами наша південна місцевість демонструвала виключно погодні дива та аномалії. Але до пожадливих рук науковців моя писанина так і не потрапила, ніхто, крім вчительки, її не бачив, а вона навряд чи звіряла мої записи з офіційними повідомленнями «Гідромєтцентру»; а от коли на мене припадала черга вести календар погоди на ватмані... - тоді катастрофічні зміни клімату робилися відомими всьому класу: я заповнював календар абичим, абияк, навмання, завжди – постфактум. Щоправда, не пригадаю, аби хтось на те зважав.
Це ніяк не стосується того факту, що природа як така, відповідні книжки, телепередачі та документальні фільми – все це мене вабило з дитинства. Я все це завжди любив і досі люблю; але тоді, в початковій школі, мій щирий інтерес цурався будь-якої формальності: дитячі очі хотіли дивитися, руки - хапати-ловити-мацати та, каюся, часом роздирати на шматки, - а от всі ті записи, класифікація, впорядкування - нє, то було не про мене і мій світ...
Минув час, мабуть, рівно стільки, скільки для того треба, - і ті прадавні шкільні, невиконані або виконані абияк вправи наздогнали мене. Із ретельністю, якої марно вимагала від мене школа, я роздивляюся хмари, спостерігаю рослини, ганяюся за комахами та бентежу увагою птахів, записую в свій щоденник природні явища, та й загалом – веду життя природознавця-аматора. Безжурне, щасливе, неформальне та за вчительською міркою цілком недбале спостереження природи – а по суті, перебування в ній, - врешті решт перетворилося на щось, за вчительською ж міркою, більш-менш. Втім, може це не школа мене доганяє; може, саме так росте любов?..
Так чи ні, але й нині, цього чудового ранку («температура плюс девятнадцать, облачность один балл, ветер южный, 0,5 метра в секунду»*) я прокинувся вдосвіта та знову заходився згадувати бачене, сортувати сфотографоване та записувати помічене.
[b]«НЕ ВІДПУСКАЙ, ТРИМАЙ, ТРИМАЙ, ТРИМАЙ…»[/b]**
Ці бабки звуться промовисто - «блакитна стрілка» (Enallagma cyathigerum). Якщо подивитесь у Вікі статтю «бабки», знайдете довжелезний опис їхнього статевого апарату, який є абсолютно унікальним і в решти комах геть не такий. Щоправда, розібратися в тому, що саме викликає захват, зможе тільки фаховий ентомолог; нефаховий, аматор, такий як я, зверне увагу на коротеньку фразу: [i]«Яйца самки откладывают в сопровождении самцов на подводные части растений, при этом самка погружает только брюшко или спускается в воду полностью»[/i].
На мій нефаховий погляд, цей момент життя бабок заслуговує на і більше замилування, і на детальніший опис. Виправляю цей недолік: на фото ви бачите, як самець тримає самку: якось так хитро, ніби за потилицю; відповідно, він має тримач-захват, а вона - роз'єм для тримача-захвата, пристосування, за яке тримати. Це, дорогенькі мої, по суті те, до чого ми нині поволі доходимо: спільні роди.
Звісно, вона могла би приземлитися на латаття, опустити хвоста у воду та спокійнісінько робити свою справу. Але ж це не тільки її справа! – навіть якщо відкинути всі ліричні міркування про кохання, родину, плекання дітей і все решту, що в основі своїй вимагає двох – і суто з прагматичного боку це справа не тільки її. В цю мить самка відкрита всім небезпекам, починаючи від банального втоплення і аж до нападу риби, жаби чи іншої бабки; її єдиний захист, надія, опора та порятунок – друга блакитна голка, що нині тріпоче над водою скляними крильцями, чимдуж тримаючи кохану за … що там в них? – аби вона відклала яйця, аби народилося нове покоління, аби… - а у випадку небезпеки витягнути її з води.
«Не відпускай, тримай, тримай, тримай…»** – не дарма в нас такі пісні, це навіть і нам, людям, цілком зрозуміло. Звісно, бабок скеровує сліпий інстинкт; наші, сапієнсові інстинкти «зрячі», мають над нами куди меншу владу, ніж над крихітними бабками; але оці зворушливі блакитні пари над водою чомусь заважають мені беззастережно визнавати перевагу нашого – такого розумного – виду.
Зверніть також увагу на кольори: зазвичай в бабок загалом і блакитних стрілок зокрема виражений статевий діморфізм, тобто самці та самиці наочно відрізняються. Водночас трапляються випадки поліморфізму, коли стать змінює типову зовнішність або й взагалі набуває ознак (наприклад, кольорів) протилежної статі. Самка стрілки - та, що хвостом у воді, - мала би бути рожева, коричнева, червонувата, а вона блакитна, як самець. Що її вирізняє, крім власне відкладання яєць, - колір очей. Подивіться: в самця очі карі, а в самки - зелені. Я зробив не один десяток фото (здебільшого невдалих), і скрізь так. Не виключаю, що це може пояснюватися кутом освітлення, але... в жінок і самиць бабок мені подобаються зелені очі, тому - хай буде так!
[i]Далі буде[/i]
Липень 2018 року
Фото автора
Більше фото до цього тексту тут: facebook.com/MSFedorchenko/posts/969684649876872
*Цитата з повісті бр. Стругацьких "Второе нашествие марсиан"
**Цитата з пісні гурту "Бумбокс"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799598
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018
Чи пам’ятаєте умову, що Аїд і Персефона висунули Орфею, аби він забрав Еврідіку з царства мертвих? Здавалося б, дрібничка, – не озиратися; що може бути простішим за це, тим більш, коли на терезах долі – сама твоя доля? Хто кохав, знає, а хто не кохав, дізнається: заради коханої на будь-що згоден, і тому похід Орфея в пекло – цілком природна для закоханого дія. А вони йому:
- Йди, та не озирайся...
Ясна річ, Орфей озирнувся: тінь Еврідіки йшла за ним, але безтілесна й німа, вона не відгукувалася, коли Орфей звертався до неї; а дорога з пекла крутилася на всі боки, звивалася серпантином – точнісінько, як ота гадюка (serpent латиною), що вкусила Еврідіку, через що сердешна й померла. І Орфей, шаленіючи від тривоги, розпачу та кохання, раз у раз гукав:
- Еврідіко, чи йдеш?! – і не отримував відповіді, а тоді врешті-решт озирнувся – і побачив, як тінь Еврідікі почала віддалятися, танути, розчинятися в бляклій пекельній сутіні, доки не зникла зовсім і назавжди…
В цьому міфі, серед іншого, є вагоме спостереження та потужна ідея. Перше – це схильність людини озиратися на минуле, копирсатися в ньому, намагатися повернути, відродити, відновити, врятувати від злої смерті – щастя, кохання, життя; а ідея полягає в тому, що рухатися варто тільки вперед, ніколи не озираючись на те, що лишилося позаду. Ані цілком відмовитися від першого, ані суворо дотримуватися другого люди нездатні; власне, саме тому Аїд і висунув Орфею таку – апріорі невиконувану – вимогу. Тому що вороття – немає, не може бути, не буде…
…А саме на тому наш брат-автор і стоїть: окрема подія, яка б не була вражаюча сама по собі, вбудована врівень в тік подій якої завгодно тривалості та довжини, оздоблена вигадками та припущеннями самого автора, набуває нового рівня привабливості. І скажіть, як тут не озиратися, коли складання розрізнених, випадкових, таких, що один до одного не пасують, уламків раптом створює цілісну картину – нехай тільки в уяві автора? І отак народжується те, що людство полюбило від самого дитинства, – казка, історія, розповідь, література.
Ця історія саме така: почалася вона з милування вітрильником, а тоді повела хроніками, лоціями, архівами газет, паперовими енциклопедіями та віртуальними музеями. І вела, доки автор остаточно не переконав себе, що все на світі пов’язане, зумовлене, мало не запрограмоване – інакше б як збіглися оті всі збіги, неймовірні, непередбачувані? Справді, хапається за голову автор, змах крилець метелика в Айові таки народжує буревій на іншому континенті, а властивості морської водорості роду Gigartina, з’ясовані мудрими китайцями за 600 років до н.е., зумовили процвітання містечка в Америці через 2500 років, а те процвітання могло б і не трапитися, якби не зубожіння Ірландії та одна кораблетроща, про яку годі довідатися, аби не картина, а та картина могла би не існувати, адже автор її пройшов обидві Світові війни, а… – Добре, добре, ось вам – та історія!
1895 року в Лондоні народився Монтегю Доусон (Montague Dawson); інколи яблуко котиться далеко від яблуні, падає на голову якомусь фізику або навіть фізруку чи потрапляє в компот, а цей плід радше підстрибнув угору. Онук художника, син видатного яхтсмена, Монті зробився пензлярем-мариністом; у Першу світову війну він став моряком особливого ґатунку – служив у Королівських ВМС військовим художником, а в Другу – так, він брав участь в обох і вцілів! – у Другу світову він був журналістом особливого роду – фронтовим кореспондентом-художником від газети The Sphere. Цього, здається, досить, аби вважати, що картина The Beautiful Forest Queen («Прекрасна Forest Queen») народилася дивом – її цілком могло й не бути. Але вона – є!
[img]https://i.pinimg.com/originals/9b/b7/d7/9bb7d7c942b43c25f6a0d60aae9720df.jpg[/img]
[i]Монтегю Доусон (Montague Dawson). Прекрасна The Forest Queen. The beautiful Forest Queen[/i]
І є на ній чим замилуватися! – блакить небес і вод, пінява хвиль, а над океаном летить – стрімкий, огорнутий хмарою вітрил корабель. І він має ім’я – отже, це не просто абстрактний, «взагалі» кліпер, це – історичне судно. Назва Forest Queen – популярна та поширена, і донині чимало суден носить її. Але вітрильник, намальований Монтегю Доусоном, належав позаминулому – XIX – століттю, коли білі паруси ще безроздільно владарювали на океанах. Цю красу – трищогловий кліпер – збудовано наприкінці 1849 року на верфі Southard’s (Мейн, США) та приписано до порту Нью-Йорк. Його особливість у тому, що він у чотири рази більший за традиційні чайні кліпери тих часів: вони зазвичай мали 200 тон водозаміщення, а «Лісова Королева» хизувалася майже 900 тонами! І справді хизувалася: хоча будували корабель із суто прагматичними цілями – заробити на торгівлі з Китаєм – вітрильник невипадково отримав від художника епітет beautiful – прекрасний. А Монтегю Доусон знався на кораблях, майстерно вимальовував найменші деталі такелажу; зверніть увагу на ліселі, додаткові паруси праворуч і ліворуч основного вітрила на фок-мачті – та вже напевно відчував, який корабель вартий такого епітету!
Море така стихія, що життя кожного корабля та будь-якої людини моря – окрема історія, жива література, іноді – неспростовне свідчення епохи. Збудований для торгівлі з Китаєм, прекрасний корабель справді ходив до портів далекого Сходу: у свій перший рейс – maiden voyage, дівочий вояж – «Лісова королева» вирушила 15 червня 1850 року, і за три наступні роки відвідала Китай, Індію, Філіппіни, Ірландію та Англію. Вона й справді перевозила чай, як і годиться порядному чайному кліперу, а також інші китайські товари, зокрема, порцеляну, фарби та шовк; але на ті часи флот, який так нещодавно ганьбив і плямував вітрила участю в работоргівлі, знову заробляв на перевезенні живого вантажу – і вантажу специфічного: іммігрантів. Америка, країна можливостей, великий плавильний тигель, кликала злидарів і авантюристів звідусіль: Ірландія, Норвегія, Польща, Україна та ще багато країн, пригнічених сусідами або недолею, живили все ще новий і завжди ненаситний континент.
Цей тренд підхопив і «Королеву». Ось пасажирський маніфест Forrest Queen, поданий владі порту Нью-Йорк 22 травня 1851 року. В переліку, засвідченому «з Божою поміччю капітаном Олні Ловетом (Olney Lovett)», повідомляється про прибуття з Ліверпулю 186 осіб, всі – ірландці: робітники, фермери, кравці, шевці, м’ясники, торгівці, ковалі, муляри… – але найбільше робітників і фермерів; Макліни, Гетіни, Дойли, Келі – цілими родинами прямували вони до США у пошуках кращої долі.
Міграція людей – у форматі навали, хрестового походу, работоргівлі або заробітчанства – має наслідком перенесення знань, ідей, навичок, технологій, культури, релігії, навіть способу життя. Чи знали б ми американський джаз, якби на терени США не принесли свою музичну культуру вихідці – а точніше, невільники – з Африки?
Отак сталося із тими червоними водоростями Gigartina, згаданими на початку нашої розповіді. Китайці навчилися видобувати з них згущувач і стабілізатор для кулінарних цілей ще за 600 років до н.е. (желе робили, якщо людською мовою). Цій технології знадобилася аж 1000 років, аби дістатися берегів Ірландії – і там у 4 ст. н.е. на мілинах узбережжя почали виловлювати так званий «ірландський мох», також червоні водорості, Chondrus crispus. Те, що ірландці назвали сarrageenans (або carrageenins, від carraigín, буквально «камінці»), слугувало сировиною для виробництва продукту, що тепер офіційно зветься Е407 або «карагінан», з наголосом на останню «а», і використовується для загущення та желювання, виготовлення десертів на основі молока, поліпшення пива й вина, а також – ну хто б до такого додумався?! – утримування вологи в м’ясних делікатесах. Висушений ірландський мох містить до 55% карагінану – та й решта 45% все корисне або поживне, отака от диво-рослина. Карагінан – це, по суті, рослинний желатін, і виготовляється на диво просто: виловлені водорості промивають морською водою (боронь Боже прісною! –все зогниє), висушують і кип’ятять 10 хвилин, постійно помішуючи, а тоді швидко додають холодної води, а як те «варення» трохи охолоне, виливають його на тканину, де воно поступово перетворюється на гель. Так, просто, але ж це треба було вигадати комусь, вгадати пропорцій – о, так, «камінці» та воду мішають у певній пропорцій!
За півтори тисячі наступних років збирання водорості зробилося в Ірландії традиційним промислом, яким животіли прибережні родини. Зрозуміло, що в XIX столітті, коли ірландці рушили по світах у пошуках спокійнішого та заможнішого життя, вони прихопили з собою всі свої звички та навички – згадаймо маніфест «Лісової королеви», всіх тих робітників і фермерів; можна зробити обґрунтоване припущення, що серед тих фермерів були й ті, що на батьківщині «культивували» ірландський мох. Та де та Ірландія, де її кам’янисте узбережжя, таке гостинне для водорості та нелюб’язне – для місцевого люду?.. Йди, та не озирайся! – ось що слідом за Аїдом міг би сказати Зелений острів тим 45 бідакам, які в лютому 1853 року зійшли на палубу Forest Queen, що прямувала з далекого Сходу до Бостону з коштовним вантажем: золоті годинники, срібло у зливках, півпрозора китайська порцеляна, майже невидимий китайський шовк.
Надвечір 28 лютого 1853 року прекрасна «Forest Queen» була вже в 30 милях від Бостону. Раптом з північного сходу вдарив страшної сили шквал, який попри всі зусилля команди збив корабель з курсу та потягнув його на південний захід. На додачу той шквал приніс із собою сніг; видимість істотно погіршилася, й тому є припущення, що капітан Ловет переплутав маяки: він побачив вогонь зі Старого маяка Сітуейту або маяка Майнот Ледж та наказав поворот, вважаючи, що то – Бостонський маяк, і повів корабель просто на берег, про негостинність якого для кораблів свідчить його назва Third Cliff (буквально «Третя скеля»). Втім, це могло статися не через помилку капітана, а через негоду – адже не будь-якому шторму та не кожний корабель здатен опиратися.
[img]https://en.wikipedia.org/wiki/Scituate,_Massachusetts#/media/File:Scituate_Beach_Massachusetts_Thomas_Doughty.jpeg[/img]
[i]Пляж Сітуейту, Массачусетс, Томас Доті, 1837 (Вікіпедія)[/i]
Попри хвилювання за долю корабля, команди та пасажирів, варто на цьому моменті затриматися для коротенької ретардації. Таки все пов’язано в цьому світі! – нещодавно ми розповідали про найбільший в світі вітрильник, названий на честь мідного барона й біржового ділка Томаса У. Лоусона; саме в цьому Сітуейті, до вбивчих скель якого просто зараз прямує «Королева», розташувався один з його маєтків, що звався Dreamworld – Світ мрій. А Старий маяк Сітуейту прославлений вчинком доньок доглядача маяку: восени 1814 року вони так голосно та завзято били в барабани й дуділи в сопілки, що аж відлякали британський десант і увічнилися в історії США як «Американська армія двох» або «Американська армія двох на маяку». Ребека та Абігайль Бейтс – ось як звали тих хвацьких дівчат.
Але що там наша «Королева»? О, ні! - безжальні хвилі щойно викинули її просто на каміння Третьої скелі! – струс велетенського корпусу, ревіння та удари води, зловісний свист вітру в такелажу сповнили серця пасажирів жахом, крижаним, як вода за бортом. Уявіть собі: шторм, темрява, мороз і страхітливе гупання велетенських хвиль у борт, яким вітрильник повернутий до океану. На щастя, корабель тоді був ще зовсім новий, і збудували його міцно чесні та розумні руки; отже, опинившись на березі, він все ще не мав пробоїн, і пасажири та вантаж не страждали від води; натомість хвилі щосили гатили корабель, який на морозі швидко вкривався льодом і щомиті від того важнів – тобто корпус його зазнавав страшних навантажень. Однак верфі Southard’s недарма уславилися своїми вітрильниками! – «Королева» протрималася аж до світанку, коли на березі з’явилася рятувальна партія та розпочала евакуацію пасажирів і команди.
[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/26879/26879_600.jpg[/img]
[i]Рятувальна повозка (репліка). Морський музей Сітуейту[/i]
В Морському музеї Сітуейту зберігається репліка рятувальної повозки (на фото саме вона) – на той час і на ту погоду єдиний рятувальний засіб до послуг Forest Queen. За допомогою малесенької гарматки (лінемету) до судна, що потерпало трощу, рятувальники вистрелювали лінь; за той лінь на корабель тягнули товстіший канат, яким і доправляли на берег людей. Цей канат англійською мовою зветься надзвичайно промовисто: lifeline, по-морському «рятувальний кінець», а буквально – лінія життя. На картині з такою ж назвою – Lifeline (1884) Уінслоу Гомера (Winslow Homer) можна побачити, як діяв цей нехитрий пристрій, що справді врятував чимало душ.
[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/26952/26952_600.jpg[/img]
[i]Уінслоу Гомер (Winslow Homer). Рятувальний кінець (Lifeline), 1884[/i]
Капітан Ловет, як і належить, залишив корабель останнім, перед тим оглянувши «Королеву»; він пересвідчився, що її можна повернути в робочий стан: вітрильник все ще був неушкоджений і придатний для навігації, а в його трюмах було сухо. Проте впродовж наступного дня шторм посилився, і це вбило всі надії на порятунок корабля: просто на очах капітана хвилі почали руйнувати прекрасну Forest Queen, вигризати її нутрощі, за страшним, проте влучним виразом Джозефа Конрада.
Проте стихія не забрала жодного життя! – чи можна уявити собі такий щасливий фінал такої страшної ночі? Знову виникає підозра, що все стається невипадковим чином, все – ретельно сплановане; адже так до Сітуейту потрапили 45 ірландців, в тому числі – напевно! – фахівці зі збирання «ірландського моху». О, як би хотілося переконатися та запевнити читача, що саме ці сорок п’ятеро були в містечку першими вихідцями з Ірландії, що саме вони започаткували новий промисел, який, кінець кінцем, і підніс – спершу економіку Сітуейту з занепаду, а тоді і саме містечко – з безвісті…
Це привабливо, але не достатньо ймовірно; на 1850 рік в Сітуейті мешкало 2149 осіб, нині – понад 18 тисяч, з яких мало не половина мають ірландське коріння, завдяки чому британська Daily Mail оголосила його найбільш ірландським містом цілої Америці. З огляду на постійний потік іммігрантів з Ірландії можна уявити, що на лютий 1853 року в місті вже були ірландські родини, в тому числі – майстри мохової справи.
Тим не менш, прибуття нової партії ірландців напевно мало посилити в Сітуейті все традиційно ірландське; до того ж, після катастрофи «Королеви» виникла та парадоксальна ситуація, коли втрата одного обертається на прибуток іншого. Чутки про цінність вантажу загиблого вітрильника поширилися миттю, і до його уламків рушили місцеві жителі – «рятувати» все, що не забрало море. А незабаром нагодилися й зайди: 3 березня 1853 року газета The New York Times повідомила про трощу: мовляв, корабель залитий водою, хвилі перекочують його з борту на борт і поступово розбивають на друзки, а коштовний вантаж здебільшого змито в море. Ласі до дармового здобутку розтягли все: такелаж пішов на інші судна, дерев’яні частини корпусу – на лагодження та будівництво осель, а коштовності з трюмів потрапили на ринок.
За легендою, один з місцевих жителів, хто мешкав поблизу Третьої скелі та очолював порятунок людей з «Королеви», дехто Деніел Уорд, виловив у морі стільки цінного краму, що на виручені кошти придбав собі кращий будинок, а також закупив човни та все необхідне для збирання ірландського моху й започаткував власну справу, яка щасливо дожила аж до 1995 року. Оце – достатньо ймовірна історія; якщо вірити експозиціям Морського музею Сітуейту (а його повна назва – Морський та ірландського мохового фермерства музей), саме виробництво карагінану стало головним промислом і містечку та зробило його тим, чим воно є донині, коли мохове фермерство в США вже припинилося. Тепер основне виробництво карагінану повернулося туди, звідки колись вийшло, - до Китаю (і Філіппін). Зважайте: це справжня навколосвітня подорож – Китай, Ірландія, США, Китай – яка тривала понад 25 століть!.. Сьогодні в Сутуейті зберігся один сарай, в якому складували висушені водорості, – а колись їх тут були сотні.
Ось і вся історія навколо прекрасної Forest Queen, планетарного масштабу історія тривалістю в дві з половиною тисячі років, з яких кораблю судилося прожити лишень чотири; хоча ні, ще кілька слів, без яких розповідь не буде повною. Як згадувалося, корабель побував у Індії та Китаї, - і невипадково саме таким шляхом європейські та американські комерсанти подорожували по китайські товари. В Індії кораблі – і нашу «Королеву» також – вантажили опіумом, який в Китаї за вигідним курсом обмінювали на порцеляну, шовк, срібло, індиго та інші коштовності. Такі розрахунки, по-перше, боронили економіки Заходу від китайської торгівельної політики – адже Китай ігнорував їхні товари, відповідно, золото перетікало до Китаю; а от за опіум можна було виторгувати в китайців що заманеться; по-друге, насичення китайського ринку опіумом спричинилося до занепаду величезної країни, яка незабаром поступилася Заходу лідерством у далекосхідних справах – і надовго, аж до наших днів, коли Китай не тільки відновив свої позиції на Сході, а й завоював нові, вже на глобальній арені.
[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/27363/27363_300.jpg[/img]
[i]Срібний зливок з китайським клеймом, з вантажу прекрасної "Королеви", Морський музей Сітуейту[/i]
І останній штришок: принаймні деякі зливки, виловлені навколо місця загибелі «Королеви» та позначені китайським клеймом як срібло вищої проби, виявилися звичайним оловом, до того ж – низької якості. Власне, розраховувати на абсолютну чесність партнерів по наркоторгівлі не доводиться; втім, Томас Голл, який досліджував рештки «Королеви», припускає, що срібло могли поміняти на олово в Лондоні або Квінстауні, там такі спритники! – Нарешті, здається, всі шматочки та уламки, що бентежили уяву, склалися на папері в цілісну картину; тепер – все.
...а вони кажуть: не озирайся!
[i]липень 2018 року[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799240
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2018
З усіх довгоногих і довгошиїх птахів цього одразу «видно по польоту»: якщо всі решта в повітрі витягують шию, сіра чапля (Ardea cinerea) такого не робить. Навпаки, вона ніби втягує її в «плечі», надаючи їй S-образної форми. Від того чапля в польоті має такий вигляд, наче вона вмостилася в зручному глибокому кріслі, загорнулася в шаль аж до підборіддя та поринула в думки… Нібито бугаї ще так складають шию, але бугая з лелекою або журавлем не сплутаєш, а довго-якимсь його в жодному сенсі не назвеш: все в нього коротке й масивне. Одне слово: бугай!
Знов-таки, з усіх лелекоподібних сіра чапля вважається найчисельнішим видом, натомість я - скільки років живу на Дніпрі! - а бачив її всього лише кілька разів. Мабуть, це пов’язане з її способом життя та харчування: чапля годинами стоїть на мілині, чатує на здобич, а тоді блискавично хапає – рибу, жабу, піявку, комаху, равлика… а кольори в неї, як випливає з назви, такі собі, прямо скажу, не павич! У зелені, поплямованій коричневими качалочками рогозу та сірими плюмажами очеретів, нерухома чапля майже невидима.
Зате в повітрі чаплю не помітити важко; двох метрів сягає розмах сірих крил з ефектною чорною окантовкою. Проте вона мов той літак: коли летить високо, то повільно, а коли низенько, то дуже швидко; а вперше я зустрів чаплю на Трухановому саме в польоті, і летіла вона повз мене нижче дерев і близько – камінцем докинути. Шшшшшууух – і нема. «Тату, рота закрий!» - ось що тоді мені порадив малий.
Та мені головне було знати, що чапля живе неподалік; птах цей тримається домівки, отже, трошки уваги, терпіння та везіння – ось і все, що треба. Так і сталося: спершу цілком випадково помітив у небі сіро-чорні крила: чапля намалювала над Трухановим островом широке коло та зникла, а я кинув купатися, фотографувати жаб і равликів і заходився чекати.
…з’явилася вона раптово та зовсім не звідти, звідки я очікував: наче екраноплан, йшла низенько над водою, майже торкаючись хвиль, а тоді хльоць! – і сховалася в очеретах. От біда! – очерети на іншому березі річечки, доки я туди, вона знову може своє «шшшшшууух» зробити. І я, лякаючи качок і жаб, плутаючись у лататті та високо задираючи ноги, як всі чаплині родичі, коли ходять мілиною, почимчикував уздовж свого берега, аби опинитися проти схованки птаха (тільки так, по воді, берегом не підеш, там хащі непролазні).
Встиг двічі натиснути спуск – а далі нагодилися майстри гребного спорту на байдарці. Гребці налякали чаплю, вона граційно сперлася на повітря крилами, спритно підібгала довгасті ноги, опинилася одразу високо над водою та зробила мені, моїй камері та гребному спорту України те саме своє - «шшшшшшшууух»!
липень 2018
П.С. Знайшов точне значення "шшшшууух"! Група вчених з Лунду, Швеція, досліджувала швидкість птахів і склала спеціальну табличку з горизонтальними та вертикальними швидкостями "птахів, що в польоті постійно змахують крилами". Наша сіра чапелька таки здатна на непоганий шшшшшууух! - 11,2-12,5 метрів на секунду. Це... 40-45 км на годину, щоб ви знали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798773
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2018
Жив собі колись в Америці біржовий ділок на ім’я Боб, який вирішив обвалити Уол-стріт. Аби ніхто не здогадався, він навмисно обрав для цього відверто символічний день. Саме той день, коли всі напоготові панікувати та рятуватися, через що, можливо, і трапляються халепи, якими прикро відома п’ятниця, тринадцятого.
На цій багатій ідеї побудований роман Томаса Уільяма Лоусона. Сам біржовик, він зажив сумнівної слави завдяки намаганням реформувати біржу на тлі власного фантастичного збагачення на біржових махінаціях. Лоусон добре знався на цінних паперах, а у вільний від «мейкін’ мані» час розважався тим, що писав найрізноманітніші книжки, від словників бейсбольних виразів до романів. Тому крах біржі він «організував» майстерно; дещо прямолінійний жарт, (не)прихований в назві роману «П’ятниця, тринадцяте», свідчить або про неймовірну забобонність Лоусона, або про його сталеві нерви: мовляв, не страждаю ані на тріскайдекафобію, ані на параскаведекатріафобію, тобто не боюся ані числа 13, ані 13-ої п’ятниці. Втім, стверджується, що Лоусон мав ці обидві фобії та ще деякі, і всі – типові для людей забобонних.
Чого не знав Лоусон – так це того, яку владу має слово, а надто – ціла книжка слів, навіть якщо її літературні чесноти не менш сумнівні, ніж слава її автора. Те, що він вважав розвагою і жартом, несподівано відігралося на ньому та постало в реальному житті як грубий і незаперечний факт… Але до справи, досить передмов, їх було вже забагато!
Отже, щойно закінчилося XIX століття, і постало століття наступне, яке навіть своїм позначенням – ХХ – остаточно та без найменших сумнівів перекреслило минуле та ніби нагадувало: так, це я – «страшне і суєтне електричне майбутнє людства». Весь старий добрий світ пустили на злам – звідусіль наступало й тиснуло нове. Не оминула ця доля і судноплавні справи; окраса морських просторів, аристократія флоту, шляхетна судноплавна раса – вітрильники – доживали свої останні роки. Їхні позиції – за тоннажем, швидкістю, міцністю, незалежністю від сили й напрямку вітру опанували спершу метиси, вітрильники з паровими машинами, тоді – чудернацькі гібриди: пароплави із гребними колесами та гвинтом і – «про всяк випадок» – парусним озброєнням, на кшталт «Грейт Істерну», а потім – вже абсолютно нова судноплавна раса: незаперечні пароплави. Позбавлені білої хмари вітрил, вишуканих стрімких обрисів і будь-якого романтичного ореолу, а натомість оздоблені кудлатими плюмажами чорного диму, що тяглися від обрію до обрію через усе небо, пароплави відняли Світовий океан у вітрильників, який ті відвоювали для людства в цілковитої безвісті та білих плям, що колись вкривали мало не весь світ, як нині лід вкриває полюси Земної кулі...
Однак еволюція майже ніколи не торує один шлях; якщо загалом вітрильники поступово перетворювалися на пароплави, яким врешті-решт і поступилися, то деякі з них намагалися осучаснитися, еволюціонувати, аби вижити в новому столітті. Та й що може бути сучаснішим за енергію вітру, який у наступному, вже XXI столітті, рухатиме не кораблі, а цілі країни? Отак і постав 1902 року найбільший* в історії судноплавства «чистий» вітрильник – семищоглова американська шхуна «Томас У. Лоусон», довжиною у півтора футбольних поля та висотою у дві 9-поверхівки.
Не просто найбільший! – він мав сталевий подвійний корпус і бортову телефонну мережу, його стерно рухала парова машина, такі ж машини живили лебідки та генератори, а вітрильним озброєнням і всім рештою завдяки численним пристосуванням опікувалося лише 12 матросів 1-го класу (а всього екіпажу було 18 людей). Та цим осучаснення не обмежилося: шхуну «Томас У. Лоусон», найбільший в світі вітрильник, побудували як вуглевоз, який згодом перетворився на перший в світі вітрильний танкер.
Але до чого тут Томас У. Лоусон і п’ятниця, тринадцяте? – Ще розумні римляни іронізували над римлянами нерозумними, які припускалися логічної помилки «post hoc ergo propter hoc» - «після цього, отже, внаслідок цього». Але важко досліджувати історію вітрильника та не припуститися цієї хиби: адже Томас У.Лоусон, чиє ім’я він носив, який надихав та інвестував спорудження шхуни, був людиною вкрай забобонною, втілив ті свої невимовні фобії в цілому романі про біржовий крах, а згодом і сам зазнав краху – володівши казковими статками й титулом «мідного барона», він закінчив життя у злиднях. Чи це не він визначив долю вітрильника?
Тому що була та доля якась від початку недолуга. Вітрильник проектували для навігації на Тихому океані, а використовували для каботажу вздовж Східного узбережжя США, де через 11-метрову осадку при повному навантаженні він міг увійти лише в один порт – Ньюпорт-Ньюз (тому судно перевозило лише 7,5 тис. тон вугілля замість 11 тис. тон). Озброєний 25 вітрилами, «Томас У. Лоусон» фактично мав їх 26: порожній корпус шхуни височів над водою на 14 метрів і був її найбільшим вітрилом, через що корабель мав погану керованість і не тримав курсу; загалом через розміри й неповороткість моряки дражнили його «викинутим на берег китом» і «ванною». Капітан шхуни скаржився, що зміна галсу – тобто зміна курсу вітрильника щодо напрямку вітру – тривала від 10 хвилин до безкінечності. Навіть у дрібницях шхуні не щастило: це вугляр зійшов зі стапелів пофарбованим у ніжно-сірий колір, абсолютно неприйнятний для професії, через що згодом його величезний корпус довелося перефарбувати чорним; його сталеві щогли – 97-см у діаметрі, 35 м висотою та вагою по 20 тон кожна – не мали постійних назв: на кресленнях їх позначили номерами, а в житті називали то за морським звичаєм: фок, грот, бізань, спенкер, райдер, драйвер і джигер, то за сухопутним календарем: від Sunday до Monday, як раз семеро.
А найприкрішим було ось що: шхуна не спромоглася на головне, заради чого її зробили у багатьох сенсах такою по-американському «най-»: її рейси були збиткові. А через це кораблю велося абияк: його кепсько доглядали, в екіпажі ніколи не набиралося тих самих 12 «able seamen» – матросів першого класу, а 19 листопада 1907 року його завантажили бочками нафти – 58 тисяч барелів – та відправили у подорож, про яку ніколи й гадки не мали ті, хто мріяв, фантазував, проектував і будував корабель – через Атлантику, до Англії.
У цю подорож «Томас У. Лоусон» вийшов із усіма своїми злиднями, до яких раптом додався ще один негаразд: на заміну сімох матросів першого класу, які звільнилися через постійну затримку платні, найняли шістьох перших-ліпших, які до того ж ледве володіли англійською. Ну, як такими командувати? Погода видалася поганенька, а вже наступного дня зіпсувалася остаточно та лишалася такою наступні 20 діб. Ці 20 діб жодна душа не бачила «Томаса У. Лоусона»; за цей час він таки перетнув Атлантику й досяг островів Сілі, що лежать у Кельтському морі за 40 миль від західного узбережжя Англії, а ще – втратив усі вітрила, всі, за винятком одного, рятувальні човни, і люк трюму. До трюму потрапила морська вода, суміш якої з вугільним пилом вивела з ладу суднові помпи, і вони вже не могли відкачувати воду, яка поволі затоплювала корабель. Але капітан Джордж У. Доу волів будь-що дістатися Лондону; він наказав поставити запасні вітрила та заходився прокладати курс.
А далі події розгорталися стрімко: капітан Доу припустився помилки, обрав неправильний курс Ла-Маншем і небезпечно наблизився до кам’янистих мілин архіпелагу Сілі; шторм, який і не вщухав, знову посилився, і корабель не міг йому опиратися. До безпорадної шхуни підійшли рятувальні човни з островів Святої Агнеси та Святої Марії, аби забрати людей, та капітан удруге припустився помилки – він поклався на два 5-тонні якорі «Томаса У. Лоусона», людей на рятувальні човни не відпустив, а натомість узяв на борт лоцмана на ім’я Біллі «Кук» Хікс. Рятувальники повернулися на свої острови та викликали буксир, але той через негоду не зміг вийти в море.
Вночі, о чверть на першу «Томас У. Лоусон» втратив обидва якорі, і його подальшу долю тепер визначали лише хвилі – безжальні, як смерть, і величезні, мов гори, такі величезні, що капітан наказав матросам рятуватися від них на щоглах. Саме цієї миті некерований корабель налетів на риф, всі сім його щогл зламалися та впали в море, а всі, хто на них рятувався, 16 або 18 моряків включно з лоцманом Хіксом, загинули від ударів хвиль, уламків судна та через товстий шар нафти, що витікала з трюмів судна, яке від наступних ударів об рифи розломилося на дві частини, менша з яких потонула, а більша – перевернулася.
Врятувалися з «Томаса У. Лоусона» двоє – капітан Джордж У. Доу та інженер Едвард Л. Роу; їм пощастило стрибнути у воду до того, як шхуна перевернулася, а хвилі, що вбили інших, віднесли їх на таку (якось і не скажеш «безпечну») відстань від уламків, що вони не зазнали поранень і не захлинулися нафтою, як решта екіпажу. За кілька годин моряків викинуло на берег, де їх незабаром знайшли; пізніше море віддало ще чотири мертві тіла, які було ідентифіковано, і потім ще кілька, опізнати які через пошкодження було неможливо. Тіла цих моряків поховані на острові Святої Агнеси, решти – в морі, під 49°53′38″ північної широти та 06°22′55″ західної довготи, на глибині 17 метрів, де й нині за тихої погоди аквалангісти можуть побачити велетенські уламки «Томаса У. Лоусона».
За Гринвічом, корабель загинув о 2.30 в суботу, 14 грудня 1907 року, але на той час в Бостоні, в штаб-квартирі Томаса У. Лоусона, ще тривала п’ятниця, 13-го. День, якого він все життя панічно боявся, який став назвою його роману та датою загибелі найбільшого в світі вітрильника, який носив ім’я людини, чия кар’єра також потім завершилася цілковитим крахом. Що тут було «після цього», що – «внаслідок цього»?..
…Скоріше за все, нічого. Принаймні, збіги ґатунку «п’ятниця, тринадцятого» навряд чи мали вплив на долю обох Томасів У. Лоусонів. Та й роман з такою назвою видано лише 1906 року – тобто через чотири роки після народження корабля, тоді, коли доля шхуни вже показала всю свою недолугість, яка з часом завершилася трагедію – «після» та «внаслідок» помилок, прорахунків та сили морської стихії – нездоланної, нестримної, непередбачуваної, зловісної…
…як і все, що нібито завжди відбувається по п’ятницях, тринадцятого…
А хтозна! – якщо роман 1906 року не наврочив загибель «Томаса У. Лоусона» у грудні 1907, або банкрутство і смерть у злиднях Томаса У. Лоусона у лютому 1925, можливо, він вплинув на долю саме того, чому він і присвячений? Уол-стріт таки обвалився! – і так обвалився, що мало не поховав під уламками всю Америку, як щогли «Томаса У. Лоусона» – його бідолашний екіпаж, мир його праху.
Єдине, в чому помилився Лоусон, була дата. Біржовий крах стався у понеділок, 28-го**.
червень-липень 2018 року
Світлини тут: https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/957984731046864
* Дещо більші французький та німецький барки були метисами – мали парові машини на додачу до вітрил.
**"Чорний понеділок" 28 жовтня 1929 року.
Перепрошую знавців та експертів за можливі помилки, інформація збиралася з кількох джерел, всі дані були доволі суперечливі, а вдалося вибудувати ось цей текст.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798121
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2018
Вчора за офіційним календарем трапився День Конституції, а за природним – день підлітків. Підліток, з наголосом на перше «і» – це людина на переході «пустелею самотності», що простягнулася від дитинства до юнацтва; підліток, із наголосом на друге «і», або вискочень – це молодий птах, що ледве навчився літати та вийшов із гнізда. Далі я не наголошуватиму жодну «і»; це той щасливий випадок, коли обидва варіанти наголоси цілком доречні. Зазвичай підлітки перебувають у компанії дорослих, батьків або наставників: це і нагляд, і навчання. Особливо цікаво спостерігати за навчанням воронят, адже ворони вирізняються високим інтелектом і підтримують складні соціальні стосунки; інстинктів замало для дорослого воронячого життя. Своїм першим, базовим навичкам воронята навчаються від батьків, аби впевнено стати на крило та самотужки опановувати нові – навички, розваги, шляхи та простори.
Цей період у житті птахів такою ж мірою важкий і небезпечний, як у житті людини: підлітки ще кепські літуни, вони надто довірливі та майже несвідомі небезпек. До того ж, люди часто «рятують» вискочнів, тому що вважають, що пташеня випало з гнізда та може загинути. І так назавжди переривається для юного птаха головне його навчання, а іноді – й життя: люди про «врятованих» птахів дбають абияк, а то й на іграшку перетворюють… але годі про сумне! Отже, вчора двійко підлітків з роду людей (тобто Макс, 11 за пачпортом, і я, десь 13 за пачпортом моєї внутрішньої дитини) спостерігали за підлітками з роду птахів. Трапилися нам – якщо ми не помиляємося – дрозди-омелюхи та сірі ворони.
Я птахами цікавлюся не так щоб дуже давно, тому тварина на фото може бути якимось іншим дроздом, наприклад, горобинником (ще називають його «чикотень»), але я схиляюся саме до визначення його як омелюха. Бачте, гуляють ці птахи у Ботанічному саду, а дерева там, як і скрізь по Києву, вражені омелою. Ягідки омели – улюблена страва дрозда-омелюха; гадаю, свою назву він саме від омели дістав. Моя підозра перетворюється на переконання, коли порівнюю латинські назви пташки та рослини: птах у науковців зветься Turdus viscivorus (Turdus – це точно дрізд, перевірено), а омела – Viscum, отже, Turdus viscivorus – дрізд-омелюх. До речі, гадаю, саме від цього слова походить назва матеріалу віскоза, тобто «такий, що тягнеться»: роздавіть стиглу ягідку омели та переконайтеся, що її сік справді тягнеться та клеїться – та пильнуйте, обережніше! Там всередині насіннячко зі справжньою голкою, якою омела за сприяння омелюха вп’ється в якусь нещасну деревину та виссе з неї геть усі соки… Отже, помітний розквіт омелюхів у міських садах і парках міг бути спричинений засиллям омели, яка вражає дедалі більше дерев; тому й вважаю, що люди-підлітки зустріли підлітків-омелюхів. Зазвичай вони мовчки опікуються своїми справами, які здебільшого полягають у пошуку їжі в траві та під палим листям; люди їх помічають тоді, коли омелюхи боронять гніздо від зайд або хижаків. Дрізд розчепирює пір’я так, що перетворюється на літаючу рибу-самурая, верещить немелодійним і вкрай тривожним голосом і переслідує або відволікає загрозу, доки вона не мине або… – але годі про сумне!
Як і очікувалося, куди як цікавіше спостерігати за вихованням ворон. Ну що ті дрозди! – бігають травичкою, видивляються хробака, тоді дзьоб! – хапають його і тягнуть, і смикають туди й сюди, доки не видобудуть із ґрунту цілого та неушкодженого, не назбирають повен рот рожевих звивистих створінь і не гайнуть з ними деінде, поласувати в безпеці або нагодувати малечу. Ось і всі омелюхові уроки! – а з воронами справа геть інша.
По-перше, воронята кумедні: літають вони абияк, а щойно здіймаються в повітря, і найслабкіший вітер теліпає їх на всі боки, як човен у бурю. Але та буря торкається лишень їхніх крил, тому важко втриматися від сміху, коли повз дорослу поважну ворону, на якій і пір’їна не ворухнеться, шкереберть і стрімголов несе її дитинчат. Це нагадує сцену з «Іствікських відьом», коли Джек Ніколсон відчайдушно долав начаклований відьмами буревій, який переслідував його одного в цілому місті. А яка в них хода! – я вчора намагався її відтворити, можете й ви спробувати: ноги поставити широко в напівприсяд, пузо вперед, задерти голову та крутити нею на всі боки – все, крокуйте, час від часу підстрибуючи, і намагайтеся робити це так, наче вам треба розсмішити публіку, переважну – дитячу.
По-друге, навіть у недосвідчених воронят – розумний вираз «обличчя». Як і годиться хижакам, ворони мають бінокулярний зір, тобто дивляться своїми двома очима у двійко наших очей; ті самі омелюхи роздивлятимуться вас як кури – спершу одним оком, тоді другим. А коли воронята заходяться щось робити… – отут перевага їхнього виду стає очевидною, а розумний вираз «обличчя» здобуває ще одне пояснення, крім розташування очей. Це, безперечно, розум, інтелект, видатне диво природи! – я вам раджу йти та спостерігати, тому що описати все, на що здатні ворони, неможливо: вони постійно опановують нове, пристосовуються, вдаються до мімікрії та винахідливо полюють і розважаються. Ох, яка спокуса! – зараз я вивалю все, що читав, чув або бачив по науково-популярних каналах.
А підгледіли ми вчора хіба що те, як воронята навчаються в мами (або тата?): їм показали, що можна їсти молоді плоди сосни, а вони заходилися завзято обскубувати деревце – плоди, голки, молоді гілочки... Тоді наше спостереження налякало дорослого, який вмостився на дроті неподалік і звідти спостерігав за людьми-підлітками та підлітками-птахами; коли переконався, що ми тільки дивимося та фотографуємо, заспокоївся сам і дав спокій юнацтву. А юнацтво тим часом знайшло в газоні якийсь отвір, дослідило його, спершу обережно, а потім ретельно та прискіпливо, і загорлало радісно одне до одного, до тата (мами?) і до нас: водичка! А тоді ми побачили, як двійко воронят дострибало з газону до тротуару, одне здобуло там зім’ятого паперового стаканчика та заходилося того стаканчика ховати: спершу в отворі в бетонному стовпі – але стаканчик не вліз; аж раптом підскочило друге, стаканчика в першого відібрало та пострибало з ним до величезного каштана, де межи коріння – зручна схованка: та впертий стаканчик і туди лізти відмовився; тут відбулася блискавична кільканадцять разів зміна володаря і – перше? друге? – воронятко врешті-решт запроторило свою здобич під голки сосни, з якої підлітки щойно скубли шишечки, голки та гілочки… Ворони ховають здобич «про запас»; а ще вони підглядають за іншими птахами та спустошують їхні схованки; і не тільки за птахами: коли пес закопує кістку, а над ним на дереві сидить цілковито байдужа ворона, собаці з тією кісткою варто попрощатися… Втім, це вже я розповідаю не те, що ми бачили, а те, що я знаю.
Аж тут із дроту над газоном мама (або тато?) обізвалася до своїх підлітків; вони забули про шишечки і про стаканчик, застрибали, забили крилами та здійнялися у повітря; вітер підхопив їх, наче два чорні пакети для сміття, та поніс. Дорослий птах гайнув з дроту десь на акацію на пагорбі понад вулицею, а двійко підлітків-вороняток, відчайдушно долаючи крилами тільки їм відчутний буревій, попрямувало слідом, а з газону за ними слідкувало двоє підлітків-людей…
29 червня 2018 року
**Світлини: https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/952954141549923
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797416
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.06.2018
Оповідання Джозефа Конрада "Молодість"* - наче дарунок тому, хто шукає відповідей. О, так багато відповідей! - та чи ви їх шукаєте? Чи ви можете жити без питань - до себе, до життя, до неба? Якщо можете - це книга не для вас.
50 сторінок триває подорож морем із Заходу на Схід; 50 сторінок старезний корабель із Марлоу, молодим помічником капітана долає всі можливі перешкоди та небезпеки, від шторму, що вигризає нутрощі корабля та ставить моряків у нескінченну вахту до помп - відкачувати воду, і аж до пожежі, яка охопила вугілля в трюмах і знову припнула команду до помп - закачувати воду в палаючий корабель; 50 сторінок попри все та всупереч всьому юний Марлоу прагне побачити брами Сходу - а корабель на ім'я "Юдея", який так і не дістався порту призначення, Бангкоку, згорів і потонув у морі - дарує йому та кожному читачеві девіз, який пережив корабель і кінець-кінцем привів Марлоу на Схід: "Зроби або помри".
"Зроби або помри!" - наче рефрен, це кредо лунає над сторінками книги; "Зроби або помри!" - ось який невидимий дух ширяє над мачтами "Юдеї", головами Марлоу, старого капітана, кількох ліверпульців і хвилями океану. Є в книзі і другий рефрен - молодість; о, як пристрасно, як солодко, як тужливо вимовляє вже сивий та зморшкуватий Марлоу це слово! І читачеві лишається одне: поринути у цей вік, який штовхає людину в самісінький вир смертельних небезпек, побачити на власні очі ті небезпеки, майстерно змальовані Конрадом, побачити їх без страху, а навпаки, - як кращих друзів, із радістю, та у своєму серці відчути: о, так, молодість - це благословіння! І хай самими губами, хай подумки, але повторити за старенькою "Юдеєю" та молодим Марлоу: "Зроби або помри!"
...і почути в тому відповідь - єдину на силу-силенну питань.
*У книзі: Джозеф Конрад. Зроби або помри. - К.: Темпора, 2011. Переклад Таращука
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797337
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2018
…і випхали мене з садочка до школи. А в школі на той час відбувався експеримент: завели там нульовий клас, в який записували малечу дошкільного віку. Ні, немовлят не брали; не більше року до шкільного повноліття залишалося тим обранцям – і мені також. Отже, нульовий клас нагадував філію дитячого садочка в стінах школи: парти, дошка, розклад уроків, мапи, таблиця множення, все, як і годиться, але парти мініатюрні, дошка висить низенько, уроки скорочені, оцінки – зірочки, кола, трикутнички та квадратики, а в стіні приховані розкладні двоповерхові ліжка. У тих ліжках нульокласники відпочивали дві години по обіді, дехто справді спав, а я відверто мучився. Спати удень не міг, скільки себе пам’ятаю, а вихователі дитсадка такого зазіхання на своє святе – тихий час – не дарували, через що, мабуть, мене звідти й витурили.
Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…
Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?
Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…
Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…
Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: по-перше, татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійський захист або захист Філідора вже й мови бути не могло…
…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…
…Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796861
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2018
Знаки! – ось що воно. Знаки! – цвіт липи в травні; нашестя метеликів у червні; саме літо, що почалося завчасно, триває незвично та невідомо чим і коли закінчиться та чи закінчиться взагалі, - все це знаки. Ось іще один.
Минулого тижня за звичаєм зустрічав схід сонця на [s]осоружному[/s] улюбленому ослінчику; з нього в іншу годину доби цікавого видно хіба що монітор, на якому щось цікаве я сам і напишу. І схід сонця відбувався за звичаєм – світлішав східний край неба, хмари тліли, рожевіли, перлисто виблискували, а тоді багряно спалахували, малювали на якусь мить сонячне проміння та – зникали, наче й не було. Галас пташиний вже з годину линув понад верховіттям лип і каштанів – і раптом німота затопила вулицю, а в ній почувся новий звук.
Клекіт! – випадково знав, що то за один наразі ширяє над Тарасівською. Боривітер! – перекинувши осоружного ослінчика, я вискочив на балкон і просто перед собою побачив малого хижака, який майже нерухомо висів у повітрі та крутив головою, гострими очима шукавши здобич унизу. Птах помітив мене, кинув гострим оком пронизливий погляд, в якому – непереборна, вітром-незборима, нічим-нездоланна зневага та зверхність – поворушив якимось пером у хвості, іншим у крилі та покотився з висоти, наче малеча з гори на санчатах, а тоді виконав майстерний, неперевершений поворот і віддав себе вітру, а той підхопив і миттю виніс птаха десь так високо, що я вже навіть і відшукати його в небі не міг…
Диво! – я так легко це вигукую, що аж самому ніяково; але ж правда, раніше боривітер траплявся мені на київських гірках та островах і ніколи – в середмісті. Але чому ні? – мабуть, сюди його привели метелики, що полонили Київ цьогоріч, оті рудо-чорні, яких плутають із адміралами? Здобич саме для такого вправного, але мініатюрного хижака; а щойно від метеликів лишилася сама згадка та уламки коштовних крил де-не-де по тротуарах – годі боривітру шукати в місті, шукай там, де і належить, - у полі!
Та це ще не кінець тому, що я з такою легкістю називаю дивом і трохи вище проголосив знаком. Минуло кілька днів; я ще пригадував клекіт, що розірвав тишу, в якій сховалося налякане боривітром цивільне птаство, та за звичаєм очікував на схід сонця на улюбленому ослінчику. Аж тут передранкову міську тишу – особливу, з природних голосів сплетену, але цілком і довершено позбавлену галасів міських, - цю тишу розітнув крик. Той, що його полюбляють голлівудські кіношники вставити в епізод, де в пустелі хтось помирає або отримує поранення або лишається кинутим напризволяще. Ось тут над ним і скрикує невидимий в білявій розпеченій висоті птах: Йааа! – коротке й красномовне віщування скорого невідворотного кінця.
Ослінчик ще не торохнув об підлогу, перекинутий моїм кидком на балкон, а я вже мало не випав з того балкону – так далеко висунувся з нього, аби роздивитися голлівудського улюбленця в українському небі. Йаа! Йаа! Йаа! – тримайся, пане, міцніше, бо нас тут аж троє… - і справді: на горішньому поверсі неба понад Тарасівською звично панували стрижі, а трохи нижче точився видовищний повітряний бій. Двійко сірих ворон билися з трьома рудуватими блискавками – гострокрилі, схожі на винищувачів не останнього, а якогось наступного покоління, хижаки випереджали за красою та естетичною довершеністю розпатланих ворон, що абияк гребли крилами в небі, наче веслами в болоті. Проте непоказні й повільніші, ворони переважала в маневреності: проти всіх законів фізики та аеродинаміки, втіленням яких здавалися рудаві хижаки, всупереч кратній перевазі в швидкості, ворони так невимушено й несподівано переміщалися повітряними коридорами – просто падали або стрибали з одного в інший – що спантеличені хижаки зіграли відбій. Йаа! – гукнув котрийсь; Йаа! Йаа! – відповіли поплічники, лягли на новий курс – кудись над Мамаєву гору – і ось тут показали свою головну перевагу. Втеча була такою блискавичною, що й ганебною її не назвеш – адже вони й напад можуть вчинити такий же, миттєвий і блискавичний.
Не знаю, були то шуліки чи які інші соколи; я навіть не певен, чи були вони рудуваті. Схід сонця забарвив рудим усе в небі та під ним, усе, чого торкнувся; навіть сіро-чорні ворони – й ті літали в оточені рожевого сяйва. А дахи, крони, вежі, вікна, димарі, вірний «Олімпус» і, мабуть, моє сонне обличчя на балконі – все стало рудим проти ранкового сонця…
…Тепер би второпати, що ті знаки віщують. Нехай будуть на щось добре. Отой голлівудець у пустелі – Йаа! Йаа! – завжди помиляється.
А диво – це ж таки диво! – не помиляється ніколи. Власне, воно і є – щось добре.
18 червня 2018 року
Решта світлин до тексту тут: https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/941893062656031
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796107
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2018
…крокував берегом Великого Потьомкінського острова. Це була найкоротша, але краща частина нетривалої мандрівки «дача – причал», бо тут стежина звивалася вздовж Дніпра. Спершу вона притискалася до сусідського паркану, через який яблуня простягала обтяжене плодами гілля – може, мені, може, просто так або через недогляд, але білий налив напевно вже досяг своєї кращої стиглості, був і налитий, і білий. Два яблука встигну схопити, одне надкусити та обидва кинути – зелені! – а стежка вже гайнула навпростець через кущі до води й далі веде над прірвою. Прірві тій глибини зо три метри, і ті три метри дачники завалили стовбурами дерев, уламками човнів, скринь, меблів і рештками всього, що викидалося з острівних дач і міських осель, – з горою завалили, так, що й річки не видно. Укріплення берега – ось як називається це звалище; ним дачники боронилися від ласого до острівного піску Дніпра, а той повільно, але невпинно розтягував ті укріплення, пускав за водою стовбури та уламки й щороку далі всмоктувався в берег. «Спалю! Колись я все це неодмінно спалю!» - з такою думкою пробігав я над прірвою, і рік, і другий пробігав. А думка та чіплялася, мабуть, за сухе гілля та дрантя, настовбурчене з прірви навсібіч, висіла на ньому, гойдалася вітром, майоріла, нашіптувала у вуха подорожнім, і врешті решт хтось зупинився, побачив-почув і схвалив: «А слушно!» Це був останній титанічний проект мого діда; кількадесят років опікувався він сільським господарством цілої області, і не абиде, а в «зоні ризикованого землеробства», а насамкінець вчинив оце: спалив ущент все, що за десятиліття наскидали в прірву, спалив під поради та прокльони знавіснілих сусідів, нарізав десь оберемок вербових кілків і позабивав їх у воду, просто в Дніпро… Минув час, стихнули та забулися прокльони, діда вже давно нема, а Дніпро і досі там, куди його пришпилили ті кілкі, з яких постав над водою цілий вербовий гай…
А далі треба рухатися якомога тихіше; ось тут, за величезною шовковицею, стежина спускалася до води та вела між високим берегом і щільними заростями акації та аморфи – навіть не заростями, а утвореної переплетеним гіллям і довгими колючками стіни. Тихіше… ще тихіше… - як пощастить не сполохати, побачу пацюка або їжака або ондатру або вужа… Бодай жабу!.. Ні, не щастить. Не щастить мені ниньки, або нещодавно тут пройшов якийсь незграба, пройшов і розлякав геть усе живе. Ось і кінець кращої частини мандрівки «дача – причал»: за кілька кроків стежка повертає вглиб Острова, занурюється в дачі, і аж до причалу мандрівник бачитиме лишень паркани та колючий дріт обабіч стежки та смужку неба над головою, на всі боки покреслену плодово-ягідним віттям, галуззям, пагінням, лозами…
За старим, а може, навіть старовинним розбитим рибальським човном стежина й справді взяла круто праворуч. Треба поспішати - теплохід прибуває хвилин за двадцять, за двадцять п’ять відходить на Херсон, хто не встиг - ночуй на Острові. І я поспішав.
За кількадесят метрів знову поворот, цього разу ліворуч, просто чиєїсь хвіртки. Поруч із нею, прикута собачим ланцюгом до кремезної абрикоси, стояла груба металева шафа, замкнена на величезний іржавий замок: в таких шафах острів’яни зазвичай тримали свій головний скарб - човнові мотори. До шафи притулилася стара дерев’яна лава, трухлява, як усе старе та дерев’яне на Острові, а на лаві сиділа жінка, стара й теж якась трухлява. Втім, я короткозорий, а над стежиною – зеленкуваті садові сутінки; ні, вона не стара, а літня. Старою вона здавалася через те, що згорбилася та скоцюбилася на лаві так, що її руки звисали мало не до землі. А трухлявою – через сполотніле обличчя: на зблідлій шкірі всі старечі пігментні плями яскравіли, як виразки на зогнилій дошці. А ще на тому обличчі застигла дивна гримаса: жінка ніби силувалася щось роздивитися, але щільно заплющеними очима.
Раптом вона видала ледь чутний стогін, і я зупинився. Жінка знову застогнала, а тоді ворухнула кистями старечих рук, з вузлуватими суглобами пальців із блакитними нігтями, зморшками та сірими поплямованими зап’ястками. А, ось воно що! – руки не звисали до землі: руками жінка тягнулася до своїх литок.
- Вам… зле?
- Мммм… судома… мммм…
От халепа. Бабуся моя медсестра фронтового вишколу та з цивільним мало не півстолітнім стажем; і той сусіда лікар, і той також, і всі вони троє розповідали про судоми, але що? Я й слухав, але не чув; та що його бідкатися, коли ось людина, а онде там – причал, і ще теплохід, який вже напевно десь неподалік, а хто не встиг, той…Мабуть, старенька на той теплохід також поспішала; мабуть, це саме вона розлякала пацюків і жаб на стежині… Вона знову застогнала, а я миттю забув про все, впав перед нею на коліна, добряче ними вдарився та напевно їх подер об якесь коріння, що недоречно випнулося з піску, але навіть не засичав, бо не відчув біль, а просто дізнався про нього. А тоді, цілком несвідомо, якось рефлекторно, обхопив долонями литки старенької та почав спочатку гладити, вгору-вниз, а коли несподівана дерев’яна твердість під моїми долонями трохи розм’якла, масажувати, вгору-вниз, вгору-вниз, перебираючи пальцями, ніби по клавішах акордеону, і весь час щось мурмотів собі під ніс, бубонів, гудів казна що, спочатку ласкаво, заспокійливо, а потім – підбадьорливо, переконливо, впевнено…
На теплохід ми встигли останніми, а щойно перетнули кожен своє – старенька в три хиткі кроки побитий дерев’яний трап, на якому зелена фарба лишилася де-не-де, а я одним стрибком відстань між причалом і катером – матрос віддав носовий швартов, і катер стрімко рушив у бік Херсону. Я подався на верхню палубу, а старенька загубилася серед пасажирів, також здебільшого старих і ніби трухлявих. Потім вона ще раз промайнула в натовпі дачників, які заздалегідь приготувалися до висадки в порту, аби першими дістатися тролейбусної зупинки; промайнула і загубилася. А ще за півгодини ми загубилися вже обоє та остаточно: кожен у своєму тролейбусі, на своєму маршруті, в своєму житті. Більше я ніколи її не бачив.
Десь за півроку, вже пізньої осені, коли від літа лишилися тільки спогади та жалі, ми з мамою завітали до бабусі – звична суботня гостина. Бабуся несподівано міцно пригорнула мене, якось дуже схвально смикнула за чуба та приязно штовхнула в плече. Тоді потягнула за собою до вітальні, взяла зі столу та вручила мені грубезну книжку. На зеленій лискучій палітурці – дві чорно-білі фотографії: вгорі – смагляві чоловіки в білих офіцерських кітелях і кашкетах, позують для фото в казармі; унизу – теж чоловіки, також засмаглі, але в чорних цивільних костюмах, сидять за довжелезним столом, а між тих світлин – червона пляма, ніби кров, а по ній чорним: ГЕНЕРАЛЫ И ДОКТОРА.
Бабуся не дала мені роздивитися книжку, вихопила з рук, рвучко відкрила її та тицьнула під ніс – спочатку мамі, а потім мені. Там був напис – синьою кульковою ручкою, великими, навіть дуже великими літерами, але прочитати його я так і не зміг. Кулька в тій ручці була з вадою: вона давала не суцільну лінію, а штрих-пунктирну – синій штрих, білий пункт, синє, біле, синє… - аж до мигтіння в очах. Та й письмо! – в школі мені б такого не подарували: літери великі, старанно виведені, навіть витиснуті на папері, але всі однакові й через те – нечитабельні. П’ять рядків; здається, дата і карлючка підпису – ось і все, гадай, що хочеш, «мене, текел, фарес» якійсь. Аж раптом я почув від бабусі щось про «судоми», те слово додалося до несподівано міцних обіймів, приязного смикання чуба та схвального штовхання в плече від медичної сестри фронтового вишколу, і я, нарешті, второпав, що книжкою мені віддячила старенька з Острова.
Читати я заходився того ж таки дня, але минуло ще з рік, якщо не зо два, перш ніж я подолав обидва романи Ловейри – і «Генералів» із «Докторами», і «Хуана», який «Креол». Куба початку ХХ століття, корупція вищих ешелонів, латиноамериканські пристрасті та неабиякий натуралізм – те все чекало на свій час; до того ж, шлях кубинцю перетнув колумбієць: саме тоді я, полковник Ауреліано Буендіа, підняв тридцять два збройних повстання і всі тридцять два програв... Тепер я не пригадаю нічого з тої книжки, за винятком атмосфери; я навіть не певен, що то була атмосфера романів Ловейри, а не задушливе, насичене річковими випарами та садовими пахощами повітря Острова, на якому я й читав ту зелену книжку з кривавою плямою та загадковим написом – синє, біле, синє, біле…
Кажуть, минуле не вмирає, воно навіть не закінчилося донині. Можливо; так чи ні, але нещодавно воно нагадало мені про себе – владно, потужно, з усім багатством відчуттів і почуттів, яке за сорок років життя здатен розвинути чоловік родом з Півдня. Я перетинав вузеньку, але глибоку річку – є така на Трухановому острові, кияни знають. Раптом гострий біль вдарив мене у праву стопу – вдарив так, що аж засліпив і паралізував. Судома! – і я безпорадно пішов на дно, на щастя, з достатнім запасом кисню в легенях, аби плазом, немов якась доісторична рептилія, дістатися дном річки берега, випнути з води бруднючу мармизу та схопити ротом задушливого, насиченого річковими випарами та садовими пахощами повітря Острова. Не судома! – повітря, атмосфера, запахи нагадали мені ту пригоду: я ніби знову стояв на колінах перед старенькою, усвідомлював біль у колінах, під моїми долонями повільно розм’якало дерев’яне затвердіння м’язів, а я мурмотів щось, спочатку ласкаво, заспокійливо, а потім – підбадьорливо, переконливо, впевнено…
А судома, біль якої все ще розливався стопою, раптом спрямувала мої думки в несподіваний бік. Це ж я ніби медичну допомогу надав тій жінці; можливо, через те вона й подарувала мені книжку, позначену величезними літерами ГЕНЕРАЛЫ И ДОКТОРА: мовляв, лікар – твоє покликання, давай, лікарем, у гіршому випадку – генералом… Я не зробився ні тим, ні тим, але не дуже через те шкодував; але тепер, лежачи в багнюці на Трухановому, я бачив усе в якомусь новому світлі, можливо, через ніжно-бузкові плями, які від болю та задухи плавали мені перед очима. Напис на книжці лишився мною нерозшифрованим і непрочитаним, і вже ніколи не буде прочитаний - книжка та пропала, я вже шукав її колись, і в Херсоні, і в Запоріжжі, і скрізь, де мешкав, але марно. А що, як саме це – непрочитаність напису, в якому незграбна, але напевно приязна рука закарбувала моє майбутнє, мій особистий «мене, текел, фарес» – що як саме це й визначило моє життя? Я не лікар і не генерал, і навряд чи кимось із них коли-небудь зроблюся; судома в правій стопі – ось і все, що я здобув, такий собі іронічний жарт долі. Еге ж, іронії тут по вінця: адже Ловейрові доктори нікого не лікували, вони – політики: або старенька не читала книжки, або це все, зі старенькою включно, я щойно вигадав...
…все, що нібито сталося одного літнього дня, коли я крокував берегом Великого Потьомкінського острова.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795738
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2018
Не буду живописать нашествие рыже-черных солнцевиков*, случившееся в Киеве этим летом и породившее массу невероятных слухов и даже, поговаривают, надежных пророчеств. Я нашествие только созерцал, а в знамения и прочее - не вдавался; потому всё, предсказанное бабочками, станет для меня полной неожиданностью – если, конечно, сбудется. История, о которой пойдет речь, уже случилась; ничего сверхъестественного, но на языке так и вертятся пафосные фразы, громкие слова и даже смелые рифмы... С трудом, но воздержусь! – только факты, строгие научные факты и ничего, кроме фактов!
Это лето во многих смыслах особенное - и перепады дневных и ночных температур одна из его "фичей". Полуденная жара держится почти до самого захода солнца, за которым часто следует свежий, совсем морской ветер, а за ним – ночная прохлада. К утру она проходит все градации жвачечной свежести - сладкая мята, морозная мята, ледяная мята - и загоняет разомлевшего киевлянина под одеяло, почему-то всегда – за миг до того, как будильник огласит сумеречные спальные пространства торжествующим, будь он неладен, воплем...
По ночам мерзнем не только мы, но и бабочки тоже, дневные, разумеется, то есть те самые солнцевики... еще одно маленькое, последнее отступление. В какое еще время суток может вести активный образ жизни бабочка с таким названием? Или бражник: даром что насекомое славится трезвым образом жизни, а никуда от смыслов нашей человеческой речи не делось. Летает и веселится, как всякий порядочный пианица, по ночам.
Поэтому утром на балконах и подоконниках, в подъездах и на тротуарах - всюду возвышаются застывшие от холода бабочки, воздевшие к небу плотно прижатые друг к другу крылья. Так они незаметны – все рыже-черное, яркое, привлекающее любовь и смерть, партнеров и хищников – все это скрыто; две широкие восьмерки крыльев, днем такие обольстительные для голодных взглядов с небес, сложены в короткую узкую черточку – словно в черту, отделяющую бытие от небытия. Сверху для птиц спящая бабочка почти так же невидима, как подлодка на глубине – для торпедоносца. Изловчится опытный охотник и зайдет сбоку - и черточка превратится в чешуйку, черно-коричнево-серую чешуйку; это просто кусочек коры, мертвый и несъедобный. Но я не хищник, и сбоку смотрю на мотыльков по эстетическим соображениям – так мне спящие солнцевики напоминают миниатюрные концертные рояли с гордо распахнутыми крышками. Миг - и прольется музыка, никому из смертных доселе неведомая...
Соврал! - и отступление было не последним, и бабочки вовсе никогда не спят. Не обучены, не оборудованы ничем, что требуется для сна, и даже глаз никогда не закрывают - нечем, нет у них век. Стемнело, похолодало - и бабочка цепенеет, сводит свою короткую жизнь к самому малому: солнцевик закидывает упругие антенны за спину, воздевает и плотно сжимает крылья, широко расставляет свои четыре ноги и так - ждет света и тепла. Если ночью становится слишком холодно, жизнь бабочки прячется в ее сердце, а оставленные ею ноги больше не удерживают туловище: бабочка валится на бок, вмиг превращаясь из едва видимой черточки в темную примятую восьмерку, вплотную приближаясь к черте между бытием и небытием. Теперь он вся, без остатка, поставлена на кон в азартной игре "пан или пропал", где на одного пана - сто раз пропал. Ах, если бы поставили её на черное! – но ведь никогда не угадаешь, и потому говорят бабочки: знала бы, где упадешь, спала бы на черном... Вот, опять соврал. Не спят они вовсе и не говорят ни слова – никогда!
Но бывает, что и ставка на красное или даже на белое «зеро» сыграет у черно-рыжей, а на ночь – просто черной бабочки. Тогда подберет ее, оцепеневшую от холода, не клюв хищника, а рука эстета и где-то энтомолога, ихтиолога и множества других -ологов с неизменной приставкой "-любитель". Эстет забормочет:
"Красота неуловима и мимолетна, как бабочка. Изловчился, схватил - и ее крылышки измяты, изломаны, какое-то серое невзрачное создание бьется на ладони, а пальцы твои покрыты бесцветным и жирным на ощупь порошком. Сердце наполняют разочарование и стыд. Хочется вымыть руки и - забыть, забыть поскорее об этом печальном инциденте... Но Природа заботится о красоте. Поэтому бабочку поймать нелегко. Поэтому эдельвейсы растут на недоступных высотах... Но есть еще Бог. Поэтому бабочка иногда сама присаживается прямо на раскрытую ладонь..."
Энтомолог-любитель молча потеснит эстета и аккуратно возьмет бабочку двумя пальцами. Ее крылья на ощупь - словно осенний лист. Дело даже не в сухости, дело - в безжизненности, в оставленности этих крыльев всеми соками, импульсами, которые и проводят их в действие - то самое стремительно-криволинейное, словно вприпрыжку по невидимому лабиринту, едва уловимое для руки и клюва движение, описываемое словом "порхание". Мертвые, мертвые крылья... - но что это?!
Короткий, отчетливый, сильный удар по пальцам, которыми я держу солнцевика. Еще один! Еще! - словно пульс. Бабочка неподвижна; внешне ничем не выдает она того, что я только что пальцами ощутил в ее крыльях. Но это уже совсем другие крылья - они больше не похожи на иссохший лист, они едва заметно утолщились, приобрели крохотную пульсирующую упругость. Живые, живые крылья!
Однако ночь была слишком холодна. Жизнь бабочки не хочет покидать ее сердце, свой последний оплот; эстет и энтомолог разом заключают неподвижную бабочку в домик из ладоней и начинают согревать ее своим дыханием. На третьем выдохе бабочка шевельнулась. Раскрыта ладонь - и солнцевик уже стоит на ней всеми четырьмя суставчатыми ножками. Еще три теплых выдоха, и он стремительно выпрастывает антенны, упрятанные между крыльями - словно самурай два меча выхватил из ножен на спине. Появился и хоботок - им бабочка ощупывает мою ладонь в точности так, как слепой изучает своей белой тростью тротуар, совершая при этом короткие шажки. Я фыркнул, потому что солнцевик сейчас здорово напоминал Паниковского, переводимого через дорогу гражданином Корейко.
...То ли солнце согрело бабочку, то ли оскорбилась она моим смешком, то ли еще что-то, для меня непостижимое, - не знаю. Она вдруг расправила крылья, чуть привстала на ножках, помешкала секунду и упорхнула с ладони – сразу в небо – и скоро в нем затерялась.
"...неуловима и мимолетна"!
12 июня 2018 г.
*В данном случае речь идет о бабочках семейства нимфалид – рыже-черных многоцветницах (Nymphalis polychloros), которых в народе часто называют солнцевиками из-за некоторого сходства с другой бабочкой из семейства нимфалид – Vanessa atalanta, Солнцевиком Адмиралом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795216
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.06.2018
Цікавий збіг! - Англійське слово "master" походить від латинського "magister", тобто "володар", "господар" або "той, хто підкорює собі". Водночас "master" означає "капітан судна".
Судно, як правило, має щогли, бодай одну. Щогла англійською - "mast". Англійське "mast" походить від старо-англійського "mæst", а те - від прото-германського "mastaz" (жердина, вісь) і т.д., аж до латинського "malum" - "щогла".
Отже, слова "master" (капітан) і "mast" (щогла) обидва стосуються флоту та навігації, мають такий вигляд, наче походять від одного кореня (mast), та спокушають дослідника етимологічно пов'язати капітана зі щоглою (а що, стерновий, щогловий). Але насправді ці два слова пішли від цілком різних коренів із різним значенням. Не родичі вони.
Водночас варто згадати історичний контекст. В давнину кораблі мали одну щоглу; крім виконання своєї безпосередньої функції - підтримувати вітрило, щогла слугувала кордоном між носовою (бак) і кормовою (ют) частинами палуби. Носова частина відводилася матросам, а кормова - офіцерам і, ясна річ, капітану, master. Звідти пішов вираз "before the mast" (буквально "попереду щогли") - "мешкати в носовому кубрику", "мати житлове приміщення на баку", "служити на флоті матросом". Ним позначається те, що стосується "ніжніх чінов" флоту, матросів.
Наприклад, "Before making lieutenant, he sailed before the mast for five years" - "Доки дослужився до лейтенанта, він п'ять років ходив матросом". Вираз специфічний, не всім словникам відомий - деякі словники розводять руками, а той же гугль його перекладає як "плавати попереду щогли". Ну-ну, попутного вітру!
А далі вже суто моя спекуляція на тему "mast", "master" і "before the mast": капітан - це той, хто визначає місце моряка в судновій ієрархії, яка відповідає місцю на судні: на баку, before the mast, або behind the mast, на юті, в офіцерських каютах. А відтак, master і mast таки споріднені слова, якщо не етимологічно, то - життєво-практично.
...Цікавий збіг.
Малюнок: Maxime Maufra (1861-1918), The Red Sun (Червоне cонце)
#корабельні_новини #shipping_news
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795065
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2018
- ...О, диви, синку, диви, катамаран! - і я вказав малому на сліпучо-білу конструкцію, що повільно сунула Дніпром. Він, добряче втомлений днем на Трухановому, коротко глянув на вітрильничок, знизав плечима і не відповів. А я, також втомлений, навпаки, раптом збадьорився та відчув на голові важкуватого шкіряного капелюха Джека Горобця - пардон, капітане, щиро перепрошую, Джеку! - капітана Джека Горобця. Я смикнув малого до огорожі пішохідного мосту, ще раз вказав рукою на вітрильник з двома гострими, як леза, корпусами, та вигукнув:
- Синку, це ж свобода! Справжня, необмежена, незалежна свобода! Хочеш - пішов Дніпром уверх, до Київського моря. Ні - пішов униз. Черкаси, Дніпро, Запоріжжя, Каховка, Херсон, лимани - і ти в Чорному морі. А там вже справжній вітер тебе підхопив, і миттю ти дістався до проливів. Босфор, Мармурове море, Дарданелли - і ти в Егейському морі. Греція, ліворуч - Крит, далі вже он-де Італія. А вітрильник біжить, біжить неспинно - бо це ж свобода! Незчуєшся, як проминеш Францію, Іспанію, тоді раптом стиснуть твій шлях з півночі Європа, а з півдня Африка, море змінить колір, вдарить тебе в груди іншим вітром - це Гібралтар, а за ним - Атлантика! Вперше в житті ти - в океані! - тут малий теж ожив, очі його заблищали, і він жадібно глянув на катамаран, який вже ось-ось мав сховатися під мостом, з якого ми його роздивлялися.
- І доба за добою - небачена блакить навсібіч, простір, про який ти навіть не чув, якого не уявляв, свобода, про яку ти не мріяв! А вітер несе тебе далі, повз Бермуди, вітрила тріпочуть над головою, сонце фарбує парусину в кольори натхнення, вже Куба, Карибське море позаду - а попереду Панама. Вузенький перешийок між двома титанічними континентами перетнув вузенький канал - і тим каналом ми потрапляємо в Тихий океан. О, сину мій, Атлантика була репетицією, забавкою, іграшковою версією справжнього океану! Все, все, що ми бачили дотепер - все було лише приготуванням, і наші мрії, і наші подорожі, і наша свобода! - ось тільки тепер все те набуло дійсного, вартого життя ґатунку та обсягу! Перед нами - нескінченне те, про що ми лиш потай мріяли,що ми несміливо бачили уві сні! І отак...
- Три роки? - запитав малий.
- Ні, ні, таке щастя не триває так довго! Вже скоро ми побачимо просто по курсу величезну брилу щирого золота. То Австралія! Але нам не до неї, ми не шукаємо її берегів. Ми оминемо її з півдня - і отут вперше відчуємо, як дихає Антарктида. Аж раптом - нова, інша, чудернацька вода. Індійський океан! Він парує, він майже кипить! - і ми забудемо щойно бачену золоту брилу Австралію, тому що з-за обрію здіймається вдвічі, ні, втричі, ні, стократ більша брила стократ щирішого золота. Африка! Ми торкнемося її розпеченого повітря майже на екваторі, вода за бортом буде, наче юшка, ми видобуватимемо їжу, просто нахилившись до хвиль - а ну, сьорбни тієї запашної екваторіальної юшки по-мадагаскарські! - в малого голодно заблищали очі.
- О, мало хто в давнину наважувався плисти навколо Лівії, як тоді називали цілий континент, бо не уявляли, який він є. А хто наважувався, той повертався, обираючи смерть вдома від ката, аби тільки не знайти невідому смерть у небачених краях від незбагненної причини. Але ми з тобою справжні мореплавці! Тому ми сміливо йдемо до мису Доброї надії - і тут нас знову стискає, з півночі гаряче дихання Африки, її помаранчеві береги вимахують нам бузковим листям, а з півдня тягне крижаним холодом, нас знову вітає Антарктида, а її вартові, прудкі чорно-білі пінгвіни, швидко оглядають наш корабель та відмахують крильцями-плавцями: вперед! І ми йдемо вперед! Це - знову Атлантика!
- Знову Атлантика?
- О, так, Атлантика! Ми майже там, звідки почали свій шлях. А далі він піде там, звідки я отримував листи від мого тата - ЮВА, ЦВА... Знов екватор, ми весь час дивимся тільки вперед, Африка весь час праворуч, і дихає такою спекотою, що наші руки, ноги, обличчя, навіть наші паруси з правої сторони аж чорні! Аж ось і Канарські острови - о, і звідси я отримував листівки від тата, а ти, бач, малий, опинився тут із татом разом! - малий раптом охопи в мене обома руками та міцно обійняв, притиснувши обличчя мені до грудей. Наче від несподіваного удару солоного океанського бризу, мені на очі бризнули сльози - а може, то вітер зірвав ті краплі з пінявих вод Атлантики та кинув мені в обличчя?
- І ми вже майже вдома! - Середземне море минаємо, як власну вітальню. Летимо! - пролітаємо проливи, минаємо рідне Чорне море, аж ось і Лимани, онде, там моє дитинство літувало! Дніпро! Господи, Дніпро, наче вчора бачилися! І знову - Херсон, Каховка, Запоріжжя, Дніпро, Черкаси - і Київ!..
Я замовк і глянув на малого. Від втоми не лишилося й сліду, зате на його обличчі світилося дещо інше. Він ніби подорослішав за ці хвилини, а в його поставі з'явилося щось таке невимушене та впевнене, що завжди випромінюють справжні герої: моряки, льотчики, солдати, які багато пережили та в усьому пережитому загартували характер і виплекали людяність - щиру, наче золото південних континентів. Я здійняв розкриту долоню, і малий з готовністю зробив те саме. Ми, два морські вовки, ляснули долонями, наче в ринду вдарили, і я вигукнув:
- З кругосвіточкою тебе!
- І тебе, тату! - відповів малий, і ми обійняли один одного за плечі та пішли додому, і курява здіймалася за нами, стурбована широкими моряцькими кльошами, і люди озиралися нам услід. Еге ж, ми щойно - з навколосвітньої подорожі!
8 червня 2018 року
#моя_мариністика #моя_маринистика #корабельні_новини #корабельные_новости #shipping_news
8 червня - Всесвітній день океанів, World Oceans Day http://www.worldoceansday.org/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794835
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2018
3 червня 2018 року на VIII Книжковому арсеналі оголошено переможців першого в Україні конкурсу морської прои імені Юрія Лисянського "Мателот".
Переможці конкурсу:
1 місце - [b]Олег Форостюк[/b], "Дніпровський лоцман"
2 місце - [b]Євген Баль[/b], "Дика дивізія"
3 місце розділили:
- [b]Володимир Каверін[/b], "СРТР-ок"
- [b]Тетяна Гладиш[/b], "Любов усього життя"
- [b]Радій Радутний[/b], "Той рік"
Переможці отримали грамоти, подарунки та грошові премії. Всі решта - тільки цінні подарунки з книжок в-ва "Темпора" (шикарно видані "Очерки бурси" Антона Санченка, його ж "Левантійські канкули", "Принц Енріке мореплавець" Чарльза Р. Бізлі в перекладі того ж таки Антона Санченка (!) та збірка морських історій Джозефа Конрада "Зроби або помри").
Твори фіналістів будуть видані збіркою. Фотозвіт шукайте на сайті "Літакцент".
[b]ЩИРО ВІТАЮ ПЕРЕМОЖЦІВ, ФІНАЛІСТІВ, УЧАСНИКІВ, ЖЮРА ТА МАЙБУТНІХ ЧИТАЧІВ ЗБІРКИ УКРАЇНСЬКОЇ МАРИНІСТИКИ![/b]
Сторінка конкурсу на Фейсбук: https://www.facebook.com/matelotUA/
Сторінка конкурсу на Літакцент: http://litakcent.com/category/matelot/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794313
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2018
Мы с сыном натуралисты, Макс - юный, а я - опытный. Ходим по киевским лужайкам, рощам, островам, рекам, озерам, холмам, лесам и смотрим, что в природе происходит. А в природе все время происходит что-то такое, у Сеттона-Томпсона, Бианки, Аксакова, Сабанеева, Даррелла и прочих уже описанное. Конечно, увидеть это своими глазами - счастье; но иногда нам везет по-крупному, и мы видим нечто, о чем мы еще не читали или даже никто еще не писал.
Вчера отправились мы на нашу любимую речушку на Трухановом острове. Юный натуралист погрузился в ее освежающие воды, отчего сам сделался похож на объект для наблюдений, вроде небольшого тюленя, и оттого наблюдения временно прекратил. Опытный, стремительно искупавшись, напротив, во всем уподобился великим предшественникам и принялся исступленно наблюдать.
А это занятие, надо сказать, требует выдержки и терпения. Природа живет своим порядком, ей нет дела, что вы именно сегодня вырвали из городской суеты пару часов и благосклонно готовы увидеть то-то и то-то: извини, мужик, не сезон, приходи через год... Вот и вчера, казалось, ничего нового или особенного мы не увидим, да и людно было на Трухановом, шумно - на дорожках велосипедисты, на воде байдарочники, по кустам – исхудавшие, исцарапанные, изжеванные комарами, нестройно что-то поющие дети в изорванных розовых и синих лентах, на которых еще читается ВЫ..СКН...К-2..8.
Я ни на что особо не рассчитывал и оттого был спокоен; Макс плескался в реке и тоже ничем не беспокоился. Солнце быстро достигло своего июньского зенита и надолго в нем зависло, изливая оттуда потоки такого зноя, что птицы, лягушки, велосипедисты, байдарочники и ВЫ..СКН...К-2..8и попрятались и умолкли. Речка несла в Днепр свои янтарно-прозрачные воды - так медленно, что, может быть, и не несла вовсе, или это Днепр вкрадчиво проникал в нее своими, уже тронутыми зеленью водами; в их толще висели небольшие рыбки, время от времени они вдруг поворачивались всем телом то вправо, то влево, словно стрелки компаса в поисках внезапно пропавшего севера. Желтые бутоны кувшинок, поднявшись довольно высоко из воды, оставались неподвижными, словно поплавки невезучих рыболовов - ветра нет, течение едва заметно, не клюет. Невысоко над деревьями, будто зацепившись за их вершины, уже довольно давно висело небольшое облако, одинокое, одно в целом небе, не в силах сдвинуться с места при таком безветрии. Возившиеся в кустах утки затихли; утвердившись каждая на любимой ножке - селезень на правой, утица на левой, они синхронным движением упрятали головы под крыло и так застыли, теперь похожие на игрушечных или музейных уток, воздвигнутых на крепеньких оранжевых шестках. Все окончательно замерло; даже Макс, выбравшись на мостки, чтобы хорошенько разбежаться и прыгнуть в воду, поддался всеобщему полуденному оцепенению, не разбежался и не прыгнул, остановился на секундочку будто в раздумье, как лучше прыгать, щучкой или бомбочкой, да так и не решил ничего, задумался надолго и накрепко. Последними оцепенели черные и белые улитки на подводных листьях кувшинок; они пусть и медленно, пусть и едва заметно, но все же двигались куда-то с самого утра, а теперь прочно и очевидно остановились, втянули под панцири короткие гибкие рожки и оттого сделались похожими на почки каких-то диковинных подводных растений, которым еще долго ждать своей поры. Казалось, теперь остановились и жизнь, и время.
...И оттого внезапное, небольшое и стремительное движение показалось воплощением самой жизни, которая вся, сколько есть, вдруг собралась в нём и возгласила радостно всему уснувшему миру: Я - ПРОДОЛЖАЮСЬ! Слева из-за деревьев появилась озерная чайка, по-нашему мартын - раскосые белые крылья, изящный фюзеляж, черное живое глазастое лицо, короткий оранжевый клюв. Чайка принялась летать над водой туда и сюда, всегда вдоль речки, одновременно и подтверждая, и опровергая свое научное название - Chroicocephalus ridibundus - черноголовая смеющаяся: голова ее действительно была черной, только глаза подведены тонко белым, но при этом - ни звука, ни смешка. Чайка носилась над водой, трудилась крыльями и оживленно вертела головой, высматривая добычу.
Как выяснилось, это молчание имело веские причины. При появлении чайки обнаружили себя еще двое - в зелени осокорей задвигали дюжими плечами и захлопали крыльями две серые вороны. Потянувшись, словно спросонок, они вышли из листьев и уселись на голых мертвых ветвях, как бы ослепленные солнцем, а на самом деле пристально наблюдая за чайкой, даже словно любуясь ею. А та, высмотрев рыбку, резко изменила геометрию крыльев, вытянула их назад, вся превратилась в тонкую белую стрелу с черным наконечником и спикировала, словно собираясь нырнуть, но у самой поверхности воды вдруг распластала крылья и мощно взмахнула ими несколько раз, отчего зависла на мгновение, сунула в воду клюв и выхватила оттуда трепещущую рыбешку. Рыбалка удалась!
А вороны только того и ждали. Они парой - ведущий и ведомый - молча атаковали чайку; она ловко увернулась, но выронила рыбку. Ведущий сделал вираж и вернулся на дерево, а ведомый, неряшливо и беспорядочно затрепыхав крыльями над водой и превратившись в темный комок, диковинное черное перекати-реку, изловчился, тоже завис на миг и схватил из воды рыбку, примятую чайкой и оглушенную падением. С этой добычей он вернулся на свое дерево и принялся за трапезу, при этом зорко наблюдая и за мартыном, и за собратом.
Чайка, не проронив ни звука, пронеслась еще несколько раз туда и сюда над водой, высмотрела новую добычу и повторила свой маневр с безупречностью опытного охотника. А вороны повторили свой и тоже преуспели; они только поменялись ролями - ведущий стал ведомым, и рыба досталась ему. Охота состоялась!
Чайка, впервые издав какой-то звук - короткий возмущенный возглас - сделала форсаж и унеслась на рыбалку на Днепр. Вслед за ней внезапной и бесшумной тенью невесть откуда скользнула серая цапля; ей не было ровным счетом никакого дела до только что разыгравшейся драмы, и она летела с видом брезгливо-презрительным и в тоже время мечтательным: мол, да что вы все понимаете в свежей лягушатине! Вороны проводили ее взглядами, как бы прикидывая, нельзя ли чем-то и от нее поживиться, переглянулись и решили: «нельзя» - и остались в своей засаде. А Макс вдруг принял окончательное решение, разбежался и прыгнул в воду - ага, «бомбочкой»; значит, вся эта пауза, в которой состоялись работа и грабеж, длилась несколько секунд, ведь дольше он между «щучкой» и «бомбочкой» не выбирает, нет.
Прыжок Макса словно разбудил всех - или все они потому и замерли, что напряженно ожидали его решения: «бомбочка», «щучка» или «солдатик»? Утки добыли головы из-под крыльев, пробормотали друг другу нечто приязненное, обнаружили у себя по второй ноге, не удивились и заковыляли к воде. Над островом вдруг ожил воздух: в нем разом зазвучали многие и многие птичьи голоса, а им с реки ровными скрипучими очередями ответили сонмы лягушек. Дернул ветер. Бутоны кувшинок склонились в коротком реверансе. В кустах мелькнули рваные розовые ленты ВЫ...СКН...К-2..8, откуда-то донеслась разудалая музыка, рявкнула сирена, послышались голоса, а потом все это потонуло в новом всеобъемлющем звуке: над нами шел самолет, с глухим треском разрывая плотную голубую материю неба. На воде поползла пятнами и извивами рябь, а под водой зашевелили рожками улитки; все вновь пришло в движение - и лес, и небо, и река, и жизнь, и время...
Мы свернули наблюдения и отправились домой; шагая по острову, я снова и снова вспоминал изящную, но бесплодную рыбалку чайки, и грубую, но добычливую охоту ворон. Борьба за выживание, ничего личного! - и не слышал я о таком никогда, и не читал, а вот увидеть - пришлось, посчастливилось. Да, ощущение было именно такое - мне посчастливилось увидеть то, чего, вероятно, не видел еще никто, кроме черноголовой чайки, серых ворон, цапли и, может быть, еще каких-нибудь случайных свидетелей.
Жалел я только об одном: надо было хотя бы на видео снимать, а я прощелкал свое счастье затвором фотоаппарата. Впрочем... – жизнь продолжается.
2018
*фотографировал телефоном, получилось "такое" - и даже нет ни одного кадра, где бы все участники оказались вместе. Верьте на слово )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794181
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.06.2018
Ви ж знаєте, що таке "артефакт"? - Серія "Морская библиотека" безперечно була артефактом мого дитинства. Книжки загалом річ непроста, ой, не просто так річ; а об'єднані в тематичну серію, з одноманітними палітурками, оздоблені символікою, вони набувають тієї нездоланної ваби та бентежної таємниці, яку зазвичай мають замкнені шухляди, загублені скарби та предмети колекціонування. А це ж не звичайна, "сухопутна" серія, як-от "Вершини світового письменства" або "Классики и современники"; це - мариністика, тобто все-все про море, мандри, флот, моряків... і про тата-мореплавця.
Коли я вперше помітив на палітурці синій овал з чорним вітрильничком і написом МОРСКАЯ БИБЛИОТЕКА, миттю оте все збагнув. Я притягнув стільця до книжкових полиць та заходився нишпорити - шукати решту Бібліотеки. Та решти не було, і з усієї - в моїй уяві неосяжній! - серії мені дісталося одненьке видання 1978 року (Борис Лавренев, "Срочный фрахт" - двічі скарб, Лавреньов - мій земляк-херсонець). А далі пішло саме так, як тільки й могло піти - з огляду на особливості радянського часу та значення тієї серії для мене. Я обнишпорив книжкові клуні родичів - марно! Тоді почалося нескінченне та щасливе блукання книгарнями, а у випадку омріяної знахідки - добування грошей, найчастіше - якимось фантастичним чином. Пригадую день, коли я раптом, за 1 секунду та за 1 радянський карбованець, казково збагатився та впритул наблизився до можливості придбати будь-яку книжку серії або навіть її всю разом - якби вона, ясна річ, мені одночасно трапилася. За той карбованець я купив квиток миттєвої лотереї СПРІНТ і виграв 25 карбованців. Щастя було в руках, воно зробилося не те що можливим, воно - відбувалося, просто тут і зараз... А за наступні 60 секунд ті шалені гроші було витрачено на 25 квитків лотерії, які не принесли мені нічого, крім гіркотного, чорного, відчайдушного розчарування - адже я втратив той єдиний карбованець, що мав, і ще 25 виграних, і відкинув себе якнайдалі від свого скарба...
Так чи інакше, але доля, боги, видавництва та книжкова торгівля зглянулися на мої наполегливі старання та почали підкидати мені книжки серії - коли за гроші, а коли й так. Здається, останньою я придбав "Маракотову безодню" Конан Дойля - на відміну від попередніх видань, які мали шерехуваті картонні палітурки з бляклими малюнками та видавалася на грубому сірувато-помаранчевому папері, ця вийшла гладенько-лискуча, з насиченою барвами обкладинкою, з яскравими ілюстраціями, на хрустких сліпучо-білих сторінках.
...Минуло років із 30. Я вже сам щось пишу, і про море - іноді також. Згадав ту серію та заходився досліджувати - чи існує вона досі, що сталося з видавництвом, таке. А "Морська бібліотека" була спільним проектом одеського "Маяка" та сімферопольської "Таврії" - і мене охопили погані передчуття. Так і є: російська Вікіпедія повідомляє про "Таврію", що це "советское, украинское, российское издательство" - і саме така доля спіткала мало не всі державні контори в Криму. Як із тими шаленими 25 карбованцями, протриньканими на СПРІНТ, я відчув гіркотне, чорне, відчайдушне розчарування, а тоді - гнів. Мене обікрали! - ось воно як; і не просто мене, 43-річного, із сивими скронями, трохи цинічного та дещо розчарованого чоловіка. Обікрали дитину - малого, який ганяв містом у пошуках найціннішого скрабу - чергової книжки серії "Морская библиотека".
...Цей перелік довгий, і він дедалі росте.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793717
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2018
Повідомляє журі конкурсу:
Журі конкурсу сформувало короткий список учасників конкурсу морської прози, їхні оповідання увійдуть до колективної збірки, яку буде видано по закінченню конкурсу.
Список оповідань-фіналістів в абетковому порядку:
- Віктор Губарев, “Гвінеєць”
- Володимир Каверін, “СРТР-ок”
- Євген Баль, “Дика дивізія”
- [b]Масим Федорченко, “Брий”[/b]
- Микола Шмигін, “Кокеса з “Аркаші””
- Мирослав Мамчак, “Морський укроп”
- Оксана Дрогомирецька, “Історія загубленого зуба”
- Оксана Самара, “Дві лихоманки і один берег”
- Олег Форостюк, “Останній лоцман”
- Ольга Мельник, “Люба”
- Покідько Олексій, “Гість з морських глибин”
- Радій Радутний, Той рік”
- Сергій Акат’єв, “Фазісі”
- Степан Надломов, “З Анталії на Кіпр і швидко назад”
- Тетяна Гладиш, “Любов усього життя”
Оголошення переможців відбудеться на “Книжковому Арсеналі”, в Києві, 3 червня, в неділю, о 16 годині в залі “Орбіта”. Запрошуємо всіх на церемонію.
Нагадуємо, що Перший конкурс української морської прози ім.Лисянського “Мателот” проходить за сприяння видавництва “Темпора” і сайту “Літакцент”, журі сформовано з професійних моряків, чинних або колишніх:
- капітан Олександр Береза, Одеса
- капітан Андрій Величко, Київ
- викладач морської академії Олександр Шумей, Херсон
- начальник радіостанції Антон Санченко, Київ
- старший радіооператор Леонід Кирилаш, Запоріжжя
- під патронатом першого навколосвітнього мореплавця Російської імперії Лисянського Юрія Федоровича, капітана першого рангу і кавалера, Ніжин
За перших три місця призначено грошові премії: 1 місце — 5 тис., 2 місце — 4 тис., 3 місце — 3 тис.
Приходьте підтримати фіналістів.
Інформаційний партнер: газета “Кримська світлиця”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792965
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2018
Тем августом я приехал на учебу в Маастрихт, где мне предстояло прожить без малого год. Я никого не знал в городе, занятия начинались недели через две, а все дела по обустройству на новом месте я уже закончил. Ни книг, ни компьютера у меня еще не было; кот оказался неважным собеседником; местные крепости и соборы были осмотрены в первые же дни; и я, прослонявшись весь день по двум своим комнатам и небольшому внутреннему дворику, дожидался первых сумерек и отправлялся бродить по городу.
На площадях Маастрихта кипела жизнь, но меня тянуло в тихие улочки жилых кварталов, подальше от центра. Там узкие тротуары пролегают вплотную к стенам домов, а окна первых этажей расположены так невысоко над землей, что встань два человека по разные стороны окна – один в комнате, другой на улице – и они окажутся лицом к лицу. Шторы и жалюзи закрывают редко, поэтому вся жизнь – как на ладони. Достигнув какого-нибудь освещенного окна, я останавливался у столба и закуривал или погружался в чтение СМС; сообщений было два – одно от украинского провайдера с приветствием и тарифами на немецкой земле, и второе – от него же, только тарифы в нем были указаны для Голландии; сим-карту местного провайдера я еще не купил и СМС от него пока не получал. Тарифы те я скоро затвердил так, что помню их до сих пор, через двадцать лет; курил я тоже невнимательно, поэтому мог рассмотреть все, что происходило за стеклом.
А там целая семья степенно и беззвучно усаживалась ужинать за массивный стол, покрытый тяжкой скатертью цвета столовой кости; обширные тарелки с вензелями, основательные, с достоинством блестящие приборы; аккуратные проборы склоненных голов; молитвенно сложенные ладони; выглаженные сорочки и чистые манжеты; свечи оплывают в старинных канделябрах; тускло светятся ореховые шкафы, в глубине которых видны корешки с золотыми буквами, какие-то бело-голубые круги и серебряные овалы, тонкие пальчики и кисти мейсенских мальчиков и девочек и крылья дельфтских мельниц – помнишь, помнишь, как мы покупали эти фолианты на блошином рынке, а вон то блюдо нам досталось в наследство от твоей тетки, а эти маленькие фарфоровые кисти! – помнишь, помнишь, мы заметили их воздетыми к небу из какой-то канавы, и спасли их из нее, и кисти, и руки, и плечи, и голову, и крылья этого маленького ангела…
[img]https://78.media.tumblr.com/997a4f0212fd0ad1c1daa40f21844d17/tumblr_oiz83pz1jO1s0u653o1_400.jpg[/img]
Или пустая комната, ярко освещенная; круглый стол и три стула с полосатой обивкой; под стеной – темного дерева и вишневого плюша диван; под педантичным торшером – массивное, обширное и глубокое кожаное кресло, вытертое до почти полной потери цвета, но даже отсюда, с узкого тротуара, от моего столба, тарифов украинской мобильной связи и погасшей сигареты – теплое и гладкое на ощупь, так умно сконструированное, что человек, присевший в него, мигом оказывается в мягких, но настойчивых объятиях, которые не отпускают – долго. В любой миг в комнате мог кто-нибудь появиться – ведь если бы я был внутри, меня о приближении другого человека предупредили его шаги по скрипучему деревянному полу, и неожиданности никакой бы не вышло, ни для меня, ни для него; но я был снаружи, и шагов слышать не мог – а это создавало такое острое напряжение, какое не всякому триллеру под силу – ведь комната выглядела такой жилой, такой обитаемой, такой только что и ненадолго оставленной. Когда напряжение достигало пика, я поспешно уходил к другому освещенному окну; так мне казалось, что это я обжил и заселил ту комнату, и просто вышел из нее на минутку, пока нескромный уличный наблюдатель жадно проникал взглядом в мою голландскую жизнь, – устроенную, размеренную, распланированную на годы и десятилетия вперед. И я поспешно уносил это драгоценное ощущение к следующему окну.
…И так я переходил от одного освещенного окна к другому освещенному окну, проникая в чужую жизнь, которая становилась вполне моей собственной, и потому не было в этом подглядывании ничего бесстыдного, наглого или циничного. Напротив – было в нем много той острой любви и очарования, которые неизменно вызывает что угодно, что было-было, да прошло. Кануло в прошлое – и теперь только любовь, только печаль, только теплый и нежный отблеск былого счастья…
2018
*Рисунок: Edward Hopper. Night Windows, 1928
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792567
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.05.2018
«…одинаковые, холодные, сырые и мглистые от тумана ноябрьские дни текли, словно струйка воды из неисправного крана: ее видно, а движение воды – нет. Ход времени совсем не ощущался, и только день ото дня нараставшая тревога подтверждала: время все-таки движется, и в этом времени или с этим временем что-то происходит. Тревога не имела никаких оснований и ничем не подкреплялась; она не присылала писем, не будила среди ночи ошибочным звонком и не обознавалась на улице. Она просто появилась, ниоткуда, вдруг, словно птица, которая впорхнула в неприкрытое окно, но не улетела из человеческого жилища, а осталась в нем и принялась расти. Ни изгнать, ни объяснить ее не удавалось; приходилось терпеть и ждать.
Тем временем ноябрь достиг середины, и здесь его неощутимое течение прервалось; внезапно, после недель сумрака и сырости над городом открылось небо, такое яркое и прозрачное, каким оно бывает только ранней весной. В нем висели пышные и веселые белые облака, а по вечерам закаты окрашивали их и городские крыши золотистым и густо-розовым. Тревога, вспугнутая этой переменой, куда-то отпрянула, но не исчезла совсем; она мерцала на краю сознания, как, бывает, дрожит и переливается что-то на самом краю поля зрения. То ли ничтожная соринка в глазу, то ли заблудившийся нервный импульс, то ли просто померещилось: дрожит, переливается, мельтешит, а замеченное, убегает от прямого взгляда, постоянно им преследуемое и всегда для него неуловимое. Оно раздражает, если пытаться его увидеть; а если не пытаться, его почти не замечаешь; именно так я и поступил со своей непонятной тревогой, сейчас – такой же малозначительной, как то самое мерцание. Я не пытался ее увидеть, и ее как будто не стало.
Такую возможность нельзя тратить попусту! – никогда нельзя, а после недель серости и сырости – в особенности. Я махнул рукой на все дела, и на возможное безделье тоже махнул рукой и отправился гулять. Город, отогретый не по-осеннему щедрым солнцем, ластился к ногам и играл со мной, как молодой здоровый пес; переулки таились среди улиц, а потом внезапно набрасывались на меня и утаскивали за собой, вспугивая опавшие кленовые листья и черных ворон. Я покорно следовал их причудам, сворачивал в проходные дворы, кружил кварталами, пока не оказался в парке над пешеходным мостом через реку. Мост, словно вытянутая рука города, указывал на остров, похожий на огромный догорающий костер, плывущий по реке, - и я последовал этому указанию.
Под мостом молчала река, а на мосту не было никого. Его широкую спину исполосовали тени опор и фонарей; моя тень, удлиненная клонившимся к горизонту солнцем, протянулась до острова. Я остановился у ограждения, последил за вялыми водоворотами и тут вновь ощутил слабый укол моей странной тревоги. Она как бы напоминала о себе, не навязываясь, а просто обозначая: мол, я здесь, если что. Но поддаваться ей не хотелось – она слишком долго угнетала меня, чтобы тратить на нее такой славный день, возможно, последний славный день этой ноябрьской ростепели. И я представил себе, как скатываю тревогу в шарик, словно пластилин, и бросаю его в один из водоворотов; воображение послушно нарисовало мелькнувший над рекой желтый комочек, мне даже почудился легкий плеск воды, и брызги взлетели над местом падения шарика, и он медленно растаял в темно-зеленой прозрачной глубине. Я с легким сердцем продолжил путь, но тут же понял, что сердце не сделалось легким, а тревога не упала на дно реки: она все еще была здесь, со мной, возможно, прямо в моем нелегком сердце, не знаю. Я остановился, и взгляд мой замер и словно приклеился к асфальтированной поверхности моста.
Асфальт – прекрасный фон, чтобы краем глаза заметить то самое переливчатое мерцание: в лучах предзакатного солнца каждая крупинка и выбоина асфальта были прекрасно видны – видны и превосходно неподвижны. Но на самом краю поля зрения, где оно теряло остроту, крупинки и выбоины мерцали, искажались, подрагивали, переливались – едва-едва, так, что заметить это можно было, лишь застыв и уставив глаза в одну точку. Но как только мерцание было замечено, взгляд тотчас метнулся к нему; как и следовало ожидать, мерцание ускользнуло и вновь оказалось на краю поля зрения, и снова, и опять, и еще, и так раз за разом.
Я вспомнил, что это переливчатое мерцание напоминало мне мою непонятную тревогу, и сразу же ощутил новый ее укол – на этот раз гораздо более сильный и прямо в сердце, где она, дрянь такая, гнездилась и росла. Нет, так нельзя! – я оторвал взгляд от асфальта, расфокусировал его, заставил метаться от одного берега реки до другого, скользить по острову впереди и вдоль реки, а сам зашагал по мосту как можно быстрее. Нет, нет, я не убегаю от, я бегу к! – дни теперь коротки, а на острове я не был очень давно, а там сейчас хорошо, безлюдно, как в провинциальном музее будним днем, а ноябрьскую экспозицию вот-вот свернут и спрячут в запасники на целый год…
Я шагал, взгляд мой послушно и непрерывно скользил там, куда я его направлял, я даже принялся что-то фальшиво насвистывать, деланной беззаботностью пытаясь отпугнуть то необъяснимое беспокойство, которое никак не желало оставить меня в покое или… Или, в конце-то концов, проявится и предстать! Нет, не желало; свист мой умолк, шаг сделался дерганым и напряженным: тревога преследовала меня по пятам, то ли стараясь загнать на остров, то ли, напротив, отпугнуть от посещения острова, в общем, навязать мне свою волю. Ах, ты так! – не уж, нашла коса на камень, слыхала такое выражение? Посмотрим, чья возьмет; выпятив подбородок и нахмурившись, я решительно зашагал к острову. Скоро я сошел с моста и свернул на знакомую тропинку под деревьями.
А на острове и вправду оказалось чудо как славно; кроны деревьев растеряли еще не весь осенний наряд, и закатное солнце заставляло его светиться желтым, оранжевым, красным и всеми теми горячими красками, которыми деревья отвечают холодам. И вокруг, и под ногами все тоже было цветное и яркое, словно я и впрямь оказался внутри тлеющего костра, на который остров был похож с моста. Я остановился на полянке у старого дуба, прислонился нему и залюбовался – всем и ничем.
Давно мне не было так спокойно – так, словно не я забыл обо всем, а все забыло обо мне, и потому теперь уж точно не о чем беспокоится, нечему тревожиться. Отдавшись этому ощущению, я заметил крепкую бурую шляпку гриба, задорно глядевшую из-под сухих листьев. Красавец! – Шляпка маслянисто блестела, к ней прилипли травинки; наверное, это… - но тут мой покой был нарушен, а поиски названия гриба прервались.
Краем глаза я заметил знакомое робкое движение, и взгляд метнулся к нему, обнаружил неподвижные листья, заметил новое движение в другом месте и бросился туда, и снова, и опять, и еще – и так до бесконечности, без успеха и без конца. Дурацкое мерцание последовало за мной на остров; и тревога – тоже, и теперь она навалилась на меня по-настоящему, она больше не колола сердце тонкой иглой, а ухватилась за него крепко, всей липкой жадной пятерней, как будто тревога вдруг стала тем, что она предвещала, чуть ли не близкой и неотвратимой смертью. Она сжала сердце и пустила его в заполошный, судорожный, словно какой-то последний – бег. А следом побежал и я – просто среди деревьев, не разбирая дороги, спотыкаясь, получая хлесткие удары веток по лицу, лишь бы не оставаться лицом к лицу с тем, что настигало меня.
Потом я потерял дыхание и остановился – так же, как на мосту я бахвалился перед чем-то неизвестным своим упрямством, так теперь я ткнул ему в морду нечто другое. Будь ты проклято, и будь что будет! – отдышавшись, я решил довести дело до конца и разоблачить проклятое наваждение, которое, по всему ясно, было неслучайным, а тревога – пророк его! Я выбрал глазами красный лист среди желтых и коричневых и уставился на него, изо всех сил пытаясь не отводить взгляда, пока мерцание на краю поля зрения не позволит рассмотреть себя, как следует.
И оно не задержалось – появилось, как только я уставился на красный лист. Правда, зафиксировать глаза на красном листке мне удалось не сразу – стоило им заметить мерцание, как они бросались к нему, как лиса за полевкой. А когда удалось, и переливчатое мерцание потихоньку двинулось от размытой окраины взгляда в сторону красного листа, мой взгляд и я сам были парализованы. Теперь я мог только стоять, уставившись в одну красную точку, а к ней со всех сторон подбиралось мерцание. Оно превратилось в движение: я прекрасно видел, как приподнимаются листья, а под ними бугрится земля, словно там, под листьями или даже неглубоко под землей что-то медленно перемещается и перекатывается, подбираясь к красному листу, все теснее сжимая круг, центром которого был сначала лист, потом мой взгляд, а теперь, кажется, становился я сам – куда-то внутрь меня метила эта дрянь, туда же, куда меня била тревога! Но теперь не тревога, не страх, не ужас смертный, а мука навалилась на меня: такую муку переживаешь в кошмарном сне, когда приближается гибельное, а ты его прекрасно видишь, все о нем понимаешь, а бежать или спрятаться – нет, не можешь. Во сне такое приближение длится и не кончается ничем, ни спасением, ни гибелью, терзает и мучит, пока не проснешься, а проснулся – и спасен… Но как проснуться, если не спишь?
А движение под листьями и землей, стягиваясь со всех сторон в поле моего парализованного зрения, набирало силу; я все еще не видел, что там движется, но теперь оно вздымало землю буграми высотой в полметра, а то и выше. Но почва не осыпалась с этих бугров, держалась на них так, словно мелкий островной песок вдруг превратился в какой-то эластичный материал. Кожу! – это напоминало кожу, обтянувшую мышцы, а они бугрились под ней лютой силой, перекатывались упругими желваками, послушные чьей-то – увы, не моей! – воле.
Ловушка, это ловушка! Не тревога преследовала меня все эти недели; интуиция, или предчувствие, или еще какое-то наследие пещерных предков, охотников, которые сами иногда становились добычей и потому оставили кое-что в генах в память о себе, - вот что это было. А может, и предостережение из неведомых сфер, которое я услышал, но не понял, отмахнулся и даже поступил вопреки; в может, и все вместе, но какая теперь разница, ведь я – пропал… Сердце снова ударилось в заполошный беспамятный бег, только я за ним не последовал. Я был намертво привязан, словно жертва – к алтарю, или приговоренный – к эшафоту, или добыча – к кормушке – кто угодно, отданный в полную власть и на истребление другому, удерживаемый изощренно и неслыханно – за глаза! И сердце вытолкнуло бы меня прочь из этого плена, заставило бы вырвать эти проклятые любопытные глаза, оставить их жрецу, или палачу, или хищнику – но сердце не смогло. Сотрясаемый его ударами, истекая ледяным потом, я только бессильно наблюдал, как передо мной медленно вспухал песчаный медленно шевелящийся горб, на вершине которого каким-то чудом безмятежно покоился тот самый красный листок.
Песок, все еще скрывавший, подобно коже, тот неизвестный мускул, который двигался под ним, образовал уже целый холм; наконец, распиравшая его изнутри сила начала прорываться наружу – в песке появились трещины и расселины, оттуда засочилось что-то мутное и тягучее, послышалось сухое, какое-то насекомое потрескивание, шуршание и ворчание, что-то там внутри тускло блеснуло. Потом защелкало громче, заурчало, взрыкнуло низко, и вдруг песчаный горб начал подниматься сразу весь, и осыпаться сразу весь, обнажая скрытое под ним.
Красный лист все еще лежал на верхушке распадающегося холма – точнее, теперь уже на том, что из-под холма выбиралось. Оно приподнялось еще, и я бы уже через мгновение увидел его, все еще скрытое за текучей пеленой песка, но случилось иначе. Красный листок, приподнятый неведомой тварью под холмом, оказался так высоко, что его коснулось закатное солнце. В его лучах он вспыхнул ярко, словно фонарь, озарив все вокруг насыщенным красным светом; и в нем мои измученные глаза заметили знакомое мерцание на краю поля зрения. На этот раз оно действовало решительно и стремительно: переливчатое кольцо превратилось в движение под листвой, кинулось к тому, что выбиралось из-под земли, и стянулось вокруг него, как удавка. Глухой рев, пронзительный визг, мучительный стон, торжествующий вопль, тоскливый вой! – я никогда не слышал такой отвратительной и оглушительной какофонии; мерцающее кольцо душило, а удушаемое сопротивлялось; оно, так и не успев показаться из-под пелены песка, тяжко рухнуло и ушло под землю, увлекая за собой мерцающую удавку или увлекаемое ею. И там, в глубине, поединок продолжился; земля под моими ногами сотрясалась и ходила ходуном, выбрасывала фонтаны песка и камней, во все стороны летели корни деревьев, а из глубины неслись рык, влажные хлюпы, удары и завывания. Неподалеку один за одним, словно костяшки домино, обрушились три огромных тополя, а следом приподнялась и рухнула обратно вся поляна передо мной.
Это падение словно разбудило меня; я понял, что каким-то образом пережил это и свободен! – мои глаза и меня самого больше ничто не удерживало на этом месте. Пошатываясь, я пошел, не разбирая дороги, лишь бы подальше от этого места, где из-под дрожавшей земли все еще неслись визги и удары. Внезапно все стихло – вообще все, и я вновь услышал монотонный шум города, доносившийся через реку даже сюда, в глубину острова. Я остановился; земля под ногами больше не дрожала, теперь дрожали только ноги. Я помешкал немного, подумал и, проклиная все на свете и себя, дурака, пошел сквозь сумерки обратно, на поляну…»
Полицейский в черной униформе дочитал мои показания, крякнул, аккуратно сложил листы и медленно разорвал их пополам. Потом снова аккуратно сложил обрывки в стопочку и разорвал ее пополам, и после – еще раз, и так он рвал бумагу, пока стопка обрывков не стала слишком толстой для его пальцев. Тогда он смял обрывки, соорудил из них небольшой курган на цементном полу камеры, чиркнул зажигалкой – и через минуту растер пепел черными, подбитыми железом ботинками. Посмотрел на меня и принялся гнусавить:
- Этого писать не надо. Второй раз повторяю – этого писать не надо. А писать надо вот что. Вы шли по острову. На вас напали бродяги, двое, сейчас я вам их покажу, - и полицейский слегка повернул голову влево и коротко буркнул что-то в рацию, висевшую на ремне портупеи. – Они вас ограбили, отняли бумажник, вот он, все деньги – много – на месте. – И полицейский сложил толстые, поросшие редкими черными волосками пальцы левой руки в кулак, потом поднял большой палец, как будто подтверждая, что много денег – это «здорово», а потом резко указал этим неуместным символом куда-то через плечо. Я проследил взглядом за его пальцем и увидел на столике в углу камеры обширный и довольно толстый кожаный бумажник. Полицейский убедился, что я увидел бумажник, опустил руку и продолжил гнусить:
- Вашу спутницу они убили. Вы пытались ее защитить, получили камнем по голове и потеряли сознание, есть бумага. – И он снова сложил пальцы левой руки в кулак, потом в «здорово» и указал им через плечо, туда же, где на столе возле бумажника действительно лежал лист бумаги). - Удар тяжелым тупым, рваная рана, сотрясение мозга… – Он замолчал, потому что дверь распахнулась, и в камеру из коридора втолкнули каких-то двоих со связанными за спиной руками. Рты у них были заклеены скотчем. Полицейский подтолкнул их к лавке под стеной, на которую они не сели, а просто повалились, и сказал мне:
- Вот эти двое убили вашу спутницу. И вас пытались убить. Вы должны их опознать и дать правдивые показания. Вот этого, – он указал на черное пятно пепла на полу камеры, – вот этого больше писать не надо, последний раз предупреждаю. Ну, что, узнаете? – произнес он с нажимом и слегка притопнул ногой, очевидно, теряя терпение.
Я посмотрел на двоих на лавке. Они были порядком избиты; одежда разорванная, но не старая, не ношенная и даже не грязная, если не считать свежих бурых пятен и потеков на лацканах и рукавах и белых на плечах, которыми они, видимо, прикасались где-то к побеленным стенам. Обувь дорогая, хорошая, тоже новая. Никакие это не бродяги. Они уставились на меня, и было в их глаза что-то такое, что… Нет, это не бродяги, да и какая, собственно, разница: ведь полицейский уже второй раз разорвал мои показания и потребовал написать другие, какие-то фантастические, причем – в последний раз потребовал... Я перевел взгляд на полицейского:
- Я хочу пить.
Он хмыкнул, улыбнулся едва заметно, снова сложил пальцы левой руки в кулак, показал мне свое «здорово» и сказал:
- Вот именно. Узнал, дал правдивые показания, попил, забрал бумажник и пошел домой. Все ясно?
Яснее некуда, куда уж яснее, да только все равно – ничего не ясно. Как мне из этого выпутаться? Что вообще происходит? Начало этой истории, и без того дикое и невероятное, привело к вещам как будто вполне вероятным и даже обыденным – камера, стол, лавка, полицейский, арестованные, однако эта обыденность оказалась куда страшнее того, что случилось на острове. И теперь, кажется, назревал новый, возможно, последний, а может быть, и нет, поворот этого необъяснимого происшествия. Полицейский подкупал меня, чтобы я дал показания об этих двоих; впрочем, подкуп в любой момент мог превратиться в кое-что другое – вон, тех двоих уже избили, а меня полегонечку начали пытать…
Полицейскому надоело ждать, и он положил передо мной чистый лист бумаги и сказал:
- Коротко, только суть, вот этих двоих описать. Ты же мастер описывать, - и он вдруг отставил назад одну ногу, вытянул вперед правую руку и произнес с неподдельным чувством, которое пробивалось даже сквозь его гнусавый голос: «Тревога следовала за мной по пятам…»
От этого я просто остолбенел. Кошмар вдруг оборачивался каким-то фарсом, страшным, но фарсом. Нет отсюда выхода, это же сумасшедшие, все, все они, и я сам – мы все сумасшедшие, это все – наша коллективная галлюцинация… Оцепенев от ужаса, я уставился на полицейского, уцепившись взглядом за блестящую кокарду на черном берете - почему-то мне казалось, что сейчас важнее всего не отводить взгляда от этой кокарды, уж не знаю, почему. Даже если бы полицейский вдруг отбросил всякие экивоки и принялся выбивать из меня показания, кулаками, поросшими редкими черными волосками, ботинками, подбитыми железом, - я бы все равно цеплялся взглядом за эту идиотскую кокарду с вычурным крестом, многолучевой, похожей на морского ежа звездой и маленькими буковками по кругу…
И в то мгновение, когда, казалось, полицейский уловил мои мысли, а в глазах его мелькнуло что-то вроде «выбить признание из этой сволочи и ужинать» – я ощутил кое-что, от чего впору было ужаснуться окончательно, до потери сознания, но чему я обрадовался, а сознание уцепилось за это, как единственную спасительную возможность. Я почувствовал знакомый укол – прямо в сердце. Моя тревога, загнавшая меня в тот злополучный день на остров, вернулась; она была здесь, она выросла неизмеримо, она вступила в полную силу и ткнула меня так, как если бы мне с размаху вогнали в грудь толстый осиновый кол. На глазах моих выступили слезы, сердце рвануло в знакомый заполошный бег, но тело оцепенело, а взгляд словно прирос к блестящей кокарде. На краю поля зрения появилось знакомое мерцание – но теперь оно не мешкало, не играло со мной ни в какие игры. Игры кончились! – и мерцание моментально окрепло, взломало бетонный пол камеры по ее периметру, к ногам полицейского пролегли ломаные трещины, из них выметнулись наружу какие-то серые ленты, обхватили его за ноги, за туловище, за руки, за голову, коротко натянулись – и тут же во все стороны брызнуло и потекло красным, а ленты исчезли в проломах, утащив каждая по кровавому куску в клочьях черной ткани. Под взломанным полом камеры заухало, заурчало, там что-то задвигалось мощно, отчего все вокруг задрожало, а где-то в отдалении завопила и тут же замолчала сирена. Сбросив оцепенение, я крикнул двоим на лавке:
- Бежим! – схватил со стола бумажник и кинулся к двери, которая теперь висела на одной петле.
Я бежал по коридору, пол его прямо у меня под ногами покрывался трещинами, из которых высовывалось черное и когтистое. Стены коридора колебались, как пьяные, сверху сыпалось, я бежал, сворачивал, надеясь, что успею найти выход раньше, чем все это обрушиться к чертовой матери или из-под пола полезет то, что сожрало полицейского или другое, то, что погубило неведомую тварь на острове. Вдруг стена слева от меня лопнула, словно разбитое стекло, и в ней открылся пролом – а за ним был свет. Я кинулся туда, отбежал немного, остановился и обернулся – посмотреть, идут ли за мной те двое. А они шли! – и как раз в тот момент, когда все здание начало оседать, они неловко выбрались из проема. Руки! Надо было освободить им руки! – но они добрались сюда и со связанными руками, и теперь стояли рядом, шумно дыша через сломанные носы и выбрасывая капли и сгустки крови через разорванные ноздри. Я сорвал скотч с их лиц, и они тут же закашлялись, принялись что-то неразборчиво кричать, а я тем временем освободил их руки – к счастью, их и связали скотчем, а не заковали в наручники те горе-полицейские… Впрочем, какие же это полицейские? Это упыри какие-то, вот кто они, чудовища из всего этого кошмара, просто – помельче, но чудовища, монстры, нежить…
Тут мы заметили сквозь пыль, облаком висевшую над рухнувшим зданием, что обломки его зашевелились, и тут же ощутили мощное сотрясение почвы, от которого едва устояли на ногах. Из-под земли что-то выбиралось – но ни мне, ни моим невольным спутникам совсем не хотелось узнать что именно, и мы, словно по команде, отвернулись от этого зрелища и кинулись наутек, сопровождаемые грохотом, ревом, клекотом, рычанием, сочным хрустом и глухими ударами, несущимися из-под земли…
…Остановились мы, когда нас совсем оставили силы. Мы стояли на дне какого-то оврага, а вся та адская какофония, которая загнала нас сюда, доносилась до нас приглушенно и как будто бы даже удалялась. Земля под ногами вздрагивала едва заметно – так, как если бы неглубоко под оврагом пролегала ветка метро, по которой сейчас идет поезд. Похоже, мы все-таки оторвались от погони; эта проблема решена, но что делать дальше? С этим вопросом я и обратился к моим спутникам; вернее, я собирался, но они меня опередили. Один из них взошел чуть по склону оврага и оттуда сказал:
- Бумажник давай, - а второй тем временем подскочил ко мне сзади и схватил меня за локти.
- Да вы что! Я же вас только что спас! – закричал я, но тот, который стоял надо мной, прыгнул вперед и коротко, но очень сильно ударил меня кулаком в живот. Я сложился пополам, второй отпустил мои руки, я повалился на землю, и они принялись бить меня – ногами, куда попало, приговаривая:
- Спас… спас… - а я, задыхаясь и почти ослепнув от боли, вцепился глазами в ржавую консервную банку, торчавшую из земли в шаге от моего лица, изо всех сил стараясь не потерять ее из виду. Тревога, тревога моя, спасение мое, где же ты…
На этот раз все произошло без предисловий - молниеносно. Склон оврага лопнул, словно его взорвали, только ни грохота, ни дыма, ни огня не было. Огромные пласты дерна, камни и корни деревьев разбросало во все стороны, в земле открылся провал, и оттуда ударило тошнотворным смрадом. Мои мучители тут же забыли обо мне и о бумажнике и кинулись бежать – один вправо, другой влево по оврагу, а я скорчился там, где лежал, и меня от боли и невыносимого смрада просто вывернуло наизнанку. Содрогаясь в спазмах, я видел, как из пролома в склоне оврага в оба его конца потекли упругие серовато-прозрачные тела – толстые, как колонны Казанского собора в Питере – они вытекали из-под земли стремительно, как вода из разорванной трубы. Потом до меня донеслись короткие, полные муки и боли вскрики, все затихло, а внутри тел прокатились и исчезли фиолетово-красные рваные пятна, тела принялись истончаться, таять, уходить обратно в пролом, и скоро совсем исчезли в нем. Я кое-как встал на колени, все еще не веря своему спасению, но уже подумывая о том, как бы мне убраться отсюда подальше и навсегда, ведь бумажник по-прежнему со мной.
Я вытащил его из кармана, раскрыл, перед глазами мелькнули голограммы и нули, и тут же громыхнуло и тряхнула так, как никогда прежде. Перед глазами замельтешило, все вокруг и как будто даже я сам свернулось в тугой узел, который затягивался все туже и туже, и когда мои кости и череп уже, казалось, вот-вот разлетятся в пыль, все прекратилось, боль исчезла, я раскрыл глаза, огляделся сквозь переливчатое мерцание, теперь уже заливавшее все поле зрения до самых его краев, и понял: это ловушка, ловушка, а я – попался!..»
Тот самый полицейский в черной униформе дочитал мои показания, крякнул, аккуратно сложил листы и медленно разорвал их пополам…»
2017-2018
Рисунок: Lisel Jane Ashlock, Broklyn, NY, USA. Moby Dick
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792434
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.05.2018
Первый ребенок в моем ближайшем окружении появился, когда мне исполнилось 12, - это был мой младший брат. Хотя мама утверждает, что я умело и ловко уклонялся от обязанностей старшего брата, у меня осталось другое впечатление. Да вы сами посудите: каждый день после школы, с тяжкой сумкой с дурацкой надписью ПРОЛЕТ штурмовать 9-ый троллейбус, который ходит редко, всегда забит до отказа, но зато единственный и неповторимый - в центр с нашей окраины больше ничего не ходит. Заняв крохотный, в полторы ступни 36-го размера плацдарм в троллейбусе, проехать полгорода, десантироваться у бабушки, кажется, пообедать и прочитать еще пять страниц «Дон Кихота» или «Следопыта», подхватить на руки младшего (и сумка со мной, да) и с ними двумя проделать все то же самое еще один раз, но в обратном порядке: штурм 9-ки, теперь уже в центре, куда она прибывает с другой конечной, перегруженная до последнего нельзя; проезд все той же половины города; высадка (ну почти в Нормандии) сквозь встречный, ощетиненный локтями поток пассажиров; и, наконец, приход с младшим домой; и, разумеется, уроки.
Сейчас-то мне эти тяготы не кажутся такими уж нечеловеческими - тем более что мама с даже еще большими трудами каждое утро доставляла младшего, сонного и потому вдвое тяжелейшего, туда же, к бабушке, откуда я забирал его днем; а еще я его очень любил (и люблю). Но мама и есть мама; одни и те же дети совершенно по-разному отягощают родителей и прочих членов семьи, а уж о посторонних и говорить нечего: обуза, непонятная, капризная, бессмысленная – обуза!
Когда мне сделалось 17, а младшему 5, я уехал учиться в другой город. Признаюсь, не в первый мой отъезд, а только в какой-то следующий, наверное, уже после первого курса, потому что стояло лето, а я отъезжал на подводных крыльях по реке; и потом еще один раз, далеко-далеко от дома, но меня дважды накрывало с головой нечто, чему настоящее объяснение нашлось только теперь. Сначала мы с младшим рыдали дома… – о, нет, нельзя это вспоминать, ни одной детальки нельзя; как только перед глазами у меня мелькнул принт нашего херсонского коврика, на котором маленький негодяй прожег спичками несколько дырок, в носу защипало, а горло свело судорогой. Минуточку. Я сейчас вернусь.
…Потом мы с ним рыдали на причале; мои подводные крылья уже нетерпеливо рявкали сиреной на провожающих, родители тянули нас с братом в разные стороны, а мы никак не могли ослабить объятия, а главное – успокоиться. Дальше я помню нечетко и только где-то от Великой Лепетихи. Впрочем, и от Великой Лепетихи я тоже помню нечетко: ведь со мной на тех подводных крыльях летела девушка, в которую я был влюблен; поэтому от самой Великой Лепетихи и потом еще много лет я жил (живу) в эйфории, в такой, знаете, когда бегут за второй бутылкой: полнота жизни самая головокружительная, и хочется добавить, и всем прекрасно известно, что лучше уже не будет и потому лучше не добавлять, но все равно скидываются и посылают гонца…
…Из той эйфории меня по делу вынуло лишь однажды: с той самой девушкой мы смотрели «Зимнюю вишню», а там есть сцена, где маленький сонный мальчик с трудом надевает колготки. И я сразу же вспомнил, как приходил за младшим в детский сад после дневного сна; из-за огромной белой двери в раздевалку на нетвердых ногах входили крохотные заспанные граждане, терли кулачками глаза, всякий раз удивленно на меня таращились, и потихоньку принимались за колготки и сандалики. Я помогал младшему, а потом и остальным, которые так охотно и доверчиво принимали мою помощь; а когда – лет через пять! - на экране появился маленький силуэт с колготками, я ничего не мог поделать. Накрыло! – а я и тогда еще ничего не понимал; помню только – мокрая подушка, меня трясет и заливает слезами, мягкие розовые губы целуют меня в лицо, нежные белые руки обнимают мою голову, моей груди касаются теплые упругие груди, но ничего не помогает, потому что на экране – стоп-кадр с тем самым силуэтом, а внутри – что-то безжалостное, словно консервным ножом меня – крак! крак!! крак!!! Разумеется, тогда я решил, что это любовь к младшему и тоска по нему, по этому маленькому всаднику, который так удобно сидел на моих плечах, несколько лет, кажется, вовсе не спускаясь с них на землю… Так оно и было (есть) – отчасти так.
Через довольно много лет у нас с той девушкой завелась дочь, а я все еще не понимал, что происходит. И только еще лет через десять или меньше, когда у меня появился и подрос другой младший, теперь уже мой сын, я догадался. Давным-давно – 5 лет с первым младшим; потом перебивался какими-то чужими детьми; потом начались и все еще продолжаются свои. А детей – это же совсем не так иметь, как дом или дерево; точнее, у меня получается не так. Я с ними веду их образ жизни: постигаю мир от самого начала, все эти песочницы, грязи, лужи, палки, жуки-ящерицы, совочки-лопаточки, сбитые коленки, пиф-паф и так далее, всё, ну всё-всё-всё, что у меня было до того самого рубежа – 12 лет. Это и был рубеж и, по моим наблюдениям, рубеж последний; за ним не ход времени остановился, а возраст.
Да, по всему, по совершенно любому всему выходит: мой возраст определился именно тогда, когда в моей жизни появился первый младший; сейчас мне 43, а внутри я – все тот же 12-летний подросток. Подростковый возраст – тяжкое время; ты уже не такой невинный и мудрый, каким был в раннем детстве, но еще не такой опытный, каким, может быть, станешь лет через 20, - травмы уже есть, а понимания еще нет, а главное – уязвим ты до чертиков. Одиноко, больно, обидно среди взрослых, которым снаружи и внутри 43, неловко среди них, потому что неизвестно, как быть среди них – одним из них. Только и остается, что предаваться с детьми войнушкам, пряткам, эльфам-гномам-хоббитам или охотиться на ящериц где-нибудь в глубине острова, кишащего комарьем, из-за которого туда никакой дважды, внутри и снаружи 43-летний не сунется. А с такими же, как я сам, застывшими в своих 12 или кому когда повезло, и подавно невозможно иметь дела: они ведь тоже под прикрытием, и берегут эту свою тайну, и ни за что себя не выдадут…
Под прикрытием! – вот как это называется. Это единственная защита моей подростковой уязвимости – прикрыться ребенком, рядом с которым вполне естественно вести себя по возрасту – и пусть окружающие думают, что по его детскому возрасту, но я-то знаю, что это всё – по моему возрасту. И когда я понял это, я понял и про то внутри – безжалостное, словно консервным ножом меня – крак! крак!! крак!!! Принятое отчасти верно за любовь и тоску по первому младшему, в другой своей части оно было ужасом. Я лишился прикрытия, оказался одинок и обнажен перед миром в моем застывшем и теперь ничем не прикрытом двенадцатилетии.
И я не зря упоминал детскую невинную мудрость; недавно я вдруг ужаснулся тому, что со мной будет, когда мой второй младший повзрослеет. Я останусь один у моего однажды достигнутого барьера; кто меня прикроет, кто извинит своим детством седины и морщины, резвящиеся в песочке? Да и не стану я без прикрытия – травмы, то есть опыт, уже есть… В общем, я кратко обрисовал ситуацию младшему, а он с полуслова меня понял и с готовностью пообещал: я буду с тобой играть и после, когда мне исполнится 18.
Но и прочее, и опыт, и травмы я тоже упоминал не напрасно; я уже узнал, а ему еще только предстоит узнать диктат возраста и соответствий. Он еще не знает, что к 18 и даже раньше ему самому понадобится прикрытие – либо жизнь его сложится иначе, и он просто перешагнет рубеж, на котором я так надолго замешкался…
Опыт, опыт, черт побери опыт! – пусть крохотный, но он нашёптывает мне, каково пришлось моему первому младшему, когда я в слезах и соплях покинул его, улетел на подводных крыльях и растворился в розовых губах и зеленых глазах и… и где еще я не растворялся потом, всплывая оттуда лишь изредка и по глупейшему из поводов, вроде детского силуэта на экране. Он нашёптывает, я цепенею, я просто леденею от ужаса, внезапно оказываясь в тонкой кожице мальчика 5 лет, вцепившегося в джинсы старшего брата на каком-то кошмарном причале, и сирена устрашающе рявкает, и за руку больно тянут, и жить дальше – невозможно… И знать это всё, и понимать, и чувствовать это мне, внутри-двенадцатилетнему, просто до жути невыносимо – именно до жути, потому что знаю: я снова это вынесу, и буду дальше работать под прикрытием, до следующего раза – буду, сколько смогу буду, вновь и вновь с жутью ребенка и стыдом взрослого вынося - невыносимое...
…А там, глядишь, появятся внуки от кого-нибудь из младших, и я снова начну работать, как прежде, - под прикрытием. Опыт, слава Богу, нашёптывает и это.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791760
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 15.05.2018
Сусідня квартира стояла порожня вже років із десять – відтоді, як померла моя сусідка, баба Оля. Її нащадки, дальні родичі, що походили з того ж села під Києвом, в якому вона народилася та провела мало не все життя, прийняли спадщину, викинули бабині лахи на смітник, звідки їх миттю порозтягали бомжі, опломбували лічильники, забрали квіти та зникли слідом за небіжчицею. Будинок мій стоїть у середмісті, поруч із університетами, міністерствами, трьома станціями метро та безліччю зупинок автобусів і тролейбусів; тому наш єдиний під’їзд увесь заліплений оголошеннями про «зніму/куплю квартиру/кімнату/куток у цьому будинку». Ціни на винайм квартир, я чув, тут високі та постійно зростають, тому мало не щодня, минаючі замкнені двері порожньої квартири, я відсторонено дивувався безгосподарності сусідів. Ну, здали б її, мали б копійчину, але ж ні: замкнули та пішли.
Було й ще дещо дивне про ту квартиру: час від часу там дзвонив телефон; я добре його пам’ятав: старовинний, радянській ще апарат світло-зеленого кольору, з диском для набору номеру, в якому грубими селянськими пальцями підсліпуватої баби Олі було виламано кружальця на цифрах 0 і 3 – баба Оля часто викликала «швидку». Та й сам я на прохання сусідки тим телефоном безліч разів звертався до міських служб – чиновники не розуміли сільської говірки баби, а баба – їхньої чиновницької, тож я був між ними перекладачем, таким же безпорадним, як ті чиновники щодо бабиних лих, як сама баба щодо чиновницької байдужості, як ми всі в цьому великому світі...
Тому коли вчора я проходив повз бабині двері та почув за ними знайомий хрипкуватий дзвінок, я миттю пригадав той апарат світло-зеленого кольору, приємно гладенький на дотик там, де його не засмальцювали бабині пальці. Згадав – і відчув пучками гладкість старовинної пластмаси, а вухом – важку дірчасту слухавку, завжди таку ж теплу, як вухо, до якого її прикладали. Відчув – і не питайте мене як, але опинився в бабиній квартирі, в півтемному коридорі, просто перед полицею, на якій і стояв телефон. Він вперто дзвонив, а я розгубився, тому просто підняв слухавку та видихнув пересохлим горлом:
- Алло…
Крізь шерехи й тріск почулося спазматичне дихання, а тоді сердитий старечий голос промовив до мене:
- Чого трубку не береш? Я дзвоню, дзвоню, а ти не підходиш! Максиме, совість же треба мати!
Голос був знайомий, але він не міг лунати ані зі цієї слухавки, ані з будь-якої іншої, хіба що уві сні, але я снів не бачу, тому – зовсім ніяк він не міг лунати. А дорікати мені тим, що я не відповідаю на дзвінки телефону, що стоїть у замкненій чужій квартирі, власниця якої померла бозна коли – і поготів. Але голос лунав, а та власниця дорікала – втім, коли я вже опинився тут, поруч із цим старовинним апаратом, чи варто аж так перейматися тим, як саме це відбувається? Отже, я опанував себе та відповів:
- Добридень, бабо Олю.
Вона одразу зарепетувала:
- Ти ж поруч живеш, хіба важко підійти, ти ж чуєш, я знаю, коли в мене дзвенить, в тебе в хаті чути! – а й справді, небіжчиця час від часу доглядала моїх малих, тому могла знати, чути чи не чути з моєї оселі телефон у її квартирі. Але ж…
- Вибачайте, я...
- Ну, нарешті ти відповів. Я тут на селі затримуюсь, не можу брата кинути, то ж ти там мої квіти полий, а як платіжки за квартиру прийдуть, зателефонуй мені сюди, я тобі гроші поштою, а то в мене борги будуть. Зробиш?
В баби Олі в селі мешкав молодший за неї на два роки брат – величезний, як ведмідь, чолов’яга; він зрідка приїздив у Київ, у будь-яку пору року вдягнений у кожуха, ватяні штани, валянки з калошами та чорну шапку-вушанку зі штучного хутра. Не чув я від нього жодного слова – він був мовчазний та дуже сором’язливий через якусь хворобу; через неї ж він не міг працювати, а час від часу робився геть безпорадний, і тоді бабі Олі доводилося їхати на село, аби дбати про брата та господарство – курей, качок і город, з якого обидва старі, а ще їхні численні небожі й жили. Але той брат, я ніби таке чув, помер невдовзі після Олі, а ті небожі його хату в мальовничому селі під Києвом продали якомусь багатію під будівництво заміського маєтку. Я озирнувся на вікно у кухні – там баба Оля тримала свої квіти; зрозуміло, їх там не було, родичі забрали, та й саме вікно тепер завішувала якась щільна ряднина, а на підвіконні назбиралося чимало пилу.
- Бабо Олю, а ваших квітів…
- Що, не вберіг?! Їй-бо, хіба ж так можна, я ж так їх плекала, що, пропали?!
- Так, пропали. Я куплю вам інші. Скажіть, які, я куплю.
- Та що ти верзеш, купить він, ти ба, який, він мені квіти купить! Я мої хочу! Мої поверни мені!!! – тут її голос зробився капризний, наче в дитини, що захворіла й тепер сміливо вередує, бо напевно вже знає зі свого невеличкого досвіду, що батьки те все терпітимуть і навіть посміхатимуться. Справді, коли сусідці моїй виповнилося вісімдесят, в неї з’явилися такі дитячі примхи, і що дріб’язковіші були підстави, тим голосніше та верескливіше вона вередувала та іноді робилася просто нестерпною, як оце тепер. Але цей спогад, підживлений примхливістю небіжчиці, допоміг мені остаточно отямитися.
- Ой, даруйте. Не на те вікно глянув. Стоять онде ваші квіти, вони в порядку, я їх поливаю, як власні.
- Дивися ж мені! Та платіжки, платіжки! Щойно прийдуть, одразу телефонуй сюди! Зрозумів?
- Так. Зрозумів. А ви… як загалом? – хоч я вже й вирішив не засмучувати бабу Олю новиною про її власну смерть десять років тому, а мене не полишала божевільна думка розпитати небіжчицю, як їй ведеться на тому світі чи де вона там.
- Нормально. Брат хворіє, а кури ж, а город великий, а в мене ж ноги… Ти ж знаєш мої ноги, в лікарню ж сам возив, а та клята лікарка…
- Вона рік як померла, - тут я затамував подих і нашорошив вуха, адже не виключено, що померлі опиняються десь в одному місці, можуть там зустрітися абощо. Втім, якщо покійна баба Оля поралася біля брата та городу, як за життя, то й лікарка та могла би й далі ятрити померлих пацієнтів у якійсь потойбічній поліклініці.
- Царствіє нєбєсноє, - вимовила сусідка після тривалої паузи, сповненої шереху, тріску та старечого спазматичного дихання. – Ну, дивись там мої квіти та про платіжки не забудь, все, мені треба бігти, вітання малим. – Щось грюкнуло, в ухо мені занило: тууут…тууут… тууут… - і я поклав теплу слухавку на апарат.
А далі не питайте мене як, але я знов опинився на сходах мого будинку та закрокував ними вниз, у справах, заради яких і виходив з дому. Клопоти ж в мене, турботи в мене! – і нікуди від них не дінешся; он, навіть і на тому світі чи звідки там телефонувала баба Оля – те саме. І я занурився у клопоти з турботами, як занурююся в них щодня, але й дещо по-новому.
Адже це – назавжди.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791252
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2018
Стивен Кинг в своем лучшем творении – автобиографической «Как писать книги» - упоминает гвоздь, который в его судьбе сыграл роль не меньшую, чем тот, которого не оказалось в кузнице. Не окажись его в жизни Кинга, а точнее, в его творчестве, все могло бы сложиться иначе. Уж вы мне поверьте! – потому что точно такой же гвоздь был и у меня. Ну, или почти такой же. Ну ладно, мог бы быть; и вот именно поэтому я понимаю, как много для писателя значит такой гвоздь.
Кинг вбил свой гвоздь в стену, когда получил от издателя первый отказ, и потом несколько лет вешал на тот гвоздь такие отказы. Со временем гвоздь пришлось заменить плотницким костылем – пачка писем стала слишком толстой. Издатели упорствовали, Кинг не сдавался, и в конце концов… впрочем, все и так знают, чем это кончилось, точнее, к чему это привело.
Разумеется, талант, труд, пот и слезы, вся эта проза писательской жизни, разумеется. Но гвоздь тоже сыграл свою роль, и я уверен, что роль немалую. Ответы редакций на письма – вещь стандартная; найденная однажды формула эксплуатируется годами, а ее тиражи могут превышать тиражи самого издания. Уж кто-кто, а Кинг знал это прекрасно; и тем ценнее казались ему две – всего лишь две за долгие годы! – личные приписки от руки. Первая гласила: «Не сшивайте рукописи степлером. Пользуйтесь скрепками». Вторая, полученная много лет спустя, касалась собственно текста: «Хорошо. Нам не подойдет, но хорошо. У вас есть талант. Присылайте еще».
Много позже Кинг признается в Главе 16 «Как писать книги», что «эти четыре короткие фразы, написанные авторучкой, оставлявшей неровные кляксы, озарили зиму отчаяния моих шестнадцати лет». Но главное не это; главное – что это действительно было так. Я это знаю наверное.
Когда мне было лет семь, я был воображалой из тех, о ком ни за что не поверишь тому, что они о себе воображают. Я предполагал себя писателем и, разумеется, не без оснований: во-первых, я много и с удовольствием читал, во-вторых, я кое-что писал. И кое-что из кое-чего написанного однажды отправил в газету – в «Пионерскую правду». Подозреваю, что мой выбор направлялся отнюдь не идеологическими соображениями, а трезвым и прагматичным расчетом: эту газету «по умолчанию» выписывали все пионеры СССР; таким образом, аудитория насчитывала десятки миллионов читателей.
К счастью, мои стихи не напечатали; к еще большему счастью, они не сохранились – достаточно того, что я до сих пор не могу забыть эти две строчки: «Вот стоит олень, подняв копыто, взгляд свой устремив в ночную темноту». Этот деепричастный олень – подняв-устремив – наверняка был именно тот, который украшал коврик на стене в нашем летнем доме в селе; полагаю, коврик этот и оленей на нем помнят слишком многие, потому что тиражи этих ковриков были никак не меньше, чем тиражи "Пионерской правды".
[img]https://img01-olxua.akamaized.net/img-olxua/544237020_1_644x461_retro-kovrik-s-olenyami-dnepropetrovsk.jpg[/img]
К самому большому моему счастью, я получил ответ из редакции… А теперь вернитесь к предыдущей фразе и перечитайте ее с подобающим благоговением: «я получил ответ из редакции». Ведь только подумать! – из городка на окраине огромной страны некий мальчик семи лет отправил свое убогое стихотворение в редакцию ежедневной газеты с многомиллионным тиражом, которая ежедневно получала письма мешками – целые грузовики мешков с письмами, в столицу той самой огромной страны, в ту самую столицу, где находились редакции еще доброй сотни издательств, а еще – Союз писателей и сами эти писатели... Теперь ощущаете благоговение?
Конверт был особый – с логотипом газеты. И ответ был особый – на листе хорошей мелованной бумаги, нестандартном каком-то – чуточку уже и длиннее обычного А4; также имелся логотип газеты, причем цветной, и даже нанесенный типографским способом номер. Разумеется, это был отказ, и даже может быть, отказ стандартный, отписка, и вовсе без личных приписок авторучкой, оставлявшей неровные кляксы, и даже без практического совета не пользоваться степлером. Да Бог с вами, какие в «совке» степлеры! – ну да, в начале 80-х они уже водились в СССР, я даже лично знал одного, потому что мой папа, очень неравнодушный к канцелярским излишествам и большой дока по части достать-раздобыть, завел себе такой – он хранился в шкафу, рядом со шкатулкой, в которой лежали мамины малахитовые бусы из Африки, которые мама, кажется, никогда не носила… Однако вернемся к моему гвоздю.
Мне было всего семь, я слишком много воображал о себе, и потому стандартное упоминание «литературных способностей» и типовое пожелание «читать больше современных поэтов» воспринял как личное послание с Олимпа. Решено: писателем, непременно писателем! – Вот бы самое время забить в стену кинговский гвоздь и повесить на него бланк «Пионерки»… Но вот что я вам скажу: иногда «нет» значит много больше, чем отказ; для меня то письмецо означало чуть ли не регулярную переписку с миром, в котором могло осуществиться то самое заветное «писателем, непременно писателем». Это не просто озарило пустыню одиночества моих семи лет – да, именно пустыню! Я, как и надо всякому воображале, был довольно одинок, ведь в придуманный мир придуманного человека очень трудно попасть кому-то еще, настоящему и непридуманному. Это письмо окрылило меня; если хотите, это было не просто доказательство способностей, в которых я и так не сомневался; это был документ, свидетельствовавший и подтверждавший способности! Разве такому человеку нужен гвоздь для отказов? – ведь их не будет, не воспоследует, не предполагается… Да и про гвоздь я тогда еще ничего не знал – понятно, что в данном случае гвоздь – не крепежный элемент, а символ писательского труда.
А тут еще школа – на окраине того самого окраинного городка огромной страны; тысячи две с половиной человек, из которых учителя, завучи и даже сам директор меня как-то сразу выделили. Разумеется, за литературные и прочие способности и талант, полагал я; само собой, за другое: только теперь я понимаю, насколько близко тогда подобрался к идеалу моих педагогов. Когда тебя выделяют из толпы, ты замечаешь это довольно скоро; но прежде тебя замечает это толпа – собственно, для нее это и делается, в целях воспитания на живом примере. «Вот советский человек, в котором нет лукавства!» - как бы говорили педагоги. Какие бы цели они ни преследовали, всё это обратилось только к одному: писатель во мне вполне окреп и утвердился. Причем – вот и настоящее достижение! – поломав перья за рамками обязательного школьного творчества, многочисленных изложений и сочинений, я не очень-то огорчился безуспешностью попыток и утешился тем, что время еще не пришло. Нужно пожить, посмотреть, накопить опыта и впечатление, а уж потом… Что потом, я еще не знал, но было это потом блистательно.
А потом случились в моей жизни одна за другой две первые любви; они, конечно, не были первыми в арифметическом смысле, но по силе и глубине чувства – вполне: о них разбилось всё – и писательство, и даже учеба. Лет пять-шесть, наверное, я был поглощен ими, как тяжелой, трудноизлечимой, но не смертельной болезнью; кончились они тем, чем заканчиваются такие болезни, - выздоровлением. К тому времени я оказался студентом университета, где мои писательские амбиции вновь пробудились и воспряли: я попал в тесную компанию начитанных людей, которые очень сочувствовали всем пишущим, а главное – писали сами. И однажды в университетскую газету явились два эпигона, один – Маяковского, второй – Башлачева; они принесли какие-то стихи, которые были немедленно опубликованы и, чему позже немало радовались бывшие эпигоны, опубликованы под идиотскими псевдонимами… Гвоздь! Хотя бы тогда гвоздь нужно было вбить в стену и повесить на него тот номер «Университетского безвестника»! – и уже скоро я вполне смог бы сам вчитать в собственные строчки и пожелания, и советы, и – что главное! – отказ.
Впрочем, обошлось без гвоздя, и даже довольно мягко обошлось со мной на этот раз; я только-только начал кое-что понимать о писательстве и своем к нему отношении («не отношусь»), как со мной случилась новая любовь, на этот раз напоминавшая неизлечимую, смертельную, но восхитительно приятную болезнь. Это была ловушка; с тех пор и уже лет двадцать, наверное, две мои страсти – та любовь и писательство – сосуществуют в гармоничном тандеме: кто любил и писал, тот знает, сколько эйфории в обоих занятиях. Если подводит писательство, я «догоняюсь» любовью; наоборот – тоже случается, хотя и намного реже. Впрочем, о любви стоит поговорить отдельно и в другой раз; вернемся к делам литературным.
Потом мне очень, просто неслыханно повезло. Я попал в руки настоящего редактора, из тех, которые сами могли бы стать великими писателями, но предпочли встать на страже литературы и оградить ее от воображал вроде меня. Ну, что же, сказать, что это было больно – значит, ничего не сказать; редактор – я называл ее «добрая женщина» - проделывала с моими текстами нечто, что воспринималось мной как трепанация черепа… Когда я устал возмущаться и научился строить из алфавита такие конструкции, которые нравились редактору; в моей трепанированной голове что-то забрезжило, а потом, словно сами собой, буквы смешивались в слова, слова укладывались в предложения, а те уже могли нарисовать трехмерную картинку чего угодно, которая очень нравилась мне и немного – моему редактору; пожалуй, это идеальная степень редакторского одобрения, которую он может показать автору: немного.
Потом случилось еще много всякого, иной раз даже такого, что вполне можно было бы вписать в писательскую биографию. Однако, научившись различать в своих текстах их настоящую цену, я не бросил писать, но совершенно избавился от всяких статусных мыслей о себе. К счастью, я все еще полон пиетета в адрес писательства как занятия; к еще большему счастью, я не считаю себя писателем. А к самому большому счастью, у меня теперь есть мой собственный гвоздь. На нем повисают отказы – те, которые моим текстам я даю сам.
Ведь сейчас «рукописи не возвращаются и не рецензируются» - и даже стандартные отписки не практикуются. Стивенам нашим кингам это не светит – их зиму отчаяния не озарят ни четыре, ни даже одна фраза, написанная авторучкой, оставляющей неровные кляксы. И писем на нумерованных бланках, согревших меня в пустыне одиночества, я слышал, из редакций больше не приходит. Конечно, теперь к услугам авторов весь глобальный интернет, пиши да публикуйся… Но гвоздь! – без него никак нельзя; как тот, которого не оказалось в кузнице, погубил королевство, так и этот – не окажись его в стене над столом автора, может натворить бед и даже автора – погубить…
…Вбей в стену гвоздь!
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790249
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.05.2018
Йшов я собі вчора Києвом і тільки плечима знизував. Як змінюються естетичні канони професій!
Років із 30 тому будмайданчики нагадували околиці Ізенгарду часів зради Сарумана. Глинисті урвища та провалля, заляпані цементом грубезні риштування, іржаві величезні механізми, натовпи брудних страхолюдних істот, що борсалися в багнюці та виліплювали з неї орків, гоблінів і урукхаїв, а ще - типові 7-9-12-15-типоверхівки - цілі квадратні кілометри житла. А ще та багнюка вихлюпувалася назовні, вилазила в місто через занозистий дерев'яний паркан, розповзалася навсібіч, а тоді намертво вчіплялася в підбори перехожих та приносилася ними додому, де її годі було відмити... І тривало так, доки все те бруднодійство не зупинилося, разом із країною, що породила його та решту подібних дійств; зупинилося, завмерло чи вмерло? - часто ще на стадії бетонної або цегляної коробки, по коліно в глинистому урвищі, коробки, що здається доісторичною потворою, яка відлежала в ґрунті належні тисячі років і полізла в наш час з минулого, наче імаго з лялечки, небачене створіння, все - суцільна порожня фасетка очей-вікон... Та час не сприйняв істоту, яка вже давно поза ним: так і завмерла вона, ледве здійнявшись зі своєї глинистої схованки, і дотепер стирчить і довго ще стирчатиме в міському пейзажі, відчайдушно та мовчазно випроставши навсібіч і до неба гнуті, зім'яті арматурні жили крил, що так і не підняли її в небо...
Так, ота будівельна естетика зупинилася! - та не назавжди; вона завмерла, аби відродитися за деякий час у новому економічному форматі, з усіма тими девелоперами, ново-Калитками, еліта-центрами та рештою притаманних йому досягнень і виразок. Але ж я про естетику! - естетичний формат також новий. Нині просто в середмісті крокуєш повз охайні сітчасті ґратки, за якими на майже стерильному майданчику, практично на подіумі - адже ми всі глядачі, а вони всі актори! - практично на подіумі мальовничо розташувалися чистенькі барвисті механізми, очі та гідравлічні деталі яких життєствердно спалахують проти сонця; а ще там є робітники... ні, будівельники... ні, зодчі! - серед яких уже чимало вишуканих бороданів, які на той подіум вигулькнули просто зі стильного барбершопа за рогом, - усі в яскравих жилетах, помаранчевих окулярах і сонцесяйних шоломах; вони зверхньо роздивляються крутобедрих німф із відділу продажу, які на височенних стілето-підборах водять подіумом покупців, теревенять мобільними та безтурботно підносяться з грішної землі кудись у недосяжну височінь ажурними люльками або оглядають місцевість із кабін Ейфелевих кранів і балконів щойно й послужливо вирослих за їхніми спинами споруд - і яких споруд! Здається, це нащадки отих доісторичних потвор, мертві тіла яких подекуди псують краєвиди наших міст, але еволюція завела їх так далеко, що й не впізнати; головним же чином вона попрацювала над естетичним виглядом істот. І зі стерильних будівельних подіумів у небо стримлять - ніби самі собою та нізвідки! - новенькі, незліченої кількості поверхів вежі, чергові холи з немісцевими іменами, дива не ремесел, не професій, не наук - а мистецтва!..
Далі я хотів розповісти, що професії вже не тхнуть потом, як колись; і не одні тільки будівельники вийшли з непривабливої лялечки та перетворилися на яскравого метелика. Ті ж комбайнери! - це колись ланами пересувалися дивізії брудних й масних пожирачів олії, дизпалива та щирої лайки замордованих і замащених ними людей; тепер тими ланами бігають один-два ламборджині аграрного ґатунку, щось таке зелене, на високих колесах - а до нього чіпляється безліч механізмів, воно має комп'ютерний мозок, зв'язок із космосом, інтернет і кондиціонер. Ясна річ, що водій там не замордований і не замащений, а лається він тепер вже від естетичного захвату своїм транспортом або щоб добитися підвищення чималої зарплати... - хотів чи ні, але це вже розповів.
Далі я хотів розгорнути перед вашими очима широченне полотно кольору небесної лазурі, по якому вивести - широко, святково, навіть патосно світлом призахідного сонця: людина більша за свій фах! - ну от, і це зроблено, а я все ще не сказав головного.
Минулого літа були ми у Львові, а мешкали на Сихові, в родичів. Гуляли ми з дружиною Сиховом... - а там, хто не був, багато таких будиночків у стилі радянського арт-деко, такі сіренькі багатоповерхівочки з синенькими вгорі вставочками - онде, і отам, і там - багацько. Часи ж нині, самі знаєте: треба гроші рахувати, а гігакалорії економити; ну от сихівські вуйки та сихівське панство заходилося утеплюватися. І до синенького оздоблення на піддашку сихівського арт-деко додалися квадрати та прямокутники рожевого, сірого, чорного, брунатного, зеленого та решти кольорів, невибагливо розкидані по сірих стінах. Певна абияка одноманітність, яку навіть можна було б назвати "стиль", якби не його кричуча вбогість і віджилість, була без жодної турботи про естетику заплямована - і заплямована буквально.
Гуляли ми тими заплямованими вуличками, а я й кажу коханій:
- Ну це ж Львів, форпост Європи в Україні, взірець у багатьох сенсах і все таке інше! Ну от чому було не зібрати людей, досягти консенсусу та зробити те утеплення колективно, суцільно, з оптимізацією витрат - це зветься ефект масштабу - а головне естетично й стилістично одноманітно. Це ж не просто так "житло", абстракція з піраміди Маслоу. Це - монументальне мистецтво та - як не крути - монументальна пропаганда, і не чого-небудь, а радянщини, в її найслабшому - естетично-технологічному бутті; кажете, декомунізація пам'яток і назв? - а скільки тих пам'яток і скільки тих назв? А будинки - онде, сотні, тисячі - хіба тільки Сихів і Львів? Київ, Дніпро, Херсон - скрізь, куди не кинь оком: левова, супер-, мегасуперлевова частка житла в наших містах - спадок СРСР. І той спадок транслює в наші голови свій - тобто радянський естетичний канон; а тепер, коли той канон заплямований хаотичним і стихійним утепленням, транслює він в наші голови естетичний хаос... - а на його тлі і роздовбаний тротуар ок, і все решта непотребств - також. Це життєвий простір, Lebensraum, який пригнічує не настрій, а саме бажання жити - жити яскраво, барвисто, творчо, цікаво, гідно та естетично насичено...
Приходимо додому, тобто до родичів, а вони раптом те саме кажуть - про утеплення, естетику, монументальну пропаганду та той прикрий Lebensraum. Я навіть не зміг пошкодувати за власною неоригінальністю, що мені, бачте, як людині з творчими амбіціями, муляє... Але цього разу не зміг! - про надто важливе йшлося, і добре, що я не був оригінальним. Отже, це очевидні речі, ідеї, які ширяють ноосферою та навіть уже втрапили в деякі голови!...
...видно, не в ті голови або голів тих поки що замало.
Ну, що я міг зробити? Тільки "лайкнути" та "поширити". Може, ще хтось так зробить, і тоді ідеї з ноосфери - перепрошую за Маркса! - таки перетворяться на матеріальну силу.
2018
*Фото: Ейфелеві крани прокидаються. Київ, наші дні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789628
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2018
Творчий спадок братів Стругацьких найвищого класу; його мало не весь легко поставити на свою уявну або й справжню золоту полицю. Втім, любов - річ підступна: закохаєшся зосліпу, безтямно й без упереджень, і доведеться потім або любити казнащо, або зрікатися, з соромом або безсоромно, це вже кому яке щастя... Отже, прискіпливість! - забагато в світі книг, а життя закоротке, аби читати нерозбірливо і любити прочитане необачно. Передмову закінчено. Далі - власне, мова.
З книжок братів, які перечитую регулярно, зрештою визначив свою най-най-най. Це "Второе нашествие марсиан". З багатьох міркувань: компактний і стислий, але густий і насичений текст, неухильно витриманий і доречний стиль, блискучий і навіть сліпучий гумор... - чесноти цього твору шикуються в довжелезну чергу, і розрахуватися можуть хіба що на "пєрвий-второй" - нема ані третіх, ані четвертих, всі - найвищого ґатунку, як уся ця коротенька повість.
Але досить про любов! - тепер про інше. Як на мене, принаймні нині, сьогодні, в тому світі, в якому живемо, "Второе нашестие..." - найстрашніша книга. Вперше я прочитав її років із 30 тому; потім регулярно перечитував і саме зараз укотре взявся. І спіймав себе ось на чому: читаю щоденник того шкільного вчителя пана Аполона та сповнююся якимось затишним і теплим відчуттям. Про що б не йшлося - побутові негаразди, щасливо здобутий пакет поштових марок, сподівання на підвищення пенсії, дрібні сварки на "п'ятачку", пришестя "марсіан", бійка, п'яний Мінотавр, візит до мадам Персефони, полювання на інсургентів тощо - все одно читаю з дурнуватою посмішкою, хай і прихованою. Перевтілююся в пана Аполона, бачу світ його очима - і, о диво! Що не трапиться в тому світі ганебного, непристойного, жахливого, потворного, злочинного, мій особистий негатив вичерпується тим, що я "чухаюся, наче мавпа". Екзема! - ось мій спосіб обурюватися; в голові ж моїй завше лунатиме голос, який пояснить, виправдає, обнадіє, заспокоє, зрештою, переконає в необхідності, прийнятності та навіть бажаності будь-якого неподобства...
Ось чому епіграф у повісті такий: "О, этот проклятый конформисткий мир!" - голосом пана Аполона до мене промовляє конформізм, і мій внутршній конформіст розквітає у відповідь. Так, він існує! - як в критському лабіринті ховався Мінотавр, так і в моїй душі сидить маленька потвора, яка понад усе прагне жити в злагоді та мирі з усім довкола - і з ганебним, непристойним, жахливим, потворним, злочинним також. Світ такий великий і сильний, а я такий малий і слабкий, мені аби марочки мої, марочушечки, чарку кон'яку з друзяками в барі та час від часу перевідати Герміону...
...Доводиться трусити головою, навіть хочу вдарити нею об стіну, аби струсити з себе ту мару. Ні, ні, ні! - це не я! Мабуть, я - це Харон, зять пана Аполона, редактор місцевої газети, чоловік прекрасної Артеміди, інтелектуал, а за певних обставин - навіть і відчайдух-заколотник із автоматом у подряпаній правиці. Але історія добігає кінця - і ось мій герой: наминає марсіанській хліб, здає шлунковий сік, пристосувався, хоча й не визнає свого пристосуванства. До біса! До біса! Чи є тут хто? Чи є в цьому світі людина?!
...Остання надія - Мінотавр. Мабуть, це щось таке суто наше, спадково-радянське - вбачати в схильній хильнути людині чесноти свободолюбства, опозиційності до усталених конвенцій і, ясна річ, нон-конформізму. Ну, а як іще можна було заявити свій щоденний протест радянській владі? - Тільки цим, вийти, так би мовити, в одиночний або на троїх пікет - і твердо вигукнути: НІ!.. - поступово переходячи до "будьмо" та решти конформістських побажань. От і Мінотавр - стратив-зрадив: тверезий, чистенький і охайний, він влаштувався збирачем шлункового соку при новій марсіянській владі... Ні! Тричі ні!
І через 30 років перечитування коло замкнулося. Нема в повісті, немає в містечку та в цілій країні, окупованій загадковими марсіанами, - немає нікого на кшталт "хай буде ваше так - так, а ваше ні - ні". Немає людини! - нема нікого, чию сторону ти можеш прийняти аж так, аби стояти поруч до останнього, реально до останнього. Як оті інсургенти, яких фермери одного за одним перестріляли й переловили в житі - мабуть, на тому род людський і увірвався. Лишилися самі конформісти.
І чого такого поганого в конформізмі? Ви хочете потрясінь, гвалту, крові?! - Ні, нічого поганого немає, ну, майже нічого. Якби не тло, на якому він квітне. "Второе нашествие..." - пророцтво про наш із вами час; з усіх загроз, якими лякали людство, в повісті та нині справджується найменш передбачувана та нібито викорінена. За що "продалися" геть усі жителі містечка із затятим скептиком Міртілом, жовчним Паралом, вчителем Аполоном, п'яницею Мінотавром і розумником Хароном включно? - За 5 монет за склянку шлункового соку; Аполон - за 10 монет, тому що через хворобу його сік має особливості. За 5 монет люди прийняли усе; погодилися жерти синій хліб, який напевно сприяє продукуванню шлункового соку - тобто перетворилися на худобу. А головне - вишикувалися по категоріях (5 монет за склянку, 10 монет за склянку) - за біологічними властивостями. Тобто за тим, що притаманно за народженням, занурено в ДНК, не може бути свідомо змінено, "передумано", чого не можна зректися, як расової або етнічної приналежності чи кольору шкіри, або що не можна прийняти - як расову або етнічну приналежність чи колір шкіри. За імманентними рисами.
Ось це і є - фашизм. Біологічні, вроджені риси як абсолютна чеснота та єдина підстава для ранжування суспільства. Ідеологія, що нині набуває дедалі більшої підтримки, - і хитра така: вона подбала в минулому, аби тепер її асоціювали виключно або переважно зі свастикою, орлом і червоно-білим прапором. Підняв інший прапор - і все, нема фашизму, тобі здалося, дурненький, ходи до нас, якщо ти з нами - одної крові... Не хвилюйтеся, панове конформісти! Потрясінь і гвалту буде вдоста, а крові ви проллєте не менше, ніж проливали ваші попередники. І для цього не знадобляться іншопланетні монстри - просто ваші власні монстри, мої власні чудовиська зроблять свій ефектний камінгаут...
...А скільки психологічних і педагогічних експериментів, а скільки дійсних історичних досвідів довели: люди легко, просто і головне із задоволенням перетворюються на фашистів - хоч групу піддослідних візьми, хоч шкільний клас, хоч країну... Хто б міг про таке - про фашизм! - подумати років із 10-15 тому, коли мало не найстрашнішими лякалками людства були споживацька бездуховність, мальтузіанська продовольча криза та глобальне потепління...
"О, этот проклятый конформистский мир!"
П.С. Про деякі експерименти - тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642239
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789063
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2018
Вранці вчора - рано, що вдосвіта - почовгав на кухню варити каву. Двері на кухонному балконі прочинені, звідти тягне так, наче ті двері ведуть до холодильника, а не на квітневий балкон в нашому славному середмісті. Запалюю газ. Це привертає увагу мухи - чи не першої в сезоні, а ще - добряче примерзлої на вистиглій кухні. Вона здіймається зі столу важко, навіть із невеликим розбігом; летить якось трохи боком і по-джмелиному повільно, непевним зиґзаґом, але дещо враз заступає важкість і непевність. Я вже бачу, де закінчується той зиґзаґ - а вдіяти, навіть вигукнути нічого не можу, тому що мушина приморожена повільність все ж таки блискавичніша за мій досвітній переляк. Вона прямує в газове полум'я - і ось вже пролітає низенько над тупими блакитними жувальцями, її огортає крихітна помаранчева хмарка вогню - яскрава й кіптява, авжеж, органіка - і комаха падає на білу емаль, обезкрилена, але жива. Мені зводить шкіру на лопатках: Локі, ми йдемо додому...
Мушка лежить нерухомо із секунду, тоді перебирає кінцівками, наче перераховує - а ніжки вціліли всі. Та без крил балансу не знайти - й дзизкальця також зійшли на попіл, а яка ж без них рівновага, ні, панове, ніякої рівноваги... А може, це шок дається взнаки - адже щойно вона з двокрилих звелася до безкрилих, з комашого небесного воїнства втрапила в комашине пекло, приєдналася до незчислених нас - безкрилих, знекрилених, нелітаючих, нелетючих, приземлених. Що ж то тепер в її фасеткових очах? Чи не...
- Та заради ж Бога, припиніть це!!!
А далі було навіть трохи смішно. Вітер навесні трапляється брикливий, наче лоша. От і вчора - туди смикне, сюди смикне, а тоді штовхне, але так, не по-лошачому, а наче бугай який навалився своїм живим, гарячим і пристрасним тоннажем.
На перетині двох вулиць середмістя тулиться ятка - жіночий одяг. Я часто проходжу повз неї вранці та ввечері, коли продавчиня вдягає своїх манекенів на роботу та роздягає їх на ніч. Бачив їх голісіньких; знаєте, навіть пластиковий, місцями битий, дряпаний та оздоблений скотчем, анатомічно-реалістичний жіночий тулуб тілесного кольору таки привертає увагу, а надто кілька таких тулубів, навіть отак - без голів, без ніг, лежачі на столі або стоячи на ньому, або й ще в "доміку" - величезній картонній коробці, з якої стирчать погруддя та... погруддя догори дригом. Я дивлюся на них з деякою співчутливою симпатією; в голові трапляються думки про долю тих, хто слугував моделлю для цих ляльок і про те, як це позування вплинуло на ту долю, та й про самих ляльок також - а ви спробуйте не персоніфікувати будь-що такою мірою антропоморфне, як жіночий анатомічно-реалістичний тулуб тілесного кольору, хай і без голови - особливо без голови. Чи є в пластика ієрархія? Хто крутіший - цілі манекени, половинки або голови професора Доуеля; манекени в бутіках, на базарах чи в секс-шопах; руки в рукавичках чи ноги в шкарпетках або панчохах...
...Але до справи. Той грайливий, брикливий і поривчастий вітер вчора таки добряче штовхнув ятку на перетині двох вулиці середмістя. І таки досяг свого! - наче Зевс у образі вітру, він підхопив один з жіночих тулубів - а сьогодні вона вбралася в брунатний светрик із іскрою - і потягнув його через дорогу. Саме ввімкнулося зелене світло, "зеброю" крокували перехожі, до них наближалися автівки, а між ніг і серед коліс підстрибував асфальтом жіночий тулуб - обезголовлений, без ніг, він несамовито вимахував порожніми рукавами, немов благаючи. Чи не про...
- Та заради ж Бога, припиніть це!!!
Так і блукав у справах увесь день, увесь день маючи перед очима то комаху, огорнуту червонястою кулею копіткого полум’я, то жіноче півтіло під колесами, огорнуте стрімкими півколами безпорадних рук. Або то в мене уява розбурхалася, або й справді - вчора то був день жахіть.
Та ні. Брешу. Ніяких справ у мене вчора не було. Просто уява розбурхалася…
- Та заради ж Бога, припиніть це!!!
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788233
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2018
Встречаю знакомого, а он мне:
- Я ж в Англии был, у сына, да.
- И как вам? - очень мне хотелось узнать мнение о стране свежего человека, так сказать, новичка.
- Ну, посмотрел все. Ты был прав, надо туда ехать, надо! - а он долго колебался, ехать или не ехать, а я его уговаривал: ехать, о чем разговор, там такие музеи, там такой у них Лондон, это надо увидеть, а эту атмосферу надо вдохнуть, вы себе не простите, если не поедете.
- Понравилось?
- Очень! Ну, просто очень понравилось! Ты не представляешь: прилетели мы, а меня уже англичане ждут, какие-то такие специальные стюарды, что ли. Сразу под руки, "сэр, сэр", из очереди вынули и к окошечку провели. А очередь - человек 300! И так везде потом: на колесо обозрения - пожалуйста, без очереди; в музеи, в замки, во дворцы, куда угодно - куда ни придем, меня сразу под руки и вперед, вне очереди. Ну, и чисто везде... - и дальше он принялся рассказывать мне о той Англии, которую я и сам видел и помню.
Вот так я узнал, как видит Англию человек, который без своей палочки шагу ступить не может. Кажется, у англичан учтено, что такие люди существуют, иной раз выходят из дому и даже, черт возьми, посещают музеи, рестораны и прочие увеселения. Они вообще ничем от всех прочих не отличаются, кроме одного: их всего-то нужно подхватывать под руки и провожать к окошечкам вне очереди.
Вот такое особое внимание к особым потребностям; может, местные привыкли, разбаловались и не замечают, а свежий человек мгновенно особое внимание почувствовал и бац! - сразу обо всей стране:
- Очень! Ну, просто очень понравилось!
Проклятые англичанишки! Казалось бы, мелочь, ерунда, а все равно учтено. И ружья они кирпичом не чистят, и вот это - тоже учли.
Давайте и мы попробуем, что ли. Пока там наше государство раскачается, пока в школах начнут об этом детям напоминать, давайте сами начнем - подхватывать под руки и провожать к окошечку.
Наши, конечно, быстро разбалуются, привыкнут, замечать и благодарить перестанут, а какой-нибудь приезжий англичанин - тот непременно дома скажет:
- Duzhe! Duzhe spodobalosya!
Почему-то очень хочется, чтобы так о нашей стране говорили все приезжие, и с особыми потребностями - тоже. Может, тогда и нам, туземцам, с нашими разнообразными и иной раз особыми потребностями, станет "очень понравилось" - прямо дома. Ведь эта особая потребность есть у каждого.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788227
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.04.2018
...Еще только-только светает, еще даже не светает, а намекает на рассвет и новый день, а они уже летят. И так тщательно, вдумчиво, основательно летят! - казалось бы, Боингу над моей неширокой улицей пролететь - как воробью прутик перепрыгнуть, ан нет. Нет, не Ан! - именно Боинг: по моим сонным ощущениям, он летит по самой долгой из всех возможных траекторий. Она пролегает над моим балконом, как старая бельевая веревка, с большим таким провисанием, только не вниз, к земле, а вверх, к родстеру Маска.
И вот по этой бесконечной траектории они и летят. Это я, конечно, знаю, что летят; если остановлюсь лежать на диване или подпрыгивать на коврике (бывает и такое), я это даже увижу. Но по правде я не вижу, а слышу. И вот если взять этот звук и остановить мозг: не говори мне, что это значит, скажи мне, на что это похоже? - то никакого полета и никаких самолетов нет.
Бесконечно длинная, узкая, серо-стальная, с хорошо разведенными зубцами пила - вот что это такое. Она пилит горизонт - начинает где-то далеко на юго-юго-востоке и потом медленно-медленно по неукоснительно прямой линий следует до самого северо-северо-запада. Шшшшшш.... жжжжж... шшшшш... жжжжжж...
Не знаю, почему у сплошного полета звук - не сплошной; возможно, он проваливается в воздушные ямы и пропадает в них. Или его крадет по кускам моя соседка сверху, чтобы после захода солнца ронять его на пол - кусок за куском, с непредсказуемыми интервалами, жмурясь от удовольствия или наоборот - совершенно равнодушно. Но вот так: пилит эта пила небо, пропил получается без пробелов, а звук - с разрывами, с паузами, пила пилой.
А с мозгом разговаривать ведь знаете как? Ты ему рот заткнул, не дал выудить из любимого сундучка какой-то избитый факт ("знание, знание!" - раздраженно поправляет какое-то полушарие) - а он тебе тут же и отомстит. "Ах, вот ты как? На что это похоже? На пилу это похоже. Получил? А теперь слушай сюда, умник: она в самом деле существует, эта пила, но эта пила не просто так пила; каждое утро, пока ты разнежен или даже спишь, она тщательно, вдумчиво, основательно отпиливает от свеженького "сегодня" твое вялое "вчера" - и за этим неукоснительно ровным пропилом остаются все утраченные тобой возможности, все потерянное тобой время и все-все-все, что ты не сделал, не сказал, не промолчал - и навсегда. Вот на что это похоже!!!"
...да нет, это же просто самолеты летят, да?.. Да?!...
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787387
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.04.2018
Стивен Кинг как-то высказался, что самый страшный антагонист со времен Каннибала Лектора - профессор Долорес Амбридж из Министерства магии, что в Лондоне, которого не знают магглы.
Я в некотором смысле не согласен с Кингом. Лектор как человек исключительного интеллекта в обличье сэра Энтони - явление чрезвычайно привлекательное. Конечно, до поры до времени, пока он тебя жрать не начнет. Но это когда еще будет! - а пока совершенно невозможно не подпасть под его обаяние.
Гражданка Амбридж - явление иного порядка. Она отвратительна с самого начала, с первой встречи "по одежке". Все эти слащавые ужимочки и вкрадчивые кашелечки, детские заколочки-булавочки, сахариновые смешочки, розовенькие прикиды на пенсионерке и вся та омерзительно приторная хрень с котятами на стене ее кабинета - это само по себе гадость. Чрезмерно, неуместно, пошло, безвкусно - форменная дрянь!
Долорес-внутренняя - полный контраст с Долорес-внешней. Там уже неприкрытая розовым гниль.
Полукровка, которая ненавидит свою мать-маггла и всех прочих магглов и полукровок, а равно всех нечеловеческих существ, а при Волдеморте председательствовала в суде, который отправлял магглорожденных в Азкабан, на смерть.
Верноподданический сноб, которая презирает всех нижестоящих и слепо обожает любых вышестоящих, а своего отца, всего лишь полотера в Министерстве, крайне стыдилась и убрала при первой возможности с глаз долой подальше, впоследствии называя "покойным". И не дай Бог вам спросить, "а вы не цилюрника сын?" - со свету сживет!
Садистка, которая изобрела стилос, оставивший Гарри Поттеру шрам I must not tell lies - на такое сподобился до Амбриджки только Волдеморт, хотя кровь Гарри уж кто только не пускал, даже лузер Драко. То-то Гермиона восклицала: "Почему он все время в крови?"
И прочая, и прочая, и прочая... – браво, Джоан Кей Роулинг, и "спасибо за интересный вопрос" любимой и музе по совместительству. Уж не знаю, как вам, а мне такое зло - в конфетной, с приторным ароматом бумажке, кажется страшнее откровенного, вроде Лектора или там Волдеморта. Зло в Долорес Амбридж бьет не только по "нравственному чувству"" внутри меня, оно со всего размаху лупит по моим эстетическим чувствам. Исполнившись отвращения при встрече "по одежке", переполнишься им, провожая Долорес "по уму".
И в связи с этим у меня возникают два соображения. Первое - довольно злободневное. Вспоминайте, что устроила Долорес, будучи назначенной в Хогвартс? - как инквизитор и директор, Амбридж обозначилась в школе тотальными запретами, преследованием инакомыслия, созданием чего-то вроде магической пионерской организации и даже пытками. Как учитель, Долорес исповедовала только один принцип: слепое беспрекословное повиновение.
Однако все ее проделки в Хогвартсе сошли ей с рук! - после того, как ее утащили кентавры (что они с ней сделали, Роулинг не сообщает, однако внешних повреждений на Долорес не было, только растрепанные волосы, в которые вплелись трава и листочки, так что...), - итак, после этого она вновь появилась в Министерстве, на прежней должности, и оставалась на ней и при империуснотом министре, и при министре уже вполне проволдемортовском. Кара ее не постигла! - и только после победы над Волдемортом суд отправил Долорес в Азкабан за тех несчастных магглорожденных, которых она там сгноила, и за все прочее.
Вот оно, западное сознание! - не антисовковое, а настоящее западное. Чудовище, которое совершает преступления, не несет ответственности по действующим законам, если его преступления служат режиму. Новый режим обозначается не просто свержением старого, он обозначается судом над преступниками. Победа Поттера над Волдемортом - это не просто исход личного поединка, это восстановление законности и верховенства права, вот что это такое. Не фонарные столбы, не революционная целесообразность, а правый суд и верховенство закона - вот истинные признаки изменений в обществе - изменений к лучшему, разумеется. Вот это первый завет всем революционерам, диванным солдатам и прочим радетелям перемен - следите за руками судей.
А второе соображение - чистая от- и для- себятина, откровенно субъективная, так, заметочка для памяти. Не гибридный конь Пегас, не компания сговорчивых муз, а мисс Долорес Амбридж - вот что за статуэточка должна быть на столике у каждого автора. Не стоит красоту заменять милотой, а доброту - умилением. Даже если это в тренде - не надо. Тренд пройдет, а вся пустяшная писанина останется. Оно всё ненастоящее, а если персонажи взрослые - то даже фальшивое.
Да, а если персонажи дети - дважды, трижды не надо! - Дети - самые настоящие и подлинные существа, почти как животные; всё, что мы воображаем об их мимими... - это всё воображаем мы. А вот как раз и не следует верить всему, что приходит нам в голову, нет, не следует! - Это мы наряжаем детей умилительно - а они об этом не просят; это мы даем им какие-то такие прозвища - а они это терпят до поры до времени; это всё делаем и придумываем только мы - а вот они не таковы. Они не могут позволить себе то, что позволяют себе взрослые, - инфантильность; у них все по-серьезному. То, что взрослых умиляет в детях, детей в себе не умиляет вообще: это, мать вашу, наша жизнь, чему тут умиляться?!
Поэтому о детях нужно писать только с двумя чувствами: с любовью и с уважением (второе особенно важно). А умиление оставить для каких-нибудь других дел. Например, вовремя, расторопно, любезно и без хабара предоставленная админуслуга; первый заработанный миллион; компетентный нейрохирург, такое. Это завет номер два.
Впрочем, хватит об этом; заметочка субъективная, только для себя, не на загал (ах, лицемер, ах, подлец, кто же на ФБ заметочки для себя выкладывает?). Все прочие авторы всенепременнейше вправе писать именно так, как им благо- или неблагорассудится - до поры до времени, конечно, пока не явится привлеченный мимими гр.Волдеморт - он же падок на всё, что так похоже на подделку...
P.S.
Вообще я хотел о другом, о другом я хотел! Лето пришло, и сын (да ладно! - именно он, ну да) – да, сын! - уже бредит экспедициями на Труханов и куда-либо еще. А на острове бывает презабавно; вот, например, так; кажется, здесь мне (почти всецело) удалось последовать собственному завету
https://max-fedorchenko.livejournal.com/130853.html
2018
Картиночка - Амбриджка с pottermore.com
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787161
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 12.04.2018
...Вероятно, в духовном смысле Ватикан является преддверием чего-то не вполне земного или даже вполне неземного. Но в смысле практическом, вполне земном, Ватикан - это государство, пусть и самое маленькое по населению и площади, пусть и угнездившееся в сердце Рима и на ступенечке Святого Престола, который и является подлинным сувереном, но - государство.
Как у всякого, кто дерзает носить такой титул, у Ватикана имеется армия - те самые швейцарские гвардейцы. Папская гвардия - одно из древнейших в мире войсковых подразделений; созданная в 1506 году, она уступает по возрасту только трем полкам, по одному в Испании (1248), Англии (1337) и Франции (1479). В этот античный батальон попасть может далеко не всякий - мало швейцарского гражданства, высшего или среднего специального образования, курса военной подготовки в вооруженных силах Швейцарии и незапятнанной репутации. Еще потребуются рост как минимум 174 см, возраст от 19 до 30 лет, мужской пол и католическое вероисповедание.
Наверное, эта армия уступает всем прочим по численности, - всего-то 130 человек. Однако она совершенно не уступает никому по славе и доблести! - да, и пусть никого не обманут несколько комичные, хотя и чрезвычайно эффектные наряды и алебарды папгвардейцев.
Но сначала - откуда есть пошла гвардия. В XVI веке Святой престол оказался в сложной ситуации, когда сопредельные монархи то и дело шли друг на друга войной, часто по пути навещая и Рим, причем совсем не для поклонения святыням и Престолу. Сами Папы Римские тоже не чурались дел земных; так, папа Юлий Второй отличался особым боевым пылом и, по сути, провел все 10 лет своего понтификата (1503-1513) в беспрерывных войнах с соседями. До папства он был кардиналом в Лозанне, где близко узнал швейцарцев - а тогда, в XVI веке, швейцарские наемники считались одними из лучших, которых можно купить за деньги. И так Юлий Второй в 1506 году договорился с Конфедерацией, которая и отрядила в Рим 150 солдат.
Они были поражены тем, в каком плачевном - в смысле безопасности - положении находилась Церковь Христова, Мать Христианства! - по сути, любой заинтересованный злодей мог безнаказанно атаковать Святой Престол. И швейцарцы взялись за дело охраны Папы Римского и Ватикана со всей швейцарской пунктуальностью, тщательностью и неукоснительностью. И очень кстати взялись, и очень вовремя. И скажите, что воинственный Юлий Второй не пророк в отечестве своем.
Вот она, славная и героическая страница истории Папской Гвардии! 6 мая 1527 года войска императора Священной Римской империи Карла V осадили Рим. Двадцатитысячному войску императора противостояли 5000 солдат Рима и 189 Папских гвардейцев. Разумеется, Рим пал, был разграблен и утоплен в крови - захватчики казнили выживших защитников, а жертвы среди мирного населения превысили 45000 человек.
А Римский Папа Климент VII уцелел - благодаря своим гвардейцам. Язык не поворачивается называть их после этого наемниками! - ведь они не отступили под натиском превосходящего и безжалостного врага; вот этого за деньги купить нельзя. Из 189 швейцарцев 159 пали на ступенях Собора Святого Петра - их практически растерзали. Командир гвардии, капитан Ройст, был тяжело ранен и несколько позже убит в собственном доме, на глазах его жены. Уцелевшие швейцарцы под началом Геркулеса Голдли до последнего отбивались от наседавших императорских солдат, тем самым позволив Папе по специальному мостику Пассето ди Борджо бежать и укрыться в неприступном замке Святого Ангела.
...узнав это, смотрю на веселенькие наряды Папских солдат с иным чувством.
2018
Фото: Википедия
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787013
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.04.2018
Ой, люблю я роздивитися зв'язки між епохами та сферами! Ось дещо цікаве знайшов (ну, або вигадав, судіть самі).
"Часто свій стиль повертай! Лиш тоді може вийти з-під нього
Вірш, який варто не раз прочитати" - це Квінт Горацій Флакк, Сатира 10, переклад Андрія Содомори, 1982.
Стиль, або стилос - загострена паличка для письма. Писали нею на вкритих воском дощечках, по суті, не писали, а різьбили, витинали. Другій кінець палички залишався тупим - завдяки цьому написане гострим кінцем можна було затерти, виправити, написати наново або просто - знищити.
Горацій (65 р. - 8 р., все до РХ), один з трьох золотих стилосів Римської імперії (два решта - Вергілій і Овідій), дав саме таку пораду поетам-сучасникам і поетам-нащадкам: частіше повертати стиль тупим кінцем до воску, затирати написане, аби, врешті решт, досягти особистого максимуму.
І що? - Слова Горація дали паростки, як цілком сподівані, так і певною мірою ні.
1875 року Верховний Суд США скасував патент на винахід, на який претендували обабіч Атлантики - Хаймен Ліпман і Джозеф Ракендорф у США та Лотар Фабер у Європі. Ліпман, виробник канцелярського причандалля, нібито першим у 60-х роках XIX ст. додумався з'єднати олівець і резинку - так народився звичний нам усім пристрій для письма та стирання. Патен Ліпман отримав і продав Ракендорфу, а той заходився судитися з Фабером, як наслідок - патент скасували, а виробництво олівця з резинкою зробилося доступним будь-кому. Зауважу, що принцип у ньому втілений саме той, винайдений ще римлянами та лаконічно окреслений Горацієм: гострий кінець стила для письма, тупий - для стирання, тільки й роби, що "свій стиль повертай".
І дещо сподіваніше, менш практичне, але напевно - важливе, принаймні, для частини суспільства, зануреної в читання та - о, так! - писання. Англійський критик Сіріл Вернон Коноллі (1903 - 1974) уславився влучними висловами та афоризмами про літературні справи та вправи. Ось як він розмежував публіцистику та літературу: "публіцистика - це те, що читають один раз, література - це те, що перечитують".
Як бачимо, і через 2000 років, що спливли між Горацієм і Коноллі, ознакою (та чеснотою) літератури лишається ось ця риса: "варто не раз прочитати".
А як згадати, що Горацій пише далі -
"Юрбі не догоджуй:
Вмій обійтись кількома читачами, хіба що ті твори
В школі глухій малюкам нетямущим волієш читати" -
- і що у власній манері підтверджує С.В. Коноллі:
"Краще писати для себе та втратити читача, ніж писати для читача й втратити себе" -
- заюрмляться в голові висновки, гіпотези, ідеї - різне. Серед іншого - гадка, що література й справді - провідний рід мистецтва. Саме тому, мабуть, її принципи та секрети так давно відомі, а бозна коли створені "Іліада" та "Одисея" дотепер лишаються вершинами світової літератури...
...І без олівця з резинкою нам - ніяк!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785287
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2018
Всесвіт. – 2005. - № 5-6.
Віталій РАДЧУК. ДЕРЖАВА ТЛУМАЧІВ
© Віталій Радчук, 2005 (уривок)
Є чимало різних вправ і тестів, щоб перевірити ті чи інші навички перекладача. Хоч це й дивно, але декого осібний приклад переконує краще, ніж цілісний продукт праці1. Іноді для зарядки чи розрядки на заняттях з практики перекладу автор цієї розвідки пропонує студентам витлумачити по-українському з англійської мови пари простих висловлювань, як-от: [b]I saw him dying. I saw that he was dying[/b]. Проблема в тому, щоб розрізнити ці речення за змістом, тобто зрозуміти їх правильно. Але по тому настає ще одна і цілком відмінна трудність — як виразити зрозумілу думку. Тобто, з’ясувавши смисл для себе, треба ще й втілити його дохідливо для зовсім іншого кола людей засобами його мови. Суть треба донести — не розхлюпавши, а спорудивши з неї між мовами міцний міст. Або, як рече книжна мудрість, експлікувати для реципієнта зміст у план вираження на фазі синтезу. Кожен з двох етапів перекладу («Що воно значить?» і «Як це переказати?») таїть небезпеку специфічних для етапу помилок. Товмач, який нічого не допетрав і дивиться в текст як баран на нові ворота, здатний хіба що торохтіти власними фантазіями, вигадками, відсебеньками. А той, хто чужу думку осяг сповна, але німує, нишпорячи за словами по порожніх кишенях, схожий на пса, про якого ходить помовка, що він усе розуміє, але нічого сказати не годен. Біда, коли тлумач — баран або пес. Певна річ, два етапи — це умовність, а насправді творчість у перекладі має два крила. Бувають спроби розділити їх між різними людьми: букваліста «олітературює» редактор, автора підрядника заримовує поет, філолога-заїку сценічно доводить режисер тощо. За такої «спеціалізації» одне крило кожному, по суті, замінює протез, а тому її рідко супроводжує справжній успіх.
Так-от, наведеною парою речень можна вже чимало прояснити, навіть встановити кваліфікацію. Хто плутає їх, той просто не довчив іноземної мови. Для певності досить і кількох таких пар. Але перекладач рідко творить текст чужою мовою — на те у неї на батьківщині є свої перекладачі. І взагалі перекладачеві вірять, коли він любить і плекає своєю працею рідну мову. Шкільний переклад — буквальний і неоковирний: Я бачив його помираючим. Або: Я бачив його, коли помирав. Такий накидає загадку: хто ж помирав? — яку доводиться розгадувати на користь живого свідка. Студентський — вже нормативний: Я бачив, як він помирає. Хоча попервах вагань і хиб тут доволі: Я бачив його помираючого (його мертвим, його смерть, як він помирав, як він помер). Професійний повинен бути творчим: Він помирав у мене на очах. А віртуоз виявить знання життя, помножене на неабиякий творчий досвід і відчуття стилю: Він помирав у мене на руках. Друге речення теж можна перекласти по-різному, але майстер тим і відрізняється від початківця, що він годен дати не один якийсь перший-ліпший переклад, а дуже багато різних і правильних варіантів тлумачення: Я зрозумів, що він при смерті. Я збагнув, що він помирає. Я усвідомив, що йому кінець. Я здогадався, що він кінчається. До мене дійшло, що він гине. Мені майнув здогад: його зараз не стане. Він віджив своє — сяйнуло в голові. Мені стало зрозуміло, що йому вже не жити. Було ясно, що він конає. Сумнівів не залишалося: він догасає. Я утямив, що він догорає. Все, подумав я, пропав чоловік. Бачу: він покине цей світ. Ага, міркую, він помре. У нього агонія — дійшло мені до тями. За ним прийшла смерть — зміркував я. Скоро відійде на той світ — подумав я про нього. Само собою, події надається певний регістр: Розумом я осяг, що настав йому час відійти у вічність. Відчуття мені казало, що його забирає Всевишній. До свідомості мені дійшло, що він на смертнім одрі (на смертнім ложі, на Божій постелі, на ложі смерті). За інших обставин і контекстів: Я змикитив, що сердега ось-ось простягне ноги. Капут настав бідоласі — второпав я. Мене осяяло: над нещасником стара з косою. Я розчовпав, що нетязі прийшов каюк. Я доглупався, що сіромі капець. Хана горопасі — розшолопав я. Кметю: не бути чоловікові. Амба безталаннику — розчумав я. Цьому амінь — спало на думку. Я допетрав, що неборак відійде до пращурів. Ага, кумекаю, цього скоро понесуть вперед ногами. От і кирпата свашка до чоловіка — майнуло в тямці. В цей ряд можуть стати сотні варіантів.
Ф. де Сосюр уважав, що «в мові немає нічого, крім відмінностей» і її механізм ґрунтується на протиставленнях3. Коли заходить про вжиткові тонкощі значень, то й синонім синоніму може стати антагоністом-антонімом — у межах однієї мови, не кажучи про різні. Тому так важливо, щоб палітра перекладача була якомога розмаїтішою і якнайповнішою. І щоб кожна деталь органічно вписалася в цілісний твір певного жанру, регістру і стилю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785125
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2018
Справи йшли так добре, що Андрій, якому від успіхів голова пішла обертом, і незчувся, як насунулася біда. А починалося ж все прекрасно! – Десь років із три тому йому зненацька запропонували очолити невеличку, але симпатичну громадську організацію, і він погодився, спокушений обіцянками свободи слова, дій та бюджетної автономії. І все те отримав – у певному сенсі, звісно: в межах колись розпочатих і дещо занедбаних проектів, давніх приязней і ще давніших ворожнеч, які легко спалахують і довго чадіють у тому світі, що обертається навколо солодкого слова «ґрант».
Так чи інакше, але проекти поволі оклигали, доволі ефектно фінішували та отримали схвальне мугикання донорів. Ба більше! – вони увінчали Андрієву біографію омріяним з дитинства: двома товстенькими книжками – посібниками, на обкладинках яких він позначив своє ім’я першим серед співавторів, з яких декого і в очі не бачив. До того ж, проекти та книжки спричинилися до негучного галасу в галузевій пресі, а за тим галасом, як і годиться, потягнулися до Андрія інтерв’юери, а за ними партнери, пропозиції та запрошення. Перший малий успіх потягнув за собою наступний, дещо більший; той породив упевненість, а вона розсунула обрії та відкрила нові можливості; можливості, ясна річ, були не новими, а добрими старими, але зовсім нещодавно Андрій навіть і мріяти про таке не міг. Відтепер його життя ніби вийшло на новий рівень запаморочливої гри, де скрізь ховалися призи, бонуси та подарунки.
Щоправда, час від часу Андрієві робилося ніяково; колись – ще вчора! – він почувався відповідальним за все, що відбувалося в світі; в світі ж відбувалося так мало хорошого або корисного, що Андрієві вуха постійно палали від сорому – за все одразу. Згодом він спромігся віднайти таку-сяку рівновагу; коли ж він змусив себе по-справжньому відповідати тільки за те, на що справді міг вплинути, його загальний життєвий настрій поліпшився, сором до його вух збайдужів, а справи пішли краще. Проте світ ґрантів чи то був, чи то здавався таким, що успіхи в ньому породжували ту саму ніяковість. «Чи потрібне те, що я роблю, бодай комусь, за винятком ґрантодавців-донорів?» - ось про що бентежився Андрій. Відповідей на це питання було дві, жодна його остаточно не переконувала, то ж він вдавався до спроб якось вийти за рамки світу, який ставив те питання, але не давав певної відповіді. А вийти за ті рамки було напрочуд легко.
За інтерв’юерами до Андрія потяглися люди – а він і уявити не міг, що такі прості та нібито зрозумілі речі створюють їм аж стільки проблем! Та й з чим проблем? – з головним, мало не зі святим – із землею, ріллею та присадибними ділянками. І він, чим тільки міг, допомагав, але що він міг? - Розтлумачити закон, пояснити, куди та з якими паперами звертатися, ті папери скласти – от і все. Розповіді прохачів про сваволю, невігластво або байдужість чиновників переконували Андрія, що поміч від нього прохачам і справді – невелика, радше втіха, а не допомога. Та він і втішити міг далеко не кожного – адже в глибині душі чудово знав, що до справи, якою тепер опікувався, не мав ані особливого хисту, ані справжнього покликання, ані щирого інтересу. Проте збентеження та його приспана за-все-на-світі-відповідальність змушували його робити бодай це – і він робив: розбирав каракулі селянського письма, вчитувався в документи, порпався в законах, ходив до знайомих фахівців радитися та писав довжелезні «консультації» - на щастя, паперу від вже закритих проектів лишилося досхочу, на все життя вистачить. Писав і розумів, що напевно допомагає не прохачам із далеких сіл, а себе рятує, долаючи докори сумління та сумніви.
А часу на ті докори та на «консультації» в Андрія лишалося не так вже й багато – успіх є така річ, що поглинає все – і час, і сили, і увагу, а надто успіх перебільшений або примарний. Лишень уявіть собі альтернативу: купа заплутаних, незрозумілих, майже безнадійних, невирішуваних роками справ, і запрошення з доповіддю до Норвегії або Італії, пропозиції долучитися до розробки важливого закону або підготовки нового підручника, за якими вже вбачаються нові, ще більш принадливі запрошення та пропозиції… І Андрій опинився в такому бурхливому вирі життя, що майже не замислювався, вкрай нечасто бентежився та ніколи не карався – плин подій переривався лишень сном, а сну було обмаль, а вві сні перед ним і надалі розчахувалися нові обрії та майоріли нові можливості, тільки встигай користатися… - Особливо тепер, коли до «пана Андрія» зверталися звідусіль як до «експерта», а не очільника невеличкої, але симпатичної організації, від якої, щоправда, внаслідок Андрієвих персональних здобутків майже нікого не лишилося. Люди знайшли собі цікавіші та більш прибуткові справи, а він їх і не тримав: чи ж це не він досяг такого успіху, чи ж це не вони скніли без нього зі своїми занедбаними проектами?
Отже, біда сталася просто посеред такого п’янкого й захопливого руху, що від того здавалася цілком несподіваною та непередбачуваною. Одного чудового травневого ранку йому зателефонували та наказовим тоном запросили прибути; ігнорувати би такі запрошення! – проте очільник міністерства, на одному полі з яким і здобував свій успіх Андрій, навряд чи схвалив би таку незалежність. А ще міг би й приміщення позбавити – адже було те міністерство Андрієвим орендодавцем, лендлордом і володарем кількадесяти квадратних метрів, на яких розташувався його кабінет, громіздкі важезні столи та шафи, в яких зберігався чималий архів організації, а головне – її величезна, за десять літ зібрана фахова бібліотека. Тому Андрій відповів у слухавку «добре», а в призначений час постав перед чиновником.
Він ще тільки роздивлявся новопризначеного міністра, силуючись збагнути, чого той хоче та якою мовою з ним спілкуватися, а той одразу все й пояснив. Коротко, жорстко та безапеляційно йому (чи комусь у кутку кабінету?) наказали забиратися з приміщення геть за три дні; якщо пручатиметься – буде непереливки. Андрій, який вже звик до сторожкої поваги з боку чиновництва, а з трьома попередниками цього можновладця мав цілком приязні стосунки, обурився, відчув у скронях п’янке, праведне і несамовите піднесення та вже навіть рота розкрив, аби дати нахабі гідну – та яку ж?! – відсіч, але його знову випередили. Буденним, навіть знудженим тоном йому порадили навіть не затинатися про права, закон і решту нісенітниць, мовляв, тобі, сердего, варто про власне здоров’я дбати, ні? – і на цьому чиновник вказав на двері: ходи собі.
Мабуть, винуватець і тут був той самий: успіх. Це він затьмарив Андрієві очі, які й не помітили, що в усіх владних кабінетах країни влаштувалися чиновники певного ґатунку, визначеного новобраним очільником держави. Але нині Андрієві стало байдуже до політичних міркувань: треба рятувати, що можна, та й справді – дбати про себе. І він провисів день на телефоні, турбуючи знайомих, ледь знайомих і незнайомих, смикаючи за ниточки, які одна за одною обривалися, та врешті-решт домігся. Він мав тиждень на переїзд.
Щоправда, переїздити було нічим і нікуди, а похід у банк остаточно розвіяв ілюзії, що плекав Андрій про свої досягнення: коштів на рахунку майже не лишилося. Він похитав головою над прикрим папірцем із невблаганним балансом і вигукнув, як Бендер: «Накладные расходы! Аппарат съел все деньги», - проте поруч із ним не було ані Паніковського, ані Балаганова, ані будь-кого іншого з «апарату», кому б він міг дорікнути. Метушливі пошуки прихистку привели його в кімнатку під стелею перехнябленої цегляної будівлі; в тій кімнатці Андрій міг щиро радіти, що «апарату» більше немає, проте архіви, меблі та бібліотека вимагали більшого простору, набагато більшого.
Як нещодавно Андрій не мав часу замислюватися та каратися, так і тепер він не мав часу на міркування: від ранку до ночі розбирав папери та безжально викидав усе, що не траплялося на очі понад рік; в’язав книжки в стоси та перевозив їх до нового «офісу», який охрестив «барлогом», хоча той заслуговував хіба що на «закапелок». А ще розбирав столи та шафи, на диво важезні, ще зі старорежимного ДСП збудовані, в марній надії на якесь диво, що станеться бодай останнього відведеного для переїзду дня та зупинить це безглуздя або якимось магічним чином доправить кляті меблі та решту книжок у «барліг». Та час спливав, повільно танула гора книжок і швидко – надія, а дива все не ставалося.
І прийшов той останній день. Всі папери було підписано, розрахунки звірено, а під дверима спустошеного офісу тупцяв якийсь добродій з небесно-порожніми очима, який щоразу, коли помічав ними Андрія, робив щось на кшталт гончакової стійки на дичину та запитував «а ключік забрать». Андрій щось мурмотів у відповідь та ховався в кабінеті серед розібраних меблів і стосів книжок. «Вантажівку би мені, вантажівочку би мені зараз!» – зводив очі до стелі Андрій, але звідти відповіді не надходило, а грошей на таку розкіш він не мав; успіх і тут виявився марою. Хіба що книжки поперевозити «маршруткою», а там вже як буде, так буде…
У двері постукали. Андрій розлютився, підскочив і зібрався добряче вилаяти набридливого добродія, але за дверима стояв незнайомий молодик. Він із посмішкою роздивлявся Андрія, зазирав через його плече на пануючий в офісі розгардіяш і тулив Андрієві якогось довжелезного пакунка. Андрій відсахнувся від пакунка та молодика, а той увійшов у кабінет слідом за Андрієм, зачинив двері та привітався:
– Доброго дня, мене звати Олександром, ви мого батька проконсультували, те йому дуже допомогло, ось він звелів вам передати, – і силоміць вручив Андрієві свій пакунок. – Це риба, батько сам ловив і коптив, це вам! Ні, не дякуйте, ви нам хату врятували.
Андрій стовбичив із тим пакунком, міркуючи, кому це так допомогла його писанина, а молодик поцікавився:
– А що це тут у вас таке відбувається? Ремонт?
– Переїзд, – пояснив Андрій. – Наказали звільнити приміщення, дещо я вже перевіз, а оцій гаргарі ради не дам, - і він тицьнув пакунком у купу ДСП та залізяччя. Від пакунка запахтіло так, що Андрієві, який відучора не їв, рот сповнився слиною, а шлунок тужливо зсудомило.
Зненацька молодик зробив на ту купу таку саму стійку, як добродій «а ключік забрать», і зовсім іншим тоном повідомив:
– Я тут із машинкою, порожній повертаюся. Можу підкинути, авжеж, а грошей не треба, – і з тим зник за дверима, а вже за кілька хвилин повернувся з кремезним парубком у синьому робочому комбінезоні, а ще з цілою в’язкою брезентових ременів і мотуззя. Вдвох вони миттю закинули меблі та книжки у свій «Спрінтер», а вже за півгодини вивантажили все те у «барлозі» та й зібралися йти.
Андрій, досі ошелешений дивом, яке таки сталося останньої миті, кинувся переглядати стоси книжок, тоді видобув з якогось ті самі, прикрашені його ім’ям посібники, нашвидкуруч написав якісь незграбні, несамовиті слова подяки «янголу Сашкові» та вручив тому книжки. Той посміхнувся, книжки забрав, тицьнув Андрієві картонку з написом ВАНТАЖОПЕРЕВЕЗЕННЯ, підхопив товариша та зник так само швидко й несподівано, як і з’явився.
І Андрій залишився сам у новому офісі, де аж до вечора безцільно тинявся серед стосів книжок і уламків меблів, невідомо чому посміхався і міркував про витівки долі та сенс слова «успіх».
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784963
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2018
Герой культового "Бойцовского клуба" утверждал это в контексте своей бессонницы, а мне утверждение кажется верным в более широком смысле, если не в самом широком. Чем дальше - тем меньше; [i]everything is a copy of a copy of a copy[/i] ("всё - копия копии копии"). Оригинальность превращается в самую настоящую жемчужину в навозе копий (а о подделках я молчу, а навоз в этой пословице как нельзя кстати)
Ну, вот к примеру. Открываем Франсуа Рабле, "Гаргантюа и Пантагрюэль" (1533-1564), европейский роман, сквозь который коллективное творческое бессознательное чуть ли не впервые в Новое время приобрело сознательную и литературную форму. Читаем:
"- Я подтирался затѣмъ - сказалъ Гаргантюа, - шляпой, подушкой, туфлей, ягдташемъ, корзинкой, но какое же это непріятмое подтиранье! Напримѣръ, шляпой. И замѣтьте, что однѣ шляпы гладкія, другія войлочныя, третьи бархатистыя, четвертыя шелковистыя, пятыя атласистыя. Лучше всѣхъ войлочныя, потому что онѣ всѣхъ лучше удаляютъ грязь. Затѣмъ я подтирался курицей, пѣтухомъ, цыпленкомъ, телячьей шкурой, зайцемъ, голубемъ, бакланомъ, адвокатской сумкой, капюшономъ, чепцомъ, охотничьей приманкой. Но въ заключеніе говорю и утверждаю, что нѣтъ пріятнѣе для подтиранья какъ гусенокъ съ нѣжнымъ пухомъ, но только лишь подъ тѣмъ условіемъ, чтобы голову ему придерживать между ногъ. И ужъ вѣрьте чести: вы почувствуете такую пріятность отъ нѣжнаго пуха и теплота гусенка такъ согрѣетъ васъ, что это сообщится и прямой кишкѣ и всѣмъ другимъ кишкамъ и даже дойдетъ до сердца и до мозга. И не вѣрьте, что блаженное состояніе героевъ и полубоговъ, обитающихъ въ Елисейскихъ поляхъ, происходитъ отъ нектара или амброзіи, какъ болтаютъ старыя бабы. Оно происходитъ (по моему мнѣнію) отъ того, что они подтираются гусенкомъ" (первый русский перевод Энгельгардт, 1901 г.)
По-моему, это гомерически смешно, почему - справиться можно у Бахтина, там все по полочкам разложено на 800+ страницах. Дочитав Бахтина и отсмеявшись, осмотритесь в собственном санузле. Ничего не напоминает о раблезианских санитарно-гигиенических изысканиях?
А вот посмотрите - Toilet Duck, "Туалетный утенок", средство для чистки унитазов, дизайн сосуда для которого запатентован неким швейцарцем по имени Вальтер Дюринг в 1980 году (то есть через 450 лет после Рабле). Что? Возражения? Очиститель унитазов не совсем туалетная бумага? - Да, но в известном смысле они очень близки. Что-что? Да, утенок, конечно, не гусенок, но и не поросенок! - по-моему, происхождение идеи не подлежит сомнению. А если люди из "Туалетного утенка" будут утверждать обратное - напомните им их же лозунг, который в свое время стал поговоркой в Нидерландах: "[i]We, the people at Toilet Duck, recommend Toilet Duck[/i]" ("[i]Мы, сотрудники "Туалетного утенка", рекомендуем "Туалетного утенка[/i]") - так до сих пор еще, через 20 лет после исчезновения слогана с рекламы, троллят "независимых" экспертов, чье мнение слишком явно переплетается с их личной выгодой.
А вот еще одна копия. В финале ленты Кустурицы "Белая кошка, черный кот" планы антагониста Драгана-Питбуля проваливаются с треском, а он сам проваливается со всплеском в выгребную яму. Выбравшись оттуда, он хватает... ну-ну-ну? - Ну, конечно! Он хватает белоснежных гусей, которые весь фильм снуют туда-сюда по съемочной площадке, и принимается яростно ими вытираться. Действие развивается, влюбленные женятся на лодке и бегут, старые друзья воссоединяются, посипаки Драгана, зажав носы, разбегаются, а несчастный Питбуль продолжает обтираться гусями. Это происходит не только слишком долго, как для такого динамичного кино, но и откровенно нарочито - ведь Драган все это время стоит в 5 метрах от реки, куда можно было бы с разбегу - Иееееи-эххх! - бултыхнуться и разом очиститься. Подозреваю, режиссер хотел, чтобы даже самый тупой зритель понял отсылку к Рабле и его гусенкам.
...И жизнь подражает искусству, и даже искусство - тоже подражает. [b]Everything is a copy of a copy of a copy[/b].
2018
Гуси-гуси, гагага... - гравюра Гюстава Доре к роману Франсуа Рабле
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784795
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.03.2018
..Как в греческой мифологии все тщательно, заподлицо, ножа не вставишь! - Итак, жил на Крите некий Минос, тамошний царь. Он, среди прочего, любил похвалиться, что боги слышат и выполняют все его молитвы. И вот однажды он взмолился, чтобы ему прислали жертвенного быка - и вскоре из моря появился неимоверной красоты бык, белоснежный и, само собой, волорогий и волоокий.
А почему бык? - Дело в том, что этот Минос был сыном Европы, той самой финикийской царевны, которую похитил Зевс в личине шикарного быка. Зевс приплыл с Европой на Крит, где она и родила ему трех сыновей, Миноса, Радаманта и Сарпедона. Так что Минос испытывал к быкам сильные чувства, будучи в каком-то смысле сыном быка, пусть и далеко не простого парнокопытного.
Итак, молитва Миноса услышана, бык для жертвоприношения доставлен. И тут Минос совершил ошибку. Боги (вероятно, Посейдон, возможно, Зевс) ему вняли, а он от молитвы своей отступился, а их даром пренебрег. Царь отправил быка пастись на лужайках, а вместо него принес в жертву другого, второго по красоте быка. То есть Минос как бы поставил свое эстетическое наслаждение выше жертвы богам. Ну, скажите на милость, кому это понравится? Вот и олимпийцам это по вкусу не пришлось.
И завертелось. В далеких Афинах Дедал, гениальный мастер на все руки, воспылал завистью к Талу, своему племяннику, который играючись изобрел пилу и гончарный круг, каковые технологии немедленно пленили сердца греков. И Дедал пригласил племяша на Акрополь, якобы полюбоваться видом, а когда тот засмотрелся на винноцветное море, столкнул юношу вниз. Тал, понятное дело, разбился на смерть, а Дедал упрятал его тело в мешок и потащил к морю, однако был замечен, схвачен, уличен и приговорен. Казни он ждать не стал, а бежал на Крит, к Миносу.
Минос принял Дедала, а мастер принялся сооружать для царя разнообразные чудеса света (не сохранились); среди прочего, он создал самодвижущихся деревянных кукол, за представлением которых так любили понаблюдать Минос и его жена Пасифая. И вот как-то раз Пасифая после такого представления отозвала мастера в сторонку и в образных выражениях пояснила ему, что в лугах царя пасется такой бык, что... - и она закатила глаза и схватилась за сердце, а Дедал кивнул и соорудил полую деревянную корову, обтянутую коровьей шкурой, установленную на спрятанные в копытах колеса и снабженную складной дверцей. Сопровождаемый Пасифаей, Дедал прикатил "Троянскую корову" на пастбище, а сам незаметно удалился. Таким образом, свидетелей дальнейших событий, кроме Посейдона (или Зевса), который все это и затеял, не было, а Пасифая и бычок помалкивали.
Однако через положенное время Пасифая родила - так на свет появился Минотавр, чудовище с головой быка. Когда Минос пришел в себя после шока, он приказал Дедалу соорудить Лабиринт - дворец, в котором укрылась от позора царственная чета и где-то там в темных недрах - Минотавр. Дедала вместо с его сыном Икаром то ли этапировали с острова, то ли заперли в тюрьме, из которой они бежали на тех самых крыльях, которыми Икар так неразумно воспользовался. Последняя версия кажется невероятной, но не так давно некто повторил этот полет, так что не все в мифах от буйной фантазии греков, что-то они записывали с натуры, по горячим следам.
Но вернемся на Крит. После такого происшествия культ быка на Крите пришел в упадок; тот самый белоснежный, волорогий и волоокий красавец-бык, предоставленный сам себе, совершенно одичал и принялся опустошать окрестности (мстительность богов, знаете ли, сильная вещь). От этого бедствия островитян спас Геракл - он изловил быка, отвез его в континентальную Грецию и там выпустил пастись у Микен, царю которых служил. Но бык к тому времени одичал уже окончательно, а Геракл его не укротил: животное, обуреваемое какими-то чувствами, понеслось от Микен галопом через всю Аттику, пока не добежало до Марафона, где и принялось за старое: бодать и топтать.
А тут как раз в Афины пришел Тесей - на то время в Афинах правил Эгей, отец Тесея, но ни сын не знал отца, ни отец сына. Жена Эгея, волшебница Медея, сразу же сообразила, кто такой Тесей, и решила его извести, чтобы сохранить афинский трон за своими детьми от Эгея. Она подговорила царя поручить молодому человеку дело Марафонского быка в надежде, что бык растопчет наглого выскочку. Однако Тесей выжил; по одной версии, он заманил быка в грязь, где тот увяз, превратился в малоподвижную мишень и был добит героем; по другой - и мне она кажется куда как логичнее и тщательнее! - Тесей привел бычка в Афины, где тот наконец и встретил свою судьбу, изначально ему предуготованную богами - был принесен в жертву олипмпийцам.
Но и это еще не все! - Афиняне платили Миносу страшную дань, вы помните, юношей и девушек, которых пожирал Минотавр. И Тесей отправился на Крит вместе с очередной партией жертв, спустился в Лабиринт и там, наконец, поставил жирную точку во всей этой несуразной истории с быками: он убил Минотавра.
...ножа не вставишь!
2018
Картиночка: Тициан, Похищение Европы, 1560-1562 Ratto di Europa
Вариантов этих историй больше одного, поэтому возможны разночтения, за которые прошу пенять Диодору Сицилийскому и прочим рассказчикам, вплоть до Роберта Грейвса
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784271
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 25.03.2018
Жив собі колись в Німеччині один хлоп. Такий розумний вродився - аж страшно: йому ще не минуло п'ять рочків, а він вже читав-писав і ходив до школи, де вчителі дивувалися його здібностям. У школі, а згодом у гімназії дитя стрімко вибивалося в кращі учні. Потім університет - біологія, хімія, врешті решт, медицина, все успішно-тріумфально.
А от у житті обдарованого юного лікаря спіткали негаразди та навіть злидні. За 4 роки він змінив 5 міст, але в жодному приватна практика не змогла прогодувати ані його, ані його дружину, а незабаром - ще й донечку. Давня мрія - працювати судовим лікарем у навколосвітній експедиції - також ніяк не бажала здійснюватися. Спробував військову медицину - і тут не пощастило, не беруть через короткозорість!
Так молодий лікар опинився в божевільні - щоправда, поки що як асистент психіатра, а не його пацієнт. Аж раптом німці посварилися з французами, розпочалася франко-пруська війна 1870-1871 років, і невдасі нашому пощастило. Попри слабкий зір, що звільняв його від призову, його взяли до війська, куди він записався добровольцем.
По війні наш герой демобілізувався та знову опинився на роздоріжжі - в переможній, але мирній Німеччині йому знову не було гідної роботи та зарплати. Він засумував, і тут доля зглянулася над ним. Як це часто трапляється, доля прийняла образ жінки - в цьому випадку лікаревої дружини на довжелезне ім'я Емма Жозефіна Адельфіна Фрац.
11 грудня 1872 року доктору виповнилося 28, і кохана Емма подарувала йому потужний мікроскоп. Той лишень раз заглянув у об'єктив - і пропав. Від мікроскопу він більше не відходив, будь-які спроби здобути приватну практику та пацієнтів покинув і з головою поринув у мікроскопічний світ, а для дослідів завів удома цілу армію білих мишей.
І таки видивився там дещо! - сибірку, а ще збудника туберкульозу та Нобелівську премію за відкриття останнього, який на той час вбивав більше людей у світі, ніж будь-що інше та решта мікробів, взятих разом.
Так і назвали ту паличку, що її лікар роздивився саме 24 березня (1882) на його честь - паличка Коха.
Емма ж такої або іншої слави не зажила. Ба більше! - коли лікареві виповнилося 50, він несамовито закохався в деяку 17-річну Хедвігу Фрайберг, а з Еммою розлучився, ось так. Та й "нобелівку" йому дали в 1905 році - вже за нової дружини (а за Емми премії ще навіть не існувало).
Хедвіга, до речі, також відіграла свою доленосну роль у житті науковця. Вона супроводжувала Коха у всіх його подорожах світом, а ті подорожі були не абищо: на завдання німецького уряду він шукав у Африці збудника холєри - шукав і знайшов. Так, саме він, у супроводі безтямно коханої Хедвіги виявив холєроного вібріона, а головне - довів, що той і є radix malorum, корінь зла. Коли те саме та років на 30 раніше зробив один італієць, дехто Пачіні, йому не повірили через панівну думку про поширення холєри через "міазми", повітряним шляхом.
Хтозна, чи не сталося те відриття для людства та Пачіні раніше, якби поруч була така сама кохана та закохана жінка?
...ви уважніше дивіться на свою кохану. В її солодких руцях абсолютно може бути ваша доля, а оця посмішка соковитих рожевих губ... - чи ж то не доля вам посміхається?
24.03.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784101
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2018
Сьогодні вітатимуть метеорологів з Міжнародним днем цієї поважної та важливої науки. Я приєднуюсь! - Метеорологія - найбільш масова та соціально значима галузь природничих наук: "якби погода не змінювалася, 9 з 10 людей не мали б з чого почати розмову" (Френк Хаббард).
Так, я приєднуюсь до привітань, але окреме й дуже тепле привітання хотів би адресувати фахівцю, якого в нас сором'язливо називають "відчувається як".
Справжнє ім'я цього героя-мученика науки - Mr. Real Feel (зи нейм із Ріал, Філ Ріал). Саме він першим випробовує на собі погоду, "відчуває як" вона є. А відбувається це так. Метеоролог у грубезному кожусі та валянках дивиться на термометр, а там -10 С. Тоді він штовхає Філа - завважте, голісінького заради точності, - та запитує:
- How does it, Feel? Як воно відчувається, Філе?
А той, клацаючи зубами й трясучись, відповідає:
-18 С.
Метеоролог занотовує: Real Feel... Відчувається як... - а тоді безліч джерел по всьому світу цитують слова героїчного Філа:
- Real Feel - 18 С... Відчувається як -18 С...
Тримайся, Філе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783915
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2018
Знаете, что такое трипофобия? Нет? А я сейчас расскажу. Она получила свое название только в 2004 году, однако я в себе ее рассмотрел так давно, что, кажется, помню ее столько же, сколько себя. Если вы брезгливы или впечатлительны, дальше не читайте. Если любопытны - читайте, но помните, что любопытство убило кошку, а некая Варвара пережила опыт гоголевского цирюльника Ивана Яковлевича, потерявшего нос, - и тоже в силу этого свойства натуры. Ну вот, я вас предупредил, а читать дальше или нет - дело ваше.
...в детстве меня часто посещало одно видение. Поначалу я, совсем еще дитя, просто поддавался ему, не в силах что-либо противопоставить или как-то его остановить. Чувствуя его приближения, я весь сжимался, потому что сейчас я ЭТО снова увижу, покроюсь мурашками - сначала голова, отчего волосы на макушке встанут дыбом, а потом и весь я остальной, скукоживаясь в некое подобие осеннего листа. А после видение заполонит мое сознание, вытеснит из него все прочее, и перестанет быть видением - то, что мерещилось, превратиться в то, что есть. А дальше - ужас совершенно уже беспросветный, целиком и полностью физиологический, несовместимый с жизнью, паническая атака и невыносимое отвращение, от которого останавливается дыхание.
Дырки. На коленях. Причем подлые такие - если нога выпрямлена, ничего нет, ни намека, обыкновенная детская коленка, кожа со следами частых ссадин и царапин, несколько грязноватая, как это часто бывает у детей, особенно мальчишек. Но если ногу согнуть - вот тут они и покажутся. Ногу следует сгибать медленно (а быстро согнуть вам не даст надвигающееся на вас видение) - и сначала на коже появляются коротенькие параллельные риски; по мере сгибания ноги они начинают приоткрываться, а когда нога согнута так, что пятка касается ягодицы, - они раскрываются полностью.
Маленькие, не больше полусантиметра в диаметре, аккуратные, неглубокие - плоть словно выбрана каким-то сверхострым инструментом, такими крохотными полусферами, дно которых розово и влажно поблескивает. На колене они расположены в произвольном порядке - некая симметрия только кажется, ее нет; сознание, уже травмированное видением, из-за асимметрии узора, составленного дырками, впадает в полный и болезненный ступор. Выйти из него можно, только достигнув границы, за которой остановленное видением дыхание вызывает удушье. Дырки покидают колено, потом сознание, дыхание возобновляется, и я могу пошевелиться. Прошло - до следующего раза прошло.
Через несколько лет я научился подавлять это видение - если спохватиться вовремя, его можно остановить на той стадии, когда мурашки бегут только по коже головы, пошевеливая волосы на макушке. А при известном усердии, которое я самым тщательным образом к этому делу и прилагал - уж тут вы можете мне поверить сразу и безоговорочно! - так вот, при известном усердии это видение можно поставить на службу каким-то темным сторонам своей натуры, которые наверняка имеют какое-нибудь научное название. Да! - бездна в самом деле манит человека, а та, которая расположена у человека прямо внутри, манит еще сильнее; если есть где-то там внутри хотя бы крохотная червоточина - размером с ту самую розоватую влажно блестящую полусферу - она будет взывать к неправильному, запретному, извращенному и ужасному. Взывать, требовать, а когда дадут - наслаждаться, ага.
Поупражнявшись некоторое время с коленями, я понял, что это удовольствие из породы хищных и разрушительных. Обнаруженная мной червоточинка росла - и, кажется, становилась вещью в себе, наслаждаясь собственным бытием и все более частыми выходами в мое сознание, которое для нее становилось чем-то вроде игровой площадки. Теперь уже я был инструментом, а не мое видение; это было даже более пугающим приключением, чем собственно дырки в коленях - к счастью, через какое-то время мне удалось от него избавиться. Какая-то часть меня была приставлена к той червоточине, где обитало видение, и караулила ее 24/7.
Удар был нанесен внезапно и откуда не ждали - извне. Темницы рухнули, свобода приняла меня, а братья протянули - но не меч, а разные NatGeoWild и прочие восхитительные каналы о живой и неживой природе. Стоило мне увлечься и расслабиться, как тут же - БАЦ! - мне показали пипу суринамскую, в спине которой приоткрывались несимметрично расположенные отверстия, из которых выпрастывались тонкие суставчатые пальчики лягушат.
Я был повержен, раздавлен и даже растоптан. Пипа за секунду нанесла мне такой урон, на который за много лет не сподобились два моих колена. Все - мурашки, скукоживание, жуть, ступор, паника и остановка дыхания - все вернулось. И слава Богу за остановку дыхания! - может быть, это штука небезопасная, но от пипы она меня спасла.
На суринамских земноводных был наложен бан - только так я мог восстановиться и уберечься от нового шока. Совсем как Филипп Филиппович о котах, я осведомлялся у ТВ-провайдера о присутствии в сетке вещания пипы на неделю вперед, только бы не узреть ее хоть одним глазком, и смотрел только те фильмы и передачи, в которых не упоминался Суринам и на всякий случай - все его соседи, от греха подальше.
Нет, вот только не надо сейчас подносить палец к виску (если вы, конечно, еще не впали в ужас и ступор). Я справился и с пипой - представьте себе, это оказалось вполне возможным делом, хотя и не таким уж простым. Сначала надо было со всеми этими вещами разобраться в сознании, без телевизора; когда пипа стала мне обычной, хотя и с причудами жабой, я смог разглядывать ее удивительный - да-да, удивительный! - образ жизни и в записи, и в прямом эфире, хотя и не без содрогания и какого-то тайного, очень где-то глубоко упрятанного удовольствия. Нет, увы, это не гордость за себя! - это поглаживает сытое брюхо моя червоточинка, которая с дырками в коленях, поглаживает, с превосходством и презрением поглядывая на караульного, который весь, бедняга, скукожился и покрылся мурашками...
А вот недавно выяснилось, что все эти фокусы с дырками - вполне законная, признанная медициной штука - трипофобия, страх кластерных отверстий. Детям в школе о ней рассказали - представляете? Но ведь для меня - и еще для многих, от кого я слышал очень знакомым тоном произнесенное слово "дырки" - для нас это не отвлеченный факт науки, вроде того, что водород - самый распространенный элемент во Вселенной. Для нас это суровая и безжалостная реальность; но я утешу тех, кто дочитывал этот текст, вцепившись скрюченными пальцами в край стола, задыхаясь и вглядываясь в монитор меркнущим взглядом. С этой штукой можно справляться - и вплоть до превращения ее в наслаждение.
П.С. Еще одно, последнее предупреждение: с наслаждением справится гораздо труднее. Почти невозможно. Оно... оно... простите, я отлучусь ненадолго. Проверю караулы, посты, пароли, все ли в по...
Рисунок: Charles Bargue
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782883
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.03.2018
Помітив дещо - не наважуся назвати те дещо цікавим або якимсь іще таким, але не сказати про це не можу.
Небіжчики, яких я знав і любив, існують в моїй свідомості так, ніби всі вони досі живі. Втрати своє відболіли, і Муся-Марія, Льоня-Олексій, Тома-Тамара, Ваня-Іван, Яша-Яків, Максим і Тоня-Антоніна повернулися до мене так, ніби ніколи не йшли. Я їх не пригадую, як минуле, навпаки: я з ними співісную, як сучасник, як це було завжди і триває дотепер.
Єдине, що мені нагадує про ілюзорність цієї конструкції, - це неможливість подзвонити або відвідати. Смикнеться рука до телефону, майне згадка - спекотний день, сліпучий зблиск сяйва на лезі лопати, руді грудки землі... - і збагнеш, що ті втрати - були, а той біль - лишився.
Наче завеликий шматок хліба, ковтаю якийсь вузол в горлі та все одно сягаю по слухавку - телефонувати батькам. Дивлюся в гаманець і на календар - як би воно до стареньких з'їздити?
...Ми ще набудемося з мертвими. Поспішайте набутися з живими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782130
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018
ты не бейся с индейцем
и ковбойца не бойся,
времена не движутся вспять -
светлый мальчик-обманщик,
темный мальчик-обманщик
не придут во двор поиграть
осмотрись и пожалуйста
на обманы не жалуйся,
говорили, да видно, не впрок -
время движется, движется,
и прописана ижица
всем, кто этот не понял урок
камышиными мышцами,
малолетними мыслями
под уздцы эту жизнь не взять -
планы, планки и планочки,
для планктона обманочки,
рикошет получился на ять
притворись и побрейся,
без надежды надейся,
это все называется "жизнь" -
и с индейцем не бейся,
и ковбойца не бойся,
им двоим покрепче молись:
отче наш во индейцах,
отче наш во ковбойцах
ниспошли томагавк и патрон,
светлый мальчик-обманщик,
темный мальчик-обманщик
со своих не пришли похорон
камышиными мышцами,
малолетними мыслями
и жюльверном, затертым до дыр,
в планы, планки и планочки,
для планктона обманочки
да приидет твой "детский мир"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782104
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.03.2018
Років із доволі багато тому опинився я на Буковині, та ще й в складі поважної делегації; в ту делегацію я, звісно, потрапив випадково. Місцеве чиновництво, спантеличене довжелезною абревіатурою, що нею делегати позначали свою контору, зняло нас просто з потяга та заходилося катати всіма буковинськими всюдами. За дві години нам показали усе: природу, людей, пам’ятки, розваги, промисловість, сільське господарство та культуру. Промисловість представив старовинний, ще цісарських часів цукрозавод (всі решта нібито пішли на брухт). На тому заводі, в оточенні десятків тон свіжого гарячого цукру, я вперше збагнув, що він має доволі сильний і своєрідний аромат. Відтоді варто мені відкрити пакет цукру або навіть зламати один цукро-стік, і я миттю відчуваю його запах; а раніше я геть його не помічав, навіть не здогадувався, що цукор пахне, хоча й вживав його змалку. Отже, лишень коли я занурився в середовище, я те середовище помітив; а коли помітив, тоді вже почав розрізняти відтінки, присмаки, особливості тощо. А тепер власне історія про голландського птаха.
Що є найскладнішим завданням для спудея, який прагне отримати освіту в Нідерландах? – Так, житло, квартирне питання! На невеличкій, пошматованій каналами та річками низовині на краю Західної Європи товчеться понад 17 мільйонів людей; велика їх частина – учні, студенти, докторанти та інші полоняники наук. Вишів багато і всі хороші; пригадую, в саму лише бібліотеку юридичного факультету Університету Маастріхту можна було би поставити кілька корпусів університету в Запоріжжі, де я навчався перед тим. Отже, мої українські папірці з моїми українськими «пойнтами» голландські професори прийняли без проблем, натомість тамтешні ріелтори ціле літо ігнорували всі мої звернення, прохання, вимоги, погрози, волання та скарги… Якби не сталося диво, а в мого друга не знайшовся знайомий в Нідерландах, а той знайомий не попхався через усю країну в Маастріхт шукати мені житло, а тоді не приїхав ще раз допомогти мені влаштуватися та придбати прожитковий меблевий мінімум… - кінець кінцем, з того зла утворилося непогане добро.
Добро мало вигляд двокімнатної квартири на першому поверсі старовинного двоповерхового будинку з мансардою на Хойгемервег, 6, за два кроки від залізничного вокзалу. По суті, весь перший поверх належав мені; ба більше! – голландські будинки завжди мають садок або внутрішній двір, патіо – тому разом із першим поверхом я отримав і крихітний садочок, до якого потрапляв просто з власної спальні. Той простір – невеличкий за нашими вкраїнськими мірками, десь три на три метри, зусібіч оточували цегляні стіни – сусідні будинки та високий паркан. Половину мого садочка посідав велетенський пазуристий кущ; друга половина мала вигляд неправильної мозаїки з клаптиків брунатного ґрунту та тротуарної плитки. До мене садочком володів німецький інженер, Томас, хороша людина та дядько працьовитий – саме тому навесні з кожного клаптика відкритої землі повилазили нарциси.
Томас соромився казати своїм німецьким друзям, що працює на заводі в Нідерландах, тому що за однакової платні він мав суттєво коротший робочий тиждень та істотно довшу відпустку. Отже, в нього був час і на подорожі, які він дуже любив, і на порпання в садочку, яким він чи то спокутував свій пільговий робочий час, чи то працював на стереотипи про германську націю. Тим 9 «квадратам» Томас таки приділяв чимало уваги! - таку охайність в рослинному, хай і штучному світі зустрінеш не часто. Звісно, під моєю опікою садочок дещо здичавів, розбуявся та набув нової, для мене – більш звичної та рідної привабливості. Тепер це був мій, цілковито мій таємний сад, на який Томас дивився з жахом, але мовчки.
Новоявлені хащі посеред кам’яних мурів приваблювали не тільки мене. Навесні серед пазурів, шпичаків, колючок, шипів і голок єдиного куща мого саду оселився птах; мабуть, гнізда птахи в’ють та яйця відкладають удвох, але я бачив тільки одного – самицю. Темна, сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна пташка здебільшого приходила, а не прилітала до свого кубельця, і в саду моєму також ходила пішки, видиралася на гілки та паркан стрибками, і вже тільки звідки – приречено злітала. Мовчати їй були добрі резони, адже всі сусіди тримали котів; власне, навіть у мене був кіт, але він більше цікавився нарцисами, ніж пташками. А от пташенята нічого не знали про котів і материн приклад не наслідували; вони починали галасувати від першого світла і верещали аж до ночі; щойно навчилися спинатися на ноги, вони – всі четверо – один за одним гепалися з кубла долі.
А коти ж кмітливіші за пташенят; вони чатували на паркані, спостерігаючи одним оком за верескливим кущем у саду, а іншим – за мною, крізь вікно. Мені ж геть не подобалася думка, що в моїй садибі може статися таке ганебне вбивство, а ще я чомусь почувався відповідальним за тих чужих – в усіх сенсах чужих! – дітей; можливо, я підсвідомо сприймав їх як свою худобу, утриманців, вихованців абощо. Так чи ні, але я й сам чатував на пташенят не гірше за котів, на яких я голосно кричав, а коли вони не розуміли людської мови – жбурляв пивними корками, гілками та камінцями; отже, кільканадцять разів на день я збирав тих пташок і повертав у кубло. Добре, що на той час я мало виходив з дому – розклад дозволяв працювати поза факультетом.
Нам із мовчазною пташкою та її безвісним чоловіком пощастило – ми зберегли всіх пташенят. Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду. Тепер вже нічого не відволікало мене від навчання, хіба що голландська весна, яка час від часу сягала тієї міри чарівності та насолоди, якою хизується весна київська – та хіба ж тільки весна?
За якийсь час я повернувся до Києва, влаштувався на роботу та поринув у безкінечні юридичні баталії, в яких доволі часто доводилося пригадувати голландську юридичну науку. Та одного дня Нідерланди нагадали про себе чимось іншим. Я самотньо крокував алеєю Ботсаду, аж раптом краєм ока помітив несміливий рух. Зупинився, придивився – здоровенькі були! Це ж моя голландська пташка! Темна, сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна, вона чимчикувала туди-сюди серед палого листя, видзьобуючи з ґрунту комах і черв’яків. Я посміхнувся: он куди дійшла, з Маастріхта аж до самого Києва... А потім я помітив у кущах і в траві ще одну… а тоді ще.. а далі ще кілька – на галявинці тинялася ціла зграя «голландських птахів». Ні, я навіть на хвильку не уявив, що то мої пташенята; це було б романтично чи символічно чи ще якось ефектно, але нарочито, занадто нарочито! – Хіба що назва «голландський птах» за ними таки закріпилася: це було романтично в міру, та й справжньої назви я не знав.
Швидко з’ясувалося, що ті птахи такі ж голландські, як і українські, та ще й такі, що бігають та пурхають скрізь і завжди. Як колись я відчув запах цукру і тим навчився відчувати його завжди і скрізь, отак тепер я помічав тих пташок, де б не був. А згодом – якщо чесно, через багато років і просто вчора – я знайшов і назву свого «голландського птаха». Це Turdus Merula, чорний дрізд!
Власне, якби це була оповідка для шкільної хрестоматії, нотатки натураліста або просто шкільний твір про людину, яка подбала про пташенят, я не зробив би фіналу кращого за оцей: «Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду». Але це трохи про інше розповідь, і тому це ще не все (а до хрестоматій ми ще візьмемося, хто, як не ми?) – даруйте, але буде ще кілька слів або й цілих речень.
В останні роки я захопився деревами – власне, завжди їх любив, але назв їхніх не знав, за винятком найпоширеніших. Поступово я не тільки вивчив нові назви, але й почав розрізняти нові дерева. Так я дізнався, що в околицях мого київського житла мешкають всього лише два граби – а раніше то були «дерева», і край. Потім я познайомився з буком і помітив схожість його кори з слонячою шкірою та навіть написав про це віршика, а восени збагнув, чому маєток в одній з історій про Шерлока Холмса звався «Мідні буки» – тільки букове пале листя має такий насичений колір і металевий блиск. І – це вже головне! – з кожним новим ім’ям з невиразної купи «об’єднаних родовими ознаками» предметів виступали, виокремлювалися унікальні речі, відмінні від решти речей. А що отримує ім’я – те отримує й власне буття; довколишній світ збагачується та набуває вражаючої різноманітності. Це вже не просто «земля», з якої стирчать «дерева», по гілках яких стрибають «птахи». Це – дивовижний, багатющий, розмаїтий, барвистий та безкінечно цікавий світ, у якому кожен мешканець і куточок вирізнений з-поміж інших; це – Едем, в якому я, наче Адам, дарую імена, сутність і буття всьому, що бачу.
На мапі світу ще задовго до мого повноліття зникли практично всі білі плями – людство побувало скрізь, і подорожі тепер можливі тільки відкритими місцями. Але картина світу, яку я бачу щодня, і досі лишається поплямованою білим. Ті плями – моє невігластво; гадаю, подолання власного неуцтва – не менш захоплива справа, ніж відкриття нового континенту або пошуки Трої. Аромат цукру; граб і бук; дрізд і повзик – так, це ніби дрібнички; але саме отак і тривають навколосвітні подорожі – якщо не ті, славетні, що прибрали білі плями з глобусу, так мої власні, що розсіюють мою особисту пітьму.
…І насамкінець, аби трохи збити патосний напучувальний тон, – фінальне речення з шкільної хрестоматії майбутнього:
«Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду».
07 03 2018
На фото: Чорний дрізд, самець, відрізняється яскравим дзьобом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780827
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018
Давным-давно, кажется, классе в девятом мы учились по субботам, причем обучали нас довольно странной вещи - стенографии, или скорописи. Хотя почему "странной"? В те далекие времена ни в нашей сонной провинции, ни даже в нашей сонной столице не было еще компьютеров, диктофонов и прочей оргтехники, которая теперь вся целиком плюс еще десяток игрушек, банкинг, "умный дом" и обширная библиотека с видеотекой помещаются в устройстве, пардон, гаджете размером со школьный пенал того самого далекого времени - середины 80-х.
Поэтому учитель стенографии - рослый, плечистый, красномордый и меднобородый, в кожаном плаще до пят и кожаной широкополой шляпе - в два счета убедил нас в пользе и даже перспективности своего ремесла. Ведь в чем секрет счастья? Собирается в горисполкоме или еще где совещание; речи, реплики, овации, тосты... - все это нужно запротоколировать для истории и не только; машинистки не успевают, а стенографистки - вполне. Вот стенографисткой этот бородач и служил - и называл стоимость своих услуг просто баснословную! Помнится, так же мощно в детстве меня прельстила только одна профессия, название которой сохранилось в памяти как "трубогнутчик", а оклад - 500 советских рублей… Но вернемся к стенографии.
Итак, меднобородый показал нам свой алфавит, нечто вроде схематического изображения морских узлов или кружев; поначалу каждый узелок обозначал буковку, потом - сочетание буковок, а после - уже и целое слово. Вскоре он обучил нас писать диктанты - и писать, признаться, весьма скоро; гораздо труднее было прочитать написанное - я и кириллические буквы в собственном исполнении разбирал по складам, а уж стенографию... Однако положение обязывало! - я же был почти круглым отличником, и к девятому классу успеваемость превратилась в нечто вроде привычки, то есть второй натуры и, по большому счету, судьбы... Но вернемся, вернемся к стенографии - потому что о ней речь!
Наш учитель, несомненно, был отличным стенографистом, а его колоритный облик - ну просто какой-то Агенобарб Барбароссович! - вызывал интерес и даже почтение, что в педагогическом деле - вещь весьма полезная, даже если внушает ее всего-то борода, рост, шляпа... Свои диктанты он начинал всегда одними и теми же словами; возможно, это был такой прием, чтобы снять стресс: начать диктовку с уже хорошо знакомых нам крючочков и петелек. А может, все дело было в том, что уроки происходили по утрам в субботу - такое подозрение у нас тоже возникало. Потому что диктант неизменно стартовал с вот этого:
- Приготовились-пишем... Свежее пиво...
Один из моих ровесников увлекся стенографией по-настоящему. Он и в самом деле намертво выучил все её хитросплетения, и теперь мог записывать всё, что произносили учителя на уроках - ну, абсолютно всё, включая реплики в сторону и междометия. И он записывал! – его тетради превратились в самые полные конспекты школьной программы и летописи нашей урочной жизни, в бесценные кладези знаний, которыми мог воспользоваться только один человек в целой школе – а нас там было тысячи две с половиной. Ну, или два человека, считая учителя стенографии, который, увы, покинул нас так же скоро, как записывал речи исполкомовских цицеронов. Что-то там щелкнуло в механизме нашей школьной фортуны, и нам заменили стенографию чем-то иным, более традиционным и совершенно уже кириллическим.
Класс выдохнул с облегчением, потому что все новый предмет ненавидели совершенно искренне и даже извинительным образом. Грамота вообще штука непростая; орфография, синтаксис, пунктуация... – к девятому классу многие поняли, что с алгеброй или геометрией им как-то проще, понятнее, нагляднее; и тут им ни с того, ни с сего предложили освоить новое письмо, а они ведь и старым пользовались не без труда. Короче, класс возликовал и мгновенно забыл стенографию; только один человек упорно исповедовал эту тайнопись - и не только для секретных посланий и конспектов, но даже и дневник заполнял ею. Он стал своеобразным меньшинством школы, меньшинством из одного человека, первым, единственным и последним из могикан; а меньшинства, увы, часто превращаются в изгоев.
Так что кончилось всё это весьма предсказуемо: никто из учителей не мог проверить, как этот шифровальщик выполняет домашние задания и вообще – чем он на уроках занимается. Неаттестация по итогам четверти и сомнительный годовой результат – вот что было на кону. Разумеется, пришлось этому бунтовщику смириться и заняться тем, чем после записи речей и тостов занимался учитель стенографии, но о чем нам говорил удивительно мало, - расшифровкой. И мой приятель, потратив бездну времени на превращение узелкового письма в кириллическое и на переписывание работ по всем предметам за целую четверть, отрекся от своей веры и впредь пользовался стенографией только для приватных целей.
...Нет, стенография - вполне достойное ремесло и полезный навык. Мы, да и не только мы, школьники, тогда даже не подозревали, как скоро появятся устройства, которые начнут превращать речь в текст и даже кое-как обратно. Точно так же мы и теперь не догадываемся, что нас ждет в недалеком будущем или даже завтра; стенография? – почему нет, все может быть. Но соль этой истории, как вы сами понимаете, совсем не в этом.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780710
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.03.2018
Около 20 лет назад зимовал я в Голландии. Причем зимовал на самом ее юге, в Лимбурге, на так называемой "ручке сковороды". Своей ручкой голландская сковородка воткнута в щель между Бельгией и Германией. Это очень удобно: надоел тебе голландский колорит-триколор, сел на поезд и поехал в Льеж, посмотреть бельгийский триколор-колорит, или махнул автобусом в Аахен, колорит-триколор германский понаблюдать. А не хочешь или там укачивает – и пешком пройтись недалеко, особенно до Бельгии.
Разумеется, при таких размерах, которыми гордятся Нидерланды, климатическая разница между крайним севером и крайним югом страны не так уж заметна. Намного заметнее она в ретроспективе – если вспомнить работы старых голландских мастеров, там сплошь коньки, хоккей и санки. Да что там XVI-XVII века! – мои профессора, которым было по виду гораздо меньше 300-400 лет, ностальгически вздыхали о зимах своего детства. Тогда улицы голландских селений превращались в катки, а голландцы всех возрастов – в конькобежцев и конькобеженок. Так и катались всю зиму – всюду, по всем своим интересам и надобностям.
Но это было давно, и в это верилось с трудом. Нежное охлаждение атмосферы не сковало льдом Маас, и даже каналы, канавы, озера, болота, лужи, лужицы и прочие форматы голландской воды сохраняли жидкое агрегатное состояние. А – на минуточку! – перед лимбургской зимой была у меня шведская, в каких-то 500 км от полярного круга, северного, разумеется, где все жидкое становилось на полгода твердым, а солнце выглядывало из-за горизонта чисто символически. Короче, я себя в Маастрихте чувствовал викингом, который отправился покорять Африку. Или (что куда достовернее) херсонцем в типичную херсонскую зиму, в такую, какой она чаще всего и случается в наших причерноморских краях.
Как выяснилось, для того, чтобы отвыкнуть от нормальной зимы, не нужно 300 лет. Однажды утром выпал снег, целый сантиметр или даже полтора, а температура воздуха обрушилась до неслыханно низкой отметки 2 градуса ниже нуля. А мы как раз со товарищи студенты ехали на экскурсию в Люксембург; водитель нашего автобуса таращился на снег такими глазами, как если бы всю страну засыпали дармовым кокаином: НЕ МОЖЕТ БЫТЬ!!!!! Разумеется, все трубочки, емкости и прочие сосуды в автобусе, в которых была вода, замерзли, а кофе-машина и туалет из-за этого сломались, и мы ехали до самого Люксембурга без чая, кофе и удобств.
А вот в Стальном Герцогстве была настоящая зима! – повсюду снег, легкий мороз, замерзшие озерца и веселые бодрые люди. По-видимому, зима зимой у них в порядке вещей. Они мгновенно отремонтировали туалет и кофе-машину, растормошили нашего водителя, а нас вкусно и сытно накормили и проводили восвояси, в Маастрихт. А там к нашему возвращению уже все растаяло и подсохло, а небо, словно извиняясь за причиненные утром неудобства, голубело совершенно по-весеннему.
…Думаю, уже скоро вслед за сибирским снегом нам пришлют и такого неба. Потерпите, осталось недолго.
П.С. На картинке - голландский хоккей или гольф на льду кисти Хенрика Аверкампа, великого Немого из Кампена. Обратите внимание, за спиной игрока стоит человек в красной балаклаве и с топором в руке, по всему, это кампенский палач. По легенде, он получил прозвище Мельдоний за любовь к спорту. Вот это допинг! – и результат отличный, и тест безупречен.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780159
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.03.2018
Кажуть, кому доля бути повішаним, той не втопиться. Ну, так слухайте.
Наприкінці грудня 1492 року флотилія Христофора Колумба поверталася у Іспанію після першої подорожі до Індії, що виявилася Америкою. Курс пролягав повз острів Гаїті (тоді – Еспаньйола, Маленька Іспанія); змучений дводобовою вахтою на капітанському містку, Колумб вирішив трохи відпочити, а стерновим наказав невсипно пильнувати. Води ж незнайомі, рифи, мілини, тубільці, чудовиська, а головне – стернові вже не один раз кидали на юнгу штурвал «Галісійки» (пізніше й краще знаної як «Санта-Марія»).
Та щойно Колумб заснув, стернові також повкладалися, а доля судна, команди, подорожі та Америки знову опинилася в руках юнги. І ці руки та океанські течії привели «Галісійку» до кораблетрощі – судно вилізло на мілину та отримало пошкодження, несумісні з життям, на щастя, за тихої погоди та зовсім неподалік берегів Еспаньйоли.
«Санта-Марія» нібито мала два рятувальні засоби – 14-весельну шлюпку й катер; екіпаж врятувався та навіть забрав з судна найцінніші речі. Порятунок на морі – завжди диво, стихія ця надзвичайно багата, але до людини – безжальна, не вибачає ніколи, нічого й нікому. А цей порятунок – диво й поготів: судно затонуло в широтах, про які ще місяць тому й гадки не було, самі лише вигадки, тобто в незайманій, невідомій, нецивілізованій частині світу, де ані маяків, ані надійних лоцій і мап, ані Берегової охорони, ані 911, нічого, пустка! – тільки власні руки, ноги, кмітливість, лайка та молитва.
Оглянувши наступного для корабель, Колумб вирішив залишити частину команди на острові (39 людей), а сам із рештою мореплавців перейшов на менший корабель – «Нінья». Третій – «Пінта» - зник у невідомому напрямі вже деякий час тому; його Колумб знайде лише за кілька тижнів.
Моряки зняли з «Санта-Марії» всю деревину, яку змогли, та збудували на острові форт, а екіпаж перетворився на гарнізон. Оскільки катастрофа сталася на католицький Святвечір, в ніч на 25 грудня, укріплення назвали Ла Навідад (Різдво). Адмірал Колумб не вважав, що тубільці становлять загрозу європейцям (радше, навпаки); певно, форт призначався для захисту іспанських володінь від інших європейських хижаків, тому що про острів’ян адмірал записав у корабельному журналі, що вони голі, неозброєні та дуже боягузливі. А щоб ті боягузи раптом не набули зухвалості та не стали на заваді колонізації, Колумб вирішив добряче налякати їх на майбутнє та наказав розстріляти з гармат рештки «Санта-Марії» - і під ударами кам’яних ядер рештки флагманського судна зникли під водою.
На початку січня 1493 року Колумб на «Ніньї» відбув з Еспаньйоли, наздогнав «Пінту» та за два місяці прибув до Іспанії, де ошелешив світ розповіддю про казкові заморські скарби – золото, прянощі, сумирних рабів і новий континент на додачу. Якщо в першу подорож у безвість моряків тягнули насильно, навіть чотирьох злочинців амністували, аби поповнити екіпаж, тепер від ласих до заморського багатства доводилося тікати. Колумб швидко назбирав 1500 авантюристів, які на 17 суднах вирушили до Нового Світу.
У листопаді 1493 року флот дістався берегів Еспаньйоли, але форту там не знайшов. Обвуглені рештки та вісім трупів у кущах – це все, що лишилося від Різдва. З’ясувалося – яким чином, можна лише уявляти; мабуть, моряки й на березі за звичкою вели корабельний журнал, який дивним чином не згорів, – отже, з’ясувалося, що гарнізон швидко пересварився між собою, і частина іспанців вирушила вглиб острова – ґвалтувати тубілок і відбирати в тубільців золото. Решта колонізаторів лишилася в Ла Навідад, але переймалася такими ж справами – відбирала золото та ґвалтувала жінок. Обидва пагони європейської цивілізації в Новому Світі поводилися в один спосіб: гарбали стільки жінок і золота, скільки могли. Врешті-решт, обурені тубільці – голі, неозброєні та дуже боягузливі – повбивали всіх іспанців і спалили Ла Навідад (фортеця ж була дерев’яна).
…Отак через пожадливість і жорстокість пропали ті, хто мало не втопився через недбальство. А колумбова «Галісійка»- «Санта-Марія», що загинула двічі – спочатку як корабель на морі, тоді – як фортеця на суші, живе й донині – як легенда, як спогад, як репліка, як символ, як мрія, як...
2018
Якою була історична «Галісійка», достеменно невідомо, а оця на малюнку – та «Санта-Марія», яку я побачив уперше, в книзі С. Бєлкіна «Рассказы о знаменитых кораблях» (Ленинград, изд. «Судостроение», 1979 г.). Книгу подарував мені тато – капітан і мій особистий адмірал Колумб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779265
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018
Кое-кто жалуется, что первый том Поттерианы – скучноват. Что поделаешь! – читателя нужно ввести в мир магов, дать ему кое-какие намеки и путеводные указания, чуть-чуть предыстории, немного рассказать о предместье Лондона и много – о сиротстве Гарри и тех печальных условиях, в которых он достиг 11-летия. Только после этого и начинаются магия, колдовство, Хогвартс и все остальное, что, собственно, и превратило эпопею в такое захватывающее чтение и в полной мере раскрылось в самом конце, как тот самый снитч, подаренный Гарри Дамблдором.
Я перечитал Поттериану раза четыре, прослушал множество лекций по ее следам, сам покопался в ее сложнейшей конструкции, прежде чем заметил, наконец, одну важную деталь. Пожалуй, даже одну из самых важных. Дело вот в чем.
Гарри лишился родителей, когда ему исполнился год; 10 лет его воспитывала семья Дурсли, которые никогда не давали ему забыть, что он – неродной, приемный, происходит от недостойных родителей и вообще всем в жизни обязан Дурслям. Живет мальчик в каморке под лестницей, где обычно хранят хозинвентарь, донашивает одежду и обувь после своего кузена Дадли, которая ему не росту и не по размеру. Он обделен всем – и вниманием, и заботой, и любовью, лишь упреки от тетки с дядей, тычки от Дадли и работа по дому достаются ему в избытке.
Мы видим и другой полюс воспитания – Дадли: его заласкивают, задаривают, ублажают и всячески ему потворствуют, и чем громче и противнее он орет – тем более заискивающе ведут себя родители. Его портят – и он портится, превращается в избалованного, капризного, скандального, жестокого, жадного и несдержанного мальчишку. Этот плод – обратите внимание, он толстый, то есть даже в эстетическом плане он испорчен! – воспринимается как само собой разумеющееся: а кого же еще можно воспитать таким образом? Друзья у Дадли – ему под стать, жертва – Гарри – всегда под рукой, так что он – такой, какой есть, – целиком собой доволен и пребывает вполне в своей тарелке.
Однако у меня возник вопрос: как Гарри, помещенный на другой полюс воспитания – тот вымороженный, бесприютный, неприкаянный мир сироты и нелюбимого приемыша – как Гарри смог вырасти приличным человеком? Разумеется, на нем сказались и сиротство, и опыт отверженности и преследований, да; тем не менее, великодушие, отвага, самопожертвование – вот что предъявляет нам Гарри, оказываясь на бесконечно сложных и мучительных развилках повествования. Но как?! Откуда?
Весьма соблазнительной мне казалась идея его избранности – ведь избранный, тем более, по евангельским лекалам созданный, должен являть миру высший образец добродетелей. У него могут быть слабости, но пороков быть не может. Все сокровища его сердца – врожденные, в генах, в крови, он не может от них избавиться.
Однако соблазн – он и есть соблазн, может ли быть его источником что-то доброе? Эту линию – врожденных, в крови сидящих свойств в эпопее представляет Волдеморт (по сути, фашист). Это он делит людей по крови и предкам – на магов и магглов; это для него кровь, грунт, традиция и порядок – все, а человек – ничто. Значит, Гарри, пусть и получив частицу волдемортового яда вместе с авадой-кедаврой, не может быть таким же, как Волдеморт. Его качества должны происходить откуда-то еще.
Нам, простым магглам, понятно, что наши маггловские дети – плод наших усилий, а также усилий окружения, среды, информационного и культурного поля. Но вот с Гарри как раз в этой плоскости и происходит затруднение; он рос в тяжко травмирующих условиях: родителей нет; родственники враждебны и холодны; окружение и среда – похоже, кроме пауков под лестницей и миссис Фиг по соседству, никто ему не составлял компанию. За ним приглядывали волшебники, но в контакт с ним не входили. Ему нечем было заместить то доброе, что маггловским детям дают их родители, а в случае их отсутствия – окружение. Не Би-Би-Си, в конце же концов, воспитало Избранного! – хотя телевидение в Британии неплохое, очень неплохое.
И я ломал над этим голову и даже заподозрил, что этот момент – самый грандиозный ляп Поттерианы, хотя мое подозрение было слишком слабым даже для меня. Все-таки Роулинг сделала фантастически сложную и прекрасную вещь, и такой пробел на первых же ее страницах, полагаю, пропустить не могла. Тогда это не ляп и не пробел, а нечто, пока еще мной не понятое.
Кажется, я нашел возможную разгадку. Точнее, нашел ее не я – я только приложил ее к тайне воспитания Поттера и, на мой взгляд, всё срослось, и шва не видно. На одной из лекций Дмитрий Быков отвечал на вопросы из зала о воспитании детей и учеников; он несколько категорично высказался в том смысле, что по-настоящему воспитывает детей только одна вещь. Она либо случается с ними, либо нет, и каковы бы ни были усилия педагогов, решающее воздействие оказывает именно это. Чудо. И мне кажется, что именно им и ничем другим объясняется весь сверкающий набор добродетелей Гарри.
Разумеется, нам, простым магглам, понятно, что чудеса пусть изредка, но все-таки происходят даже в нашем неволшебном мире. Однако наш мир лежит во зле, и потому вероятность чуда, как всякого счастливого случая, бесконечно мала по сравнению с вероятность любого другого события или случая. И потому трудимся мы над своими чадами самостоятельно, по мере сил и возможностей, уповая на чудо не слишком и памятуя о том, что Бог помогает тому, кто помогает себе сам.
Однако мир магов – это не вполне наш мир; там чудеса, там леший бродит и прочее колдовство и магия – рядовые, обыденные, нормальные вещи.
Именно потому чудо – самая рациональная разгадка тайны воспитания Поттера.
2018
Фото из соответствующего фильма: монумент в холле Министерства магии с надписью MAGIC IS MIGHT (Магия - сила), внизу - попираемые волшебниками магглы. Стоял там два года после возвращения Волдеморта
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779155
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.02.2018
...Наші діти є такими, якими є наше до них ставлення. Поважаєш дитя - і воно робиться відверто вартим поваги. Відчуваєш до нього щирий інтерес - і воно тебе дивує щодня, навіть щомиті винахідливістю, дотепністю, великодушністю й турботливістю. Дратуєшся ним - і воно вже напевно знає, що не заслуговує на увагу близьких і рідних, і що вже казати про сторонніх і чужих.
Діти - м'яка, піддатлива глина, що має надприродну чутливість до малюнку гончарських долонь. Вона переймає його на себе, хочете ви того чи ні; вона всотує образ і подобу батьків разом із їхнім ставленням до себе. Вона не усвідомлює того всотування аж доти, коли батьківські голоси нечутно, але владно нагадуватимуть вже дорослій людині:
- Ти молодець... Ти зможеш... Я тобою пишаюся... Ти невдаха... нездара... нетямуща нікчема...
Отакі от справи. Виховання власних дітей може дати щось їм, а може - роботу психологам, психіатрам, фармацевтам, шинкарям, ґуральникам, правоохоронцям та цілій купі все ще, на жаль, корисних професій.
лют.2018
Саундтрек Ugly Kid Joe - Cats in the Cradle ("Кошенята в колисці")
[youtube]https://youtu.be/B32yjbCSVpU[/youtube]
Текст пісні англійською: https://www.azlyrics.com/lyrics/uglykidjoe/catsinthecradle.html
Фото вкрадене з мережі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778729
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2018
Книга - скарб, а рідкісна книга - двічі скарб. Її здобуваєш у пошуках, очікуваннях і сумнівах; часом п’янієш від аромату типографської фарби або чхаєш від ядучого книжкового пилу; вдаєшся до хитрощів, поширених серед мисливців на скарби, іноді – до злочинів.
Колись - не так вже й давно, між іншим, – книгарень у містах наших і селах було чимало, видавництва друкували фантастичні наклади, а книжок бракувало. Класі, мабуть, у сьомому, я це відчув гостро; це дивним чином збіглося з переміною в моїх тодішніх інтересах і звичках. Дорогою зі школи додому - це 10 хвилин у зворотному напрямі – я вже не блукав години зо дві заплавою Веревчини, а прямував до місцевої книгарні, де й стирчав досхочу, досліджував полиці, чекав, чатував на скарб доти, доки той скарб не знаходив, або до тих пір, коли продавчиня починала підозрювати в мені крадія та зиркати в мій бік вкрай роздратовано.
Отак я здобув тоненьку книжечку казок Беатріс Поттер з її власними малюнками, тоді – «Сто років самотності» Маркеса, колись ще грубезний том Булгакова... - зараз вже назв усіх не пригадаю, але їх було не так вже й багато, беручи до уваги, скільки років я навідувався в ту крамничку – за розкладом школи з вересня до травня, а з червня до серпня – довільно, як заманеться. До всіх тих здобутків, за винятком Поттер, яка виявилася затонкою для такого фокусу, додавався «примусовий асортимент» - його заборонили набагато пізніше. До речі, один з моїх книжкових скарбів, обтяжений літнеліквідом, виявився двошаровим: до відвертого бестселеру причепом йшла книжечка Юрія Козлова, кілька повістей про дитинство - таке ж безжурно-щасливе, як і моє власне. Щастя! - так, а з іншого боку, загадка, таїна: хто вона була, та невідома рука, що підклала мені ті повісті? - Недбале, темне нечитайло або, навпаки, читайло просвітлене, дбале, з вишуканим смаком і почуттям гумору та зі схильністю до маленьких див, така собі Амелі Шуменського мікрорайону, фея-хрещена... – не знаю. Либонь, не всі таємниці потребують розгадок і лишаються прекрасними такими, як є – без відповіді.
Звісно, книжки я читав і до сьомого класу; я був читач зі стажем і залежністю, страждав на регулярні «зачити». Блукати долиною нині майже зниклої річки замість бігти в книгарню або бібліотеку тягнули мене саме вони – книжки. Розбурхана ними фантазія переносила мене разом із Веревчиною в такі дивовижні місцини та обставини, що годі було чекати нашого повернення звідти раніше за настання темряви – та не через моє боягузтво: читання вимагає жертв, і я йому пожертвував свій зір.
Одним із світів, які ми спільно з книжками створили на березі Веревчини, був світ пригод Томека Вільмовського. Власне, цей світ постав з небуття дещо раніше, ніж у ньому з’явився той малий поляк; одного щасливого дня я потрапив у справжнісіньку печеру Аладіна. Простора квартира в центрі Херсону була від підлоги до захмарної стелі напхана книжками – саме тими, яких бракувало по крамницях і бібліотеках. На щастя, не сорок розбійників, а присадкувата огрядна жіночка завідувала тією печерою скарбів; вивчивши мене крізь товстелезні скельця окулярів, вона коротко майнула правицею: заходь. І я зайшов і пропав; принаймні, рідні могли би вирішити, що я зник і мене треба розшукувати з собаками. Та я вчасно знайшовся – господарка печери зрозуміла, що відвідувач сам не піде, то ж вона виставила мене на поріг і нагадала, що за дверима навпроти мешкала моя бабуся. Отже, до бабусі я повернувся з першим томом епопеї – «Томек у країні кенгуру».
Епопею перечитав я двічі або й тричі, хоча зараз майже нічого не пам’ятаю, за винятком одної деталі. Але ця деталь фантастичним чином проникла в реальний світ і міцно пов’язала його з тим уявним світом, в якому я тоді чи не постійно перебував.
Штуцер! – Томек мало не на першій сторінці отримав від батька справжню зброю, разом із обов’язком постачати експедиції свіжину. Ну хто, скажіть мені, хто з хлопців не мріяв володіти неіграшковою зброєю? Хоч я сам, хоч усі мої однолітки, хоч книжкові діти – всі жадали «монтекрісто». А штуцер був не якимось там пневматом з тиру, а вогнепальною рушницею, яку довірили школяру; в першому ж порту, куди завітав пароплав «Алігатор» з Томеком на борту, у Порт-Саїді, арабський ворожбит напророкував (або наврочив) про ту рушницю – і все справдилося. А надалі Томек зі своїм штуцером (або й сам штуцер, хтозна) рятували себе та інших у найбезнадійніших ситуаціях.
Отже, весь мій арсенал рушниць було перехрещено на «штуцер» - щоправда, нічого в ньому не виявилося такого, що я міг би з упевненістю назвати цим загадковим ім’ям (ані Інтернету в світі, ані ілюстрацій в тій книжці не було). Тобто коли я полював на хижаків або боронився від ворожих тубільців або зухвалих каторжників, я намагався не дивитися на ту зброю, яку подумки називав штуцером; то було першокласне ніяковіння!
Та одного дня мама висмикнула мене просто з нетрів Амазонки та відправила виносити сміття. Я підхопив відро, підтюпцем побіг до сміттєпроводу, смикнув на себе важезну закривку, поспіхом вивалив вміст відра у смердючу темряву та остовпів. Ліворуч від сміттєпроводу стояв штуцер.
Зручна, наче для мене зроблена, рушниця лягала до рук, як рідна, коротко обпікала холодом, ніби нагадуючи про свій дійсний норов, а тоді миттю переймала тепло моєї руки так, що робилася її продовженням. Майстерно випиляна з деревини, рушниця була надзвичайно акуратно, просто ювелірно оббита жерстю, навіть не оббита, а ніби обтягнута нею, наче шкірою, так, що подряпатися було нічим, зате вона виглядала як сталева. Затвор, зрозуміло, було зроблено зі шпінгалета – традиційне, але дуже переконливе рішення, мабуть, тому що той шпінгалет був якийсь старовинний – тьмяний, масивний, він рухався м’яко, пружно, з виваженим супротивом, коли я «пересмикував затвор». Поза сумнівами, то був штуцер.
Де він узявся, хто його зробив, хто сховав у моєму під’їзді – невідомо. Можливо, справжній його власник завітав у гості, куди зі зброєю ходити було не прийнято; може, хтось чистив сміттєзвалище на балконі та не наважився вкинути рушницю в сміттєпровід, тому що штуцер був такий прекрасний або тому, що зброя могла заблокувати цей тонкий комунальний пристрій. Але коли бачиш таку річ – або рідкісну книжку – міркування подібного ґатунку якось не спадають на думку; хапай і тікай – ось і все. Так чи інакше, ні в кого з однолітків я штуцера того раніше не бачив, то ж я не вагався, схопив і втік.
Кілька років штуцер був моїм постійний супутником та улюбленою зброєю, а ще – тим, що арабський ворожбит пообіцяв Томеку: «найвірнішим другом, який ніколи не промовить до тебе слова». І я досі до найменших дрібниць пам’ятаю, як здобув ту зброю, в яких пригодах ми з нею побували, з яких негараздів врятувалися; я фізично відчуваю пучками її гладеньку поверхню – короткий опік холодом, а потім затишне надійне тепло.
А от куди штуцер подівся – жодної згадки, лишень дрібка непевних припущень, невартих паперу. Але розум – непосидюча сутність, і за десятиліття він таки напрацював власну гіпотезу. Я особисто вважаю її доведеною, мабуть, саме через брак доказів; мені не заважає навіть те, що штуцер зброя дульнозарядна та не має ніяких затворів-шпінгалетів. Гадаю, він повернувся туди, звідки виринув, – у ті світи, якими й донині подорожує Томек, а ще – діти капітана Гранта, брати і сестри Певенсі та всі інші тореадори з Васюківки.
Саме ті світи, до яких я сам повернутися вже напевно не можу, але якими, на щастя, досхочу наблукався в дитинстві.
2018
Фото: В будинку на передньому плані знаходилася та сама книгарня. Фото оприлюднив John Uvarov у групі "Старый Херсон" на Faсebook https://www.facebook.com/groups/oldkherson/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778450
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2018
Киев - город древний, возможно, самый древний.
Свидетельств и доказательств тому более чем достаточно. Взять хотя бы Киевский метрополитен - его соорудили еще во времена аммонитов, трилобитов и прочих звероящеров. То есть больше 100 млн. лет назад! - именно поэтому в стенах метро видны эти симпатичные зверьки. Киевляне уже тогда добирались с Печерска на Шулявку и обратно на метро, попутно наблюдая, как моллюски постепенно превращаются в окаменелости. Хорошо всем знакомую улыбчивую улиточку с М "Университет" прилагаю.
А вот и еще одно доказательство. Культурные слои обычно сокрыты где-то в глубине земли или под толщей воды. Тем же римлянам и прочим филистимлянам, гордящимся своей стариной, приходится демонстрировать ее с помощью лопаты. А у нас культурный слой - везде, и под и даже над. Когда киевляне уже проживали в многоэтажных домах, прочие народы все еще занимались наскальной живописью, приспособив под это дело жилища киевлян - такие двух- нет, трех-... ну, такие домики. Вот, свеженькое фото - предположительно, это киевский гигантский шерстистый муравей. Это первое изображение этого вымершего ископаемого хищника - до сих пор считалось, что киевский муравей всегда был микроскопическим и безволосым. Теперь мы с уверенностью утверждаем, что это не так, а Киев - таки самый древний город на Земле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777913
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.02.2018
Здравствуйте, дорогие мои! Наконец-то выдалась свободная минутка, и я спешу уделить ее тому, что собирался сделать очень давно – написать вам письмо.
«Пишите письма!» - рекомендовал Остап Бендер и был совершенно прав.
Нет, сам я традиционное рукописное письмо ваял и традиционной почтой отправлял уже и не вспомню когда. Сами понимаете – когда в одной маленькой коробочке доступна местная, междугородная, международная и чем черт не шутит в самом недалеком будущем межпланетная телефония; и эта же коробочка может сделать фото или снять видео, подправить-отретушировать-улучшить-сделать-глазки и отослать вместе с какой угодно длины и причудливости текстом любимому или наоборот адресату, который получит это послание сей же миг; и она же, эта коробочка, может моментально оповестить несколько миллиардов однопланетников и о факте отсылки письма, и о его содержании; и когда с помощью этой коробочки, ежемесячно обретающий новый функционал и дизайн, ты находишься в режиме перманентного и даже не всегда осознаваемого контакта со множеством людей и даже нелюдей… - сами понимаете, какие уж тут письма!
Бумага, ручка, конверт, марка, поход к почтовому ящику или на почту, очередь, напряженные, а-ля Дональд-Ким переговоры со сварливой теткой в «едином окне» - в самом дурном смысле едином, потому что остальным трем недосуг… Ну кому все это нужно, когда в руке есть вот эдакий миниатюрный приборище, твой личный ундервуд, почтамт, фотовидеоаппарат и так бесконечно далее, как далеко простирается фантазия и на сколько хватает денег?
Осмартфонившись, человечество и в самом деле приобрело большую живость ума, натурализовав в своих руках изрядную долю искусственного интеллекта. Прикосновением пальца или голосом или чем черт не шутит в самом недалеком будущем в ответ на мысль, желание или нервный тик мы станем добывать просто из пространства всю и любую, нужную и не очень информацию чуть-чуть быстрее, чем можем даже представить себе, что она существует. Зазор между абстрактной идеей и ее практическим воплощением практически исчез – кажется, что бы ты ни выдумал, это либо уже было, либо существует и почти устарело, либо благодаря твоей мысли вот-вот материализуется – как у Льюиса: достаточно представить дом – и вот он. Кажется, еще не вполне это осознав, человечество оказалось в собственном будущем. Ну какая, снова я спрашиваю я вас, какая, девушка, баня, то есть почта, когда у него в квартире есть душ, то есть смартфон!
…Нет, друзья мои, я не стану прибегать к эмоциональным беспомощным аргументам и поминать символы, вроде «конвертиков на табле» этого самого смартфона. Я не стану (тут я так прячу глаза, что если бы вы меня видели, то воскликнули бы без всякого стеснения: врёт!) – да, так я не стану поминать, сколько раз рукописные письма становились если не героем, то мощным двигателем сюжетов книг и кино и как они ведут в счете против разного рода электронной корреспонденции.
Нет, я воспользуюсь аргументами еще более эмоциональными. Возможно, мы с вами – последнее поколение землян, у которых в домашних архивах хранятся пачки бумажных писем. И если бы мы задумались о том, какая огромная инфраструктура стоит за, например, СМС, нас бы поразила простота, доступность и подлинность обычного, безумно устаревшего письма! – Отправитель может написать его на чем угодно и чем угодно, просто из головы или из сердца, и точно так же, прямо в голову, а если повезет, то прямо в сердце доставить адресату. Конечно, если оба владеют одной и той же грамотой, но допустим.
Почерк – об этом вам расскажут графологи, как много сообщает о нас почерк. Но я не графолог, я сентиментальный и глупый человек, поэтому скажу одно: цифра никогда не станет такой личной, как рукопись. А еще ее можно пощупать, она имеет текстуру, запах, цвет, она бьет по всем нашим чувствам – а если в письмо вложен какой-нибудь глупый сухой цветок или детский рисунок, то бьет наотмашь.
Помню, в Голландии меня очень удивляло, что разного рода конторы, вроде ДачТелеком или Маастрихт-видеопрокат, спрашивали у меня не документы, а письма, хотя бы конверты от писем в мой адрес. Если человек получает письма, он существует, и существует в определенном месте и в конкретном времени. Ни когито эрго сум, ни смартфоно эрго сум, ни мыло эрго сум не работает! – но хватит об этом, это совсем не эмоциональный аргумент от сентиментального человека (да, да, закроем тему, рукописи не горят, очень трудно подделываются и служат куда более веским доказательством, чем всякого рода виртуальная корреспонденция… Хотя если это признание в любви – как вам доказательная сила такого эмоционального аргумента?)
А теперь о главном – лично для меня. Не знаю, как другие пишущие люди приобрели свой навык, стиль и манеру письма, но знаю, откуда взял это я. Все это началось с папиных писем из «морей» – мелованные листы А4, покрытые ровными строчками слов, как бы летящими чайками, вовсе не буквами написанными, с причудливым обратным адресом вроде ЦВА или ЮВА и названием корабля или – а это уже совершенно запредельная романтика! – именем миссии для моряков, например, «Летящий Ангел». Все началось с этих писем, которых мы ждали, пожалуй, с большим нетерпением, чем Нового года; несколько позже я радостно узнал в папиных письмах голоса Дэфо и Сабатини (как минимум), как теперь узнаю их в своих. Не только прочитанные книги, но и прочитанные письма – вот что нас делает, и, быть может, письма даже в большей степени, потому что письмо – это та же книга, но адресованная только тебе и никому больше.
Пожалуй, еще два-три абзаца – и я выйду за объем книги, которую собирался вам не без корыстных мотивов порекомендовать (надеюсь, все уже поняли, что это письмо вам пишет практичный, расчетливый и холодный человек?). Итак, со дня на день в книжных магазинах страны появится сборник рассказов «Теплі історії в конвертах» от Видавництво "Брайт Стар Паблішинг" - а 14 февраля, в 45-ый день года, День дарения книг и святого Валентина, в Книгарня Є по адресу Хрещатик, 46 состоится презентация этой книги (начало в 18.30, вход свободный подробности на странице мероприятия https://www.facebook.com/events/392041764553474/ ).
Я собираюсь быть; если кто будет проходить мимо – заглядывайте. В книжке, кстати, есть и мой рассказ, а в рассказе будут и письмо, и путешествие, и даже небольшая война – я беззастенчиво попользовался всеми основными сюжетами мировой литературы, хотя и в микроскопических масштабах. Я не могу вам обещать ни удовольствия, ни пользы от чтения моего рассказа – но автограф свой я вам обещаю и даже гарантирую. Да и просто – [s]никогда[/s] давно не виделись, пора, так сказать, зачистить контакты!
До встречи 14 февраля.
Искренне ваш, я
П.С. Пишите письма!
#БрайтБукс #ТепліІсторіїВКонвертах #ТепліЗустрічі #Анонс #bookgivingday
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776324
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.02.2018
Некоторые слова попадаются очень редко, практически однажды-дважды в жизни. Мне такое сразу же запоминаются – и само слово, и где оно встретилось. А после, обнаружив ту самую лексему где-либо еще, радуюсь ей, как старому другу.
[b]Помавать (помануть)[/b] - устар. и книжн. глагол, значит «кивать, покачивать, махать, подавать знак, манить, мигать; поблазнить, привидеться, померещиться, обаять, блазнить маной, морокой» (короче, поманула-підвела). То, что глагол несколько архаичный, понятно из примеров в словарях, и в современных, и у Даля, - Ломоносов, Салтыков-Щедрин… наверное, и у Хераскова было (впрочем, С-Щ упомянут словарями к моему вящему стыду, потому что он-то как раз стоит в наиболее активном и наименее запыленном чертоге моей библиотеки).
Да, так вот, мне глагол «помавать» за почти уже 43 последних года встретился однажды два раза – «однажды два раза», потому что у одного автора (авторского дуэта) в одной повести в двух предложениях:
«Он парил над цилиндриком и, не прикасаясь к нему, плавно помавал огромными костистыми лапам» и «Он был живой, весомый и зримый хам, он не помавал руками и не принимал академических поз» (Аркадий и Борис Натановичи Стругацкие. Понедельник начинается в субботу).
А недавно (аккурат в юбилей автора!) я обнаружил «помавать» в романе «Миссис Дэллоуэй» Вирджинии Вулф: «...Хью, который уже спешил дальше, изысканно помавая шляпой...». Я, разумеется , немедленно слово заметил и вспомнил «помавал огромными костистыми лапами».
Порадовавшись немного и поделившись вестью с близкими, я вдруг заподозрил, что вполне мог и обознаться (такие себе опознатушки-обознатушки). Мало ли какое там слово у самой Вирджинии Вулф? А у нее вот какое: «...as he bustled on, RAISING his hat rather extravagantly...».
По мне, «raising his hat» – это не совсем «помавая», это, скорее, «приподнимая шляпу». Но переводчик решил, что Хью, служащему МИД Великобритании, полагается совершать шляпой движения, обозначаемые книжн. и устар. «помавать», то есть он ею как-то так помахивает-поманивает. Может, переводчик и согрешил против своей проф-Хартии, но зато я порадовался – если не изобретательности переводчика, то своему давнему знакомцу-приятелю – глаголу «помавать».
А потом я еще порадовался – теперь уже своему, простите мою нескромность, английскому, когда открыл перевод на украинский («...Г’ю… вишукано ПІДНОСИТЬ свого капелюха...», переклад Тараса Бойка, 2016). Это в целом мне очень кинематографически представляется: человек, прощаясь, приподнимает шляпу. Живой, весомый и зримый сотрудник Форин Оффис, он не помавает шляпой, а приподнимает ее, даже не приподнимает, а возносит над благородной главой. Хотя вполне мог и бы ею и помавать/помануть – все-таки дипломат (да и жест описан как rather extravagant).
А после мое ликование причудливо совпало с мощным подозрением: свои главные книги читаешь все-таки в детстве и юности; потом уже мало что влияет на созданный ими идейный и эстетический каркас, мало что может «глубоко перепахать» повзрослевшую душу. Дальше начинается другое чтение – смакование, удовольствие, наслаждение… Радость, одним словом!
Вот поэтому, я полагаю, в чтение нужно погружать детей. Введите малых сих в пантеон главных книг человечества – и после они не предпочтут «чтиво», а если и примутся его читать, то именно как «чтиво», зная цену и ему, и своему удовольствию #bookgivingday
П.С. Остается только догадываться, сколько еще мной не прочитано книг с этим книжн. устар. Но слово-то хорошее! - надо бы выйти с ним куда-нибудь, чтобы изысканно им помавать/помануть. Кстати, 14-го февраля с.г. как будто прекрасная возможность для этого намечается… Все подробности сообщу чуть позже, следите за новостями.
*На рисунке – фото глагола «помавать» из Русско-украинского словаря 1893 года работы М. Уманця и А. Спилки. На рисунке отчетливо заметно, что роман Вулф переведен на украинский не с русского, а с английского, иначе бы Ґ’ю своїм капелюхом підморгував ;) пані Делловей ;) ;) ;)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775791
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.02.2018
...альтернатива для тих, кого дратує датська подарункова лихоманка, та й загалом – непогана ідея.
Щороку 14 лютого відзначається Міжнародний день дарування книжок (International Book Giving Day). Ініціативу започаткувала у 2012 році американка Еммі Бродмур (Emmy Broadmoor) з метою залучення дітей до читання та забезпечення книжками дітей, яким книжки не по кишені.
Все надзвичайно просто: цього дня слід подарувати книжку дитині – можна власній, знайомій чи незнайомій, або залишити книжку там, де діти можуть її читати (наприклад, у приймальні лікаря або деінде, де дітлахам доводиться нидіти в очікуванні), або передати книжку в дар бібліотеці, дитячому учбовому або лікувальному закладу, благодійникам тощо.
Книжки можуть бути нові або трошки вже юзані, це неважливо, головне – аби хороші. Діти також можуть бути будь-якого віку, всі ми, в принципі, діти.
Звісно, і тут можна побачити жадібні мацаки індустрії, що не марнує жодного шансу залізти в наші вбогі гаманці та діряві кишені, але ж… Але ж то книжки та діти, святе та миле!
Отже, долучайтеся – даруйте діткам книжки, залучайте їх до читання, поширюйте розумне, добре, вічне, і буде нам усім щастя.
П.С. А хто 14 лютого зекономить на коханих – тому не буде.
Поширюйте в соцмережах за хештегом #bookgivingday
Постійна адреса www.bookgivingday.com
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775572
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2018
Відео-відгук на казки Сванте Свантесона від книжкового відео-блогера Олени Olena Bookoholic - на Фейсбук тут https://www.facebook.com/profile.php?id=100000995354080
Ми зі Сванте дякуємо Олені за теплі слова та рекомендацію!
Відео [youtube]https://youtu.be/lv5ov989Yqc[/youtube]
Власне книжку шукайте в інтернет-крамниці АНДРОНУМ
https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/
Більше оповідок від Сванте - на сторінці Фейсбук
https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775256
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2018
В старину неподалёку от Бьёрнвика, несколько выше по течению Чёрного ручья, стояла водяная мельница, а при ней – хутор. Называлось то место Мюллендам, и доныне так называется; теперь уж там ни хутора, ни мельницы, ни людей нет, но до сих пор о нём рассказывают всякое. Однако мало кто знает правдивую историю Мюллендамских мельников: слишком много воды с тех пор утекло под то мельничное колесо! А история эта стоит того, чтобы ее рассказать, и того, чтобы ее послушать… Ну, так и быть, расскажу, слушайте!
[b]Глава Первая[/b]
Построил ту мельницу Гуго из Гротборга: в родном городе не позволили ему реку запрудить, вот он и двинулся приискать себе другое место. Так и набрел он на Черный ручей и решил там поставить свою мельницу. Изрядно потрудился Гуго! Один-одинешенек, без помощников и работников, он валил деревья и таскал валуны, чтобы поставить плотину и запрудить ручей. Когда запруда была готова, Гуго взялся за сооружение мельницы: вытесал из камня огромные жернова и построил из самого крепкого дерева мельничное колесо под стать жерновам. Долго и тяжко трудился он, голодал и замерзал, а когда жернова и колесо были готовы, оказалось, что никак ему одному их на место не установить: велики, тяжелы слишком!
Свет померк у Гуго перед глазами, а в голове помутилось. Ведь сколько трудов положено на эту мельницу, и всё зря! Видно, придется ему вернуться в Гротборг и заняться каким-то другим делом. А ведь Гуго так хотел иметь собственную мельницу! – теперь же, когда все его надежды пошли прахом, им овладело самое черное отчаяние. И вдруг, откуда ни возьмись, прямо перед Гуго человечек появился, словно из-под земли выпрыгнул! Гуго даже не успел толком удивиться или как следует испугаться, потому что пришелец снял шляпу, поклонился и с улыбкой сказал:
- День добрый тебе, господин мельник!
- Эх, - вздохнул Гуго, - не зови меня так, не судьба мне, несчастному Гуго, мельницей владеть: не могу я колесо и жернова на место установить – велики, тяжелы слишком, мне – не по силам.
А человечек снова улыбнулся и говорит:
- Знаю твою беду, и как помочь ей тоже знаю, потому-то и величаю тебя господином мельником. Будет у Гуго своя мельница!
Гуго и приободрился, и насторожился: ведь не просто так ему помощь предлагает человечек, а кто он таков, как его зовут, зачем пришел – ничего неизвестно! Да и чем такой коротышка ему поможет – ведь в человечке росту с локоть! И только Гуго собрался расспросить таинственного гостя, как тот сам ему всё и рассказал. А только рассказал хитро: Гуго будто бы всё услышал, во всём разобрался, обо всём с человечком договорился, и даже по рукам с ним ударил, мол, согласен! – а вспомнить ничего не может. Оглянулся Гуго – а колесо уже над запрудой стоит, и вода его лопатки вращает, а из мельницы слышатся каменные голоса жерновов, трущихся один о другой! А из лесу вереницей тянутся крестьянские телеги, доверху загруженные зерном. Заработала мельница Гуго, сбылась его мечта!
Человечек выдернул свою маленькую ладошку из ручищи Гуго, поклонился, произнес «Сочтемся, как уговорились!» - и пропал, будто его и не было. А Гуго некогда было удивляться и раздумывать, потому что со всех сторон его обступили люди, и всем нужно было одно: смолоть зерно, да поскорее!
С того самого дня Гуго только успевал поворачиваться: мельница работала день и ночь без остановки. У мельника не стало теперь ни минутки покоя или отдыха; зато появился у него сундучок, который скоро наполнился монетами доверху, так что пришлось ему завести себе сундук побольше, а потом – и еще один.
Нажил мельник достаток, поставил рядом с мельницей дом и привел в него жену-красавицу. На мельнице появились работники: ведь работы было столько, что Гуго сам уже никак с ней не справлялся; пришлось ему нанять сначала одного, потом еще одного, а после еще троих работников, а там уж и хижины для них поставить. Вот так на Черном ручье и вырос хутор, который вместе с мельницей прозвали Мюллендам. Что тут сказать! - процветал Гуго, только одно его печалило: не было у него детей; кому достанутся мельница, дом и сундучки с монетами, когда их с женой не станет?
И вот как-то выпал такой день, когда ни одна телега и ни одна баржа не привезли на мельницу зерна; работники, пользуясь таким небывалым случаем, отправились в соседний Бьёрнвик. Непривычно было Гуго сидеть без дела, и он пошел осмотреть запруду и мельничное колесо, не требуют ли они ремонта. Поглядел Гуго на колесо, которое высоко поднималось над водой, и вспомнил о человечке, который ему когда-то и с колесом, и с жерновами помог. И вдруг, откуда ни возьмись, прямо перед Гуго тот человечек и появился, словно из-под земли выпрыгнул:
- Здравствуй, Гуго, - говорит, - день добрый тебе, господин мельник! Пришло время уговор исполнить!
Гуго и рад бы исполнить уговор, а какой – нет, не помнит он, о чем с человечком уговорился, а расспросить – нет, не получается! И он только молча кивнул человечку, а тому только это и было нужно: он в ладошки хлопнул, и тут же из лесу к мельнице побежала целая ватага таких же – с локоток ростом – человечков, и у каждого – мешок огромный на спине. Человечки один за другим вбежали в мельницу, колесо ее завертелось, послышались каменные голоса жерновов – заработала мельница!
У Гуго от сердца отлегло: так вот какой был уговор! И он уселся с трубочкой на крыльце своего дома, наблюдая за бойкими человечками, которые без устали таскали на мельницу один мешок за другим. Так Гуго выкурил одну трубочку, а потом и вторую, а там и третью, а когда стемнело, и вовсе спать отправился, а человечки всё таскали из лесу мешки на мельницу. Утром вернулись из Бьёрнвика работники, а следом за ними и крестьянские телеги с зерном пожаловали. А между тем человечки по-прежнему таскали на мельницу свои мешки; и так продолжалось весь день, и ночью, и следующим утром, и до вечера, и снова ночью, и конца-края этому не было.
А вокруг мельницы уже собралось полным-полно телег, а на Черном ручье – барж, и все груженые зерном, и всем нужно одно: смолоть зерно, да поскорее! И тогда Гуго пошёл к человечку – а тот вовсю распоряжался на мельнице, как на своей собственной, и на работников Гуго покрикивал, как на своих собственных! Увидел это Гуго, рассердился и сказал:
- Господин не-помню-как-тебя-величать! Сочлись мы с тобой! Убирайся с моей мельницы, пока цел!
Человечек ножкой топнул, глазками сверкнул и крикнул:
- Уговор! Пошел прочь! – а все его подручные свои мешки побросали и принялись Гуго с мельницы выталкивать. Даром что коротышки, мельнику по колено; взялись дружно, раз! - и выкинули Гуго с мельницы, а сами снова мешки таскают, как ни в чем ни бывало! Тут уж Гуго рассердился по-настоящему и закричал работникам своим и собравшимся вокруг мельницы и на ручье крестьянам:
- Люди добрые! Помогите от этих захватчиков избавиться! Они мельницу к рукам прибрали, а вас всех без хлеба оставили!
Люди в наших краях работящие, крепкие и сноровистые, а лишних разговоров не любят совсем. Похватали они палки, колья, оглобли, вилы, косы и топоры, да и разогнали захватчиков Мюллендамской мельницы, те по лесу и разбежались. А предводителя их, того самого человечка, недолго думая, в ручей кинули. Человечек в ручье барахтался-барахтался, на помощь звал-звал, а никто его не спас, ни свои, ни чужие. Тогда крикнул он:
- Отомстят тебе, мельник, те, кто меня погубил, отомстят! – и с тем исчез под водой.
Поначалу Гуго опасался, что подручные человечка явятся снова и ему какую-нибудь неприятность учинят. Но дни шли за днями, недели за неделями, так без малого год прошёл, а о них не было ни слуху, ни духу. Между тем дела в Мюллендаме шли не хуже, чем раньше, и даже лучше: мельница работала день и ночь, а у Гуго наконец-то родился сын. Сердце мельника радовалось: есть у него теперь, кому мельницу, дом и сундучки с монетами передать! Однако радость мельника скоро сменилась глубоким горем: жена-красавица после рождения сына умерла, оставив Гуго вдовцом, а маленького Гёкке – сироткой...
ПРОДОЛЖЕНИЕ СЛЕДУЕТ
Рисунок: (с) Алена Каминская, 2018 https://www.facebook.com/alena.kaminska.9
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774848
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.02.2018
Он родился в Атлантике и первым делом испугался. Вокруг и во все стороны расстилалось и тянулось что-то голубое, шаткое и бескрайнее и при этом - совершенно пустое. Он был здесь один!
От испуга он дернулся куда-то и тут же кое-что обнаружил. Он умеет летать! Он опробовал свое умение и выяснил, что летает свободно в любом направлении и с любой скоростью. И он полетел куда-то, не думая о направлении и цели, закрыв глаза и наслаждаясь полетом.
Вдруг со всего маху он ударился обо что-то белое и твердое и от неожиданности потерял скорость и плюхнулся на шаткое и мокрое внизу. Что же это? Какая-то белая громадина, вся в круглых светящихся глазках, с черным хвостом поверх головы... А летать она не умеет! И он взмыл вверх и в стороны, хорошенько разогнался и толкнул громадину в бок, а потом отпрыгнул и как следует толкнул шаткое и мокрое внизу - а оно вдруг всгорбилось и тоже толкнуло громадину, только в другой бок. И громадина закачалась!
Вот это да! Он так силен! Совсем потеряв голову от распиравшей его гордости, он оставил перепуганную громадину качаться на волнах и помчался - дальше, дальше, быстрее, быстрее!
И вдруг голубое и мокрое внизу закончилось! - там началось что-то застывшее и все-все разноцветное, словно из лоскутков собранное: зеленый, черный, коричневый, желтый, красный, серый и снова зеленый, а там и сям - огни, будто светлячки. Где-то светлячки собирались в маленькие стайки, а кое-где их было столько, что их свет ослеплял; и между этими стайками, маленькими, в три-четыре светлячка, и огромными, над которыми поднималось целое зарево, протянулись тоненькие цепочки огоньков.
Это было очень красиво, любопытно и совершенно непонятно, однако он уже так разогнался, что пролетел все это огромное пространство так быстро, что формы, краски и огни слились в один разноцветный поток. А когда он чуточку притормозил и снизился, то оказался над чем-то черно-белым, изрисованным тонкими - одна к другой - бороздками от одного края где-то далеко-далеко позади и до другого края, который был совсем рядом. Это черно-белое упиралось в целую груду коробочек; их было несметное множество! - самых разных, и квадратных, и прямоугольных, и белых, и серых, и черных, и красных, и больших, и поменьше. Они тесно прижимались одна к другой и даже громоздились друг другу на головы. В узких щелях между коробочками торчали какие-то черные растопыренные штуки, ползали крохотные жуки и копошились едва заметные муравьи.
Ха! - никто здесь не умеет летать, как он, а еще он самый сильный! Мысль об этом наполнила его таким задором, что он немедленно решил показать всем этим коробочкам, жукам и муравьям, на что он способен, как той белой громадине в Атлантике. И он отлетел чуточку вверх и в стороны, вдохнул поглубже и припустил во всю прыть.
Ох, как же он разогнался! - от такой головокружительной скорости его шаловливый задор превратился в совсем уж хулиганский азарт. Он захотел произвести на всех сразу самое сильное впечатление - и не произвел никакого. Он налетел на коробочки - на все сразу, принялся расшатывать черные растопыренные штуки - все сразу, дергать жуков за рога и муравьев за руки и ноги - и тоже всех сразу. И - потерялся, ослаб, сдал, распался на какие-то струйки, потоки и маленькие вихри, в которых кружились почерневшие листья и бумажки от конфет.
Никто не обратил на него внимания! - ни один муравей не спрятался в коробочке, ни один жук не замер от ужаса, все они продолжали свой путь, как ни в чем ни бывало, как будто не было никакого ветра с Атлантики!
И когда он уже совсем отчаялся, сник и принялся тереться о ноги муравьев, словно пес, кто-то произнес, придерживая над головой какую-то круглую упругую штуку:
- Это атлантический... Молодой еще совсем - только играет во взрослого!
И от этих слов ему стало так славно на душе, что он собрал все тепло, какое у него еще оставалось от родной Атлантики, и нежно-нежно задышал на коробочки, черные растопыренные штуки, жуков и муравьев внизу.
И в тот день всякому, кто прислушивался к шуму ветра, слышался голос далекой Атлантики, словно в небе над городом катились ее бесконечные волны.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774201
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 30.01.2018
Дерева сплять, ні поруху, ні звуку,
А втім, дивись: крізь прірву самоти
Береза тягне біло-чорну руку
В розбавлені знебарвлені світи,
А ті світи - небачені, нечуті -
Руки торкаються не з висоти,
А висотою; до небес, по суті,
І не тягнувшись, можна досягти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773296
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2018
Дерганый, руки в карманы заношенного пальто, человек скачками спустился в подземный переход, внезапно остановился и огляделся. При этом на лице его стремительно отразились дерзость, робость, фальшивое равнодушие и деланное недоумение; состроив из всего этого крайне неопределенное выражение, он втянул голову в плечи, отчего она почти вся скрылась за поднятым воротником пальто. С тем он направился куда-то, прыгая между встречными и попутными из стороны в сторону, словно заяц.
Допрыгал он недалеко; достигнув торговки сигаретами вразнос, он снова покрутил головой по сторонам, без остановки меняя выражения лица, после чего произнес что-то и сунул торговке мятую купюру. Та выудила из лотка красную пачку, встряхнула, и прямо в белые пальцы покупателя выскочила длинная коричневая палочка. Он молниеносно скрыл пальцы и сигарету в рукаве и убежал.
Выбравшись из подземного перехода, человек укрылся под обширным козырьком вычурного офисного здания, оглянулся по сторонам и поднес рукава пальто к лицу. При этом из одного рукава прямо в белые губы выпрыгнула сигарета, а из другого - черная зажигалка из недорогих. Вспыхнул огонек, и человек скрылся в сизом облаке табачного дыма.
Когда дым рассеялся, человека было не узнать. Под козырьком стоял вальяжный, барственно ленивый господин; он выглядывал из поднятого воротника пальто так, как если бы смотрел из окошка "Роллс-Ройса" - весьма снисходительно. В его красивых пальцах покоилась изящная сигара; он смотрел на ее тлеющий кончик с видом знатока и ценителя, который знает цену всему на свете, а лучше всего - себе.
Тут из-за угла, словно ветром несомая, появилась фигура. Рослый и плечистый гражданин имел выражением помятого лица нечто расплывчатое и как бы размазанное по небритым щекам. Он совершал плечами и головой неуверенные движения, а еще время от времени принимался подчеркнуто тщательно отряхивать свою парку, разорванную в нескольких местах и покрытую ровным слоем грязи. При этом гражданин никак не пытался повлиять на то направление и скорость, которое задавал его движению ветер, вынесший его из-за угла. Заметив господина в пальто, он ухватился рукой за стену и выдернул себя из воздушного потока; впрочем, день был безветренным, поэтому о природе этого потока оставалось только догадываться.
Утвердившись под козырьком на некотором расстоянии от господина с сигарой, гражданин в парке заговорил, как бы обращаясь к сигаре и с осторожным надрывом в голосе:
- Ведь кто я есть? Никто! Вообще никто!
Меж тем сигара в пальцах господина угасла, и он возложил ее в ближайшую урну. При этом на лице его мелькнуло такое удивление, как если бы он обнаружил этот видавший коммунальный сосуд в своем "Роллс-Ройсе" вместо привычной черепаховой пепельницы. Это удивление быстро и ненадолго сменилось разочарованием, а потом еще быстрее и надолго - покорностью, однако гражданин в парке успел его заметить и даже принять на свой счет. Он раскрыл было рот, но тот в пальто успел раньше и поведал глубоким сочным голосом:
- Вы - человек... А выше этого звания в целом мире нет никакого другого! - и тут можно было биться об какой угодно заклад, что он сам верит в то, что говорит, и говорит ни о чем-либо отвлеченном и вообще, а о своем собственном, личном звании, и ни где-нибудь по случаю, а благосклонно принимая восхищение и премию от самого короля.
Гражданин в парке, вероятно, обладал завидной чувствительностью к настроению уличных собеседников; он придвинулся к человеку в пальто и зачастил:
- Вот я пьян, грязен, а вы так... Да кто же теперь это помнит? Ведь что человек? Тьфу и растереть. А кто ты? Никто! Это все тебе скажут, что никто, потому что... А человек - это да! Да! Звание! Это... Это звучит...
А его собеседник уже как-то сник и теперь совсем не напоминал того вальяжного и ленивого господина, который несколько минут назад снисходительно выглядывал из "Роллс-Ройса". Он снова сделался дерганым, утопил руки в карманах и втянул голову в плечи; из воротника теперь глядели трусовато бегающие глаза. Гражданин в парке заметил эту перемену моментально, чуть выпрямился, расправил плечи, навис над пальто и заявил напрямик с такой подкупающей уверенностью, что из "Роллс-Ройса" ему бы непременно кинули соверен за артистизм:
- Я же пил всю ночь. Мне бы гривень пять-шесть...
Карманы заношенного пальто послушно зашевелились; там, вероятно, холодные пальцы нащупывали деньги. Хотя человек стоял совершенно неподвижно и не изменил ни позы, ни выражения лица, он вдруг сделался очень похожим на бегуна на низком старте. Миг, и он сорвется с места, он весь и все в нем - ожидание выстрела стартового пистолета. Сейчас, сейчас, где же это, нащупать, отдать и бежать, бежать, бежать...
Но гражданин в парке, сам теперь почти такой же вальяжный и барственно ленивый, как недавний пассажир пропавшего невесть куда "Роллс-Ройса", вдруг выбросил перед собой грязноватую ладонь:
- А лучше... пятьдесят? - веско и с нажимом произнес он тоном генерала победившей армии, называющего сумму контрибуции генералу армии побежденной. - А? Человеку-то? - и широко, понимающе и властно ухмыльнулся.
Бегун на низком старте исчез, как не был. Дерганый, руки в карманы, голову в плечи человек вдруг извлек голову из воротника, причем самым неожиданным образом. Она появилась не над его плечами, а высунулась из пальто вперед, словно приделанная к длинной и гибкой шее, вроде страусиной.
- Подонок! Дрянь! Сволочь! - тонко и зло зашипела голова, вращая такими белыми глазами, с какими человека никогда не встретишь, а если встретишь, то уж будешь помнить до конца дней и ни за что не поверишь, что белоглазый был человеком. И с тем голова вернулась на свое обычное место глубоко меж плеч, откуда ни возьмись мелькнул бегун на низком старте, и над его круто выгнутой спиной вдруг прозвучало, словно выстрел:
- Пшшшел вон! - приказал бегун как будто бы гражданину в парке, но сам первый и немедленно исполнил свой приказ, тут же затерявшись в толпе.
Гражданин в парке этим нимало не смутился. Он снова отдался тому самому ветру, который в этот безветренный день принес его сюда, и его подхватило и унесло за угол, откуда тут же послышалось:
- Ведь кто я есть? Никто! Вообще никто!
01/2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773133
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.01.2018
200 000 примірників! - саме такий обсяг має книжкова серія "Теплі історії" видавництва "Брайт Букс (серія тут: http://www.brightstar.com.ua/books.html?subjectId=19)
Незабаром, орієнтовно 8-9 лютого 2018 року, на полицях книгарень з'явиться чергова книжка серії - "[b][color="#eb1212"]Теплі історії в конвертах[/color][/b]". Цього разу в збірочці - оповідки "про листування, про дороге для нас спілкування, розуміння, дар душевного тепла нашим близьким, рідним, друзям".
Отже, "Теплі історії" зігріють ще кілька тисяч читачів. Як об оцю пору - доречно!
Знайдете там і одне моє оповідання - рекомендую книжечку поціновувачам "Юркових хронік".
Запрошую, рекомендую, дякую!
Щиро ваш, Максим
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772841
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2018
Прочитал на Радио Свобода статью о покойном Шаинском и возникли у меня некоторые что ли мысли. Вот они.
Наверное, вам, как и мне, в школьные годы частенько доводилось выслушивать от учителей слова не то Эдисона, не то Гёте: "гений - это 1 % вдохновения и 99% пота" (по другому рецепту, "10% таланта и 90% пота"). Я видел и людей, которые поняли это буквально - да и как иначе? Ведь учитель, Эдисон, Гёте... Были и такие, которые брали голым трудолюбием и добывали свою гениальность из чистого неразбавленного пота. Одаренные лентяи, как правило, полностью зависели от воли случая и прихотей судьбы; кого-то она возносила, кого-то нет, кого-то надолго оставляла в подозрении.
Мои школьные годы, как, наверное, и ваши, пришлись на те времена, когда некоторые аспекты гениальности обсуждать было не принято. И не только гениальности - эти аспекты в целом были слишком связаны с миром чистогана, конкуренции, неуверенности в завтрашнем дне и прочих язв капитализма. Помните, в повести и к/ф "Курьер", главный и очень молодой герой ошарашивает неглавного и несколько уже пожилого героя, седовласого профессора притязаниями на баснословные по советским меркам блага и вообще - своей житейской расчетливостью?
Тот профессор, видимо, как мои (и его) учителя, полагал, что главное - неустанный вдохновенный труд, талант и пот, а остальное приложится. "Сами все предложат и сами все дадут" - Булгаков был совершенно прав, и в СССР именно такая создавалась система: от каждого по способностям, каждому - по потребностям. Это не издевательская шутка: система действительно целилась на то, чтобы позаботиться о каждом. Такая неслыханная мера заботливости, конечно, имеет свои издержки: сидит где-нибудь человечек в очочках, такой себе Анатолий Ефремович, и под руководством Людмилы Прокофьевны планирует, кому, что и когда дать по потребностям (и при этом оба бессильно констатируют постоянный дефицит и бесконечное стояние в очередях). Да, это, несомненно, издержки системы: во-первых, у этих людей может совсем не оказаться воображения; во-вторых, ресурсов на всех может не хватить - особенно с учетом неповоротливого, с низким КПД экономического базиса; в-третьих, по способностям нужно дать сразу, а по потребностям получить как получится; в-четвертых...
В конце концов, это выглядит как лютая шизофрения: запланировать, изготовить и распределить на каждого из 300 миллионов все, начиная от носков и завершая жильем (если получится). Разумеется, в такой системе можно и нужно было говорить только о 10% таланта и 90% пота: ты трудись, а уж мы о тебе позаботимся. И, разумеется, когда все это на хрен рухнуло, а на дворе грянула свобода, десятки миллионов человек продолжали жить по этому принципу, потому что образ мысли так вот просто не меняется, и образ жизни - соответственно.
Но вскоре проливать пот многим из них стало негде - наступила новая разруха; а еще появился "дядя", которому теперь принадлежали уцелевшие средства производства. "Дяде", по большому счету, плевать на потребности трудящихся, у него есть свои, и немалые, теперь - никому не подконтрольные и не подотчетные. А у трудящихся впервые с 1917 года появился выбор: карловать на "дядю", открыть свое дело, рвануть на все четыре стороны из страны и так далее. И это, при всех издержках переходного периода, не так уж плохо, по сравнению с отсутствием всякого выбора. Разумеется, у людей, которые не привыкли выбирать и нести за это ответственность, это вызвало некоторые сложности, которыми теперь никто уже не заботился, как прежде.
Но пора вспомнить, наконец, о Шаинском, мир его праху. С талантом и трудолюбием у покойного все было в порядке; судя по воспоминаниям современников, он вкладывал в музыку 100% таланта и 100% пота - вот такой образовался математический парадокс. Но когда он оказался в США (на родине медицина была бессильна ему помочь), оказалось, что помимо формулы гениальности есть еще одна формула, о которой дома говорить было не принято. Это формула успеха.
США недаром называют страной возможностей. Помимо ковки собственного гения (не будем сейчас спорить о масштабе), здесь можно добиться успеха. Формулу успеха Шаинскому раскрыл какой-то агент, пробегая мимо талантливого, но совершенно потерявшегося в Америке композитора: успех - это 10% таланта и 90% менеджмента. Шаинский этого не знал и успеха не добился - смертельно больной, он, по большому счету, едва сводил концы с концами.
Я, признаться, поначалу не хотел выносить на публику эти свои размышления об успехе. Скорее всего, в силу пионэрского прошлого, которое до сих пор и еще как дает о себе знать, а может быть, потому, что формула гениальности - не будем о масштабе! - мною пока уже не будет освоена. Но после я сообразил, что успех не имеет никакого отношения к алчности и моему пионерскому детству не противоречит.
Успех - это вообще не про деньги; успех - это одобрительная реакция общества на твои личные достижения. Деньги - это уже следствие, числовое выражение успеха, но не успех как таковой. Творчество делает творца счастливым в процессе; успех оставляет его счастливым потом. Успех не дает таланту стать злобным карликом, который, в кои-то веки прорвавшись на заштатную сцену, поливает свою судьбу, шоу-биз, счастливых конкурентов, а заодно и публику потоками накопленной за годы неуспеха желчи. А еще успех порождает и притягивает успех - и потому в США немало инвесторов, готовых вложиться в чужой успех, чтобы добиться успеха своего. В общем, как ни крути, американцы как люди прагматичные поняли, что массовая успешность во всех сферах намного лучше для страны, чем миллионы чрезвычайно одаренных и трудолюбивых, но прозябающих и несчастных граждан.
Повторюсь - все это не имеет никакого отношения к алчности, жадности и прочим порокам. Просто "это так делается"; делать это не так - это "греть чайник на молнии". Кстати, о том, что успех не имеет никакого отношения к алчности, прекрасно свидетельствует пример Чуковского - о его теории непрагматизма дам почитать, кто попросит (вкратце - наилучшие практические результаты достижимы при постановке наименее прагматичных целей).
Насколько в СССР всё было вниз головой и до сих пор еще не может встать на ноги, можно судить вот по чему: пока Шаинский боролся со смертельной болезнью, дела до него никому не было, да он и не просил помощи. Теперь же, когда он умер, родина требует прах национального состояния домой. Нет, я не киваю на Россию - вспомним недавнюю историю с украинским поэтом Олександром Олесем, похороненным в Праге. Мы и они родом из одного прошлого.
Разумеется, я притянул кое-что за уши, а кое о чем умолчал, чтобы добиться цельности и убедительности. В СССР тоже знали формулу успеха; вокруг того же Шаинского действовали союз композиторов, фирма "Мелодия", радио "Маяк", госконцерт, дома за-творчества, спец-всякое, кино-концертные площадки, распространители билетов и т.д. Но всей этой амуницией, самой формулой успеха распоряжались все те же Анатолий Ефремович и Людмила Прокофьевна - только вместо американского менеджмента в нашей формуле был административно-командный принцип. Эти ребята могли дать или не дать из соображений, никоим образом не связанными ни с мерой таланта, ни с литражом пота. Итог - сгоревшие таланты, загубленные жизни, и - почему нет? - крах системы как таковой.
…Надо бы на странички тетрадок, где школьникам напоминают всякие там 2ПиЭр, ПиЭрКвадрат и ЭмЦэКвадрат, написать еще вот это:
"Гений - 10% таланта и 90% пота ИЛИ 1% вдохновения и 99% пота"
"Лучшие практические результаты приносят наименее прагматичные цели"
"Успех - это 10% таланта и 90% менеджмента".
Пусть знают. Это и многое другое лучше знать, чем не знать; знание - таки сила, потому что дает возможность выбирать. А право такое у них уже есть.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772178
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.01.2018
Димка осторожно, почти не дыша, ослабил и разжал пальцы. Наконец-то! – после стольких попыток пальцы не приклеились к бумаге, картонный кубик не развернулся в свою выкройку, а сохранил форму. Правда, из-за ошибок чертежа и неряшливости склейки грани кубика выпячивались и выпирали, и он напоминал помятый шар. И все-таки Димка был доволен – первая же попытка построить объемную фигуру оказалась успешной. Теперь ему хотелось продолжения.
Недолго думая, Димка щедро смазал новый лист картона клеем и прилепил туда кубик. Теперь на белом прямоугольном поле сидело белое, несколько одутловатое строение. «Дом!» - мысленно воскликнул Димка, схватил ножницы и вырезал из картона нечто, что после нескольких неудач все- таки превратилось в криво сидящую крышу. Потом у дома появились подслеповатые оконца из цветной бумаги, на крыше – косо срезанная труба, а рядом с домом – синее акварельное пятно (пруд) и нечто вроде возвышенности из мятой бумаги, раскрашенной фломастерами. По Димкиному замыслу, это были цветник и огород; а все сооружение именовалось словом «усадьба», которое недавно встретилось Димке в какой-то книге и сразу ему запомнилось.
Последним штрихом стали деревья, изготовленные из спичек и ваты; их «кроны» Димка окрасил «зеленкой», и потому они были ненатурального «брильянтового зеленого» цвета. Но деревья никак не хотели держаться на клее ПВА и все время падали, оставляя зеленые продолговатые отпечатки на белом картоне; тогда по периметру «усадьбы» появилась шаткая ограда, к которой и были приклеены «деревья». Усадьба было готова, а Димка доволен собой и очень голоден.
Он побежал на кухню и распахнул дверцу холодильника, воображая огромный, нет, просто гигантский бутерброд. Но бутерброд он так и не соорудил, потому что увидел в холодильнике торт. 8 марта! Завтра! Как он мог забыть?! Нужен какой-то подарок для мамы, нет, просто обязательно, во что бы то ни стало нужен! И Димка закружил по квартире, лихорадочно соображая, чем бы таким порадовать маму, которую он и в самом деле очень любил, даже если и призабыл о «мамином дне».
«Подарок, подарок, подарок…» - стучало в Димкиной голове, и тут взгляд его упал на «усадьбу». Гениально! – он подбежал к своей поделке, схватил ручку и корявым почерком первоклассника вывел по краю листа, вдоль ограды: «ДЛЯ ГАЛОЧКИ» – именно так, нежно и трогательно, называл маму ее отец, Димкин дедушка.
Мама умела принимать подарки! – и Димкина кривобокая, щелястая, заляпанная клеем и испятнанная зеленкой «усадьба» была принята, как нечто драгоценное. Мама поставила ее на журнальный столик перед телевизором и сказала: «Буду на нее всё время любоваться». Димка был счастлив.
А в школе его поджидал сюрприз. Одну из стен холла на первом этаже, у гардероба, занимала застекленная витрина; в ней за стеклом хранились какие-то глиняные тарелки, кувшины и целые снопы пшеничных колосьев, из которых торчали пластиковые маки и ромашки. К праздникам в экспозицию добавляли предметы, которые красноречиво указывали, что именно отмечает школа. А сегодня в этой витрине почти не осталось обычных экспонатов – все ее полки были заняты рисунками, выжиганием по дереву, фигурками из пластилина, проволоки и глины, разнообразными постройками из фанеры, чеканкой, вышивкой и прочими достижениями детского творчества. Поверх всего этого висел транспарант: «Лучшие работы учеников 1-4 классов СШ № … к Международному женскому дню».
Димкиной «усадьбы» там, разумеется, не было. Стоя у витрины и наполняясь завистью к тем, чьи имена оказались за стеклом, он вдруг припомнил, что несколько недель назад учительница объявляла о конкурсе поделок, приуроченном к 8-ому марта. А он об этом забыл так же, как и о празднике, о котором вспомнил в самый последний день! А ведь его подарок маме был не хуже всех этих изделий на витрине, и теперь наверняка красовался бы у всей школы на виду, если бы Димка по своей обычной рассеянности не забыл о конкурсе! Нет, с этим нужно что-то сделать, обязательно, во что бы то ни стало!
Иногда выход найти важнее, чем ответить на вопрос, а выход ли это. И Димка ухватился за первое же решение, которое пришло ему в голову, показалось единственным и потому – самым лучшим. Маму уговорить ничего не стоило, с учительницей оказалось чуть сложнее, еще труднее – с завучем, но главным препятствием на Димкином пути к славе встал самый грозный человек в школе, завхоз, который один имел право открывать витрину, а лишнего времени не имел совсем. В конце концов, Димкина «усадьба» все-таки очутилась за стеклом, а возле нее появилась полоска бумаги с его именем и классом. Димка был счастлив и преисполнился гордости. Еще бы! – вся школа теперь увидит его мастерство, а еще – его имя! Это – главное, а как «усадьба» оказалась за стеклом – дело десятое.
Но длилось это ликование недолго; через какое-то время Димка попросту забыл о своей славе и больше не останавливался у витрины полюбоваться на «усадьбу» и бумажку со своим именем. Мама тоже не напоминала о своем подарке; наверное, она прекрасно понимала, как важно для сына быть представленным среди победителей такого серьезного конкурса. И всё шло таким порядком, пока однажды, пару месяцев спустя, Димка не заметил, что в витрине соорудили новую экспозицию.
В этом не было ничего странного, однако Димка словно налетел на невидимую стену и застыл у полок, уставленных моделями танков и самолетов. Поделки исчезли, все до последней, вместе с его «усадьбой»! – На Димкиной макушке вдруг зашевелились волосы, а потом какая-то холодная и неприятная волна прокатилась по всему телу, отчего в животе стало пусто, а коленки ослабели и подогнулись. Мамин подарок!
А потом он припомнил, что некоторое время назад учительница и говорила, и напоминала, что конкурсные работы из витрины нужно забрать. А Димка, по своей обычной рассеянности, совсем об этом позабыл, как прежде о мамином празднике и о конкурсе. И потому теперь перемену за переменой, а потом еще долго после уроков он обходил учителей, завучей и даже рискнул обратиться к грозному и непреклонному завхозу. Но всякий новый человек, к которому он обращался, был слишком занят, нетерпеливо отмахивался и только отсылал его к следующему, пока Димка не вернулся к тому, с чего начал. Он стоял у витрины, ощущая пустоту в животе и слабость в коленках.
Но не оставаться же теперь ему в школе навсегда! И Димка направился домой, стараясь следовать самым долгим кружным путем. Он походил по стадиону, повисел немного на турнике на спортивной площадке и посидел на краю металлического стола для пинг-понга. Вокруг носились мальчишки из параллельных классов, они звали Димку играть в «лова», но ему совсем не хотелось ни бегать, ни кричать. Он слез со стола и пошел домой. Может, мама не спросит? Ведь её подарок простоял в школе уже два месяца, и она так ни разу и не спросила, когда Димка собирался его вернуть. Может, она уже забыла? Но на всякий случай нужно что-то придумать, обязательно нужно, во что бы то ни стало!
У выхода с территории школы Димка остановился у небольшого строеньица, в котором хранилась собранная учениками макулатура. Строеньице запиралось на замок, но в широкую щель между стеной и рамой двери можно было увидеть и даже иной раз вытащить что-нибудь любопытное. Однако на этот раз ничего примечательного там не оказалось, и Димка, повздыхав, продолжил свой путь; ему оставалось пройти мимо трех зеленых контейнеров для мусора – и всё: дальше калитка и прямой путь домой.
Один из трех контейнеров был полон доверху и даже с горой. Из этой неопрятной горы торчали какие-то планки, трубки, проволочки, свертки бумаги; к небу тянулись пластилиновые ручки и глиняные ножки. Димка скользнул по ним взглядом и даже прошел мимо, но потом резко остановился и кинулся обратно. Нет, не показалось: это были конкурсные поделки! Он потянул за какую-то планку, гора зашевелилась, посыпалась, и среди обломков и обрывков показался белый, в пятнах клея и «зеленки» лист картона с надписью по краю:
«ДЛЯ ГАЛОЧКИ»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771316
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.01.2018
...Ну вот опять!
Опять все эти прибабахи обманули и развели. Елочки, игрушечки, гирлянды, подарочки, затяжной праздник, новое сочетание цифири на календаре, весь город в конфетти и мишуре - и готово. И начинается: ну вот теперь-то уж точно, теперь-то - наверняка. Завтра - обязательно. Нутром чую, чем угодно, всем телом ощущаю: завтра, в крайнем случае послезавтра - наступит новая жизнь. И уж какая хорошая, просто замечательная - одним словом, новая!
Но, как всегда, наступило как всегда. Дети побежали в школу, взрослые пошли на работу, елки поехали на свалку. Праздничные суета и заботы сменились будничными. Где-то я их уже видел? Мы, кажется, встречались? Ах, да, припоминаю, как же, как же, в 2017... 16... 15... и так далее.
Вот так всегда с новой жизнью. Не наступает она сама собой никакого января. Десятидневное застолье навытяжку - НУ ВОТ СЕЙЧАС!!! - оставляет ее равнодушной. А казалось бы - все условия соблюдены. Все тосты подняты. Но нет! - и проваливаешься обратно, в старую жизнь. Может, именно потому и проваливаешься, что опять по-старому ждал. Что опять - ждал.
Не знаю, сколько еще понадобится НГ, чтобы перестать ждать новой жизни от календаря. Ну нету в календаре новой жизни! - зато есть 365/366 суток, чтобы начать ее самому, вне всякого графика. Выбирай любую дату - и вперед, начинай. Сам. Без застолий и тостов. Без зароков и обетов. Сегодня. Сейчас. Немедленно!
Серьезное решение. Очень серьезное. Крайне! И ответственное! Надо все обдумать. Взвесить. Оценить риски. Подготовить план Б. А семья, дети, мальчик и... девочка? В конце концов, нужно выбрать, черт побери, подходящую дату! - ведь не шутка, новая жизнь, каждая мелочь имеет значение! А что, если... а что, если с нового года, а?
Вот так вот, когда буквально всё о новой жизни говорит, все эти елочки, игрушечки, гирлянды, подарочки, затяжной праздник, новое сочетание цифири на календаре, весь город в конфетти и мишуре...
...Ну вот опять!!!
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771237
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.01.2018
Колись у прадавні часи над швидкою та бурхливою річкою Норра-Ульвен стояв Старий міст, а ним проходила Стара дорога, що вела подорожніх від Гротборгу до Ейнесунду й далі, аж у самісінький Мюнд. Зазвичай у таких місцях, де мости перетинають річки, виникають селища, адже це зручно для торгівлі, судноплавства та оборони. Однак поблизу Старого мосту ніякого селища або хоча б хутору не було, тільки нижче за течією стояло рибальське містечко Нікельброк, а вище, аж при самому витоку річки – сільце Еггелунд. Щоправда, про Еггелунд давно вже ніхто не чув, невідомо, чи зберігся він дотепер.
А ще треба знати ось що: ані гротборзці до Ейнесунду, ані ейнесундці до Гротборгу Старою дорогою ніколи не ходили, не їздили. І ті, й інші чомусь рухалися Новою дорогою, хоча була вона набагато довшою за Стару, а через Норра-Ульвен доводилося переправлятися човнами, в Нікельброці, адже нового мосту через річку не збудували, коли Старим ходити припинили. Стара дорога була зручна та безпечна, не траплялися на ній розбійники або інші негаразди. І міст через Норра-Ульвен також був добрий, міцний та надійний, хоча й збудував його невідомо хто за часів найдавніших, вже нікому не пам’ятних. Проте всі в цих краях знали, що Старою дорогою та Старим мостом ліпше не ходити, – й не ходили.
Та якби хтось таки вирішив дістатися з Ейнесунду до Гротборгу саме Старою дорогою, то відразу за Старим мостом через Норра-Ульвен побачив би гору, вкриту густим чорним лісом. А над тією горою височів замок – і хоча деякі його вежі були зруйновані, вигляд він мав надзвичайно поважний та навіть грізний. В замку давно вже ніхто не жив, тільки круки гніздували, та летючі миші юрмилися. Хто збудував той замок, коли, - про те жодна душа в цілому краї не відала. Однак старі люди розповідали, нібито їхні прапрадіди до того замку ходили, аби похизуватися перед їхніми майбутніми прапрабабками. І вже тоді замок стояв пусткою; єдине, що можна було стверджувати напевно, це те, що збудували його не люди та вже напевно не гноми або тролі (ті майже нічого не будують, а мешкають у печерах). Навіть від Старого мосту вежі замку здавалися величезними – а якби хто наважився наблизитися до них, він онімів би від подиву: такі вже велетенські були ті вежі! Кожна чорна брила в їхніх стінах була завбільшки з пагорб – ні, аж ніяк люди не змогли би скласти мури та башти з тих брил. Та якщо люди склали їх, то вже напевно, що володіли вони якимись могутніми чарами, а інакше пояснити те неможливо. Отже, всі намагалися триматися якнайдалі від замку та навіть подумки його не згадувати.
Та сталося так, що замок, який всі оминали, сам нагадав про себе. Спочатку пішли розмови в Нікельброці: мовляв, бачили у вікнах замку вогонь. Хто бачив, нащо туди ходив – невідомо, проте чутки про це поширювалися, і вже незабаром і в Гротборзі, і в Ейнесунді, і навіть в делеких Мюнді та Грумарі тільки й розмов було, що про вогонь у вікнах замку при Старому мості. Люди тоді трималися старовини, а перемін не схвалювали: ніколи не траплялося так, аби переміни ставалися на краще! І тому ті чутки добряче всіх збентежили та стривожили.
«Йой, не перед добром це, авжеж, не перед добром!» - хитали головами по всіх селах і містечках нашого краю. А мешканці Мюнду – ті одразу виголосили: повернулися до замку ті, хто його в прадавні часи збудував, хто ним колись володів! Щоправда, мало хто їм віру йняв: всім відомо, що ті південці мають неабияку фантазію, та що там не кажи, а страшнувато було всім. Хто оселився в замку? – Невідомо! Навіщо? – Теж невідомо!
Між тим ані в Нікельброці, ані в Гротборзі, ані в Ейнесунді – аніде не можна було знайти людину, яка спостерігала той вогонь у віконцях замку на власні очі. Всі знали про це з чужих слів, чули від когось, а тому хтось переказав іще чиюсь розповідь. І попри те, що чутки дедалі ширше розповзалися цілим краєм, ніхто насправді тими новинами не переймався та не намагався з’ясувати, що ж справді відбувається та звідки ті чутки походять. Люди сподівалися, що все якось саме припиниться, як і почалося. Адже біди ніякої від вогників у вікнах? – то й нехай їм! І люди опікувалися своїми звичайними справами, ніби так і годиться, хоча про замок тепер розмов було щодня – не те, що раніше, коли про нього й не згадували.
А незабаром поширилися нові, ще бентежніші чутки: нібито над вежами та баштами замку час від часу здіймається дим: коли чорний, коли жовтий, а інколи – червоний. Люди сполошилися, захвилювалися, але знову нічого не вдіяли: от, дим, ну й що? Адже від вогників у вікнах нічого лихого не сталося, може, воно якось так із димом також минеться?
Однак бургомістри Гротборгу, Ейнесунду та Мюнду таки з’їхалися на раду. Сиділи вони довго, розмовляли-радилися, та нічого не вирішили, та й що вирішувати, коли невідомо нічого? Як заборонити чутки, вони лише посиляться, а люди одразу зметикують, що з тим замком нечиста справа. Диви, ще бургомістрів звинуватять у зраді та змові з тими, хто в замку облаштувався! І панове бургомістри, згаявши чимало часу в марних розмовах і міркуваннях, роз’їхалися по домівках ні з чим, однак вістка, що вони збиралися та радилися, поширилася миттю. Геть нічого не можна втаїти від людей! І бентега поступово охопила весь край: тільки про те всі й торочили, що насуваються якісь круті переміни та страшні події. Тому бургомістрам довелося негайно зібратися знову, аби цього разу справу із замком з’ясувати й залагодити, а людей заспокоїти.
І бургомістри порадилися та ухвалили: той, хто наважиться піти до замку поблизу Старого мосту та розвідає, що там відбувається, отримає від міст Гротборг, Ейнесунд і Мюнд, а також від сіл Грумар і Нікельброк аж сто монет щирим золотом. Негайно всіма дорогами краю рушили вісники-глашатаї – шукати добровольців.
Незабаром знайшовся такий доброволець. Жив тоді в Мюнді парубок на ім’я Лар, жив не один, а з сестрою малою, Ульрікою; батьки їхні померли, а інших родичів на цілому світі вони не мали. Лар гарував у наймах, а все ніяк не міг вибитися зі злиднів і день-у-день ласував із сестрою нізчимною юшкою. Тому він одразу визвався піти розвідником до Старого мосту; справа ця видалася йому простою, а сто монет золотом – неабиякі гроші, та ще й славу можна здобути на все життя!
Не барився Лар, попрощався з Ульрікою та вчвал вирушив у дорогу. Весь шлях з Мюнду до Ейнесунду він хизувався своєю відвагою та без упину вихвалявся перед подорожніми: мовляв, рятувати вас усіх іду! Люди дивилися на парубка з недовірою: молодий, недосвідчений, а такий хвалько! А Лар і далі собі вихвалявся та хизувався, тому коли врешті-решт дістався Ейнесунду, здавалося йому, що здатен він найбільшу гору зрушити, а розвідати про вогники у віконцях та дим над вежами замку – то взагалі дрібничка.
На ринковій площі Ейнесунду отримав Лар від містян міцний щит і гострий меч, пообіцяв їм усе розвідати та швидко повернутися, та й попрямував до замку. Без пригод і перешкод дійшов він до Старого мосту, зате вся його відвага станула, наче крига під сонцем. Дорогою до мосту не зустрів він жодної живої істоти, і від того на серці в Лара було ніяково, навіть тривожно. Ой, не просто так Старою дорогою ані люди, ані звірі не ходять! Отже, коли Лар ступив на Старий міст, жижки йому добряче трусилися. А від мосту вже й замок видно: чорний, мовчазний, він височів над горою і сам був завбільшки з гору. Проте ані світла у вікнах, ані диму над вежами Лар не бачив.
Замислився парубок: привели його сюди самі лише чутки про вогні та дим, ніхто напевно нічого не знав. А що, як не ходити до замку? Отаборитися тут, поблизу мосту, подивитися, початувати, а тоді й вернутися: мовляв, хвилюватися нема чого, в замку нічого не відбувається, а всі розмови – пусте. І грошики в кишені, і сам живий-здоровий, а слава, шана та повага – також йому!
Щоправда, сумління Ларове пручалося: що як у замку все ж таки щось лихе коїться? А як оте лихе вразить увесь край, а заразом і Лара з Ульрікою? Не подарують, ой, напевно не подарують йому зради ані нікельброкці, ані ейнесундці, ані гротборзці, ані земляки-мюндці! Спробуй потім, доведи, що ти не зрадник, а всього лише боягуз.
І от із такими думками вийшов Лар на Старий міст, що горбом випинався високо над річкою. Швидка Норра-Ульвен ревла навколо опор мосту, наче дикий звір, а тут, наверху, здавалося, що унизу гомонить струмок. Коли ж Лар дійшов до середини мосту, йому аж дух забило, так високо він опинився. Звідси видно було й замок, і всі околиці, Ларові навіть здалося, що він і Нікельброк бачить. Село стояло самісінькому березі стрімкої Норра-Ульвен, і тепер там, мабуть, в кожному віконечку приязно світилося, а понад коминами хат і димарями коптилень здіймалися запашні димки – ет, зовсім інша справа, не те, що цей чорний жахливий замок, ані вогника, ані диму, нічого!
Аж раптом почув Лар тихесенький вкрадливий голосочок:
- Ларе, гей-но, Ларчику! Не ходи до замку! Ти ж бачиш, у вікнах його темрява, а понад вежами ніякого диму! Не ходи! Поспішай додому, розкажи всім, що ти перевірив усе ретельно, і в замку – пустка, ні душі! Сто золотих у кишені, і слава тобі нетлінна!
Лар перелякався: адже на мосту хтось таки був! І знає той хтось і про сто монет, і про розвідку Ларову, і про сумніви його – також відає!
- Хто ти?! – відчайдушно вигукнув Лар, однак ніхто йому не відповів, і луна прокотилася скелями та урвищами: ти, ти, ти!
Лар трохи заспокоївся та знову глянув на замок: справді, ані вогника, ані диму, лише круки над вежами кружляють. Може, й справді краще повернутися додому та всіх заспокоїти? А там вже чекають на нього гроші, слава та шана, адже він один із усього краю визвався йти до замку, отже, перевірити його слова ніхто не зможе. І Лар подивився в бік Нікельброку: от де зрадіють добрій звістці!
Аж тут знову залунав у парубоцьких вухах тихесенький голосочок:
- Додому, звісно, додому! Замок мертвий, кинутий давно, що ти, Ларе, що ти? Лиха не станеться, а користь буде: гроші, слава, повага! А про те, що ти боягузом виявився, ніхто не довідається, нема тут нікого, та й на весь край ти один сміливець, немає інших. Рушай додому сміливо!
Лар здригнувся та вдруге заволав на все горло:
- Хто ти?! – та знов у відповідь почув лише луну: ти, ти, ти!
Вкрай розгублений Лар зупинився посеред мосту та замислився: ет, він ще навіть до замку не підійшов, а тут вже якась чортівня коїться! Що ж тоді на нього в замку чекає? І Лар пильно вдивлявся у чорні мури, аж сльози йому на очах наверталися: ні, жодного руху, ніякого життя там немає, опріч круків і кажанів, мабуть. Мав той улесливий голосочок рацію: нащо до замку пхатися та час марнувати? Піти додому та всім розповісти: все перевірив, скрізь подивився, все гаразд, не хвилюйтеся, про замок не згадуйте, а мені давайте мою винагороду та шануйте свого героя-рятівника!
Та щойно Лар ухвалив це неабияке рішення та повернув назад, з-під мосту вискочив якийсь чорненький чоловічок, вертлявий, як дзиґа, сам маленький, ледве Ларового коліна сягає. Він застрибав перед парубком, захихотів, заплескав чорними долоньками та закричав пронизливим голосочком із жаб’ячим крекотом:
- Попався, Ларе, ти попався!
Лар не розгубився, вихопив меча з піхов та спробував вдарити ним чоловічка. Та де там! – той був такий прудкий, що ані вдарити, ані вколоти. Чоловічок пострибав, пострибав перед Ларом, а тоді несподівано завмер; Лар негайно рубонув чорну голову, та лезо пройшло крізь чоловічка, немов крізь повітря, та з жалібним дзенькотом вдарилося об каміння мосту – а це не жарт, вгатити щосили мечем по твердому! Від пекучого болю в руці парубок впустив зброю, а чоловічок раптом виріс над ним, випростав чорні крила та пазуристі лапи, схопив Лара, як іграшку, та миттю затягнув під міст.
Довго чекали на Лара в Ейнесунді, Гротборзі, Нікельброці та рідному Мюнді – тільки марно, немає від нього звістки. Мабуть, і справді щось лихе оселилося в замку та згубило хороброго Лара. Знову завирували містами й селами чутки; тільки й було розмов, що про незнану злу силу в замку, що занапастила сміливця Лара, лицаря, окрасу та гордість цілого краю!
Знову всіма путівцями й стежками потяглися вісники-глашатаї, розшукуючи того, хто наважиться вирушити до замку та довідатися, хто й що вчинив із Ларом. Однак ніхто не наважувався, аж доки винагороду за цей відважний і небезпечний вчинок не збільшили до трьохсот монет золотом – сума на той час нечувана, справжній казковий скарб! Отоді лише в Ейнесунді знайшовся новий доброволець.
Борк вважався першим забіякою та бешкетником Ейнесунду. Кремезний, наче дуб, дужий, як ведмідь, він завжди брав на кпини кожного, кого зустрічав, аби роздратувати того як слід та зчинити бійку. Мало кому щастило подолати Борка – зазвичай той з усіх бійок виходив переможцем. Власне, за це його й не любили – адже бойовища ті він влаштовував власноруч, навмисно, заради розваги; а щоб він коли оборонив або захистив когось – ні, такого не траплялося ніколи!
Борк вірив чуткам про замок, а ще та понад усе – у свою щасливу долю та свої важезні кулачиська: немає такої сили, яку не можна здолати іншою силою! Він не пішов добровольцем, коли бургомістри проголосили винагороду в сто монет, тому що вважав, що перший доброволець пропаде. А ось тоді нагорода напевно подвоїться або потроїться, Борк оголосить себе новим добровольцем, а вже його кулаки та щаслива доля не підведуть, як вони ніколи його не підводили в інших справах. Коли ж не пропаде перший розвідник… - про таке Борк також заздалегідь поміркував і вирішив, що в такому разі він силою забере в сміливця винагороду. Аж ось тепер, коли ті розрахунки щасливо справдилися, Лар не повернувся, а нагороду потроїли, Борк прийняв щит і меч з рук переляканих ейнесундців і рушив Старою дорогою до замку. Він крокував, насвистуючи, та тішився думкою про триста монет щирим золотом, про славу, про шану та про інші вкрай приємні речі, які напевно очікували його невдовзі.
За кілька днів Борк дістався Старого мосту. Його зовсім не налякала безлюдна й тиха Стара дорога: ет, пусте, нема чого боятися! Одне недобре: нікого дражнити, нікому пику набити! Борк сміливо вийшов на міст, дійшов до його середини та зупинився, аби роздивитися. Справді, замок звідси, мов на долоні; не було в його віконцях світла, а понад вежами не здіймався дим – взагалі там нічого не відбувалося, мертві чорні мури, от і все. Он-де дорога на Гротборг і Ульріксбад, а отам – на Ейнесунд, Мюнд і Зеелінд, десь нижче за течією – Нікельброк, а вище, при початку Норра-Ульвен, - сільце Еггелунд. І заворушилися в Борковій голові різні думки, і кожна наступна – цікавіша за попередню.
Адже плітки та чутки про замок по всіх околицях вирували, але ж ось він, замок, - і жодних вогнів у вікнах, ніякого диму, взагалі нічого! Мабуть, люди повірять будь-чому про замок, особливо ж тепер, коли зник Лар, - ось про що замислився Борк, роздивляючись замок. А що як з цієї справи можна зиск для себе отримати, і зиск чималий? Такий, проти якого й триста золотих – дрібничка!
І негайно Борк почув тихесенький вкрадливий голосочок, який, здавалося, лунав йому просто в голові:
- Молодчина, Борку, молодчина, чудово зметикував! Нині про замок розповісти та навигадувати можна що завгодно, ті полохливі дурники вдома йнятимуть віри будь-якій небувальщині, а ти, головне, свого не впусти, тримай ніс за вітром!
Борк був не з боязких, але все ж таки його збентежив той голосочок, і він вигукнув сердито:
- Хто ти?! – однак відповіді ніякої він не отримав, тільки луна прокотилася скелями над рікою: ти, ти, ти!
Борк опанував себе: що за нісенітниця, чи йому якихось голосів лякатися, з отакенними кулачиськами, з мечем гострим і щитом міцним! І він глянув на замок, а той стояв за річкою – чорний, мовчазний, мертвий… «А справу ти затіяв вигідну, - знову завирували в Борковій голові втішні думки. – Можна все, що заманеться вигадати про замок, всі віритимуть, адже невдаха Лар пропав насправді! Отже, в Гротборзі, Ейнесунді, в Нікельброці – скрізь повірять, якщо сказати, що в замку панує сила, що загрожує тепер страшним лихом і чорним горем усьому краю. А що коли Боркові зробитися правителем краю, нібито від імені тих велетів або чудовиськ, які в замку оселилися та данину вимагають?»
І знову Борк почув вкрадливий голосочок, який улесливо шепотів йому просто у вуха:
- Молодчага, Борку, зроби, як замислив, поший цих простаків у дурні, здери з них грошики та гайда в краї далекі, веселі, та ще й з повними кишенями золота! Ай, хват, ай, молодець, друже Борку!
Тепер Борк не мав жодих сумнівів: цей тихесенький вкрадливий голосочок належав йому самому: це ж його власні думки, ось що воно таке, адже нікого іншого на мосту або деінде навколо немає! І Борк гукнув у порожнечу під мостом:
- Нікого! – а луна застрибала скелями: о-го, о-го, о-го!
І Борк вже повернувся на підборах, аби йти назад, до Ейнесунду, та добряче, до мурашок там усіх налякати розповідями про людожера. Жахливого, величезного, постійно голодного та дуже ласого до золота та інших коштовних речей людожера! Втім, недалеко він дійшов: щойно Борк вирішив повертатися до Ейнесунду, з-під мосту з’явився чорненький чоловічок, вертлявий, наче дзиґа, а сам маленький, ледве Боркового коліна сягає. Він застрибав, захихотів, заплескав чорними долоньками та закричав пронизливим голосочком з жаб’ячим крекотом:
- Попався, Борку, ти попався!
Ані кулаки, ані меч, ані щаслива доля не допомогли Боркові – чоловічок подражнив його, познущався, а тоді раптом виріс над ним вище за найбільшу ялину, випростав велетенські чорні крила та пазуристі лапи, схопив Борка, мов ляльку, та миттю затягнув під міст.
Коли Борк зник, почалася в усіх містечках і селах справжня паніка – дехто навіть кинув рідну домівку та подався в інших краях шукати кращої долі та спокійнішого життя. Вже нікого не бентежило ані поширення чуток про замок і пануючу в ньому жахливу нездоланну силу, ані вигадування нових чуток, дедалі неймовірніших і страшніших. Страх відібрав людям здоровий глузд, і вони вже навіть не усвідомлювали, що передавали одне одному те, що самі щойно вигадали!
Коли ж бургомістри у розпачі оголосили про нову нагороду для сміливця-розвідника – тисяча золотих монет! – добровольців у цілому краю не знайшлося жодного. Всі очікували на якесь невідоме, а від того неймовірно страшне лихо, дедалі більше пліткували про замок, де, вочевидь, насправді готувалися чорні справи!
2015-2018
[i]ДАЛІ БУДЕ[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770879
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2018
Когда мне было лет шесть-семь, я очень плохо ориентировался во времени. Это было трудно даже с короткими его промежутками, а уж связать события моей жизни с каким-нибудь годом казалось и вовсе невозможным.
Однажды летом я побывал на Кавказе и видел там озеро, голубое до полной непрозрачности, неправдоподобно высокие горы и еще менее правдоподобные пропасти под мостами. Тем же летом (или каким-то другим?) я здорово разбил голову и перепугал всех дворовых бабуль, явившись перед ними эдаким «кровавым мальчиком». Осенью нашел в лесу белый гриб размером с футбольный мяч или даже больше; правда, половину гриба отъели белки. Зимой провалился под лед на искусственном пруду в центре родного Херсона, пробираясь к домику для лебедей, чтобы поиграть в ледокол и зимовку в Антарктиде (или Арктике? – не помню, но вот их-то я не путал никогда и очень этим гордился; как видите, теоретические знания практике не помогли). Но в каком году всё это было? – нет, неизвестно!
Между тем взрослые совершенно свободно называли не только год, но и дату, когда они окончили институт, переехали в другой город, сменили работу, женились или развелись. Только спустя много лет я понял, что тогда моя жизнь была слишком короткой, не длиннее моих шортов; делить её на такие огромные части как года было так же бессмысленно, как пытаться натянуть те шортики на чугунного адмирала Ушакова на одноименной улице Херсона. Ведь если из моих полных семи лет вычесть годы, о которых я знал только по рассказам мамы и фотографиям, то оставалось года три, не больше. На каждый из них приходилась целая треть моей «сознательной» жизни!
Треть жизни! – каждый такой год был для меня бесконечен, словно геологическая эра. Немногие события отделяли бездны поглубже тех, которые я видел на Кавказе, и от одного события до другого успевала стереться всякая память о прошлом. Будто окаменелости, на моих пальцах и коленках копились шрамы; глядя на эти свидетельства минувших эпох, я совершенно не помнил, о чем они свидетельствовали. А самые первые годы и вовсе тонули в беспросветном мраке; это был мой палеозой, и формы жизни – хвощи да плауны, рыбы да трилобиты – не имели ни разума, ни памяти. А фотографии, возможно, были подброшены или сфабрикованы: ведь ничего общего со мной современным, прямоходящим и уже довольно разумным сапиенсом, они не имели. Впрочем, на тех снимках были несомненно мои папа и мама, бабушки и дедушки; явно сговорившись, они рассказывали об изображениях схожие истории без единого противоречия. Так что расследование моего доисторического прошлого ничего не опровергло, но и не доказало тоже ничего – согласованные воспоминания родных так и не стали моей памятью.
А потом началось то, о чем говорили многие, но никто не предупредил: жизнь принялась ускоряться. Поначалу это происходило незаметно, потом – едва заметно, а после время рвануло с места галопом, покатилось, будто колесо под гору. Год пролетал за годом, становясь все короче, как-то уплотняясь и не оставляя разрывов между событиями. Правда, событий вряд ли стало больше – просто паузы между ними сделались моментальными. Чем больше лет отделяло меня от моего доисторического прошлого, тем короче были эти года, тем проще стало в них ориентироваться; уже не треть жизни, а два с половиной её процента – вот сколько теперь стоит мой год. И, судя по всему, инфляция времени на этом не остановится, годы продолжат «дешеветь», а мне станет все легче оглядывать все более долгий ряд все менее долгих лет и припоминать: в 1980 я был на Кавказе… в 1992 поступил в университет… в 1998 поселился в Киеве…
…А потом я замечу парадокс, который упоминали многие, но никто не объяснил: все более короткие и «дешевые» года составляют во все более долгую и «дорогую» жизнь. Впрочем, дорогую – уже без кавычек.
09/01/2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770390
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.01.2018
Є книжки, які хочеться перечитувати знов і знов, і аби щоразу - як уперше. На моїй поличці таких книжок чільне місце посідають Льюїсові "Хроніки Нарнії". Я, ледащо, не тільки двічі (ну, добре, тричі) поглинув "Хроніки" в перекладі російською, але й подужав кілька з них в оригіналі (наполегливо раджу - читається, як дихається). Мало, що там йдеться про речі магічні, це й зроблено магічним чином: дуже лаконічний оповідач змальовує перед очима читача цілий світ, живий, справжній, який сприймається всіма органами чуття та ще чимось - напевно, тим, чим людина відчуває дива.
Магія, дійсна магія! - ось що таке Льюїс; він такий справжній і некомерційний, що і комерційний успіх, і любов читачів (і навіть критиків) йому гарантовані. Це - література, а не creative writing, яке, нмсд, є її надзвичайно точною копією, клоном; але перша є мистецтвом, а друга - галуззю промисловості.
Та в одну книжку, як в одну річку, не можна увійти двічі. Перечитування "Нарнії" не приносило бажаного відчуття. Певні надії я покладав на переклад українською - але саме його бракувало. Загалом відсутність у книгарнях "Хронік" українською здавалася мені прикрим і навіть ганебним непорозумінням (як і неперевидання з 70-х "Чарівного кожушка" Ф. Мори або з 80-х - "Пригод Альфонса Цитербакке" Г. Гольц-Баумерта).
Та, нарешті, здійснилося! Видавнича група КМ-Букс томик за томиком заходилася друкувати "Хроніки" (переклад Вікторії Наріжної). Ммммм... Ідеального формату, приємні на дотик, із чарівними ілюстраціями славетної Пауліни Бейнс - а тут ще й свята зимові, й передріздвяний розпродаж в "Книгарні Є" (щирі -50% і ніяких там підступних "до"), і малий не читав - все одне до одного, тож я придбав перші дві книжки. Заздрив, шалено заздрив я синові, який щодня повідомляв про подолання чергового розділу: адже він подорожував Нарнією вперше! Та на щастя, застуда врешті-решт вклала мене в ліжко, і я з неабияким полегшенням взявся за "Лев, Біла Відьма і Шафа", доки малий зачитувався "Небожем Чаклуна" (як відомо, хронологічно "Небіж" передує, але написаний був тільки за 5 років після "Шафи").
Мммм... Маленьке диво таки сталося. Я поринув у світ Нарнії майже по-справжньому вперше; переклад таки має значення - отак минулого року я несподівано полюбив Хемінгуея у перекладі Мара Пінчевського. А малюнки Пауліни Бейнс, оригінального ілюстратора "Хронік", відтворювали персонажів саме так, як уявляв їх я! І, певно, не я один: малий, коли вперше відкрив "Шафу" та погортав сторінки, зупинився на малюнку, на якому містер Тамнус веде Люсі до своєї печери та зауважив: "Як чудово промальовано Фавна!" - диво, та й годі.
І на цьому дива не спинилися. Я трохи буквоїд і чималий зануда; трапилася мені на сторінці 68 помилка в перекладі "Хронік", і я захлинувся жовчю та заходився писати розлогий лютий пост, бідкатися на зруйнований "пір_духа", скаржитися фахівцям і друзям... Пост я дописав, та публікувати не став; проковтнув жовч і пішов собі дочитувати книжку. Навіщо? Хто помітить помилку - той збагне, що й до чого; хто не помітить - для того помилки не існуватиме. А диво - станеться.
У дитинстві святковий настрій виникав за кілька тижнів до Нового року; його відгомін відчувався аж до кінця зимових канікул. Цілком слушно назвати той настрій "передчуттям дива" - диво таки ставалося щороку: ялинка, омріяний подарунок, різні несподіванки тощо, все, як годиться (а сам той настрій чого вартий! - та всього решти). На жаль, із роками і передчуття, і диво якось затьмарилися, принишкли, змарніли; цього року я відчув оте запаморочливе піднесення лише на одну мить, коли з малим встановили ялинку. Він розрізав мотузку, а дерево, яке щойно видавалося зеленою жердиною, ВШШШШШУУУУХХХХ! - і порозкидало галуззя на півкімнати, а мене охопило саме те - передчуття дива.
Але потім був і другий раз - вчора, коли дочитав "Лев, Біла Відьма і Шафа". Ніщо - ані застуда, ані помилка на сторінці 68 - не завадили. Ну, ви тільки уявіть собі: сповнитися щирим і радісним передчуттям дива на Святвечір!
З Різдвом Христовим! Христос народився! Славімо Його!
7 січня 2018 року
Малюнок Пауліни Бейнс
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770053
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2018
"Робинзон Крузо" был моей первой настоящей книгой. Сначала мне читал ее папа, и я до сих пор помню, как живо перед моими глазами представали образы и события. Даже нынешнее сверхтехнологичное кино и прочие VR пока что не способны на то, что с легкостью производило воображение 5-летнего. Не факт, конечно, что Дефо описывал (или представлял) то, что воображал я; но честно вам скажу: немногое из увиденного собственными глазами был столь ярким зрелищем! Да и запомнилось из увиденного меньше, чем из воображенного; в каком-то смысле жизнь Робинзона - это и есть мои детские воспоминания.
"Робинзон" и очаровал меня, пожалуй, не столько самой историей английского моряка, сколько тем волшебством, которое таилось под синей с золотом обложкой. Комнатка в провинциальном городишке превращалась в Африку - желтый, как на физической карте мира, континент, вокруг которого и следовала наша тахта. Впрочем, на тахте меня убаюкивал чтением папа, - а вдоль африканского берега шел баркас, угнанный мной у пиратов из Сале. Сам я превращался то в Робинзона, то в мальчика Ксури; на "банке" лежала огромная, со страшными когтями львиная лапа - льва застрелил я-Робинзон, а лапу отрубил я-Ксури...
Оно, может, и к лучшему, что отец читал такую книгу совсем еще малолетнему. В моих знаниях было еще слишком много пробелов - но на первой же главе "Робинзона" воображение принялось заполнять их, а после уже не могло остановиться и без конца преображало - и меня, и все вокруг. В общем, детство у меня получилось красочное и захватывающее.
Да, такую книгу хорошо читать человеку неосведомленному, неискушенному в скепсисе и непогрязшему в стереотипах - одним словом, ребенку. Есть, знаете ли, книги, которые можно перечитывать всю жизнь; а есть книги, которые нужно читать вовремя. Вот "Робинзон" - одна из них. По своему счастливо невежественному малолетству историю Робинзона Крузо я принял как факт; разумеется, за ней и стоял факт, пусть и не такой завораживающий, но все-таки - упрямый факт. Как, например, то, что именно 2 февраля (1709 года) того самого шотландца Александра Селькирка увезли с того самого острова.
Все могло бы сложиться со мной и для меня иначе, если бы я знал тогда, что не мог Робинзон пережить землетрясение так, как он его описал в дневнике под 17 апреля 1660 года! Последовали один за другим "три таких сильных толчка, что рассыпалось бы в прах самое крепкое здание"; море бурлило и пенилось; в пещере Робинзона обвалился потолок, а сам он перепугался до смерти и заработал приступ морской болезни... Ужас, да. Правда, когда в Чили - в 700 км от того самого острова - происходит землетрясение, через тот самый остров прокатывается цунами. 27 февраля 2010 года именно так и случилось - высота волны достигла 5 метров, а на острове были разрушены многие постройки ("в прах самое крепкое здание"). Погибли 8 островитян.
Но настоящая мощь - это все-таки не землетрясение! Когда-то факт биографии Селькирка стал основой романа - и даже не факт, а тень факта (на остров он попал не из-за кораблекрушения, а сам туда попросился после ссоры с капитаном, У. Дампиром). А позже книга Даниэля Дэфо сама стала основой новых фактов - упрямых фактов!
Островок Мас-а-Тьерра, на котором Селькирк провел 4 года и 4 месяца, теперь называется Робинзон Крузо. Километрах в 150 от него к западу лежит остров, который теперь называется Александр Селькирк (ранее - Мас-Афуэрра). На о.Робинзона Крузо валом валят туристы - им там, по большому счету, делать нечего, ни пляжей, ни отелей, ни чего примечательного*. Кроме, конечно, той славы, которую обломку вулканической породы создала книга.
По некоторой иронии, Мас-а-Тьерра значит "ближайший к земле", а Мас-Афуэрра - "наиболее отдаленный от земли". Ирония мне видится в том, что Робинзон 28 лет не мог вырваться с "ближайшего к земле" острова; чуть большая ирония - в том, что именем реального робинзона Селькирка назван остров, на котором тот никогда не бывал. А самая же большая ирония в том, наверное, что выдуманную историю о Робинзоне Крузо знают гораздо лучше, чем невыдуманную - об Александре Селькирке.
...Все-таки пятилетние я-Робинзон, я-Ксури, я-Пятница и прочие я не ошиблись: в книге под синей обложкой с золотым тиснением таилось волшебство. Главное - прочитать ее вовремя.
2 февраля 2017 года
П.С. *Признаться, я несколько погрешил против Википедии. На островке Робинзона есть кое-что для туристов: на дне бухты лежит немецкий бронепалубный крейсер "Дрезден" (потоплен британцами в 1915 г.), а на суше стоит испанский форт с 15 автентычными пушками. Однако не уверен, что слава их и привлекательность может сравниться со славой г-на Крузо; даже наоборот - уверен в обратном... Да и как иначе поступать с какими-то фактами, когда речь идет о Робинзоне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769219
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.01.2018
Жила-была на белом свете одна Улитка. Она обитала в старом глиняном кувшине, который кто-то потерял в траве на лугу. А может, кувшин тот и не теряли вовсе, а попросту выбросили: ведь в нем была дыра. Именно через эту дыру в кувшин и попала Улитка, как только вылупилась из икринки. Через эту же дыру прямо в кувшин прорастала трава, которой и питалась Улитка. Жила она себе в кувшине, плодилась и размножалась, как и полагается всем живым существам.
И вот однажды Улитка решила выглянуть из своего жилища, чтобы посмотреть на белый свет. Доползла она до горла кувшина, выбралась на самый его край и рожки свои полупрозрачные вытянула наружу: а ну-ка, какой он из себя, этот белый свет! А над лугом как раз дождь идет. Дождевые капли упали на рожки Улитки, и она их ошеломленно спрятала: ведь это жуть так неприятно, когда вода попадает прямо в глаза! Да, именно в глаза! – они у такого существа как улитка расположены на самых кончиках их подвижных полупрозрачных рожек, это такие крохотные точки.
Когда Улитка пришла в себя, она снова рожки из кувшина наружу вытянула, все-таки любопытно на белый свет поглядеть! – И она вновь получила воду в глаза, потому что дождь еще не закончился. Улитке это совсем-совсем не понравилось, и она вернулась обратно в кувшин, где в уютной полутьме обитали ее дети, внуки и правнуки.
- Белый свет - это сплошь вода в глаза! - сообщила Улитка своим потомкам. - Говорю вам теперь истину: держитесь этого кувшина и не ищите ничего другого, потому что получать будете только холодную воду в глаза.
Эта новость распространилась по кувшину так скоро, как это только возможно в таком неторопливом народе как улитки. Постепенно она превратилась в представление кувшинных улиток об устройстве вселенной. Вселенная состоит из родного кувшина, в котором всегда уютно, тепло, темно, а пища появляется сама собой, а также из белого света, который целиком и полностью - холодная вода в глаза.
А через некоторое время среди улиточьего народца появилась юная и довольно проворная улиточка. Она решила собственными глазами посмотреть, что же это такое, тот самый белый свет. И Улиточка потихоньку выбралась в горлышко кувшина, выползла на самый его край и очень-очень осторожно вытянула наружу свои рожки, дрожащие от страха и волнения.
А над лугом стояло лето в полном разгаре! Сочные травы, душистые цветы, щедрое солнце, голубое небо, белые облака – вот что увидала улиточка! И она живо – так живо, как только могла, - направилась обратно, чтобы рассказать всем остальным улиткам, что белый свет прекрасен.
Разумеется, ей не поверили: все улитки слишком давно привыкли к тому, что белый свет за пределами кувшина - это сплошная вода в глаза. Да и к чему искать чего-то еще, когда в кувшине – тепло, уютно и сытно? Над улиточкой поначалу насмехались, а потом даже принялись ее обвинять. Ведь она не просто несла полную околесицу о вещах общеизвестных и бесспорных; она подрывала авторитет самой Улитки, от которой пошел весь кувшинный народец! Неслыханно! Возмутительно!
Улитка, надо сказать, повела себя достойно. Она так сказала улиточьему народу:
- Я лично проверю слова этого мятежника! - и направилась в горлышко кувшина. Но когда она вытянула наружу свои полупрозрачные рожки, погода уже изменилась, и над лугом снова шёл дождь. Улитке опять попала вода в глаза, и она вернулась к своему народу с этой вестью. С тех пор с юной проворной улиточкой уже никто и не заговаривал: её считали попросту безумной и предпочитали даже не замечать.
А тут как раз проходила теми местами корова. Шла она себе по лугу и зацепила копытом старый кувшин, в котором жили улитки, кувшин и рассыпался! Так улитки потеряли свой кувшин, оказались на белом свете, по которому и расползлись во все стороны. Увидели они немало: и холодную воду в глаза, и щедрое на тепло солнце, и богатые травой луга, и безжалостную к улиткам зиму. С тех пор каждая улитка знала, что белый свет – разнообразен: есть в нем и вода в глаза, и прочие неприятности, но попадаются и вкусные, интересные и прекрасные вещи.
И только старая Улитка так и осталась жить на прежнем месте. Она настолько привыкла думать, что белый свет - это сплошь вода в глаза, что даже рожки свои никогда из панциря не вытягивала: берегла глаза от воды. Так она и живет до сих пор под обломками кувшина на лугу посреди огромного и разнообразного белого света!
2014; редакция 2017, перевод с украинского 2018
Оригинал на украинском в кн.: ШІСТЬ КАЗОК (М. Федорченко)
Картинка: Генрих Клейст. Разбитый кувшин
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769086
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 01.01.2018
В одном из переулков Старого Города стояла Ковровая Лавка. Лавка была древней и не очень успешной, поэтому в ней порядочно скопилось Пожилых Ковров. А в Пожилых Коврах скопилось порядочно пыли, и потому Пожилые Ковры плохо видели, а слышали еще хуже. Как ни странно, но некоторые вещи тем ценнее, чем они старее: их называются «антиквариат» и продают очень дорого. Вот так и Пожилые Ковры в Ковровой Лавке: им было уже далеко-далеко за сто лет, а стоили они ну просто очень дорого, каждый – целое состояние!
Однажды владелец Лавки принес откуда-то нового, совсем еще юного Придверного Коврика - маленького и жесткого. Такие обычно кладут перед дверью, чтобы гости вытирали о них ноги и не тащили в дом уличную грязь. Может показаться странным или смешным, что владелец Ковровой Лавки сам где-то покупал коврики, однако и в мире ковров есть своя иерархия. Там, где продают ковры, особенно пожилые, дорогие и антикварные, не торгуют придверными ковриками, особенно юными, маленькими и жесткими.
Итак, в Лавке появился Придверный Коврик. Пожилые Ковры решили с ним познакомиться - все-таки им предстояла долгая жизнь под одной крышей. А юный Коврик был робок, стеснялся своего невысокого положения и не решался заговорить первым. Пожилые Ковры, откашливаясь от пыли, прошамкали:
- Добрый день, уважаемый, позвольте представиться: Текин, Хоросан, Перс, Бухара, Обюссон... (так кратко называют антикварные ковры – по месту рождения). А вы кто будете?
Коврик, если бы мог, покраснел от смущения, однако коврики не способны менять цвет, чтобы выразить свои переживания; они только иногда линяют или выцветают, от времени и тяжелой жизни, но не от переживаний. И Коврик, запинаясь, тихонько ответил Пожилым Коврам:
- Очень приятно, господа Антикварные Ковры. Я - Придверный Коврик.
Как мы уже знаем, Пожилые Ковры плохо слышали, к тому же Коврик говорил тихо и запинался. Поэтому Пожилым Коврам показалось, что он назвался «придворным ковриком». А «придворной» называется всякая персона, которая допущена ко двору монарших особ, королей и королев; а ведь, согласитесь, не всякую персону к такому двору допускают! Пожилые Ковры были потрясены; кряхтя и кашляя, они принялись наперебой выражать Коврику свое почтение и восхищение. Еще бы: Придворный Коврик! Большая честь! Полный восторг!
Коврик был ошеломлен: он был совсем юн и мало в жизни повидал, а в том, что он повидал, ни почтения, ни восхищения не было. Если быть точным, то о Придверный Коврик попросту вытирали ноги все, кому ни лень, вот и все почтение! Восхищение и восторг Пожилых Ковров показались Коврику совершенно неподдельными и даже искренними. Кроме того, это чрезвычайно приятно, когда тобой восхищаются и выражают тебе почтение. И Коврик, который поначалу очень смутился таким восторгом Пожилых Ковров, очень скоро решил, что раньше ему просто не доводилось встречать никого, кто относился бы к нему так, как подобает, по его достоинству. А Пожилые Ковры, умудренные жизненным опытом и вооруженные особой зоркостью, приобретаемой только очень долгой жизнью среди драгоценного антиквариата и дешевых под него подделок, наконец-то показали то отношение, которого заслуживал Коврик: почтение и восхищение.
И Придверный Коврик ответил Пожилым Коврам:
- Господа, мне очень приятно находится в таком избранном обществе. Я польщен.
Пожилые Ковры восхитились тактом и учтивостью Коврика: надо же, Придворный, а не задается, сколько достоинства, сколько обаяния, вот что значит – настоящее благородство! Нет слов!
Время шло, и Коврик постепенно свыкся с тем почитанием, которое ему оказывали Пожилые Ковры. Он совершенно уверился в том, что это почитание является вполне заслуженным и оправданным. Пожилые Ковры, которые, как мы знаем, плохо видели, не замечали, что посетители Ковровой Лавки попросту вытирали ноги о Коврик, а Коврик не замечал, что посетители уделяли свое восхищенное внимание только Пожилым Коврам. Да и не пристало ему, которого уважали Пожилые Ковры - Текин, Хоросан, Перс, Бухара, Обюссон, обращать внимание на простолюдинов, которые сами благоговели перед Пожилыми Коврами. Нет, не пристало!
И так Коврик, которого еще совсем недавно смущало благоговение Пожилых Ковров, начал принимать его как должное и для всех остальных тоже обязательное (это называется «возомнить о себе»). Он теперь позволял себе отвечать Пожилым Коврам резко и даже пренебрежительно, а то и покрикивал на стариков, если они не успевали своевременно поприветствовать его утром или пожелать ему доброй ночи вечером. А тут еще иной посетитель слишком рьяно вытирал ноги о Коврик или являлся в Лавку в грязных ботинках! – тогда Коврик бывал весьма не в духе и срывал свое негодование на Пожилых Коврах. Они терпели: все-таки Коврик был Придворным, а Пожилые Ковры за свою долгую карьеру лучше всего усвоили вот что: важнее всего в жизни знать свое место.
Но однажды Ковровая Лавка закрылась; всех Пожилых Ковров бережно упаковали и куда-то увезли вместе со всем инвентарем Лавки. А Придверный Коврик остался в пустой Лавке один; о том, чтобы его забрать, никто даже не подумал: ведь он уже порядком износился, поистерся, а его цвет ничем не отличался от цвета уличной грязи!
Через какое-то время Лавка открылась вновь - теперь в ней торговали Музыкальными Инструментами: струнными, духовыми, ударными и клавишными. Как известно, Музыкальные Инструменты обладают весьма тонким и острым слухом, его еще называют музыкальным. Именно этот слух позволяет им избегать всякой фальши.
Коврик, не дожидаясь, пока Инструменты ему представятся, решил оповестить их о себе. Он высокомерно сообщил им:
- Я - Придверный Коврик!
Музыкальные Инструменты очень хорошо расслышали слова Коврика, приняли их к сведению, но в ответ не сказали ничего: они напряженно вслушивались, стараясь во всяком звуке в Лавке и за ее окнами уловить гармонию и различить фальшь. Для них это было намного важнее сообщения Коврика, да и вообще – важнее всего в мире.
Тут в Лавку вошел ее новый владелец с новым придверным ковриком в руках – ведь тот, что остался от прежнего владельца, совершенно никуда не годился. Владелец положил у дверей новый придверный коврик, а старого просто свернул в трубку и сунул в мусорное ведро.
И тогда Бас-Барабан, известный насмешник, который за словом в карман не лез и никогда не мог удержаться от остроумных замечаний, негромко пророкотал:
- Та-да-да-да!
Музыкальные Инструменты зашикали на Бас-Барабана: его глупые шутки мешали им уловить гармонию и различить фальшь в звуках мира. А ведь это – важнее всего на свете!
2014-2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768938
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 31.12.2017
*переказ українською казки "Русалки Никельброка" з книги Сванте Свантесона "Сказки Прежних времен" (Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017, електронне видання)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
У ті вікодавні часи, про які далі йдеться, Нікельброк був невеличким сільцем на березі річки Норра-Ульвен. Мешкали там самі рибалки – споконвіку нікельброкці промишляли риболовлею у швидких і бурхливих водах Норра-Ульвену. Слава місцевих невідників* і забродчиків* ширилася всім нашим краєм і навіть землями далекими, чужими – такі вже ті рибалки були працьовиті, вправні та щасливі. Вони рибу не тільки ловили, а й солили, сушили, коптили та в’ялили, а ще торгували нею, тож Нікельброк годував рибою й рибними смаколиками всі околиці. А в Ейнесунді на ярмарку нікельброкці тримали власний ряд, і будь-хто, кому щастило відвідати Ейнесунд і скуштувати риби з Нікельброку, назавжди запам’ятовував її смак.
Дещо осторонь Нікельброку, за два дні пішого ходу, в незайманих лісових хащах лежало озеро. Назви те водоймище не мало: серед нікельброкців ходила про нього лиха слава, тому називали його просто «Озеро» та загалом вважали за краще ніколи не згадувати. Що було не так із тим Озером, ніхто напевно не знав, а й дізнаватися не поспішав: рибальських справ у нікельброкців по горло від ранку до смерку, тому на таємничі, незбагненні та інші несуттєві речі часу їм не було зовсім. Проте кожен знав, що до Озера ходити не варто; та коли тобі роботи повно, ти й не підеш туди! Тому-то в ті часи до Озера ніхто й не потикався, і дотепер ніхто не ходить.
Жив тоді в Нікельброку рибалка на ім’я Марто – працьовитий, як усі місцеві рибалки, як його дружина Марта, як сини його старші, близнюки Марті та Марту. А його молодший синок, Марте, батьківської справи цурався. Нудився він у Нікельброці, нудьгував, а рідним часто казав таке:
– Всі наші діди-прадіди рибалили, ви самі тільки те й робите, що ловите лосося та форель у Норра-Ульвені, а тоді патраєте, сушите, коптите, солите, в’ялите та на ярмарок в Ейнесунд доправляєте. І діти ваші, і онуки, і праонуки також рибу ловитимуть, будуть її патрати, солити-сушити, коптити-в’ялити та на ринку нею торгувати. Нудьга, суцільна безпросвітна нудьга, ось що це таке! А тим часом у світі, мабуть, опріч лосося, форелі, річки та ярмарку ще стільки цікавого та надзвичайного!
Батьки з братами вже давно махнули рукою на дивакуватого Марте: не буде діла з такого нероби! А він і справді видавався ледарем: якщо й рибалив коли-не-коли, то абияк, а коли вряди-годи на ярмарок виряджався з товаром, нічого путнього з того не виходило, самі збитки. Варто було йому зустріти кого-небудь із далеких країв або з нелюдських народів, і він миттю забував про торгівлю та починав розпитувати незнайомців, які дивовижі та чудасії вони бачили, що незвичайне або загадкове чули. Ось як нудьгував Марте в уславленому рибалками та рибою Нікельброці!
Однак із тих розпитувань виходило, що навіть у найвіддаленіших країнах і люди, і всі інші народи, які мешкали тоді на землі, вели життя звичайне, буденне. Марте сумував: нудьга, здається, панувала на цілому світі. Що ж це за світ такий пропащий, що ж за життя таке жалюгідне, коли тобі від питань спокою немає ані вдень, ані вночі, а відповідь повсякчас одна: вдосвіта рушай на річку, кидай сітки, став ятери* та лови рибу, велику й малу! Ой, сум-нудьга, ой, нудьжище!
Отак і велося Марте в Ніккельброці; роки минали за роками, аж доки не настав час йому дружину шукати. Припала хлопцеві до душі дівчина одна – теж, зрозуміло, з родини рибалок, на ім’я Ганна. Незабаром узяв її Марте за дружину, хоча батьки дівчини не дуже тим тішилися: адже всі в Нікельброці знали, що Марте за один: гультіпака, дивак і нероба – ось він якої слави зажив собі! Але Ганна щиро закохалася в Марте, а Марте всім серцем покохав Ганну, тож їм байдуже було до батьківських нарікань. А парубок після одруження на краще перемінився: завзято рибалив, лосося та форель вправно патрав, майстерно солив-коптив і до Ейнесунду на торжище цілими возами тягав. А Ганна опікувалася родинними торговими справами, як добра господиня. Батьки їхні тим дуже втішалися: ще б пак, Марте-ледащо за розум узявся!
І так воно собі йшло, доки не зустрів Марте на ейнесундському торжищі старезного гнома. Привіталися, про те, про се потеревенили, а тоді гномисько зненацька згадав, що колись бозна коли (а життя гномове довге, куди там людині!) – отже, колись у сиву давнину той гномище вже навідувався в ці краї. Щоправда, ніякого Нікельброку тоді ще не було, зате стояло десь тут поблизу селище, назви якого гном не пам’ятав або не знав, і стояло воно не на річці, а при озері посеред лісу, і мешкало в тому селі нелюдське плем’я, подібного якому гном ніде не бачив. Марте аж очі на лоба полізли:
– Що за нарід?! Які вони були?!
Гном попестив рукою довгу сиву бороду, запалив глиняну люльку, випустив цілу хмару диму й тільки потому розважливо відповів:
– Мешкали вони в хатках невеличких при самісінькій воді, а щоночі ховалися в озеро, спали вони під водою. Ось які! – А більше нічого гном не сказав: саме нагодилися покупці на гномів товар, і йому стало не до Марте з його порожніми балачками.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Марте одразу зметикував, що то було за озеро – це ж те саме Озеро, що за два дні пішого ходу від Нікельброку, в лісових нетрях! І він надумав до Озера піти та все про чудернацьке плем’я розвідати, адже це були, мабуть, ніхто інші як русалки! Отже, наступного дня вдосвіта Марте чкурнув до Озера, а Ганні сказав, що пішов оленя вполювати. Марте поспішав, мало не біг лісом, тож дістався до Озера не за два дні, а вже надвечір.
Озеро лежало перед ним тихе й спокійне, мов скло, в глибокій западині, звідусіль оточеній лісом. Марте обійшов Озеро – овва, а гном не збрехав: над водою стояли приземкуваті хатки! Марте учвал побіг до села, походив його вуличками, позаглядав у двері та вікна. Ані душі! Пустка! – здається, мешканці давно залишили свої домівки. І залишили, мабуть, поспіхом, а може, й не з власної волі: двері навстіж, та й віконниці* незачинені.
Між тим смеркло. Робити нічого – не йти ж додому нічним лісом. І Марте вирішив заночувати в тому знелюднілому селі. Він зайшов до першої-ліпшої оселі; хатина як хатина, нічого особливого: вогнище, стіл, два стільці, вузька довга лава, порожня шафка, сітка рибальська на стіні висить та крісло-гойдалка в кутку стоїть. Ет, видно, таки обдурив його гномисько: в такій хаті могли жити звичайнісінькі люди, прості рибалки, як нікельброкці, тільки не річкові, а озерні. І вони також рибалили, рибу патрали, солили-в’ялили-коптили та продавали – нудьга, нічого цікавого!
Розчарований Марте притягнув до хатини оберемок хмизу, розпалив вогнище, нашвидкуруч повечеряв і влаштувався під вогнищем спати. Розстелив на підлозі свою рибальську куртку, а заснути не може: холодно, жорстко! Тоді Марте підтягнув до вогнища лаву та влігся на неї; та варто було йому задрімати, ррраз! – і він звалився з лави на підлогу. Вмоститься знову, щойно задрімає – і знову гепнеться. Що за морока! – вилаявся Марте та вирішив заночувати в кріслі-гойдалці. Поставив гойдалку ближче до вогню, заслав курткою та всівся. Інша справа! – крісло було дуже зручне, не те що холодна підлога або вузенька й хитка лава! І вдоволений Марте вирішив трошки погойдатися на кріслі, аби заколисати себе.
Однак щойно він гойднувся, як пролунав жахливий скрип, Марте від нього аж вуха та зуби заболіли. Такого голосного, такого пронизливого звуку йому за все життя чути не привелося: крісло скрипіло так, що просто відбирало слух! – і Марте ніби вітром здуло з гойдалки, однак і спати йому більше не хотілося. Він навіть трохи злякався: що ж це за пошесть? – та опріч крісла було дещо інше, чого злякатися можна було не на жарт.
За стінами хатинки загув вітер; Марте чув, як під тим вітром стогнали в лісі дерева, а Озером ходили хвилі й тяжко билися в берег. Рибалка вибіг на двір – а там ніби ясний день: Озеро світиться, вогнем палає! А тоді раптом запала тиша, а з середини Озера піднявся острівець. А на тому острівці стояв хтось і Марте до себе манив пальцем – довгим таким, негарним, просто мерзенним пальцем! Бідоласі душа під п’яти сховалася: нащо він взагалі сюди прийшов? Спав би зараз удома, горя не відав, а вранці гайнув би на риболовлю! І він стовбичив посеред двору, не в змозі навіть ворухнутися, так його налякала ця пригода, а той довгий жахливий палець – просто до запаморочення налякав!
Той, хто стояв на острівці посеред Озера, як побачив, що Марте до нього не йде, раптом простягнув руку аж до берега. І та рука вхопила Марте за шию та потягла на острівець, - і така вона була міцна, що він і води не торкнувся. Пощастило рибалці: рука на острівець його швидко доправила, а то він вже й задихатися почав, так міцно тримали його шию залізні пальці! Аж ось Марте вже лежить на острівці під ногами істоти – та й під якими ногами, та й якої істоти! Те, що притягло Марте на острівець, стояло на суглобистих ракових ногах, тіло мало риб’яче, вкрите лускою, а голова була пташина. Істота розкрила дзьоба та заклекотіла:
- Я – володар озера, Брін! Хто ти, прибульцю, нащо вдерся до моїх володінь і порушив мій віковий сон?
Марте розгубився: що сказати володареві? Він тепер і сам не знав, нащо припхався на Озеро. Ну, буде те, що буде, нема на то ради, треба відповідати. І Марте зібрав рештки хоробрості, вклонився Брінові та промовив:
- Я рибалка на ім’я Марте, з Нікельброку, що на Норра-Ульвені, прийшов на Озеро русалоньок пошукати… - тут він знітився, замовк і не знав, що до цього додати.
Брін почекав трохи, чи не скаже Марте ще чогось на своє виправдання, а тоді промовив:
- А чи відомо тобі, дурнику Марте з Нікельброку на Норра-Ульвені, що ніяких русалок не існує ані на світі, ані в моєму озері? А чи відомо тобі, телепню Марте, що турбувати мій сон заборонено? Всі, хто мій сон порушили, тепер мені за рабів, тепер вони риби та раки, равлики та водорості, а назад їм дороги немає – не бути ним більше ніколи ані людьми, ані гномами, ані тролями, ані будь-ким іншим! Всі, хто колись мешкав у цьому селі, - і Брін тицьнув довгастим пазуристим пальцем у будиночки при воді, - тепер також мені служать… Однак давненько вже ніхто не будив мене, - а ти, нетяма Марте з Нікельброку на Норра-Ульвені, розбудив, і бути тобі відтепер і навічно моїм рабом!.. На кого б тебе обернути? – замислився Брін.
Марте аж затрусився: ось до чого довела його марна цікавість! Буде він тепер якоюсь п’явкою в Озері, не бачити йому ніколи Ганни, Нікельброку, батечка й матусі, братиків Марті та Марту! Навіть набридлий лосось з Норра-Ульвену тепер здавався йому милим, любим і рідним!
- Бути тобі довіку рибою слизькою! – пролунав над Озером голос Бріна, і до хлопця потягнувся довгастий жахливий палець.
- Володарю Бріне! – заблагав Марте на весь голос, - відпусти мене додому на один-одненький день, з дружиною, батьками, братами та усім білим світом попрощатися! Я повернуся, присягаюся, дай-но мені лише один день!
Брін розреготався рипучо, наче ропуха, заклекотів, як орел, і відповів:
- Марте, ти, може, бовдур і нетяма, та я не такий, мене в дурні не пошиєш! Забажав прощатися – ходи, прощайся. Лишень не думай, що мене обвести кругом пальця можна. – і Брін своїм довгими суглобистими пальцями розчахнув куртку на грудях Марте і боляче тицьнув тіло гострим кігтем. Там, де кіготь прохромив шкіру, виступила крапля крові та обернулася на риб’ячу луску. А потім Брін вхопив Марте за шию, перетягнув його на берег і заклекотів зі свого острівця:
- Як не повернешся за три дні, перетворишся на рибу там, де будеш, і доля тобі бути впійманим, засмаженим і з’їденим якимось рибалкою з Нікельброку! - і за тим острівець разом із Бріном зник під водою.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Марте не чекав світанку. Він одразу чимдуж побіг додому, а дорогою без упину дряпав луску на грудях, намагаючись неї позбутися, однак нічого не вийшло: луска трималася мертво, міцніше, ніж на тій рибі, що Марте звик ловити та патрати. Марте тільки шкіру навколо луски обідрав до крові, а там, де виступала кров, миттю виникала нова луска! Марте це побачив і груди дряпати припинив, аж тут і Нікельброк замигтів за деревами. Марте щільно запахнув куртку на грудях і попрямував додому.
Ганна зраділа поверненню Марте та зовсім не засмутилася тим, що вполювати оленя той не зміг. Ет, велике діло – дичина!
- Головне, що ти вдома, живий і здоровий, - приказувала Ганна, осяваючи Марте променистими очима. Однак Марте, який кохав Ганну понад усе, від її поглядів зробилося вкрай сумно, хоч у вир головою! Та нащо ж у вир самому лізти, коли так чи так за три дні бути йому рибою слизькою у володіннях жахливого Бріна! І Марте заридав ридма. Ганна заходилася розпитувати Марте, та він нічого їй не розповів; гадав, у останній день з коханою дружиною краще тужити самому, аніж побиватися вдвох. І він витер сльози, щільніше стулив сорочку на грудях, поцілував Ганну та подався до річки – треба риби побільше наловити, аби Ганні легше було, коли він назавжди піде до володаря Бріна.
Проте вночі, коли виснажений риболовлею Марте заснув, Ганна вирішила подивитися, чого це він так старанно стуляв сорочку на грудях. Як побачила риб’ячу луску, одразу збагнула: сталося з її Марте дещо незвичайне та, мабуть, жахливе! Ганна розбудила Марте та приступила до нього з розпитуваннями: що з ним трапилося на полюванні? І Марте, схлипуючи та плачучи, все їй розповів. Ганна недовго міркувала: вона міцно обняла Марте, поцілувала та сказала таке:
- Якщо вже тобі така доля, то й мені за тобою до Бріна йти! А там побачимо: або рибами вдвох будемо, або того Бріна якось здолаємо.
Марте впирався-впирався, а тоді бачить: не поступається Ганна, не хоче вдовою у Нікельброці лишатися, краще рибою в Озері володаря Бріна, аби разом із Марте – і край. І він погодився.
Проте наступного ранку вирушив Марте до володаря Бріна один: замкнув Ганну в хаті, щоб за ним не пішла, та побіг до Озера. Щоправда, цього разу шлях до Озера тривав довше: адже Марте більше не поспішав назустріч дивам і чудасіям, тепер він йшов назустріч своїй гіркій долі. На другий день, ближче до вечора, дістався Марте до села на березі Озера, зайшов у хатинку край води, де колись зупинився на ночівлю, та вмостився в кріслі-гойдалці. Крісло знову зарипіло голосно та пронизливо. Здійнявся вітер, Озером пішли гуляти важкі хвилі, все воно засяяло, запалахкотіло – і з Озера знову піднявся острів, над яким височів володар Брін: ракові ноги, риб’ячий тулуб і пташина дзьобата голова.
Марте, плачучи та здригаючись від страху, підійшов до Озера, а володар Брін вже манив його до себе довжелезним жахливим пальцем. Рибалка застиг при воді та задивився на той палець, не в змозі поворухнутися, його щоками котилися сльози, а ще він відчував, як його шкіра під одежиною вкривається холодною слизькою лускою. Володар Брін простягнув руку – просто через усе Озеро! – та схопив Марте за шию. Однак у ту мить з лісу вибігла Ганна та вп’ялася в руку володаря Бріна; вона, виявляється, побоювалася, що Марте може піти до Озера сам, і попри те, що Марте зачинив її в хаті, пішла за ним слідом. Вона вилізла через вікно та побігла до Озера, дорогою заблукала в лісі та вже не сподівалася Озеро знайти. А тоді вона почула пронизливе рипіння крісла-гойдалки, на яку сів Марте, побачила заграву за деревами і так вийшла до Озера, саме вчасно, аби призупинити жахливу справу, розпочату Бріном. Вона закричала до Бріна:
- Або відпусти його, або бери мене замість нього, або бери нас обох! А його я тобі не віддам!
Брін послабив пальці, і Марте гепнувся на берег, Ганна обійняла його та вкрила поцілунками його обличчя. Оце маєш! – такого володареві Бріну ніколи не доводилося бачити: щоби хтось погодився сам в Озеро лізти! Аби чого не сталося… Втім, міркував Брін, що більше слуг і рабів, то краще. І він так відповів Ганні:
- Ні, дурепко, я його не відпущу, і тебе не відпущу, бути вам обом рибами холодними в моєму озері, і стерегти вам мій сон довіку! – і володар Брін вхопив одною рукою шию Марте, другою рукою шию Ганни та потягнув їх обох до себе.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Щойно пальці володаря Бріна торкнулися Марте та Ганни, вода в Озері заходила ходором, забулькотіла, застогнав вітер в деревах, а потім вдарила блискавка – просто в голову володаря Бріна! Він спалахнув, мов смолоскип, та миттю згорів ущент, зійшов на попіл, а вітер попіл підхопив і розвіяв. Марте схопився за груди – ані сліду луски!
Марте з Ганною опинилися у воді під берегом, а вода так і кипіла довкола – стільки в ній було риб, раків, равликів, жаб та інших озерних мешканців! Це були всі ті, коли володар Брін за довгі роки перетворив на своїх слуг і рабів. І всі ці риби, раки, равлики, жаби та навіть водорості – всі вони тепер поспішали щось сказати Марте та Ганні, однак у тому галасі нічого не можна було розібрати. І Марте видерся на берег та крикнув до них:
- Гей-но, озерний народе, хай говорить хтось один!
Озера заспокоїлося, а на берег виповз старезний рак. Він вклонився – спочатку Марте та Ганні, потім всьому озерному народові, змахнув довжелезними вусами та промовив:
- Дякуємо тобі, Марте, і тобі, Ганно, що визволили нас із полону-рабства. Так і треба володареві Бріну, по заслузі йому! Ми, кого він обернув на своїх слуг, знали всі його таємниці, та ані розповісти, ані вдіяти нічого не могли через Брінові чари. Він у давнину здобув владу над оцим Озером. Тисячі й тисячі людей, гномів, тролів та інших створінь з тих пір слугували йому. Його чари могло зламати лише одне: якби хтось із власної волі попросився до нього в полон, та не для того, аби догодити Брінові, не заради власної користі, а заради когось іншого. Ганна, коли ти погодилася розділити з Марте його долю, Брінові настав кінець. Дякуємо тобі, від усього нашого озерного народу – спасибі! – і рак низенько вклонився, а з Озера залунало на всі голоси: «Дякуємо! Дяка! Спасибі! Слава!»
Гана запитала рака:
- А ви здатні тепер перетворитися на тих, ким були, доки Брін вас не полонив?
Рак змахнув вусами:
- На жаль, дороги назад, у земний світ, нам нема, адже Брін полонив нас так давно, що час нашого життя вже давно минув. Якщо повернемося – то просто в могили… Гноми та тролі – оці живуть довго, мабуть, дехто з них все ще може знову стати гномами й тролями, кому ще лишився час життя в земному світі. Та й з людей дехто, можливо, забажає на сушу, хоч і в могили. – І справді, певна частина озерних мешканців скупчилася під берегом і заволала:
- Гномами! Тролями! Людьми! В землю!
Рак вів далі:
-Прадавнє закляття дозволяє тому, хто здолав Бріна, звільнити його полоняників, - однак не гайте часу, Марте та Ганно, ваша влада над нами та нашою долею закінчиться зі сходом сонця!
Тоді Марте промовив:
- Хто хоче бути гномами – будьте гномами! – і з цими словами з води вигулькнули голови та плечі гномів. Борсаючись та відсапуючись, гноми повилазили з води, вклонилися Марте, Ганні та усім, хто залишився в Озері, та вчвал порозбігалися – адже гноми завжди кудись поспішають!
- Хто воліє бути тролями – будьте тролями! – вигукнув Марте, а з Озера полізли тролі. Вклонилися мовчки та подалися в лісові хащі слідом за гномами – певно, і в них справ назбиралося, доки скніли в полоні жорстокого Бріна!
- Всі решта, хто хоче знову бути тим, ким був до полону, - будьте тими, ким були раніше! – гукнув Марте, і з Озера повиринали такі істоти, про яких навіть у казках не розповідають. Вони вклонилися Марте, Ганні та озерним мешканцям, а потім – розбіглися, розлетілися, розповзлися, пострибали – хто куди.
- Ті, хто воліє вийти з води та спочити в землі, – ваша черга! – сказав Марте, і ще частина озерного народу зникла.
У воді під берегом лишилися дві риби. Вони звернулися до Марте та Ганни:
- Колись дуже-дуже давно ми були людьми та мешкали в оцьому селі над Озером – тоді воно називалося Лісове. Потім звідкілясь прийшов Брін та перетворив нас на риб, обернув на рабів. Час нашого людського життя вже вичерпався, але ми не бажаємо спокою в могилах. Ми кохали одне одного колись давно, кохаємо дотепер і хочемо залишитися в Озері, разом і назавжди.
Ось тут Марте клацнув пальцями та сказав тим рибам:
- А що як вам обернутися на русалоньок? Брін казав, що ніяких русалок у світі не існує, отже, ви могли би стати першими та єдиними, та мешкати ось тут, в Озері. А ми з Ганною подбаємо, аби ніхто вас не турбував, - певно, Марте своєї пристрасті до дивовиж і чудасій так і не позбувся, навіть після пригоди з володарем Бріном!
Риби перезирнулися та відповіли:
- Згода, хай буде, як ти хочеш. Ми кохаємо одне одного – нехай русалоньками, аби разом.
І Марте вигукнув:
- Ви, хто згодився лишитися русалоньками в цьому Озері, – будьте русалоньками! – і з цими словами Марте риби справді перетворилися на русалок. А тут і сонце зійшло – і в першому його промінні русалоньки сплеснули хвостами та зникли під водою.
Марте з Ганною повернулися до Нікельброку та зажили звичайним життям рибалок. В них народилися діти, потім онуки, потім праонуки – і нині в Нікельброці є ціла вулиця, на якій мешкають нащадки Марте та Ганни.
Багато часу спливло з тих пір, коли Марте втрапив у лапи жорстокого володаря Бріна, а люди в Нікельброці і нині ведуть таке життя, як тоді. Вони рибалять, патрають рибу, солять, в’ялять, коптять та везуть на ярмарок у Ейнесунд. До Озера ніхто з нікельброкців і досі не ходить, однак зовсім не через його прикру славу. Марте з Ганною про те подбали, і тепер у Нікельброці всім відомо, що те озеро – мертве, немає в ньому жодної рибини, а нащо рибалкам отаке озеро? – от і не потикається туди ніхто.
А якщо який зайда, гном, троль або людина, на ярмарку в Ейнесунді розмову про русалоньок заведе – того нікельброкці на кпини візьмуть: адже всім достеменно відомо, що ніяких русалок не існує, кому як не рибалкам про таке знати?
Ось так у Озері в околицях Нікельброку з’явилися русалоньки – а деінде їх, мабуть, і справді не знайдеш, хоча присягатися в тому не можна: такому, як Брін, віри не ймуть. Ті русалоньки досі живуть собі в Озері під Нікельброком, тихо й мирно, ніхто їх не турбує, адже про них ніхто й гадки не має. І ви також нікому не розповідайте, добре?
2015-2017
ПРИМІТКИ (всі тлумачення за Академічним тлумачним словником української мови):
Невідники – рибалки, які ловлять рибу за допомогою неводу - великої рибальської сітки.
Забродчики – рибалки, які ловлять рибу неводом, волоком, іншим подібним знаряддям. Волок - невелика сітка з матнею для ловлі риби на неглибоких місцях.
Ятери (однина «ятір») – риболовне знаряддя типу пастки (сітка, натягнута на обручі), що його встановлюють на дно водоймищ.
Віконниця - дерев'яний або металевий щит з однієї або двох стулок для прикривання вікна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768935
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2017
Жил-был в одном городе Трамвай, который до смерти боялся собак.
Любых! – Лохматых и гладкошерстных, упитанных и тощих, высоких и низкорослых, крохотных и огромных, сторожевых, ищеек, гончих и охотничьих, породистых и простых дворняг, с голосами звонкими и глухими, с ушами топориком, торчком и вислыми, с хвостами и без, Шариков, Тузиков, Бобиков, Рексов, Полканов, Жучек, Мими, Жужу и Цезарей, собак, собачек и собачонок. Трамвай боялся их каждую по отдельности и всех, взятых вместе.
Любая псина или псинка, хотя бы подай она голос из-за угла, обратила бы Трамвай в немедленное и позорное бегство. Он пустился бы наутёк со всех своих трамвайных ног и даже влез бы на дерево, а пассажиры так и сыпались бы под колёса из его распахнутых от ужаса дверей! А пассажиров у Трамвая всегда было много, и всех их он помнил, приветствовал по именам и за всю свою трамвайную жизнь ни разу не обознался и никого ни с кем не перепутал. Хоть он и боялся собак до смерти, в остальном это был просто замечательный Трамвай: ярко-красный, с широкой желтой полосой вдоль корпуса, с мощным фонарём во лбу, превосходно воспитанный, всегда чистый и опрятный, а главное – безупречно пунктуальный.
Да, пунктуальный! – трамваи больше всего на свете уважают Расписание и Маршрут, потому они и ходят по чугунным рельсам, чтобы никакая случайность не помешала движению по Маршруту и строго по Расписанию. И тот Трамвай не был исключением: свои Расписание и Маршрут он помнил наизусть; разбуди его среди ночи, и он с закрытыми глазами немедленно отбарабанит все от первой до последней буквы, а потом обратно, ывкуб йенделсоп од йовреп то ёсв. Всякий раз, отправляясь на Маршрут, он клал по комплекту Расписания в каждый карман и под козырёк от солнца, а по пути и на всякой остановке без конца сверялся: «Нет ли опоздания или опережения? Не заждались ли пассажиры?»
Трамвай сыпал искрами и дымился от одной только мысли о том, что какая-нибудь шавка заставит его нарушить Расписание и сойти с Маршрута. Ведь это – несмываемый для трамвая позор; пассажиры разочаруются в нем и примутся ходить пешком, всюду и всегда, в любую погоду, и в дождь, и в мороз! Едва ли не каждую ночь Трамваю снилось, как он подъезжает к остановке, лихорадочно повторяя имена пассажиров, время прибытия и отправления, название следующей остановки, приветственно звенит – ДЗЗЗЗЕНЬ-ДЗЗЗЗЕЛЕНЬ!!! - а на остановке никого! И на следующей - никого! И все остановки на Маршруте – пусты, заброшены, заросли травой! Пассажиры разочаровались в Трамвае и ходят по городу пешком! Он просыпался, торопливо смахивал «дворниками» капли нервного пота со стеклянного лба, и принимался бормотать Расписание. Это его успокаивало, он снова засыпал и спал без сновидений, а утром снова выходил на Маршрут, перегреваясь от чудовищных переживаний: а вдруг всё это случится именно сегодня?!
В конце концов, Трамвай не выдержал такого бешеного напряжения: его мотор сгорел, а вместе с ним сгорело и всё остальное: ярко-красный с широкой желтой полосой корпус, мощный фонарь во лбу и несколько комплектов Расписания – по одному в каждом кармане и под козырьком от солнца. Карманы и козырёк тоже сгорели, вместе с Депо, в котором всё и стряслось: Трамвай загорелся ночью, когда ему вновь приснился кошмар о нарушенном Расписании, разочарованных пассажирах и заброшенных остановках. Поэтому тушить пожар было некому, зато пассажиры, к счастью, не пострадали.
Так они и ходят теперь пешком всюду и всегда и в любую погоду среди заросших травой трамвайных остановок по улицам города, в котором лохматых и гладкошерстных, упитанных и тощих, высоких и низкорослых, крохотных и огромных, сторожевых, ищеек, гончих и охотничьих, породистых и простых дворняг, с голосами звонкими и глухими, с ушами топориком, торчком и вислыми, с хвостами и без, Шариков, Тузиков, Бобиков, Рексов, Полканов, Жучек, Мими, Жужу и Цезарей, собак, собачек и собачонок никогда не было ни единой.Жил-был в одном городе Трамвай, который до смерти боялся собак.
Любых! – Лохматых и гладкошерстных, упитанных и тощих, высоких и низкорослых, крохотных и огромных, сторожевых, ищеек, гончих и охотничьих, породистых и простых дворняг, с голосами звонкими и глухими, с ушами топориком, торчком и вислыми, с хвостами и без, Шариков, Тузиков, Бобиков, Рексов, Полканов, Жучек, Мими, Жужу и Цезарей, собак, собачек и собачонок. Трамвай боялся их каждую по отдельности и всех, взятых вместе.
Любая псина или псинка, подай она голос из-за угла, обратила бы Трамвай в немедленное и позорное бегство. Он пустился бы наутёк со всех своих трамвайных ног и даже влез бы на дерево, а пассажиры так и сыпались бы под колёса из его распахнутых от ужаса дверей! А пассажиров у Трамвая всегда было много, и всех их он помнил, приветствовал по именам и за всю свою трамвайную жизнь ни разу не обознался и никого ни с кем не перепутал. Хоть он и боялся собак до смерти, в остальном это был просто замечательный Трамвай: ярко-красный, с широкой желтой полосой вдоль корпуса, с мощным фонарём во лбу, превосходно воспитанный, всегда чистый и опрятный, а главное – безупречно пунктуальный.
Да, пунктуальный! – трамваи больше всего на свете уважают Расписание и Маршрут, потому они и ходят по чугунным рельсам, чтобы никакая случайность не помешала движению по Маршруту и строго по Расписанию. И тот Трамвай не был исключением: свои Расписание и Маршрут он помнил наизусть; разбуди его среди ночи, и он с закрытыми глазами немедленно отбарабанит все от первой до последней буквы, а потом обратно, ывкуб йенделсоп од йовреп. Всякий раз, отправляясь на Маршрут, он клал по комплекту Расписания в каждый карман и под козырёк от солнца, а по пути и на всякой остановке без конца сверялся: «Нет ли опоздания или опережения? Не заждались ли пассажиры?»
Трамвай сыпал искрами и дымился от одной только мысли о том, что какая-нибудь шавка заставит его нарушить Расписание и сойти с Маршрута. Ведь это – несмываемый для трамвая позор; пассажиры разочаруются в нем и примутся ходить пешком, всюду и всегда, в любую погоду, и в дождь, и в мороз! Едва ли не каждую ночь Трамваю снилось, как он подъезжает к остановке, лихорадочно повторяя имена пассажиров, время прибытия и отправления, название следующей остановки, приветственно звенит – ДЗЗЗЗЕНЬ-ДЗЗЗЗЕЛЕНЬ!!! - а на остановке никого! И на следующей - никого! И все остановки на Маршруте – пусты, заброшены, заросли травой! Пассажиры разочаровались в Трамвае и ходят по городу пешком! Он просыпался, торопливо смахивал «дворниками» капли нервного пота со стеклянного лба, и принимался бормотать Расписание. Это его успокаивало, он снова засыпал и спал без сновидений, а утром снова выходил на Маршрут, перегреваясь от чудовищных переживаний: а вдруг всё это случится именно сегодня?!
В конце концов, Трамвай не выдержал такого бешеного напряжения: его мотор сгорел, а вместе с ним сгорело и всё остальное: ярко-красный с широкой желтой полосой корпус, мощный фонарь во лбу и несколько комплектов Расписания – по одному в каждом кармане и под козырьком от солнца. Карманы и козырёк тоже сгорели, вместе с Депо, в котором всё и стряслось: Трамвай загорелся ночью, когда ему вновь приснился кошмар о нарушенном Расписании, разочарованных пассажирах и заброшенных остановках. Поэтому тушить пожар было некому, зато пассажиры, к счастью, не пострадали.
Так они и ходят теперь пешком всюду и всегда и в любую погоду по улицам города, перешагивая заросшие травой трамвайные пути: лохматые и гладкошерстные, упитанные и тощие, высокие и низкорослые, крохотные и огромные, сторожевые, ищейки, гончие и охотничьи, породистые и простые дворняги, с голосами звонкими и глухими, с ушами топориком, торчком и вислыми, с хвостами и без, Шарики, Тузики, Бобики, Рексы, Полканы, Жучки, Мими, Жужу и один Цезарь, собаки, собачки и собачонки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768305
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.12.2017
Серія вийшла наче сама собою та вдалася блискавичною і влучною: лівою – коротко, поштовхом – в сонячне сплетіння, правою – хльостко, аж зуби ляснули, – в підборіддя. «Ось це і є бокс», - подумки сказав собі ошелешений Юрко.
З боксом в Юрка від початку не склалося. Та й як могло скластися з боксом в людини з такою короткозорістю? В окулярах битися неможливо; а без окулярів Юрко перетворювався на дезорієнтованого, сліпого та глухого незграбного підлітка, що посеред рингу безладно вимахував руками в чорних пошарпаних рукавичках. Але Юрко наполегливо відвідував тренування, намагаючись уникати спершу здивованих, а далі вже відверто неприязних поглядів тренера – тому що в тих поглядах видився йому вирок.
Старий загартований боєць, тренер скоро збагнув, що Юрко не тільки підсліпуватий для боксу, а й занадто миролюбний. У перших же спарингах Юрко зрозумів це сам; одна справа лупцювати вертку грушу («хантера» або «чейзера»), і зовсім інша – вдарити людину. В обличчя. Навмисно! Тут Юрко натикався на бар’єр, з-за якого його самого з азартом – в обличчя, по вухах і плечах – били спаринг-партнери. Юрко уходив у глухий захист, ховав лице в смердючих рукавичках і тужливо – буц! буц! буц! – розмірковував про ту легкість, з якою інші хлопці так заповзято намагалися пустити юшку супернику. А ще – про мотиви агресивної поведінки шкільних хуліганів, через яких, власне, він і прийшов у секцію; а тепер Юркові діставалося не тільки в школі, але й тут, по понеділках, середах і п’ятницях, із 15:00 до 17:00.
Минали місяці тренувань, Юрко вже опанував деяку техніку. Серії та комбінації ударів несхибно впольовували колись недосяжного «хантера», Юрко помітно зміцнів, проте злості та завзяття йому все одно бракувало. І тоді тренер, якому вже набридло коситися на Юрка, вирішив покласти цьому край. Оголосили бої Юркової групи з дорослішою та важчою групою – ці бійці тренувалися вже другий рік та навіть відвідали деякі незначні змагання. Один із них повернувся звідти з розпухлими губами, вухами та носом, зате з жерстяним кубком. Ось із ним тренер і поставив Юрка в ринг. І той з таємним дорученням тренера впорався – впевнено, технічно й дуже боляче. І відлупцьований Юрко розпрощався з секцією, тренером і боксом.
Непомітно проминула осінь, відмрячила безглузда південна зима, весна ввірвалася в Юркове місто та на короткий час обернула його на краще місце в цілому світі. Тільки навесні Юрко, нарешті, оговтався від поразки з боксом та із неабиякою наснагою поринув у футбол. На футбольному майданчику з ним і стався негаразд: йому зламали носа, та ще й так «щасливо», що він потрапив у лікарню на три тижні. «Ще трішечки, і ми б його не врятували», - незворушно повідомив лікар Юрковій мамі.
Після тієї травми не тільки бокс, але всі решта войовничі та зовсім небойові спортивні вправи перетворилися для Юрка на вправи криваві. Варто було торкнутися носа, і з нього спочатку капала, а далі вже струменіла кров. Хоч-не-хоч, а станеш людиною мирною, тихої та спокійною. Проте були в цьому певні переваги: якщо Юрко починав нудитися на уроці, йому вкрай просто було пустити собі кров з носа, а дбайливі вчителі негайно відряджали його до медпункту.
До медпункту Юрко не ходив – він сам зупиняв собі кров («Теж мені кровотеча!») та подавався деінде, наприклад, до шкільного музею військового льотчика Петра Покришева. Юркова школа носила ім’я цього аса Другої Світової, який народився в тих місцях. Музей – просто частина коридору, огороджена металевими прутами – містив світлини та моделі військових літаків, гіпсовий бюст самого Покришева, а ще – справжній льотний комбінезон. Сам комбінезон Юрка не цікавив – таке, зів’яла зелена ганчірка – але він додавався до такого шолому! Ним можна було милуватися безкінечно… Та лунав дзвоник, і Юрко чвалом летів у клас: за коротку перерву треба чимало встигнути. А повернутися до шолома та роздивитися його без свідків можна будь-якої миті – варто лише клацнути пальцями. По носі.
Ось і тепер дзвоник примусив Юрка відірватися від споглядання шолома, прикрашеного величезною, схожою на око бабки штукою, – візором. Юрко пролетів сходами та побіг до кабінету, звідки вже вивалювали його однокласники, і куди одночасно намагалися ввалитися школярі з восьмого класу. Під дверима утворилося галасливе юрмище – та й що ж це за школа, де такого немає? Юрко вгвинтився в натовп і почав ліктями прокладати шлях до класу, де лишився його портфель. Аж раптом натовп онімів і роздався. Юрко озирнувся.
Тепер він навряд пригадав би ім’я тієї дівчини, але тоді воно в школі гриміло та не сходило з вуст вчителів, школярів і батьків. Це була хуліганка з 8-Б; висока, дебела, дужа, ця дівуля тримала в страху та покорі свій клас, а також і решту класів, за винятком молодшої школи. До «малолітків» вона принципово не чіплялася, такий вже був кодекс її хуліганської честі. Хлопці-хулігани, що допікали Юркові, її боялися; школа її делікатно виховувала, а вона знай робила своє: зривала уроки, лупцювала школярів, відбирала в них кишенькові гроші, так-сяк абичому вчилася, палила цигарки за рогом школи та вечорами цмулила пиво на шкільному стадіоні.
Зараз вона повільно сунула до дверей, а дітлахи метушливо розступалися перед нею, як, мабуть, Червоне море перед ізраїльтянами розступалося. У щойно бурхливій та щільній масі голів і плечей наче дивом утворювався прохід, достатньо широкий, аби в хуліганки не виникало бажання застосувати силу до повільного або зухвалого школяра. Юрко прикусив губу – просто на шляху дівиці та вже за якийсь крок перед нею опинився його однокласник Микита.
Микита мав вроджений вивих стегна, який вкрай обмежував його рухи; хлопця щоліта оперували, поступово випрямляючи йому ногу (і до закінчення школи він і справді вже не шкутильгав). Зараз хлопець намагався запобігти зіткненню з хуліганкою, але очевидно не встигав – після кількох операцій шкутильгання все ще занадто йому заважало, і дівиця вже здіймала над ним свою важку руку. Юрко, вмить забувши про все на світі, кинувся до неї, схопив за руку та вигукнув:
– Не смій! Ти що, не бачиш, він інвалід!
Вона не здивувалася, не розлютилася, а зраділа: розім’ятися перед уроком ніколи не завадить. Дівчина схопила Юрка за комір та потягнула до найближчої вбиральні. Там вона швиргонула його до стіни, насупилася та підняла кулаки до грудей, розглядаючи переляканого Юрка та ніби розмірковуючи, з якої частини його тіла розпочати виховну роботу. Ухваливши це непросте рішення, вона зробила крок уперед…
Ось тут і вийшла в Юрка ніби сама собою та серія – блискавична і влучна: лівою – коротко, поштовхом – в сонячне сплетіння, правою – хльостко, аж зуби ляснули, – в підборіддя. Супротивник був відкинутий і спантеличений, а сам Юрко - ошелешений аж ніяк не менше: так, він ударив – навмисно, в лице – людину, дівчину, жах! Проте вражений він був не цим, і навіть не тим, як подіяли його удари на хуліганку. Бар’єр зник! Та стіна, що слугувала надійним захистом Юрковим партнерам у боксі, з-за якої вони безжально його лупцювали, припинила існування, ніби й не було її ніколи. Все сталося так, наче тіло, як навчений і запрограмований механізм, чітко виконав дію, на яку був запрограмований, поза Юрковими волею, бажанням, страхами або іншими почуттями та міркуваннями.
Залишивши хуліганку оговтатися у вбиральні, Юрко вийшов у коридор, поринувши у роздуми про цю пригоду. Коридор зустрів його тишею та пустотою. Урок вже розпочався, обидва класи – Юрків шостий і хуліганкін восьмий – розійшлися, під дверима класу не було навіть Микити, через якого все й сталося. Юрко почало трусити; позаду стукнули двері вбиральні, певно, звідти вийшла дівиця. Юрко, не озираючись, пішов до класу. Тепер час замислитися про наслідки свого геройства.
Вже під час наступної перерви Юркові прошепотіли: «тебе шукають». Хто шукає, було зрозуміло, втікати було нікуди, і Юрко просто вмостився на якомусь підвіконні: шукають – отже, треба їм, певно, знайдуть, йому до цього байдуже… За вікном не відбувалося нічого цікавого: стадіон, школярі, дерева, сонце, все якесь лихоманкове, запалене. Всередині Юрка запала тиша, якийсь мертвий спокій, ані думки в голові, нічого. Він просто сидів і дивився у вікно, за яким занадто метушливо, бездумно та нервово відбувалося найбуденніше життя. Юрка хтось взяв за плече. Він покірно з’їхав з підвіконня та обернувся.
Хуліганка прийшла сама. Вона подивилася кудись у вікно повз Юрка, потім перевела очі на маківку його голови та стиха сказала:
– Ти, той… чув… Ну, ніби не було нічого, второпав? – голос її лунав непевно. – Дивись мені! – додала вона голосніше та дещо впевненіше. Юрко кивнув, хуліганка розвернулася та попрямувала у своїх хуліганських справах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765335
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2017
Перший конкурс української морської прози ім. Юрія Лисянського, 2018
1. Юрій Лисянський – уродженець м. Ніжина, перший навколосвітній мореплавець Російської імперії в експедиції на шлюпах „Надежда” та „Нева” (1803-1806) під началом І.Крузенштерна. (На момент плавання капітан-лейтенант Лисянський був старше за званням лейтенанта Крузенштерна й оговорив самостійність своїх рішень, як капітана, ще до виходу в плавання). „Нева” під командою Лисянського таки завершила це навколосвітнє плавання на два тижні раніше „Надежди”. А сам Юрій Федорович опинився в тіні свого німецького колеги головним чином тому, що книжку про експедицію – навпаки, Крузенштерн написав на чотири роки раніше. (Бо його призначили начальником Морського кадетського корпусу, а Лисянського знову відправили в море, командувати дивізіоном кораблів. В морі книжки писати важко, це вмів тільки Віктор Конецький на машинці Ундервуд). Однак, це гарно вказує, на важливість саме літератури, а не тільки самих морських звитяг, для історії й нащадків.
Два томи про вікопомну експедицію й атлас з мапами та малюнками Юрій Федорович видав своїм коштом накладом 200 примірників. Один комплект він особисто завіз до бібліотеки Ніжинського ліцею, де вони зберігаються й досі у відділі рідкісних книжок. Тому він може претендувати й на лаври першого українського мариніста. Шануймо його двічі.
Втім, є щось іронічне й показне в тому, що першою російською навколосвітньою експедицією командували німець та українець.
2. Юрій Федорович Лисянський також перший український (а може й російський, не перевіряли) перекладач морської літератури. Після стажування волонтером в англійському флоті він переклав теоретичний двотомний труд англійського автора Джона Клерка „Naval Evolutions” (Рух флотів), можливо, з другого конкурсу ми розпочнемо також відділення для українських перекладів світової мариністики.
3. В 1814 році Ю.Ф.Лисянський сам переклав свою книжку про навколосвітню подорож англійською „ A Voyage Round the World…”, видав її в Лондоні. Комерційний успіх перевершив оригінальне видання, в перший тиждень було розпродано половину накладу. Нам поки що не ясно, які наслідки це матиме для нашого конкурсу, і які міжнародні перспективи перед ним відкриває але ми про це пам’ятатимемо.
Умови конкурсу
Мова творів
Українська. Тільки. Only.
Обсяг творів
Від 10 тис знаків до 50 тис. знаків. Якщо вам не вистачить 1 тис. знаків, ми закриємо очі й порахуємо „на морське опукле око” Якщо 10 тис. – може вам вже на „Коронацію слова”?
Жанр творів
Оповідання, нарис, новела, художні реалістичні прозові твори невідомих нам жанрів, головне не просто необроблені записи у вахтовий журнал. Наголос на слові художні. Хоча й репортаж та путівні нотатки такими можуть бути.
Тематика творів
Людина в морі, людина моря в усьому розмаїтті можливих ситуцій. Однак, кожен рік конкурсу матиме одну особливу тему, яку досить просто якось згадати в тексті, але можна зробити її провідною для свого твору. Цього року це – МОРСЬКІ ЗАБОБОНИ Й ТРАДИЦІЇ.
Місце дії
Весь глобус без обмежень – океани, моря, затоки, протоки, бухти, фіорди, гирла, прогної, єрики, конки, узбережжя, порти, лимани, судноплавні річки, озера тощо. Просимо утримуватися від альтернативних реальностей і світів, де не діють закони фізики і гідрометеорології, користуйтесь тим же глобусом, що був у Лисянського
Час дії
Без обмежень. Минуле. Теперішнє. Майбутнє. Час – GMT.
Вимоги до оформлення рукопису
Документ World. Підписаний іменем та прізвищем автора та з його контактним e-mail. Nazva failu – назва твору латиницею.
Час подання рукопису
Від 00:00 GMT 7 грудня 2017 року до 23:59 GMT 7 квітня 2018 року
Робота журі
В журі першого конкурсу входять 5 професійних моряків – 2 капітани, 2 начальники радіостанцій, 1 викладач мореходного училища. А саме:
Олександр Шумей, Херсон, викладач морської академії
Леонід Кирилаш, Запоріжжя, старший радіооператор
Андрій Величко, Київ, капітан
Олександр Береза, Одеса, капітан
Антон Санченко, Київ, начальник радіостанції
Оцінювання проводиться на анонімній основі з довгого списку творів за десятибальною системою. Кожен член журі має один „екстра” бал, який може використати для свого улюбленого твору. Кожен член журі має право вето на один твір, який таким чином виводиться з першої трійки через якісь суттєві для цього члена журі причини. Право вето може бути подолане більшістю голосів журі.
Довгий список формується рідерами, єдиним критерієм для яких є формальна відповідність тексту умовам конкурсу і його читабельність.
Після оцінювання журі формує короткий список з 15 творів, які увійдуть в збірку і будуть видані книжкою.
Переможці конкурсу отримають:
1 премія
2 премія
3 премія
Заохочувальна премія
Розмір слонів і плюшок уточнюється
Оголошення результатів конкурсу
Книжковий арсенал 2018 року.
Видання збірки – Форум видавців 2018 року
Контакти matelot@meta.ua
https://www.facebook.com/matelotUA/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764918
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2017
Некоторое время назад по городу висели такие вышиваные плакатики с цитатой из "Молитви" Тараса Шевченка:
"А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли"
За последнюю неделю дважды наблюдал единомыслие с элементами братолюбия.
Случай первый. "Дом кино", фестиваль анимационных фильмов КРОК. Премьера мультфильма "Жизнь Кабачка" (Кабачок - не овощ, такое у мальчика прозвище). Кабачок осиротел и попал в детдом. Местный старожил представляет ему прочих сирот и называет причины, почему они туда попали. Когда он указывает на африканку и произносит:
- Ее маму депортировали из страны, когда она была в школе. -
женская половина зала дружно издает всхлип, а потом производит одно слитное движение. Ясно, что все женщины носят сумочки, а в сумочках платочки; платочками они промокают слезы, а слезы проливают по важному делу.
Случай второй. Уже другой кинотеатр, и другое кино. На диванчиках в фойе сидят парочки, троечки и компании прочих конфигураций. Натурально, все глазами в гаджетах: ведь следующие два часа смотреть туда не придется. В целом тишина - разве что какие-то взрывы и взрыки едва слышно доносятся из-за стен кинозалов.
Вдруг откуда-то возникают живые, свежие и как бы слегка влажные детские вопли, крики и проч. Из-за угла вышагивает невысокая дама в огромных унтах - она похожа на тощее дерево в слишком большой кадке. За "кадкой" семенит источник звука. Маленькая такая, ростом с унту блондиночка, хвостики подскакивают над ушками, в общем, все дела. Хоть и вопит, а сердце тает, дай обниму...
Дама, задрав нос к потолку, топит куда-то на своих унтах и бросает блондиночке:
- Если ты сейчас не блабртрвфртнешкртн, я ТЕБЯ РАЗЛЮБЛЮ!
Едва ли не на каждом диванчике выдохнули женские голоса:
- Идиотка... Идиотка... Идиотка...
Вот такое поразительное единомыслие.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764901
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 09.12.2017
За походженням Юрко був городянин.
Однак село для городянина Юрка завжди залишалося другою батьківщиною. Навіть не другою, а просто – батьківщиною, тією ж мірою, якою нею було місто. Всі його бабусі та дідусі походили з села, і в селі його родина й досі мала хату. І не просто хату, придбану при нагоді або зайняту самочинно, а родове гніздо, в якому жили та помирали покоління Юркових предків.
Прадідова хата, тинькована, охайно побілена, крита потемнілим шифером, посідала більшу частину просторого двору. До неї тулилися літня кухня, сарай і курник під очеретяними крівлями. Віддалік бовванів приземкуватий погрібник. За хатою та господарськими будівлями здіймався гайок акацій, на гілках яких висіли саморобні гойдалки. У дворі стояла альтанка, щільно обвита диким виноградом, який зберігав прохолоду за будь-якої спеки. Від вулиці хату затуляв величезний кущ бузку, який розрісся, наче індійський баньян. Город, що вражав родючістю, линув до обрію, що танув у переливчастому мареві.
Село для Юрка не було чимось протилежним місту або таким, що чимось йому поступається, як іноді здається тим, хто народився в селі та переїхав до міста. Він так само любив сільське життя, як і міське; ні перше, ні друге не здавалося йому кращим або правильнішим. Сільські незручності на кшталт ґрунтових доріг і відсутності водопроводу в будинку він незручностями не вважав – можливо, саме тому, що все це мав у місті. А може, внаслідок того щасливого віку, в якому світ сприймається як належне, а роздуми про відмінності та причини відмінностей не турбують юну душу. Потім він часто думав, що саме така конфігурація буття – місто і село в рівних пропорціях – була найщасливішою з усіх, які набувало його життя.
Та одного дня все це закінчилося. По смерті прадіда продали хату та землю. Новий господар вирубав акації та бузок, зніс альтанку, курник і сарай, планував засіяти чимось всю ділянку. Та не засіяв, поїхав десь на заробітки і пропав назавжди, і хата стояла покинута, дряхліючи та руйнуючись від негоди і занедбаності. Стіни її потемніли та вкрилися цвіллю; подекуди обвалився тиньк, оголивши дерев’яні балки. На городі буяли бур’яни, серед яких де-не-де визирали здичавілі помідори.
Цього запустіння Юрко, на щастя, не побачив, адже будь-які поїздки на село припинилися. Для нього це було все одно що кінець світу. Село значило набагато більше, ніж хата, сад і город. Він не розумів, як таке взагалі можна продати. Він бачив тільки один спосіб розпрощатися з рідним селом: вмерти, та й то, років за сімдесят-вісімдесят та за умови, що його поховають в чорній землі край городу або в сірому піску на березі Лиману. Тільки тепер Юрко справді усвідомив, яке місце в його душі посідало село; і все це місце тепер пекло та кровоточило, наче обідраний об асфальт лікоть.
На гроші від продажу хати придбали дачу, але Юрко її вперто бойкотував. Та одного дня їхати на дачу все ж таки довелося. Вона стояла на величезному острові в гирлі Дніпра. Дістатися туди можна було лише катером або човном. І Юркова душа ожила та затрепетала. Білий катер, тривожно завиваючи сиреною та рикаючи потужним дизелем, відвалив від причалу та швидко побіг темно-зеленою маслянистою водою. Сонце яскраво сяяло в чистому небі, грало на річкових хвилях і спалахувало на хромованих деталях корабля. Юрко з деяким подивом і навіть соромом з’ясував, що радість від цієї подорожі майже вилікувала його від туги за селом.
Юрко набурмосився, зробив скорботне обличчя та спробував викликати гіркі почуття, а якщо вдасться, то й заплакати. Однак губи його самі собою розтягувалися в щасливу посмішку. Хіба можна тужити або принаймні не радіти ось тут, на річці, де все – і хвилі, і чайки, і вітер, і очерети ген-ген під берегом – обіцяє стільки дивовижного та чудового?!
Але на острові Юркова радість швидко принишкла та незабаром зовсім зникла. «Дачами» звалися крихітні клаптики піску, звідусіль обплутані колючим дротом і обгороджені парканами. В селі теж були паркани, але розмежовували вони простори набагато більші, та й жодної прикордонної функції ті сільські паркани не виконували. Щонайбільше, їхнє призначення вичерпувалося стримуванням сусідської «живої сили» (птиці та худоби), і здебільшого паркан – та й не паркан, так, абиякий похилий тин, - слугував місцем зустрічі сусідів для приязної бесіди.
На дачах все було інакше. Тут панувало «твоє» і «моє», а кордон між ними шанувався неухильно та пристрасно. «Нашим» тут був лише берег, який щороку звужувався через річку, що розмивала його з одного боку, та «твого» і «мого», що вгризалися в нього з іншого боку. Мікроскопічні масштаби власності – маленькі діляночки, мініатюрні, непропорційно високі будиночки, що нагадували дво- та триповерхові телефонні будки, - все це аж ніяк не впливало на розмах пристрастей, які тут кипіли. Здавалося, що на дачах люди, які десятиліттями варилися в казані усуспільненого труда і побуту, втілювали свої приватновласницькі інстинкти, що занадто довго пригнічувалися та стримувалися.
В селі було чимало собак. Обов’язок їм був один – створювати та підтримувати атмосферу спокою та безпеки. Ось на дальньому, західному краю села закашляв якийсь пес. Йому лінькувато та дещо роздумливо відповіли з іншого краю. Так само ліниво, з відтяжкою, нібито й не прокидаючись, підхопили десь в районі сільради. І це ліниве, неспішне перегукування тривало до ранку, доки півні не ставили в ньому дзвінку крапку.
На дачах не тримали собак, і потреби такої не було – це ж острів, довкола вода. Та й де собакам змагатися в пильності та чутливості з дачниками! Колись Юрко, який на селі звик до умовності кордонів і меж, на ходу зірвав сливу з гілки сусідського дерева. Його негайно схопили та доправили на суд і розправу до бабусі. Однак святкування сусідки швидко перетворилося на спантеличення. Бабуся вислухала схвильовану розповідь про піймання злочинного онука, який обома ногами став на невірний шлях і криву доріжку, мовчки знизала плечима та повернула сусідці нагріту прим’яту сливу та додала кілька своїх. Сусідка з обуренням повернула сливи та пішла геть із ображеним обличчям; певно, вона прагнула помсти або скандалу, а не слив. Так, собаки просто не витримали би напруженої, завжди передгрозової атмосфери, що панувала на дачах!
І що? За двадцять років ці дачі стояли пусткою, покинуті, пограбовані, з вибитими вікнами та дверима. Паркани ділили нічиї володіння. Нічого не лишилося від колишніх пристрастей і територіальних конфліктів. Невідомі крадії наче посміялися над жалюгідним і нетривалим торжеством приватної власності.
Дачі тягнулися вздовж берега рядами («лініями»); за ними починалися ніким не ходжені та по-справжньому непролазні хащі. Юркові дуже хотілося глянути на частини острова, де не було ані дач, ані дачників, але рослинність там була настільки щільною та колючою, що потрапити туди було неможливо – джунглі, справжні джунглі! На межі дач і «джунглів» лежало озеро – невеличке, затишне, оточене з усіх боків очеретами та вербами.
Озеро було глибоке, а вода в ньому – завжди крижана і прозора, але вона здавалася чорною через потужний шар торфу на дні. За чутками, що непевно ходили серед дачних хлопців, те озеро сполучалося з Дніпром протокою, яка проходила самими глухими й неприступними місцями острова. Неподалік дачі в Дніпро справді впадала вузенька мілководна річка. Та чи сполучалася вона з озером, ніхто з хлопців напевно не знав, а дорослих дачників після історії зі сливою Юрко цурався.
Він часто розмірковував про ту протоку. Його майже не цікавило, чи дійсно вона існує, чи впадає в Дніпро. Але йому дуже хотілося коли-небудь опинитися там, на звивах тієї легендарної річки, хоча б ненадовго, аби побачити острів таким, яким його, мабуть, ніхто не бачив. Іноді Юрко намагався розв’язати цю задачу практично та вигадував способи знайти й дослідити протоку. Та щойно він згадував, що йдеться про відвідини справжнісінької terra incognita, усі думки про плавзасоби, навігаційні прилади, орієнтири та провіант поступалися буянню Юркової фантазії.
Його уява малювала такі неймовірні картини, що дійсність, яка би поступилася їм бодай дещицею, Юрка б надзвичайно розчарувала. Полонений тими видіннями та мріями, він не помічав світ навколо себе та подумки переносився на таємничу протоку. Назад його вертала бабуся, мацаючи йому лоба, стурбована відчутнім виглядом онука. А в Юркових сновидіннях протока панувала безроздільно. Варто було йому заплющити очі, і постіль перетворювалася на маленький пліт, течія підхоплювала його та несла Юрка в невідоме…
Минуло кілька років – а для дитини то ціла епоха. Епоха поступається епосі, якісь дрібниці зникають в безодні часу, і лише найважливіші, найбільш значимі події минулої епохи зберігаються в пам’яті. Ось так Юрко потім не міг (або не бажав) пригадати, як він знайшов протоку та як дістався її закрутами до великої ріки. Але він зберіг яскраві, насичені враження, які з ніякою іншої подорожжю, крім плавання протокою, пов’язані бути не могли.
Він пам’ятав прозорі води, в яких повільно пропливали великі зелені риби, змахуючи рубіновими плавцями. Йому виділися берега, то щільно зарослі кущами, то припалі до води смарагдовими галявинками. Він пригадував небо, що ліниво струменіло над ним вузькою звивистою смужкою, інколи повністю приховане деревами, що впали та утворили над протокою імлистий задушливий тунель. Він чув живу, наче сплетену з обережних лісових звуків тишу, що панувала в глибині острова.
А ще Юркові пригадувалося гостре, несподіване відчуття самотності, яке раптом оволоділо ним, коли він збагнув, що ніхто не знає, де він. Мабуть, це почуття було найпотужнішим, найстійкішим враженням від тієї пригоди. Там, на протоці, на своїй terra incognita, Юрко вперше усвідомив, якою мірою чужою, чужинною та сторонньою є людина всім рослинам і тваринам, водам і мінералам. Раніше він вважав, що занурення в первинні хащі споріднює людину з природою, тому, гойдаючись на хвильках протоки, він сподівався пережити це відчуття спорідненості. Натомість Юрко зазнав відчуження; йому раптом спало на думку, що життєвий цикл людини, такий схожий на життєвий цикл всього живого, насправді зовсім інший. Той цикл набагато більший, цікавіший та, цілком можливо, навіть нескінченний. Що ж то в людині таке, що не вмирає, як вмирають квіти й дерева, що неможна зарити в гарячу землі край городу або в сірий пісок на березі Лиману? Можливо, це є та сама… - а далі Юрко свою думку розвинути не встиг. «Моторка», що вилетіла з-за мису, прогуркотіла повз його човника, гойднувши його на високій хвилі та забризкавши Юрка водою з голови до ніг…
Юркова terra incognita виявилася добре відомою дорослим. Місце, заготовлене в пантеоні першовідкривачів, десь між Пірі та Куком, посісти не вдалося. Нема на то ради! – Юрко зітхнув і налаштувався повертатися на дачу. Над протокою пролунав низький густий гудок – велика ріка була десь поруч.
2013; переклад українською 2017
Світлина:
належить British Library, розміщена у відкритому доступі на FLICR: Image taken from page 129 of 'Songs for Little People. [With illustrations by H. Stratton.]'
Author: GALE, Norman Rowland.
Contributor: STRATTON, Helen.
Shelfmark: "British Library HMNTS 011652.g.53."
Page: 129
Place of Publishing: pp. viii. 110. Constable & Co.: London, 1896
Date of Publishing: 1896
Issuance: monographic
Identifier: 001352199
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764709
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2017
Юрко вкрай обережно визирнув з-за піщаного валу, що відмежовував солончак від вузенького лиманського берега. Йому не було видно, хто розташувався на піску серед купин гострої сіро-блакитної трави. Він бачив лише стопи... одну, дві, три, чотири пари. Стопи були засмаглі, дуже великі, просто величезні; вони повільно, ніби в роздумах, погойдувалися в повітрі. Певно, четверо лежали на пляжі, лежали на животах, голова до голови, задерши вгору зігнуті в колінах ноги. Вони лінькувато й неголосно перемовлялися, але вітер своїм посвистом у стеблах трави заважав розчути, про що йшлося.
Юрко ліг і нашорошив вуха. Тут, при самому піску, зовсім не було вітру, але ця тиша була така в’язка, що в ній потопали всі звуки, не тільки легеньке посвистування вітру. Тепер він зовсім нічого не чув.
Юрко поплазував до верхнього краю піщаного валу, намагаючись наблизитися до людей на пляжі, але нічим не виказати своєї присутності. Це було неабияк складно. Сіруватий пісок осипався під ліктями та колінами, і Юрко сунувся донизу разом із піском. Нарешті, йому вдалося спертися пальцями ніг на корінь якоїсь колючої рослини; тамуючи подих, він висунувся з-за валу, ледь-ледь, аби тільки чути голоси четвірки.
Нічого дивного в тому, що на березі знаходилися люди, не було. Тут завжди, у будь-який час доби, можна було когось зустріти, рибалок і колгоспників, а також дітей рибалок і колгоспників. Інколи виснажений сонцем механізатор загоняв свій трактор просто в неглибоку воду Лиману; поки він нерухомо лежав у воді, дітлахи стрибали на гарячому високому сидінні та смикали численні важелі в запиленій гарячій кабіні. Але ось ці люди на Лимані Юрка налякали.
Він прийшов, зрозуміло, купатися; спека стояла неможлива, і стояла давно, тому доводилося раз-у-раз бігати до Лиману. Доки Юрко чимчикував сумовитим, вкритим неземного виду рослинами солончаком, він почувався в цілковитій безпеці. Це відчуття було затишним і зовсім непомітним; тільки втративши його, можна було усвідомити та оцінити таку втрату. Років за тридцять, не ризикуючи відпустити власних дітей від себе ні на крок, Юрко з величезним жалем згадував той час, сповнений непомітним відчуттям безпеки. Але тепер, діставшись пляжу, Юрко вперше пізнав усю незручність нового для нього стану небезпеки та загрози.
Загроза походила від людей, що лежали на піску неподалік того місця, де Юрко вибіг на берег. Він би й оком на них не кинув, якби не їхня мова. Важкі, короткі, незнайомі та незрозумілі слова мішалися зі словами звичайними, знайомими та зрозумілими. І таким на Юрка від тих слів повіяло холодом, що купатися йому розхотілося. Лиманська вода зненацька видалася липким пінявим слизом; небо набрало зеленого відтінку. Розжарений пісок, на якому можна було встояти, лише стрибаючи з ноги на ногу, раптом присмоктався до ніг, як болото. Потягло гниллю. Юрко злякався та поспіхом сховався в осоці.
Але цікавість здолала страх. Юрко не побіг додому, та не пішов і шукати кращого місця для купання. Він спробував підкрастися якнайближче до людей на пляжі та з’ясувати, якою мовою та про що вони розмовляли. Ось так він і опинився за піщаним валом, що відділяв пляж від солончаку. Прислухаючись і підкрадаючись, він не лише розчув всі невідомі слова, але й упізнав тих, хто лежав у траві на березі. Ці четверо були його односельці; нещодавно вони повернулися після служби у війську. Як їх виряджали до армії, чотирирічний Юрко не помітив, натомість їхнє повернення йому запам’яталося. Зустрічали «дембелів» бучно й гучно, та й самі вони виявилися людьми галасливими. Хлопці ще не стали ні до якої роботи та проводили час, гасаючи селом і околицями на придбаному в складчину мотоциклі з коляскою. Мотоцикл був темно-вишневий, лакований, на сонці він сліпучо сяяв хромованим деталями. Переслідуваний гавкотом збурених собак, гуркітливий механізм проносив сонними вуличками села чотирьох вершників, здіймаючи куряву та розлякуючи курей і качок.
Юрко, нарешті, відірвався від підглядання та підслуховування; він з’їхав піщаним валом униз і поплентався додому. В його голові короткими чергами пропливали нові слова. Юркові ці слова не сподобалися: сенс їхній лишався незрозумілим, а вимовлені уголос або про себе, вони лунали бридко.
А спекатися тих слів було неможливо; ніби нав’язливі мухи, вони крутилися в голові. Про що б Юрко не намагався думати, гидкі слова лізли в його думки, втручалися в них, перетворювалися на їхню частину, чужу та недоречну, та надавали цим думкам якийсь брудний, злий тон. Юрко навіть трусив головою, але не міг вигнати чи бодай притлумити кляті слова. Якби він не почув їх сьогодні, сам би їх не вигадав; та один раз почуті, вони вп’ялися в пам’ять так, ніби завжди там були. Коли Юрко підходив до хати, то вже ні про що інше думати не міг; він крокував, обхопивши руками голову, в якій горлали, верещали та репетували ненависні слова.
У дворі Юркові трапилася бабуся, що саме вийшла з літньої кухні та покликала його обідати. Той відкрив рота сказати, що за такої спеки їсти геть не хочеться, але натомість вигукнув одне з нових набридливих слів, що саме зараз лунало в його голові. Бабуся відсахнулася, наче він вдарив її в обличчя. Втім, вона миттю оговталася, стала перед ним, широко розставивши ноги й взявшися під боки, та вигукнула обурено:
- Молодий чоловіче! Я такого навіть від штрафників на фронті не чула! Та як ти смієш?!
Тут нагодився дідусь. Коли бабуся пояснила, в чому справа, добрі блакитні очі старого, найлагіднішого серед усіх дорослих, яких знав Юрко, спалахнули таким сліпучим вогнем, що хлопець аж замружився та зіщулився. Потім бабуся з дідусем щось довго йому втокмачували, то разом, то по черзі. А Юрко нічого не чув і не бачив, так і стовбичив, прикривши очі, страждаючи від того, яким побачив дідуся, а понад усе – від невгамовного хору бридких нудотних слів, які так і не замовкли в його голові.
Юркове життя обернулося на пекло. Він переховувався на городі; кружляв там серед височенних соняшників і кукурудзи та потерпав, як від зубного болю. Йому не хотілося ні гратися, ні купатися, ні їсти, ні пити. Аби тільки позбутися цієї пошесті, якось викинути з голови наглих загарбників! Та якщо від чужих очей можна було заховатися в городніх хащах, то від того, що коїлося в голові, сховатися та врятуватися було неможливо.
За кілька днів Юрка забрали до міста. У дорослих там виникли якісь справи, і Юркові теж довелося їхати. За літні місяці він встиг забути, як виглядає місто, і тепер навіть радів цій подорожі, якою б за інших обставин обурився: «Що?! Забрати мене від Лиману, з села в те бетоноване пекло?!» Але цього разу, наче вперше роздивляючись вулиці та майдани, Юрко з полегшенням відволікався він гидких слів. Можливо, вони ніколи не бували в місті, тож тепер принишкли, роззираючись у незнайомій місцевості?
Ще до настання вечора, тільки-но Юрко обійшов домівки приятелів і з’ясував, що всі вони перебували у літніх таборах, на морі або в бабусь, він зазнав нападу незбагненних слів. Не в змозі стримуватися далі, він сховався в кущах високих рожевих квітів, упав навколішки та замурмотів ті слова, ніби плюючи їх у суху коричневу землю, в схожі на кріп листя, в дурні квіти. Спочатку Юркові стало гірше; коли слова заповнили собою повітря, день смерк, рослини почали в’янути та хилитися долі, мурашки та москалики кинулися врозтіч з-під Юркових ніг. Його нудило, він задихався, але далі бубонів ті безглузді мерзоти, що самі собою спліталися в послідовності, які лунали навіть огидніше за слова, з яких складалися. Врешті-решт, Юрко виснажився та замовк; він почувався хворим і розбитим. Може, це температура? Він торкнувся лоба – жару ніби немає, лоб вологий і холодний. Гірко зітхаючи, Юрко підвівся, обтрусив коліна та приречено приготувався на черговий вибух невидимої гидоти у власній голові.
Але нічого не сталося. Слова мовчали. Короткі Юркові думки проносилися швидко та рівно, наче по гладеньких рейках, не стикаючись із горбами та вибоїнами незрозумілого словникового запасу. За бажання він міг би видобути з пам’яті ті слова, але такого бажання не мав. І слова слухняно зникли в якійсь сутіні, не забуті остаточно, але й без зусиль з тієї сутіні вже не видобувані. Юрко відчув короткий, але потужний приплив торжества. Він – вільний!
Повернувшись на село, Юрко одразу гайнув на Лиман. Йому хотілося – звісно, здалеку, тільки про себе, не вголос, - розповісти чотирьом «дембелям» про свою перемогу над тією заразою, яку він так необачно від них підчепив. Але тих на березі не було. Юрко ввійшов у зарості сіро-блакитної трави, де ті хлопці зазвичай грали в карти та обмінювалися… СТОП! – пусте, не має значення, чим вони обмінювалися. Юрко роззирнувся, копнув сірий пісок – там щось зблиснуло. Груба важка каблучка жовто-сірого кольору. Певно, котрийсь з хлопців або хто інший загубив її або забув, знявши з пальця перед купанням . Юрко підняв перстень і приміряв на власні пальці. Той виявився завеликим для нього. А чи немає тут ще чогось? Та нічого, крім надірваного туза пік, що загубився в траві, на березі не знайшлося. Але Юрко святкував. Перемога над ворогом – а то був ворог, і те була перемога! – була справжньою, і навіть із трофеями, щоправда, без полонених.
Та Юркові понад усе хотілося бодай подивитися на хлопців, хай здалеку, насолоджуючись незасміченістю власних думок. Не може бути, щоб слова, які завдали йому таких страждань, не створили їм хоч якихось незручностей. Але рослі, дужі чоловіки, що пройшли армію, не спромоглися здихатися тих слів, а Юрко – зміг.
Він не бігав селом, розшукуючи хлопців. Юрко був упевнений, що рано чи пізно вони самі з’являться на своєму гучному мотоциклі. Та минув один день, і другий – а їх не було. А на третій день над селом раптом занила, потяглася якась тужлива мелодія, що нагнала на Юрка навіть не печаль, а жах. Мелодія лунала так повільно, що неможливо було скласти уявлення про неї та заспівати подумки трохи швидше; лише рівномірні гулкі удари барабану і подзвін тарілок свідчили про наявність у мелодії певного ритму. Юркові хотілося завити, як це робили тепер всі собаки в селі.
З’ясувалося, що село ховало чотирьох хлопців, які нещодавно повернулися додому після служби у війську. Вони розбилися на мотоциклі. Селом проходило шосе, яке з’єднувало два обласні центри. То в їхньому селі була єдина асфальтована дорога. Всі відгалуження від неї, що прямували до села, були ґрунтовими та спускалися від «асфальту» до сільських вулиць – також ґрунтових – на кшталт урвищ, дуже стрімко. Той, хто виїжджав з села на «асфальт», до останньої миті не бачив, чи рухається головною дорогою який-небудь транспорт, і сам також лишався невидимим для його водія. Мотоцикл з чотирма вершниками вискочив на дорогу просто під колеса важезного самоскида. Всі хлопці загинули на місці.
Юрко не пішов дивитися на скорботну процесію; він побіг до того перехрестя, де все сталося. Дорога була порожня. На дерев’яному похилому стовпі застиг вінок у чорних стрічках. На сірому асфальті валялися уламки скла, якісь гайки та пружинки; чорно-брунатна пляма, посипана піском, протяглася від перехрестя метрів на десять. Над плямою дзижчали комахи.
Юрко стояв при дорозі, його погляд був прикутий до плями на асфальті, і жодних думок не лишилося в його голові. Його вуха наповнювало дзижчання комах, які вирували над плямою, і це дзижчання не давало зосередитися, воно гіпнотизувало, зачаровувало, робило Юрка сонним, поневоленим і геть знецікавленим…
Невідомо, скільки б він там простовбичив; аж раптом повз нього пролетіла автівка, вдаривши його гарячим повітрям і обкидавши піщинками. Юрко здригнувся, стиснув у кулаку грубий перстень жовто-сірого кольору та побіг назад у село.
2013; переклад 2017
Світлина: "Неприличными словами не выражаться!" из к/ф "Собачье сердце" (реж.Бортко)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764334
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2017
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ, Палеонтологическая
На станции М "Университет" мы с Максом проводим время в ожидании поезда, охотясь на аммонитов. Времени бывает всегда немного - 1:30... 1:31... 1:32... - и в эти секунды надо успеть найти на гранатово-розовых с серо-белыми прожилками стенах заветную скорлупку. Это непросто: даром что вымер 70 млн лет назад, аммонит скрытен и хитер, а среди рваных пятен осадочных пород - почти незаметен.
Но мы охотники с опытом, почти всех моллюсков на "Университете" переловили. Поэтому самый азарт - поймать еще непойманного. Вчера таки попался один головоногий - он забился повыше, под самый лепной бруствер облицовки, поэтому в прежние выезды на моментальную охоту - 1:33... 1:34... 1:35... - мы его проглядели.
Стоим, созерцаем добычу, а к нам подкатывает на кравчучке дама старшего пенсионного возраста:
- Ой, це ж природа таке сотворила... Воно ж тисячі років тому жило!
- І навіть мільйони.
- А ми? А що ми?! Тільки ніщити вміємо. І цих винищили! Що ми залишимо дітям? - дама шикарным жестом указывает на Макса. А тот даже бровью не повел, хотя только что стал олицетворением всех будущих поколений. А может, просто этого не понял.
- Що, я вас питаю? Оце?! - и дама обличительно ткнула пальцем в аммонита. Вымерший вместе с динозаврами моллюск, кажется, даже слегка отпрянул поглубже в каменную плиту.
Но время метрополитена неумолимо - 1:36... 1:37... 1:38... - подвалил поезд, дама вкатилась в распахнутые двери, припарковала кравчучку и грузно осела на диванчик. Мы вошли следом, поезд рванул - как оказалось, навстречу новым открытиям.
ЧАСТЬ ВТОРАЯ, Демографическая
Еще не улеглись переживания по адресу изведенных человеком аммонитов, как метрополитен подбросил Максу пищу для размышлений. Это взрослые многое воспринимают как данность, дети - еще нет. И Макс моментально поставил метрополитен на место и вообще, в свойственной ему манере, расставил все по своим местам - коротко, решительно и безапелляционно.
-... поступайтесь місцем людям похилого віку, пасажирам з дітьми та вагітним жінкам!
- Вагітні жінки в метро не ездят!
- Почему это?
- Раз вагітні, значит, замужем. А у мужа точно есть машина. Что не ясно?!
И в самом деле, что это я... Мне захотелось вытянуться во фрунт, щелкнуть каблуками и отчеканить:
- Все! Предельно! Ясно!
Я не без труда подавил этот порыв, просто кивнул и потянул Макса к выходу - наша станция. Тонко разбираясь в глобальных вопросах, он все еще немного неуверенно перемещается на метро.
Это взрослые гораздо лучше ориентируются в метро, чем в жизни, а дети - еще нет.
2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763672
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 03.12.2017