| Сторінки (10/965): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ток-ток-ток, ток-ток-ток,
Пішов коток у лісок,
Знайшов коток поясок,
А кішечка відняла
І діточкам віддала.
Пішов коток у лісок,
Знайшов коток поясок,
Цьому-тому продавав,
А для Саші дарма дав.
Цьому-тому за гроші,
А наш Саша хороший.
Пішов коток під місток,
Зловив рибку за хвосток.
Чи їсти самому,
Чи нести додому?
Думав, котик, думав,
Нарешті придумав –
Сам головочку погриз,
Хвостик діточкам приніс.
Пішов коток на торжок,
Купив коток пиріжок.
Чи собі кусати,
Чи дітям віддати?
Сам разочок укушу,
Решту діткам занесу.
Пішов коток на точок,
Знайшов клубок ниточок.
Ниточки мотаються,
Коток умивається.
Вийшов коток на ґанок,
Виніс в’язочку баранок,
Усім діткам продавав,
А для Саші дарма дав.
Усім діткам за гроші,
А наш Саша хороший.
Йшов коток гулятки,
Поморозив лапки,
Качається, валяється,
Проситься до хатки.
Зайшов у хатинку,
Заліз під перинку.
Заліз би і вище,
Та боїться мишок.
А мишки дуріли,
Хвостика об’їли.
Почав коток плакать,
Стали сльози капать.
Не плач, коток, не мурчи –
Сашу спатки научи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402640
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013
Раз в садочку зеленім
Навесні смерком раннім
На ту лілію сніжну
Поглядав я з коханням...
Запах мене наповнив, –
Під зорею нічною
На ту лілію чисту
Поглядав я з жагою...
А коли так дивився,
Вона,так примарилось,
Раптом вся затремтіла,
Ніби зі сну збудилась.
Наче жалом бджолиним
Погляд мій її вцілив –
Затремтіла і личко
Її вмить зрожевіло...
І до мене долинув,
Як була зрожевіла,
Її листя шум тихий,
Наче шепіт несмілий.
Губки уст тих медових
Розтулились тремтливо,
Зразу думав що вітер
Так чіпає грайливо.
Ні! Почув я виразно,
Те що тихо сказала,
Її груди, відчув я,
Теплом людським зітхали.
Її лоно дівоче
Життям буйним палало…
І в розкішному тілі
Кров вогнем закипала!..
Ах, під впливом тих чарів,
І тих пахів урочих,
Раптом кров затопила
Кип’ятком мої очі...
Зір і мозок в тумані.
Ах, в тим шалі зухвало
Я й забув, що так юна
Квітка ця розцвітала!
А коли я опритомнів
Вже світання в сад вступило.
Мовчазлива і зів’яла
Лілія лежала біла.
Мовчазлива, і зів’яла
На землі зранку лежала –
Подих мій спалив, обійми
Її ніжну поламали.
Мовчазливу і зів’ялу
Мла світанкова сповила,
І холодний вітер віяв
На лице її змертвіле.
Ах, холодний вітер віяв,
В небі вже зоря тьмяніла.
І рясна роса холодна
Лист її зів’ялий вкрила.
Bogusław Adamowicz
Lilija
Raz — w ogrodzie zielonym —
Przed wieczorem o wiośnie,
Na tę śnieżną lilijkę
Poglądałem miłośnie…
Upojony jej wonią -
Przed godziną zórz złotą
Na tą czystą lilijkę
Poglądałem z tęsknotą…
I gdym na nią tak patrzył,
Zdało mi się, że ona
Nagle drgnęła, tak, drgnęła,
Jakby ze snu spłoszona.
Jakby żądłem ją pszczoły
Ukłół wzrok mój — tak cała
Lilija drgnęła — i twarz jej
Barwą róży się zlała...
I do ucha mnie doszedł.
Gdy tak lśniła różowa,
Od jej listków szmer jakiś
Jakby szept, jakby słowa.
Wargi ustek miodowych
Roztuliły się z drźeniem,
Zrazum sądził, źe wiatr je
Trącił lekkiem swem tchnieniem.
Nie ! słyszałem wyraźnie,
To co rzekła mi z cicha,
I poczułem, źe pierś jej
Ludzkiem ciepłem oddycha.
Że jej łono dziewicze
Pała życiem namiętnem...
Że w rozkosznem jej ciele
Krew gorącem wre tętnem!...
Ach, pod wpływem tych czarów
I tej woni uroczej
Nagle wrzącej krwi stryga
Zasłoniła mi oczy...
Mózg się zmącił, wzrok zadmil.
Ach, W tym szale zuchwałym
Jam zapomniał, że ona
Tylko kwiatkiem jest małym !
A gdym się ocknął, już dawno
Nad sadem ranek błysł świeży.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Przede mną lilja ma leży.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Na ziemi leży od rana.
Oddechem moim spalona,
W uściskach moich złamana.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Spowita brzasku mgłą dymną,
I taki chłodny wiatr wionął
Na twarz jej martwą i zimną.
Ach, taki zimny wiatr powiał
I w niebie zorza tak zbladla.
I rosa taka rzęsista
Na zwiędłe listki jej spadla.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400941
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2013
Ніч така гарна!.. Плеяда зір з блакиті сяє,
Хвиля шепоче і блищить над глибиною,
Ліс спить в імлі і тихо казку повідає...
Ніч так гарна!.. Ах, чому ж ти не тут зі мною?..
В саду дві лілії закохані зростають,
Чарівні запахи із келихів їх линуть...
Там, за рікою, про любов удвох співають,
Сумна луна на водну стелиться рівнину...
Пісня замовкла... Цить... Човен пливе, плескоче ...
Човен проплив і зник, а в ньому тільки двоє...
Із саду запах лілій шириться урочий...
Берег мовчить, зірки іскряться над водою.
Вітерець легкий зітхав... Блискіт хвилі гасне,
Ліс збудився, шум біжить хащею лісною...
Вітер стихнув, шум замовк... Ніч так тиха, ясна,
Ніч так ніжна... Ах, чому ж ти не тут зі мною?!..
Bogusław Adamowicz
Noc taka piękna!...
Noc taka piękna!... Z błękitów patrzy gwiazd plejada,
Fala gwarzy i błyska ponad tonią ciemną,
Las śpi we mgle i przez sen cichą baśń powiada...
Noc tak piękna!... Ach czemuż ty nie jesteś ze mną?...
Tam, w ogrodzie dwie lilie zakochane rosną,
Woń rozkoszna z kielichów pochylonych płynie...
Tam, za rzeką, dwa głosy nucą pieśń miłosną,
Tęskne echo po wodnej ściele się równinie...
Pieśń zamilkła... Cyt... Słyszę plusk płynącej łodzi...
Łódź przemknęła i znikła, w łódce - ludzi dwoje...
Od szpaleru woń lilij rzewna mię dochodzi...
Milczą brzegi, drżą gwiazdy, lśnią przejrzyste zdroje.
Fala błyska i gaśnie... Lekki wietrzyk wzdycha,
Las się budzi, szmer bieży w jego głąb tajemną...
Wietrzyk ustał, szum zamilkł... Noc tak jasna, cicha,
Noc tak błoga... Ach czemuż ty nie jesteś ze mną?!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2013
Зорі в небі весну хороводили.
Я на зустріч з тобою летів.
Наді мною твої очі сходили –
Ніч коротшу твій погляд робив.
І робилася нічка світлющою,
Хоч намисто росяне збирай,
Від твоїх від очей незаплющених
Починався життя небокрай.
Щастя, де ти? На чому спіткнулося?..
Змова нас розвела? Наговір?
Ти чому до мене не вернулося?..
Більш нема ні очей ані зір.
Що було – відпливло... Не повториться...
Вічний біль тільки мучить у сні:
По ночах сизокрилая горлиця
Б’ється крилами в білім вікні.
За якими, скажи, краєвидами
Ти знайшла свій душевний спокі́й,
Що зробила з жіночою кривдою,
І де перстень ти кинула мій?..
Чи з високої кручі над Німаном,
Чи в провалля своєї журби?
Боже милий, як мало потрібно нам –
Закохатися щоб... розлюбить.
Раман Тармола-Мірскі
Зоркi ў небе вясной карагодзiлi.
Я к табе на спатканне ляцеў.
Нада мной твае вочы ўзыходзiлi -
I рабiлася ноч карацей.
I рабiлася ночка вiдушчаю,
Хоць ты пацеркi росаў збiрай,
Ад тваiх ад вачэй незаплюшчаных
Пачынаўся жыцця небакрай.
Шчасце, дзе ты? На чым спатыкнулася?..
Абгавор нас развёў? Загавор?
Ты чаму да мяне не памкнулася?..
Нада мной нi вачэй больш, нi зор.
Што было – адплыло... Не паўторыцца…
Вечны боль адно мучае ў сне:
Па начам шызакрылая горлiца
Б’ецца крыламi ў белым акне.
За якiмi, скажы, краявiдамi
Ты знайшла для душы супакой,
Што зрабiла з жаночаю крыўдаю,
Дзе пярсцёнак ты кінула мой?..
Цi з высокае кручы над Нёманам,
Цi ў бяздонне сардэчнай журбы?
Божа мiлы, як трэба не многа нам,
Закахацца каб… i разлюбiць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400341
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2013
Озеро сонне...
Верби у зелені
стан похилили
на мрійливу гладь,
в постаті тихій,
ніччю застелені,
сни старожитності снять.
Вдови-берези
коралами білими
дивляться гордо
в люстерко води,
сяють криштальними
дивними хвилями,
стелють на воду
відбитки-сліди.
Місяць-юнак,
круглолиций, білявий,
поглядом ніжить
озерную глиб,
коси спустивши
в замріяну яву,
тихо пливе
над розлогом садиб.
Зорі горять
понад озером вільним,
човен цілує
безтрепетну синь,
плавно гойдається
змахом повільним,
будить німую,
застиглу гладінь.
Паўлюк Трус
Над возерам
Возера дрэмле…
Вербы зялёныя
стан пахілілі
на сонную гладзь,
ў постаці ціхай,
пад ночы апонаю,
сны старажытнасці сняць.
Ўдовы-бярозы
сваімі каралямі
горда глядзяцца
ў люстэрка вады;
ззяюць крыштальнымі,
дзіўнымі хвалямі,
сцелюць на воду
адбіткі-сляды.
Месяц-юнак,
круглаліцы, бялявы,
поглядам ніжа
азёрную глыб,
косы спусціўшы
на ўдумныя з’явы,
ціха плыве
над разлогам сяліб.
Зоры гараць
па-над возерам вольным,
човен цалуе
спакойную сінь,
плаўна калышацца
ўзмахам павольным,
будзіць нямую,
застыўшую плынь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398826
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.02.2013
Зайшов вже над долину
Яскравий сонця круг
І тихо гомін лине
З зелених нив і лук.
Десь голоси далекі,
Далекий чути спів,
Росистий шелест легко
Спадає із листків.
Рожевий промінь ніжний
Зникає в синій млі
І запах сіна свіжий
Підноситься з землі.
Із пахощами цвіту,
Із блиском зір нічних,
Вся поетичність світу
Пливе в глиб душ людських.
Підносить тінь собою
Гігант гірських примар,
Димить нічною млою,
Вдягає шати хмар.
Схил криючи бездонний
У темному крилі,
Неначе образ сонний
Поволі тоне в млі.
Блиск вечора непевний
Той образ освітив...
А всі в задумі ревній
Женуть принади снів.
Adam Asnyk
Letni wieczór
Już zaszedł nad doliną
Złocisty słońca krąg;
Ciche odgłosy płyną
Z zielonych pól i łąk.
Dalekie ludzi głosy,
Daleki słychać śpiew
I cichy szelest rosy
Po drżących liściach drzew.
Promieni gra różana
Topnieje w sinej mgle,
A świeży zapach siana
Skoszona łąka śle.
Wraz z wonią polnych kwiatów,
Z gasnącym blaskiem zórz
Cicha poezja światów
W głąb ludzkich spływa dusz.
W półcieniu pierś olbrzymią
Podnoszą widma gór,
Nocnymi mgłami dymią,
Wdziewają płaszcze chmur.
I wiążą swoje skrzydła,
Podarty kryjąc stok,
Jak senne malowidła
Powoli toną w mrok.
Wieczoru blask niepewny
Oświetla obraz ten...
Ludzie w zadumie rzewnej
Gonią piękności sen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397895
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013
Коли нас темінь всюди огортає,
Тримає в тісноті своєї сітки,
Наш зір кінця путі не досягає
І не питаєм: А що там? – як дітки.
Лиш хай хто світло у путі розгнітить
І зір наш ширший виднокруг здобуде –
Поза тим місцем, що вогонь освітить,
Безодня темноти ще більша буде.
Так само, разом з світлом знань здобутих
Круг наших бачень ширшим може бути,
Та непроглядність мороку зростає...
І стане те, що бачимо, нікчемним
Перед незнаним, таємничим, темним,
Що морок вічний заздрісно ховає.
Adam Asnyk
Gdy nas ciemności otaczają wszędzie,
W swej zacieśnionej zatrzymując sieci,
Wzrok nasz nie sięga za drogi krawędzie
I nie pytamy: Co za nią? jak dzieci.
Lecz niech kto światło na drodze roznieci -
To, choć wzrok szerszy widnokrąg posiędzie,
Dokoła miejsca, które blask oświeci,
Otchłań ciemności jeszcze większą będzie.
Wraz z blaskiem wiedzy zdobytej płomienia,
W miarę, jak widzeń krąg się rozprzestrzenia,
Wciąż obszar mroków nieprzebytych rośnie...
I to, co dostrzec możemy, jest niczym
Przed tym nieznanym, skrytym, tajemniczym,
Co nam mrok wieczny zasłania zazdrośnie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397859
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013
Ти великий чоловік – будь ним де належить,
До простих людей приходь у простій одежі,
Щоб взірцем Юпітер став - хоч і громовладний,
В дім до смертних він вступав чемний і доладний,
Не бажаючи щоб бога олімпійська сила
Зір людей недосконалий світлом поразила.
Тож і ти, як до людей треба тобі сходить,
Не бери з собою грім, що страхи наводить,
Не принось орлиний згляд, поставу титана,
Хай в присіночках пиха з калошами стане!
Adam Asnyk
Wielkiemu Człowiekowi
Jesteś wielkim człowiekiem - bądź nim, gdzie należy,
Lecz do śmiertelnych przychodź w zwyczajnej odzieży,
Bierz za przykład Jowisza, co choć gromowładny,
W dom śmiertelnych przychodził grzeczny i układny,
Nie chcąc zbyt żywym blaskiem olimpijskiej chwały
Razić biednej ludzkości wzrok niedoskonały.
Wiec i ty, kiedy schodzisz w towarzystwo ludzi,
Nie bierz ze sobą gromu, który postrach budzi,
Nie przynoś orlich spojrzeń, tytanicznych postaw,
Lecz wielkość z kaloszami w przedpokoju zostaw!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397585
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013
Хоч нив і лук
Молодиш круг,
Кохання цвіт чудесний,
Вже не мені
Любові дні,
О чародійко, весно!
Той шал пропав
Що напував
Захватом моє серце,
Не мені ця
Троянд краса
І почуттів джерельце.
Тож з чаши лий
Блаженств напій
Для інших рано вранці,
Хай з твоїх віт
Рве чудний квіт
Гурт молодих коханців.
Мені лиш дай
Шумливий гай
Над голову сонливу...
І дай мені
В глибокім сні
Кохання душ тремтливе.
Adam Asnyk
Choć pól i łąk..
Choć pól i łąk
Odmładzasz krąg,
Roznosząc woń miłosną,
Nie wrócisz mi
Miłości dni,
O czarodziejko, wiosno!
Nie wskrzesisz złud,
Pojących wprzód
Zachwytem serce moje,
Nie dla mnie już
Rumieniec róż
I świeżych uczuć zdroje.
Więc z czaszy twej
Dla innych lej
Rozkoszy słodkie miody,
Niech z twoich szat
Rwie cudny kwiat
Kochanków zastęp młody.
Mnie tylko daj
Szumiący gaj
Nad moją głową senną...
I otocz mnie
W głębokim śnie
Miłością dusz promienną.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397573
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013
Ох, як тяжко траві
Від землі відростать –
Так же тяжко й мені
Вас тепер забувать.
Не просіть же мене
Ви про все те дарма,
Бо так тяжко траві,
Як приходить зима.
І захочеш тепла –
І не знайдеш ніде...
Ніби я не жила, не цвіла для людей.
І топтали мене, і косили мене.
Ох, як тяжко траві,
Ох, як тяжко траві.
Таццяна Зіненка
Ох, як цяжка траве
ад зямлі адрастаць —
Гэтак цяжка і мне
Вас цяпер забываць.
Не прасіце ж мяне
Вы аб гэтым дарма,
Бо так цяжка траве,
як прыходзіць зіма.
І захочаш цяпла —
і ня знойдзеш нідзе…
Нібы я не жыла, не цвіла для людзей.
І хадзілі па мне, і касілі мяне.
Ох, як цяжка траве,
ох, як цяжка траве.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397373
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013
В лісах ростуть під вивертнями квіти,
Що прибирають образ фантастичний –
Убір незвиклий, пишністю покритий,
Чудові барви, запах наркотичний:
Тривожать розум їх корони гожі
І запахи, так напозір пригожі.
Кожна з них вид метелика приймає,
Чи зір чудними формами лоскоче,
З щілин дерев у простір виглядає,
Впроваджуючи в захват людські очі,
Однак себе з гнилизни соком поять,
Що на деревах тліє під корою.
Є й почуття, на вигляд цілей чесних,
Що сяйвами веселки оповиті,
Небесних вимірів і барв чудесних,
Так, наче ангели стоять в блакиті
І розсівають запах ідеальний,
У котрих серцем тоне мандрувальник.
Однак, хоч чари їх кругом вирують,
Хоча мету в собі несуть високу,
Людей красою дивною хвилюють –
На дереві трухлявім брали соки;
З глибин таємних виросли в гнилизні
Ті почуття, так фантастично дивовижні.
Adam Asnyk
Egzotyczne kwiaty
Pod zwrotnikami rosną w lasach kwiaty,
Co przybierają wzory fantastyczne -
Strój ich niezwykły, wdzięczny i bogaty,
Cudowne barwy, wonie narkotyczne:
I nęcą zmysły ich korony świetne
I te zapachy z pozoru szlachetne.
Każdy z nich postać rzadkiego motyla
Lub przepych kształtów nieznanych roztoczy,
Z szczeliny drzewa w błękit się wychyla,
Wprawiając w zachwyt podróżnika oczy,
A jednak one soki swoje biorą
Z zgnilizny, w drzewach ukrytej pod korą.
Są i uczucia, szlachetne z pozorów,
Rozpromienione całą blasków tęczą,
Nadziemskiej miary, cudownych kolorów,
Jakby anioły, co w błękitach klęczą
I rozsiewają idealne wonie,
W których wędrowiec sercem swoim tonie.
A jednak, chociaż taki czar roznoszą,
Chociaż cel w sobie przedstawiają wzniosły
I nęcą ludzi nieznaną rozkoszą,
One na drzewie zbutwiałym wyrosły;
Z głębi tajnego powstały zepsucia -
Te fantastycznie błyszczące uczucia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397149
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013
Не шли чари мені,
Зачаруюся сам.
Своє серце в вогні
Тобі, милій, віддам.
Щоб нахлинуло ще,
Скрізь зі мною було
Світло синіх очей,
Кіс духмяних тепло.
Пульсу міцного стук,
Насолод глибина –
Ласка сплетених рук,
На устах мед до дна.
Стануть ночі як дні.
Що за диво – кохать!
Усміхнися мені,
Ти – моя благодать!
Чи удасться заснуть,
О, голубко моя,
Коли мрію почуть:
«Я – твоя! Я – твоя..!»?
Таццяна Дзям'янава
Не чаруй, не мані
Не чаруй, не мані.
Зачаруюся сам.
Свае сэрца ў агні
Табе, мілай, аддам.
Каб нахлынуў хутчэй,
Не знікаючы зноў,
Свет нябёсных вачэй,
Пах шальных валасоў.
Пульса моцнага грук,
Глыбіня асалод –
Ласка сплеценых рук,
Вуснаў таючы мёд.
Стануць ночы, бы дні.
Што за дзіва - кахаць!
Усміхнісь, абдымі!
Ты – мая благадаць!
Ці ўдасцца заснуць,
О, галубка мая,
Калі мару пачуць:
“Я – твая! Я – твая…!”?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396517
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013
Не говори, хоч мав би в спразі гинуть,
Що висохла вода джерел живильних! –
За міражами біг в пісках пустинних,
А проминув струмок в лугах привільних.
Не говори, хоч би й від туги гинув:
Немає чистої любові в світі!
Ти блиск її в путі напевно кинув –
Йшов за вогнями, що облудно світять.
Не говори, що все, чого не вмів ти
Знайти в житті – примара є манлива!
Іншим струмок утіх буде шуміти
І інше серце напувать щасливе.
Adam Asnyk
Nie mów!
Nie mów, chociażbyś miał ginąć z pragnienia,
Że wszystkie źródła wyschły już bijące! -
Tyś gonił pustyń piaszczystych złudzenia,
A minął strumień na zielonej łące.
Nie mów, chociażbyś umierał z tęsknoty,
Że nie ma czystej miłości na ziemi! -
Tyś pewnie w drodze blask jej rzucił złoty,
Za ognikami zdążając błędnemi.
Nie mów, że wszystko, czegoś ty nie umiał
Odnaleźć w życiu - marą jest zwodniczą!
Zdrój czystych uciech będzie innym szumiał
I inne serce poił swą słodyczą.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396468
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013
Дозволь – і здійсню давнє я бажання –
В тобі, неначе в морі, утоплюсь
І неба – у твоїх очах сіяння –
Своїми поцілунками торкнусь...
Дозволь – шепну тобі завітне слово,
Щоб ти почула співи солов’я
І взимку весняним цвітінням знову,
Як вишня, розцвіла б краса твоя...
Дозволь – і я нестримною любов’ю
Тебе від сірих буднів затулю,
Твої долоні сонечком наповню
І ніжностями душу затоплю...
Дозволь... Хоча б до ніг твоїх схиляться...
І навіть це для мене буде щастя...
Таццяна Дзям'янава
Санет
Дазволь – я споўню даўняе жаданне –
Ў табе, нібыта ў моры, патану
І неба – у вачах адлюстраванне –
Сваімі пацалункамі крану…
Дазволь – шапну табе такія словы,
Каб ты пачула спевы салаўя
І ўзімку пышнай квеценню вясновай,
Бы вішня, расцвіла б краса твая…
Дазволь - і я нястрыманай любоўю
Цябе ад шэрых будняў затулю,
Твае далоні сонейкам напоўню,
Тваю душу пяшчотай абаўю…
Дазволь… Хаця б да ног тваіх прыпасці…
І гэта нават будзе мне за шчасце…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2012
Вина батьків на їх дітей спадає,
За гріх злочинця – людству покарання;
І кожен рід, що правду зневажає,
Додасть нещастя людям і страждання.
Зле, як зараза, землю оббігає...
А чи одягнуте в бридке лахмання,
Чи в княжій діадемі виступає –
Заразить світ отруєним диханням.
І за законом світу неодмінним
Ніхто не обійде проклять паскудства –
На кожного впаде вини частина
Чужих гріхів, і злочинів, й розпутства,
Бо кожний носить за усі провини
Відповідальність спільну всього людства.
Adam Asnyk
Brzemię winy
Na dzieci spada win ojcowskich brzemię,
Lud pokutuje za grzechy zbrodniarza;
Każde gwałcące sprawiedliwość plemię -
Cierpień i nieszczęść ludzkości przysparza.
Złe, jak zaraza, w lot obiega ziemię...
A czy na sobie łachman ma nędzarza,
Czy też w książęcym kroczy diademie -
Zatrutym tchnieniem cały świat zaraża.
Wobec praw, światem rządzących wszechwładnie,
Nikt ujść nie może złych wpływów przekleństwa;
Każdemu w dziale część winy przypadnie
Nawet za cudze zbrodnie i szaleństwa;
Bo każdy nosi w duszy swojej na dnie
Odpowiedzialność wspólną człowieczeństwa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384765
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012
А що людині гірш за все?
Хтось каже – смерть, а хтось – хвороби,
Одним – жебрацтво біль несе,
Іншим – не мати в серці Бога.
Питають те у мудреця:
«А ти що думаєш, шановний?»
Він відповісти обіцяв,
Розміркувавши більш грунтовно.
І так, і сяк час витрачав,
Шукав усюди терпеливо.
І ось, нарешті, так сказав,
Та не звичайно – всім на диво:
«Всього найгірше на землі
Не мати те, чого бажаєш.
Але ще гірше є, коли
Чого не хочеш, а те маєш...»
Таццяна Дзям'янава
Што чалавеку горш за ўсё?
Што чалавеку горш за ўсё?
Хтось кажа – смерць, а хтось – хваробы,
Адным – жабрацтва шкумаццё,
Другім – не мець у сэрцы Бога.
Спыталі тое ў мудраца:
“А ты што думаеш, шаноўны?”
Ён адказаць паабяцаў,
Паразважаўшы больш грунтоўна.
І так, і гэтак бавіў час,
І там, і тут шукаў цярпліва.
І вось, нарэшце, даў адказ,
Ды не звычайны – ўсім на дзіва:
“Ўсяго гаротней на зямлі
Не атрымаць чаго жадаеш.
Але яшчэ найгорш, калі
Чаго не хочаш, атрымаеш… “
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012
Голосом сили, тихо і важно
Грім прокотився вгорі.
Луг відізвався грому протяжно,
Ліс відгукнувся старий.
Гай струсонувся і з-понад поля
Доли той гук понесли.
В тому розкоті чується воля,
Чується радість землі.
В гуркоті тому повно є сили,
Чується міцність і шир...
Перші ті громи! Серцю ви милі,
Любий ваш сміх поміж гір.
Милий для серця гомін далекий,
Відгук веселий і шум.
Грім ти могутній, грім одинокий!
Скільки навіяв ти дум!
Палко мене ти гукаєш на волю –
Тяжко невільному тут.
Кланяйся, громе, рідному полю,
Рідний вітай ти мій кут!
Якуб Колас
Першы гром
Голасам моцы, ціха і важна
Гром пракаціўся ўгары.
Луг адазваўся грому працяжна,
Лес адгукнуўся стары.
Гай страсянуўся, дрогнула поле,
Долы той гук паняслі.
Ў гэтым раскаце чуецца воля,
Чуецца радасць зямлі.
Ў грукаце гэтым многа ёсць сілы,
Чуецца моц і прастор...
Першыя громы! Сэрцу вы мілы,
Люб мне ваш смех паміж гор.
Міл майму сэрцу гоман далёкі,
Водгук вясёлы і шум.
Гром ты магутны, гром адзінокі!
Колькі ўскатурхаў ты дум!
Моцна мяне ты клічаш на волю —
Цяжка без волі мне тут.
Кланяйся, громе, роднаму полю,
Родны вітай ты мой кут!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384604
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012
Світлі хмаринки, наче по морю,
Тихо по небу пливуть.
Їм незнайомі сльози і горе,
Смуток і жаль їх не рвуть.
Тихо і в згоді ідуть, небожатка,
Всюди стежки їм лежать.
Зіроньки ясні, ніби дівчатка,
Крізь їхні пасма блищать.
Золотом сонце їх обливає,
Місяць їх щедро сріблить,
Грізну там пісню їм громи співають,
Вітер на крилах їх мчить.
З золота руно – світлі хмарини,
Дум в небесах череда!
Вам незнайома недоля людини,
Клопіт, згризоти, нужда.
Степ неоглядний, обшир пустинна,
Вільне там царство вітрів, –
Там вам стежини, там батьківщина,
Дітки блакитних степів!
Станьте ж ви, хмарки, над рубежами
Наших полів і ланів,
В серце людське ви закиньте з дощами
Думи їх вірних синів.
Якуб Колас
Хмаркі
Светлыя хмаркі — дзеткі прастору —
Ціха па небе плывуць.
Ім незнаёмы слёзы і гора,
Смутак і жаль іх не рвуць.
Ціха і згодна ідуць, небажаткі,
Ўсюды ім сцежкі ляжаць.
Ясныя зоркі, быццам дзяўчаткі,
Скрозь іх валокны глядзяць.
Золатам сонца іх аблівае,
Месяц ім срэбра дарыць,
Грозную песню ім гром напявае,
Вецер на крылах імчыць.
Светлыя хмаркі, рунь залатая,
Дум небясоў чарада!
Вам незнаёма нядоля людская,
Клопат згрызоты, нуда.
Стэп неаглядны, шыр нелюдзіма,
Вольнае царства вятроў, —
Там вашы сцежкі, там і радзіма,
Дзеткі блакітных стэпоў!
Станьце ж вы, хмаркі, над рубяжамі
Нашых палеткаў, шнуроў,
Ў сэрца людское закіньце з дажджамі
Думкі іх верных сыноў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384598
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012
О, весна! О, весна-чарівниця!
Ти прийшла! Ти розквітла довкіл –
Хорошуля в квітчастій спідниці,
Вишиваний – з кульбабок – поділ!
Ти звідкільсь на дерева злетіла...
Пробудила у пуп’янках ріст...
Спів птахів у лісах підхопила,
Захмелівши від соку беріз.
Ти дахи своїм сонцем зігрила,
На землі все – поля і ліси.
Дивні запахи скрізь розгубила
Й - діамантами – краплі роси.
На траву, у душі, на долоні,
На простори дібров і гаїв
Ти розсипала звуки симфоній
І дуети хмільних солов’їв.
Все навкруг забуяло, засяло,
Зацвіло, як бджола загуло,
А тобі і того стало мало –
Вже білило у справу пішло.
Пролила ти бальзами хороства
На цвітіння біленьких садів,
І невловне розкидала щось там
Тихим щастям на плями лугів.
Потягнулась за вітром кудись то –
По дорогах своїх мандрувать,
І, накривши себе липким листом,
Стала дощиком світ поливать.
Все владнавши подібним порядком,
Не утрапила тільки одним:
Пообгортала чистенькі грядки
Ти, як килимом, зіллям густим.
Таццяна Дзям'янава
О, вясна...
О, вясна! О, вясна-чараўніца!
Ты прыйшла! Ты з'явілася зноў –
Прыгажуня ў квяцістай спадніцы,
Вышываны падол – з дзьмухаўцоў!
Ты зляцела аднекуль на дрэвы...
Узбудзіла пупышачкі ў рост...
Падхапіла птушыныя спевы,
Захмялеўшы ад соку бяроз.
Ты аблашчыла сонейкам дахі
І зямлю – і палі, і лясы.
Ты распырскала дзіўныя пахі
І – брыльянтамі – кроплі расы.
На траву, на душу, на далоні,
На абшары дуброў і гаёў
Ты рассыпала гукі сімфоній
І дуэты шальных салаўёў.
Ўсё вакол забуяла, заззяла,
Заквітнела, пчалой загуло,
А тябе і таго стала мала –
Ўжо бяліла ў справу пайшло.
Ты праліла бальзам прыгажосці
На квіценне бялюткіх садоў,
Раскідала няўлоўнае штосьці
Ціхім шчасцем на плямы лугоў.
Пацягнула за ветрам кудысьці –
Па дарогах сваіх вандраваць,
І, схаваўшыся ў ліпкае лісце,
Стала дожджыкам свет паліваць.
Ўсё наладзіўшы гэткім парадкам,
Не патрапіла толькі адным:
Накідала на чыстыя градкі
Пустазеллем густым дываны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384275
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2012
Запитали б ви, а звідки
Ці легенди пречудові:
З запахом лісів медовим,
З росянистими лугами,
З витим димом із вігвамів,
З поспіхом річок суворих,
З їхнім грізним рокотанням
І відлунням-відбиванням,
Наче гуркіт грому в горах?
Відповів би, розказав би:
«Із густих лісів і прерій,
З просторів озер Північних,
Із усіх земель Оджібве,
Із усіх земель Дакотів,
З гір, із вересу, з багнища,
Де Шу-шу-ґа, сиза чапля,
В осоку на лови вийшла.
Повторяю, як почув їх
З вуст правдивих Навадаги,
Співака і музиканта».
Запитали б: Навадага
Де знайшов пісні ці дивні,
Ці сказання і легенди?
Відповів би, розказав би:
«У пташиних гніздах в лісі,
У хатиночках бобрових,
У слідах тяжких бізонів,
В гніздах-кріпостях орлових!
Дике птаство їх співало
Серед вересу, в багнищах,
В болотах сумних, зарослих;
Сивка Четовейк співала,
Манґ, гагара, гуска Вава,
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
І тетерка Мушкодаса!»
А якби питали далі:
«Хто такий був Навадага?
Розкажи про Навадагу»,
Відповів би я відразу ж
Вам такими ось словами:
«У долині Тавасента,
На зеленім тихім долі,
Над потоками ясними,
Жив співець той Навадага.
Близько жител індіанців
Розлягались луки, ниви,
А за ними ліс простягся –
Гуща сосен гомінливих:
Влітку з піснею, зелених,
Взимку білих і журливих.
І потоки чистоводні
Можна бачити в долині:
По бурлінню вод – весною,
Влітку – по густій вільшині,
Восени – в туманах білих,
По стрічках води – зимою;
Біля них співець той мешкав,
У долині Тавасента,
На зеленім тихім долі.
Там співав про Гаявату,
Пісню цю про Гаявату:
Про народження, як диво,
Як він жив, постив, молився,
Як страждав, і як трудився,
Щоб народ його сміливий
Процвітати міг щасливо!»
Ви, хто любить суть Природи,
Любить сонячні розлоги,
Любить сутінки у лісі,
Любить шелест вітру в листі,
Зливу, заметіль зимову,
І річки, що стрімко ринуть
Крізь гущавину соснову,
І розкоти грому в горах,
Їхні тисячні повтори,
Наче плескіт крил орляти,
Слухайте сказання дивні –
Пісню цю про Гаявату!
Вам, хто любить так легенди,
Любить прадідів балади,
Що, як голоси далекі,
Роздумам дають поради,
По-дитячи розмовляють,
Розрізнить не можуть вуха,
Чи говорять, чи співають;
Вам Легенда Індіанська –
Пісня ця про Гаявату!
Ви, хто має серце щире,
В Бога і в Природу віру,
Вірить, що й в лиху годину
Людським серце є людини,
Що й у грудях навіть диких
Прагнення лежить велике
До добра, до щастя, волі,
Що, безпомічні і кволі,
Сліпо в темряві блукали,
Та, торкнувши руку Божу,
Піднімались, розквітали;
Слухайте просту легенду –
Пісню цю про Гаявату!
Ви, хто часом йде у мандри
По стежках зелених краю,
Де в сплетіннях барбарису
Рясно ягоди звисають
Над мохастою стіною,
Зупиніться на хвилину
Над могилою старою
З напівстертими словами,
Що лягли сердечним віршем
Під невмілими руками,
Та з надією, з журбою,
І наповнені любов’ю,
І Земною, й Неземною;
Зупиніться прочитати
Пісню цю про Гаявату!
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
Introduction
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2012
Буття людського хвиле ти рухлива,
Що нас в космічнім просторі гойдаєш!
Даремно погляд наш за тим сягає,
Що в глибині побачить неможливо.
Хоч спалах блискавки на мить відкриє
Незмірні, темні та страшні глибини,
Крізь піну явищ, що поверхню криє,
До них ніколи погляд не долине.
Даремно в глиб нахилені – хватаєм
Лиш образ темноти – хисткий, примарний,
Замість одвічних існування таїн
В лице своє вдивляємося марно,
Наш горизонт обмежений єдино
Відбитим в всесвіт образом людини.
Adam Asnyk
Zmiennego bytu falo ty ruchliwa,
Co nas unosisz po wszechświata toni!
Daremnie wzrok nasz za tym wszystkim goni,
Co pod powierzchnią twoją się ukrywa;
Choć nam w błyskawic blasku się odsłoni
Głąb niezmierzona, ciemna i straszliwa...
Trudno nam dotrzeć spojrzeniami do niej
Przez pianę zjawisk, co po wierzchu pływa.
Próżno nad głębią schyleni - jej ciemnic
Obraz chwytamy, gdyż ruchliwa fala,
Zamiast odwiecznych istnienia tajemnic,
Własną twarz naszą ukazuje z dala,
I nasz widnokrąg cały się powleka
Rzuconym w wszechświat odbiciem człowieka.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383748
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2012
Чому тобі радо так зіроньки сяють?
Може, що у мене в очах сльози грають?
Грають і спадають, бо мають причину,
Я за милим в світі плачу без спочину!
Тоді так світили, коли ми єднались,
Коли ми довічно любить присягались...
Десь в чужому краї до цих пір мій милий,
Як та ясна зірка, що за ліс злетіла.
Зникла ота зірка з божого склепіння,
А з мого серденька всі мої радіння.
Як та зірка впала – небо потемніло,
А моє серденько жалем затремтіло.
Йшла б її шукати, та знати б хотіла,
У котру долину та зірка злетіла;
Де мій наймиліший, якби ж то я знала,
Туди б полетіла, якби крила мала.
Якби ж то я знала, де милий буває,
Чи на зірки також, як я, поглядає,
Я б йому послала таке ось вітання:
Вертайся скоріше, моє ти кохання!
Та якби ж я знала, де мій милий ходить,
У якій країні, як життя проводить:
Йому побажання відписала б стиха:
Хай Бог тебе кріпить, моя ти утіха!
Peter Bella-Horal
Za milým
Čo sa tie hviezdičky tak veľmi jasajú?
Preto snáď, že slzy v očiach mi ihrajú?
Ihrajú, padajú, — veď majú aj za čím,
v svete za najmilším banovať mi načim!
Vtedy tak svietily, keď sme sa lúčili,
večné milovanie keď sme si sľúbili…
A milý vždy ešte v cudzom kraji kdesi:
ako tá hviezdička, čo spadla za lesy.
Zmizla tá hviezdička s božieho sklepenia,
a z môjho srdiečka všetké potešenia;
tá hviezda kde stála, nebo sa zatmelo,
a moje srdiečko žiaľom sa zachvelo.
Šla by som ju hľadať, keby som vedela,
do ktorej doliny hviezda tá sletela;
kde je môj najmilší, keby som to znala,
ta by som letela, kebych krídla mala.
Kebych ja vedela, kde môj milý býva,
či sa dnes, ako ja, na hviezdičky díva,
odkázala by mu také odkázanie:
— Vráť sa mi čím skorej, moje milovanie!
A kebych vedela, kde milý môj chodí,
po ktorej krajine, ako sa mu vodí:
odpísala by mu také pozdravenie:
— Pán Boh ťa požehnaj, moje potešenie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381967
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012
Кохаю... Кохаю... Кохаю...
Утративши волю свою,
Як сонце, я ласки вдихаю,
І лагідні погляди п’ю.
Усмішка... І губи... І дотик...
І все попливло. І туман.
Твої поцілунки – наркотик,
Обійми – солодкий дурман.
Емоцій – прибоями в серці –
Нахлине могутній прилив,
І хвиля зриває ті дверці,
Що розум на ключ зачинив.
І більше немає згризоти.
А може – примарний це сон?
В устах тих – медові є соти!
В долонях – рожевий бутон!
О, бажані руки! О, плечі!
О, дивний той спалах тепла!
Зникає умить порожнеча,
Яка до цих пір тут була!
І простір став зовсім здурілий:
Потрапивши в ніжності плин,
У небо здіймається тіло –
За птахом-душею вдогін...
Таццяна Дзям'янава
Кахаю... Кахаю... Кахаю...
Кахаю… Кахаю… Кахаю…
Губляючы волю сваю,
Бы сонца, пяшчоту ўдыхаю,
Ласкавыя позіркі п’ю.
Усмешка… І вусны… І дотык…
І ўсё паплыло. І туман.
Твае пацалункі – наркотык,
Абдымкі – салодкі дурман.
Пачуцці – прыбоямі ў сэрцы –
Нахлыне магутны прыліў –
І хваляй зрываюцца дзверцы,
Што розум на ключ зачыніў.
І болей няма адзіноты.
А мо гэта - прывідны сон?
На вуснах – мядовыя соты!
Ў далонях – ружовы бутон!
О, прагныя рукі! О, плечы!
О, дзіўная ўспышка святла!
І раптам знікае пустэча,
Якая дагэтуль была!
Прастора зусім звар’яцела:
Патрапіўшы ў ласкі палон,
У неба ўздымаецца цела –
За птушкай-душой наўздагон…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381791
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012
В’яжу я долю – вдень, щоночі
Творю узор свого життя.
Дивлюсь як меншає клубочок
Відведених років буття.
І бачу всі помилки в праці,
І знаю, що і як змінить:
Стягнуть з прутка, за нитку взяться –
І оті хиби розпустить.
Набрати знову на пруточки
Петлі минулого – в сувій,
І всі наступні вже деньочки
Довершувати виріб свій.
Але буття вже не покращить:
Усе, що з’язане раніш,
Не розпускається (аж плачу!),
А тільки рветься все сильніш.
Таццяна Дзям'янава
Вяжу свой лёс...
Вяжу свой лёс – штодня, штоночы
Ствараю ўзор свайго жыцця.
Гляджу, як меншае клубочак –
Гадоў адведзеных працяг.
І бачу ўсе памылкі ў працы,
І знаю, што і як змяніць:
Сцягнуць з прутка, за нітку ўзяцца --
І тыя хібы распусціць;
Набраць нанова на пруточкі
Былога петлі – у сувой –
І ўсе апошнія дзянёчкі
Удасканальваць выраб свой.
Але быццё не перайначыць:
Усё, што звязана раней,
Не распускаецца (аж плачу!),
А толькі рвецца ўсё мацней.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381770
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012
Монахи праведні – старий і молодий –
В свою обитель звідкілясь вертались.
Та шлях їм заступив потік – розлив води –
Від ливнів сильних ріки розливались.
А на краю води побачили вони
Пригожу молодицю. (Рятуй Боже!)
Хоч треба їй пройти – боїться глибини...
Але ж... чи хтось їй, бідній, допоможе?
На руки жінку взять? Які там є труди?
Монахам же – по вірі неможливо!
Тому то молодий, подалі від біди,
Відсторонивсь від дівчини гидливо.
Старий же підійшов, молодку підхопив
І зграбно на руках поніс – на сушу...
А весь останній шлях монахи мовчки йшли,
Аж поки тишу юний не порушив:
«Як міг ти так зробить! Ти ж праведником був!
На руки жінку взяв – порушив цноту!»
Старий же відказав: «Відніс – та вже й забув!
А ти – її несеш ще й досі потай!»
Таццяна Дзям'янава
Прытча пра двух манахаў
Манахі-святары - стары і малады -
Вярталіся аднекуль у абіцель.
Ды шлях ім заступіў прасцяг - абшар вады -
З-за ліўняў моцных рэкі разліліся.
Ускрай жа той вады заўважылі яны
Малодку-прыгажуню. (Ратуй Божа!)
Хоць трэба ёй прайсці – баіцца глыбіні…
Але ж...ці хто ёй, беднай, дапаможа?
Жанчыну ў рукі ўзяць? Якія там труды?
Манахам жа - па веры немагчыма!
Таму вось малады, збягаючы бяды,
Агідна адвярнуўся ад дзяўчыны.
Стары жа падышоў, малодку падхапіў
І зграбна праз раку панёс - на сушу …
Ды ўвесь астатні шлях манахі моўчкі йшлі ,
Аж покуль цішыню юнак не ўзрушыў:
“Як мог ты так зрабіць! Ты ж праведнікам быў!
Жанчыну ў рукі ўзяў - парушыў воту!”
Стары жа адказаў: “Аднёс - ды ўжо забыў!
А ты – яшчэ дасюль нясеш употай!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381769
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012
Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum... *
І
Коли прощавсь, уста мої мовчали,
Не знав яке потрібно слово кинуть,
Тож всі слова зі мною позостали,
А серце зникло, щоб навіки згинуть.
Будинок білий свій Ти знов вітала,
Де солов’ї Тобі весну зустрінуть,
Для мене ж туга світу вся припала,
Далеко дім мій, мушу тут загинуть.
Так залишивсь самотній я, без ради
На мої смутки і мої печалі:
Хвилин минулих згадую принади,
Квітки троянди нюхаю зів’ялі...
Хоч в небо погляд посилаю радо –
В прийдешнього боюсь заглянуть далі.
II
Недовго може на майбутніх діях
Лишаться спогадів неясні тіні;
Сліди сердечні холодом розвіє
І зникне все в імлистій далечині.
Тож треба буде змусити мовчати
Ті дзвінкі струни, що про пісню мріють,
І гробового каменя вид взяти,
Що покриває сховану надію.
На таку пришлість, що млу олов’яну
Може розкинуть на блакиті неба,
На таку пришлість, темну і незнану,
Що біль і радість поховає в себе...
Тож хай слова ті пам’яттю лиш стануть,
І хай переживуть мене і Тебе!
* Вони нарешті розсталися і не побачили цього,
Тільки інколи уві сні;
Вони давно померли,
І самі не знаючи про це...
Adam Asnyk
Dwa sonety
Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum...
I
Kiedym Cię żegnał, usta me milczały,
I nie wiedziałem, jakie słowo rzucić:
Więc wszystkie słowa przy mnie pozostały,
A serce zbiegło i nie chce powrócić.
Tyś powitała znów swój domek biały,
Gdzie Ci słowiki będą z wiosną nucić,
A mnie przedziela świat nieszczęścia cały,
Dom mój daleko i nie mogę wrócić.
Tak pozostałem samotny, bez rady
Na moje smutki i tęsknoty moje:
Przebiegam myślą chwil minionych ślady,
Nad zwiędłą różą zadumany stoję...
I w niebo wzrok mój wysyłam na zwiady,
Lecz o przyszłości pomyśleć się boję.
II
Niedługo może na przyszłości dzieje
Zostanie tylko blady cień wspomnienia;
Serdeczne śłady mroźny wiatr rozwieje
I wszystko zniknie we mgłach oddalenia.
Więc trzeba będzie zmusić do milczenia
Te drżące struny, z których pieśń się leje,
I grobowego wziąć pozór kamienia,
Co pogrzebaną pokrywa nadzieję.
Na taką przyszłość, co mgłę ołowianą
Rozpostrzeć może na błękitnym niebie,
Na taką przyszłość, ciemną i stroskaną,
Co ból i miłość zarówno pogrzebie...
Niechaj te słowa pamiątką zostaną
I niech przeżyją razem mnie i Ciebie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381364
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012
Коли прощавсь, уста мої мовчали,
Не знав яке потрібно слово кинуть,
Тож всі слова зі мною позостали,
А серце зникло, щоб навіки згинуть.
Будинок білий свій ти знов вітала,
Де солов’ї тобі весну зустрінуть,
Для мене ж туга світу вся припала,
Далеко дім мій, мушу тут загинуть.
Так боляче, що я пішов без слова,
Та краще так, що я своїм марінням
Твоїх спокійних мрій не доторкнуся, –
Тобі зоря життя всміхнеться знову,
А я прощаюсь з гаснучим промінням
І йду в пітьму, і вже не повернуся.
Adam Asnyk
Kiedym cię żegnał, usta me milczały
Kiedym cię żegnał, usta me milczały,
I nie wiedziałem, jakie słowo rzucić,
Więc wszystkie słowa przy mnie pozostały,
A serce zbiegło i nie chce powrócić.
Tyś powitała znów swój domek biały,
Gdzie ci słowiki będą z wiosną nucić,
A mnie przedziela świat nieszczęścia cały,
Dom mój daleko i nie mogę wrócić.
Tak mi boleśnie, żem odszedł bez echa,
A jednak lepiej, że żadnym wspomnieniem
Twych jasnych maszeń spokoju nie skłócę,
Bo tobie jutrznia życia się uśmiecha,
A ja z gasnącym żegnam się promieniem
I w ciemność idę, i już nie powrócę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012
Не зношу барабана град:
Навкруг парад, парад, парад;
Для душ бездумних, юних тіл
Спокуса – з їхніх міст і сіл
Продати волю за той лиск
Шнурків крикливих, зброї блиск;
Амбіцій голос зверху йде –
Вмирати в край чужий веде.
Не зношу барабана град:
Навкруг парад, парад, парад;
Для мене це реваншів план,
Міста в вогні і горя стан,
І смерті крик, каліцтво тіл,
І плач сиріт, і сльози вдів;
Всім тим рука Страждань страшних
Доповнить список бід людських.
John Scott of Amwell
The Drum
I hate that drum's discordant sound,
Parading round, and round, and round:
To thoughtless youth it pleasure yields,
And lures from cities and from fields,
To sell their liberty for charms
Of tawdry lace, and glittering arms;
And when Ambition's voice commands,
To march, and fight, and fall, in foreign lands.
I hate that drum's discordant sound,
Parading round, and round, and round;
To me it talks of ravaged plains,
And burning towns, and ruined swains,
And mangled limbs, and dying groans,
And widows' tears, and orphans' moans;
And all that Misery's hand bestows,
To fill the catalogue of human woes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381226
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2012
Я йшов дорогою гірською
По просторах лісних долин;
Далеко від житла людського
Не міг знайти собі спочин;
У спеку шлях курний зморив –
У тінь під дерево я сів.
Ялина укриття дала,
Котра на протязі століть
Із вітром тут війну вела
Без відпочинку хоч на мить, –
Монарх відлюдних місць глухих,
Окраса всіх лісів гірських.
У тіні дерева густій,
Де промінь сонця не палив,
Пташки у метушні своїй
Хвалебний щебетали спів;
Сиділа білка в гущині
І цокотіла щось мені.
Ще навіть тиждень не пройшов,
Як я вертався, тінь шукав,
Та більш я тінь там не знайшов,
Лиш бачив я – монарх упав;
Поламаний на землю ліг
І більш давати тінь не міг.
З корінням вирваний, отам
Внизу лежав монарх лісний,
Немов у відчаї вже сам
Останній опір втратив свій
І поваливсь в лиху годину,
Вітрів не стримавши лавину.
Кінець так долі промайнув,
Пташки десь далі полетять,
Так і людина, хто б не був,
Цю ж зміну мусить зустрічать!
Сьогодні прямо я стою,
А завтра – впише смерть мою.
Alfred Castner King
The Fallen Tree
I passed along a mountain road,
Which led me through a wooded glen,
Remote from dwelling or abode
And ordinary haunts of men;
And wearied from the dust and heat.
Beneath a tree, I found a seat.
The tree, a tall majestic spruce,
Which had, perhaps for centuries,
Withstood, without a moment’s truce,
The wing-ed warfare of the breeze;
A monarch of the solitude,
Which well might grace the noblest wood.
Beneath its cool and welcome shade,
Protected from the noontide rays,
The birds amid its branches played
And caroled forth their twittering praise;
A squirrel perched upon a limb
And chattered with loquacious vim.
E’er yet that selfsame week had sped,
On my return, I sought its shade;
But where it reared its form, instead;
A fallen monarch I surveyed,
Prostrate and broken on the ground,
Nor longer cast its shade around.
Uprooted and disheveled, there
The monarch of the forest lay;
As if in desolate despair
Its last resistance fell away,
And overwhelmed, in evil hour
Went down before the tempest’s power.
Such are the final works of fate;
The birds to other branches flew;
And man, whatever his estate,
Must face that same mutation, too!
To-day, I stand erect and tall,
The morrow—may record my fall.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379994
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012
Ті фіалки, що тривожать,
Не сидять незримо в травах,
А з-під довгих вій пригожих
В мене дивляться цікаво.
З-під тих вій, що за ціною
Кращі аніж трав зеленість,
Поглядом, покритим млою,
Заглядає нескінченність.
Глибина незмірна, дивна!
В ній усе, усе зміститься:
Райська повість пречарівна,
Дивний скарб, що часто сниться.
Чарівниця серед ночі
Клала на той скарб печаті,
Стережуть серденько й очі
Сон чарівний і закляття.
І ті очі ще дрімають,
Заховані в таємниці,
Хоч з них часом блисне пломінь,
Як велика блискавиця.
З-під повік отих тремтливих
Палахтить зоря ранкова...
О, стократ є той щасливий,
Хто заклять вгадає слово!
Той щасливий, кому очі
Блиск і ласку подарують!
На край світу він охоче
За тим словом помандрує.
О, фіалки! зрадні, любі!
Журба мучить знову й знову:
Я приречений на згубу,
Не знайшовши заклять слова.
Adam Asnyk
Fijołki
Te fijołki, co mnie nęcą,
Te nie siedzą skryte w trawie,
Lecz spod długiej, ciemnej rzęsy
Patrzą na mnie tak ciekawie.
Spod tej rzęsy, co ocenia
Piękniej niźli traw zieloność,
W niebieskiego mgle spojrzenia
Patrzy na mnie nieskończoność.
Niezmierzona, dziwna głębia!
W niej się wszystko, wszystko mieści:
Wymarzone senne skarby,
Czarodziejskich raj powieści.
Ale na tych skarbach wróżka
Położyła swe pieczęcie,
Strzeże ocząt i serduszka
Sen cudowny i zaklęcie.
I te oczy drzemią jeszcze
Otoczone tajemnicą,
Choć z nich czasem błyśnie płomień
Jedną wielką błyskawicą.
Spod spuszczonych skromnie powiek
Widać jakby jutrznię nową...
O, szczęśliwy stokroć człowiek,
Kto odgadnie zaklęć słowo!
Szczęsny, komu się otworzą
Pełne blasku i pieszczoty!
Wędrowałbym na kraj świata,
Byle znaleźć ów klucz złoty.
O fiołki! lube, zdradne!
Troska dręczy mnie surowa:
Bo ja zginę i przepadnę,
Nie znalazłszy zaklęć słowa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379992
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012
Грають води по камінню,
Тихо плинуть на глибинах;
Не суди лиш по хотінню –
Правду знайдеш тільки в чинах.
Хто до правди не прихильний,
У того слова речисті –
Струмінь шумний та свавільний
Мало вод у собі містить.
А гладінь німа, спокійна,
Глибину в собі ховає;
Почуття той не розкине,
Хто в душі глибоко має!
Adam Asnyk
Huczy woda po kamieniach
Huczy woda po kamieniach,
A na głębi cicho płynie -
Nie sądź ludzi po zachceniach,
Ale prawdy szukaj w czynie.
Kto prawdziwe czuć niezdolny,
Ten się szumem słowa pieści -
Potok głośny a swawolny
Mało wody w sobie mieści.
Lecz spokojnej cisza toni
Zwykle wielką głąb zwiastuje -
Na wiatr uczuć swych nie trwoni,
Kto głęboko w duszy czuje!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379745
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012
Більш стримати не в силі
Солодких серця снів,
Я на троянді білій
Накреслив кілька слів.
Слова, що в грудях гріли,
Що вголос не сказав,
Я на троянді білій
На щастя написав!
Надію, що зміцняла,
І смуток, що труїв,
Вмістив усе, щоб знала,
Чим марив і чим снив.
Ту серця сповідь чисту
Їй мав послати я
Й просити відповісти
На пелюстках троянд.
Написане словами
Знов прочитать хотів –
Побачив там лиш плями,
Не розібрати слів.
Листочки пожовтіли,
Затерся марень слід,
Всі вирази змертвіли,
Що мав послать їй в світ!
Adam Asnyk
Zwiędły listek
Nie mogłem tłumić dłużej
Najsłodszych serca snów,
Na listku białej róży
Skreśliłem kilka słów.
Słowa, co w piersiach drżały
Nie wymówione w głos,
Na listku róży białej
Rzuciłem tak na los!
Nadzieję, którąm pieścił,
I smutek, co mnie truł,
I wszystkom to umieścił,
Com marzył i com czuł.
Tę cichą serca spowiedź
Miałem jej posłać już
I prosić o odpowiedź
Na listku białych róż.
Lecz kiedy me wyrazy
Chciałem odczytać znów
Dojrzałem w listku skazy,
Nie mogłem dostrzec słów.
I pożółkł listek wiotki,
Zatarł się marzeń ślad,
I zniknął wyraz słodki,
Com jej chciał posłać w świat!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379742
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012
Жили жінка з чоловіком
Як панія з паном,
А з худоби тільки й мали
Що цапа з бараном.
Два великі приятелі
Були цап з бараном,
Якщо один робить шкоду –
Другий поруч стане.
Цап в городі їсть капусту –
Баран помагає,
Цап в саду гризе гіллячки –
Баран теж ламає.
Каже чоловік до жінки:
У нас вік похилий
І спиняти бешкетників
Немає вже сили.
Треба з дому їх прогнати
Подалі, та й годі,
Бо не матимем нічого
В саду та в городі.
Забирайтесь, розбишаки,
Ідіть геть із двору! –
Мовив так до них господар
У вечірню пору.
Це почули цап з бараном
І двір залишили,
Тільки торбу на дорогу
Для себе пошили.
Ідуть собі світ за очі,
Про щось розмовляють
І на голову вовчиська
В полі натрапляють.
Баран дужий та несмілий
Затрусився з ляку,
Цап сміливий та недужий
Каже до друзяки:
Бери голову, баране,
Ти для цього дужий,
Краще ти, бо ти сміливий,
Бородатий друже!
Взяли голову обоє,
У торбу поклали
І з торбою за спиною
Далі почвалали.
Коли бачать недалеко
Багаття палає,
Баран каже: Йдем до нього –
Там вовків немає.
Прийшли ближче, подивились –
Три вовки там страшні,
На вогні котел булькоче –
Чути запах каші.
Добрий вечір! Добрий вечір,
Каша не зварилась,
А вже м’ясо на вечерю
Саме появилось.
Затремтіли цап з бараном,
Ні мертві ні живі,
Та цап першим отямився –
На те і сміливий:
А подай но нам, баране,
Те що в торбі маєм,
І баран із торби вовчу
Голову виймає.
Та не ту дістав ти, друже,
Треба мені більшу,
Баран знов дає ту саму,
А де ж візьме іншу?
Чи не можеш ти, баране,
Круторогий брате,
Щонайбільшу нам голову
Із торби дістати.
Налякалися вовки тут,
Стали міркувати,
Як їм звідси потихеньку
Подалі втікати.
Бач, які це розбишаки,
Будем тут з бідою –
Вовчі голови виймають
Одну за одною.
Тут один вовк починає,
Так собі, між іншим:
Наша каша википає,
А долити нічим.
І кинувся що є духу,
Схопивши відерце:
Принесу води для каші –
У яру озерце.
Як пішов той вовк по воду –
Тільки його й чути,
Другий вовк теж закрутився –
Як собі чкурнути:
Бач, десь ходить, вража сила,
Ось візьму ломаку –
Прижену його з водою,
Як того собаку.
Як побіг, то й не вернувся.
Третій починає:
Треба їх скоріш пригнати –
Каша википає.
Теж побіг і не вернувся,
Заховався в хащу,
А цап каже до барана:
Давай їсти кашу
І подалі з цього місця
Скоріше втікати,
Бо якщо вовки вернуться –
Будем біду мати.
А вовки зібрались знову
Й стали дивуватись:
А чого це трьом вовчиськам
Та цих двох боятись?
Повернулись до багаття,
А тих ані духу –
Цап з бараном на дерево
Вилізли щодуху.
Цап сміливий, та недужий,
На вершок забрався,
Баран дужий, та несмілий,
Унизу зостався.
Стали вовки мудрувати
Як їх зняти звідти,
Лягай – кажуть до старшого, –
Будеш ворожити.
Ліг вовчисько вверх ногами
Та й став ворожити,
А барана з переляку
Почало трусити.
Не втримався на гілляці,
Впав, як грушка збита,
А цап кричить навздогінці:
Подай ворожбита!
Вовки з того перестраху
Втікали щосили,
Що аж курява за ними
Хмарою висіла.
Цап з бараном собі потім
Курінь збудували,
Стали жити там обоє
І горя не мали.
Та тепер вони вже знали
Істину простую,
Що відвага та кмітливість
Життя порятує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379519
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2012
Роки минають, сумні то дні,
Пройшовши півсвіту, – як жить мені?
Твоя Троянда на серці є,
Спогад про Тебе мені дає.
Сиджу в вікні я і дивлюся вдаль,
На очах сльози, бо серце не сталь.
Моя Троянда хай скаже як
Я тяжко сумую весь у сльозах.
В шипах Троянда – символ кохання,
Про юність спогад, про розставання,
І хоч пелюстки в моїх сльозах –
Будить надію у почуттях.
В шипах Троянда – символ кохання,
Про юність спогад, про розставання,
І хоч далеко пісня летить
Не дасть забути – чекаєш десь Ти.
Скажи кохана – чекаєш де?
Нехай Троянда Тебе веде
Просто до серця відкритих брам,
Любов гаряча чекає там.
До Тебе стежка вся у зірках,
Амур заграв нам у небесах,
Серця нам б’ються у ритм один,
Тепер назавжди вже тільки Ти!
Польські пісні:
Adam Chrola
Ciernista Róża
Mijają lata, smutne to dni,
Przeszedłem pół świata - jak mam tak żyć?
Róże na sercu od Ciebie lśnią,
W nich wszystkie moje wspomnienia tkwią.
Siedzę przy oknie i spoglądam w dal,
Oczy mi łzawią, bo serce nie stal.
Niech moja Róża odpowie Ci,
Ze mocno tęsknię i wylewam łzy
Ciernista Róża - symbol miłości,
Niesie wspomnienia naszej młodości,
Chodź płatkiem łzami zroszone ma,
Budzi nadzieje, uczuciem gra.
Ciernista Róża - symbol miłości,
Niesie wspomnienia naszej młodości,
I chodź daleko niesie ta pieśń,
Nie da zapomnieć że czekasz tam gdzieś.
Powiedz, ach miła, gdzieś teraz jest,
Niech moja Róża prowadzi Cie
Prosto do serca mojego bram,
Miłość gorąca w nim czeka tam.
Do Ciebie droga usłana z gwiazd,
Amor na niebie nam zaczął grać,
Serca nam biją na jeden rytm,
Teraz na zawsze już tylko Ty.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378995
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.11.2012
Колись, як наші дід та баба
Малими дітьми ще були,
На краю лісу біля поля
Лисичка й журавель жили.
Ось якось вийшла погуляти
Лисичка з лісу на поля
І недалеко від болота
Вона зустріла журавля.
Лисичка так з цього зраділа,
Назустріч журавлю пішла
І лагідно йому сказала:
Нарешті друга я знайшла!
Приходь, журавлику до мене,
У гості тебе я прошу,
Усім, що маю я для себе,
Тим і тебе я пригощу.
Приходить журавель у гості,
Смачна для нього страва є –
Молочну кажу на тарілці
Йому лисичка подає.
Ти пригощайся, любий друже, –
Лисичка почала просить,
Стук-стук він дзьобом по тарілці –
Не може кашу ухопить.
Лисичка теж взялась до страви –
Лизь-лизь гарненько язичком,
І швидко так собі злизала
З тарілки кашу з молочком.
Пробач, журавлику, ти мене,
Усе що мала – подала.
Спасибі – журавель промовив, –
Ти дуже доброю була.
Тепер прошу тебе, лисичко,
До мене в гості завітай.
Прийду, прийду, мій любий друже,
Ти мене тільки зустрічай!
Лисичка йде до нього в гості
І журавель її зустрів,
А щоб лисичку пригостити –
Смачної страви наварив.
Узяв він м’яса і картоплі,
Буряк і моркву покришив,
І в глечик з шийкою вузькою
Готову страву положив.
Ти пригощайся, не соромся –
Такі казав він їй слова,
Та як лисичка не крутилась –
Не влазить в глечик голова.
Вона туди-сюди, і боком,
І лапкою, і зазирать,
І нюхати, та що тут вдієш –
Не може страву ту дістать.
А журавель час не втрачає –
У глечик голову встромив
І вибрав з глека усю страву,
Що для лисички наварив.
Пробач, лисичко, за гостину,
Усім що мав – тим і приймав.
Лисичка й слова не сказала,
Бо лютий гнів її проймав.
Вона й подякувать забула,
З гостей голодною біжить,
І з того часу з журавлями
Не захотіла більш дружить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378994
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.11.2012
Предивная і жданая,
У зелені убраная,
Як дівчина коханая,
Вернулася весна!
Струмок белькоче пісеньку,
Береза коси звісила,
А вітер гребнем чеше їх –
Вернулася весна!
Вже сонце посміхається,
Земелька прокидається,
А серцю так співається –
Вернулася весна!
Кацярына Самусенка
Вясна
Дзiвосная, чаканая,
У зелень увабраная,
Як дзеўчына каханая,
Вярнулася вясна!
Ручай булькоча весела,
Бяроза косы звесiла,
А вецер грэбнем чэша iх-
Вярнулася вясна!
Ўжо сонца усмiхаецца,
Зямелька абуджаецца,
А сэрцу так спяваецца-
Вярнулася вясна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378714
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012
Чую ритми твого серця,
Я з тобою разом вищий Мтацмінди.
Знаю лагідні мотиви,
Що шепочуть їх завжди
Вулиці твої ошатні,
Райські затишні сади.
Ти прекрасний і тебе ми
Вбережемо від біди.
Приспів:
Наш Тбілісі дорогий,
Так погожі твої дні.
Розквітай в красі своїй –
Буде щастям це мені.
Знаю як на світ з’явився,
На яких вітрах вогненних устояв,
Стерпіла все розіп’ята
На хресті душа твоя,
Тут тебе благословляли
І Тамара, й Ілія.
Ми радіємо тобою -
Бо ми всі твоя сім’я.
Буде день твоїм прийдешній,
Знаю – не здолати дуба в боротьбі,
Добре знаю – вірні друзі
Завжди будуть при тобі,
Барвним килимом простерся,
Будиш співом солов’я,
І на поклик твого серця
Встане Грузія твоя.
Грузинські пісні:
გოგი ცაბაძე
ჩვენო თბილის–ქალაქო
ჩვენო გულის ძგერა მესმის,
მთაწმინდაზე შენთან ერთად ვმაღლდები,
ვიცი რაზეც ჩურჩულებენ
შენი ტკბილი ჰანგები.
შენი ძველი ქუჩები და
შენი ედემ–ბაღები,
შენ ისეთი ლამაზი ხარ,
ავ თვალს არ ენახვები
ჩვენო თბილის–ქალაქო,
შენმა დარმაც იდარა,
შენ იხარე ოღონდაც
მე სულ არა მინდა რა
ვიცი როგორ გაჩნდი ქვეყნად
კარგად ვიცი რა ქარცეცხდში გივლია,
ისიც ვიცი ჯვარზე გაკრულს
რომ არ დაგიჩივლია,
შვილთა შენთა სიყრმეს ლოცავს
თამარი და ილია,
შენით ხარობს ყველა ვინც კი
შენი გამოზრდილია.
ვხარობ შენი დღე რომ არის,
მუმლი მუხის ვხედავ რომ ვერ გერევა.
კარგად ვიცი მეგობარი
მტერში რომ არ გერევა
ფიანდაზად გვიშლი ჩეროს
და გალობით გვაფხიზლებ,
ფეხზე დგება საქართველო
შენი გულის ძახილზე.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012
Милої могилу шукав,
Не знайти її вічний схов!..
Гірко усім серцем я ридав:
«Де ти є, моя Суліко?!»
В терні я троянду знайшов –
Бідну сироту над струмком,
З трепетом у серці підійшов:
«Чи не ти моя Суліко?!»
Згоди знак бутон дав мені,
Загойдавсь... голівку схилив,
І росинки-перли неземні
Вниз, неначе сльози, пролив.
Соловей притих, не співав,
Заховався десь за листком;
Лагідно я пташку запитав:
«Чи не ти моя Суліко?!»
Стрепенувся, ніжно припав
Дзьобиком до квітки співак,
І защебетав він, застогнав,
Наче говорив: «Так! Це так!»
Промениста ясна зоря
Засіяла в небі смерком,
З почуттям звернувсь до зірки я:
Чи не ти моя Суліко?!»
Промінь мерехтів в вишині,
Ніби знак від зірки давав,
І на вухо лагідно мені
Теплий вітерець прошептав:
«Відпочинь, закінчуй свій путь
Милу ти шукав – ось вона,
Дні твої хай радо в ніч ідуть,
Ночі розвидняються в снах.
Соловей, троянда, зоря –
В них ти свою милу знайшов,
Бо на цьому світі в вас була
Віддана гаряча любов».
Це був знак!.. Я більш не ходив
І могилу більш не шукав,
Не страждав, не плакав, не тужив,
Сліз гарячих не проливав.
Бачу в небі ясні зірки,
Слухаю пісні солов’я,
Нюхаю троянди пелюстки
Й невимовна радість моя!
Знов життя відкрилось моє,
Що було прокляте цілком,
Бо тепер я знаю де ти є –
В трьох місцях душа Суліко!
Грузинські пісні:
აკაკი წერეთელი
სულიკო
საყვარლის საფლავს ვეძებდი,
ვერ ვნახე!.. დაკარგულიყო!..
გულამოსკვნილი ვთიროდი
„სადა ხარ, ჩემო სულიკო?!“
ეკალში ვარდი შევნიშნე,
ობლად რომ ამოსულიყო,
გულის ფანცქალით ვკითხავდი
„შენ ხომ არა ხარ სულიკო?!“
ნიშნად თანხმობის კოკობი
შეირხა... თავი დახარა,
ცვარ-მარგალიტი ციური
დაბლა ცრემლებად დაჰყარა.
სულგანაბული ბულბული
ფოთლებში მიმალულიყო,
მივეხმატკბილე ჩიტუნას
„შენ ხომ არა ხარ სულიკო?!“
შეიფრთქიალა მგოსანმა,
ყვავილს ნისკარტი შეახო,
ჩაიკვნეს-ჩაიჭიკჭიკა,
თითქოს სთქვა„დიახ, დიახო!“
დაგვქათქათებდა ვარსკვლავი,
სხივები გადმოსულიყო,
მას შევეკითხე შეფრქვევით
„შენ ხომ არა ხარ სულიყო?!“
დასტური მომცა ციმციმით,
სხივები გადმომაყარა
და იმ დროს ყურში ჩურჩულით
ნიავმაც ასე მახარა
„ეგ არის, რასაც ეძებდი,
მორჩი და მოისვენეო!
დღე დაიღამე აწ ტკბილად
და ღამე გაითენეო!
„სამად შექმნილა ის ერთი
ვარსკვლავად, ბულბულ, ვარდადო,
თქვენ ერთანეთი რადგანაც
ამ ქვეყნად შეგიყვარდათო“.
მენიშნა!.. აღარ დავეძებ
საყვარლის კუბო-სამარეს,
აღარც შევჩვი ქვეყანას,
აღარ ვღვრი ცრემლებს მდუღარეს!
ბულბულს ყურს ვუგდებ, ვარდს ვყნოსავ,
ვარსკვლავს შევყურებ ლხენითა
და, რასაცა ვგრძნობ მე იმ დროს,
ვერ გამომითქვამს ენითა!
ისევ გამეხსნა სიცოცხლე,
დღემდე რომ მწარედ კრულ იყო,
ახლა კი ვიცი, სადაც ხარ
სამგან გაქვს ბინა, სულიკო!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378525
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2012
Люблю ступати в самоті
По нетрях лісу, без путі,
Там, де природа без людей
Своїм шляхом стихійно йде.
Там, де природа крізь віки
Джерела чистить і струмки;
Люблю ковтнути, як вина,
Той запах, що дає сосна.
Люблю струсить кришталь роси
Із квітів барвної краси
І заплітать в сяйний вінок
Цвіт білих орликів-квіток.
Люблю лягти у тінь густу,
У постіль трав’яну, просту,
І слухати прекрасний спів
Із горл пір’ястих співаків.
І, вільний від потреб людських,
Люблю я жить в місцях глухих,
І десь над озером гірськім
Простий побудувати дім.
Люблю також з гірських верхів
Спостерігать політ орлів,
Чи у бездонну неба шир,
В блакить, занурити свій зір.
Є в людях шарм, у їх містах,
В уміло зроблених речах,
Та в них такої красоти
Природи дітям не знайти.
Alfred Castner King
Nature’s Child
I love to tread the solitudes,
The forests and the trackless woods,
Where nature, undisturbed by man,
Pursues her voluntary plan.
Where nature’s chemistry distills
The fountains and the laughing rills,
I love to quaff her sparkling wine,
And breathe the fragrance of the pine.
I love to dash the crystal dews
From floral shapes of varied hues,
And interweave the modest white
Of columbine in garlands bright.
I love to lie within the shade,
On grassy couch, by nature made,
And listen to the warbling notes
From her fair songsters’ feathered throats.
And freed from artificial wants,
I love to dwell in nature’s haunts,
And by the mountain’s crystal lake
A rustic habitation make.
I love to scale the mountain height
And watch the eagle in his flight,
Or gaze upon the azure sea
Of aerial immensity.
I love the busy marts of trade,
I love the things which men have made,
Though man has charms, none such as these,
In him the child of nature sees.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378397
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2012
І
Як на горі явір листочки скидає,
«Шкода літа, Боже! – люди все зітхають.
Я ж, коли побачу як волос сивіє:
«Шкода вас стократно, часи молодії!»
Часи молодії, а де ж ви поділись?
Як імла на горах з вітром розлетілись;
Як ті дикі гуси, що світом літають,
Коли у долині їм в табун стріляють.
Літа молодії – цвіте мій мінливий!
Знаю що побачить вас більш неможливо;
Йшов би я за вами дальніми світами,
Видер би зі скелі голими руками!..
ІІ
Юність моя, юність, швидко ти скінчилась,
Як та зірка з неба в пітьму покотилась;
Наче ти у мене зовсім не бувала,
Наче ти для мене сон лиш нетривалий.
Часи молодії, як же я страждаю!..
В голові мутніє, як про вас згадаю,
В голові мутніє, серце мені стисне,
Коли над горою уночі щось блисне.
Як про вас згадаю, ах, відчуття дивні,
Наче то я чую мотиви чарівні,
Що їх пастух грає на своїй свирілі
Під зірковим небом на гірському схилі.
Як про вас згадаю – очі сльози ронять,
Здається – далеко дзвони сумно дзвонять,
Руки мимоволі в молитву складаю,
Наче то у храмі вже органи грають.
Як вслід тій хмаринці, що небом літає,
В далекій чужині мандрівник зітхає,
Як пташка до ватри, що світить у Татрах,
Дух мій до вас лине – юності хвилини!!
ІІІ
Зашуміли води, зашуміли броди
Від краю до краю, неначе ридають,
Неначе ридають, що змушені плинуть –
За молодим часом душі гірко линуть!
Часи молодії – в полі цвіт зів’ялий;
Літа молодії – сніг на лузі талий;
Юний світ коханий, як пташка в туманах
Восени зникає, коли час настане.
На тім полі влітку розів’ються квіти –
Молодому ж світу більше не ожити;
Сніг траву на лузі щороку накриє –
А мій світ печальний більш не змолодіє.
І та пташка літом полетить над світом –
Часи ж молодії зникли без надії.
Зникли без надії – бути це не може!
Верни мені юність, милий, сильний Боже!!
Peter Bella-Horal
Žiaľ za mladosťou
I
S javora na hore listy keď padajú,
„Škoda leta, Bože!“ ľudia povedajú.
A ja zas, keď vidím sivé moje vlasy:
„Škoda vás nastokráť, moje mladé časy!“
Moje mladé časy, kam ste sa podely?
Ako hmly na horách ste sa rozletely;
ako divé husy na tichej doline
svetom sa rozpŕchnu, keď strelia medzi ne.
Moje mladé letá — vy môj kvet menistý!
Kde bych vás hľadať mal, sám som si nie istý;
išel bych za vami sveta končinami,
vyhriebsť vás zo skaly holými prstami!…
II
Mladosť moja, mladosť, tak si mi zapadla,
ako keby hviezda s neba do tmy spadla;
ako by ťa nikdy nebolo bývalo,
jakby sa mi s tebou len bolo snívalo.
Moje mladé časy, a predsa ste boly!…
Keď na vás pomyslím, hlava ma zabolí,
hlava ma zabolí a srdce mi stisne,
ako keď sa v noci nad horou zablysne.
Keď na vás pomyslím, ach, tak divno mi je,
ako bych počúval sladké melodie.
čo si ich pastúšik píska na píšťale,
pod hviezdnatým nebom na vysokej skale.
Keď na nás pomyslím, slzy sa mi ronia,
zdá sa mi, že v diaľke zvony smutno zvonia;
ruky sa nevdojak k modlitbe dvíhajú,
ako keď v kostole organy zahrajú.
Ako za oblakom, čo nebom zaberá,
v ďalekej cudzine putovník pozerá;
ako vták ku vatre, čo svieti na Tatre,
duch môj ku vám letí — moje mladé svety!!
III
Zahučaly vody, zahučaly brody
od skaly do skaly, jak by zaplakaly;
jak by zaplakaly, že im plynúť nutno:
za mladými časmi duši tiež tak smutno!
Moje mladé časy: zvädlý kvet na poli;
moje mladé letá: letní sňah na holi:
mladý svet milený: ako vták v jaseni,
čo svetom uletí, keď sa čas premení.
Ešte sa to pole každú jar rozvije,
ale môj mladý svet viacej neožije;
ešte sňah na hoľu každý rok napadne,
ale môj smutný svet viacej neomladne.
I to vtáča z jara príde do chotára,
ale mladé časy nevrátia sa zasi;
nevrátia sa zasi — veď to byť nemôže!
Vráť mi mladé časy, milý, mocný Bože!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378396
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2012
Жили собі дід та баба,
Дуже бідували,
Дожилися вже до того,
Що й хліба не стало.
Якось каже дід бабусі:
Може сходи в хижку,
У засіку борошенця
Назмітай у діжку.
Борошенця назмітай
Та заміси тісто,
Колобочка нам спечи,
Щоб було що їсти.
Так як дід її просив
Бабуся й зробила –
Борошенця назмітала,
Тісто замісила.
Колобка в печі спекла,
Із печі дістала,
А щоб трохи охолов –
На вікно поклала.
На віконці колобок
Лежати не хоче,
Він з віконця скіки-скок
І на землю скочив.
По дорозі покотився –
Котиться, плигає,
І на радощах що втік,
Пісеньку співає:
Ой, бабуся рано встала,
Борошенця назмітала,
В діжці тісто замісила,
Мене, колобка, зліпила,
Випекла в печі жаркій,
Тому я такий прудкий –
Що від діда я утік,
Не затримав мене дід,
І його бабуся мила
Теж мене не зупинила!
Покотився колобок,
Котиться, плигає,
І зайчика незабаром
На стежці стрічає.
Зайчик каже: Болять ніжки –
Пора вже й присісти,
Йди до мене, колобочку, –
Буду тебе їсти.
Не їж мене, мій зайчику! –
Колобок благає, –
Краще пісеньку веселу
Тобі заспіваю:
Ой, бабуся рано встала,
Борошенця назмітала,
В діжці тісто замісила,
Мене, колобка, зліпила,
Випекла в печі жаркій,
Тому я такий прудкий –
Що від діда я утік,
Не затримав мене дід,
І його бабуся мила
Теж мене не зупинила,
Буду далі я втікати –
Від дурного зайченяти.
Покотився колобочок,
Котиться, стрибає,
Аж назустріч йому з лісу
Вовчик вибігає:
Ой, до чого ж вже набридло
Тверді кості гризти,
Йди до мене, колобочку, –
Буду тебе їсти.
Не їж мене, сірий вовче –
Колобок благає, –
Краще пісеньку веселу
Тобі заспіваю:
Ой, бабуся рано встала,
Борошенця назмітала,
В діжці тісто замісила,
Мене, колобка, зліпила,
Випекла в печі жаркій,
Тому я такий прудкий –
Що від діда я утік,
Не затримав мене дід,
І його бабуся мила
Теж мене не зупинила,
Зайчик по дорозі біг –
Зупинить мене не зміг,
Так що, вовче-панібрате,
Буду й далі я втікати!
Покотився колобок,
Котиться, сміється,
Аж назустріч йому з лісу
Вже ведмідь женеться:
Ой який же я голодний –
Впору кору гризти,
Йди до мене, колобочку, –
Буду тебе їсти.
Не їж мене, клишоногий, –
Колобок благає, –
Краще пісеньку веселу
Тобі заспіваю:
Ой, бабуся рано встала,
Борошенця назмітала,
В діжці тісто замісила,
Мене, колобка, зліпила,
Випекла в печі жаркій,
Тому я такий прудкий –
Що від діда я утік,
Не затримав мене дід,
І його бабуся мила
Теж мене не зупинила,
Зайчик по дорозі біг –
Зупинить мене не зміг,
Вовчик-братик зупиняв –
І від нього я втікав,
Будеш також ти не в змозі
З’їсти мене на дорозі!
Покотився колобок,
Скаче, веселиться,
Аж назустріч йому з лісу
Вибігла лисиця –
Гострі зубки, хитрі очки,
Хвостик золотистий:
Йди до мене, колобочку, –
Буду тебе їсти.
Не їж мене, довгохвоста, –
Колобок благає, –
Краще пісеньку веселу
Тобі заспіваю:
Ой, бабуся рано встала,
Борошенця назмітала,
В діжці тісто замісила,
Мене, колобка, зліпила,
Випекла в печі жаркій,
Тому я такий прудкий –
Що від діда я утік,
Не затримав мене дід,
І його бабуся мила
Теж мене не зупинила,
Зайчик по дорозі біг –
Зупинить мене не зміг,
Вовчик-братик зупиняв –
І від нього я втікав,
Ведмідь також був не в змозі
З’їсти мене на дорозі!
Якщо й ти будеш спиняти –
Буду далі утікати!
Гарна пісня, колобочку,
Її ще раз заспівай,
А щоб краще було чути –
На язик мені сідай!
Колобок-хвалько забрався
На лисиччин язичок –
Вона – гам! його ковтнула,
Зник у роті колобок!..
Хоч кінець казки поганий,
Ти науку тут знайдеш –
Якщо будеш так хвалитись,
Як колобок – пропадеш!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377845
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.11.2012
Осінь, осінь!
Морок, сірість,
З неба рваного тече.
Всюди темінь і понурість,
Сонце більше не пече.
Осінь, осінь!
Замовкає, затихає
Птахів свист,
І з берези облітає
Трепетний пожовклий лист.
Осінь, осінь!
Сум наводить
Непогода у дворі.
Хороводи вітер водить,
Свище гучно угорі.
Кацярына Самусенка
Восень, восень!
Восень, восень!
Змрочнасць, шэрасць.
З неба рванага цячэ.
Ўсюды цемень і панурасць,
Сонца болей не пячэ.
Восень, восень!
Замаўкае, заціхае
Птушак свіст,
І з бярозы аблятае
Трапяткі пажоўклы ліст.
Восень, восень!
Сум наводзіць
Непагода на двары.
Карагоды вецер водзіць,
Свішча гучна ўгары.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377843
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2012
Мокрий дощ, холодний вітер.
Осінь, жовті вже листи.
Ех, забути все б на світі
І спалити всі мости!
Але ж осінь. Нудно. Сумно.
А на серці неспокій.
Я дивлюсь кудись бездумно,
У туман біля ріки.
Хмари в небі чередою,
Мошки низько над водою.
Думки сірою стіною
Нависають наді мною.
Знов фарбує жовта фарба
Осені усе довкіл,
І горить, неначе барва,
Виряджений листям діл.
Кацярына Самусенка
Восень
Мокры дождж, халодны вецер.
Восень, жоўтыя лісты.
Эх, забыць усё б на свеце,
За сабой спаліць масты!
Але ж восень. Нудна. Сумна.
А на сэрцы неспакой.
І гляджу кудысь бяздумна,
У туман па-над ракой.
Хмары ў небе грамадою,
Мошкі нізка над вадой.
Думкі шэраю сцяною
Навісаюць нада мной.
Зноў фарбуе жоўтай фарбай
Восень дрэвы навакол,
І гарыць бліскучай барвай
Апрануты лісцем дол.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377612
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2012
Тихо-тихо сніг лягає
На поля і на лужок.
І пестливий сон я маю –
Тихий, білий, як сніжок.
Завірюха завиває,
Свище вітер за вікном.
Сум тривожний набігає,
Студить душу холодком.
Так тріщить мороз рипучий,
Що на небі місяць вкляк,
Але тепло біля печі
Слухать тріскіт поліняк.
А як сонечко засвітить,
Заіскриться все навкіл.
І гарніш немає в світі
Зимніх чарівних деньків.
Юля Гушчынская
Зімовы настрой
Ціха-ціха снег лажыцца
На палі і на лужок.
І пяшчотны сон мне сніцца –
Ціхі, белы, як сняжок.
Завіруха завывае,
Свішча вецер за акном.
Сум трывожны набягае,
Студзіць душу халадком.
Так трашчыць мароз рыпучы,
Што на небе месяц змерз,
Але цёпла каля печы
Слухаць мне паленаў трэск.
А як сонейка засвеціць,
Заіскрыцца ўсё вакол.
Прыгажэй няма на свеце
Зімніх казачных дзянькоў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377611
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2012
Поки живий – не пести тіла.
Поки живий – забудь про млість.
Поки душа не відлетіла, –
Згадай хоч: на Землі – ти гість.
Живеш багато ти, і мало,
Свою гризеш таємно кість,
Марнуєш час свій як попало, –
Чи ж знаєш: на Землі – ти гість.
Ламав, поганив, легковажив,
Не тамував у серці злість;
Чи всі свої ти вчинки зважив?
Забув, що на Землі ти – гість?
Тож озирнися но, людино –
Кругом панує чарівність,
Усе квітує без упину, –
Природа вічна, а ти – гість.
Для тебе світ давав усього,
Та відчинив не все, й не скрізь.
Подумай, де твоя дорога?
Бо на Землі – ти тільки гість.
Віктар Леаненя
Зямны госць
Пакуль жывы – не песці цела.
Пакуль жывы – забудзь пра млосць.
Пакуль душа не адляцела, –
Успомні: на Зямлі – ты госць.
Жывеш і многа ты, і мала,
Сваю грызеш таемна косць,
Марнуеш час свой, як папала, –
Ты помні: на Зямлі – ты госць.
Страляў і бэсціў, рушыў, плыжыў,
Ты, безразважны ягамосць!
Ці ўсе учынкі ты узважыў?
Забыў, што на Зямлі ты – госць?
Дык азірніся, чалавеча;
Вакол пануе прыгажосць,
Красуе ўсё, усё трапеча, –
Прырода вечная, ты – госць.
Табе сусвет даў гэтак многа,
Ды адчыніў не ўсё наскрозь.
Падумай, дзе твая дарога?
Бо на Зямлі – ўсяго ты госць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377387
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2012
Є у осені мить, коли пахне весною,
І земля молодиться у росах нічних.
Так і в серці надією стане живою
Поклик років далеких двадцятих моїх.
Бабине літо, ах, бабине літо...
Палає на кленах листва золота.
І, може, тепер час прийшов зрозуміти,
Що серце кохає міцніш крізь літа.
Чи то доля моя була снігом покрита,
Чи, може, вина у душі є моїй,
Що тільки теплом розпрощального літа
Горить-догоряє в мені погляд твій.
Хоч надії мої павутинка обвила, –
Не погасне в душі світло жовтих вогнів.
Щоб тільки ти знав, що з твоєї лиш сили
Я живу між дощів, і снігів, і вітрів.
Бабине літо, ах, бабине літо...
Горить у душі та жага золота.
І, може, тепер час прийшов зрозуміти,
Що серце кохає міцніш крізь літа.
Ніна Аксёнчык
Бабіна лета
Ёсць у восені міг, калі пахне вясною.
І зямля маладзіцца ў росах начных.
Так у сэрцы маім зноў надзеяй жывою
Адгукаецца лета дваццатага міг.
Бабіна лета, ах, бабіна лета...
Палае кляновы касцёр залаты.
І, можа, цяпер ты паверыш прыкметам,
Што сэрца кахае мацней праз гады.
Ці была мая доля снягамі задзета?
Ці я вінаватая ў тым прад табой,
Што толькі цяплом развітальнага лета
Гарыць-дагарае ва мне погляд твой.
Хоць надзеі мае абвіла павуцінка, –
Не пагасне ў душы святло жоўтых кастроў.
Каб толькі ты знаў, што тваёю крывінкай
Я жыву між дажджоў і снягоў, і вятроў.
Бабіна лета, ах, бабіна лета...
Гарыць у душы той касцёр залаты.
І, можа, цяпер ты паверыш прыкметам,
Што сэрца кахае мацней праз гады.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377386
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2012
Нам по житті так тяжко жить:
Відповідати на питання,
Проходить крізь випробування,
Свою особу утвердить.
Когось забути хоч на мить,
Сказать «Бувай» при розставанні,
Дивитись в очі при вітанні,
Коли нам тяжко говорить.
Ми про красу не хочем чуть,
Бо тяжко нам спиниться десь-то:
Очима цілий світ обвести,
Природи молодість відчуть.
І ми проходим крізь людей,
Без усмішок, неначе вежі,
Крізь душі, крізь мільйони стежок,
Бо так скоріш життя пройде.
Та хто відкриє сенс життя?
Ніхто. Бо сенс життя у кожнім.
У світі білому, у Божім,
Дорога в кожного своя.
Свій власний шлях в житті відкрить,
Не стратить гідність і сумління.
Нам по житті так тяжко жить –
В миті відчуть сторіч тяжіння.
Нам по житті так тяжко жить...
Мар’яна Вясеніна
Нам па жыцьці так цяжка жыць...
Нам па жыцьці так цяжка жыць:
Шукаць адказаў на пытаньні,
Праходзіць праз выпрабаваньні,
І быць сабой. Асобай быць.
Нам цяжка некага забыць,
Сказаць "Бывай" пры раставаньні,
Глядзець у вочы пры спатканьні,
Калі нам цяжка гаварыць.
І мы ня бачым прыгажосьць,
Бо цяжка нам спыніцца дзесьці:
Вачыма цэлы сьвет абвесьці,
Адчуць прыроды маладосьць.
І мы праходзім празь людзей,
Як быццам здані, без усьмешак,
Праз душы, праз мільёны сьцежак,
Як быццам хочам жыць хутчэй.
Ды хто адкрое сэнс жыцьця?
Ніхто. Бо сэнс жыцьця ў кожным.
У сьвеце белым, у сьвеце Божым
Дарога ў кожнага свая.
Прайсьці свой шлях як мае быць,
Ня страціць гонар і сумленьне.
Нам па жыцьці так цяжка жыць -
Адчуць стагоддзі ў імгненьні.
Нам па жыцьці так цяжка жыць...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377145
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2012
Сонце купається в соснах,
Скинувши з себе хмаринку.
Виткала нічка на кроснах
Тоненьку нить-павутинку.
Трави в мовчазнім спокої
Голови вниз опустили,
І мерехтить над рікою
Вересня синь з небосхилу.
Ось який виспів вже ранок –
Яблук у білій росі.
День з-за пригірка туманом
Йде у ранковій красі.
Ірына Войтка
Сонца купаецца ў соснах...
Сонца купаецца ў соснах,
Скінуўшы з плеч аблачынку.
Выткала ночка на кроснах
Тонкую ніць-павуцінку.
Травы ў маўклівым спакоі
Нізка схілілі галовы,
І задрыжаў над ракою
Неба блакіт вераснёвы.
Гэткая выспела раніца —
Яблык у белай расе.
Дзень за пагоркам туманіцца
І настае пакрысе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377144
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2012
Болгарська кавер-версія на пісню "Όλα καλά κι όλα ωραία" (Ола кала кі ола ореа -
Все добре і все прекрасно) грецького композитора Ставроса Куюмдзіса.
Давно вже люди так говорять,
Що ти як темна літня хмара –
Приходиш швидко, швидко минаєш
І після себе сто бід залишаєш.
Та я не вірю в це, не можу,
На сонце в тебе погляд схожий.
Промінням ніжним мене ласкаєш,
Жагу вогненну ти в мені здіймаєш.
А також люди ще говорять,
Що ти неначе дощ зливовий,
Затопиш ніжну траву зелену,
Погубиш будь-кого, найбільш – це мене.
В слова не вірю я й не хочу,
Для мене ти швидкий струмочок!
Лице до тебе я нахиляю,
Із тебе світло п’ю, тебе кохаю.
Иван Ненков
За тебе хората говорят
Отдавна хората говорят,
че ти си тъмен летен облак.
Прииждаш бързо и отминаваш
и после сто беди след теб оставяш.
Но да повярвам не, не мога,
аз виждам слънце в твоя поглед.
С лъчи от нежност ти все ме галиш
и страсти огнени във мене палиш.
И още хората говорят,
че ти напомняш дъжд пороен.
Заливаш крехки треви зелени,
погубваш всекиго, най-много мене.
Да вярвам в думи не, не искам,
за мене ти си ручей бистър!
Пред тебе само аз коленича
отпивам светлина и те обичам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377020
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2012
Ти, ріднеє слово,
Мені любе й миле,
Ти серце собою
Моє полонило.
Звучить зрозуміло,
Так щиро, так близько –
«Мамуня», «стежинка»,
«Веселка», «колиска».
Тебе де почую –
Як пісня проллється,
І пісню ще кращу
Задумає серце.
І стане так світло,
Так чисто, так ясно –
Криниця, проміньчик,
І сонечко красне...
Я хочу, жило щоб,
Щоб завжди звучало,
І добрих пісень щоб
Зіткало немало!
Ірына Войтка
Ты, роднае слова...
Ты, роднае слова,
Мне люба і міла,
Ты сэрца сабою
Маё паланіла.
Гучыць зразумела,
Так шчыра, так блізка –
“Матуля”, “сцяжынка”,
“Вясёлка”, “калыска”.
Цябе дзе пачую –
Бы песня пральецца,
І новую песню
Задумае сэрца.
І стане так светла,
Так чыста, так ясна –
Крыніца, праменьчык,
І сонейка красна...
Хачу, каб жыло ты,
Хачу,каб гучала,
І добрых каб песень
Саткала нямала!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2012
Дозвольте з Вами слухать тишину,
дозвольте разом бути в світлім сумі, –
бо за обох є Ваша думка в думі...
В буденності, у метушні і в тлумі
для мрій я зірку з неба не згорну –
дозвольте з Вами слухать тишину.
Дозвольте з Вами линуть в вишину,
дозвольте снить і мріять висотою,
і сподіванням, і казковою порою,
вишневою на сході вишиною.
Слів трепетних вагання не мину, –
Дозвольте з Вами линуть в вишину.
Дозвольте з Вами ринуть в глибину,
Заглибитись до дна, врости у самість.
Бо усмішка без мук – даремна радість!..
Щасливим смутком Вас я обгорну,
дозвольте з Вами ринуть в глибину.
Дозвольте з Вами мати супокІ́й.
Серед сміття, скіпок, трісок ми зразу ж
собі признаємось, що неминуче разом
ми незалежні вдвох, хоч Ваша я, Ви – мій.
Дозвольте з Вами мати супокі́й.
Дозвольте з Вами слухать тишину...
Валерыя (Валярына) Кустава
Дазвольце з Вамі слухаць цішыню...
Дазвольце з Вамі слухаць цішыню,
дазвольце разам быць у сьветлым суме, —
бо за абодвух Ваша думка ў думе...
Ў будзённасьці, у мітусьні і ў тлуме
я мроям цёплых зьнічак не зманю —
дазвольце з Вамі слухаць цішыню.
Дазвольце з Вамі дыхаць вышынёй,
дазвольце ёю сьніць і трызьніць ёю,
крыштальным сподзевам і казачнай парою,
вішнёвай узыходнай вышынёю.
Слоў трапяткіх няўпэўненасьць са мной, —
дазвольце з Вамі дыхаць вышынёй.
Дазвольце з Вамі кратаць глыбіню,
кранаць яе — урастаць, глыбець у самасьць.
Усьмешка без пакут — пустая радасьць!..
Журбой шчасьлівай Вас я атулю,
дазвольце з Вамі кратаць глыбіню.
Дазвольце з Вамі вынайсьці спакой.
Сярод аскепкаў, трэсак, сьмецьця сказаў
сабе прызнацца: немінуча разам
мы незалежныя, хоць Ваша я, Вы — мой.
Дазвольце з Вамі вынайсьці спакой.
Дазвольце з Вамі слухаць цішыню...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376738
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2012
Я пішла би на край світу,
Як той з поля буйний вітер –
Вітер що жене хмарини,
Як пух білий лебединий,
В темну, хмуру даль...
Тільки тебе жаль,
Земле мила,
Де так тихо сплять могили,
Де в степах кістки біліють,
Де в печалі квіти мліють –
Тільки тебе жаль!
Я пішла б у світ великий,
Так як плинуть швидкі ріки,
Так як плинуть швидкі води
До Дунаю, до свободи,
У шумливу даль...
Тільки тебе жаль,
Рідна хато,
Де росте липа крислата,
Де садок стоїть у росах,
Де блищать яскраво коси –
Тільки тебе жаль!
Я пішла б в краї чужинні,
За те море, за те синє,
Я пішла б на смерть охоче,
В тінь безмісячної ночі,
В незворотну даль...
Тільки тебе жаль,
Мій соколе,
Що над наше линеш поле,
Понад поле, понад ниву,
Линеш, губиш пір’я сиве –
Тільки тебе жаль!
Maria Konopnicka
Poszłabym ja na kraj świata
Poszłabym ja na kraj świata,
Jak ten wiatr, co w polu lata,
Jak ten wiatr, co chmury pędzi,
Białe chmury, puch łabędzi,
W ciemną, mroczną dal...
Tylko mi cię żal,
Ty ziemio,
Gdzie kurhany ciche drzemią,
Gdzie się w stepach bielą kości,
Gdzie kwiat mdleje od żałości,
Tylko mi cię żal!
Poszłabym ja w świat daleki.
Jako idą bystre rzeki,
Jako idą bystre wody,
Do Dunaju, do swobody,
Do szumiących fal...
Tylko mi cię żal,
Ty chato,
Pod tą lipą rosochatą,
Pod tym sadem, pełnym rosy,
Pod błyskami jasnej kosy —
Tylko mi cię żal!
Poszłabym ja w ukrainę,
Za to morze, za to sine,
Poszłabym ja na stracenie
W bezmiesięcznej nocy cienie,
W niepowrotną dal...
Tylko mi cię żal,
Sokole,
Co nad nasze latasz pole,
Ponad pole, ponad niwę,
Latasz, gubisz piórka siwe —
Tylko mi cię żal!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376737
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2012
Раз ранком зимовим у лісі-діброві
Дідусь хмиз для печі збирав,
А поруч з ним живо, зраділо, грайливо,
Маленький собачка скакав.
Ось в’язка готова – назбирані дрова,
Дідусь їх на спину звалив
І біля ялиці, де зняв рукавиці,
Одну рукавицю згубив.
А сіренька мишка шукала там шишку,
Аж глядь – рукавичка лежить!
Тихенько підкралась, до неї забралась
І каже: «Я буду тут жить!»
Аж тут жабка скаче,від холоду плаче:
«А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, нічна шкряботушка,
А ти хто? Ім’я як твоє?»
«Я жабка-скакушка, в болоті квакушка,
Мене в рукавичку пусти!
І буде нас двоє – як друзі обоє,
Не буде нам в ній тісноти!»
Біжить лісом зайчик, вухань-побігайчик:
«А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, я жабка-скакушка,
А ти хто? Ім’я як твоє?»
«Маленький я зайчик, вухань-побігайчик
Мене в рукавичку пустіть!
Я вушка пригладжу, в куточку приляжу –
Не будемо ми в тісноті!
Погодились двоє і стало їх троє
В малій рукавичці вже жить,
Коли це лисичка, хвостата сестричка,
Із лісу по стежці біжить.
Підбігла і стала, і ніжно спитала:
«А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, я жабка –скакушка,
І зайчик маленький тут є.
Такий собі зайчик, вухань-побігайчик,
Він має тут місце своє.
Гуртом проживаєм – тебе ми питаєм:
«А ти хто? Ім’я як твоє?»
«Руда я лисичка, лисичка-сестричка,
Мене в рукавичку пустіть!
В клубочок згорнуся, хвостом обгорнуся –
Не будемо ми в тісноті!»
Тепер їх чимало – всі четверо стали
Гуртом у теплі проживать,
Аж раптом вовчисько, цей сірий хлопчисько,
Прийшов тут поживу шукать.
Він вмить зупинився, кругом обдивився:
«А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, я жабка-скакушка,
Лисичка і зайчик тут є.
Ми друзі маленькі і місце тепленьке
У цій рукавичці нам є.
Всі тут проживаєм – тебе ми питаєм:
«А ти хто? Ім’я як твоє?»
«Та вовчик я братик, сірома кудлатий,
Мене в рукавичку пустіть!
Погрітись бажаю, приляжу десь скраю –
Не будемо ми в тісноті!»
Вовчисько вселився – так п’ятий з’явився
І стали гуртом вони жить,
Аж тут кабанище - носище, іклища,
На стежку із лісу біжить.
І де він узявся? «Хро-хро, – обізвався, –
А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, я жабка-скакушка,
Ми маєм тут місце своє.
І біленький зайчик, вухань-побігайчик,
Собі тут куточок припас.
Також вовчик-братик, сірома кудлатий,
Й лисичка-сестричка у нас.
І мусиш ти знати, що нас тут багато
У цій рукавичці вже є.
Всі тут проживаєм – тебе ми питаєм:
А ти хто? Ім’я як твоє?»
«Я дикий кабанчик, кабанчик-ікланчик,
Мене в рукавичку пустіть!
У лісі негода – погрітись нагода,
Не будемо ми в тісноті!»
Ой, лихо ж нам буде! Хто звідки прибуде –
Усяк в рукавичку спішить!
Та що тут робити – прийдеться пустити,
Що ж, будемо шестеро жить.
Заліз кабанище - носище, іклища,
Уже й рукавичка тріщить;
Не можна й сказати яка тісна хата –
Аж з лісу вилазить ведмідь.
На стежку звертає, реве та й питає:
«А хто в рукавичці там є?»
«Я мишка-норушка, я жабка-скакушка,
Ми маєм тут місце своє.
І біленький зайчик, вухань-побігайчик,
Собі тут куточок припас.
Також вовчик-братик, сірома кудлатий,
Й лисичка-сестричка у нас.
А ще кабанище - носище, іклища,
Також в рукавичці цій є.
Всі тут проживаєм – тебе ми питаєм:
«А ти хто? Ім’я як твоє?»
Ведмедик я, Мишка, топтун-клишоніжка,
Мене в рукавичку пустіть!
Шукаю давненько я місце тепленьке,
Не будемо ми в тісноті!
Ой, що тут робити? Як будемо жити
Сім душ в рукавичці малій?
«Я скраю вмощуся – десь тут притулюся
І буде куточок це мій.»
Ведмідь розігнався – насилу запхався
В малу рукавичку й сидить.
Всім грітись охота, така вже тіснота –
По швах рукавичка тріщить.
Дідусь оглянувся, до себе звернувся:
«А де ж рукавичку я дів?
Потрібно вертати її пошукати,
Мабуть десь у лісі згубив!»
Собачка маленький, проворний, спритненький,
Вже ту рукавичку знайшов.
Загавкав завзято – злякались звірята,
Аж тут і дідусь підійшов.
Та вже стало тихо – всі звірі від лиха
Розбіглися хто куди міг.
Дід біля ялиці підняв рукавицю,
Що впала в пухкий білий сніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376595
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.11.2012
Одного серця! так мало, так мало,
Одного серця треба мені в світі,
Щоб біля мого коханням дрижало –
Серед найтихіших був би тої миті.
Одних уст треба, звідки б вічність цілу
Пив напій щастя устами моїми,
І очей двоє, куди б глянув сміло –
Там себе бачив святим між святими!
Одного серця, двоє ручок білих,
Щоб мої очі ніжно затулили,
Щоб мені снився ангел мій крилатий,
Котрий в обіймах несе мене в небо.
Одного серця! Як же мало треба...
Однак я бачу – хочу забагато!
Adam Asnyk
Jednego serca! tak mało, tak mało
Jednego serca! tak mało, tak mało,
Jednego serca trzeba mi na ziemi,
Co by przy moim miłością zadrżało,
A byłbym cichym pomiędzy cichemi.
Jednych ust trzeba, skąd bym wieczność całą
Pił napój szczęścia ustami moimi,
I oczu dwoje, gdzie bym patrzał śmiało,
Widząc się świętym pomiędzy świętymi!
Jednego serca i rąk białych dwoje,
Co by mi oczy zasłoniły moje,
Bym zasnął słodko, marząc o aniele,
Który mnie niesie w objęciach do nieba.
Jednego serca! Tak mało mi trzeba...
A jednak widzę, że żądam zbyt wiele!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376513
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.11.2012
Де є такий ще небозвід,
Бездонна простору блакить,
Як твого неба синя глибина?
І Нарікала тут стоїть
Живою раною століть –
Твоїх років минулих сивина.
Тбілісо, троянд і сонця стороно!
Без тебе так гірко жить мені,
Де ще є на світі інше Варазі
Й Мтацмінда у вічній сивині?
Йдеш по алеї вздовж Кури –
Зеленим почетом весни
Платани зустрічають мов сини.
І трудно тут не заспівать,
Листки тут пісню шелестять
І небо вторить пісні з вишини.
Грузинські пісні:
პეტრე გრუზინსკი
თბილისო
ნეტავ სად არის კიდევ ცა,
უძირო, ლურჯი, ხალასი,
სწორედ ისეთი, როგორც შენია,
ნაიარევი წარსული,
ნანგრევი ნარიყალასი,
ჭაღარასავით შემოგრევია
თბილისო, მზის და ვარდების მხარეო
უშენოდ სიცოცხლეც არ მინდა
სად არის სხვაგან ახალი ვარაზი
სად არის ჭაღარა მთაწმინდა
ჩაივლი მტკვართან ხეივანს
და გაზაფხულის ჭადრები,
გეგებებიან, როგორც მაყრები.
აქ არ იმღერო ძნელია,
აქ ხომ ფოთლებიც მღერიან
და ცას ფირუზზე ლურჯი ფერი აქვს.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376354
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2012
Як же не співать? –
Неба глибина,
Ірисів колір.
Я завжди в піснях –
Чи у щасті я,
Чи коли в горі.
Як же не співать? –
Запахи троянд
І маків колір.
У моїх піснях
Бачу світлий шлях
Моєї долі.
Пташко, пташко,
Горлице-перлино, ти.
Пташко, пташко,
Горлице-перлино, ти.
Для усіх людей,
Сонцю й небесам
Пісню співаю.
У піснях мого
Дитинства тепло
Я відчуваю.
Співаю пісні,
Знаю – вдалині
Старість чекає.
І тоді в мені,
В серці десь на дні,
Смуток лягає.
Всі мої пісні
Линути навчив
Той спів пташиний.
Я живу в піснях,
З ними до кінця
Буду єдиний.
На заході днів
Піде в небо спів,
Як лебединий.
З піснею піти,
Більше де знайти
Щастя людини.
Грузинські пісні:
პეტრე გრუზინსკი
ჩიტო, გვრიტო
მე რა მამღერებს
უძირო ზეცა,
ზამბახის ფერი,
თუ მილხინს ვმღერი,
თუ ვსევდიანობ,
მაინცა ვმღერი.
მე რა მამღერებს,
ვარდების სუნთქვა,
ყაყაჩოს ფერი,
ალბათ სიმღერა
თუ დამანათლეს,
ჰოდა მეც ვმღერი.
ჩიტო, გვრიტო,
ჩიტო-მარგალიტო, და.
ჩიტო, გვრიტო,
ჩიტო-მარგალიტო, და.
ჩემი სიმღერა‚
ამ მზემ ამ ხალხმა
ამ ზეცამ შობა,
როცა ვმღერივარ‚
შორიდან მათბობს
ჩემი ბავშვობა.
როცა ვმღერივარ‚
მე ჩემს მომავალს
სიბერის ვზედავ‚
დაუკითხავად
სულში შემოდის
ფარული სევდა.
ჩემი სიმღერა
მთებმა მასწავლეს,
ჩიტების სტვენა,
ასე მგონია
ამ სიმღერებით
ავიდგი ენა,
როგორც ამბობენ
სიცოცხლის ბოლოს
თუ მღერის გედი,
სიმღერით მოვკვდე,
რაღა ვინატრო
ამაზე მეტი.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376349
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2012
Коли дитям ще був,
Що входило у світ,
Коли життя ще цвіт
Бутон не розгорнув,
То на лоно мати брала,
Пестила і цілувала,
Коли дитям ще був.
Мій спогад по цей день –
Щоб згоїть плач і гнів,
Тягнула сумний спів;
Звучанням тих пісень
Усміх здобував я знову,
Тої пісні кожне слово –
Мій спогад по цей день:
«Не плач, дитино, ні!
Відкрий лице своє,
Допоки мати є –
Щасливі твої дні;
Обіпрись на моїм лоні,
Біль візьму в свої долоні –
Не плач, дитино, ні!
Не будь же у сльозах!
Ще поки ангел твій
В гирлянді квітковій
Гойдає тебе в снах,
На мрій світлих павутину
Колір райдуги накине –
Не будь же у сльозах!
Блаженством все пахтить;
Для тебе спів птахів,
Безхмарний небосхил,
Сльоза без гіркоти;
Життя усміхом вітає,
Тобі квіти розквітають,
Блаженством все пахтить!
Ти душу звеселяй
Світанком райських фарб
І прагнень чистих скарб
У грудях поселяй!
Щоб розраду мав з собою
Коли забракне спокою –
Ти душу звеселяй.
Бо прийдуть інші дні –
Спіткаєш, сину мій,
В них тільки жар палкий,
А не спочин в тіні;
Зрадництво відкриє очі,
Недовіра душу збочить,
Бо прийдуть інші дні.
Заплатиш кров свою
За мрій сердечних труд,
Тебе затопчуть в бруд,
Вразять слабінь твою;
За шляхетний порив шалу
І любов до ідеалу
Заплатиш кров свою.
Будеш свій біль нести
Самотній серцем в світ!
Невдач і зради цвіт
Буде вінцем рости,
Терном обмотає скроні,
Назавжди зімкне долоні –
Будеш свій біль нести.
На твій життєвий вир,
Життя жорстоку ніч,
Тримай духовну міч,
Ясний дитини зір.
Нехай спогад колихання
Мамине несе кохання
На твій життєвий вир!
Мимо гірких страждань
З добром іди завжди!
З любов’ю всіх суди,
На смерть в надії глянь.
Не втрачай дитинства віри,
Щедрість проявляй без міри –
Мимо гірких страждань.
Не мов, дитя моє,
Що марний життя труд,
Що все неправда й бруд,
А зле лиш правда є;
Що потрібно сумніватись,
Зневажати й насміхатись,
Не мов, дитя моє!
Ти неньку пригадай,
Її любові тінь,
Із серця сумнів кинь,
Душу в сльозі скупай,
Вір в красу духу магічну
І в любов, котра є вічна –
Ти неньку пригадай».
Adam Asnyk
Gdym jeszcze dzieckiem był
Gdym jeszcze dzieckiem był
Budzącym się na świat,
Gdy wątły życia kwiat
Jeszcze się w pączku krył,
Na łono matka mnie brała,
Pieściła i całowała,
Gdym jeszcze dzieckiem był.
Pamiętam po dziś dzień,
Jak kojąc płacz i gniew,
Nuciła tęskny śpiew,
Co falą słodkich brzmień
Dobywał uśmiech na nowo;
I każde piosenki słowo
Pamiętam po dziś dzień.
"Dziecino, nie płacz! nie!
Rozjaśnij twoję twarz,
Dopóki matkę masz,
Nie może ci być źle;
Na moim oprzyj się łonie,
Ja cię przed bólem zasłonię -
Dziecino, nie płacz, nie!
Chowaj na później łzy!
Dziś jeszcze anioł stróż
Girlandą białych róż
Okala twoje sny,
Na tkance marzeń pajęczej
Maluje kolory tęczy -
Chowaj na później łzy!
Rozkoszą wszystko tchnie,
Śpiewa ci ptaków chór,
W twym niebie nie ma chmur
Ani goryczy w łzie;
Życie uśmiechem cię wita
I każdy kwiat ci rozkwita,
Rozkoszą wszystko tchnie!
Więc duszę swoję pieść
Jutrzenką rajskich farb
I czystych uczuć skarb
W niewinnej piersi mieść!
Byś mógł zaczerpnąć w tym zdroju,
Gdy ci przybraknie spokoju -
Więc duszę swoje pieść!
Bo przyjdzie inny dzień,
W którym, o synu mój,
Napotkasz tylko znój
Zamiast rozkoszy tchnień;
Zdrada ci oczy otworzy,
Nieufność ducha zuboży,
Bo przyjdzie inny dzień.
Przyjdzie ci płacić krwią
Serdecznych marzeń dług,
Zdepcze cię w prochu wróg,
Znieważy boleść twą;
Szlachetny poryw zapału
I miłość dla ideału
Przyjdzie ci płacić krwią.
I ból swój będziesz niósł
Samotny sercem w świat!
Zawodów, złudzeń, zdrad
Będzie ci wieniec rósł,
Cierniami otoczy skronie,
Skrępuje na zawsze dłonie -
I będziesz ból swój niósł.
Na taki życia zmrok,
Rozbicia straszną noc,
Zachowaj ducha moc
I jasny dziecka wzrok.
Niech ci wspomnienie kołyski
Przyniesie matki uściski
Na taki życia zmrok!
Pomimo gorzkich prób
Zawsze, ach! dobrym bądź!
Z miłością drugich sądź
I patrz z nadzieją w grób.
Nie zatrać dziecinnej wiary,
Nie żałuj swojej ofiary -
Pomimo gorzkich prób.
O nie mów, dziecię me,
Że marny życia trud,
Że wszystko fałsz i brud,
A prawdą tylko złe;
Że trzeba wątpić i szydzić,
Pogardzać i nienawidzić,
O nie mów, dziecię me!
Na matkę wspomnij swą,
Na miłość, co bez plam,
Zwątpieniu zadaj kłam
I obmyj duszę łzą,
Wierz w piękność ducha słoneczną
I w miłość, która jest wieczną -
Na matkę wspomnij swą".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374013
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2012
Даремні скарги – марний труд,
Безсильні нарікання!
Прожитого не повернуть
Назад до існування.
Світ не поступиться, йдучи
Крізь забуття і горе,
Вогонь не зможе ні мечі
Тримать думки в покорі.
Треба в живих шукати зміст,
В життя нове сягати,
А не зів’ялий лавра лист
На голову вдягати.
Вам не вернуть життєвих хвиль!
Плач їх спинить не в змозі,
Безсильний гнів і марний біль! –
Світ на своїй дорозі.
Daremne żale
Daremne żale - próżny trud,
Bezsilne złorzeczenia!
Przeżytych kształtów żaden cud
Nie wróci do istnienia.
Świat wam nie odda, idąc wstecz,
Znikomych mar szeregu -
Nie zdoła ogień ani miecz
Powstrzymać myśli w biegu.
Trzeba z żywymi naprzód iść,
Po życie sięgać nowe...
A nie w uwiędłych laurów liść
Z uporem stroić głowę.
Wy nie cofniecie życia fal!
Nic skargi nie pomogą -
Bezsilne gniewy, próżny żal!
Świat pójdzie swoją drogą.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374012
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2012
А бодай та річка та й позаростала –
Мене молодого в край чужий забрала,
А бодай та річка риби не родила –
Мене молодого з домом розлучила,
А бодай тій річці до дна висихати –
Так мене занесла, що не знайде й мати.
«Не слід було, хлопче – юначе коханий,
Так легко пускатись по воді весняній.
Не слід було з дому тобі утікати –
Не мусив би зараз з туги помирати.
Річка буде річка – й далі буде плинуть,
Воду не повернеш – мусиш марно гинуть!
Твоєї могили сльози не омиють –
Над нею ночами лиш бурі завиють!»
Adam Asnyk
Bodaj owa rzeczka szuwarem zarosła
Bodaj owa rzeczka szuwarem zarosła,
Która mnie młodego w obcy kraj zaniosła,
Bodaj owa rzeczka rybek nie rodziła,
Która mnie młodego z domem rozłączyła,
Bodaj owa rzeczka wyschła do ostatka,
Że mnie tam zaniosła, gdzie nie znajdzie matka.
"Nie trzeba ci było, o mój chłopcze młody,
Puszczać się tak łatwo na wezbrane wody.
Nie trzeba ci było z domu się wydzierać,
Nie musiałbyś teraz z tęsknoty umierać.
Rzeczka będzie rzeczką i wciąż będzie płynąć -
Wstecz nie wróci woda, musisz marnie ginąć!
A twojej mogiły nie obleją łzami,
Tylko nad nią burze będą wyć nocami!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373903
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2012
Люблю тебе! Ах ці два слова
У серці дивно так звучать.
Весна вернутись мала б знову
Й збудити квіти, що там сплять?
Кохання чудом мав би снити,
Як Лазар з гробу свого встать?
Мій давній образ оживити,
Нове життя з твоїх рук брать?
Люблю тебе? Чи ж бути може?
Чи ж не зведе ілюзій міч?
Ах ні! Я бачу зірку гожу
І бачу як зникає ніч!
В мені нове все – без зневіри,
Розтав вагання в серці лід,
І знов кохаю, прагну, вірю –
В любові вірю вічний хід!
Люблю тебе! І світ змінився,
Розквітнув щастям від тих слів,
Як в перші дні, коли творився,
Свій шлюбний одяг знов надів!
Душа вже крила знов виймає,
Земний її не вразить біль –
Вже елісейськім лине гаєм
І тоне серед світла хвиль!
Adam Asnyk
Ja Ciebie kocham
Ja ciebie kocham! Ach te słowa
Tak dziwnie w moim sercu brzmią.
Miałażby wrócić wiosna nowa?
I zbudzić kwiaty co w nim śpią?
Miałbym w miłości cud uwierzyć,
Jak Łazarz z grobu mego wstać?
Młodzieńczy, dawny kształt odświeżyć,
Z rąk twoich nowe życie brać?
Ja ciebie kocham? Czyż być może?
Czyż mnie nie zwodzi złudzeń moc?
Ach nie! bo jasną widzę zorzę
I pierzchającą widzę noc!
I wszystko we mnie inne, świeże,
Zwątpienia w sercu stopniał lód,
I znowu pragnę - kocham - wierzę -
Wierzę w miłości wieczny cud!
Ja ciebie kocham! Świat się zmienia,
Zakwita szczęściem od tych słów,
I tak jak w pierwszych dniach stworzenia
Przybiera ślubną szatę znów!
A dusza skrzydła znów dostaje,
Już jej nie ściga ziemski żal -
I w elizejskie leci gaje -
I tonie pośród światła fal!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373842
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2012
В нас нічого не бувало!
Жодних звірень, зізнань жадних,
Нас ніщо більш не єднало
Крім весняних марень зрадних;
Крім тих пахів, барв блискучих,
Що у просторі летіли,
Крім лісів отих співучих,
Трав, що в лузі зеленіли;
Крім каскадів і потоків,
Що зволожують долини,
Крім веселок, хмар високих,
Крім природи чарів плину;
Крім вод світлої криниці,
З котрих серце захват брало,
Крім примул і повитиці
В нас нічого не бувало!
Adam Asnyk
Między nami nic nie było
Między nami nic nie było!
Żadnych zwierzeń, wyznań żadnych,
Nic nas z sobą nie łączyło
Prócz wiosennych marzeń zdradnych;
Prócz tych woni, barw i blasków
Unoszących się w przestrzeni,
Prócz szumiących śpiewem lasków
I tej świeżej łąk zieleni;
Prócz tych kaskad i potoków
Zraszających każdy parów,
Prócz girlandy tęcz, obłoków,
Prócz natury słodkich czarów;
Prócz tych wspólnych, jasnych zdrojów,
Z których serce zachwyt piło,
Prócz pierwiosnków i powojów
Między nami nic nie było!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2012
Гукав темноту я, щоб встала, –
Мене в ніч забрала з собою;
Гукав пустоту, що мовчала,
Щоб лоно закрила за мною.
Я ангела кликав страшного –
Мій слід на землі нехай змиє,
Зітре мої дні до одного,
Нехай забуттям їх покриє!
Та милість я кликав даремно,
Як інші до мене, в печалі...
Лиш з темряви голос недремний
Почув я: «Йди далі, йди далі!».
Adam Asnyk
Idź dalej
Wzywałem ciemności: niech wstanie!
I niech mnie pogrąży w noc ciemną -
Wzywałem milczące otchłanie,
By łona zawarły nade mną. -
Wzywałem strasznego anioła:
Niech ślad mój zagładzi na ziemi,
Niech wszystkie dnie moje odwoła,
Niepamięć rozpostrze nad niemi!
Lecz próżno wzywałem litości,
Jak inni przede mną wzywali...
Głos tylko mnie doszedł z ciemności,
Co wołał: "Idź dalej, idź dalej!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373597
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.10.2012
Ніч така ясна!
Зорями сяє,
Води прозорі
Світлом вбирає.
Ніч така ясна,
Ясна і тиха!
Хвиля заледве
Шемрає стиха.
Човен, як птиця,
Водами легко
З нами злітає
І мчить далеко.
Серденька ж наші
Захвату повні,
Вийшли сльозами
В синьому лоні.
В повені світла
В небо зринають,
Мліють в коханні,
Щастям сіяють.
Тож пливи, човне,
Хоч би й навіки
Крізь води сонні
В простір великий...
В просторі тому
Згинем по хвилі
В ясних півтінях
Срібної хвилі.
А розчинившись
В просині ясній,
Чути серця лиш
Будемо власні.
Adam Asnyk
Barkarola
Noc taka jasna!
Gwiazdami płonie,
Światłem okala
Przejrzyste tonie.
Noc taka jasna,
Jasna i cicha!
Zaledwie fala
Szemrze i wzdycha.
Łódka, jak ptaszę,
Po wodzie z lekka
Wzlatuje z nami,
I w dal ucieka.
A serca nasze
Pełne zachwytów,
Wybiegły łzami
W morze błękitów.
W świateł powodzi
W niebo się wznoszą,
Miłością drżące,
Senną rozkoszą.
Płyń więc, o łodzie,
Choćby na wieki,
Przez wody śpiące
W obszar daleki...
A gdzieś w przestrzeni
Zginiem w oddali,
W półcieniach jasnych
Na srebrnej fali.
A roztopieni
W cichym błękicie,
Tylko serc własnych
Usłyszym bicie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373393
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2012
Як птахи, що у вирій відлітають,
Та без упину в синій простір линуть,
І видимі пороги виднокраю
Раз перетнувши – десь без сліду гинуть...
Так покоління в мороку глибини
Пливуть без спину вічними ключами,
Не знаючи, де вийшли.. де спочинуть...
Чи над якими зносяться краями.
У хмарах, в бурі, чи в яснім промінні,
Підлеглі впливові інстинктів тайних,
Летять, вивчаючи шлях далечіні,
Що їм передні зграї прокладають,
І ту мінливу світла гру і тіні,
Яку в своїй мандрівці зустрічають.
Adam Asnyk
Jak ptaki, kiedy odlatywać poczną,
Bez przerwy ciągną w dal przestrzeni siną,
I horyzontu granicę widoczną
Raz przekroczywszy - gdzieś bez śladu giną...
Tak pokolenia w nieskończoność mroczną
Nieprzerwanymi łańcuchami płyną,
Nie wiedząc nawet, skąd wyszły... gdzie spoczną..
Ani nad jaką wznoszą się krainą.
W chmurach i burzy lub w blasku promieni,
Podległe skrytych instynktów wskazówce,
Lecą, badając wąski szlak przestrzeni,
Który im znaczą poprzedników hufce -
I tę przelotną grę świateł i cieni,
Jaką w swej krótkiej zobaczą wędrówce.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373345
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.10.2012
Знову в’януть усі трави,
Тільки срібні айстри квітнуть,
Дивлячись в небес холодну
Глиб блакитну.
Як же смутна тепер осінь,
Ах, смутніша ніж в роки ті,
Хоч так само жовкне листя,
В’януть квіти.
І ніч місячна так само
Сіє ясність, смуток, тишу,
І гілки так само вітер
Знов колише.
Та тепер в моєму серці
Того збудження не стало,
Що, як в чарах, смутну осінь
Оживляло.
В своїх гімнах ніч осіння
Звук блаженства колись мала,
Бо ангельська, чиста постать
Тут стояла.
Ще й тепер я пам’ятаю
Лице наче з алебастру,
Коси кучерями, в косах –
Срібні айстри.
Бачу ще той ніжний погляд,
Ті пестливі темні очі,
Бачу в місячнім я все те
Світлі ночі.
Adam Asnyk
Astry
Znowu więdną wszystkie zioła,
Tylko srebrne astry kwitną,
Zapatrzone w chłodną niebios
Toń błękitną.
Jakże smutna teraz jesień,
Ach, smutniejsza niż przed laty,
Choć tak samo żółkną liście.
Więdną kwiaty,
I tak samo noc miesięczna
Sieje jasność, smutek, ciszę
I tak samo drzew wierzchołki
Wiatr kołysze.
Ale teraz braknie sercu
Tych upojeń i uniesień,
Co swym czarem ożywiały
Smutną jesień.
Dawniej miała noc jesienna
Dźwięk rozkoszy w swoim hymnie,
Bo anielska, czysta postać
Stała przy mnie.
Przypominam jeszcze teraz
Bladej twarzy alabastry,
Kruzce włosy, a we włosach
Srebrne astry.
Widzę jeszcze ciemne oczy
I pieszczotę w ich spojrzeniu
Widzę wszystko w księżycowym
Oświetleniu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373170
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.10.2012