Валерій Яковчук

Елісавета Багряна, На дачі

І  ось  я  тут.  Тропи  немає,
що  приведе  у  мій  заслон.
А  вечір  тихо  обвиває
у  хмелю  схований  балкон.

Чому  тут  зорі  так  сіяють
і  так  глибокі  небеса?
Мої  думки,  що  нависають,
надіюсь,  бог  розвіє  сам.

Я  рано  зачиняю  двері,  –
нема  кому  палить  свічки
і  мовить  слово  по  вечері.

Вже  скошена  левада  пишна,
скрізь  пахощі  її  палкі,  –
засну  я  в  них,  немов  безгрішна.

***
Гурт  косарів  смерком  проходить,
за  ним  із    дзвоном  череда,
а  над  притихлим  лісом  сходить
вечірня  зірка  молода.

Нізвідки  свіжість  повіває,
неначе  в  пору  вітрову,
я,  дивно  змучена,  сідаю
на  свіжоскошену  траву.

Вона,  всихаючи,  зелена
духмяним  трунком  поїть  мене,
немовби  пінявим  вином.

Чому  ж  печаль  мене  накрила?
 –  З  тобою  дихати  б  хотіла
я  свіжим  сіном  перед  сном...

***
Вдалині  від  людської  нуди
маю  сни  тут  спокійні,  цнотливі.
Не  доходять  до  мене  сюди
ні  тривожні  звістки,  ні  щасливі.

Днями,  в  гущі  рясної  пашні
на  полях,  я  у  мріях  літаю.
Вечорами  в  небес  глибині
у  сузір’я  нові  заглядаю.

Чом  же  в  серці  сьогодні  печаль?  
Воскрешати  ж  твій  образ  не  треба,  –
схоронила    його  мрійна  даль?

Наді  мною  лиш  гори  та  небо.
Як  спокійно  тут,  тихо  без  тебе,
як  спокійно  і  ...  пусто,  на  жаль!

Елисавета  Багряна  
На  дача

И  ето,  тук  съм.  И  пътека
не  води  в  моя  нов  подслон.
А  вечерта  застила  меко
обвития  във  хмел  балкон.
 
Защо  са  тук  звездите  едри
и  свода  сякаш  по-дълбок?
Дано,  дано  и  в  мен  разведри
нависналите  мисли  бог.
 
Вратата  рано  ще  затварям
и  няма  ни  да  паля  свещ,
ни  с  някого  да  разговарям.
 
Ливадата  е  покосена,
дъхът  й  —  сладък  и  горещ
и  за  ще  спя  като  спасена.

 ***    
Край  мен  преминаха  косачи,
а  после  звъннаха  стада
и  над  леса  —  безмълвно  здрачен,
изгря  вечерната  звезда.
 
Отнейде  лъхнала  прохлада
като  ветрило  ме  повя
и  странно  отмаляла,  сядам
на  покосената  трева.
 
Повехнала,  зеленосива,
дъхът  й  леко  ме  опива  —
като  накипнало  вино.
 
Но  пак  защо  ме  скръб  обсеби?
—  Сега  бих  дишала  със  тебе
дъха  на  прясното  сено…

 ***
Аз  живея  далеч  от  света
и  сънят  ми  е  кротък  и  девствен.
Не  достигат  до  мойта  врата
ни  тревожни,  ни  радостни  вести.
 
През  деня,  сред  обилния  плод
на  нивята,  отдъхвам  с  надежда.
Вечерта  на  бездънния  свод
във  съзвездия  нови  се  вглеждам.
 
Но  защо  днес  сърцето  се  сви?
Твоя  спомен  не  е  ли  погребан
сред  уханните  полски  треви?
 
А  над  мен  е  планинския  гребен.
—  как  спокойно  е  тука  без  тебе,
как  спокойно  и  —  пусто,  уви!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019

Елісавета Багряна, Requiem

1
На  мене  крила  спущені,  лихої  долі  крила,
моя  від  тебе  вільною  не  буде  голова.
Перш  ніж  дзвонити  утреню,  вечерню  подзвонили,
перш  ніж  звучати  радісно,  були  сумні  слова...

В  снігу  верхи  віддалені,  мені  ви  не  утішні,
і  ти,  пташиний  щебете,  не  радуєш  мій  слух.
І  в  цьому  світі  очі  вже  для  мене  стали  лишні,
і  тіло  це  не  треба  більш,  –  його  покинув  дух.

Ти  зникни,  вірш  безрадісний,  пророчий  і  знаменний,
твоя  дзвінка  мелодія  хай  гасне  на  вустах!
Яку  непам'ять  бажану  несе  вона  для  мене?    –
Гадулку*  для  осліплого,  що  просить  по  містах...

2
Не  плачу  за  тим,  що  безрадісне,  марне  й  розбите
зробилось  без  тебе  життя  –  мій  тягар  безконечний;
за  тим,  що  мій  день,  ледь  почавшись,  вже  смерком  покритий,
і  марних  утіх  не  приносить  мені  час  безпечний.

Не  плачу  за  собою.  Тож  хай  пусте  і  жорстоке
життя    перепони  між  нами  свої  розбудує,
хай  будем  розлучені  й  будем  завжди  одинокі,
мене  може  навіть  розлюбиш  і  мною  згордуєш...

Та  тільки  би  знати,  що  тут  на  землі  ти  ще  з  нами
живеш  і  думки  мої  зможуть  до  тебе  літати,
що  дихаєш,  дивишся,  чуєш  –  глухими  ночами
за  світлим  вікном  ти  схиляєшся  книгу  читати.

3
Кожну  ніч  у  сон  незмінно  й  вірно
йдеш  і  зостаєшся  там  аж  до  зорі.
І  години  слідують  покірно,
як  в  минулій  радісній  порі.

Ми  обоє  маєм  крила  знову,
знову,  люблячи  й  чекаючи,  горим.
–  Відведи  в  імлу  передранкову,  
бо  цей  світ  мене  вже  уморив.

Я  не  хочу  з  лагідним  мовчанням
брати  в  долі  чорний  відчай  мук,
що  злий  бог  якийсь  дає  без  меж...

Я  не  хочу  бути  у  ваганнях,  –
чи  минула  смерть,  печаль  розлук,  
чи  пройшло  минуле,  –  і  майбутнє  теж.
 
*Гадулка  –  болгарський  народний  смичковий  інструмент,  
який  використовують  для  супроводу  танців  або  пісень.

Елисавета  Багряна  
Requiem
1
Крило  на  мене  спуснато,  крило  на  орис  черна,
не  ще  се  вдигнеш  никога  от  моята  глава.
Преди  да  звъннат  утринна,  звъниха  за  вечерня,
преди  да  чуя  сватбени,  надгробни  чух  слова...
 
Далечно  бели  върхове,  не  ще  ме  утешите,
ти,  пеене  на  птиците,  не  трогваш  мой  слух.
Ненужни  са  ми  повече  на  този  свят  очите,
ненужно  ми  е  тялото,  останало  без  дух.
 
Махни  се,  стих  нерадостен,  прокобящ,  неоменен,
звънтящите  ти  звукове  какво  ще  ми  дадат?
Каква  забрава  жаждана,  какво  си  знес  за  мене?  -
Гъдулката  на  слепия,  що  пее  край  градът...

 2
Не  плача,  задето  безрадостен,  пуст  и  прекършен,
без  тебе  живота  ми  дълг  ще  е  само  и  бреме;
задето  деня  ми,  едва-що  наченал,  се  свърши,
и  никаква  празна  утех  не  носи  ми  времето.
 
Не  плача  за  себе  си.  -  Нека,  жесток  и  оскъден,
живота  между  ни  прегради  да  беше  изправил  -
да  бяхме  осъдени  вечно  отделно  да  бъдем,
да  беше  ме  даже  разлюбил,  оставил,  забравил...
 
Но  само  да  знаех,  че  тук  на  земята  ти  още
живееш  -  и  моите  литнали  мисли  те  стигат  -
че  дишаш  и  гледаш,  и  чуваш  -  и  в  късните  нощи
прозорец  свети,  и  бдиш  ти  наведен  над  книгата.
 
3
Всяка  нощ  насъне  неизменно
идваш  и  оставаш  късно  до  зори.
Часовете  се  покорно  сменят,
както  в  миналите  дни  добри.
 
Ние  двама  пак  сме  окрилени,
пак  обичащи  и  чакащи  горим.
-  Отведи  ме  призори  и  мене  -
този  свят  ме  вече  умори.
 
Аз  не  искам  с  кротко  примирение
да  поема  този  черен  дял,
с  който  някой  зъл  ни  бог  дари...
 
Аз  не  искам  земните  съмнения:
-  няма  смърт,  разлъка  и  печал,
няма  минало,  и  бъдеще  дори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019

Алєсь Пісьменков, Другові

Хай  душа  болить,  –
Прожени  свій  страх.
Вітер-цимбаліст  
Грає  на  листках.  
Буде  ніч  безсонь,  
Буде  ніч  сумна,  –  
Розкладем  вогонь
І  наллєм  вина.
Пом’янемо  тих,
Що  любили  нас,
І  даруєм  тим,
Що  забули  нас,  –
Як  забули  й  ми.
Та  не  в  цьому  сіль...
Хай  душа  щемить,
Хай  очистить  біль.

Алесь  Пісьмянкоў  
Сябру

Хай  душа  баліць,
Прагані  прэч  страх.
Вецер-цымбаліст  
Грае  на  лістах.  
Будзе  ноч  без  зор,  
Будзе  ноч  без  сна.
Раскладзём  касцёр
І  нальём  віна.
І  памянем  тых,
Што  любілі  нас,
І  даруем  тым,
Што  забылі  нас.
Як  і  мы  калісь,
Ды  не  ў  гэтым  соль...
Хай  душа  баліць,
Хай  ачысціць  боль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847460
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2019

Алєсь Пісьменков, Часе мій

Часе  мій,
Почекай,  не  спіши,
Хоч  твій  біг  невмолимо  нестримний,
Пошепчіть  же,
Осінні  дощі,
Поспівайте
Завіями,  зими!
Не  вернути  перейдені  дні
І  ніде  не  сховатись  від  долі  –
Відцвіте,
Відквітує  жасмин,
Відшепоче  листок  на  тополі.
Та  чи  варто  даремно  тужить,
Коли  був  обдарований  ними,
Коли  бачив  
Осінні  дощі,
Коли  слухав  
З  завіями  зими?

Алесь  Пісьмянкоў  
О  мой  час

О  мой  час,
Пачакай,  не  бяжы,
Хоць  ня  бегчы  табе  немагчыма,
Пашапчыце,
Грыбныя  дажджы,
Пасьпявайце,
Завейныя  зімы!
Не  вярнуць  прамільгнуўшыя  дні
I  нідзе  не  схавацца  ад  лёсу:
Адцьвіце,
Адкрасуе  язьмін,
Адгамоніць  лісток  на  бярозе.
Дык  ці  варта  дарэмна  тужыць,
Калі  быў  я  адораны  імі,
Калі  бачыў
Грыбныя  дажджы,
Калі  слухаў
Завейныя  зімы?    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2019

Алєсь Гарун, Людям

Люблю  і  я  склепіння  зір,
Люблю  розліг  земний,
І  рівний  луг,  і  згини  гір,
І  передзвін  лісний.
Люблю  життя,  людські  думки
І  кшталти  їхніх  душ,
Люблю  з  надій  плести  вінки,  –
Я  не  поет.  –  Чому  ж?
         Неспинна  праця  вдень  кипить  –
         Я  свій  уділ  терплю,
         Аж  кість  об  кість  в  плечі  рипить...
         У  серці  дзвін  ловлю...
         Почуєш  крик,  за  ним  новий,
         За  тими  ще  ідуть,
         Зіллються  в  довгий-довгий  стрій
         І  цілий  день  гудуть.
         Загасне  день,  іду  з  полів,
         Лягаю  спать  –  і  в  ніч
         Течуть  рядки  дзвенячих  слів,
         І  сон  відходить  пріч.
         Тоді  пишу.  А  до  очей
         Несеться  візій  рій,
         Хтось  поглядає  з-за  плечей,
         Здається,  рідний,  свій.
         Обійме  шию  пара  рук
         І  кіс  дівочих  шовк,
         Зміцніє  в  серці  рівний  стук,
         А  дзвін  душі  не  змовк...
         Погляну  –  пусто  скрізь,  нема...
         А  час  ковзнув,  як  вуж.
         І  за  вікном  рідіє  тьма...
         Я  не  поет...  –  Чому  ж?
Бо  мій  уділ  глитає  час,
І  воля  –  лиш  як  дар.
Таких  поетів  доста  в  нас,
Де  сам  народ  –  пісняр,
Своїх  тут  жменьку  написав
Журних  співанок-дум;
Моїй  душі  їх  сам  співав
За  рідним  краєм  сум.
А  ще  скажу,  чого  б  хотів,  –
З  дівочих  вуст  почуть
Хоча  б  один  мій  бідний  спів,
Хоча  б  коли-небудь!

Алесь  Гарун
Людзям

Люблю  і  я  скляпеньне  зор,
Люблю  зямлі  абшар,
I  роўны  луг,  і  ўзгібы  гор,
I  шум  лясны,  і  гвар.
Люблю  жыцьцё,  а  ў  ім  людзей
I  кшталты  іхніх  душ,
Люблю  вянкі  плясьці  з  надзей,  —
А  не  паэт.  —  Чаму  ж?
                 Часамі  праца  ўдзень  кіпіць,  —
                 Цярплю  і  я  прыгон,  —
                 Аж  косьць  аб  косьць  ў  плячу  рыпіць…
                 Пачуеш  ў  сэрцы  звон…
                 Ухопіш  зык,  за  ім  другі,
                 За  тымі  больш  ідуць,
                 Зьліюцца  ў  шых  даўгі-даўгі
                 І  цэлы  дзень  гудуць.
                 Загасьне  дзень,  іду  дамоў,
                 Кладуся  спаць,  —  і  ў  ноч
                 Цякуць  радкі  зьвінючых  слоў,
                 І  сон  адходзіць  проч.
                 Тагды  пішу.  Перад  вачмі
                 Нясецца  зданьняў  рой,
                 І  хтось  стаіць  па-за  плячмі,
                 Здаецца,  блізкі,  свой.
                 Абыйме  шыю  пара  рук
                 І  кос  дзявочых  шоўк,
                 Ўзмацніцца  ў  сэрцы  мерны  стук,
                 А  звон  ў  душы  ня  змоўк…
                 Зірну:  пакой  пусты,  няма…
                 А  час  сьлізнуў,  як  вуж.
                 І  за  вакном  радзее  цьма…
                 А  не  паэт…  —  Чаму  ж?
Бо  мой  прыгон  глытае  час,
Мне  воля  —  рэдкі  дар.
Такіх  паэтаў  шмат  у  нас,
Дзе  сам  народ  —  пясьняр.
Сваіх  тут  жменьку  я  сьпісаў
Маркотных  песьняў-дум;
Маёй  душы  іх  сам  сьпяваў
Па  краю  родным  сум.
Скажу  яшчэ,  чаго  б  хацеў:
Зь  дзявочых  вуст  пачуць
Хаця  б  адзін  мой  бедны  сьпеў,
Хаця  б  калі-нібудзь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847107
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2019

Чидайок Тичборн, Елегія

(Написана  власною  рукою  в  Тауері  перед  стратою).

Мій  юний  цвіт  –  лиш  паморозь  турбот,
Весела  учта    –  гіркість  на  вустах,
Мій  урожай  –  лиш  будяки  й  осот,
Моє  добро  –  надія  лиш  пуста;
Хоч  день  минув,  та  сонця  не  було,  –
Я  ще  живу,  та  вже  життя  пройшло.

Весна  минула  –  цвіт  не  розцвітав!
Засох  мій  плід,  хоч  лист  зелений  там,
Скінчилась  юність,  хоч  старим  не  став,
Я  бачив  світ,  хоч  був  невидний  сам;
Обтята  нить,  що  долею  плело,  –
Я  ще  живу,  та  вже  життя  пройшло.

Я  смерть  шукав  –  знайшов  в  душі  на  дні,
Шукав  життя  –  було  немов    імла,
Йшов  по  землі    –  могила,  знав,  мені,
Лиш  народивсь,  а  смерть  уже  прийшла;
Мій  келих  повний,  та  вино  спливло,  –
Я  ще  живу,  та  вже  життя  пройшло.

Chidiock  Tichbourne  
Elegy
(Written  with  his  own  hand  in  the  Tower  before  his  execution)

My  prime  of  youth  is  but  a  frost  of  cares,
My  feast  of  joy  is  but  a  dish  of  pain,
My  crop  of  corn  is  but  a  field  of  tares,
And  all  my  good  is  but  vain  hope  of  gain.
The  day  is  gone  and  I  yet  I  saw  no  sun,
And  now  I  live,  and  now  my  life  is  done.

The  Spring  is  past,  and  yet  it  hath  not  sprung!
The  fruit  is  dead,  and  yet  the  leaves  be  green!
My  youth  is  gone,  and  yet  I  am  but  young!
I  saw  the  World  and  yet  I  was  not  seen!
My  thread  is  cut,  and  yet  it  is  not  spun!
And  now  I  live,  and  now  my  life  is  done.

I  sought  my  death  and  found  it  in  my  womb,
I  look't  for  life  and  saw  it  was  a  shade,
I  trode  the  earth  and  knew  it  was  my  tomb,
And  now  I  die,  and  now  I  am  but  made.
The  glass  is  full,  and  now  the  glass  is  run,
And  now  I  live,  and  now  my  life  is  done.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2019

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 12. Син Вечірньої Зірки

Може  то  сідає  сонце  
Над  гладінню  вод  прозорих?
Чи  пливе  Червоний  Лебідь,
Тятий  вбивчою  стрілою,
Барвлячи  багрянцем  хвилі,
Крові  власної  багрянцем,
Сповнивши  усе  красою,
Дивною  красою  пір'я?

Так!  То  сонечко  сідає,
Утопаючи  у  водах;
Небо  пурпуром  покрилось,
Води  всі  горять  багрянцем!
Ні!  Це  лиш  Червоний  Лебідь  
плине,  ринучи  під  воду;
В  небо  крила  він  підводить,
Кров'ю  хвилі  обагряє!

А  над  ним  Вечірня  Зірка
Тане,  мерехтить  крізь  пурпур,
Висячи  в  вечірнім  смерку.
Ні!  Це  Вомпума  намисто,
Що  вдягає  Дух  Великий
В  час,  коли  іде  у  смерку,
В  тиші  небесами  ходить.

З  радістю  дививсь  Іаґу  
І  сказав  поквапно:  «Гляньте!
Це  свята  Вечірня  Зірка!
Тож  почуйте  дивну  повість,
Оповідку  про  Осео,  
Сина  Зірки  палахкої!

Раз,  у  днях  давно  забутих,
На  самім  початку  віку,
Як  було  ще  небо  ближчим,
І  боги  були  рідніші,
Жив  на  Півночі  мисливець,
Мав  він  десять  дочок  гарних,
І  струнких,  як  верболози;
Тільки  Овіні,  найменша,
Непокірна  й  самовільна,
Дівчина  мрійлива,  тиха,
Між  сестер  була  найкраща.

Всі  дівчата  вийшли  заміж,
Всі  за  воїнів  відважних;  
Тільки  Овіні,  найменша,
З  залицяльників  сміялась,
З  юнаків  сміливих,  гідних,  
І  нарешті  вийшла  заміж
За  огидного  Осео,
У  літах,  слабого  кашлем,  –
Завжди  кашляв,  наче  білка.

Ах,  та  молоду  й  прекрасну
Душу  в  грудях  мав  Осео,
Що  із  Зірки  опустився,
Зірки  Вечора  і  Жінки,
Зірки  ніжності  й  кохання!
Жар  її  він  мав  у  грудях,
У  душі  –  її  всю  вроду,
У  житті  –  її  всі  чари,  
Її  велич  в  його  мові!

А  погорджені  невдахи,  
Юнаки  в  прикрасах  Вомпум,
Юнаки  у  фарбах,  з  пір'ям,
Вслід  їй  вказували  з  глумом,
Насміхались,  кепкували.
А  вона:  «Мені  байдуже,
Вомпум  ваш  мене  не  вабить,
Ваші  фарби,  ваше  пір'я,
І  ваш  сміх  мені  байдужий,  –
Я  щаслива  із  Осео!»

Раз,  запрошені  на  учту,
Крізь  туман  і  смерк  вечірній
Йшли  укупі  десять  сестер,
Разом  йшли  з  чоловіками;
Ледве  йшов  старий  Осео,
Поруч  Овіні  пригожа;
Всі  сміялись,  говорили,
Тільки  двоє  ці  мовчали.

Погляд  у  західне  небо,
Як  в  молитві,  звів  Осео,
Зупинявсь,  дививсь  благально
На  тремку  Вечірню  Зірку,
На  пестливу  Зірку  Жінки,
І  всі  чули  його  шепіт:
«Ах,  шовайн  немешин,  Носа!
Жалість  май  до  мене,  батьку!»

«Слухайте!  –  сказала  старша,  –
Молиться  до  свого  батька!
Як  же  шкода,  що  на  стежці
Дід  старий  цей  не  спіткнеться,
І  не  скрутить  собі  шию!»
І  сміялись  так,  що  лісом
Сміх  брутальний  розлягався.

На  шляху,  що  вів  крізь  хащу,
Звалений  страшним  борвієм,
Дуб  лежав,  покритий  мохом,
Трухлий  велетень  дуплистий,
Напівсхований  під  листом.
Це  побачивши,  Осео
Крикнув  криком  болю  й  муки
І  стрибнув  в  дупло  розкрите;
Устрибнув  старим,  нещасним,
Кволим,  зморщеним,  огидним,
А  з  дупла  вже  вийшов  юним,
Статним,  дужим  і  вродливим.

Так  переродивсь  Осео,
Відновив  красу  і  юність;
Та  на  лихо  для  Осео,
Вірній  Овіні  на  лихо,
Вмить  вона  переродилась,  –
Стала  бабою  старою,
Із  ціпком  поперед  себе;
Квола,  зморщена  й  огидна!
Сестри  враз  з  чоловіками
Засміялись  так,  що  лісом
Сміх  брутальний  йшов  луною.

Та  Осео  був  із  нею,
Йшов  повільно  поруч  з  нею,
Руку  взяв  –  руду,  морщаву,
Наче  дуба  лист  зимою,
Звав  кохану  Ненемуша,
Тішив  ніжності  словами,
Поки  не  прийшли  на  учту
І  не  сіли  у  священнім
Зірки  Вечора  вігвамі,
Зірки  Жінки  дорогої.

У  полоні  мрій,  видіння,
Був  Осео  на  тій  учті;
Всі  були  веселі,  раді,
І  щасливі,  крім  Осео.
Не  торкавсь  питва  він,  їжі,
Сам  мовчав  і  їх  не  слухав;
Знічений  сидів  на  учті,
З  поглядом  сумним,  туманним,
То  на  Овіні,  то  вгору  –
В  небо  тьмяне  над  собою.

Тут  почувся  голос,  шепіт,
Що  ішов  від  зорних  далей,
Йшов  із  простору  пустого,
Тихий,  ніжний,  милозвучний;
Голос  мовив:  «О,  Осео!
О,  мій  сину,  мій  коханий!
Зникли  чари  над  тобою,
Чародійників  закляття,
Всі  магічні  згубні  сили;
Йди  до  мене,  піднімайся!

Страви  їж,  що  біля  тебе,
Благодатні  і  священні,  –
В  них  така  магічна  сила,
Що  тебе  у  дух  оберне.
Всі  твої  миски  і  чаші
З  глини,  дерева  не  будуть,
Бо  миски  замінить  Вомпум,
Чаші  будуть  тільки  срібні,  –
Мушель  пурпуром  засяють,
Як  вогонь  почнуть  блищати.

І  жінки  не  будуть  більше
Долю  нещасливу  мати,
А  пташками  в  небо  зринуть,
Вродою  зірок  засяють
В  сутінках,  красою  неба
І  красою  хмар  вечірніх!»

Те,  що  для  Осео  шепіт
І  слова,  що  розумів  їх,
Для  всіх  інших  тільки  пісня,  –
Спів  пташиний  десь  далеко
Спів  дрімлюги  десь  далеко,
Спів  самої  Вавонайси,
Що  співає  в  темнім  лісі.

Враз  оселя  затремтіла,
Почала  трястись,  хитатись,  –
Всі  відчули:  вище,  вище
Піднімаються  в  повітря
Із  пітьми  дерев  високих
Просто  до  зірок  сяйливих,
Поки  аж  гілки  минули;
Гляньте!  Всі  миски  із  липи
Стали  мушлями  з  багрянцем!
Гляньте!    Чаші  всі  із  глини
Стали  чашами  зі  срібла!
Всі  жердини  у  вігвамі
Заблищали  чистим  сріблом,
Покриття  з  кори  зробилось,
Як  жуків  сяйні  надкрила.

Озирнувсь  тоді  Осео
І  побачив  –  дев'ять  сестер
Разом  із  чоловіками
Різними  птахами  стали.
Хто  сорокою,  хто  дятлом,  –
Інші  чорними  дроздами;
Всі  стрибали,  щебетали,
Розпускали  барвне  пір'я,
Блиском  крил  своїх  пишались,
Віялом  хвости  тримали.

Тільки  Овіні,  найменша,
Не  змінилась,  а  сиділа
Квола,  зморщена  й  огидна,
З  сумом  дивлячись  на  інших;
Вгору  глянувши,  Осео
Крикнув  криком  болю  й  муки,
Так,  як  він  кричав  у  лісі
Біля  зваленого  дуба.

Вмить  її  краса  і  юність
Повернулись,  драний  одяг
Став  убором  з  горностая,
А  ціпок  пером  зробився,
Так!  Пером  блискучим  срібним!

Знов  оселя  затремтіла,
Ринула,  хистка,  крізь  вітер,
Крізь  прозорі  хмари  й  випар,
І,  в  небесному  сіянні,
Сіла  на  Вечірню  Зірку,
Мов  сніжинка  на  сніжинку,
Мов  сухий  листок  на  річку,
Наче  білий  пух  на  воду.

Там  з  вітальними  словами
До  Осео  вийшов  батько,
В  сяючих  завитках  срібних,
З  поглядом  ясним  і  ніжним.
Мовив:  «Сину  мій,  Осео,
Клітку,  що  несеш,  з  пташками,
Клітку  з  плетивом  зі  срібла,
Де  пташки  з  блискучим  пір'ям,
Вішай  над  дверми  вігваму».

Над  дверми  прип'явши  клітку,
Увійшли  вони  і  радо
Слухали,  як  рідний  батько,
Владар  на  Вечірній  Зірці,
Говорив:  «О,  мій  Осео,
Співчуття  до  тебе  мав  я,
Повернув  красу  і  юність,
Сестри  ж  із  чоловіками
стали  різноперим  птаством;
Обернув  їх,  бо  із  тебе,
Зі  старого,  насміхались,
В  образі  твоїм  нещаснім
Не  відчули  серце  щире,
Не  відчули  юність  вічну;
Тільки  Овіні  відчула
Серце  чисте  й  полюбила.

В  тій  оселі,  що  далеко,
На  малій  зорі  ліворуч,
Ледве  мерехтить  крізь  випар,
Проживає  Дух  Ворожий,
Злий  Вабено,  чародійник,
Що  наслав  на  тебе  старість.
Стережись  його  проміння,
Бо  ті  промені  стрімливі,  –
То  його  чаклунська  сила,
Стріли  зла,  що  ними  губить».

Літ  чимало  мирно  й  тихо
На  ясній  Вечірній  Зірці
Жив  Осео  разом  з  батьком;
В  клітці  з  плетивом  зі  срібла,
Що  висіла  над  дверима,
Пурхали  пташки  зі  співом.
Вірна  Овіні  синочка
Народила  для  Осео,
Із  красою  його  мами,
Зі  снагою  його  батька.

Хлопчик  ріс  і  розвивався;
Для  потіхи  лук  і  стріли
Змайстрував  йому  Осео;
Розчинивши  срібну  клітку,
Він  звільнив  тіток  з  дядьками,
Всіх  птахів  з  блискучим  пір'ям,
Щоб  малий  в  них  міг  стріляти.

Колами  птахи  здіймались,
Сповнивши  Вечірню  Зірку
Співом  радості  і  волі,
Сповнивши  Вечірню  Зірку
Блиском  трепетного  пір'я;
Тут  синок,  малий  мисливець,
Лук  нап'яв,  стрілу  пустивши,
Згубливу  стрілу  невпинну,  –
Миттю  птах  з  блискучим  пір'ям
Впав,  поранений  смертельно.

Та,  о,  дивна  переміна!
Перед  ним  уже  не  пташка,
Перед  ним  прекрасна  жінка
Зі  стрілою  просто  в  грудях.

І  як  кров  її  упала
На  святу  Вечірню  Зірку,
Зникли  чари  зловорожі,
Силу  втратило  чаклунство,
А  безстрашний  юний  лучник
Враз  відчув,  –  його  спускає
Хтось  невидними  руками
Просто  вниз  крізь  вільний  простір,
Просто  вниз  крізь  хмари  й  випар,
Поки  не  спустив  на  острів,
Трав'янистий  і  зелений,
На  безмежжі  Вод  Великих.

Бачив  він,  –  за  ним  спускались
Всі  пташки  з  блискучим  пір'ям,
Пурхали,  униз  летіли,
Наче  барвний  лист  осінній;
І  вігвам  зі  срібним  жердям,
З  дахом,  як  блискучі  крила,
Як  жуків  сяйні  надкрила,
Піднятий  небесним  вітром,
Теж  на  острів  опустився,  –
Разом  з  лагідним  Осео
Вірну  Овіні  принісши.

Знов  птахи  переродились,
Образ  смертних  повернули,
Взявши  форму,  та  не  стрункість,
І  Людьми  Малими  стали,  
Як  пігмеї,  як  Пук-Вуджіз;
І  в  приємні  літні  ночі,
Як  Вечірня  Зірка  сяє,
Рука  в  руку  танцювали
На  тім  острові,  –  на  схилах,
На  піщаних  узбережжях.

Досі  той  вігвам  блискучий
В  літні  вечори  там  видно,
А  на  березі  рибалка
Часом  чує  спів  щасливий,
Бачить  в  зорнім  світлі  танці!»

А  як  повість  завершилась,
Дивна  казка  закінчилась,
Слухачів  обвівши  зором,
Долучив  Іаґу  важно:
«Є  прекрасні  люди  –  знав  їх;
Тим,  що  їх  не  розуміли
І  над  ними  глузували,
Насміхалися  із  глумом,
Хай  ця  повість  про  Осео
Долю  жартунів  покаже!»

Всі  весільні  гості  радо
Слухали  чудову  повість,
Всі  сміялись  і  плескали,
І  шептали  до  сусідів:
«Мав  себе  він  на  увазі?
Ну  а  ми  –  тітки  з  дядьками?»

Потім  знову  Чібіабос
Про  любов  співав  і  пристрасть,
Співом  ніжним  і  солодким,  
Тоном  мрійної  печалі,
Він  співав  плачем  дівчини
За  Альґонквіном,  за  любим.

«Як  подумаю  про  нього,
Боже  мій,  про  дорогого,  –
Серце  лиш  про  нього  мріє!
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!

Боже  мій!  Коли  прощались,
Вомпум  він  мені  повісив,
Як  присягу,  сніжнобілий.
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!

Він  шептав:  «Піду  з  тобою.
Боже  мій!  У  край  твій  рідний»;
«Тож  дозволь  іти»,  –  шепнув  він.
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!
Я  сказала:  «Він  далеко,
Дуже,  дуже  вже  далеко,  
Боже  мій,  той  край  мій  рідний!»
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!

А  коли  я  озирнулась,  
Як  розсталися,  на  нього,  –
Все  ще  вслід  мені  дивився.
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!

Біля  дерева  стояв  він,
Біля  дерева,  що  низько
Над  водою  похилилось.  
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!
Як  подумаю  про  нього,
Боже  мій,  про  дорогого,  –
Серце  лиш  про  нього  мріє!
О,  мій  милий,  мій  Альґонквін!»

На  весіллі  Гаявати
Танцем  бавив  По-Пук-Ківіс,
Повість  розповів  Іаґу,
Співом  тішив  Чібіабос»;
Та  весілля  закінчилось,
Розійшлись  весільні  гості,
Залишивши  Гаявату
З  Мінегагою  та  ніччю.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
12.  The  Son  of  the  Evening  Star

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 11. Весілля Гаявати

Слухайте,  як  По-Пук-Ківіс,
Цей  вродливий  Єнадізі
Танцював  там  на  весіллі;
Як  сердечний  Чібіабос,
Щонайкращий  з  музикантів,
Про  любов  співав  і  пристрасть;
Як  Іаґу,  хваст  великий,
Дивних  повістей  вигадник,
Про  чудні  пригоди  баяв,
Щоб  була  пишніша  учта,
Щоб  минав  час  веселіше
І  були  всі  гості  раді!

А  Нокоміс  влаштувала
Щедру  учту  для  весілля;
Чаші  всі  були  із  липи,
Білі,  чищені  до  лиску,
Із  бізона  рогів  ложки,
Чорні,  чищені  до  лиску.

Йшли  по  селищі  від  неї
Вісники  з  прутком  вербовим,
То  запрошення  був  символ,
Знак  запрошення  на  учту;
І  прийшли  весільні  гості
В  найбагатшому  убранні:
Одяг  з  хутра,  у  прикрасах
З  пір’я,  китиць  і  намиста,
Лиця  фарбами  покриті.

Осетра  перш  їли,  Наму,
Потім  Маскеножу,  щуку,
Що  Нокоміс  упіймала;
Далі  пемікан  всі  їли,
Пемікан  й  бізона  мозок,
Горб  бика  і  ногу  лані,
Жовті  коржики  з  маїсу,
Дикорослий  рис  з-над  річки.

Та  привітний  Гаявата,
І  вродлива  Води  Сміху,
Й  беручка  стара  Нокоміс
Їжу  ту  не  куштували,
Лиш  підносили  для  інших,
Мовчки  гостям  подавали.

А  коли  поїли  гості,
Ворухка  стара  Нокоміс
Із  кисета  з  хутра  видри
Кам’яні  люльки  набила
Тютюном,  що  ріс  на  Півдні,
І  вербовою  корою,
Листям,  травами  пахкими.

І  сказала:  «По-Пук-Ківіс,
Нам  станцюй  веселий  танець,
Танець  Жебрака,  для  втіхи,
Щоб  була  пишніша  учта,
Щоб  минав  час  веселіше
І  були  всі  гості  раді!»

І  вродливий    По-Пук-Ківіс,
Цей  гульвіса  Єнадізі,
Цей  паливода  веселий,
Що  його  Шаленцем  кличуть,
Вмить  піднявся  між  гостями.

Спритний  в  іграх  та  розвагах,
В  дивних  танцях  снігоступів,
В  іграх  з  кільцями  і  в  м’ячик;
Спритний  в  іграх  небезпечних,
В  іграх  жвавих  та  азартних:
В  Пуґасеїньґу  –  грі  в  кості,
В  Кунтасу  –  грі  кісточками.
Воїни  сміялись  з  нього:
Боягуз  він,  Шоґодайя,
Грач,  ледащо,  Єнадізі;
Мало  цим  він  турбувався,
Не  зважав  на  їхні  кривди,  
Бо  жінкам,  дівчатам  любий
Був  вродливець  По-Пук-Ківіс.

Мав  сорочку  білу  з  лані,
Горностаями  обшиту,
З  черепашковим  намистом;
Мав  із  оленя  гамаші,
Із  голками  й  горностаєм,
Мокасини  товстошкірі,
Теж  з  голками  та  намистом.
Пір'я  лебедя  в  волоссі,
Біля  п'ят  –  хвости  лисичі.
У  руці  тримав  він  люльку,
В  іншій  –  віяло  із  пір'я.

Смуги  сяяли  червоні,  
Жовті,  сині  і  багрові,
На  фарбованім  обличчі.
З  лоба  коси  нависали,
Рівні,  з  проділом  жіночим,
Сяйні,  змащені  і  звиті,
Із  пучками  трав  духмяних.
Між  гостями,  що  сиділи,
На  пісні  і  звук  сопілок,
На  гучний  звук  барабанів,
Встав  прекрасний  По-Пук-Ківіс
І  почав  танок  свій  дивний.

Спершу  танцював  поважно,
З  кроком,  порухом  повільним,
Поміж  соснами  густими,
То  крізь  тінь,  то  в  сонця  сяйві,
М'яко,  плавно,  як  пантера.
Ну,  а  потім  швидше,  швидше,
Завихривсь,  пішов  по  колу,
Скочив  спритно  над  гостями,
Закружляв  навкруг  вігваму,
Що  аж  листя  з  ним  вихрилось,
Що  аж  пил  із  вітром  разом
Колом  вслід  за  ним  носились.

Потім  берегом  піщаним
Вздовж  розливу    Вод  Великих
Мчав  він  порухом  шаленим
І  топтав  пісок  ногами,
Розкидаючи  довкола,
Що  аж  вітер  став  вихритись
І  пісок  здіймав  і  сипав,
Наче  сніговій  над  полем,
Кладучи  Піщані  Дюни,
Кучугури    Неґо  Вуджу!

Так  веселий  По-Пук-Ківіс
Танець  Жебрака,  для  втіхи,
Станцював  і  сів  зі  сміхом
Між  гостями,  що  сиділи.
Сів  і  замахав  спокійно
Віялом  з  пера  індика.

Потім  друга  Гаявати
Чібіабоса  просили,
Співака  і  музиканта
Щонайкращого  у  світі:
«Чібіабосе,  співай  нам
Пісню  пристрасті  й  кохання,
Щоб  була  пишніша  учта,
Щоб  минав  час  веселіше
І  були  всі  гості  раді!»

І  сердечний  Чібіабос
Їм  співав  приємно  й  ніжно,
Із  піднесенням,  натхненно,
Про  любов  співав  і  пристрасть,
Дивлячись  на  Гаявату,
Дивлячись  на  Води  Сміху,
Так  співав  у  милій  пісні:

«Онавей!  Прокинься,  люба!
Дика  квітка  ти  у  лісі!
Дика  пташка  ти  у  лузі!
В  тебе  ніжні  очі  лані!

І  коли  на  мене  глянеш,  
Я  щасливий,  я  щасливий,
Як  ті  лілії  у  лузі,  
Що  росою  рясно  вкриті!

Подих  твій  неначе  запах
Диких  квітів  рано-вранці,
Чи  вечірній  їхній  запах
В  Місяці  падіння  листя.

А  чи  ж  кров  моя  не  прагне
Лиш  до  тебе,  лиш  до  тебе,
Як  ростки  до  сонця  прагнуть
В  Місяці  ночей  світліших?

Онавей!  Співає  серце
Радісно,  коли  ти  близько,
Як  гілки  шумлять,  співають
В  теплім  Місяці  Суниці!

А  коли  сумуєш,  люба,
То  моє  темніє  серце,
Як  темніє  річка  ясна
В  тінях,  що  приносять  хмари!

А  як  ти  смієшся,  люба,
Серце  в  мене  теж  ясніє,
Наче  брижі  в  блиску  сонця,
Що  на  річці  вітер  робить.  

Смійся  земле,  смійтесь  води,
Смійсь  над  нами  ясне  небо,
Та  гублю  я  шлях  до  сміху,
Як  ти  є  не  біля  мене!

Я  тут  весь,  тут  весь  –  поглянь  же!
Кров  тремкого  серця  –  глянь  же!
О,  збудись,  прокинься,  люба!
Онавей!  Прокинься,  люба!»

Так  сердечний  Чібіабос
Про  любов  співав  і  пристрасть;
А  Іаґу,  хваст  великий,
Дивних  повістей  вигадник,
Друг  похилої  Нокоміс,
Заздрив  вправному  музиці,
Заздрив  оплескам  для  нього,
Та  в  очах  він  теж  побачив,
В  жестах,  в  поглядах  навколо,
Що  весільні  гості  прагнуть
Чути  повісті  цікаві,
Вигадки  його  безмірні.

Був  Іаґу  вихваляка;
В  будь-якій  пригоді  завжди
Тільки  він  був  головніший;
Будь-який  відважний  вчинок
Тільки  він  робив  безстрашно;  
Будь-яку  предивну  повість
Тільки  він  міг  розказати.

А  якщо  хвальбу  ту  слухать
І  прийняти  все  на  віру,
То  ніхто  стрілу  не  пустить,  
Так  як  він,  і  вполовину;
Не  наловить  стільки  ж  риби,
Стільки  ж  оленів  не  вразить
І  бобрів  не  зловить  в  пастку!

Жоден    бігти  так  не  зможе,
І  пірнати  так  глибоко,
Запливати  так  далеко;
Аніхто  не  мандрував  так
І  не  бачив  стільки  дива,
Як  Іаґу  цей  дивацький,
Дивних  повістей  вигадник!
Стало  притчею  ім'я  це
І  насмішкою  між  людом;
Тож  коли  якийсь  мисливець
Починав  себе  хвалити,
А  чи  воїн,  повернувшись,
Перемогами  пишався,
То  кричали  всі:  «Іаґу!
Тут  Іаґу  в  нас  з'явився!»

Та  це  ж  він  зробив  колиску
Для  малого  Гаявати,
Раму  вирізав  із  липи
І  скріпив  тяжем  карібу;
І  це  він  навчив  пізніше,
Як  робити  лук  і  стріли,
Лук  із  ясена  пругкого,
Стріли  із  твердого  дуба.
Тож  з  гостями,  що  сиділи
На  весіллі  Гаявати,
Був  старий  бридкий  Іаґу,  –
Дивних  повістей  вигадник.

І  сказали  всі:  «Іаґу,
Розкажи  нам  повість  дивну,
Розкажи  нам  про  пригоди,
Щоб  була  пишніша  учта,
Щоб  минав  час  веселіше
І  були  всі  гості  раді!»

Відповів  Іаґу  зразу:    
«Що  ж,  почуйте  повість  дивну,
Що  ж,  почуйте  про  пригоди
Чародійника  Осео,
Що  зійшов  з  ясної  Зірки».

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
11.  Hiawatha's  Wedding-Feast

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019

Ригор Барадулін, Рік

[i]Анатолю  Вялюгіну[/i]  
I
Гучні  громи  збудилися  з  дрімоти,
І  чайкою  співає  лозина,  
Зомлівши  від  недавньої  спекоти,
Димиться  переліжна  борозна.

Холодні  гнізда  ще,  порожні  соти,
А  вже  від  слів  умить  стає  хмільна
І  ні  про  що  не  думає  весна  –
Дочка  палкої  ласки  і  турботи.

Заглянь  їй  в  очі  –  не  побачиш  дна.
Далеко  десь  задуха  і  гризоти.
Гуляє  дівчина,    бо  ще  одна...

Стає  важка  колоссям  цілина.
В  гнізді  сидить  пухнастик  жовторотий.
І  клопоти  від  ранку  й  дотемна.

II
З  далекого  гарячого  повіту,  
Покинувши  ржавіти  гострий  плуг,
Прийшло  розхристане,  спітніле  літо  –
Від  коників  глухим  зробився  луг.

Планета  теплим  маревом  сповита.
Густий  пах  кмину  забиває  дух.
Хмаринки  де,  і  де  з  кульбаби  пух?
І  просинь  просить  широчінь  відкриту.

Від  потерті  колючих  завірюх
Углиб  дорога  в'їжджена  прогріта.
І  щирий  літній  день,  неначе  друг.

І  жар  очей  весняних  не  потух,
Немов  вогонь  зірок  далеких  Світу.
Підліток  над  стіжками  робить  круг.

III
У  Біловежжі  –  лосі,  в'язь  у  Щарі.
З  лісного  джерела  вогню  ковток.
Розважливої  мрії  буйні  чари
І  стриманості  перший  холодок.

Зринає  яструб  думки,  мов  примара,
Над  пліснявою  сонною  заток.
Вплітає  осінь  жовтизни  уток
І  звичаєм  своїм  згущає  хмари.

Розплутать  хоче  блискавок  моток
Ніч  горобина.  Горобин  стожари.
В  копитцях  в  лузі,  наче  скло,  льодок.

Стерня  сивіє.  Тік  сховавсь  у  змрок.
Згубив  табун  птахів  пір'ї́нок  пару.
Рунь  спрагло  тягне  соки  у  росток.

 IV
Зажмурилась  віконниця  світлиці.  
В  перинах  тиші  лагідне  спання.
Посинівши  від  холоду,  синиця
Ніяк  не  може  дочекатись  дня.

Ріці,  як  рибаку  старому,  сниться
Прицмок  сома,  лина  слизька  броня.
З-під  дуба-відуна  старого  пня,
Пробилось  джерело  стрімке  криниці.

Ґвалтує  на  відлигу  вороння
З  ялини,  що  стоїть  немов  дзвіниця.
Сідлає  схід  гарячого  коня,

Все  вище  сонце  зводиться  щодня.      
А  смуги  реактивні,  наче  криця,
Зорали  чисте  небо  навмання.

Рыгор  Барадулін
Год
[i]Анатолю  Вялюгіну[/i]
I
Заспаныя  прачнуліся  грымоты  —
І  кнігаўкай  спявае  лазіна,
Самлелая  ад  леташняй  спякоты,
Абложная  дыміцца  баразна.

Шчэ  гнёзды  стылыя,  пустыя  соты,
А  ўжо  ад  слоў  хмялее  да  відна
І  ні  пра  што  не  думае  вясна  —
Дачка  гарачай  ласкі  і  пяшчоты.

У  вочы  зазірні  —  не  ўбачыш  дна.
Далёка  недзе  прыпар  i  турботы.
Гуляе  дзеўчына,  пакуль  адна...

Цяжарнее  калоссем  цаліна.
З  гнязда  глядзіць  пухнацік  жаўтароты
Клапоты  ад  цямна  і  да  цямна.

IІ
З  далёкага  цяплыньскага  павета,
Пакінуўшы  ржавець  з'араны  плуг,
Спатнелае,  расхрыстанае  лета
Прыйшло  —  i  луг  ад  конікаў  аглух.

Смугою  ахінулася  планета.
Займае  дых  гарачы  кменны  дух.
Дзе  воблачка,  дзе  дзьмухаўцовы  пух?
I  просінь  просіць  шырыні  ў  прасвета.

Ад  завірух  калючых  пацярух
Наскрозь  дарога  ўезджаная  ўгрэта.
Шчырэе  летні  дзень  адзін  за  двух.

Пал  воч  вясновых  чыстых  не  патух,
Нібы  агонь  далёкіх  зор  Сусвета.
Падлетак  над  стагамі  робіць  круг.

ІІІ
У  Белавежы  —  лосьна,  язьна  ў  Шчарі
З  лясной  крыніцы  агнявы  глыток.
Узважлівая  яснасць  дзёрзкай  мары
І  стрыманасці  першы  халадок.

Сігае  ястраб  думкі  праз  гушчары
Над  зброснелаю  зацішшу  заток.
Перакідае  восень  жоўты  ўток
I,  па  традыцыі,  згушчае  хмары.

Разблытаць  хоча  бліскавіц  маток
Рабінавая  ноч.  Рабін  стажары.
Лядком  на  лузе  шкліцца  капыток.

Сівее  ржэўе.  Звонка  стыне  ток.
Пяро  раняе  вырай  на  абшары.
Рунь  прагавіта  цягне  зябкі  сок.

ІV
Зажмурылася  смачна  аканіца.
Спіць  на  пярынах  белых  цішыня.
Ад  сіверу  ссінелая  сініца
Ніяк  не  можа  дачакацца  дня.

Рацэ,  як  рыбаку  старому,  сніцца
Прыцмок  саміны,  стылы  лёд  ліня.
У  дуба-ведуна  з-пад  караня
Прабілася  бруістая  крыніца.

Ляціць  адліжны  каркат  варання
З  яліны,  што  стаіць,  нібы  званіца.
Сядлае  ўсход  гарачага  каня,

Штораз  вышэе  ў  сонца  вышыня.
I  першапутак  неба  рэжа  ніца
Палосак  рэактыўных  палазня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842685
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.07.2019

Франц Шуберт, Зірки

(Карл  Ґоттфрід  фон  Лейтнер)

Як  зіроньки  сяють  у  нічку  ясну!
Я  часто  буджуся  від  мрійного  сну.
Та  все  ж  не  сварю  світлих  діток  небес,  –
Вони  тишу  повнять  снагою  чудес.

Вони,  наче  ангели,  в  небі  пливуть,
І  в  нетрях  мандрівцю  освітлюють  путь.
Любові  вони  вістуни  неземні,  –
Несуть  поцілунки  в  морській  далині.

Стражденне  лице  ніжать  поглядом  вниз,
Сріблясто  блищать  на  кораликах  сліз.
І  навіть  з  могил  в  вись  блакитну  ведуть,
Нам  пальцями  з  золота  вказують  путь.

Тож  будьте  прославлені  зорі  ясні,
І  довго  ще  сяйте  ласкаво  мені!
Коли  ж  для  любові  настане  мій  час,
То  благосним  блиском  з’єднайте  ви  нас!

Franz  Schubert,    Die  Sterne  
(Karl  Gottfried  von  Leitner)

Wie  blitzen  die  Sterne  so  hell  durch  die  Nacht!
Bin  oft  schon  darüber  vom  Schlummer  erwacht.
Doch  schelt’  ich  die  lichten  Gebilde  drum  nicht,
Sie  üben  im  Stillen  manch  heilsame  Pflicht.

Sie  wallen  hoch  oben  in  Engelgestalt,
Sie  leuchten  dem  Pilger  durch  Heiden  und  Wald.
Sie  schweben  als  Boten  der  Liebe  umher,
Und  tragen  oft  Küsse  weit  über  das  Meer.

Sie  blicken  dem  Dulder  recht  mild  ins  Gesicht,
Und  säumen  die  Tränen  mit  silbernem  Licht.
Und  weisen  von  Gräbern  gar  tröstlich  und  hold
Uns  hinter  das  Blaue  mit  Fingern  von  Gold.

So  sei  denn  gesegnet  du  strahlige  Schar!
Und  leuchte  mir  lange  noch  freundlich  und  klar!
Und  wenn  ich  einst  liebe,  seid  hold  dem  Verein,
Und  euer  Geflimmer  lasst  Segen  uns  sein!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837393
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.06.2019

Теодор Траянов, Вечірня гармонія

Останній  промінь  сонця  тихо  гасне,
як  іскра,  у  рожевій  пустоті,
і  відблиск-пісня,  мов  печаль  неясна,
десь  тоне  у  безмежній  висоті.

Зі  сховку  в  очеретах  неспокійних
з’явилась  зірка  –  сміх  її  яснів,
останній  звук  від  співів  безнадійних,
заплетений  у  тишу,  занімів.

Теодор  Траянов  
Вечерна  хармония

Разискрен  сетен  слънчев  лъч  изгасна
в  море  от  румена  дрезгавина,
отблясък  -  песен,  сякаш  скръб  неясна,
потъва  в  необятна  висина.
 
В  заслона  на  тръстиката  прибрежна
звезда  изплува,  тихо  се  засмя,
последен  звук  от  песен  безнадеждна,
заплетен  в  тишината,  занемя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832154
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2019

Теодор Траянов, Тризвук

В  травневім  сні  зірки  незнані
горять  крізь  півночі  вуаль;
тут  бродять  привиди  в  тумані
і  з  ними  мій  найперший  жаль.

В  травневім  сні  човен  ефірний
відносить  білий  мій  вінець;
А  говір  хвиль  легкий,  сумирний,
звіщає  згубливий  кінець.

В  травневім  сні  несе  хмарина
перлистий  місяць  в  вишину,
та  не  побачить  зір  невинний
країну  радісну,  ясну!

Теодор  Траянов  
Тризвучие

В  средмайски  сън  звезди  незнайни
горят  през  нощния  воал;
тук  бродят  призраци  потайни,
понели  мойта  първа  жал.
 
В  средмайски  сън  въздушна  лодка
отнесе  моя  бял  венец;
днес  говор  на  вълната  кротка
вести  за  гибелен  конец.
 
В  средмайски  сън  чер  облак  дига
пленена  бисерна  луна,
но  нейний  детски  глед  не  стига
мечтана  радостна  страна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832153
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2019

Теодор Траянов, Осика

Ясніє  місяць  срібнолиций
в  нічній  глибокій  вишині,
на  темній  трепетній  осиці
тремтять  листки  у  напівсні.

Тремтить  дрібне  гілля,  шепоче,
шумить  незримий  хоровод,
мов  про  життя  спитати  хоче,  –
гірке  і  сповнене  скорбот.

Де  нині  золота  царівна
лісів  дитячих  потайних,
де  синє  озеро  предивне
і  погляд  наш  очей  сумних?    

Згадай  дрімотне  мерехтіння,
і  сни,  й  приглушені  слова,
і  теж  спитай  в  моєї  тіні  –
чиє  тут  серце  спочива.

Осика  трепетна  заснула,  
лиш  листя  труситься  у  сні,
під  місяцем  сльоза  сяйнула
і  згасла  в  темній  вишині.

Теодор  Траянов
Трепетлика

Огря  луната  сребролика
в  дълбока  полунощна  вис,
потръпва  тъмна  трепетлика,
потръпва  бледен  всеки  лист.
 
Потръпват,  шъпнат  будни  вейки,
шуми  невидим  хоровод,
потръпва,  пита  ме  полека
скръбта  на  цял  един  живот.
 
Къде  е  златната  царкиня
на  твоя  детски  чуден  лес,
шума  на  езерото  синьо
и  първия  ни  взор  злочест?
 
Спомни  си  първата  ни  дрямка,
съня  и  шепота  ни  глух,
попитай  мойта  бледна  сянка
чие  сърце  почива  тук.
 
Заспива  тъмна  трепетлика,
безмълвно  тръпне  всеки  лист,
сълза  от  лунен  поглед  блика
и  гасне  в  полунощна  вис.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2019

Теодор Траянов, Прозора чаша

Від  перших  надій  знов  оживлений  спів
розливсь  у  душі,  але  біль  не  спинити,
не  згадуй  скорботи,  суєтність  і  гнів,  –
глянь  рана  сміється,  що  цвітом  прикрита.

Та  посмішка  дивна,  мелькнувши  на  мить,
приховує  ласкою  безмір  розлуки.
Не  йди!    Бо  ще  треба  обом  нам  допить
із  чаші  прозорої  горя  і  муки!

Не  йди!  Бо  гіркий  розставання  цей  час,
не  знаєм,  чи  стрінемось  десь  ми  віднині.
Молитва  тремтлива  у  голосі  в  нас,
а  в  чаші  прозорій  –  лиш  сльози  безвинні.

Теодор  Траянов
Светла  чаша

От  първи  надежди  възкръснал  отпев
топи  се  в  душата,  но  бол  не  утихва,
не  спомняй  ни  скръб,  ни  суетност  и  гнев,
виж  рана,  покрита  с  цветя,  се  усмихва!
 
Таз  странна  усмивка,  тъй  бегла  наглед,
милувката  крие  на  гробно  прощавай,  -
не  тръгвай!  -  Ще  пием  ний,  двама  подред,
от  светлата  чаша  на  тъмна  забрава!
 
Не  тръгвай!  -  Тъй  горък  е  сетният  час,
ний  знаем  ли  де  и  кога  ще  се  срещнем?
Молитви  треперят  у  нашия  глас,
а  в  светлата  чаша  -  сълзите  безгрешни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831942
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 4, сцени 7-11 (остання)

Сцена  сьома
Хор  воїнів  і  Макбет.

ХОР
Пане!  Ах,  Пане!

МАКБЕТ
Що  там?..  Що  нового?

ХОР
Ліс  Бірнамський  вже  біля  порога!

МАКБЕТ
(вражено)
Підманули  пекельні  чаклунки!..
Дайте  меч  мій  і  ратні  обладунки!
Всі  до  зброї!  (Всі  до  зброї!)
Погибель  (погибель)  чи  перемога!

ХОР
Тож  до  зброї!  (Тож  до  зброї!)
Погибель,  погибель  чи  перемога!
(Чути  звуки  труб.  Сцена  в  цей  час  змінюється  і  являє  
собою  широку  рівнину,  оточену    пагорбами  та  перелісками.  
У  глибині  англійські  воїни,  що  повільно  наближаються.  
Кожний  несе  перед  собою  гілку.)


Сцена  восьма
Малкольм,  Макдуф  і  воїни.

МАКДУФ
Киньте  гілля!  У  руки  зброю!
Всі  за  мною!

(Малкольм,  Макдуф  і  воїни  вибігають)

ХОР
(зсередини)
До  зброї!  До  зброї!

(всередині  чути  шум  битви)

Сцена  дев’ята
Макбет,  що  втікає  від  Макдуфа.  
Потім  хор  жінок.

МАКДУФ
Догнав  тебе,  дітей  моїх  убивце!

МАКБЕТ
Геть!  Від  жінки  родився  –
мене  не  зможеш  вбить.

МАКДУФ
Я  не  родився  –
я  вирізаний  був  із  лона.

МАКБЕТ
(перелякано)
Небо!

(Розмахуючи  мечами  і  відчайдушно
б’ючись,  зникають  зі  сцени)

Сцена  десята
Входять  шотландські  жінки.
Битва  продовжується.

ЖІНКИ
О,  день  злощасний!  
За  наших  помолімось!..
Бій  вже  затих!

ГОЛОСИ
(зсередини)
Звитяга?..

ЖІНКИ
(радісно)
Звитяга!..

Сцена  одинадцята  (остання)
Всі,  хто  був  раніше.  Входить  Малкольм  на  чолі  англійських  
воїнів,  котрі  ведуть  за  собою  полонених  воїнів  Макбета.

МАЛКОЛЬМ
Де  самозванець
жорстокий  зник?

МАКДУФ
Він  там,  мечем  пробитий.
(стає  на  коліно)
Ти  наш  король!  Славен  будь!

УСІ
(стаючи  на  коліна)
Ти  славен  будь!

(появляються  барди,  співаючи  гімн)

БАРДИ
Макбет,  Макбет,  ти  де?..
Ти  де,  тиране  злий?..
Лиш  подихом  звалив  його  (звалив
лиш  подихом)  бог  перемоги.
(повертаються  лицем  до  Макдуфа)
Тут  справжній  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  
вберіг  –  для  нього  честь  і  слава!
Честь  і  слава!

(Макбет,  Макбет,  ти  де?..
Ти  де,  тиране  злий?..
Лиш  подихом  звалив  його,  звалив
лиш  подихом  бог  перемоги.

Тут  справжній  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  
вберіг  –  для  нього  честь  і  слава!
Честь  і  слава!  Для  нього  честь!
І  честь,  і  слава!  Слава!  Честь!
Для  нього  честь!  І  честь,  і  слава!
Тут  справжній  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  вберіг  –  
для  нього  честь,  і  честь,  і  слава!
Для  нього  честь  і  слава!)

ВОЇНИ
Тут  справжній  є  герой,
тут  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  
вберіг  –  для  нього  честь  і  слава!

(Тут  справжній  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  
вберіг  –  для  нього  честь  і  слава!
Честь  і  слава!  Для  нього  честь!
І  честь,  і  слава!  Слава!  Честь!
Для  нього  честь!  І  честь,  і  слава!
Тут  справжній  є  герой,
що  самозванця  вбив.
Вітчизну  й  короля  вберіг  –  
для  нього  честь,  і  честь,  і  слава!
Для  нього  честь  і  слава!)

ЖІНКИ
Наша  хвала  тобі,
правдивий  Боже  наш!
Тому,  хто  врятував,
співаєм  гімни  слави!

(Наша  хвала  лиш  тобі,  наш  Боже!
Наша  хвала  лиш  тобі,  хвала  лиш  тобі!
І  гімнів  спів,  і  гімнів  спів,
спів  гімнів  слави!)

МАКДУФ
Складімо  всі  королю
довіру  і  любов!
І  ранок,  що  прийшов,
несе  нам  мир  –  і  мир,  і  славу!

(Тож  королю  всі  складім,
Складімо  всі  королю,  королю.
Скадім  королю
Складімо  всі  королю.
Складімо  королю!)

МАЛКОЛЬМ
Довірся,  о  Шотландіє  мені!
Вже  мертвим  є  тиран!
І  радість  назавжди
несе  нам  перемога.

(Шотландіє,  вір  мені!
Довірся,  Шотландіє!  Вір  мені!
Довірся  мені!  О,  Шотландіє!  
Повір,  Шотландіє  мені!)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829916
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 4, сцени 2-6

Сцена  друга
Під  звуки  барабана  входить  Малкольм.  
За  ним  іде  багато  англійських  солдатів.

МАЛКОЛЬМ
Де  ми  є?  Що  це  за  ліс  там?

ХОР
Перед  нами  ліс  Бірнамський!

МАЛКОЛЬМ
Хай  гілки  ламає  кожний
і  несе,  закрившись,  їх.
(до  Макдуфа)
Хай  тебе  утішить  помста.

МАКДУФ
Не  помщусь,..  бо  він  бездітний!

МАЛКОЛЬМ
Край  свій  любить  хто  несхитно  –
хай  з  мечем  за  мною  йде!
(Малкольм  і  Макдуф  беруться  за  мечі)

УСІ  
Вітчизна  страждає,
в  сльозах  нас  чекає!
Брати,  рятувати
нещаснуспішім.
Страшний  гнів  господній
відкриє  безодні  (безодні),
щоб  злочин  поховати,
бо  стомлений  ним.
(Бо  стомлений  ним,  бо  стомлений  ним.
Брати,  рятувати
нещасну  спішім.
Спішімо,  спішім,  спішімо.
Брати,  рятувати
нещасну  спішім.
Нещасну  ми  спішім.
Спішім,  спішім
З  рятунком  спішім.
Спішім,  спішім,  спішім.)

Сцена  третя
Палата  в  замку  Макбета,  
як  у  першій  дії.  Ніч.
Лікар  і  дама  з  почту  леді  Макбет.

ЛІКАР
Ми  марно  ждем  дві  ночі.

ДАМА
Появиться  в  цю  ніч.

ЛІКАР
Що  говорила  у  сні  своєму?  

ДАМА
Не  можу  сказати  живій  людині...
Ось  вона!

Сцена  четверта
Дама,  лікар  і  леді  Макбет,  
котра  входить  із  лампою  в  руці.

ЛІКАР
І  світло  в  її  руках?

ДАМА
Цю  лампу  вона  завжди  
побіля  свого  ліжка  мала.

ЛІКАР
О,  зовсім  очі  розкриті!

ДАМА
Та  нас  не  бачить.
(Леді  Макбет  ставить  лампу  і  починає  
терти  руки,  наче  очищаючи  їх  від  чогось)

ЛІКАР
Чому  так  руки  тре?

ДАМА
Вона  їх  миє!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Досі  пляма  тут  є  кривава...
Геть  –  кажу  я,  –  о,  згинь,  проклята!..
Перша...  друга...  вже  час  розправи!
Ти  тремтиш?..  Несила  йти?
Став  таким  лякливим  воїн?
О,  це  сором!..  Час  поспішати!..
Хто  б  подумав  –  з  цього  старого
буде  кров  отак  текти  (отак  текти)?
(Хто  б  подумав  –  буде  кров  отак  текти,
отак  текти?)

ЛІКАР
Каже  що?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Правитель  Файфа
був  же  батьком  і  чоловіком?
Що  з  ним  сталось?..
(розглядає  руки)

ДАМА  І  ЛІКАР
Жах  який!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(з  притиском)
Коли  відмию  (коли,  коли  відмию)
зовсім  руки,  не  знаю  я!..
(Коли  відмию,  не  знаю  я!..)

ДАМА  І  ЛІКАР
Жах  який!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Тут  чоловіча  
кров  пристала...  не  зможуть  змити
аравійські  всі  бальзами
кров  з  маленьких  рук  
(кров  з  маленьких  рук)  моїх.
(кров  з  маленьких  рук  моїх,  так,  так,  моїх.)
Біда!

ЛІКАР
Марить?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
В  нічну  сорочку
одягнися...  Піди  умийся!...
Банко  мертвий,  а  з  могили
той,  хто  вмер,  ще  не  вставав
(ще  не  вставав).

ЛІКАР
Марить  знов?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
У  ліжко,  в  ліжко...
(поволі  направляється  до  своїх  кімнат)
Що  збулось,  того  не  змінити...
Хтось  стукоче!..  Ходім,  Макбете,
хай  не  зрадить  бліде  лице.
(Хтось  стукоче!..  
Ходім,  Макбете,  ходім,  Макбете.
Ні,  хай  не  зрадить  бліде  лице.
Ходім,  Макбете,  ходім,  ходім.
Ходім,  ходім,  Макбете,  ходімо,  ходім.)

ДАМА  І  ЛІКАР
Жах  який!  Жах  який!  Жах  який!

Ах,  хай  милість  дасть  (хай  милість  дасть,
хай  милість  дасть),  Господь!
(охоплені  жахом  ідуть  за  леді  Макбет)

Сцена  п’ята
Зала  у  замку.  Макбет.

МАКБЕТ
(виходить  дуже  збуджений)
Зрадники!  З’єднались  з  англами  на  мене!
Та  ворожки  мені  провістили:
«Можеш  бути  кривавий,  пекельний,
бо  хто  з  жінки  родивсь  –  не  смертельний.»
Ні,  я  вас  не  боюся,  ні  того  хлопця,
що  вас  провадить!  Напад  цей  нежданий
трон  мій  зробить  міцнішим,  –
чи  повалить  навіки...  Бо  відчуваю,  
що  життя  в  моїх  жилах  вже  засихає!
(збуджено)
Любов,  повага,  слава,
і  спокій  у  днях  останніх,
ах,  ні,  не  покриють  цвітом
твій  сивий  поважний  вік.  
(Не  покриють,  не  покриють  вже  цвітом
твій  сивий  поважний  вік.)
На  королівський  могилі
не  буде  ніжного  слова,  –
ах,  тільки  прокляття  немилі
на  неї  злобно  впадуть.
(На  неї  упадуть
тільки  прокляття.  Тільки  прокляття
немилі  на  неї  злобно  впадуть.
Прокляття  на  неї  злобно  впадуть.
Ах,  тільки  прокляття  немилі
на  неї  злобно  впадуть.  Немилі
тільки  прокляття  злобно
на  неї,  на  неї  упадуть.)

КРИКИ  
(зсередини)
Пані  мертва!

МАКБЕТ
Хто  плаче  там?

Сцена  шоста
Дама  з  почту  королеви  і  Макбет.

ДАМА
Померла  королева!

МАКБЕТ
(з  байдужістю  і  зневагою)
Життя!..  Це  важливо?
То  лиш  казка  бідняка  дурного!
Звук  і  вітер  не  значать  нічого!

(дама  виходить)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829914
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 4, сцена 1

Сцена  перша
Безлюдне  місце  на  кордоні  Шотландії  та  
Англії.  Вдалині  видніється  Бірнамський  ліс.  
Шотландські  біженці:  чоловіки,  жінки,  діти.  
Осторонь  стоїть  зажурений  Макдуф.

ХОР
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям,
стала  ти  твоїм  синам
лиш  могилою  тепер!
Плач  сирітський,  плач  дитячий,
плач  батьківський  –  плач  неспинний,
що  завжди  від  ранку  лине
просто  до  небесних  сфер.
Скорбний  плач  приймає  небо,
повне  милості  і  жалю,
мов  спішить  твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
та  відваги  ніхто  не  має
тим  хто  гине  і  хто  страждає
добавляти  свій  плач  пустий.

ХОР  (сопрано  1)
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям,
стала  ти  твоїм  синам
лиш  могилою  тепер!
Плач  сирітський,  плач  дитячий,
плач  батьківський  –  плач  неспинний,
що  завжди  від  ранку  лине
просто  до  небесних  сфер.
Скорбний  плач  приймає  небо,
повне  милості  і  жалю,
мов  спішить  твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
та  відваги  ніхто  не  має
тим  хто  гине  і  хто  страждає
добавляти  свій  плач  пустий.
(тим  хто  гине  і  страждає
добавляти  плач  пустий.
О,  Вітчизно!  Підневільна!  Вітчизно!)

ХОР  (сопрано  2)
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям,
стала  ти  твоїм  синам...
...від  ранку  лине
просто  до  небесних  сфер.
...приймає  небо,
що  повне  жалю,
...твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
(дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
дзвони  смерті,  дзвони  смерті.
О,  Вітчизно!  Підневільна!  Вітчизно!)

ХОР  (тенори  1)
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям
...лиш  могила  ти  тепер!
...приймає  небо,
що  повне  жалю,
мов  спішить  твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
та  відваги  ніхто  не  має
тим  хто  гине  і  хто  страждає
добавляти  свій  плач  пустий.
(Тим  хто  гине  і  страждає
добавляти  плач  пустий.
О,  Вітчизно!  Підневільна!  Вітчизно!)

ХОР  (тенори  2)
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям
...лиш  могила  ти  тепер!
Скорбний  плач  приймає  небо,
повне  милості,  повне  жалю,
...  твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Тим,  хто  гине  рознести.
(О,  Вітчизно!  Підневільна!  Вітчизно!)

ХОР  (баси)
О,  Вітчизно  підневільна!
Не  можеш  більше
зватись  матері  ім’ям,
стала  ти  твоїм  синам
лиш  могилою  тепер!
...приймає  небо,
що  повне  жалю,
мов  спішить  твої  печалі,
о,  Вітчизно,  скрізь  рознести.
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
(Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
Дзвони  смерті  невпинно  дзвонять,
О,  Вітчизно!  Вітчизно!)

МАКДУФ
О,  діти,  мої  ви  діти!  Оцим  тираном
ви  були  всі  убиті,  а  разом  з  вами
й  нещасна  мати  ваша!..  Чом  я  покинув
бідну  матір  і  дітей  у  лапах  тигра?
Ах,  захист  батька  жданий
не  мали  діти  бідні
і  згубники  негідні
там  гибель  (гибель)  принесли!
Я  втік  вночі,  в  тумані,
а  ви  кричали  (а  ви  кричали)  марно  –
у  подиху  останнім
без  помочі  (без  помочі)  були.
Дай,  Боже,  убивцю  стріти,
коли  ж  він  зможе  зникнути,
руки  твого  прощення
для  нього  ти  розтули.
(Руки  твого  прощення,
руки  твого  прощення
для  нього  ти  розтули.
Боже,  руки  твого  прощення
для  нього  розтули.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829614
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 3, сцени 4 і 5

Сцена  четверта
Спускаються  духи  і  в  той  час,  коли  вони  
танцюють  навколо  Макбета,  відьми  співають.

ХОР  ВІДЬОМ
Німфи  з  сильфідами,
махайте  крилами,
на  лоб  цей  змучений
свіжістю  дуйте.
Вихром  закручуйте
таночок  радісний
і  душу,  й  розмисел
йому  лікуйте.
(І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.
І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.

І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.
І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.

Німфи  з  сильфідами,
махайте  крилами,
на  лоб  цей  змучений
свіжістю  дуйте.
Вихром  закручуйте
таночок  радісний
і  душу,  й  розмисел
йому  лікуйте.
І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.
І  душу,  і  розмисел
йому  лікуйте.
Душу  й  розмисел
йому  лікуйте.
Душу  й  розмисел
йому  лікуйте.
Душу  й  розмисел  (і  розмисел)
йому  лікуйте.
І  душу,  й  розмисел
йому  лікуйте.
Душу  й  розмисел
йому  лікуйте.
Душу  й  розмисел  (і  розмисел)
йому  лікуйте.
І  душу,  й  розмисел
йому  лікуйте.)

(духи  і  відьми  зникають)

Сцена  п’ята
Макбет  опритомнює.  Потім  входить  леді  Макбет,  
покликана  герольдом.  Герольд  виходить.

МАКБЕТ
Та  де  ж  це  я?..  Все  зникло!..  Хай  буде  проклята
ця  година  віднині  і  навіки!

ГЕРОЛЬД
(входить)
Королева!

МАКБЕТ
Що?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(увійшовши)
Тут  знайшли  Вас!  Що  сталось?

МАКБЕТ
Я  відьом  цих  ще  раз  розпитав.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Сказали?

МАКБЕТ
Берегтись  Макдуфа.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Далі.

МАКБЕТ
Не  вб’є  мене  народжений  від  жінки.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Далі.

МАКБЕТ
Я  буду  незбореним,  аж  поки
ліс  Бірнамський  у  бій  не  піде.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Далі

МАКБЕТ
Там  теж  побачив  я,  як  Банко  плем’я...
іде  на  трон!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Неправда!  (Неправда,  неправда!)
Смерть  і  руйнація  для  злого  роду!

МАКБЕТ
Так,  гибель!  Хай  горить  замок  Макдуфа!
Хай  гинуть  жінка  й  діти!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
І  сина  Банко  віднайти  і  вбити!

МАКБЕТ
Крові  багато  проллється  недругів  наших!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Нині  я  бачу  твою  відвагу  колишню.

ОБОЄ  
Смерті  година  –  смерть  і  відплата
з  гуркотом  мчаться  у  цілому  світі,
наче  розбуджені  наміри  скриті,
фібри  сердечні  всі  потрясли!
Смерті  годино,  миттю  мчи  крилата!
І  вже  незмінною  в  нас  буде  доля  –
справу  закінчить  для  нас  лиш  сваволя,
бо  ми  із  кров’ю  все  почали.

ОБОЄ  (МАКБЕТ)
Смерті  година  –  смерть  і  відплата
наче  розбуджені  наміри  скриті.
(Смерті  година  –  відплата,  відплата,  відплата)
Смерті  годино,  миттю  мчи  крилата!
І  вже  незмінною  в  нас  буде  доля  
(в  нас  буде  доля,  в  нас  буде  доля)  –
справу  закінчить  для  нас  (для  нас)  лиш  сваволя,
бо  ми  із  кров’ю  все  почали
(бо  ми  із  кров’ю  все  почали.  
Відплата,  відплата,  відплата  відплата.
Смерті  година  і  відплата,  відплата,  відплата!)

ОБОЄ  (ЛЕДІ)
З  гуркотом  мчаться  у  цілому  світі,
фібри  сердечні  всі  потрясли!
Смерть  і  відплата  (відплата,  відплата,  відплата)!
Смерті  годино,  миттю  мчи  крилата!
І  вже  незмінною  в  нас  буде  доля  
(в  нас  буде  доля,  в  нас  буде  доля)  –  для  нас  сваволя
бо  ми  із  кров’ю  (із  кров’ю)  все  почали.
(Бо  ми  із  кров’ю  все  почали.
Відплата,  відплата,  відплата,  
відплата  відплата!)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829272
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 3, сцена 3

Сцена  третя
Макбет  і  всі,  хто  був  раніше

МАКБЕТ
(від  входу  звертається  до  когось    
із  своїх  людей):
Тут  чекайте,  аж  поки  не  покличу.
(наближається  до  відьом)
Ви  що  тут  робите,  жінки  магічні?

ВІДЬМИ
(стримано)
Робота  ця  без  назви.

МАКБЕТ
У  цій  справі  пекельній  вас  благаю!
Хай  вічний  бій  почнуть  земля  і  небо  –
мені  про  долю  все  дізнатись  треба.

ВІДЬМИ
Ти  бажаєш  дізнатись  від  темних  сил,
що  панують  тут,  чи  від  нас  почути?

МАКБЕТ
Прикликайте  їх  теж,  якщо  відкрити
мені  зможуть  майбутнього  секрети.

ВІДЬМИ
Із  глибин  і  висот  піднебесних,
духи  дикі,  виходьте,  спускайтесь!
(Блискавка  і  грім.  Із  землі  появляється  
голова  у  шоломі)

МАКБЕТ
Мов  же,  духу...

ВІДЬМИ
Із  серця  твого  він
знає  –  слухай  же  голос  пророчий.

ПРОЯВА
О,  Макбете!  О,  Макбете!  Макбете!
Ти  Макдуфа  завжди  бережися.

МАКБЕТ
Ти  підозри  мої  укріпляєш!
Тільки  слово...
(проява  зникає)

ВІДЬМИ
Прохання  не  чує.
Ось  тут  інший  є  дух,  більш  потужний.
(гримить;  появляється  закривавлений  хлопчик)
Слухай  мовчки  слова  потаємні.

ПРОЯВА
О,  Макбете!  Макбете!  Макбете!
Можеш  бути  кривавий,  пекельний,
бо  хто  з  жінки  родивсь  –  не  смертельний.
(зникає)

МАКБЕТ
(задоволено,  відверто)
О,  Макдуфе,  ти  будеш  ще  жити
(ти  будеш  ще  жити)...
(зі  злістю)
Ні!  Ні!  Ні!  Ні!..
Помреш!  Для  грудей  королівських
як  подвійна  броня
(як  подвійна  броня)  буде  смерть  ця!
(блискавки  і  громи;  піднімається  хлопчик  
у  короні,  котрий  тримає  деревце)
Та  що  грім  цей  і  блискавка  значать?
Ця  дитина  з  вінцем  короля!

ВІДЬМИ
Мовчки  слухай.

ПРОЯВА
Будь  сильний  душею.
Будеш  славним,  незбореним  ти,  
поки  Бірнамський  праліс  густий
не  збереться  на  тебе  іти.
(зникає)

МАКБЕТ
Дивне  пророцтво!  (О,  дивне  пророцтво!)
З  чаклунської  сили  (з  чаклунської  сили)
десь  ліси  ще  повік  не  ходили.
(Ні,  повік  ще  не  ходили,
ні,  десь  ліси  ще  не  ходили.
повік,  ні,  повік!)
(до  відьом)
Скажіть  правду  –  чи  може  на  трон  мій
хтось  із  паростків  Банко  зійти?

ВІДЬМИ
Не  питай  це!

МАКБЕТ
Волію!  Волію!
Або  меч  мій  вас  буде  сікти!
(казан  опускається  під  землю)
Вниз  казан  опустився!  Чому?
(чути  підземну  музику)
Що  за  звуки?  Кажіть  же!  Що  там?

ВІДЬМИ
Перша:Появляйтеcь!  
Друга:Появляйтесь!  
Третя:Появляйтесь!

УСІ
Потім  знов,  як  туман,  десь  дівайтесь!
(один  за  одним  проходять  вісім  королів  –
останнім  іде  Банко  із  дзеркалом  у  руці)

МАКБЕТ
(до  першого  короля)
Зникни,  маро  величності,
на  Банко  мені  ти  схожа!
Корона  твоя,  як  блискавка,  
мене  сліпить  зловорожа!
(перший  король  зникає,  
появляється  другий  король)
Йди  геть,  страхітливий  образе,
що  в’яжеш  стяжкою  гриву!
(зникає;  появляється  інший  король,  
котрий  зараз  же  зникає)
Ще  й  інші  піднімаються?
(до  інших  королів)
І  третій?..  Четвертий?..  Ще  й  п’ятий?..
О,  жах  який!  В  останнього    
є  дзеркало  промінне,
де  королі  нові  встають
у  скла  того  глибинах...  
І  Банко!..  Ах!  Вигляд  згубливий!
І  з  мене  вже  сміх  відкритий?
Згинь  же,  поріддя  смертне!
(витягує  меча,  кидається  
до  привидів,  потім  відходить)
Ах!  Цю  ману  не  вбити!
Ах,  вигляд!  Ах,  вигляд!  Ах!
Ах!  Цю  ману  не  вбити,  ману  не  вбити!
Ах,  ні!  Ману  не  вбити!
Ах,  вигляд!  Ах,  вигляд  так  згубливий!
Жах  який!  Жах  який!
О,  жах  який!  О,  жах  який!
(до  відьом)
Тож  жити  їм?

ВІДЬМИ
Не  згинуть.

МАКБЕТ
О,  я  пропащий!
(втрачає  свідомість)

ВІДЬМИ
Зомлілий!..  Повітря  духи,
до  притомності  короля  вертайте!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829172
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 3, сцени 1 і 2

Сцена  перша
Темна  печера.  Посередині  киплячий  казан.  
Громи  і  блискавки.

ВІДЬМИ
Перша  група
Три  рази  нявкнув  кіт,  лихий  від  пристрасті.

Друга  група
Три  рази  крикнув  одуд  криком  жалібним.

Третя  група
Три  рази  дикобраз  скавчав  на  вітер.

ВСІ  ВІДЬМИ
Час  відповідний.
Вперед!  Вперед!  
Кружляймо  всі  довкола  горщика
і  там  розмішуймо  погибельне  вариво;  
сестроньки,  швидше  (швидше,  швидше,  швидше)!
З  води  вже  випар  лине,
кипить  вона  невпинно.
(підкидають  у  казан)

ВІДЬМИ
Перша  група
Ти,  жабо,  отруйлива,
що  всмоктуєш  трутину,
ти,  терне,  ти,  кореню,
вирваний  у  ніч  страшну,
йдіть  булькати,  кипіти
в  пекельному  горшку.
(Йдіть  булькати,  кипіти
в  пекельному  горшку.)

Друга  група
Ти,  жало  гадючине,
ти,  хутро  із  кажана,
ти,  крове  із  мавпи,
ти,  зубе  худого  пса,
йдіть  в  юшку,  щоб  зваритися
в  пекельному  горшку
(Йдіть  в  юшку,  щоб  зваритися
в  пекельному  горшку.)

Третя  група
Ти,  пальцю  дитиночки,
померлої  в  животі,
ви,  губи  від  варвара,
ти,  серце  єретика,
йдіть  разом,  щоб  з’єднатися
в  пекельному  горшку.
(Йдіть  разом,  щоб  з’єднатися
в  пекельному  горшку.)

ВСІ  ВІДЬМИ
(танцюючи  навколо)
Варить!  Варить!
А  ви,  духи  злі,  білі  й  аспідні,
кров’яні  й  сині,  всі  єднайтесь!
Розмішати  добре  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  все  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  добре  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!

А  ви,  духи,  білі  й  аспідні,
всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  все  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  все  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  добре  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Розмішати  добре  старайтесь!
Розмішати    все  старайтесь!
Змішать  усе  старайтесь!
Змішать  усе  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  Всі  єднайтесь!
Всі  єднайтесь!  
Розмішати  все  старайтесь!
Всі  єднайтесь!  
Ах,  всі  єднайтесь!  Ах,  всі  єднайтесь!

Сцена  друга
Відьми,  Геката,  духи,  демони.
Бал.
Сцена  наповнена  духами,  дияволами,  відьмами,  котрі  танцюють  навколо  казана.  
Появляється  Геката,    богиня  ночі  і  чаклунів.  Всі  зупиняються,  благоговійно  вражені  і  
майже  з  тремтінням  дивлячись  на  неї.  
Геката  говорить  відьмам,  що  вона  знає  їхню  роботу  і  з  якою  метою  була  сюди  викликана  –  перевірити  все  ретельно  і  потім  оголосити,  що  король  Макбет  прийде  і  питатиме  про  свою  долю.  Вони  повинні  відповісти.  Якщо  побачене  занадто  ослабить  його  почуття,  то  вони  викличуть  повітряних  духів,  щоб  підбадьорити  його  і  повернути  силу.  
Та  крах,  котрий  на  нього  чекає,  не  може  бути  відкладеним.  
Оскільки  відьми  з  пошаною  прийняли  її  накази,  то  Геката  зникає  у  громах    і  блискавках.  
Після  цього  всі  танцюють  навколо  казана  у  пекельному  хороводі    і  зупиняються  тільки  тоді,  коли  наближається  Макбет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829171
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 2, сцена 7

Сцена  сьома
Всі,  хто  був  раніше,  крім  убивці.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(наближаючись  до  Макбета)
Що  тебе  відволікає
від  бенкету,  владний  пане?..

МАКБЕТ
Нам  тут  Банко  не  хватає,
щоб  скрасить  цю  учту  звану.
Варт  найбільшої  шаноби  –
короліства  він  оздоба.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Обіцяв,  та  не  прибув.

МАКБЕТ
На  це  місце  сяду  сам.
(Макбет  хоче  сісти,  але  привид  Банко,  
видимий  тільки  йому,  вже  зайняв  місце)
(з  жахом)
Хто  з  вас  вже  сидить  там?
(Хто  з  вас  вже  сидить  там?)

ВСІ
Що  каже?

МАКБЕТ
(до  привида)
Мовчи  про  цей  злочин!..  Криваве  волосся  
на  мене  не  обтрушуй!

УСІ
(піднімаючись,    злякано)
Макбет  нездоровий!
Ходімо!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Спиніться!  Недуга  відпустила...
(тихо  до  Макбета)
Хіба  ти  не  воїн?

МАКБЕТ
Я  воїн  –  і  смілий,  
бо  можу  дивитись  на  речі,  що  й  демон  
від  них  ужахнеться...  там..там...  там..там...
Ти  не  бачиш?..  Там...
(до  привида)
Раз  можеш  трусити  кривавим  волоссям  –
кажи  все!  Чи  могила  убитих  вертає?
(убитих,  убитих  вертає?)
Могила  убитих  вертає?  Кажи  все!)
(тінь  зникає)

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(тихо  до  Макбета)
Ти  геть  збожеволів!

МАКБЕТ
Був  перед  очима...

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(голосно)
Сідайте,  мій  пане!  Всі  стали  сумними.
Їм  радість  вертайте!

МАКБЕТ
Мені  вибачайте!
Знов  пісню  веселу  застольну  співайте!
І  Банко  пам’ятаймо,  що  з  нами  не  сидить  .

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Хай  повнить  келихи
вино  найкраще,
хай  буде  щастя,
хай  мре  печаль.
Хай  десь  загубляться
гнів  і  провини,
хай  тільки  єдина
панує  любов  (любов).
Бальзамом  змазуймо
ми  кожну  рану  –
життя  весняне
щоб  мати  знов.
За  Банко  славного
випиймо  чаші  –
він  цвіт  бійців  наших,
Шотландії  герой.

Він  цвіт  бійців  наших,
Шотландії  герой.
Шотландії  герой,  герой.
Шотландії  герой,  герой.

УСІ  (ДАМА,  МАКДУФ,  ХОР)
За  Банко  славного
випиймо  чаші  –
він  цвіт  бійців  наших,
Шотландії  герой.
Шотландії  герой.
Шотландії  герой.
Шотландії  герой.
Шотландії  герой.

(знову  появляється  привид)

МАКБЕТ
(до  привида  з  надзвичайним  жахом)
Йди,  духу  пекельний!..  розкрийся  могило,
о,  земле,  затягуй,  –    щоб  кості  зотліли!
Окропом  обличчя  ця  кров  мені  палить,
 і  дивиться  в  очі,  і  в  серце  разить!

УСІ
Йде  горе  в  цю  мить!

МАКБЕТ
Я  слабший  від  інших?
Хоч  стань  злішим  тигра,  від  лева  страшнішим...
Лютуйся...  Тремтячим  мене  не  побачиш.
Дізнайся  (дізнайся),  що  страх  не  викажу  свій...
Тож  зникни!..  Ах,  зникни  (зникни,  зникни)
видіння  жахливе!
(тінь  зникає)
Життя  знов  манливе!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(тихо  до  Макбета)
Ганьба,  пане  мій!

УСІ
О,  горе!  О,  горе!

МАКБЕТ
Кров  мою  ця  тінь  бажає,
і  проллє,  проллє,  клянуся!
Всі  покрови  (покрови)  над  майбутнім
зможуть  відьми  (зможуть  відьми)  розірвать.
(Зможуть  відьми  розірвать.

Кров  мою,  мою  ця  тінь  бажає,
і  проллє,  проллє,  клянуся!
Кров  мою,  мою  ця  тінь  бажає,
і  проллє,  проллє,  
всю  кров  проллє,  всю  кров  проллє.  
І  проллє,  і  проллє,  проллє  ,
клянуся,  клянуся,  проллє.  
Проллє,  проллє,  клянуся.
Проллє,  проллє  клянуся.  
І  проллє,  клянуся.
Всі  покрови  над  майбутнім,  
всі  покрови  над  майбутнім
зможуть  відьми  розірвать.
Зможуть  відьми  їх  розірвать.
Зможуть  відьми  розірвать.
Проллє,  проллє  клянуся.  
Проллє,  проллє  клянуся.
І  проллє  клянуся.
Всі  покрови  над  майбутнім,  
всі  покрови  над  майбутнім  
зможуть  відьми  розірвать.
Зможуть  відьми  їх  розірвать,  
Зможуть  відьми  розірвать.
Зможуть  відьми  розірвать,
 їх  розірвать.
Зможуть  відьми  розірвать,  
їх  розірвать.
Всі  покрови  над  майбутнім  
зможуть  відьми  розірвать.)

МАКДУФ
Темні  справи...  залишити
край  цей  треба  –  правлять  тут  нині
руки  кляті  і  злочинні,
зможе  жити  тут  лиш  біда.

(Справа  темна...  залишити
край  цей  треба  –  правлять  тут  нині
ці  руки  кляті  і  злочинні,
Ах,  зможе  жить  тут  лиш  біда.
Зможе  жить,  зможе  жить  тут  лиш  біда,
жити  тут  лиш  біда.
Справа  темна...  залишити
край  цей  треба  –  правлять  тут  нині
руки  кляті  і  злочинні,
зможе  жити  тут  лиш  біда.
Біда,  біда,  біда!
Зможе  жити  тут  лиш  біда,
лиш  біда,  тут  лиш  біда,  лиш  біда.
Справа  темна...  залишити
край  цей  треба  –  правлять  тут  нині
руки  кляті  і  злочинні,
зможе  жити  тут  лиш  біда.
Біда,  біда,  біда!
Зможе  жити  тут  лиш  біда,  лиш  біда.
Тут  лиш  біда,  лиш  біда,  лиш  біда.
Ах,  зможе  жить  тут  лиш  біда,  лиш  біда.
Ах,  зможе  жить  тут  лиш  біда,  тут  лиш  біда.)

ДАМА
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля
(ця  земля,  ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Ах,  вже  зробилась  ця  земля,  ця  земля.
Ах,  ця  земля,  ах,  ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Ах,  вже  зробилась,  ах,  так,  ця  земля.
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля,  
ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Вже  зробилась  ця  земля.  Так,  ця  земля!
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля,  
ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Вже  зробилась  ця  земля.  
Так,  ця  земля,  ця  земля!
Ах,  вже  зробилась  ця  земля,  ця  земля.
Ах,  вже  зробилась  ця  земля,  ах,  ця  земля.

ХОР
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля.
(Ця  земля,  ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
вже  зробилась  ця  земля,  ця  земля,  ця  земля,
ця  земля,  ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Ах,  вже  зробилась,  ах,  так,  ця  земля.
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля,  
ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Так,  ця  земля,  ця  земля,
вже  зробилась  ця  земля.  
Дивні  речі...  промовляє  –
мовби  привид  його  лякає!
Темним  лігвом  для  злочинців
вже  зробилась  ця  земля,  
ця  земля,  ця  земля,  ця  земля.
Так,  ця  земля,  ця  земля!
Вже  зробилась  ця  земля.
Вже  зробилась  ця  земля,  ця  земля.
Вже  зробилась  ця  земля,  
ця  земля,  ця  земля.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(тихо  до  Макбета)
Духу  кволий,  нас    ти  марно
тінню    хочеш  налякати.
Злочин  збувся  розпочатий  –
той,  хто  вмер,  не  зможе  встать.
(Злочин  збувся  розпочатий,  розпочатий  –
той,  хто  вмер,  не  зможе  встать.
Ні,  не  зможе  устать.
Не  зможе  встать,  не  зможе  встать,  устать.
Не  зможе  встать,  не  зможе  встать,
той,  хто  вмер,  той,  хто  вмер,  не  зможе  встать.
Ні,  не  зможе  устать.
Не  зможе  встать,  устать.
Не  зможе  встать,  устать,  устать,  устать.
Злочин  збувся  розпочатий,
злочин  збувся  розпочатий  –
той,  хто  вмер,  не  зможе  встать,  
не  зможе  встать,  не  зможе  встать.
Не  зможе  встать,  устать.
Не  зможе  встать,  устать,  устать,  устать.
Злочин  збувся  розпочатий,
злочин  збувся  розпочатий  –
той,  хто  вмер,  не  зможе  встать,  устать.
не  зможе  встать,  не  зможе  встать.
Той,  хто  вмер,  не  зможе  встать,  не  зможе  встать.
Той,  хто  вмер,  не  зможе  встать,  не  зможе  встать,
устать,  устать.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829030
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 2, сцени 5 і 6

Сцена  п’ята
Розкішна  зала.  Накритий    для  учти  стіл.
Макбет,  леді  Макбет,  Макдуф,  дама  із  почту  леді  Макбет,  дами  і  лицарі.

ХОР
Наш  король!

МАКБЕТ
Вітаю  вас  сердечно,  лицарі  достойні!

ХОР
Слава  пані!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Вдячність  безмежну  прийміть  за  вашу  відвагу!

МАКБЕТ
Місце    тут,  згідно  з  титулом,
кожний  повинен  мати.
Втішно  на  учті  радісній
таких  гостей  приймати.
Моя  дружина  трон  займе,
як  їй  те  і  належить,
та  перш  хотіла  б  виконать
пісню  на  вашу  честь.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Твоє  веління  (веління)  радо
я  здійсню,  пане  мій.

ДАМА,  МАКДУФ,  ХОР
Почуєш  те  у  відповідь,
що  серце  нам  велить.
(Що  серце  нам  велить,
Що  серце  нам  велить.
Що  нам  велить,  що  нам  велить.)

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Хай  повнить  келихи
вино  найкраще,
хай  буде  щастя,
хай  мре  печаль.
Хай  десь  загубляться
гнів  і  провини,
хай  тільки  єдина
панує  любов  (любов).
Бальзамом  змазуймо
ми  кожну  рану  –
життя  весняне
щоб  мати  знов.
Женім  із  серця  ми
сум  і  нещастя  –
хай  буде  щастя,  
хай  мре  печаль.
(Хай  мре  печаль.
Буде,  буде,  хай  буде  щастя.
Хай  мре,  хай  мре...
Хай  буде  щастя,
хай  мре,  хай  мре  печаль.
Женім  із  серця  ми
сум  і  нещастя.
Хай  буде  щастя,
хай  мре  печаль.
Ах!  Хай  мре,  хай  мре.
Ах!  Хай    мре,  хай  мре  печаль,  печаль.

ДАМА,  МАКДУФ,  ХОР
(повторяють)
Женім  із  серця  ми
сум  і  нещастя  –
хай  буде  щастя,  
хай  мре  печаль.
(Женім  із  серця  ми
сум  і  нещастя  –
хай  буде  щастя,  
хай  мре  печаль.
Хай  мре  печаль,  хай  мре  печаль,
хай  мре  печаль,  хай  мре  печаль,
хай  мре  печаль.)

Сцена  шоста
Всі,  хто  був  раніше.  
Із  бокових  дверей  появляється  один  із  убивць.  
Макбет  підходить  до  нього  ближче.

МАКБЕТ
(притишено)
Забруднив  лице  ти  кров'ю.

УБИВЦЯ
Це  кров  Банко.

МАКБЕТ
Я  правду  чую?

УБИВЦЯ
Так.

МАКБЕТ
Що  з  сином?

УБИВЦЯ
Він  утік!

МАКБЕТ
Небо!  А  Банко?

УБИВЦЯ
Банко  помер.

Макбет  робить  знак  для  убивці  і  той  виходить

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829029
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 2, сцени 1-4

Сцена  перша
Кімната  в  замку.  Задуманий  Макбет
у  супроводі  леді  Макбет.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Чому  обходиш?  Чому  завжди  я  бачу  
тебе  в  думках  глибоких?
Не  зміниш  те,  що  зроблене!  Правдиво  
казали  чаклунки  –  ти  вже  на  троні.
Дункана  син  утік  так  потаємно
до  Англії  –  назвали
його  вбивцею  батька.  Тобі  лишився
порожній  трон.

МАКБЕТ
А  ті  жінки  магічні?
Банко  батьком  монархів  вони  назвали...
Тож  діти  Банко  –  королі?
Дункан  заради  них  мав  умерти?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Він  і  його  син  дійсно  живі...

МАКБЕТ
Безсмертя  для  життя  теж  не  мають...

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Ах,  так!  Не  мають!

МАКБЕТ
Пані,  потрібно,  щоб  інша  кров  проллялась!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Де  ж  це?  Скоро?

МАКБЕТ
Як  надійде  ніч  наступна.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Для  наміру  твого  ти  маєш  силу?

МАКБЕТ
Банко!  Вже  вічність  царство  тобі  відкрила...  
(стрімко  виходить)

Сцена  друга
Леді  Макбет  сама.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Вже  світло  гасне...  Проміння  слабшає,  
що  вічно  ллється  з  небес  незмінних!
Ноче  жадана,  руку  злочинну,
убивчу,  в  полог  свій  ти  загорни.
Злочин  наступний!  Злочин  наступний!
Так  необхідний!  Так  необхідний!
Треба  скінчити  згубну  роботу.
(Треба  скінчити,  треба  скінчити  згубну  роботу.)
Мертвим  про  царство  зникне  турбота  –
для  них  лиш  реквієм,  вічність  і  мир!
(піднесено)
О,  ця  жага  до  трону!
О,  скіпетр  (скіпетр)  тепер  для  мене!
Влади  жага  шалена
стихне  (стихне)  лише  в  тобі!
(О,  ця  жага,  о,  ця  жага  до  трону!
О,  скіпетр  тепер  для  мене,  для  мене!
Влади  жага,  влади  жага  шалена
Стихне  лише  у  тобі,  в  тобі!)
Впаде  без  духу  провіщений,
що  стане  королем!
(Впаде,  впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде,  впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде.)
(виходить)

Сцена  третя
Парк.  Вдалині  замок  Макбета.

ХОР  УБИВЦЬ
Перша  група:
Від  кого  прийшли  до  нас?
Друга  група:
Від  Макбета.
Перша  група:
І  що  робить?
Друга  група:
Банко  треба  нам  убить.
Перша  група:
Коли?  І  де?
Друга  група:
В  слушний  час  –
має  з  сином  тут  іти.
Перша  група:
Тож  чекаймо  темноти.

УСІ
Зникло  сонце!..  Ніч  лягає  –
неласкава  і  кривава.
Ніч  сліпа.  Умить  зникає
світло  з  неба  і  землі  (землі).
Час  все  ближче  підступає  –
ми  у  тиші  їх  чекаєм.
Бійся,  Банко!  Ще  до  ранку
ніж  проткне  тебе  в  імлі  (так,  в  імлі)!
(Бійся,  Банко!  Бійся,  Банко!
Ще  до  ранку  ніж  проткне  тебе  в  імлі.

Зникло  сонце!..  Ніч  лягає  –
неласкава  і  кривава.
Ніч  сліпа.  Умить  зникає
світло  з  неба  і  землі  (землі).
Час  все  ближче  підступає  –
ми  у  тиші  їх  чекаєм.
Бійся,  Банко!  Ще  до  ранку
ніж  проткне  тебе  в  імлі  (так,  в  імлі)!
Час  все  ближче  (ближче)  підступає.
Час  все  ближче  (ближче)  підступає.
Бійся,  Банко!  Бійся!  Бійся,  Банко!  Бійся!  
Ми  у  тиші  їх  ждемо.
Ми  у  тиші  їх  ждемо.
(обережно  зникають)

Сцена  четверта
Банко  і  Флінс

БАНКО
Йдім  скоріше,  мій  сину...
з  лихого  мороку  вийти...  
передчуття  незнані  стискають  груди,
повно  знаків  тривожних,  страх  звідусюди.

Щораз  густіша  темрява
з  неба  спадає  тихо!
У  ніч  таку  ж  пробитий  був
Дункан,  володар  мій.
Тисячі  грізних  образів
мені  пророкують  лихо,
в  марних  думках  громадяться
химери  і  жах  нічний  (жах  нічний).
(В  марних  думках  громадяться
химери,  химери  й  жах  нічний.
В  марних  думках  громадиться  жах  нічний.
В  марних  думках  громадиться  жах  нічний.
Громадиться  жах  нічний.  
І  жах  нічний.  І  жах  нічний.)
(зникають  у  парку)
(чути  голос  Банко):
Біда!..  Синку,  рятуйся!..  О,  віроломство!
(Флінс  пересікає  сцену,  
переслідуваний  одним  із  убивць)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828533
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 1, сцени 16-19

Сцена  шістнадцята
Маудуф  і  Банко

МАКДУФ
Наказав  король  рано  розбудити,
а  вже  доволі  пізно.
Банко,  чекайте  мене  тут.

(входить  у  кімнату  короля)

Сцена  сімнадцята
Банко  один

БАНКО
О,  ніч  яка  жахлива!
Чути  в  повітрі  мовчазному  крики,
крики  погрозливі  смерті.
Голосить  глухо  десь  птах  авгура  злого,
і  під  землею  чути  грізне  тремтіння...

Сцена  вісімнадцята
Макдуф  і  Банко

МАКДУФ
(несамовито)
О,  горе!  О,  горе!  О,  горе!

БАНКО
Що  там  таке?

МАКДУФ
(задихаючись)
Там,  в  кімнаті...
подивіться  самі  все...  сказать  не  в  силі!
(Банко  стрімко  входить  у  кімнату  короля)
Скоріш  сюди!..  Швидше  всі  підходьте!  Швидше!
О,  злочинство!  О,  злочинство!  О,  підступність!

Сцена  дев’ятнадцята
Макбет,  леді  Макбет,  Малкольм,  Макдуф,
Банко,  дама  з  почту  леді  Макбет,  слуги.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Чому  така  тривога?

БАНКО
(виходить  переляканий)
О,  ми  пропали!

УСІ
Що  там?  Кажіть  же!  Сталось  щось  погане?

БАНКО
(з  жахом)
На  смерть  убито  короля  Дункана!

(загальне  заціпеніння)

УСІ
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме,  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать  чорну  завісу  імли!
Гнів  твій  лютий,  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  і  у  муках  страшних
хай  поставить  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  на  першому  з  них.

УСІ  (ЛЕДІ  МАКБЕТ)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме)...
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать  чорну  завісу,  (розірвать)  імлу!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,  розірвати  завісу!
Розірвать,  розірвать,  розірвать  чорну  завісу,  розірвати  млу!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)      на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Наш  Боже,  наш  боже,  вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (ДАМА)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме)...
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать  чорну  завісу,  (розірвать)  імлу!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,  розірвати  завісу!
Розірвать,  розірвать,  розірвать  чорну  завісу,  розірвати  млу!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних,
у  муках  страшних...
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)      на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних,
у  муках  страшних...
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)      на  першому  з  них.
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Наш  Боже,  наш  боже,  вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (МАКДУФ)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме),  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать  чорну  завісу,  (розірвать)  імлу!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,  розірвати  завісу!
Розірвать,  розірвать,  розірвать  
чорну  завісу,  розірвати  млу!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)      на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  (він  ставив,  він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Наш  Боже,  наш  боже,  вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (МАЛКОЛЬМ)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме),  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  (в  тобі)  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
чорну  завісу  розірвати  мли!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,  розірвати  завісу!
Розірвать,  розірвать,  розірвать  
чорну  завісу  імли,  імли,  імли!!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних...
як  він  ставив  на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних...
як  він  ставив  на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (МАКБЕТ)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме),  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать  чорну  завісу,  (розірвать)  імлу!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать,  розірвать,  розірвать,  розірвать
чорну  завісу  і  розірвати  млу!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить    (хай  поставить)  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить    (хай  поставить)  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Наш  Боже,  наш  боже,  вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (БАНКО)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме),  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  (в  тобі)  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
чорну  завісу  розірвати  мли!
(Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
розірвать,  розірвать,  розірвать,  розірвать
чорну  завісу  і  розірвати  млу!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить    (хай  поставить)  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних
хай  поставить    (хай  поставить)  печать  на  обличчя,
як  він  ставив  на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Вірим  тобі,  вірим!

УСІ  (ХОР)
Пекло,  пащу  розкрий  ти  неситу,
проковтни  в  темноту  всі  створіння;
на  убивцю  лихого  горіння  
незгасиме  (незгасиме),  о  небо,  пошли.
Ти,  наш  Боже,  всі  серця  скорбні  бачиш,
поможи  нам,  в  тобі  лиш  (в  тобі)  віру  маєм,
дай  нам  світло,  пораду  чекаєм  –
чорну  завісу  розірвати  мли!
(О,  наш  Боже!  О,  наш  Боже!  Завісу  розірвать!
Завісу  розірвать!
Гнів  твій  лютий  (гнів  твій  лютий),  гнів  нестриманий,  хай  швидше
схопить  вбивцю  (схопить  вбивцю)  і  у  муках  (муках)  страшних...
Як  він  ставив  на  першому  з  них.
(Схопить  вбивцю,  схопить  вбивцю  і  у  муках  (муках)  страшних...
Як  він  ставив  на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,
на  першому  з  них,  на  першому  з  них.
Як  він  ставив  (він  ставив)    на  першому  з  них,  із  них,  із  них,  із  них.
Вірим  тобі,  вірим!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828406
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.03.2019

Ніколай Лілієв, Чи в росах садок розцвітає

Чи  в  росах  садок    розцвітає,
Чи  коси  дзвенять  вдалині?
Мене  наче  сон  огортає  
і  мрія  тремтить  у  мені.

У  вас,  хвилі,  жвавість  знаходить,
В  тобі,  море,  силу  бере?
Вона  разом  з  місяцем  сходить
І  в  синьому  досвітку  мре.

Її  легкі  маревні  кроки
Десь  губляться  в  далях  нічних
І  будять  бажання  глибокі,
І  світ  шаленіє  від  них.

Вона  з  піни  моря  виходить,
На  ній  срібно-білий  покров,
І  спрагу  у  душах  нам  родить,
Незміряну  спрагу  –  любов.

Николай  Лилиев  
Роса  ли  градините  ръси

Роса  ли  градините  ръси,
коса  ли  звънти  в  самота?
Аз  чувам  унесен  в  съня  си:
трепти  незаспала  мечта.  

На  вас  ли,  вълни,  се  обажда,
на  тебе  ли,  звездно  море?
Тя  с  лунния  блясък  се  ражда
 и  с  модрата  утрина  мре.

И  нейните  вихрени  стъпи
се  губят  безшумно  в  нощта
и  будят  желания  скъпи,
и  в  шемет  унасят  света.  

Тя  в  морската  пяна  се  ражда,
под  белия  лунен  покров,
и  пали  в  душите  ни  жажда,
безумната  жажда:  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826842
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2019

Ніколай Лілієв, Коли вночі у безкрай синій

Коли  вночі  у  безкрай  синій
петляє  зорний  караван,
люблю  думок  неясні  тіні
і  мрій  розпливчастих  туман:

–  А  чи  сама  там,  без  принуки,
душа  у  мрію  буде  йти,
і  там  почує  скорбні  звуки
нечуваної  чистоти?

І  весь  той  блиск,  та  ніжність  мрії  –
живого  серця  красота,
чи  то  погасне  в  безнадії,
чи  стане  бажана  мета

любовних  стріл?  –Не  знаю  нині,
та  лиш  замовкне  дзвону  тон,  –
люблю  думок  неясні  тіні,
бо  в  них  знайду  для  себе  сон.

Николай  Лилиев  
Когато  нощем  всред  безкрая

Когато  нощем  всред  безкрая
извие  звездният  керван,
обичам  смътно  да  гадая
и  да  бленувам  своя  блян:

–  Дали  сама  ще  се  заключи
душата  в  своята  мечта,
да  слуша  скръбните  съзвучия
на  безначална  чистота?

И  тоя  блясък,  тая  нежност
на  вдъхновеното  сърце,
дали  ще  гаснат  в  безнадеждност,
или  ще  станат  нов  прицел

за  влюбени  стрели?  –  Не  зная,
но  щом  заглъхне  сетен  звън,
обичам  смътно  да  гадая
и  да  предричам  своя  сън.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826841
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2019

Уґо Фосколо, Для вечора

Можливо,  ця  твоя  фатальна  тиша
Тебе  зробила  образом  любимим,
О  Вечоре!  Коли  тебе  колише
У  літніх  хмарах  вітром  невловимим,

Коли  твоя  пітьма  стає  густіша,
Що  йде  у  світ  стежками  сніговими,
Вкриваєш  ти  мене  тоді  ніжніше,
Щоб  стала  путь,  де  серце  йде,  незрима.

З  думками  йти  мене  це  заставляє
По  стежці,  що  веде  в  ніщо  довічне;
І  час  злочинний  швидко  утікає,

З  ним  тлум  турбот  щезає  блискавично;    
І  в  спокої  твоєму  засинає
Мій  дух  бентежний,  бунтівний,  трагічний.

Ugo  Foscolo
Alla  sera

Forse  perchè  della  fatal  quïete
Tu  sei  l'immago  a  me  sí  cara  vieni
O  Sera!  E  quando  ti  corteggian  liete
Le  nubi  estive  e  i  zeffiri  sereni,

E  quando  dal  nevoso  aere  inquïete
Tenebre  e  lunghe  all'universo  meni
Sempre  scendi  invocata,  e  le  secrete
Vie  del  mio  cor  soavemente  tieni.

Vagar  mi  fai  co'  miei  pensier  su  l'orme
Che  vanno  al  nulla  eterno;  e  intanto  fugge
Questo  reo  tempo,  e  van  con  lui  le  torme

Delle  cure  onde  meco  egli  si  strugge;
E  mentre  io  guardo  la  tua  pace,  dorme
Quello  spirto  guerrier  ch'entro  mi  rugge.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826007
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет XV – Маґістрал*

Від  рук,  від  уст,  і  від  очей  твоїх
Нема  нічого  кращого  у  світі,
Єднає  двох  природа  нас  самих,
І  ми  добрієм  при  тобі,  сердиті.

Твоє  життя  –  це  блискавиці  біг.
Усмішкою  твоєю  ми  зігріті,
До  тебе  спішимо  з  незгод  усіх,
Як  вітер  мчить  на  простори  відкриті.

А  ти  –  свята,  немов  любові  спів,  –
Родила  фараонів  і  рабів,
Щоб  життєдайність  не  могла  спинитись.

Ти  –  мати,  жінка;  ти  –  дочка,  сестра,
З  тобою  завжди  радісна  пора.
Дозволь  же,  жінко,  в  ноги  поклонитись!

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  XV

Ад  pyк,  aд  вycнaў,  aд  вaчэй  твaix  
Нямa  нiчoгa  лacкaвeй  нa  cвeцe.  
З'яднaлa  нac  пpыpoдa  yдвaix,  
І  мы  дaбpэeм  пpы  тaбe,  як  дзeцi.  

Твaё  жыццё  –  як  блicкaвiцы  мiг,  
Твaя  ycмeшкa  вeк  нaм  цёплa  cвeцiць.  
Спяшaeм  дa  цябe  з  нягoд  ycix,  
Як  нa  кpyгi  cвae  cпяшae  вeцep.  

А  ты  –  cвятaя,  як  caмa  любoў  –  
Рaджaлa  фapaoнaў  i  paбoў,  
Кaб  жыццядaйнacць  нe  мaглa  cпынiццa.  

Ты  –  мaцi,  жoнкa;  ты  –  дaчкa,  cяcтpa,  
Твaя  зaўcёды  гoжaя  пapa.  
Дaзвoль,  жaнчынa,  ў  нoгi  пaклaнiццa.


*Маґістрал  –  п’ятнадцятий  з’єднувальний  сонет  для  чотирнадцяти  сонетів  вінка.  
Рядки  цього  сонета  являються  першими  рядками  всіх  попередніх  сонетів.  
Маґістрал  зазвичай  розміщується  останнім,  хоч  і  створюється  першим.  
Всі  сонети  пов’язані  між  собою  –  перший  рядок  кожного  наступного  сонета  
являється  останнім  рядком  попереднього  сонета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825731
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет XIV

Дозволь  же,  жінко,  в  ноги  поклонитись
За  те,  що  ти  мене  змогла  родить,
Що  міг  я  за  спідницю  учепитись,
Коли  учивсь,  малесенький,  ходить.

Що  помогла  коханню  народитись,
Що  научила  все  навкруг  любить,
Щоб  я  у  світ  міг  радісно  дивитись,  
Щоб  міг  цьому  онуків  научить;

Що,  дівчино,  мене  ти  цілувала,
Що  потім  щиро  вік  мене  кохала  –
І  добре  нам  було  від  радощів  отих!

Що  ласкою  закрила  від  безслав’я,
Що  повсякчас  тепло  лиш  відчував  я
Від  рук,  від  уст,  і  від  очей  твоїх.
 
Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  XIV

Дaзвoль,  жaнчынa,  ў  нoгi  пaклaнiццa  
Зa  тoe,  штo  змaглa  мянe  paдзiць,  
Штo  я  тpымaўcя  зa  твaю  cпaднiцy,  
Кaлi  вyчыўcя,  нeмaўля,  xaдзiць.  

Штo  пaмaглa  кaxaнню  нapaдзiццa,  
Штo  нaвyчылa  ўcё  вaкoл  любiць,  
Штo  cвeт  aдкpылa,  iм  дaлa  здзiвiццa,  
Кaб  гэтым  змoг  i  ўнyкaў  я  здзiвiць;  

Штo,  дзeўчaнё,  мянe  пaцaлaвaлa,  
Штo  пoтым  шчыpa  вeк  мянe  кaxaлa  –  
I  як  нaм  xopaшa  былo  ўдвaix!  

Штo  зacлaнялa  лacкaй  aд  няcлaўя,  
Штo  цeплыню  зaўcёды  aдчyвaў  я  
Ад  pyк,  aд  вycнaў,  aд  вaчэй  твaix.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825730
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет XIII

З  тобою  завжди  радісна  пора,
Що  тішить  нас  весною  і  під  осінь,
І  срібних  павутинок  сяйна  гра
Так  молодить  тебе,  як  травень  просинь.

Ти  не  соромся,  що  років  гора,
Немов  на  ниві  виспіле  колосся.
Хто  буде  за  врожай  тебе  карать?
За  те,  що  так  життя,  як  сон,  збулося?

Чи  осінь  золотава,  чи  хуга,  –
Нам  в  старості  з  тобою,  дорога,
Відрадно  на  красу  життя  дивитись.

І  досі  молоду  в  тобі  пізнать
Не  перешкодить  навіть  сивизна  –
Дозволь  же,  жінко,  в  ноги  поклонитись.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  XIII

Твaя  зaўcёды  гoжaя  пapa  –  
Кpacye  i  вяcнoю  i  пaд  вoceнь.  
I  пaвyцiнкi  –  зaвязь  cepaбpa  –  
Цябe  мaлoдзяць,  нiбы  мaю  пpociнь.
 
Ты  нe  capoмeйcя  гaдoў.  Гaдoў  гapa  –  
Нiбы  для  нiвы  cпeлae  кaлocce.  
Хтo  бyдзe  зa  ўpaджaй  cябe  кapaць?  
Зa  тoe,  штo  жыццё,  як  coн,  збылocя?  

I  вoceнню  cyцiшнaй,  i  зiмoй  
Нaм  xopaшa,  жypбoтнaя,  з  тaбoй  
З  кpacы  жыцця  i  ў  cтapacцi  дзiвiццa.  

I  мaлaдyю  y  тaбe  cпaзнaць  
Нe  пepaшкoдзiць  нaвaт  ciвiзнa  –  
Дaзвoль,  жaнчынa,  ў  нoгi  пaклaнiццa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825724
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет XII

Ти  –  мати,  жінка;  ти  –  дочка,  сестра.
Ти  різні  маєш  у  житті  обличчя!
І  хоч  ти,  як  і  ми,  –  всього  лиш  прах,  –
Для  світу  ти  окраса  і  величчя.

Для  доні  –  колискова  на  вустах,
З  сестрою  –  щира  приязність  зазвичай,
Кохану  жінку  носим  на  руках,
І  маму,  коли  тяжко  дуже,  кличем.

Колись  були  дівчатами  бабуні,
До  старості  ідуть  дівчата  юні,
І  блиск  очей  стуманить  їм  жура.

Та,  жінко,  сумувати  тут  не  треба,
На  цьому  світі  під  покровом  неба
З  тобою  завжди  радісна  пора.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  XII

Ты  –  мaцi,  жoнкa;  ты  –  дaчкa,  cяcтpa.  
Ты  мaeш  cтoлькi  зa  жыццё  aблiччaў!  
Хoць  ты  –  тaкi  ж,  як  мы,  мyжчыны,  пpax,  
А  ўce  цябe  aздoбaй  cвeтy  лiчaць.  

Дaчкy  мы  нe  cтaмляeмcя  гyшкaць,  
З  cяcтpoй  –  cyпoльнacць  шчыpaя  зa  звычaй,  
Мiлyeм  жoнкy,  нociм  нa  pyкax,  
I  мaмy,  кaлi  цяжкa  дyжa,  клiчaм.  

Былi  дзяўчaткaмi  yce  бaбyлi,  
I  ўcix  дзяўчaтaк  cтapacць  пaпpытyлiць:  
Тaм  вoчы  ўжo  нe  тaк,  нe  тaк  гapaць.  

Алe,  жaнчынa,  cyмaвaць  нe  тpэбa:  
Нa  гэтым  cвeцe  i  пaд  гэтым  нeбaм  
Твaя  зaўcёды  гoжaя  пapa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825723
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет XI

Щоб  життєдайність  не  могла  спинитись,
Ти  в  цьому  світі  дивному  живеш.
Допоки  ти  –  наш  поступ  буде  витись
За  далеч  часу  –  без  кінця,  без  меж.

Ти  джерело  глибокої  криниці,
Що  завжди  повна:  пий  –  не  переп’єш.
Тобою  нам  ніколи  не  напитись.
А  де  рятунок  від  смаги  усе  ж?

Тож  де?  Нерідко  так  воно  буває,
Що  спрага  більшу  спрагу  викликає,
Добро  стає  неситим  до  добра.

І  ми  самі,  розчулені  сльозами,
Радіємо,  що  ти  завжди  із  нами:
Ти  –  мати,  жінка;  ти  –  дочка,  сестра.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  XI

Кaб  жыццядaйнacць  нe  мaглa  cпынiццa,  
Ты  ў  гэтым  cвeцe  xapacтвa  жывeш.  
Пaкyль  ты  ёcць  –  пpaцяг  нaш  бyдзe  вiццa  
Зa  дaлeч  чacy  –  бeз  кaнцa,  бeз  мeж.  

Ты  нeпepacыxaльнaя  кpынiцa  
I  пoўнaя  зaўжды  –  нe  пepaп’eш.  
Тaбoй  нiкoлi  нaм  нe  нaтaлiццa.  
А  дзe  ж  шyкaць  paтyнaк  cмaзe?  

Дзe  ж?  Янo  няpэдкa  гэтaк  вocь  бывae,  
Штo  cмaгa  –  cмaгy  бoльшyю  paджae,  
Дaбpo  –  нecyпaкoeнacць  дaбpa.  

I  мы,  дa  cлёз  pacчyлeныя  caмi,  
Вяceлiмcя,  штo  ты  зaўcёды  з  нaмi:  
Ты  –  мaцi,  жoнкa;  ты  –  дaчкa,  cяcтpa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825604
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет X

Родила  фараонів  і  рабів,
Були  й  герої,  і  нікчеми  ниці,
Сама  ж  ішла  ти  чиста  між  віків
І  тільки  чистоті  могла  молитись.

Ми  всі,  ми  всі  з  твоїх  надій  і  снів...
А  ти  тривожишся,  тобі  не  спиться:
Під  серцем  хто  життя  своє  зустрів  –
Всесвітній  геній  чи  гіркий  п’яниця?

Удатні  маму  молодять  сини,
І  старять  –  як  негідники  вони,
Хоч  випало  в  одній  сім’ї  родитись.

І  все  ж  роди,  о,  жінко,  нас  роди,
Примножуй  і  до  зрілості  веди,
Щоб  життєдайність  не  могла  спинитись.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  X

Рaджaлa  фapaoнaў  i  paбoў,  
Гepoяў  i  нiкчэмныx  пaлaxлiўцaў,  
Сaмa  ж  iшлa  ты  чыcтaй  мiж  вякoў  
I  тoлькi  чыcцiнi  мaглa  мaлiццa.  

Мы  ўce,  мы  ўce  з  твaix  нaдзeй  i  cнoў...  
А  ты  тpывoжышcя,  тaбe  нe  cпiццa:  
Хтo  ж  б’eццa  кaля  cэpцa  знoў  –  
Сycвeтны  гeнiй  цi  якi  п’янiцa?  

Мaлoдзяць  мaцi  ўдaлыя  cыны,  
I  cтapaць  –  як  няўдaлыя  яны,  
Хoць  i  pacлi  aднoлькaвa  як  быццaм.  

I  ўcё  ж  paджaй,  жaнчынa,  нac  paджaй,  
Гaдyй,  cпялi,  нaш  выpaй  пaмнaжaй,  
Кaб  жыццядaйнacць  нe  мaглa  cпынiццa.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825603
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет IX

А  ти  –  свята,  немов  любові  спів,
Стихаєш  від  повсталої  надії.
І  крові  нурт  на  двох  уже  зміцнів,    
За  двох  душа  від  ласки  променіє.

У  тяжі  знов  –  значних  чекаєш  днів.
З-під  вій  прикритих  ніжністю  яснієш.
Надію  носиш  лагідно,  без  слів,
Надією  тією  молодієш.

Хвилюєшся  і  плачеш,  може,  потай,
Бо  лиш  за  нього  вся  твоя  турбота,  –
Хто  прийде  в  світ  наступником  батьків.

Прости  нам  те,  що  в  тяжкості  великій,
Завжди  з  плачем  і  завжди  з  болі  криком,
Родила  фараонів  і  рабів.

Янкa  Сiпaкoў  
-Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  IX

А  ты  –  cвятaя,  як  caмa  любoў,  
Цiшэeш  aд  aбyджaнaй  нaдзei.  
Адчyлa:  зa  двaix  вipye  кpoў  
I  зa  двaix  дyшa  ўжo  лacкaвee.  

Цяжapнaя,  нялoўкaя  ты  знoў.  
Пaкopнacць  cвeтлiць  з-пaд  дpыгoткix  вeeк.  
Нaдзeю  нociш,  цixaя,  бeз  cлoў,  
I  caмa  з  нaдзeяй  мaлaдзeeш.  

Хвaлюeшcя  i  плaчaш,  мoжa,  ўпoтaй  –  
Твae  нe  зa  cябe,  a  зa  ягo  тypбoты,  
Хтo  пpыйдзe  ў  cвeт  нacтyпнiкaм  бaцькoў.  

Дapyй  нaм,  штo  ў  бaлecнacцi  вялiкaй  –  
Зaўcёды  з  плaчaм  i  зaўcёды  з  кpыкaм  –  
Рaджaлa  фapaoнaў  i  paбoў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825363
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет VIII

Як  вітер  мчить  на  простори  відкриті,
Так  спішимо  до  тебе  від  юги.
Твої  сліди  шукаємо  в  суцвіттях,
Де  під  дощем  і  сонцем  сплять  луги.

Як  любо  стріти,  трепетну,  в  блакиті,
Там,  де  нема  ні  сварок,  ні  нудьги,
Де  ми  удвох.  І  третій  ще  у  світі  –
Сам  світ  ясний  –    нам  ширить  береги.

Тобою  боязкою  любуватись,
І  розуміти,  –  щоб  тобі  признатись,
У  світі  не  збереться  стільки  слів.

І  зчервоніти  в  мить  оту  щасливу,
Що  я  такий  гріховний  і  блудливий,
А  ти  –  свята,  немов  любові  спів.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Сaнeт  VIII

Як  нa  кpyгi  cвaя  cпяшae  вeцep,  
Тaк  мы  cпяшaeм  нa  твae  кpyгi.  
Цябe  шyкaeм,  дзe  cляды  ў  cyквeццяx,  
Дзe  ў  coнцы  i  ў  дaжджынax  cпяць  лyгi.  

Як  xopaшa,  пyжлiвyю,  пpыкмeцiць  
Тaм,  дзe  нямa  нi  cвapaк,  нi  тyгi,  
Дзe  мы  з  тaбoй  двaix.  Ды  яшчэ  тpэцi  –  
Вялiкi  cвeт  –  нaм  шыpыць  бepaгi.  

Тaбoю,  capaмлiвaй,  любaвaццa  
I  paзyмeць,  штo  кaб  тaбe  пpызнaццa,  
Нe  xoпiць  вa  ўciм  cвeцe,  мyciць,  cлoў.
 
I  ўчыpвaнeць  y  гэты  мiг  шчacлiвы,  
Штo  caм  –  ycё  ж  нячыcты,  пaмaўзлiвы,  
А  ты  –  cвятaя,  як  caмa  любoў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет VII

До  тебе  спішимо  з  незгод  усіх,
Щоб  бачить,  як  твої  світліють  очі,
Щоб  кожен  з  нас  носити  ношу  міг  –  
Нести  з  собою  дні  твої  і  ночі.

Не  боїмось  ми  рук  твоїх  міцних,
Коли  вони  обняти  щиро  хочуть.
Ми  знаєм,  що  безмежна  воля  в  них
І  ласка  в  соромливості  дівочій.

Кохання  –  клітка?  Хочу  я  туди  –
Скоріш  туди,  до  тої  то  біди,
Аби  з  тобою  –    хоч  в  неволі  кліті...

Тебе  любити  –  в  спокої  прожить,
Як  лист  до  сонця,  вік  до  тебе  мій  біжить,
Як  вітер  мчить  на  простори  відкриті.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  VII
 
Спяшaeм  дa  цябe  з  нягoд  ycix,  
Кaб  бaчыць,  як  твae  cвiтaюць  вoчы,  
Кaб  гpyз  нялёгкi  paдacнa  нaciць  –  
З  caбoй  нaciць  i  днi  твae  i  нoчы.  

Мы  нe  бaiмcя  pyк  твaix  зyciм,  
Кaлi  яны  aбвiць  нac  шчыpa  xoчyць.  
Мы  вeдaeм,  ты  вoлю  нaм  дaci  
I  лacкy  ў  capaмлiвacцi  дзявoчaй.  

Кaxaннe  –  клeткa?  Дык  тaкoй  бяды  –  
Хyтчэй  тyды,  xyтчэй  xaчy  тyды,  
Абы  з  тaбoй  –  xaй  i  ў  нявoлю,  ўpэшцe...  

Любiць  цябe  –  як  ycё  poўнa  жыць,  
Нiбы  дa  coнцa  лicт,  мoй  вeк  к  тaбe  cпяшыць,  
Як  нa  кpyгi  cвaя  cпяшae  вeцep.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825318
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет VI

Усмішкою  твоєю  ми  зігріті.
І  ми  йдемо  в  це  світло  і  тепло.
Від  нього  взимку  в  пишному  суцвітті
Довіра  –  наше  дерево  –  цвіло.

І  де  б  ми  не  змерзали  в  цьому  світі,
Кохання  всюди  з  нами  там  було.  
Крізь  тюрми,  голод,  холод,  лихоліття
Це  світло  в  рідний  дім  усіх  вело.

Верталися  із  воєн  ми  сумніші
І  слухали,  як  у  спокійній  тиші
Твій  шепіт  радо  на  вустах  затих.

Ти  з  посмішкою  плакала  від  щастя,
Що  ми,  минаючи  усі  напасті,  
До  тебе  спішимо  з  незгод  усіх.

Янкa  Сiпaкoў  
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  VI  

Твaя  ycмeшкa  вeк  нaм  цёплa  cвeцiць,  
I  мы  iдзём  нa  гэтae  cвятлo.  
Зiмoю  aд  яe,  збyдзiўшы  вeццe,  
Дaвep’e  –  нaшa  дpэвa  –  cкpoзь  цвiлo.  

I  дзe  б  мы  нi  ўмяpзaлi  нa  плaнeцe  –  
Кaxaннe  ўcюды  гнёзды  ў  нac  вiлo.  
Пpaз  тypмы,  гoлaд,  xoлaд,  лixaлeццe  
Твaё  cвятлo  дaдoмy  ўcix  вялo.  

Вяpтaлicя,  aдвыклыя,  мы  з  вoйнaў  
I  cлyxaлi,  як  y  цiшы  cпaкoйнaй  
Твoй  шэпт  ля  вycнaў  paдacнa  пpыцix.  

Уcмeшкa  плaкaлa  твaя  aд  шчacця,  
Штo  мы,  мiнaючы  yce  нaпacцi,  
Спяшaeм  дa  цябe  з  нягoд  ycix.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825316
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет V

Твоє  життя  –  це  блискавиці  біг.
Ти  на  війну  –  цей  землетрус  багряний  –
Мужів  проводиш,  і  синів  своїх,
А  зустрічаєш  –  смерті  лист  нежданий.

Свій  чорний  жаль  на  свято  хоч  зніми,
Йди  на  хрестини,  йди  у  сміх  гулянок...
Хай  крематоріїв  страхітливі  дими
Нових  минають  діток  і  коханих!

Йди  і  приймай  крикливих  немовлят:
В  нових  хатах  хай  більше  буде  свят  –
Застілля  всюди  ждуть  тебе  привітні.

Твоя  присутність  спокій  нам  дає,
В  очах  ясних  усе  добро  твоє,
Усмішкою  твоєю  ми  зігріті.

Янкa  Сiпaкoў
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  V  

Твaё  жыццё  –  як  блicкaвiцы  мiг.  
Дa  вoйнaў  –  зeмлятpycaў  нeчaкaныx  –  
Пpaвoдзiш  ты  мyжoў,  cынoў  cвaix,  
А  cycтpaкaeш  –  нeмacць  пaxaвaнaк.  

Свoй  чopны  жaль  нa  cвятa  xoць  здымi,  
Ідзi  нa  xpэcьбiны  –  y  cмex  гyлянaк...  
Хaй  кpэмaтopыяў  жaxлiвыя  дымы  
Мiнaюць  нoвыx  дзeтaк  i  кaxaныx!  

Ідзi,  пpымaй  жa  нoвыx  нeмaўлят:  
Пaбoлeй  cвят  для  нoвыx  тpэбa  xaт  –  
Зacтoллe  кoжнae  цябe  пpывeцiць.  

Твaя  пpыcyтнacць  нaм  cпaкoй  дae.  
Як  вoчы  дoбpыя  i  cвeтлыя  твae,  
Твaя  ycмeшкa  вeк  нaм  цёплa  cвeцiць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825196
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет IV

І  ми  добрієм  при  тобі,  сердиті.
Кладемо  голову  тобі  в  поділ.
Ми,  неслухи,  стихаєм  тої  ж  миті
І  зла  уже  не  бачимо  довкіл.

Нас  відгородять  співи  сумовиті
Від  світу  людного,  що  меле  нас  на  пил.
І  навіть  чуєм,  як  із  верховіття
Спадає  лист  легесенький  на  діл.

Коли  ж  ти  і  пораниш  нас,  буває,
Сама  й  лікуєш  –  швидко  заживає,
Як  ти  душі  торкнешся,  ран  самих.

І  знову  щедро  йде  до  нас  проміння,  
І  нам  приходить  вдячне  розуміння:  
Твоє  життя  –  це  блискавиці  біг.

Янкa  Сiпaкoў
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  IV  

І  мы  дaбpэeм  пpы  тaбe,  як  дзeцi,  
гaлaвy  клaдзём  тaбe  ў  пpыпoл.  
Мы,  нecлyxi,  дaёмcя  нaвaт  пecцiць  
I  злa  нe  зaўвaжaeм  нaвaкoл.  

I  cyпaкoйвaeмcя  ў  цixaй  пecнi  
Ад  cвeтy  тлyмнaгa,  штo  мeлe  нac  нa  змoл.  
I  нaвaт  чyeм,  як  дaлёкa  дзecьцi  
Спaдae  лicт,  бы  мятлyшкa,  нa  дoл.  

Кaлi  ж  ты  i  пapaнiш  нac,  бывae,  
Сaмa  i  лeчыш  –  xyткa  зaжывae,  
Як  ты  дyшы  кpaнeшcя,  paн  caмix.  

I  знoў  ля  нac  зacвeцяць  шчoдpa  пpoмнi,  
I  мы  тaды  з  yдзякaю  ycпoмнiм:  
Твaё  жыццё  –  як  блicкaвiцы  мiг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825195
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет III

Єднає  двох  природа  нас  самих,
Як  два  крила  –  її  польоту  крила,
Як  два  гаї  у  далях  лісових,
Як  хвилі  дві,  що  обнялися  мило.

І  я  до  тебе,  спраглий  весь,  приник,
До  мене  ти,  щаслива,  прихилилась,
І  радісна  тотожність,  наче  крик,
На  всі  віки  одна,  –  одна!  –  з’явилась.

І  хто  сказав,  що  наш  союз  –  полон,
Що,  ніби  хрест,  тяжкий  його  закон?
Його  нести  готовий  я  століття!

З  тобою  хрест  ніякий  не  тяжкий,
На  нас,  поривних,  кинеш  погляд  свій  –
І  ми  добрієм  при  тобі,  сердиті.

Янкa  Сiпaкoў
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  III  

З’яднaлa  нac  пpыpoдa  yдвaix,  
Як  двa  кpылы  –  cвaйгo  пaлётy  пpыклaд,  
Як  двa  вeчнaзялёныя  гai,  
Як  xвaлi  дзвe,  штo  aбнялicя  звыклa.  

Я  дa  цябe,  cacмaглы  ўвecь,  пpынiк,  
Ты  дa  мянe,  шчacлiвaя,  пpынiклa,  
I  paдacнaя  тoecнacць,  бы  кpык,  
Нa  ўce  вякi  aднa  –  aднa!  –  yзнiклa.  

I  xтo  cкaзaў,  штo  нaш  caюз  –  пaлoн,  
Штo,  нiбы  кpыж,  цяжкi  i  cyмны  ён?  
Я  ўcё  жыццё  ягo  гaтoвы  нecцi!  

З  тaбoю  нe  цяжкi  нiякi  кpыж:  
Нa  нac,  ciвыx,  ты  cтpoгa  пaглядзiш  –  
I  мы  дaбpэeм  пpы  тaбe,  як  дзeцi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824941
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет II

Нема  нічого  кращого  у  світі,
Ніж  слухати  ім’я  твоє  сяйне,
Тебе  зустріти  в  мареві  блакиті,  
Де  погляд  твій  збентежено  мигне.

Зі  звабою  боротися  щомиті,  
Відчути,  що  жага  ця  не  мине,
І  губи,  що  в  цілунок  вже  розкриті,  
Не  вгамувать,  –  як  коло  вогняне.

«Кохаю»,  мов  закляття,  в  радості  шептати,
Твої  слова  в  польоті  цілувати  –
Мій  день  погідним  робиться  від  них.

Твій  образ  несучи  крізь  часу  ріки,
До  істини  дійти,  що  вже  навіки
Єднає  двох  природа  нас  самих.

Янкa  Сiпaкoў
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  II
 
Нямa  нiчoгa  лacкaвeй  нa  cвeцe,  
Як  чyць  твaё  cвятoчнae  iмя,  
Цябe,  яшчэ  нядoкpaткaю,  cтpэцiць  
I  пoзipк  capaмлiвы  пepaняць.  

I  ca  cпaкycaю  змaгaннe  вecцi,  
I  зpaзyмeць,  штo  cвeт  твoй  –  чыcцiня.  
I  лaяць  вycны  –  ix  жa  нe  aдвecцi,  
Іx,  нiбы  xвaлявaннe,  нe  cyняць.  

Шaптaць  y  paдacцi  «Кaxaю»  –  як  зaмoвy,  
I  цaлaвaць  y  лёцe  твae  cлoвы  –  
Мoй  дзeнь  пaгoдзiццa  aд  ix,  aд  ix.  

I,  нecyчы  cвятлo  твaё  пpaз  гoды,  
Дa  icцiны  дaйcцi,  штo  нaзaўcёды  
З’яднaлa  нac  пpыpoдa  yдвaix.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824939
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2019

Янка Сіпаков, Вінок сонетів «Жінка», Сонет I

Ты  –  жeнщинa,  и  этим  ты  пpaвa.  
Валерій  Брюсов
I  
Від  рук,  від  уст,  і  від  очей  твоїх
Почався  світ  –  світ  ласки  і  покори.
А  що  було,  скажіть  мені,  до  них
У  просторі  байдужім  і  суворім?

Як  грілися  б  від  поглядів  тяжких
Чоловіки  в  своїм  самотнім  горі,
Коли  б  тебе  не  виснили  віки  –
Тебе,  що  щедрість  неймовірну  творить?

Прийшла  ти  –  пахнуть  квіти  біля  хат,
І  гнізда  народили  пташенят,
І  тепло  стало  всюди,  наче  в  літі.  

І  сам  собі  всміхнувся  чоловік,
Бо  зрозумів,  самотній,  що  повік
Нема  нічого  кращого  у  світі!

Янкa  Сiпaкoў
Вянoк  caнeтaў  "Жaнчынa",  Санет  I

Ты  –  жeнщинa,  и  этим  ты  пpaвa.  
Вaлepы  Бpycaў  
I  
Ад  pyк,  aд  вycнaў,  aд  вaчэй  твaix  
Пaчaўcя  cвeт  –  лacкaвы  i  пaкopны.  
А  штo  былo,  cкaжыцe  мнe,  дa  ix  
У  зaiнeлaй  з  нeлюбi  пpacтopы?  

Як  гpэлicя  б  aд  пoзipкaў  цяжкix  
Мyжчыны  y  cвaiм  мyжчынcкiм  гopы,  
Кaлi  б  цябe  нe  выcнiлi  вякi  –  
Цябe,  штo  гэтaк  шчoдpa  ўcix  aдopыць.  

Пpыйшлa  ты  –  квeткi  выpacлi  ля  xaт,  
I  гнёзды  нapaджaлi  птyшaнят,  
I  цёплa  cтaлa  ўcюды,  нiбы  ў  лeцe.
 
Мyжчынa  ycмixнyўcя  caм  caбe,  
Бo  зpaзyмeў,  caмoтны,  –  зa  цябe  
Нямa  нiчoгa  лacкaвeй  нa  cвeцe!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824923
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2019

Янка Сіпаков, Тріолет років

Ми  берегом  років  своїх  ідем  –
Яка  ж  крихка  життєва  ця  стежинка!
Під  нами,  чуєш,  кришаться  льодинки  –
Ми  берегом  років  своїх  ідем.
І  дні  життя,  як  ті  крихкі  льодинки,
Ламаються  під  долі  тягарем...
Ми  берегом  років  своїх  ідем  –
Яка  ж  крихка  життєва  ця  стежинка!

Янкa  Сiпaкoў
Тpыялeт  гaдoў  

Пa  бepaжкy  гaдoў  cвaix  iдзём  –  
Якaя  гэтa  кpoxкaя  cцяжынкa!  
Пaд  нaмi,  чyeш,  кpышaццa  iльдзiнкi  –  
Пa  бepaжкy  гaдoў  cвaix  iдзём.  
I  днi,  як  тыя  ж  кpoxкiя  iльдзiнкi,  
Лaмaюццa  ў  xaлoдны  вaдaём...  
Пa  бepaжкy  гaдoў  cвaix  iдзём  –  
Якaя  гэтa  кpoxкaя  cцяжынкa!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824922
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 1, сцени 11-15

Сцена  одинадцята
Макбет  сам

МАКБЕТ
Бачу  тут  я  стилет?  Ручка  до  мене?
Якщо  ти  не  мана,  то    дай  узяти...
Зникаєш...  і  все  ж  я  бачу!  Ведеш  мене  ти
по  стежині  слизькій,  по  котрій  розум
мій  до  цілі  йти  прагне!..  Жахливий  образ!
Лезо  твоє  багряна  стяжка  зросила!..
Та  ще  кругом  все  тихо...  То  тільки  форму
ліпить  збуджена  думка  моя  кривава  –
і  в  очах  робить  дійсністю  прояву.
На  половині  світу
мертва  вже  природа  –  тільки  убивця
крадеться  в  мороці,  наче  примара;
відьмам  час  завершити  таємні  дії.  
Земле  недвижна!  Глухою  будь  до  кроків...
(чути  звук  дзвона)
Я  готовий...  мене  вже  бронза  кличе!
Ти  ж  не  слухай,  Дункане,  звуки  пророчі,  
що  тебе    в  небо  звуть,  чи  в  пекла  ночі.

(входить  у  кімнату  короля)

Сцена  дванадцята
Леді  Макбет  одна

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Сон  панує  над  світом...  О,  лиш  ці  крики!
То  на  прощання  сова  кричить  печально!

МАКБЕТ
(зсередини)
Хто  там?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
А  що,  як  він  проснеться  перед
тим  ударом  страшним?

Сцена  тринадцята
Макбет  і  леді  Макбет.  Макбет  сильно  збуджений.  
Він  тримає  в  руці  стилет.

МАКБЕТ
Все  вже  скінчилось!
(підходить  до  леді  Макбет  і  говорить  упівголоса):
Фатальна  жінко!  Невже  шуму  
не  чула  ти  жахного?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Лиш  чула  крики  пугача...
Ти  щойно  щось  промовив?

МАКБЕТ
Я?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Мені  здалось,  ти  мовив  щось.

МАКБЕТ
Коли  виходив?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Так!

МАКБЕТ
Скажи!  В  бічній  кімнаті,
хто  спить  там?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Син  королівський...

МАКБЕТ
(дивлячись  на  свої  руки)
О,  вигляд,  вигляд  вразливий!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
То  відведи  свій  погляд...

МАКБЕТ
О,  вигляд  вразливий!  О,  вигляд  вразливий!

Я  чув  –  вони  молилися
щиро  перед  сном.  «Нам  Боже  
завжди  помагай!»  –  просили  так.
Мовить  «амінь»  негожий
був  я,  бо  слово  вперте  це
застигло  на  губах.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Безумство!  Безумство!

МАКБЕТ
Чому  (чому)  «амінь»  тоді
сказати  я  не  зміг?
Чому,  чому,  чому  я  не  зміг?
Чому,  чому,  чому
я  не  зміг?  Я  не  зміг?  Я  не  зміг?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Безум,  безум,  що  згубиться
з  промінням  першим  дня.
Безумство,  що  згубиться
з  промінням  першим  дня.
Безумство!  Безумство!

МАКБЕТ
Цей  голос  я  чую  у  грудях  невпинно:
Макбете,  для  тебе  подушка  з  тернини!
Ґламісе,  ти  сон  свій  угробив  навіки!
Не  буде,  Коудоре,  спочинку  тобі!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Скажи,  голосів  більш  нових  не  чувати?
Ти  гордий,  Макбете,  та  мужність  утратив.
Ґламісе,  спинивсь  ти  в  страху  на  півділа,
Коудоре,  пихата  дитина  в  тобі.

МАКБЕТ
Як  ангелів  гніву  у  громі  розплати,
почую  Дункана  достойність  святу.
У  громі  розплати,  як  ангелів  гніву,
почую  Дункана  достойність  святу.
Як  ангелів  гніву  у  громі  розплати,
почую  Дункана  достойність  святу.
Почую  пресвяту.  Почую  пресвяту.
Почую  я  достойність  пресвяту.
Достойність  святу.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Його  душа  никне,  тремтить  у  безумстві...
Хто  зможе  назвати  незламним  його?
Хто  зможе  назвати  незламним  його?
В  безумстві.  Так!    В  безумстві.  Так!
Тремтить  у  безумстві.  Никне  в  безумстві.
Хто  зможе,  хто  назвати...
хто  зможе,  хто  назвати,  незламним  його?
Його  душа  в  безумстві...  Його  душа  в  безумстві...
Никне  в  безумстві.  Хто  зможе  назвати,
зможе  назвати,  незламним  його?
(до  Макбета)
Віднеси  стилет    в  кімнату...
Кров’ю  вимаж  стражі  шати...
Хай  вина  на  них  спадає.

МАКБЕТ
Знов    туди?..  Не  можу  зайти!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Дай  же  зброю!
(бере  стилет  із  рук  Макбета  
і  входить  у  кімнату  короля)

Сцена  чотирнадцята
Макбет  сам
(Сильний  стук  у  ворота  замку)

МАКБЕТ
Будь-який  шум  мене  лякає!
(дивиться  на  свої  руки)
Руки  незнані!
Вод  не  хватить  в  океані,
щоб  з  цих  рук  відмити  кров!

Сцена  п’ятнадцята
Макбет  і  леді  Макбет

ЛЕДІ  МАКБЕТ
(повертаючись)
Глянь!    Ці  руки  теж  криваві.
Легко  з  рук  відмити  кров.
Забуття  покриє  справу...

(стукають  знову)

МАКБЕТ
Чуєш  ти?  Цей  стукіт  знов!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Йди!  Йди  подалі  від  стилета!
Треба  вбивства  слід  прибрати.
В  серці  мужність  май,  Макбете!
І  здолай  мерзенний  страх.

Йди  подалі  від  стилета!
Треба  вбивства  слід  прибрати.
В  серці  мужність  май,  Макбете!
І  сховай  мерзенний  страх.
Ах!  І  здолай  мерзенний  страх.
Ах,  ні!  Ах,  ні!  Йди  вже!  Йди  вже!
Йди!  Йди!  Йди!  Йди!

МАКБЕТ
О,  якби  я  злочин  скритий
міг  з  думок  моїх  прогнать!
О,  якби  король  убитий
міг  зі  сну  свого  устать  (зі  сну  устать)!
Якби  міг  зі  сну  він  (зі  сну  він)  устать!
Якби  міг  (якби  міг)  зі  сну  він,  зі  сну  устать!
Зі  сну  устать,  устать,  устать,  зі  сну  устать!

(виходить,  ведений  леді  Макбет)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822404
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.01.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 1, сцени 5-10

Сцена  п’ята
Палата  в  замку  Макбета,  звідки  двері  ведуть  до  іншого  приміщення.
ЛЕДІ  МАКБЕТ
(входить,  читаючи  лист)
«Я  зустрів  їх  у  той  день  –  в  день  перемоги...
І  був  приголомшений  усім  почутим;      
Як  вістуни  короля  мене  назвали
таном  Коудору,  то  збулося  пророцтво
тих  неземних  провісниць.
Вони  теж  провістили  мені  корону.
Тримай  у  своїм  серці  секрет  цей.  Очікуй».
Ти  амбітну  душу
маєш,  Макбете...  Та  для  великих  цілей
чи  досить  ти  підступний?
Повна  злочинства  дорога
до  усевладдя  і  тому,  хто  там  ступить,
буде  горе,  якщо  він  в  страху  відступить.

Швидше!  Вертайся!  Час  збуджувать
у  серці  жар  наснаги!
Дію  зухвалу  завершувать
я  дам  тобі  відваги;
(Я  дам  тобі  відваги,  тобі  відваги);
Шотландський  король  (король)  –  провіщений
відьмами  є  ти  для  трону...
Чом  тягнеш?  Візьми,  як  дар,  корону
і  станеш  ти  королем.
(І  станеш  королем.
Візьми  ти,  візьми  корону
і  станеш  ти  королем.
Чом  тягнеш?  Чом  тягнеш?
Візьми  корону
і  станеш,  і  станеш,  і  станеш  королем.
Чом  тягнеш?  Візьми  корону
і  станеш  ти  королем.
Чом  тягнеш?  Візьми  корону.
Чом  тягнеш?  Візьми  корону
і  станеш  королем.
Чом  тягнеш?  Чом  тягнеш?  
Ах!  Ти  станеш  королем.

Сцена  шоста
Леді  Макбет  і  слуга

(входить  слуга)
СЛУГА
В  надвечір'ї  король  сюди  прибуде.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Невже?  Макбет  з  ним  разом?

СЛУГА
Так,  він  у  почті.
Ця  звістка  певна,  пані.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Буде  тут  наш  король  у  шануванні.

(слуга  виходить)

Сцена  сьома
Леді  Макет  сама

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Дункан  лишиться  тут?  Тут?  Ночувати?..
Тепер  всі  вставайте  –  пекельні  силуети,  
що  смертних  на  злочинства  криваві  ведете!
(Що  смертних  криваво  ведете!)
Ти,  ноче,  берися  туманом  укривати,
чиї  проб’є  груди  –  не  знати  для  стилета.
(Чиї  проб’є  груди  не  знає,  не  знає  стилет.
Чиї  проб’є  груди  не  знає,  ні,  ні,  не  знає  стилет.
Тепер  всі  вставайте  –  пекельні  силуети,  
що  смертних  на  злочинства  криваві  ведете!
Що  смертних  криваво  ведете!
Ти,  ноче,  берися  туманом  укривати  –
чиї  проб’є  груди  –  не  знати  для  стилета.
Чиї  проб’є  груди  не  знає,  не  знає  стилет.
Чиї  проб’є  груди  не  знає,  не  знає  стилет.
Не  знає,  не  знає  стилет,  стилет.
Не  знає,  не  знає  стилет,  стилет.
Ні,  ні,  не  знає  стилет,  стилет.

Сцена  восьма
Макбет  і  леді  Макбет

МАКБЕТ
О,  люба  жінко!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Коудоре!

МАКБЕТ
От-от  король  прибуде.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Коли  ж  назад?

МАКБЕТ
Вже  завтра.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Повік  хай  сонце  не  несе  це  завтра.

МАКБЕТ
Що  кажеш?..

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Ти  не  зрозумів?..

МАКБЕТ
Все  ясно,  все  ясно!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Тож  згода?

МАКБЕТ
А  як  невдача  буде?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Все  вийде  в  нас,  ти  не  трусися.
(чути  радісні  вітання,  котрі  поволі  наближаються)
Король!
Радо  стрічати  (радо  стрічати)
його  зі  мною  йди!

(виходять)

Сцена  дев’ята

Народна  музика,  що  поволі  наближається,  сповіщає  про  прибуття  короля.  
Він  проходить  у  супроводі  Банко,  Макдуфа,  Малькольма,  Макбета.  За  ними  йдуть  леді  Макбет  і  почет.

Сцена  десята
Макбет  і  слуга

МАКБЕТ
Скажеш  моїй  дружині,  як  тільки  буде
мій  нічний  трунок  в  чаші,
то  хай  дзвона  ударом  мене  звіщає.

(слуга  виходить)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820634
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.01.2019

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 1, сцени 1-4

Мелодрама  у  чотирьох  діях
Музика  Джузеппе  Верді
Лібрето:  Франческо  Марія  П’яве

Дійові  особи:
ДУНКАН,  король  Шотландії  (Німа  роль)
МАКБЕТ,  полководець  короля  Дункана  (Баритон);
БАНКО,  полководець  короля  Дункана  (Бас);
ЛЕДІ  МАКБЕТ,  дружина  Макбета  (Сопрано);
ДАМА  при  леді  Макбет  (Меццо-сопрано)
МАКДУФ,  шотландський  лорд,  правитель  Файфа  (Тенор);  
МАЛКОЛЬМ,  син  Дункана  (Тенор);
ЛІКАР  (Бас)
СЛУГА  Макбета  (Бас);
УБИВЦЯ  (Бас);
ГЕРОЛЬД  (Бас);
ФЛІНС,  син  Банко  (Німа  роль);
ГЕКАТА,  богиня  ночі  (Балерина);
ХОР  (чаклуни,  вісники  короля,  знатні  шотландські  утікачі,  розбійники,  
англійські  воїни,  барди,  духи,  привиди  і  т.  ін.)

Шотландія

Дія  перша
Сцена  перша
Ліс.  Три  групки  відьом  появляються  одна  
за  одною  у  громах  і  блискавках.

ВІДЬМИ:
ПЕРША  ВІДЬМА
Що  зробили?  Все  кажіть!

ДРУГА  ВІДЬМА
Заколола  вепра.

ПЕРША  ВІДЬМА
А  ти?

ТРЕТЯ  ВІДЬМА
В  мене  думка  лиш  одна  –
що  стерничого  жона
(В  мене  думка  лиш  одна)
гнала  до  чортів  мене...
(Що  стерничого  жона  
гнала  до  чортів  мене...)
Тож  стерничий  (тож  стерничий)  на  судні
хай  потоне  (хай  потоне)  вдалині.

ПЕРША  ВІДЬМА
Дам  вітри  я  крижані...  
Дам  вітри  я  крижані...
Дам  вітри  я  крижані...  
Дам  вітри  я  крижані...
Ах!  Дам  вітри  я  крижані...
Дам  вітри  я  крижані...
Дам  вітри  я  крижані...
Ах!  Дам  вітри  я  крижані...
Дам  вітри  я  крижані...
Дам  вітри  я  крижані...
Дам  крижані,  дам  крижані,  дам  крижані...

ДРУГА  ВІДЬМА
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Ах!  Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Ах!  Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Хвилі  підніму  страшні...
Я  страшні
Хвилі  підніму  страшні...
Так,  я  страшні,  так,  я  страшні.

ТРЕТЯ  ВІДЬМА
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Так!  Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Так!  Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
Погублю  на  мілині...
На  мілині.
Погублю  на  мілині...
Так,  мілині.  Так,  мілині.

(чути  звук  барабана)

ВСІ  ВІДЬМИ
Барабани!  Що  ж  це  там?
То  Макбет  йде.  Ось  він  і  сам!

(змішуючись  разом,  сплітаються  в  хороводі)

Ось  блукаючі  сестриці,
що  літають  наче  птиці,
в  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
В  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
В  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
Ось  блукаючі  сестриці,
що  літають  наче  птиці,
в  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
Ось  блукаючі  сестриці,
що  літають  наче  птиці,
в  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
Покружлять.  Покружлять  –
землю  й  море  обійнять.
Покружлять.  Покружлять  –
землю  й  море  обійнять.
Ось  блукаючі  сестриці,
що  літають  наче  птиці,
в  хоровод  йдуть  покружляти  –
землю  й  море  обійнять.
Землю  й  море  обійнять.
Землю  й  море  обійнять.
Все  обійнять,  все  обійнять,
все  обійнять,  все  обійнять,
все  обійнять,  все  обійнять.

Сцена  друга
Макбет,  Банко  і  всі,  хто  був  раніше

МАКБЕТ
Дня  ще  не  знав  такого  –  в  красі,  і  злого!

БАНКО
І  так  визначного!

МАКБЕТ
(помічає  відьом)
О,  хто  вони  такі?

БАНКО
Ви  хто  такі  є?  Із  цього  світу
чи  з  іншого  краю?
Вас  жінками  назвав  би,  якби  не  бачив
цих  борід  виродливих.

МАКБЕТ
Кажіть  негайно!

ВІДЬМИ
(пророчим  тоном)
Перша:    Слався  Макбете,  Ґламіса  тане!
Друга:    Слався  Макбете,  Коудора  тане!
Третя:  Слався!  Макбет  –  шотландський  король!

(Макбет  тремтить)

БАНКО
(стишено  до  Макбета)
Чому  ж  тремтиш  так  від  цього  пророцтва?
(до  відьом)
Про  майбутнє  всю  правду  я  достоту
хочу  знати,  диявольські  істоти.

ВІДЬМИ
Перша:    Слався!
Друга:    Слався!
Третя:  Слався!  

Перша:    Менший  ти,  ніж  Макбет,  та  станеш  більшим!
Друга:    Не  так  як  він,  ти  будеш  більш  щасливим!
Третя:  Хоч  не  король,  та  батько  для  монархів!

Разом:
Макбет  і  Банко  хай  живуть!
Банко  і  Макбет  хай  живуть!
(зникають)

МАКБЕТ
Втекли...
(задумливо)
Твої  нащадки  –  королями.

БАНКО
Сядеш  першим  на  троні.

МАКБЕТ  і  БАНКО
Доля  над  нами!

Сцена  третя  
Вісники  короля.  І  ті,  хто  був  раніше.

ВІСНИКИ
Для  Макбета!  Пан  твій  говорить:
будеш    таном  у  Коудорі.

МАКБЕТ
Там  же  тан  є,
що  править  щиро.

ВІСНИКИ
Ні!  Загине  від  сокири,
як  закон  наш  наказав.

БАНКО
(до  себе  з  жахом)
Ах!  Ах!  Диявол  все  так  (все  так)  сказав!

МАКБЕТ      
(до  себе,  стишено,  майже  з  жахом)
Збулись  пророцтва  два  –  їх  не  забути...
А  третє  каже:  на  троні  бути...
(вигукуючи)
Чом  стало  дибом  моє  волосся?
Кривава  думка  –  чому  так  тьмарить?
Я  по  корону,  що  доля  дарить,
пожадну  руку  не  простягну  (не  простягну.)

(Збулись  пророцтва  –  їх  двох  не  забути...
А  третє  каже:  тобі  на  троні  бути...
А  третє  каже,  а  третє  каже:
на  троні,  тобі  на  троні  бути...
Ах!  Чом  стало  дибом  моє  волосся?
Кривава  думка  –  чому  так  тьмарить?
Я  по  корону,  що  доля  дарить,
пожадну  руку  не  простягну,  не  простягну.
Ах  ні!  Ах  ні!  Пожадну  руку  не  простягну.
Ах  ні!  Ах  ні!  Пожадну  руку  не  простягну.
Ах  ні!  Не  простягну.
Ні,  ні!  Не  простягну,  не  простягну,  не  простягну.

БАНКО
(до  себе,  притишено  та  уривчасто)
З  надії  гордий  –  що  у  короні
вже  королем  він  сидить  на  троні!

Та  дух  нечистий,  що  йде  із  пекла,
нас  спокушає  правдивим  словом,
і  вкриє  проклятих  зла  покровом
над  ямою,  що  викопав  нам.
Вкриє  проклятих  зла  покровом.
Та  дух  нечистий,  що  йде  із  пекла,
нас  спокушає  правдивим  словом,
і  вкриє  проклятих  зла  покровом
над  ямою,  що  викопав  нам.
Нас  укриє  зла  покровом
над  ямою,  що  викопав  нам.
Нас  укриє  зла  покровом
над  ямою,  що  викопав  нам.
Що  нам,  що  нам  копав.
Що  нам,  що  нам  копав.
Що  нам  копав.  Що  нам  копав.

ВІСНИКИ
Чому  не  радий  Макбет  новинам?
Чому  неспокій  в  його  очах?
Чому  не  радий  Макбет  новинам?
Чому  неспокій  в  його  очах?
Ах!  Чому  неспокій  в  його  очах?
Чому  неспокій  в  його  очах?
В  його  очах?  В  його  очах?

(всі  виходять)

Сцена  четверта
Повертаються  відьми

ВІДЬМИ
Вони  вже  десь  пішли!  З’єднаймо  руки
у  світлі  блискавок  під  грому  гуки.
Вони  вже  десь  пішли!  Гайда!  Сповняє
хай  доля  присуд  свій  –  ждімо  у  зграї.
Макбет  вернеться  –  почуємо  там,
що  наш  оракул  йому  скаже  сам.
(Макбет  вернеться  –  почуємо  там,
Що  ще  наш  оракул  йому  скаже  сам.
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Сповняє  хай  доля  той  присуд  свій  –
ждімо  у  зграї.
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Так,  гайда,  гайда,  гайда,  
гайда,  гайда,  гайда!
Так,  гайда,  гайда!
Макбет  вернеться  ми  тоді  почуєм  там,
почуєм  там,
що  ще  наш  оракул  скаже  йому,
скаже  йому  сам.
Макбет  вернеться  ми  тоді  почуєм  там,
почуєм  там,
що  ще  наш  оракул  скаже  йому,
скаже  йому  сам.
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Гайда,  гайда,  гайда,  гайда!
Гайда,  гайда!

(виходять)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2019

Янка Купала, Жниво

Вже  вистигла  постать  щасливих  посівів
У  полі,  де  сонних  лісів  рубежі,
Сивіючий  колос  звела  до  межі
З  печальнім  шептанням:  «Де,  жниці  мої  ви?»

І  жниці  зійшлися.  Направо,  наліво
Кладуть  у  снопи  колоски-сторожі,
Зашурхали  глухо  серпи,  як  ножі,
Під  жнивні  прадавні  розложисті  співи.

І  пісня  журлива  повільно  пливе,
Втрачаючи  в  пущі  свої  переливи,
У  шелесті  спілого  колосу  ниви.

Пливе  жнивна  пісня  до  мене  й  зове,
Дзвенить,  як  коса,  крає  серце  живе:
«Ти,  брате,  ще  сієш  ...  а  де  ж  твоє  жниво?»

Янка  Купала
Жніво

Наспелая  постаць  шчаслівых  пасеваў
За  вёскай,  на  сонным  лясоў  рубяжы,
Ссівелы  ўжо  колас  схінула  к  мяжы
У  сумным  шаптанні:  «Дзе,  жнеі  мае  вы?»
 
I  жнеі  сышліся.  –  Направа,  налева
Кладучы  ў  снапы  каласы-старажы,
Зашасталі  глуха  сярпы,  як  нажы,
Пад  жніўныя  вечна  старыя  напевы.
 
Спагадная,  нудная  песня  плыве,
Губляючы  ў  пушчы  свае  пералівы,
У  шэлестах  белага  коласу  нівы.
 
Плыве  гэта  песня  ка  мне  і  заве,
I  ў  сэрцы  звініць,  як  каса  у  траве:
«Ты  так  жа,  брат,  сееш...  а  дзе  тваё  жніва?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2018

Янка Купала, Моє терпіння

Моє  терпіння,  мій  кривавий  біль  –
Що  значать  перед  муками  народу,
Де  стогін  безнадійний  стогін  родить,  
А  сльози  очі  всім  гризуть,  як  сіль!

Хоч  дух  мій  лине  в  небо  без  зусиль,  
Поклони  б’є  на  тверді  небозводу  –
Який  маленький  подих  то  свободи...
Мій  крик  в  молитві  світу  –  крик  безсиль!  

Я  вірю  в  те,  що  я  ніщо  в  бутті,  –
Інакше  думать  не  дає  сумління,
Але  чому  не  прийде  розуміння,

Що  із  терпіння  вже  нема  путі,
Що  так  велике  у  моїм  житті,
Як  у  мільйонів  зібране  терпіння!

Янка  Купала
Маё  цярпенне

Маё  цярпенне,  мой  крывавы  боль  –
Што  значаць  перад  мукамі  мільёнаў,
Дзе  безнадзейны  стогны  родзяць  стогны,
А  слёзы  грызуць  вочы  ўсім,  як  соль!

Хоць  дух  мой  ўзносіцца  пад  неба  столь,  –
Як  галавой  аб  мур,  там  б'е  паклоны.
Але  як  мал  мой  гэты  ўздых  шалёны...
Мой  крык  перад  малітвай  свету  –  ноль!

І  веру  я,  што  я  нішто  ў  быцці  –
Іначай  думаць  не  дае  сумленне,  –
Аднак  чаму  ж  здаецца  мне  нязменне,

Што  меж  майму  цярпенню  не  знайсці,
Што  так  вяліка  мне  яно  ў  жыцці,
Як  міліёнаў  разам  ўсіх  цярпенне!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819197
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.12.2018

Пенчо Славейков, Ай-Ґідік*

Заходить  сонце.  Морок  звів  крило
аж  до  верхів  у  мовчазній  долині,
та  в  Ай-Ґідіка,  там  де  небо  синє,
горить  іще  у  променях  чоло.

Гори  і  грій.  Та  сонячне  тепло
уже  не  те.  На  сніговій  вершині
блищать  останні  промені  вечірні
і  гаснуть.  Сонце  повністю  зайшло.

Подеколи  вогнем  в  очей  зіницях
ось  так  горить,  втрачаючи  вже  міч,
перейденого  щастя  зоряниця  –

та  від  її  вогню  тепло  осталось,
хоча  у  серці  наступила  ніч
і  сонце  там  давно  уже  сховалось!

*Ай-Ґідік  –  вершина  південно-західної  Рили,  2633  м.

Пенчо  Славейков
Ай-Гидик

Залезе  слънце,  бързо  мрак  покри
и  върхове  и  тихнали  долини.
На  Ай-Гидик,  там  в  небесата  сини,
челото  още  в  блясък  все  гори.
 
Гори  и  грей.  Но  слънчеви  зари
не  са  това.  На  снежните  вършини
последния  вечерен  отгрев  гине
и  гасне.  Вече  слънцето  се  скри.
 
Понякога  во  пламът  на  очите
така  горят,  все  непрегрели  ощ,
на  миналото  щастие  зарите  —
 
и  неговият  отгрев  гасне  бавно:
макар  че  е  в  сърцето  вече  нощ,
и  слънцето  залязло  е  отдавно!

Ай  Гидик,  връх  в  югозападна  Рила,  2633  м.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818451
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2018

Пенчо Славейков, Печаль

Минають  дні  –  і  з  ними  мруть  оці
людської  волі  ховані  надії.
Вперед  дивитись  я  тепер  не  смію:
те  що  чекаю  –  бачать  лиш  мерці.  

З  неволею  у  мирі  ми  одні,
утіха  й  радість  там  мене  чекала  –
вона  хоч  дні  у  мене  не  забрала!
Бо  іншим  ніч  печаль  –  для  мене  дні.

Я  відданий  печалі  беззавітно,
солодка  це  в  моїм  житті  година;
мене  в  неволю  прийняла  привітно,

дала  мені  все  те,  за  що  я  гинув,
губив  і  силу,  й  юність  непомітно...
Печаль  солодка  –  радість  це  єдина!

Пенчо  Славейков
Скръб

Минават  дните  —  и  умира  с  тях
от  мъжка  воля  хранена  надежда.
Напред  се  вече  погледа  не  вглежда:
което  чаках  —  мъртво  го  видях.
 
И  с  своята  неволя  примирен,
намерих  в  нея  ази  и  утеха  —
това  поне  ми  дните  не  отнеха!
За  други  нощ,  скръбта  е  ден  за  мен.
 
И  ней  съм  предаден  беззаветно,
една  ми  е  тя  днес  в  живота  сладост;
тя  срещна  ме  в  неволята  приветно,
 
и  даде  ми  туй,  за  което  младост
и  сили  губих  да  го  търся  щетно…
О,  сладка  скръб,  едничка  моя  радост!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818450
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2018

Пенчо Славейков, Молитва

О,  Господи,  ти  руку  простягни
і  втихомир  мій  дух,  такий  бентежний;
достойним  бути  хочу  я  безмежно,
свого  слугу,  мій  Боже,  пригорни.

Ти  віру  в  душу  знову  поверни,
душа    в  земних  тривогах  уморилась,  –
з  миттєвості  для  вічності  родилась,
ти  путь  пряму  для  неї  проясни.

Мені  у  душу  демон  кігті  вбив,
злостивий  демон  сумніву  й  зневіри,
і  істини  вогонь  він  погасив

своїм  убивчим  подихом  нещирим...
Ти  знову  запали  вогонь  свій  там  –
де  істини  для  мене  буде  храм.

Пенчо  Славейков  
Молитва

О,  господи,  към  мен  ръка  простри
и  укроти  духът  ми  безпокоен;
за  тебе  искам  аз  да  съм  достоен,
служителя  си,  господи,  призри.
 
Ти  вяра  пак  в  душата  ми  вдъхни,
душа  в  тревоги  земни  уморена,  —
в  минутното  за  вечното  родена,
ти  пътя  й  към  него  проясни.
 
В  душата  ми  е  демон  нокти  впил,
зъл  демон  на  съмнение  упорно,
и  истината  в  нея  угасил
 
со  своето  дихание  тлетворно…
Пални  отново  в  нея  твоя  плам  —
на  истина  да  стане  тя  пак  храм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818333
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2018

Пенчо Славейков, Сільський церковний двір

Віти  дуба  гордо  розхилились,
таємничо  шурхають  листки;
ввечері  вертляві  ластівки
над  церковним  куполом  сварились.

Муравою  заросли  могили,
тихі,  темні  в  підвечірний  час  –
тут  і  там  чорнів  іконостас
і  лампади  тихо  миготіли.  

А  позад,  за  стінкою  огради,
літня  ніч  пораненою  пада;
трударі,  скінчивши  шлях  тяжкий,

мимо  йдуть,  в  турботах  і  безмовні,
через  двері  чуючи  церковні
тихий  спів:«З  святими  упокій!»

Пенчо  Славейков  
Селски  църковен  двор

Гордий  дъб,  разперил  клони  гъсти,
шумоли  таинствено  с  листа;
по  черковний  покрив  с  вечерта
се  препират  ластовки  чевръсти.
 
Гробове,  в  трева  обрасли  дива,
тъмно  глъхнат  в  привечерний  час  —
тук-таме  черней  иконостас
и  кандилце  трепка  мълчаливо.
 
А  отвъд,  зад  ниската  ограда,
лятна  нощ  ранила  дето  пада,
труженици  мудно  в  пътя  свой
 
преминават,  тихи  и  грижовни  —
счувайки  през  дверите  църковни
тих  напев:  „С  святими  упокой!“

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818332
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2018

Якуб Колас, Сонет: Вперед, мандрівниче!

Вперед,  мандрівниче!  А  шлях  так  багатий,  –
Поглянь,  які  всюди  розлоги  земні!
Здіймаючись,  сонце  запалить  вогні,
Розсіє  проміння,  як  сійник  зернята.

Зустрінеться  вітер  з  тобою  крилатий,
І  грім  тобі  голос  подасть  в  вишині,
Почуєш  ти  скарги  і  сум  в  тишині,
Там  правду  пізнаєш,  де  морок  затятий.

Вітай  же  дороги  й  незвідані  далі,
І  вічного  руху  священні  скрижалі,
І  юність  людську,  і  премудрості  слово,

І  радість  добра,  перемоги  розбіг,
І  цей  широченний,  пригожий  розліг,
Де  завжди  прекрасне  все,  юне,  святкове.

Якуб  Колас
Санет:  Наперад,  вандроўнік!

Наперад,  вандроўнік!  А  шлях  так  багаты:
Якія  разлогі  навокал,  зірні!
Усходняе  сонца  запаліць  агні,
Рассее  праменні,  як  сейбіт  зярняты.

Сустрэнецца  вецер  з  табою  крылаты,
I  гром  табе  голас  падасць  з  вышыні,
Пачуеш  ты  скаргі  і  сум  цішыні,
Ты  праўду  пазнаеш  у  мроку  зацятым.

Вітай  жа  дарогі  і  новыя  далі,
I  вечнага  руху  святыя  скрыжалі,
I  юнасць  людскую,  і  мудрае  слова,

I  ясную  радасць  дабра,  перамог,
I  гэты  шырокі,  чароўны  разлог,
Дзе  заўжды  прыгожа  ўсё,  молада,  нова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818223
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2018

Якуб Колас, Сонет: Розсипані зорі брильянтовим пухом

Розсипані  зорі  брильянтовим  пухом,
Чумацького  шляху  іскряться  паси
Акордом  чудним  вікової  краси,
Як  відгук  замовклої  вже  завірюхи.

У  круговерті  неспинного  руху,
У  сяянні  сонця,  у  блиску  роси,  –
Усюди  розлиті  життя  голоси,
Багато  в  них  сенсу  для  чуйного  слуху.

Приходять  і  гаснуть  світанки  і  ночі,
Міняються  води  припливів  і  рік,
У  часі  стирається  голос  пророчий,

Призначений  кожній  істоті  свій  вік.
Життя  ж  безупинно  спішить  і  клекоче,
А  разом  з  ним  –  вічний  юнак-чоловік.

Якуб  Колас
Санет:  Рассыпаны  зоры  брыльянтавым  пухам

Рассыпаны  зоры  брыльянтавым  пухам,
I  Млечнага  Шляху  ляжаць  абрусы
Таемным  акордам  спрадвечнай  красы,
Як  водгулле  змоўкшай  даўно  завірухі.

У  калавароце  няспыннага  руху,
У  сонцавым  ззянні,  у  бляску  расы  —
Усюды  разліты  жыцця  галасы,
I  многа  ў  іх  сэнсу  для  чуткага  слуху.

Раджаюцца,  гаснуць  заранкі  і  ночы,
Мяняюцца  ходы  прыліваў  і  рэк,
I  ў  часах  губляецца  голас  прарочы,

Адзначан  для  кожнай  істоты  свой  век.
Жыццё  ж  безупынна  ўсё  крочыць  і  крочыць
А  разам  з  ім  —  вечны  юнак-чалавек.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818222
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2018

Павлюк Трус, Сонет: У барвах осені багрово-золотих

У  барвах  осені  багрово-золотих,
Де  верби  гнулись  від  вітрів  додолу,
Плели  вінки  у  позолотах  кволих
І  осипались  з  кленів  бронзові  листи...

А  понад  озером  кущі  від  гіркоти
Журбою  заміняли  радість  охололу;
Губили  перли  із  туманного  подолу,
Щоб  квітам  запашним  в  багні  допомогти.

Так  і  думки  пірнули  в  водяну  безодню,
Потоком-волею  пробуджені  сьогодні,  –
Пливуть  у  даль  за  гомоном  струмків.

І  в  серці,  що  відкрилось  під  дзвінкі  акорди,
Нам  пишуть  дні  історію  віків,
Колишуть  давнину  відважно,  буйно-гордо.

Паўлюк  Трус
Санет:  У  цвеце  восені  пунсова-залатым

У  цвеце  восені  пунсова-залатым,
Дзе  вербы  гнуліся  пад  ветрамі  дадолу,
Плялі  вянкі  ў  прозалаці  кволай
І  асыпаліся  кляновыя  лісты...

А  па-над  возерам  пажоўклыя  кусты
Журбою  веялі  ў  радасці  вясёлай;
Гублялі  пацеркі  з  туманнага  прыполу,
Каб  кветкам  водарным  у  багне  не  астыць.

Так  думкі  канулі  ў  жвірыстым  прадонні,
Струменем-волею  абуджаныя  сёння,  –
Плывуць  у  даль  за  гоманам  крыніц.

І  ў  сэрцы,  узвіраным  пад  звонкія  акорды,
Вякоў  гісторыю  нам  пішуць  дні,
Калышуць  цьмянае  адважна,  буйна-горда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818085
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2018

Павлюк Трус, Сонет: Над кубком озера, глибоким і скляним

Над  кубком  озера,  глибоким  і  скляним,
У  тонкій  просині  між  кросен  баговиння,
Лілеї  плакали  на  хвилях  синіх  –
В  безодню  темну  задивлялися  вони.

І  плином  нешвидким  навіяні  їм  сни,
Як  образ  спогадів  із  далечіні,
Над  тванню  розляглись  густим  сплетінням,
Де  випливали  відгуки  весни.

Так  квіти  гинули  від  суховію  в  полі...
В  промінні  сонця,  в  вицвіті  роздолля
Прекрасні  розцвіли  на  вільному  стеблі.

І  води  сяючі  життєвих  переливів
Змивають  каламуть  з  грудей  землі,
І  гублять  тінь  на  дні  віків  бурхливих.

Паўлюк  Трус
Санет:  Над  кубкам  возера,  глыбокім  і  шкляным

Над  кубкам  возера,  глыбокім  і  шкляным,
У  тонкай  просіні  між  кросен  багавіння,
Лілеі  плакалі  ў  хвалях  сініх,  –
Ў  прадонне  цёмнае  ўглядаліся  яны.

І  плынню  кволаю  навеяныя  сны,
Як  вобразы  далёкіх  успамінаў,
Узорам  слаліся  над  сплеценаю  цінай.
Дзе  усплывалі  водгукі  вясны.

Так  кветкі  гінулі  пад  ветрамі  у  полі...  
Ў  праменнях  сонца,  ў  квецені  раздолля
Прыгожа-стройныя  на  волі  расцвілі.  

І  воды  чыстыя  жыццёвых  пераліваў  
Змываюць  цьмянае  з  грудзей  зямлі,  
Губляюць  сцень  на  дне  вякоў  бурлівых.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818084
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2018

Наталія Арсеньєва, Весною

Вже  знов  весна...  Блакить  в  сіянні,
І  сонця  ласки,  й  фарби  ранні,
І  в  очі  вітру  поцілунки,
І  чари  всі  землі-пестунки,
Що,  прокидаючись  поволі,
Іще  крізь  сон  сміється  в  полі,
Сміється  в  заростях-темницях,
У  синіх  пролісках-зірницях,
Сміється  в  місці  навіть  чорнім,
Сміється  сміхом  ясним,  зорним,  –
Усе,  усе  давно  знайоме,
Все  мною  пережите  вдома...
Але  душа  тремтить,  вітає
Весну,  що  вічно  пориває.
Весну,  що  будить  сни,  жадання,
Неясний  сум  –  натхнення  раннє,
Що  навіть  в  чужині  не  гине,
Що  ясний  промінь  в  серце  кине.

Натальля  Арсеньнева
Вясною

Ізноў  вясна…  Блакіту  зьзяньне,
I  сонца  ласкі,  й  фарбы  раньня,
I  ветру  ў  вочы  пацалункі,
I  чар  увесь  зямлі-пястункі,
Што,  прабуджаючысь  паволі,
Яшчэ  праз  сон  сьмяецца  ў  полі,
Сьмяецца  ў  мглістых  пералесках,
У  сініх  зорачках-пралесках,
Сьмяецца  ў  месьце  нават  чорным,
Сьмяецца  сьмехам  ясным,  зорным,  —
Усё,  усё  даўно  знаёма,
Ўсё  перажыта  мною  дома…
Але  душа  дрыжыць,  вітае
Вясну,  што  вечна  парывае.
Вясну,  што  будзіць  сны,  жаданьні,
Няясны  сум  —  натхненьня  раньне,
Што  нават  тутка,  у  чужыне,
Прамень  ясьнейшы  ў  сэрца  кіне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817782
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.12.2018

Наталія Арсеньєва, Тиша

Тихо...  Між  кленів  безлистих
тулиться  морок  вечірній.
Місяць  холодний  і  чистий
виплив  у  небі  безмірнім.
Стишений  співом  метілі,
день  погасився  неждано,
синьою  робиться  білість
далей  чужих  і  незнаних.
Сумно...  набридло  проміння
заходів  ясних  зимових.
Хочеться  так  переміни,
вихор  пригод    мати  знову.
Хочеться  літніх  полуднів,
пристрасті  й  золота  ниви,
дзвону  джмелів-перегудів,
смілих,  гарячих  поривів...
Де  ж  там!
                                     Між  кленів  безлистих
день  погасився  зимовий.
Місяць  холодний  і  чистий
виплив  у  небі  ліловім...

Натальля  Арсеньнева
Ціша

Ціха...  Між  клёнаў  бязьлістых
туліцца  змрок  надвячорны.
Месяц  сьцюдзёны  і  чысты
выплыў  у  небе  прасторным.
Сьцішаны  сьпевам  мяцеліц,
дзень  дапаліўся  вятраны,
сінімі  робяцца  белі
даляў  чужых  і  нязнаных.
Сумна...  дадзела  праменнасьць
зыркіх  зімовых  заходаў.
Хочацца  нейкай  адмены,
неперажытых  прыгодаў.
Хочацца  летніх  палудняў,
палкасьці  й  золата  ніваў,
звону  чмялёў  –  перагудаў,
сьмелых,  гарачых  парываў...
Дзе  ж  там!  
                                               Між  клёнаў  бязьлістых
дзень  дапаліўся  зімовы.
Месяц  сьцюдзёны  і  чысты
выплыў  у  небе  ліловым...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2018

Ригор Барадулін, Рідному слову

Було  справіку,  слово,  ти
Криницею  живої  сили,
Що  визволяла  з  німоти,
Вітчизни  ниву  колосила.

Ти  напувало  спраглий  рот,
Викрешувало  грім  ранковий,
Щоб  сам  собою  став  народ,
Почувши  звук  своєї  мови!

Рыгор  Барадулін
Роднаму  слову  

Было  спрадвеку,  слова,  ты
Крыніцай  цудадзейнай  сілы,
Што  вызваляла  зь  нематы,
Айчыны  ніву  каласіла.
 
Ты  наталяла  сьмяглы  рот
I  выкрасала  ўдар  грамовы,
Каб  сам  сабою  стаў  народ,
Пачуўшы  гукі  крэўнай  мовы!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817666
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 28

Зазеленіли  скошені  луги.
Кінь  засміявся  сміхом  непідкутим.
Шлях  розтягнувсь  удалеч  рваним  путом.
Ріллею  підкріпилися  плуги.

Ріка  свої  пізнала  береги.
Вцілілий  дуб  стояв  цілком  забутим.
Недовго  іскрі  сперечатись  з  трутом.
Марніє  даль  від  спраги  та  юги.

Усе,  що  заповідане  віками,
Чекає  спадкоємця,  щоб  тоді
Зробилися  чужинці  свояками,

І  кревні  почужалися  в  оселі.
Снопи  у  перевеслах  молоді.
Зернині  тепло  в  спадщини  постелі.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  28

Зазелянелі  даўнія  лугі.
Конь  засмяяўся  смехам  непадкутым.
Шлях  развінуўся  разарваным  путам.
І  араллёй  паснедалі  плугі.

Рака  свае  пазнала  берагі.
Дуб  ацалелы  высіцца  магутам.
Нядоўга  йскрынцы  рахавацца  з  трутам.
Марнее  даль  ад  смагі  і  смугі.

Усё,  што  запавешчана  вякамі,
Чакае  спадкаемцу,  каб  яму
Зрабіліся  чужынцы  сваякамі

I  крэўнікі  халодна  ачужэлі.
Сноп  на  таку  не  дзякуе  вязьму.
Зярнятку  цёпла  ў  спадчыннай  пасцелі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817452
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 27

Стіл  батьківський  у  хаті  володар.
Сім’ю  гуртує  та  гостей  шанує.
Медовою  ситою  всіх  частує,
Солодить  хміль,  як  щедрий  винодар.

Для  свят  він  і  для  буднів  календар.
Стіл  співчуванням  гордощі  рятує.  
Коли  ж  неситий  голод  залютує,
Причастям  ляже  повня  на  вівтар.

Вівтар  стола,  у  скатертину  вбраний,
Немов  у  церкві  стомленій,  стоїть,
Посвячений  набожно  для  пошани.

Сидить  тут  доля,  голову  схиляє.
Як  небо,  стеля  над  столом  висить,
Коли  застілля  плаче  і  співає.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  27

Бацькоўскі  стол  у  хаце  гаспадар.
Сям’ю  гуртуе  ды  гасцей  частуе.
І,  наліваючы  сыту  густую,
Салодзіць  хмель,  як  шчодры  вінадар.

Свой  у  святкоў  і  ў  будняў  каляндар.
І  стол  спагадай  гонар  іх  ратуе.
Калі  няўедна  голад  залютуе,
Аплаткай  поўня  ляжа  на  алтар.

Алтар  стала,  настольнікам  засланы,
У  хаце,  як  у  стомленай  царкве,
Прыручаны  набожна  да  пашаны.

Сядзіць  тут,  галаву  падпёршы,  доля.
І  столь,  як  неба,  над  сталом  плыве,
Пакуль  галосіць  і  пяе  застолле.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817451
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 26

Усе,  що  набули,  покинем  тут.
Там  доведеться  все  почати  знову.
Чи  знадобиться  там  принаймні  слово,
Щоб  обживати  непізнанний  кут.

Глухого  існування  марний  труд
Ріс  полиново,  стиснув  валуново.
А  там,  напевно,  висновок  готовий
Придавить  дужче  хмарою  покут.

Тому  туди  матусі  йдуть  раніше,
Щоб  научити  так  малих  своїх,
Щоб  там  на  них  поглянули  добріше.

Ми  неземну  придбаєм  там  удачу,
Набудем  інші  погляд,  очі,  сміх.
Себе  забудем,  а  душа  заплаче.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  26

А  тут  набытае  пакінем  тут.
Там  давядзецца  ўсё  пачаць  нанова.
А  ці  спатрэбіцца  там  нават  слова,
Каб  абжываць  незразумелы  кут.

Глухога  бытавання  марны  хлуд
Рос  палынова,  сціснуў  валунова.
А  там,  відаць,  няўлоўная  выснова
Цяжэй  гнясціме  воблакам  пакут.

Таму  туды  раней  за  нас  матулі
Ідуць,  каб  зноў  вучыць  сваіх  малых,
Каб  там  на  іх  нядобра  не  зірнулі.

Мы  там  прыдбаем  звычкі  незямныя,
Набудзем  іншы  зрок  ды  іншы  слых,
Сябе  забудзем,  а  душа  заные.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817439
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 25

Вогонь  жагою  стримано  горить.
І  лінь  мовчить,  утікши  від  знемоги.
У  шибку  б’ється  молодик  дворогий  –
Він  хоче  зимну  тінь  свою  зігріть.

Вогонь  вітати  темряву  спішить.
Вона  присіла  до  вогню  з  дороги.
З  охотою  оббивши  всі  пороги,
День,  повністю  потратившись,  мовчить.

Біля  вогню  родинного  із  миром
Душа  спочити  хоче,  як  ніде,
Призначенню  й  посвяті  вдячна  щиро.

І  хата  –  швидконога  молодиця  –
За  пазуху  вогонь  сховавши,  йде
За  небосхил  для  спокою  вклониться.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  25

Палае  жарсцю  стрыманы  агмень.
Маўчыць  лянота,  ўцёкшы  ад  знямогі.
У  шыбу  б’ецца  маладзік  двухрогі  –
Ён  хоча  свой  сагрэць  халодны  цень.

Вітае  цемру  першую  пламень.
Яна  прысела  ля  агню  з  дарогі.
Ахвотна  абабіўшы  ўсе  парогі,
Субожыўся  і  замаўкае  дзень.

Спачыць  каля  бацькоўскага  агменю
Душа  аднойчы  хоча  як  нідзе,
Удзячная  свячэнню  й  прызначэнню.

І  хата  –  маладая  маладзіца  –
За  пазухай  агмень  схаваўшы,  йдзе
За  небасхіл  спакою  пакланіцца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817438
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 24

Як  вовк  самотній,  сум  в  моїх  очах.
Розпалюю  камін.  З  вогнем  жартую.
І  тої  образ  спогадом  рятую,
Що  не  зійшла  на  мій  життєвий  шлях.

І  лиш  дивак  побачить  диво  в  снах.
А  торба  вигоди  його  пустує.
І  сам  себе  рятунок  не  врятує.
І  мусить  у  труну  йти  рівно  цвях.

Підморгує,  як  змовник,  таємниче
Вогонь,  покликаний  з  глибин  віків.
І  кличе  й  кличе  чарівне  обличчя

Із  давніх  днів,  що  відійшли  поволі.
У  смутку  не  буває  двійників.
Самітнику  не  вирватись  з  неволі.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  24

Мне  сумна,  як  самотнаму  ваўку.
Распальваю  камін.  З  агнём  жартую.
I  незабытна  ўспамінаю  тую,
Што  не  збылася  на  маім  вяку.

Дзівосы  толькі  сняцца  дзіваку.
Ён  носіць  торбу  выгады  пустую.
I  сам  сябе  ратунак  не  ўратуе.
I  трэба  роўна  йсці  ў  труну  цвіку.

Падміргвае,  як  змоўца,  таямніча
Агонь,  пакліканы  з  былых  вякоў.
I  кліча  й  кліча  слічнае  аблічча

З  тых  дзён,  што  ўжо  не  вернуцца  ніколі.
У  смутка  не  бывае  двайнікоў.
Самотніку  не  вырвацца  з  няволі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817208
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 23

Я  сам  від  себе  стиха  відстаю,
Помалу  сам  собі  смішним  роблюся.
Та  від  сласної  думки  у  спокусі,
Немов  долівка  мерзла,  обтаю.

Не  здожену  вже  юний  гурт  в  гаю.
Сам  за  собою  гнатись  не  беруся,
І  в  заздрості  густій,  мов  у  задусі,
Гамую  нерозбірливість  свою.

Як  той  годинник,  відстаю  від  віку.
Зробився  сам  для  себе  я  чужим.
Мій  страх  новий  тремтить,  як  лист  осики.

Мою  жагу  світанки  сірі  мають.
Я  вже  тепер,  як  безпритульний  дим,
Перед  яким  всі  двері  зачиняють.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  23

І  ад  сябе  паціху  адстаю,
Памалу  смешным  сам  сабе  раблюся.
Ды  ад  скаромнай  подумкі  ў  спакусе
Яшчэ,  як  дол  настылы,  адтаю.

Мне  маладую  не  дагнаць  рую.
З  самым  сабой  сагнацца  не  бяруся,
І  з  зайздрасцю  пулятай  не  ў  хаўрусе
Таймую  неразборлівасць  сваю.

Я  адстаю,  як  адстае  гадзіннік.
Мне  цяжка  быць  самым  сабой,  былым.
Мой  новы  страх  дрыжыць,  як  той  асіннік.

Жарсць  сватае  маю  світанак  шэры.
Я  ўжо  цяпер,  як  беспрытульны  дым,
Перад  якім  пазачынялі  дзверы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817206
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 22

Сорочини  –  мовчки  сорок  днів
Над  садибами  душа  блукала,
І  гукала  рідних,  і  шукала,
Чи  врожай  труда  її  доспів.
 
Кані  голос  лиху  вслід  летів,  
Що  над  зношеним  гніздом  конала.
То  на  небі  все  так  досконале,
На  землі  ж  лиш  скону  шлях  яснів.

Сорок  пташок  з  вирію  весною
Прилетить  до  Сорока  святих.
І  душа  з  крилатою  юрбою,

Може,  ще  повернеться  в  гостину.
А  тепер  пора,  щоб  біль  затих
І  не  повнив  жалем  всю  родину.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  22

Сарачыны  —  моўчкі  сорак  дзён
Над  аселішчам  душа  блукала,
I  гукала  родных,  і  шукала,
Ці  застаўся  дзе  ад  працы  плён.

Каня  гэтак  ліху  наўздагон
Над  гняздом  прастуджаным  канала.
Гэта  ўсё  на  небе  дасканала,
На  зямлі  адметны  толькі  скон.

Сорак  птушак  з  выраю  вясною
Будзе  прылятаць  на  Саракі.
I  душа  з  крылатай  гаманою,

Можа,  вернецца  на  пагасціны.
А  пакуль  што  болей  не  з  рукі
Поўніць  жалем  даўнія  мясціны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817189
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 21

У  присмерку  поволі  настрій  чах.
Свій  плач  згубила  за  лугами  каня.
Бентежилося  перше  там  спіткання
В  городів  містечкових  на  очах.

У  тихому  вільшанику  в  корчах
Нив  соловей,  що  пізно  йде  смеркання.
Туман  піднявсь  у  давнішнє  блукання.
Сміливо  червонів  юначий  страх.

Не  розуміли,  де  подітись,  руки.
І  губи  захололи,  як  рілля.
Не  вміли  приглушити  серця  стуки.

Здавалось  все,  що  темноти  замало.
Холодне  поміж  голого  гілля
На  розстанях  прощання  сумувало.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  21

У  прыцемкаў  настрой  паволі  чах.
Свой  плач  згубіла  за  лугамі  каня.
Бянтэжылася  першае  спатканне
Ў  гародаў  местачковых  на  вачах.

У  стрыманым  алешніку  ў  карчах
Ныў  салавей,  што  позніцца  змярканне.
Туман  падняўся  ў  даўняе  блуканне.
I  смела  чырванеў  юначы  страх.

Не  ведалі,  куды  ім  дзецца,  рукі.
I  вусны  сіверылі,  як  ралля.
I  сэрца  прыглушыць  не  ўмела  грукі.

А  ўсё  здавалася,  што  цемры  мала.
Халоднае  між  голага  галля
На  ростанях  расстанне  сумавала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817187
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 20

Мені  й  сюди,  як  скінчиться  зима,
Чутно  охриплий  голос  льодолому,
Бо  він  не  може  звірити  нікому
Ту  вість,  що  гріє  настрій  крадькома.

Тріщить  сорока,  мов  хмільна  кума.
Проталини  не  в  силі  скрити  втому.
Стежина  сохне  з  горя,  втікши  з  дому,
Біжить,  з  себе  здивована  сама.

Мов  хмари,  розійшлись  ламкі  крижини.
Як  бутель,  б’ється  крюкання  круків.
У  півня  чуб,  неначе  у  хлопчини.

Чекає  повінь  скорого  розливу.
І  берег  плечі  зціплені  розвів.
Ріка  тримає  зиму  терпеливо.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  20

А  мне  й  дагэтуль  кожнаю  зімой
Чуваць  ахрыплы  голас  крыгалому,
Бо  ён  не  хоча  даручыць  нікому
Вясціну,  што  настрой  сагрэе  мой.

Трашчыць  сарока  п’янаю  кумой.
Праталінам  таіць  няўзмогу  стому.
Сцяжынка  сохне  з  гора,  збегшы  з  дому,
Бяжыць  і  дзівіцца  сабе  самой.

Як  хмары,  крыгі  крышацца  сцюдзёна.
Як  буталь,  б’ецца  крумкачовы  крум.
У  пеўня  чуб,  нібыта  ў  маладзёна.

Хутчэй  разводдзю  хочацца  разліцца.
Плячмі  здранцвелымі  варушыць  рум.
Рака  зіму  трымае,  як  капліца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816960
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 19

Мого  сонета  полиновий  цвіт,
Онучко  Домінічко  дорогая,
Пишу  тобі.  Мій  усміх  догоряє,
Стає  коротша  стежка  у  цей  світ.

Почав  боятись  снів  я  і  приміт,
Хоч  поки  добросерда  наглядає.
Хай  домовик  від  страху  вберігає,
І  вовк  щоб  не  ступив  тобі  на  слід.

Так  душу  молодить  твій  вигук:  діду!
Відкину  радо  старості  жалі.
Бо  старість  пішки  йде,  а  клопіт  їде.

За  спиною  з  роками  тяжчий  клунок.
Та  треба  ще  побути  на  землі,
Якщо  послало  небо  подарунок.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  19

На  згадку  палыновы  свой  санет,
Унучка  Дамінічка  дарагая,
Пішу  табе.  I  ўсмешка  дагарае,
I  карацее  сцежка  ў  гэты  свет.

Пачаў  баяцца  сноў  і  ўсіх  прыкмет,
Пакуль  цікуе  самая  благая.
Хай  дамавік  твой  страх  аберагае,
Каб  воўк  не  наступіў  табе  на  след.

Мне  маладзіць  душу  твой  выгук:  дзедзя!
За  шчырасцю  старэць  няма  калі.
Бо  старасць  пешкі  йдзе,  а  клопат  едзе.

Цяжэе  за  спіной  з  гадамі  клунак.
Ды  затрымацца  трэба  на  зямлі,
Калі  паслала  неба  падарунак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 18

Були  серпи  веселі  у  жнива.
Як  Шлях  Чумацький  половіла  нива.
Старих  туманів  невиразне  сниво
На  ранок  оберталось  у  слова.

Хотіла  буть  зеленою  трава.
І  полинова  вже  сивіла  грива.
І  перепілку  слухала  ревниво
Дошкульна  жниця,  наче  кропива.

Нагостювавшись  на  землі  до  змори,
Далеке  від  земних  тривог  і  страт,
Дивилось  небо  на  гладкі  комори.

Сніп,  жнивним  співом  зв’язаний,  робився
Все  більш  товстим  й  вусатим,  наче  сват,
І  ласкою  та  шаною  гордився.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  18

Былі  сярпы  вясёлыя  ў  жніва.
Як  Млечны  Шлях,  іржысцілася  ніва.
І  туманоў  старых  начное  сніва
Разгадвалася  раніцай  знава.

Хацела  быць  зялёнаю  трава.
А  быльнягова  ўжо  сівела  грыва.
І  перапёлку  слухала  раўніва
Жняя  жыгучая,  што  крапіва.

Усмак  нагасцяваўшыся  ў  прылецці,
Далёкае  ад  страт  зямных  і  звад,
Глядзела  неба,  як  жыруюць  клеці.

Сноп,  жніўнай  песняю  падперазаны,
І  пузацеў,  і  вусацеў,  як  сват,
Ад  рупатлівай  ласкі  і  пашаны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816938
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 17

Дзвенів,  як  посуд,  містечковий  люд,
Хто  йшов,  хто  біг,  немов  вхопивши  жару.
Містечка  не  буває  без  базару,
Де  обдере  боки  морока  й  труд.

І  продавалось  тут  немало  чуд.
Очам  ставало  різного  товару.
Вертався  одинак  додому  в  парі.
Щедрішав  фунтами  скупого  пуд.

Як  сніг,  рублі  новесенькі  хрустіли.
Несміло  позіхали  мідяки.
Як  морква-каротельочка  маліли

Дні  в  молодиць,  що  спритно  продавали
Утіхи  літа  з  легкої  руки  –
Й  безбатченків  так  тяжко  годували.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  17

Звінеў,  як  посуд,  местачковы  люд,
Хто  йшоў,  хто  бег,  нібы  ўхапіўшы  жару.
Мястэчка  не  бывае  без  базару,
Дзе  клопат  счэша  ўсім  бакі,  як  склюд.

I  прадаваўся  тут  і  цуд  і  ўпуд.
Хапала  воку  рознага  тавару.
Вяртаўся  адзінец  дадому  ўпару.
I  на  фунты  шчадрэў  скупечьі  пуд.

Як  снег,  рублі  навенькія  хрумсцелі.
Нясмела  пазяхалі  медзякі.
Як  морква-каратэлька,  карацелі

Дні  ў  маладзіц,  якія  прадавалі
Усмешкі  лета  з  лёгкае  рукі
I  цяжка  безбацькоўцаў  гадавалі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816937
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 16

Життя  пилинку  вічності  умить
Позичить  залюбки,  але  відразу
Терпіти  змусить  кривду  та  образу,
Щоб  позику  з  лихвою  окупить.

Хвороба  –  лікарка  глуха  –  мовчить,
Про  що  не  запитай,  не  дасть  відказу.
І  злива  зла,  якщо  не  знайдеш  лазу,
Під  стріхою  в  дірках  зачне  мочить.

Покора  працьовита  замовкає,
Спішить  німа  в  господу  небуття.
У  борг  земля  усе  живе  тримає,

Трясеться  над  відсотками  немало.
Небіжчика  ховають  від  життя,
Щоб  більше  з  нього  борг  не  вимагало.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  16

Жыццё  пылінку  вечнасці  сваёй
Пазычыць  пад  настрой,  але  адразу
Цярпець  прымусіць  крыўду  і  абразу,
Вярнуць  пазыку  хочучы  з  ліхвой.

Хвароба  ходзіць  лекаркай  глухой,
Пра  што  ні  запытай,  не  дасць  адказу.
І  ў  злой  залеве  не  знайшоўшы  лазу,
Стаяцьмеш  пад  дзюраваю  страхой.

Пакора  працавітая,  нямая
Спяшаецца  ў  гасподу  небыцця.
У  доўг  зямля  жывое  ўсё  трымае.

Трасецца  над  адсоткамі  мяняла.
Нябожчыка  хаваюць  ад  жыцця,
Каб  больш  яно  свой  доўг  не  спаганяла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816813
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 15

Були  усі  як  ти,  і  як  не  ти.
Одна  ти  розуміла  винятково,
Що  тяжко  повторитись  слово  в  слово,
І  що  не  можна  тінь  свою  змогти.

Я  часто  чув  твій  голос  з  темноти,
Я  зустрічав  твій  погляд  випадково.
І  в  кожній,  не  в  тобі,  обов’язково
Хотів  незнаний  спокій  я  знайти.

Мені  б  у  повні  випитать  секрети.
І  знати,  що  мій  сон  не  існував,
Не  вірити,  що  прагнеш  не  мене  ти,

Коли  горну  лист  палий  без  упину.
Тебе,  що  сам  собі  пророкував,
Уже,  напевно,  так  і  не  зустріну.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  15

I  ўсе  былі  табой  і  не  табой.
Адна  ты  разумела  адмыслова,
Што  цяжка  паўтарыцца  слова  ў  слова
I  нельга  цень  свой  засланіць  сабой.

Я  чуў  твой  голас  цёмнаю  парой,
Я  сустракаў  твой  позірк  выпадкова.
I  ў  кожнай  не  табе  абавязкова
Шукаў  не  абяцаны  мне  спакой.

Мне  б  толькі  ў  поўні  выпытаць  сакрэты.
Мне  б  ведаць,  што  мой  сон  не  існаваў,
Не  верыць,  што  чакаеш  не  мяне  ты,

Пакуль  марудна  ліставей  гартаю.
Цябе,  што  сам  сабе  наканаваў,
Ужо,  напэўна,  так  і  не  спаткаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816812
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 14

І  зрозумієш  на  чужих  вітрах,
Що  тільки  вдома  ти  і  був  єдиний.
Тепер,  як  звук  забутої  латини,
Наводиш  сам  на  себе  тільки  страх.

Живеш  уже  ні  вдома,  ні  в  гостях,
Пригадуючи  юності  стежини,
Звідкіль  приходять  лиш  сумні  новини.
Ростуть  могили  в  радісних  місцях.

Про  все,  що  у  житті  відбутись  мало,
Колись  писала  доля  на  піску.
Давно  гроза  написане  забрала.

Лише  туди  зробився  шлях  журливий,
Де,  лігши  на  спочин  у  персть  м’яку,  
Тебе  чекають  предки  терпеливі.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  14

І  зразумееш  на  чужых  вятрах,
Што  толькі  дома  ты  і  быў  адзіны.
Цяпер,  як  гук  забытае  лаціны,
Наводзіш  на  сябе  самога  страх.

Жывеш  ужо  ні  дома,  ні  ў  гасцях,
Узгадваючы  родныя  мясціны,
Адкуль  прыходзяць  чорныя  вясціны.
Там  засяляюць  могілкі  прасцяг.

Пра  ўсё,  што  мелася  ў  жыцці  адбыцца,
Лёс  напісаў  калісьці  на  пяску.
Даўно  пісьмёны  змыла  навальніца.

Адзін  туды  зрабіўся  шлях  кароткі,
Дзе,  на  спачын  прылёгшы  неўзнаку,
Цябе  цярплівыя  чакаюць  продкі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816678
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 13

Поезія  –  хвороба  всіх  віків.
Поезія  –  служниця  й  королева.
Ліричних  сліз  струмина  кришталева
Остудить  втому  босих  диваків.

Стежини  замуравлені  рядків
Біжать  туди,  де  тіняві  дерева,
Де  яблуко  дала  Адаму  Єва,
Де  сплять  сліди  Пегасових  підків.

Що  з  дівкою  зв’язався,  як  вельможа,
Поет  себе  й  поезію  кляне,
Та  слабину  свою  не  переможе.

Від  слави  кам’яніють  віршороби.
Поглянь  навкруг  –  каміння  лиш  одне.
Життя  від  смутку  гине  без  хвороби.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  13

Паэзія  –  хвароба  ўсіх  вякоў.
Паэзія  –  служанка  й  каралева.
Лірычных  слёз  рашучая  залева
Астудзіць  стому  босых  ступакоў.

Сцяжыны  ўмуражэлыя  радкоў
Бягуць  пад  засень  ранішняга  дрэва,
Дзе  яблык  падала  Адаму  Ева,
Дзе  спяць  сляды  Пегасавых  падкоў.

Што  з  вулічнай  звязаўся,  як  вяльможа,
Паэт  сябе  й  паэзію  кляне,
Ды  слабіну  сваю  не  пераможа.

Ад  славы  камянеюць  вершаробы.
Зірні  наўкол  –  валун  пры  валуне.
Жыццё  ад  смутку  гіне  без  хваробы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816677
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 12

Рідня  –  продовження  наземних  днів.
Молися,  щоб  не  скоро  звечоріло,
Щоб  одинокість  кревністю  зігріло,
Щоб  доброти  порив  не  зледенів.

Завиють  вовком  злість,  нещастя,  гнів,
Чужа  загляне  заздрість  заніміло.
Щоб  родоводу  дерево  шуміло,
Коріння  мусить  бути  в  глибині.

Лопата  гробокопа  у  знемозі
Байдуже  сипле  рінь  і  камені
на  сон,  що  йде  по  неземній  дорозі.

Тривожно  кожній  вірячи  приміті,
Розставшись  із  останніми  з  рідні,
Відчуєш,  як  студено  в  цьому  світі.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  12

Радня  –  працяг  твайго  зямнога  дня.
Маліся,  каб  не  скора  вечарэла,
Каб  адзіноту  крэўнасцю  сагрэла,
Каб  ля  цябе  не  зябла  дабрыня.

Ваўком  завые  злосці  ваўчаня,
Зірне  чужая  зайздрасць  анямела.
Каб  дрэва  радаводнае  шумела,
Таіць  карэнне  мусіць  глыбіня.

Рыдлёўка  далакопава  ў  знямозе
Жвір  сыпле  раўнадушнай  даланёй
На  сон,  што  йдзе  па  незямной  дарозе.

Трывожна  кожнай  верачы  прыкмеце,
Расстаўшыся  з  апошняю  раднёй,
Адчуеш,  як  сцюдзёна  ў  гэтым  свеце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816563
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 11

Світлішим  став,  і  веселішим,  хлів  –
Лисуха  отелилася.  Як  свято,
Оцю  подію  святкувала  хата.
Молозива  гарячий  сніг  білів.

Мороз  і  той  змінив  на  милість  гнів.
Спішила  хліб  у  піч  садить  лопата.
Бичок  на  світ  дививсь  дивакувато,
Чи  з  радості,  чи  з  розпачу  ревів.

І  довго  радість  на  вустах  не  гасла.
Чекала  кішка  Найда  молока.
Вечеряли  смачнючим  сіном  ясла.

Цибуля  плакала  осиротіло.
Турбот  оцих  толока  гомінка
З  господарями  разом  молоділа.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  11

Стаў  весялейшы  і  святлейшы  хлеў  –
Лысоня  ацялілася.  Як  свята,
Падзею  гэту  святкавала  хата.
Малодзіва  гарачы  снег  бялеў.

Мароз  і  той  змяніў  на  літасць  гнеў.
Спяшала  хлеб  у  печ  садзіць  лапата.
Бычок  на  свет  глядзеў  дзівакавата,
Ці  з  радасці,  ці  з  роспачы  мычэў.

І  доўга  ўсмешкі  ўсцешныя  не  гаслі.
Чакала  кошка  Найда  малака.
Вячэралі  смачнейшым  сенам  яслі.

Цыбуля  плакала  асірацела.
Турботаў  гаманкая  талака
З  гаспадарамі  разам  маладзела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816562
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 10

Щорік  ішов  Великдень  на  село  
З  яйцем  червоним,  з  білолицим  сиром.
І  стежку,  що  у  рінні  жовто-сірім,
Світання  лугом  пристрасно  вело.

Блищало  сонце,  оживало  тло.
Свячене  пахло  злагодою,  миром.
І  всім  дитячим  оченятам  щирим
Смачного  досить  на  столі  було.

Сіяння  йшло,  надія  воскресала.
З  душі  втікали  недовіра,  тьма.
Співцям  для  прославлянь  пісень  хватало.

Мандрівці  снився  сон  про  далечіні.
І  вечір  припізнився  жартома.
Ішли  по  небу  предки,  наче  тіні.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  10

Прыходзіла  Вялічка  на  сяло
З  чырвоным  яйкам,  з  белатварым  сырам.
І  сцежку,  паднядзеленую  жвірам,
Світанне  лугам  за  руку  вяло.

Іграла  сонца,  ажывала  тло.
Свянцонка  пахла  злагадаю,  змірам.
І  ўсім  малечым  вачанятам  шчырым
Прысмакаў  досыць  на  стале  было.

Расло  святло,  надзея  ўваскрасала.
З  душы  ўцякалі  недавер  і  змрок.
І  песняў  валачобнікам  хапала.

І  сніўся  падарожжу  сон  далёкі.
І  адвячорак  позніўся  знарок.
Ішлі  па  небе  продкі,  як  аблокі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816462
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 9

Сказати  слів  останніх  не  змогла,
Я  не  почув,  що  говорили  очі.
Не  мав  вже  мамин  погляд  тої  мочі.
І  шиби  стали  з  матового  скла.

І  хату  всю  заволокла  імла.
І  лиш  із  саду  чувся  ґвалт  сорочий.
Прийшли,  як  ті  сусідки,  довгі  ночі,
З  якими  довго  бесіду  вела.

Утриманкою  мешкала  недуга,
А  не  було  кому  подать  води.
Був  вітер  злий,  в  печі  вогню  потуга.

Сміліла  неміч,  німота  паніла.
Як  стрінемось,  коли  піду  туди,
Перепитаю,  що  сказать  хотіла.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  9

Сказаць  мне  слоў  апошніх  не  змагла.
Я  не  пачуў,  што  гаварылі  вочы.
А  ў  мамы  позірк  быў  такі  сірочы.
І  шыбы  сталі  з  матавага  шкла.

І  хату  ўсю  завалакла  імгла.
І  толькі  чуўся  ў  садзе  гвалт  сарочы.
Прыйшлі,  як  і  суседкі,  тыя  ночы,
З  якімі  доўга  гутарку  вяла.

Была  хвароба  прыжывалкай  ціхай,
А  не  было  каму  падаць  вады.
Быў  вецер  злы,  агонь  у  печы  з  пыхай.

Смялела  немач,  немата  панела.
Як  некалі  сустрэнемся,  тады
Перапытаю,  што  сказаць  хацела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816461
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 8

Ікона  мала  в  хаті  кут  святий,
Була  заступниця  і  господиня.
А  як  зимою  був  на  стінах  іній,  –
Голубила  диханням  доброти.

Від  першої  до  крайньої  версти
Вела  в  долині  душу,  і  в  пустині.
Біля  труни  –  зажерливої  скрині  –
Лила  в  молитві  сльози  гіркоти.

І  довелося  відхилитись  тіні.
І  мить,  що  їй  дозволено  було
Побачитись  з  натхненям  у  світінні,

Відбилася,  немов  на  плащаниці.
І  світло  наполегливе  прийшло,
Щоб  врятувати  мрії  із  темниці.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  8

Ікона  ў  хаце  мела  кут  святы,
Была  заступніцай  і  гаспадыняй.
Як  выступаў  зімой  на  сценах  іней,
Кунежыла  дыханнем  мілаты.

Ад  першай  да  апошняе  вярсты
Вяла  душу  далінай  і  пустыняй.
Над  дамавінай  –  ненажэрнай  скрыняй  –
Нябачна  зводзіла  малітве  ксты.

І  давялося  адхіснуцца  ценю.
Імгненне,  што  дазволена  было
Убачыцца  нясквапнаму  натхненню,

Адбілася,  нібы  на  плашчаніцы.
І  глянула  нястомнае  святло,
Каб  летуценне  выбавіць  з  пляніцы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816337
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 7

На  землю,  як  і  в  душу  мовчазну,
Приходять  холоди  господарями
Потішитись  холодними  дарами,
У  вітру  взять  мелодію  сумну.

Завії  плач  в  ушах  рве  тишину,
У  розпачі  не  мовкне  вечорами.
Луна,  замерзши,  крадеться  дворами,  
Щоб  скаржитись  на  себе  лиш  одну.

Тепліше  йти  думкам  у  край  родимий.
Сміліше  в  білий  світ  зирнути  млі.
Підперти  небо  не  терпиться  диму.

Свята  ідуть  морозною  ходою.
І  марить  лугом  сіно  на  столі.
І  щедрою  сніг  пахне  Колядою.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  7

І  на  зямлю,  і  ў  сціхлую  душу
Прыходзяць  халады  гаспадарамі
Пацешыцца  халоднымі  дарамі,
Перахапіць  дыханне  скавышу.

Плач  завірухі  ў  цішыні  ўвушшу
Не  моўкне  роспачнымі  вечарамі.
Азябшы,  рэха  крадзецца  дварамі
Пакрыўдзіцца  сабе,  як  спарышу.

Цяплей  спяшацца  думкам  на  радзіму.
Смялей  на  белы  свет  глядзець  імгле.
Падперці  неба  не  цярпіцца  дыму.

І  святы  йдуць  марознаю  хадою.
І  трызніць  лугам  сена  на  стале.
І  пахне  снег  багатай  Калядою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816336
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 6

Як  світ  оцей,  як  і  себе,  мерщій
Придумав  кожний  сам  собі  кохання.
Відчувши  шепоту  тяжке  дихання,
Безсоння  для  очей  у  звабі  мрій,

Заметушився  страх  сум’яттям  вій.
Гріхи  замолює  замилування,
Біжить,  себе  не  тямлячи,  спіткання,
І  нетерпіння  кличе  соловій.

У  гості  кличуть  лагідно  висоти.
І  кожну  пристрасть,  як  в  долонях  жар,
Несе  він,  не  лякаючись  бридоти,

Себе  розтрачуючи  без  остатку.
Урешті  тужить  стужа,  чахне  сквар.
І  можна  знов  зневіритись.  Спочатку.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  6

Як  гэты  свет,  як  і  сябе,  хутчэй
Прыдумаў  кожны  сам  сваё  каханне.
Адчуўшы  шэпту  цёмнае  дыханне,
Бяссонніцу  спакушаных  вачэй.

Страх  замятаецца  завеяй  вей.
Грахі  замольвае  замілаванне,
Бяжыць,  сябе  не  помнячы,  спатканне,
I  нецярпенне  цвеліць  салавей.

У  пагасціны  запрашаюць  высі.
I  кожны  жарсць,  як  у  далонях  жар,
Нясе,  не  баючыся  анячыся,

Сябе  растрачваючы  без  астатку.
Урэшце  тужыць  сцюжа,  чахне  сквар.
I  можна  зноў  ашуквацца.  Спачатку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816196
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 5

Вернутись  в  незабуте  із  журби,
Всі  покарання  і  страхи  забути,
Пізнати  знову  кожний  звук  почутий,
Відчуть  себе  обділеним  в  дільбі,

Де  доля  ділить  зерна  для  сівби.
Ковтнути  гордовитої  отрути.
Так  захмеліть,  щоб  травнем  здався  лютий,
Довірить  недовіру  ворожбі.

Але  вертання  кпить  з  себе  самого.
Чекання  зачекалося  дарма.
Зустріть  заблуду  вибігла  дорога,

Та  заблукала  в  сні  за  небосхилом.
І  ти  відчуєш,  що  тебе  нема
Там,  де  туман  схолов  солодким  пилом.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  5

Вярнуць  у  незабытае  сябе,
Забыцца  на  трымценне,  на  пакуты.
Пазнаць  нанова  кожны  гук  пачуты.
І  быць  абдзеленым  на  той  дзяльбе,

Дзе  доля  дзеліць  зерне  на  сяўбе.
Глынуць  саманадзеянай  атруты.
Так  захмялець,  каб  траўнем  здаўся  люты,
І  недавер  даверыць  варажбе.

Але  вяртанне  кпіць  з  сябе  самога.
Чаканне  зачакалася  дарма.
Сустрэць  блуканца  выбегла  дарога,

Ды  заблудзіла  ў  сне  за  небасхілам.
І  ты  адчуеш,  што  цябе  няма
Там,  дзе  туман  астыў  салодкім  пылам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 4

То  посивів  не  з  самоти  полин,
Його  так  сиве  полум'я  спалило.
Міцна,  настояна  в  гіркоті  сила,
Зібрала  сум  захмарених  долин.

Вертає  пах  полинний  із  чужин
На  стежку,  що  сліди  ходити  вчила,
Там  де  верба  нагнулася  похила,
Щоб  дати  тінь  знемозі  на  спочин.

Валу́ни  вже  сивіють  з  завірюхи,
Сивіє  зорний  і  минущий  шлях,
Каміння  сиве  крушиться  від  скрухи,

Невільно  далечінь  гірчить  журбою.
Та  повниться  всього  земного  прах
Гіллячкою  полинною  живою.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  4

Не  ад  самоты  пасівеў  палын,
Яго  сівое  полымя  спаліла.
Гаркоты  неразведзеная  сіла
Настоіць  сум  завоблачных  далін.

Вяртае  палыновы  пах  з  чужын
На  сцежку,  што  сляды  хадзіць  вучыла,
Дзе  вербіна  нагнулася  пахіла,
Каб  цень  паслаць  знямозе  на  спачын.

Сівеюць  валуны  і  завірухі.
Сівеюць  Млечны  і  нявечны  шлях.
Сівыя  крушні  крушацца  ад  скрухі.

Міжволі  далячынь  гарчыць  пакорай.
Абнашчаны  ўсяго  зямнога  прах
Галінкай  палыноваю  бадзёрай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815951
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 3

Руїни  –  то  лиш  згадка  давнини,
В  якій  старієм  явою  і  снами.
Руїни  нас  колишніх  завжди  з  нами  –
Мовчать,  оглухлі  з  гомону  й  луни.

Ми,  у  юрбі  забуті  мовчуни,
Руйнуємось  курганами-горбами.
Чорніють  наші  мріяння  круками,
Що  з  темної  злетілись  сторони.

У  крил  непам'яті  вже  досить  спраги.
В  крил  пам'яті  стає  слабкішим  літ.
Собі  охоче  повторяють  саги.

Виною  присягає  гріх  невинний.
Старіють,  на  новий  зирнувши  світ,
Молодші  від  правічності  руїни.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  3

Руіны  –  напаміны  даўніны,
З  якой  даўнеем  яваю  і  снамі.
Руіны  нас  былых  заўсёды  з  намі.
Маўчаць,  аглухлыя  ад  гаманы.

Мы,  і  ў  гурме  забытыя,  адны
Руінімся  згарбела  курганамі.
Начэюць  нашы  мроі  груганамі,
Што  прыляцелі  з  золкай  стараны.

У  крылаў  забыцця  хапае  прагі.
У  крылаў  памяці  слабее  ўзмах.
Сябе  ахвотна  паўтараюць  сагі.

Віною  прысягае  грэх  нявінны.
Старэюць,  гледзячы  на  новы  гмах,
За  вечнасць  маладзейшыя  руіны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815950
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 2

Могила  –  ненажерливе  вікно,
З  якого  тьма  і  кривда  позирає.
Сира  земля  спочити  потурає,
Де  жаль  шукає  у  безодні  дно.

Кого  приймать  –  могилі  все  одно.
Вона  –  як  сіни  в  тихій  хаті  скраю,
Де  відчаю  надія  докоряє,
Сповита  у  небесне  полотно.

Тож  поки  марно  доганяєш  дні,  
Самітниця  в  чеканні  добре  знає,
Що  тут  її  ніхто  не  обмине,

Що  суть  жива  в  холодній  глибині,
Що  пам'ять  над  горбком  німим  минає,
Що  кожному  своє  вікно  одне.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  2

Магіла  —  прагавітае  вакно,
З  якога  цемра  з  крыўдай  пазірае.
I  раіць  адпачыць  зямля  сырая,
Дзе  жаль  намацвае  ў  прадонні  дно.

Каго  прымаць,  магіле  ўсё  адно.
Яна  —  як  сенцы  ціхай  хаты  з  краю,
Дзе  свой  адчай  надзея  дакарае,
Спавітая  ў  нябеснае  радно.

Пакуль  дарэмна  даганяеш  дні,
Самотная  цябе  чакае  й  цяміць,
Што  немагчыма  абмінуць  яе,

Што  сэнс  жывы  ў  халоднай  глыбіні,
Што  над  грудком  нямым  сівее  памяць,
Што  кожнаму  свайго  вакна  стае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815823
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2018

Ригор Барадулін, Полинові сонети: Сонет 1

Усе  життя,  як  день  один,  пройшло.
Усе,  що  мучило  і  хвилювало,
Перегоріло,  стихло,  марним  стало.
З  темниці  тіні  світлом  розмело.

Таїти  позирк  перестало  зло.
Змія  спокуси  приховала  жало.
Старатись  долі  залишилось  мало.
Скупим  зробилось  щедрості  кубло.

А  співчуття  лякливі  галузини
Дрижать  і  прикривають  тишину.
Давно  порозумілися  провини.

Сміліє  страх,  як  неясне  питання.
Долоню  зводить  радість  в  вишину
Під  зливу  сонцесяйну  на  прощання.

Рыгор  Барадулін
Палыновыя  санеты:  Санет  1

Усё  жыццё,  як  дзень  адзін,  прайшло.
Усё,  што  мучыла  і  хвалявала,
Перагарэла,  ўціхлася  трывала.
З  цямніцы  цені  выйшлі  на  святло.

Таіць  свой  позірк  перастала  зло.
Змяя  спакусы  прыхавала  джала.
Старацца  лёсу  засталося  мала.
І  паскупела  ў  шчодрасці  кубло.

Спагады  палахлівыя  галіны
Дрыжаць  і  ахінаюць  цішыню.
Даўно  паразумеліся  правіны.

Смялее  страх,  як  цёмнае  пытанне.
Ды  падстаўляе  радасць  даланю
Пад  лівень  сонечны  на  развітанне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815822
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2018

Наталія Арсеньєва, Тане вечір

Тане  вечір,  що  зринув  на  росних  лугах.
Тиша...  тиша...
З  далі  вилився  вітер,  пішов  по  кущах,
ледь  колише...
Смаком  свіжим  повітря  густе  він  обмив  –
пахом  бору,
закрутився  і  в  темну  далекість  відплив  –
десь  у  зорі.
Зорям  тісно  на  небі,  як  нам  на  землі,
в  млі  тремтливій
ніч  обсипали,  снігом  лягли  на  гіллі
груш  на  ниві...
Білий  пил,  як  туман  срібний,  покрив  простяг
низом,  вище...
Станув  вечір,  що  зринув  на  росних  лугах.
Тиша...  тиша...

Натальля  Арсеньнева
Тае  вечар

Тае  вечар,  пачаты  на  росных  лугох.
Ціша...  ціша...
З  даляў  выліўся  вецер,  пайшоў  па  кустох,
ледзь  калыша...
Смакам  сьвежым  паветра  густое  абмыў
пахам  бору,
закруціўся  і  ў  цёмную  далеч  адплыў,
недзе  ў  зоры.
Зорам  цесна  у  небе,  як  нам  на  зямлі,
ймглой  трымцівай
ноч  абсыпалі,  сьнегам  ляглі  на  гальлі
йгруш  над  нівай...
Белы  пыл,  як  туман  сэрабраны,  залёг
нізам,  вышай...
Стаяў  вечар,  пачаты  на  росных  лугох,
ціша...  ціша...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815567
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.11.2018

Наталія Арсеньєва, Колискова

Ніч  розсипала  зорні  вогні
на  блакитній  небесній  півкулі.
На  розлогах  землі  все  вві  сні.
Люлі,  люлі,  синочку  мій,  люлі.
І  ці  зорні  червоні  вогні
я  сплету  в  променисті  віночки,
над  тобою  повішу  ясні.
Люлі,  люлі,  засни,  мій  синочку.
Будуть  зорі  малому  сіяти,
будуть  радісні  сни  посилати.
Тиша  всюди  і  сонні  зірки…
Похилили  гілля  верби  чулі
над  холодною  гладдю  ріки.
Люлі,  люлі,  синочку  мій,  люлі.
Я  підслухаю  шелест  вербин,
шурхіт  нічки  і  шепіт  струмочка,
їх  у  спів  позбираю  один.
Люлі,  люлі,  засни,  мій  синочку.
Будуть  верби  шуміти  й  шептати,
будуть  снами  тебе  осипати.
Наче  в  плачі,  у  крапельках  сліз
виступають  берези  поснулі.
Їм  мороз  сльози-перли  приніс.
Люлі,  люлі,  синочку  мій,  люлі.
Я  ті  перли-сльозинки  зніму,
як  намисто  зберу  на  шнурочку,
ними  шийку  твою  обніму.
Люлі,  люлі,  засни,  мій  синочку.
Буде  з  ними  малий  засинати,
буде  сльози-намисто  торкати.
Ніч  розсипала  зорні  вогні
на  блакитній  небесній  півкулі...
Спи,  маленький,  бо  все  уві  сні.
Люлі,  люлі,  синочку  мій,  люлі.

Натальля  Арсеньнева
Калыханка

Ноч  рассыпала  зораў  агні,
ў  сінім  небе  яны  патанулі.
Вее  сон  над  прасторам  зямлі.
Люлі,  люлі,  сыночак  мой,  люлі.
З  гэтых  зорных  чырвоных  агнёў
я  спляту  прамяністы  вяночак.
Над  галоўкай  павешу  тваёй,
люлі  ж,  люлі,  засьні,  мой  сыночак.
Будуць  зоры  маленькаму  зьзяць,
будуць  сьветлыя  сны  пасылаць.
Ціша  ўсюды  і  сонны  спакой…
Вербы  гнуткае  вецьце  схінулі
над  сьцюдзёнаю,  зьмерзлай  ракой.
Люлі,  люлі,  сыночак  мой,  люлі.
Я  падслухаю  шэпты  вярбін,
я  падслухаю  шэляхі  ночкі
і  ў  напеў  пазьбіраю  адзін.
Люлі  ж,  люлі,  засьні,  мой  сыночак.
Будуць  вербы  шасьцець,  шапатаць,
будуць  снамі  цябе  асыпаць.
Як  бы  плачучы,  ў  кропельках  сьлёз
прыгажуні  бярозы  паснулі.
Гэта  ў  перлы  прыбраў  іх  мароз.
Люлі,  люлі,  сыночак  мой,  люлі.
Тыя  перлы-сьлязінкі  зьбяру,
наніжу  зь  іх  пацёркаў  шнурочак
і  на  шыйку  завешу  тваю.
Люлі  ж,  люлі,  засьні,  мой  сыночак.
Будзе  зь  імі  малы  засынаць,
ручкай  пацеркі-сьлёзы  кранаць.
Ноч  рассыпала  зораў  агні,
ў  сінім  небе  яны  патанулі…
Сьпіць  усё,  й  ты,  маленькі,  засьні.
Люлі,  люлі,  сыночак  мой,  люлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018

Наталія Арсеньєва, Недосяжне

Моя  душа  від  краю  і  до  дна
відчула  плин  такої  сили,
що  все  ясним  здається,  милим:
і  небо  синє,  і  туману  пелена,
і  далі  нив,  і  золоті  розлогі  клени,
і  лісових  ялин  убір  чорно-зелений.
Здається,  щастя  біля  мене  десь,  так  близько,
здається,  що  я  можу  взять  його  рукою.
Та  не  сягну...  Ось  так,  як  над  рікою
схиляються  гіллям  вербини  низько-низько,
та  все  ж  не  в  силі  там  напитись  із  ріки,
що  надить  їх  і  дні,  і  тижні,  і  роки.

Натальля  Арсеньнева
Нядасяжнае

Мая  душа  ад  скраю  і  да  дна
наліта  сьветлай  нейкай  сілай.
Мне  ўсё  здаецца  ясным,  мілым:
і  неба  сіняе,  і  хвалі  тумана,
і  ніў  далечыня,  і  залатыя  клёны,
і  хвояў  баравых  убор  чорна-зялёны.
Здаецца,  шчасьце  дзесь  каля  мяне,  так  блізка,
здаецца,  я  магу  узяць  яго  рукой.
Ды  не  сягну…  Вось  так,  як  над  ракой
схінаюцца  гальлём  вярбіны  нізка,  нізка,
а  ўсё  ня  здолеюць  напіцца  тэй  вады,
што  надзіць  іх  і  дні,  і  тыдні,  і  гады.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815457
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.11.2018

Джузеппе Верді, Ріґолетто: Дія 3, сцена 2. Пісня герцога

ГЕРЦОГ
Жінка  мінлива  так,
Як  пух  на  вітрі,
Так  словом  хитра,
Як  і  думками.
Завжди  манлива  так
Зовом  утіхи,
Плачем  чи  сміхом
Бавиться  нами.
Жінка  мінлива,
Як  пух  на  вітрі,
У  слові  хитра,  
Як  і  в  думках.  3  р.

Завжди  обдуреним
Буде  страждати
Той,  хто  їй  дати
Серце  готовий!
Але  й  не  буде  той
Зовсім  щасливим,
Хто  з  уст  зрадливих
Не  пив  любові!
Жінка  мінлива,
Як  пух  на  вітрі,
У  слові  хитра,  
Як  і  в  думках!  3  р.

Giuseppe  Verdi,  Rigoletto:  Atto  3,  scena  2  (La  donna  e  mobile)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.11.2018

Ансамбль «Юодої рожє (Чорна троянда) », Надходить ніч

Надходить  ніч  і  клен  старий  пірнає  в  тихий  сон,
І  місяць  звівсь  над  гладдю  сонної  ріки;
(А  я  твої  ясні  очі  щиро  так  кохаю,
Що  нічого  більш  у  мріях  не  несуть  мої  думки.)  -  2р.

Ніколи  більш  я  тут  тебе  вже  не  зустріну,  
Більш  не  знайду  в  моїх  очах  твої  сліди,  –
(В  очах  таких  сумних,  безпорадних  і  закоханих,
А  сльоза  щокою  котиться,  бо  прощаюсь  назавжди.)  -  2р.

Надходить  ніч  і  клен  старий  гілки  схиляє  в  сон,
І  місяць  звівсь  над  гладдю  сонної  води;
(Тож  ти  в  останній  раз  поцілуй  мене,  любов  моя,  
А  сльоза  щокою  котиться,  бо  прощаюсь  назавжди.)  -  2р.

Ansamblis  «Juodoji  rožė»,  Ateis  naktis

Ateis  naktis  virš  tyliai  miegančių  senų  klevų
Ir  mėnuo  plauks  virš  upėj  miegančios  gelmės
O  aš  tavas  akis  taip  esu  įsimylėjus
Kad  daugiau  nenoriu  nieko  įsiliesti  į  sapnus

Gal  niekada  aš  čia  daugiau  nebestovėsiu
Ir  niekad  jau  tau  nežiūrėsiu  į  akis
Akis  taip  mylinčias,  ilgesingas  ir  išlydinčias
Ašarėlė,  skruostu  riedanti,  tau  sudievu  pasakys

Ateis  naktis  virš  tyliai  ošiančiių  senų  klevų
Ir  mėnuo  plauks  virš  upėj  miegančios  gelmės
Jau  paskutinįkart  pabučiuok  mane,  o  mylimas
Ašarėlė,  skruostu  riedanti,  tau  sudievu  pasakys

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812448
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2018

Франц Шуберт, Спів на воді - Баркарола

(Фрідріх  Леопольд  цу  Штольберґ-Штольберґ)

В  блиску  і  сяйві  на  сріберних  хвилях
Ковзає  лебедем  човен  хисткий;
Ах,  на  сіяючих  радості  хвилях
Лине  душа,  наче  човен  хисткий.
Ах,  на  сіяючих  радості  хвилях
Лине  душа,  наче  човен  хисткий.
З  неба  зоря  вечорова  на  хвилях
Танцем  оточує  човен  хисткий.
Танцем  оточує  човен  хисткий.

З-понад  верхів  призахідного  гаю
Дружньо  нам  сяє  карміновий  блиск;
А  під  деревами  східного  гаю
Аїру  шерх,  –  і  карміновий  блиск.
А  під  деревами  східного  гаю
Аїру  шерх,  –  і  карміновий  блиск.  
В  радість  небес  і  в  шум  мирного  гаю
Лине  душа,  –  у  карміновий  блиск.
Лине  душа  у  карміновий  блиск.

Ах,  все  зникає  на  росяних  крилах,
Котиться  змінними  хвилями  час;
Завтра  так  зникне  на  сяючих  крилах,
Як  учорашній  і  нинішній  час.
Завтра  так  зникне  на  сяючих  крилах,
Як  учорашній  і  нинішній  час,
Поки  і  я  на  ясних  вишніх  крилах
Теж  не  покину  зникаючий  час.  
Теж  не  покину  зникаючий  час.

Franz  Schubert,  Auf  dem  Wasser  zu  singen
(Friedrich  Leopold  zu  Stolberg-Stolberg)
 
Mitten  im  Schimmer  der  spiegelnden  Wellen
Gleitet,  wie  Schwäne,  der  wankende  Kahn;
Ach,  auf  der  Freude  sanftschimmernden  Wellen
Gleitet  die  Seele  dahin  wie  der  Kahn,
Ach,  auf  der  Freude  sanftschimmernden  Wellen
Gleitet  die  Seele  dahin  wie  der  Kahn;
Denn  von  dem  Himmel  herab  auf  die  Wellen
Tanzet  das  Abendrot  rund  um  den  Kahn,
Tanzet  das  Abendrot  rund  um  den  Kahn.

Über  den  Wipfeln  des  westlichen  Haines
Winket  uns  freundlich  der  rötliche  Schein;
Unter  den  Zweigen  des  östlichen  Haines
Säuselt  der  Kalmus  im  rötlichen  Schein,
Unter  den  Zweigen  des  östlichen  Haines
Säuselt  der  Kalmus  im  rötlichen  Schein;
Freude  des  Himmels  und  Ruhe  des  Haines
Atmet  die  Seel  im  errötenden  Schein,
Atmet  die  Seel  im  errötenden  Schein.

Ach,  es  entschwindet  mit  tauigem  Flügel
Mir  auf  den  wiegenden  Wellen  die  Zeit.
Morgen  entschwinde  mit  schimmerndem  Flügel
Wieder  wie  gestern  und  heute  die  Zeit,
Morgen  entschwinde  mit  schimmerndem  Flügel
Wieder  wie  gestern  und  heute  die  Zeit,
Bis  ich  auf  höherem  strahlenden  Flügel
Selber  entschwinde  der  wechselnden  Zeit,
Selber  entschwinde  der  wechselnden  Zeit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810640
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.10.2018

Павол Оршаґ-Гвєздослав, Криваві сонети: Сонет 4

Народ  піднявсь  війною  на  народ
з  безумством  ворожди,  зі  згуби  шалом,
з  вогнем  гармат,  –  і  гулом  небувалим
гула  земля,  піднявши  хвилі  вод,

де  блискавки  скидала  Астарот.
І  мов  снопи,  що  їх  недавно  зжали,
тіла  навкруг  шеренгами  лежали
й  крутивсь  шабель  кривавий  хоровод.

У  вихорі  жорстокості  й  зневаги,
в  жахливішій  від  люті  тигра  бурі,  
упав  не  труп,  а  цвіт  жаги  й  наснаги,

зоря  життя  погасла  від  зажури,
став  прахом  пурпур  гідності  й  поваги,
руїнами  –  ясний  палац  культури!..

Pavol  Országh-Hviezdoslav      
Krvavé  sonety:  Sonet  4

A  národ  oboril  sa  na  národ
s  úmyslom  vraždy,  s  besom  skaziteľa.
Kreš  spráskal  pušiek,  zahrmeli  delá:
zem  stene,  piští  vzduch,  rvú  vlny  vôd,

kde  bleskom  kmitla  hrozná  Astarot.
A  jak  v  žne  postať  zbožia  líha  zrelá
pod  kosou,  radom  váľajú  sa  telá;
v  cveng  šabieľ  špľachce  čerstvej  krvi  brod…

Tak  vo  víchrici  totej  ukrutenstva,
nímž  ani  tiger  dravšie  nezúri,
zapadá  nie  zvlek:výkvet  človečenstva,

života  radosť  smrtnej  do  chmúry,
v  prach  purpur  všeľudského  dôstojenstva,
v  sutiny  jasný  palác  kultúry!…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809174
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2018

Йоганн Ґете (Ґьоте) , Пересторога

В  останній  день,  як  труби  із  громами
Протрублять  для  життя  кінець  жахливий,
Складемо  звіт  тоді  ми  свій  правдивий
Про  кожне  слово,  вимовлене  нами.

А  що  робити  з  марними  словами,
Що  ними  у  любовному  пориві
Просив  я  в  тебе  ласку  незрадливу,
Що  у  тобі  вмирали  вечорами?

Тому  згадай,  о  люба,  совість,  душу!
Згадай,  що  ти  відклала  ласку  знову,
Що  знов  у  світі  десь  страждає  чоловік.

Бо  якщо  звіт  докладний  дати  мушу
Про  все  безплідне,  що  до  тебе  мовив,
То  мій  останній  день  розтягнеться  на  рік.

Johann  Wolfgang  von  Goethe  
Warnung

Am  jüngsten  Tag,  wenn  die  Posaunen  schallen
Und  alles  aus  ist  mit  dem  Erdeleben,
Sind  wir  verpflichtet,  Rechenschaft  zu  geben
Von  jedem  Wort,  das  unnütz  uns  entfallen.  

Wie  wirds  nun  werden  mit  den  Worten  allen,
In  welchen  ich  so  liebevoll  mein  Streben
Um  deine  Gunst  dir  an  den  Tag  gegeben,
Wenn  diese  bloß  an  deinem  Ohr  verhallen?  

Darum  bedenk,  o  Liebchen,  dein  Gewissen!
Bedenk  im  Ernst,  wie  lange  du  gezaudert,
Daß  nicht  der  Welt  solch  Leiden  widerfahre.  

Werd  ich  berechnen  und  entschuldgen  müssen,
Was  alles  unnütz  ich  vor  dir  geplaudert,
So  wird  der  Jüngste  Tag  zum  vollen  Jahre.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809173
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2018

Луїш де Камоенш (Луїс де Камоенс) , Сонет 4

Коли  Амур  схотів,  щоб  я  пішов  від  нього,
Все  зле,  що  він  таїв,  потратив  для  розлуки,
Ну  а  тоді  віддав  мене  Фортуні  в  руки,
Бо  більш  не  мав  уже  ні  доброго,  ні  злого.

Вона  ж,  не  як  Амур,  була  тверда  і  строга,
Придумала  лихе,  як  кари  запоруку,
І  кинула  мене  в  страшну,  пекельну  муку,  –
Ніхто  терпіти  так  не  мав  ні  сил,  ні  змоги.

І  ось  я  тут  іду  із  криками  печалі,
Як  свідчення  живе  для  кожної  людини,  –
Які  страшні  ці  два  тирани  можуть  бути;

У  вірш  я  переллю  маріння  небувалі,
Із  жалем  до  усіх,  хто  прагне  сон  здобути,
Хто  втішиться  малим,  не  взнавши  мук  глибини!

Luis  de  Camões  
Soneto  4

Despois  que  quiz  Amor  que  eu  só  passasse
Quanto  mal  ja  por  muitos  repartio,
Entregou-me  á  Fortuna,  porque  vio
Que  não  tinha  mais  mal  que  em  mi  mostrasse.

Ella,  porque  do  Amor  se  avantajasse
Na  pena  a  que  elle  só  me  reduzio,
O  que  para  ninguem  se  consentio,
Para  mim  consentio  que  se  inventasse.

Eis-me  aqui  vou  com  vário  som  gritando.
Copioso  exemplario  para  a  gente
Que  destes  dous  tyrannos  he  sujeita;

Desvarios  em  versos  concertando.
Triste  quem  seu  descanso  tanto  estreita,
Que  deste  tão  pequeno  está  contente!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.10.2018

Робер Деснос, Пейзаж

Приснилось  про  любов.  Ця  любов  ще  в  мені,  –
Та  не  лілій,  троянд  це  привабливий  пах,
Що  сповняє  собою  повітря  в  лісах,
Де  на  рівних  стежках  угасають  вогні.

Приснилось  про  любов.  Ця  любов  ще  в  мені,  –
Та  не  бурі  це  шал,  не  грімниці  розмах,
Що  на  замки  скидає  пожежу  та  страх,
І  освітить  останнє  «прощай»  вдалині.  

Це  від  кроків  вогонь  на  кремінні  вночі,
Слово  це,  що  згубило  від  себе  ключі,
Піна  в  морі,  у  небі  хмарина,  як  страж.

З  віком  ясність  іде,  тож  стійкий,  без  жалів,
Як  бульвари  без  назв  і  шнури  без  вузлів,
Відчуваю  –  камінним  стаю,  як  пейзаж.

Robert  Desnos
Le  Paysage

J’avais  rêvé  d’aimer.  J’aime  encor  mais  l’amour
Ce  n’est  plus  ce  bouquet  de  lilas  et  de  roses
Chargeant  de  leurs  parfums  la  forêt  où  repose
Une  flamme  à  l’issue  de  sentiers  sans  détour.  

J’avais  rêvé  d’aimer.  J’aime  encor  mais  l’amour
Ce  n’est  plus  cet  orage  où  l’éclair  superpose  
Ses  bûchers  aux  châteaux,  déroute,  décompose,
Illumine  en  fuyant  l’adieu  au  carrefour.  

C’est  le  silex  en  feu  sous  mon  pas  dans  la  nuit,  
Le  mot  qu’aucun  lexique  au  monde  n’a  traduit
L’écume  sur  la  mer,  dans  le  ciel  ce  nuage.

À  vieillir  tout  rigide  et  lumineux,  
Des  boulevards  sans  noms  et  des  cordes  sans  nœuds.
Je  me  sens  me  roidir  avec  le  paysage.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808910
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.10.2018

Єжи Жулавський, Молоді сонети: Танець

Тиша.  Місяць  освітив  стежечки  оспалі,
Квітів  запахи  навкруг  дивні  і  таємні,
А  під  місяцем  в  імлі,  як  два  духи  темні,  
Мовчки  ми  ідем  удвох  щораз  далі...  далі...

Раптом  вітер  закрутив  танці  понадземні;
Гне  дерева  все  сильніш  в  потузі  зухвалій!
Чую  голос:  Світе  мій,  теж  танцюй  у  шалі!
Ждеш  ти  спокій,  тишу,  сон?–  Бажання  даремні!

Шум  дерева  здійняли,  вітер  їх  гойдає,
Листя  з  кучерявих  крон  у  танець  той  лине.
Вітер  тре  сухі  гілки,  крутить  їх,  ламає,  –

То  підніме  догори,  то  донизу  кине...
Гей!  Гай!  Танець!  Лист  все  менш  у  ньому  кружляє,
а  все  більше  вниз  летить  ...  де  в  пилюці  гине...

Jerzy  Żuławski
Sonety  mlode:  Taniec

Cisza.  Księżyc  zagląda  w  wnętrza  głuchych  alej,      
wonie  kwiatów  się  snują  dziwne  i  tajemne,
a  śród  woni,  w  księżycu  —  jak  dwa  duchy  ciemne  —
milcząc  idziem  oboje  coraz  dalej...  dalej...      

Wiatr  się  zerwał  i  tany  wnet  zawiódł  nadziemne;
wstrząsa  drzewa,  wciąż  silniej,  potężniej,  zuchwalej!
słyszę  —  woła:  O,  świecie!  tańcz  ze  mną  i  szalej!  
chcesz  spokoju?  snu?  ciszy?  -  życzenia  daremne!

Drzewa  drgnęły  i  szumiąc  jęły  trząść  się  w  wietrze,
z  płaczem  wielkim  liść  roniąc  z  rozwianych  warkoczy  —
a  wiatr  z  zgrzytem  z  gałęzią  suchą  gałąź  zetrze,

targnie  szczytem,  zakręci  i  znowu  przytłoczy...
Hej!  ho!  taniec!  —  i  jeno  liście  coraz  rzedsze
i  wciąż  więcej  ich  spada  —  ginie...  w  proch  się  toczy...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018

Франческо Петрарка, Лірика:6

Мене  з  путі  звела  жага  незмірна
до  тої,  що  для  втечі  має  крила,
що  рве  міцні  любові  пута  сміло,
й  летить,  коли  іду  я  кроком  смирним.

Чим  більш  її  я  кликав  словом  вірним
на  тиху  путь,  тим  менше  чуть  хотіла,
без  упряжі  мене  тримала  вміло,
сама  ж  завжди  любові  непокірна.

Жага  зуміла  силу  й  міць  забрати,
і  я  цілком  віддавсь  на  її  волю,
я  з  нею  до  погибелі  крокую  –

веде  мене  до  лавра  плід  зірвати
незрілий,  що  прибавить  серцю  болю
скоріш,  ніж  серця  рани  залікує.

Francesco  Petrarca
Canzoniere:  6

Sí  travïato  è  'l  folle  mi'  desio
a  seguitar  costei  che  'n  fuga  è  volta,
et  de'  lacci  d'Amor  leggiera  et  sciolta
vola  dinanzi  al  lento  correr  mio,

che  quanto  richiamando  piú  l'envio
per  la  secura  strada,  men  m'ascolta:
né  mi  vale  spronarlo,  o  dargli  volta,
ch'Amor  per  sua  natura  il  fa  restio.

Et  poi  che  'l  fren  per  forza  a  sé  raccoglie,
i'  mi  rimango  in  signoria  di  lui,
che  mal  mio  grado  a  morte  mi  trasporta:

sol  per  venir  al  lauro  onde  si  coglie
acerbo  frutto,  che  le  piaghe  altrui
gustando  afflige  piú  che  non  conforta.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808814
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.10.2018

Альфонсіна Сторні (Аргентина) , Страх

Хоч  я  на  твоїх  грудях,  та  маю  страх  великий,  –
візьми  мене  у  руки,  як  ластівку  тремтливу,
і  слово  дай  чудесне,  і  слово  дай  важливе,
що  матиме  притулок  в  ушах  моїх  навіки.

Розказуй  про  кохання,  дай  імена  без  ліку,
цілуй  долоні  бідні,  волосся  гладь  грайливо,    
щоб  я  від  тої  ласки  забула,  нещаслива,
що  є,  о  вічне  небо,  всього  лиш  твань  безлика!

Життя  таке  жорстоке!  Кругом  блукають  звірі!..
Не  мала  я  ніколи  весну  прекрасну,  щиру,
що  кожна  жінка  має,  коли  страждань  не  бачить.

В  твоїх  обіймах,  любий,  зникають  горе  й  муки,
коли  моє  волосся  голублять  білі  руки,
коли  вуста  цілують,  а  очі  тихо  плачуть.

Alfonsina  Storni
Miedo

Aquí,  sobre  tu  pecho,  tengo  miedo  de  todo;
estréchame  en  tus  brazos  como  una  golondrina
y  dime  la  palabra,  la  palabra  divina
que  encuentre  en  mis  oídos  dulcísimo  acomodo.

Háblame  de  amor,  arrúllame,  dame  el  mejor  apodo,
besa  mis  pobres  manos,  acaricia  la  fina
mata  de  mis  cabellos,  y  olvidaré,  mezquina,
que  soy,  ¡oh  cielo  eterno!,  sólo  un  poco  de  lodo.

¡Es  tan  mala  la  vida!  ¡Andan  sueltas  las  fieras...!
Oh,  no  he  tenido  nunca  las  bellas  primaveras
que  tienen  las  mujeres  cuando  todo  lo  ignoran.

En  tus  brazos,  amado,  quiero  soñar  en  ellos,
mientras  tus  manos  blancas  suavizan  mis  cabellos,
mientras  mis  labios  besan,  mientras  mis  ojos  lloran.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808813
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.10.2018