Валерій Яковчук

Сергій Законніков, Прикмети

Придумав  я  свої  прикмети:
Невдало  день  новий  пройде,
Якщо  на  образ
Милий,  світлий,
Уранці  тінь  густа  впаде.

А  друга  –
Буде  день  щасливим,
Бо  губи  співами  звучать,
Бо  знов  іскриночки  грайливо
Мигтять  у  сонячних  очах.

Люблю  прикмету  тільки    ту  я,
Що  краща  від  прикмет  усіх:
Коли  кохана  поцілує
Світ  посмішкою  уст  своїх.

Сяргей  Законьнікаў
Прыкметы

Прыдумаў  я  свае  прыкметы:
Няўдалым  будзе  новы  дзень,
Калі  на  воблік,
Мілы,  светлы,
Уранку  набягае  цень.

Другая  ж  —
Будзе  дзень  шчаслівым,
Бо  вусны  спеўна  ўжо  гучаць,
Бо  зноў  іскрынкі  дурасліва
Мігцяць  у  сонечных  вачах.

Люблю  прыкмету  толькі  тую,
Найлепшую  з  усіх  прыкмет:
Калі  каханая  цалуе
Сваёй  усмешкай  белы  свет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469160
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.12.2013

Петер Белла-Горал, Згадування

Скільки  раз  у  небі
заспіва  пташина,
стільки  раз  про  тебе
думаю,  дівчино!
Скільки  тих  пташинок
кожний  день  співає  –
стільки  раз  твій  милий
тебе  пригадає.

Лиш  вечірня  зірка
перша  засвітила,
у  ту  ж  мить  про  тебе
я  згадаю,  мила!
Скільки  тих  зоринок
світить  ніччю  з  неба  –
стільки  раз,  кохана,  
думаю  про  тебе!

Peter  Bella-Horal  
Vzpomínanie
 
Koľko  ráz  na  hore
zaspieva  vtáčatko,
za  každým  na  teba
vzpomniem  si,  dievčatko!
Koľko  tých  vtáčeniec
každý  deň  zaspieva:
toľko  ráz  milý  tvoj
na  teba  myslieva.

Keď  prvá  z  večera
zablysne  hviezdička,
za  každým  na  teba
vzpomniem  si,  dušička!
Koľko  tých  hviezdičiek
svieti  v  noci  s  neba:
toľko  ráz  —  má  milá,  —
myslievam  na  teba!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013

Петер Белла-Горал, Сопілка

   
Травневої  ночі,  коли  тихо  всюди,
коли  соловейко  піснею  розбудить,
коли  чути  річки    в  берегах  розваги,
видно  ватри  в  горах,  що  кладуть  ватаги.

Тоді  мною  дивна,  ой!  панує  воля:
я  візьму  сопілку,  сяду  скраю  поля,
а  там  та  сопілка  так  мило  заграє  –
перша  нота  другій  ручку  простягає.

Ту  мою  сопілку,  що  із  яворини,
від  двору  до  двору  почують  дівчини,
від  двору  до  двору,  та  й  до  комірчини;
не  одне  дівчатко  віконце  відчинить:

Як  граю  про  луки,  про  поле  зелене,
і  про  ту  дівчину,  що  мила  для  мене,
і  про  зорний  килим,  що  небо  вкриває,
і  про  те  кохання,  –  що  кінця  не  має...

Peter  Bella-Horal  
Píšťalka

Za  májovej  noci,  keď  je  ticho  všade,
keď  slávik  si  nôti  na  jabloni  v  sade,
keď  počuť  potôček,  z  brehu  jak  vyviera,
vidno  vatry  v  horách,  čo  kladú  pastiera.

Vtedy  i  mňa  divná,  hej!  nadíde  zvoľa:
vezmem  si  píšťalku,  vyjdem  si  do  poľa,
a  tá  píšťalečka  tak  milo  vyhráva:
jedna  nôta  druhej  rúčku  si  podáva.

Píšťalečku  moju,  rezanú  z  javora,
počujú  dievčence  od  dvora  do  dvora;
od  dvora  do  dvora,  do  každej  komory;
nejedno  dievčatko  okienko  otvorí:

Keď  pískam  o  holi,  o  zelenom  poli,
i  o  tom  dievčatku,  čo  mi  je  po  vôli,
i  o  tých  hviezdičkách  na  božom  sklepení,
i  o  tej  ľúbosti,  —  ktorej  konca  neni…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013

Сергій Законніков, Вірю землі

Над  краєм  недремного  житнього  поля,
Де  сонце  купається  в  росній  траві,
Стою
Й  більш  нічого  не  треба  для  долі,
Ніж  знати,
Що  сили  земні  ще  живі.

І  їх  не  уб’ють  ні  отрута,
Ні  зрада,
Ні  підлість,
Ні  глум,  ні  безчесні  суди,
Бо  є  у  землі  наймогутніша  влада,
Їй  мусить  коритись  людина  завжди.

Лежить  на  долоні  твій  колос
Як  доля,
Пройшла  крізь  усе,
А  його  зберегла,
І  мова  під  гнітом  не  щезла  ніколи,
Бо  хоч  як  волошка,
Та  в  житі  цвіла.

Тебе  вже  не  раз  хоронили  в  могилі,
На  хрест  твій  чіпляли  терновий  вінок...
А  ти  котиш  стиглі,  пісень  повні  хвилі
І  разом  з  планетою  мчиш  до  зірок.

Брехня,
Фарисейство  нагнали  оскому,
Прислужники  знов  на  олімп  заповзли...
Тому  так  не  хочеться  вірить  нікому  –
Я  вірю  лиш  в  мудрість  і  силу  землі.

Сяргей  Законьнікаў  
Веру  зямлі

На  ўзмежку  нядрэмнага  жытняга  поля,
Дзе  сонца  купаецца  ў  роснай  траве,
Стаю
І  нічога  не  трэба  мне  болей,
Чым  ведаць,
Што  сіла  зямная  жыве.

Яе  не  заб’юць  ні  атрута,
Ні  здрада,
Ні  подласць,
Ні  самы  абразлівы  здзек,
Бо  ёсць  у  зямлі  наймагутная  ўлада,
Скарыцца  якой  мусіць  сам  чалавек.

Ляжыць  на  далоні  твой  колас,
Як  доля,
Прайшла  праз  усё,
А  яго  зберагла,
І  мова  пад  гнётам  не  счэзла  ніколі,
Бо  хоць  васілёчкам,
Ды  ў  жыце  цвіла.

Цябе  ўжо  не  раз  прадавалі,  хавалі,
Стаўлялі  над  воляй  і  годнасцю  крыж...
А  ты  коціш  спелыя,  спеўныя  хвалі
І  разам  з  планетай  да  зорак  ляціш.

Хлусня,
Фарысейства  нагналі  аскому,
Дачаснікі  зноў  на  алімп  успаўзлі...
Таму  мне  не  хочацца  верыць  нікому,
Я  верую  ў  мудрасць  і  сілу  зямлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468068
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013

Лариса Геніюш, Лев

В  кошлатій  гриві  з  космами  густими,
тамуючи  свій  лютий  гнів  і  рев,
ходив  по  клітці  гордий  син  пустині  –
невільний  лев.
І  ґрати  легко  крок  його  спиняли,
незламність  сталі  він  давно  спізнав,
і  лапа  піднімалася  й  спадала
у  силі  грізній  на  залізний  сплав.
У  снах  свободу  бачив,  рідні  схили,
левиці  хижої  страшний  стрибок,
розлог  очам,  прилив  могутній  сили,
розпечений  під  лапами  пісок.
І  рев  із  клітки  вирвався  на  волю  –
як  згадка  дальніх  африканських  гір
і  скрип  зубів  у  ворога  на  горлі:
жагу  до  волі  ревом  свідчив  звір.
Свист  батога  розсік  вогнем  той  спогад,
біль  загострив  в  невільнім  серці  злість:
до  нього  із  ознакою  тривоги
йшов  пан  його  –  в  руках  батіг  і  кість.
Погрозами  крикливими  й  обманом,  
пісною  кісткою  спинив  він  лютий  рев  
і  волі  крик,  і  стих  побитий  паном,
забувши  силу  предків  своїх,  лев.
Мучителя  покинувши  живого,
на  кістку  зуби  жадібні  затяв,
а  у  цей  час  в  його  пустині  вбогій
гієни  не  стихали  від  виття...
Такий  закон  і  біг  життя  шалений  –
коли  левині  замовкають  десь  сини,
з  печер  виходять  жадібні  гієни
і  в  мертвеччині  тішаться  вони.

Ларыса  Геніюш
Лев

З  калматай  грывы  космамі  густымі,  
напружаны,  ў  вачах  схаваўшы  гнеў,  
хадзіў  па  клетцы  горды  сын  пустыні  –  
зыманы  леў.  
Сто  кратаў  лёгка  крок  яго  спынялі,  
нязломнасьць  сталі  ён  даўно  спазнаў,  
і  лапа  падымалася  і  ападала  
цяжкою  сілай  на  жалезны  сплаў.  
У  снах  свабоду  бачыў  і  яскіню,  
драпежнай  львіцы  сьмерцяносны  скок,  
прастор  вачам,  прыліў  магутнай  сілы,  
распалены  пад  лапамі  пясок.  
І  роў  пранік  глухое  навакольле  –  
ўспамін  далёкіх,  афрыканскіх  гор,  
і  скрып  зубоў  у  ворага  на  горле,  
і  прагу  волі  нёс  ён  у  прастор.  
Сьвіст  бізуна  расьсёк  агнём  ўспаміны,  
боль  завастрыў  ў  нявольным  сэрцы  злосьць:  
супроць  яго  ў  кароткіх  перапынах  
йшоў  пан  яго  –  ў  руках  бізун  і  косьць.  
Крыклівай  грозьбай,  ласкавым  абманам  
і  таннай  косткаю  спыніў  ён  люты  гнеў  
і  волі  крык,  і  сьціх  дрэсіраваны,  
забыўшы  сілу  продкаў  сваіх,  леў.  
Мучыцеля  пакінуўшы  жывога,  
на  костцы  зубы  прагныя  зацяў,  
а  ў  гэты  час  ў  пустыні  яго  срогай  
гіены  не  сьціхалі  ад  выцьця...  
Такі  закон  і  бег  жыцьця  нязьменны  –  
калі  змаўкаюць,  адышоўшы,  львы,  
зь  пячэр  выходзяць  прагныя  гіены  
і  вокал  падлам  цешацца  яны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468064
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013

Марія Шевченок, Хоч дні мої, як і колись, цвітуть

Хоч  дні  мої,  як  і  колись,  цвітуть,
Та  краща  квітка  з  них  вже  облетіла,
А  я  не  встигла  навіть  зазирнуть
У  кожний  з  них  прискіпливо  і  сміло.

Їх  біль,  їх  голос  б’ють  у  сиву  скронь,
В  їх  хвилі  серце,  захлинувшись,  б’ється;
Горить  на  кленах  золотий  вогонь,
І  тонким  сріблом  павутина  в’ється.

А  скоро  закурличуть  журавлі
У    піднебессі  сірім,  лиховіснім,
І  голос  їх  озветься  на  землі
В  моїй  щасливій,  та  замовклій  пісні.

Куди  вони  спішать  у  цій  імлі,
У  далечінь  яку  так  квапно  рвуться?
І,  може,  то  летять  не  журавлі,
А  дні  мої,  що  більше  не  вернуться.

Марыя  Шаўчонак  
Хоць  дні  мае,  як  некалі,  цвітуць

Хоць  дні  мае,  як  некалі,  цвітуць,
Ды  лепшая  іх  кветка  абляцела,
Я  ж  не  паспела  нават  зазірнуць
У  кожны  з  іх  уважліва  і  смела.

Іх  боль,  іх  голас  бюцца  сёння  ў  скронь,
Іх  хваляй  захлінулася  ўсё  сэрца,
Гарыць  кляноў  нягаснучы  агонь,
І  тонкім  срэбрам  павуцінне  ўецца.

А  хутка  закурлычуць  журавы
У  шэрым  апусцелым  паднябессі,
І  голас  іх  адклікнецца  жывы
Маёй  шчаслівай,  недапетай  песні.

Куды  яны  спяшаюцца,  куды,
У  далячынь  якую  так  ірвуцца?
І,  можа,  то  ляцяць  не  журавы,
А  дні  мае,  якім  больш  не  вярнуцца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467946
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2013

Максим Богданович, Теплий вечір, тихий вітер

Теплий  вечір,  тихий  вітер,  свіжий  стіг,
Спати  на  землі  мене  ви  відвели.
Не  літає    світлий  пил  уздовж  доріг,
В  небі  місяця  блідий  проглянув  ріг,
В  небі  тихо  зорі  розцвіли.

Зорі  падають  мов  сльози  вогняні,
Прошуміла  м’яко  крилами  сова;
Бачу,  бо  душа  в  природи  глибині,  
Як  тремтять  від  вітру  зорі  в  вишині,
Чую  в  тиші,  як  росте  трава.

Максім  Багдановіч  
Цёплы  вечар,  ціхі  вецер

Цёплы  вечар,  ціхі  вецер,  свежы  стог,
Улажылі  спаць  мяне  вы  на  зямлі.
Не  курыцца  светлы  пыл  усцяж  дарог,
Ў  небе  месяца  праглянуў  бледны  рог,
Ў  небе  ціха  зоркі  расцвілі.
 
Знічка  коціцца  агністаю  слязой,
Прашумела  мякка  скрыдламі  сава;
Бачу  я,  з  прыродай  зліўшыся  душой,
Як  дрыжаць  ад  ветру  зоркі  нада  мной,
Чую  ў  цішы,  як  расце  трава.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2013

Джордж Арнольд, Вересень

Солодким  співом  влад
Вітає  водоспад
В  лугах,  де  сім’я  пухове  літає.    
І  вітерець  легкий
Вихрить  у  сад  пустий,
Де  в  самоті  троянда  помирає.

Зі  скошених  полів
Чуть  перепілки  спів,
Куріпка  торохкоче  без  упину.
Блищать  мошви  клубки
Над  комишем  ріки,
Де  павуки  сплітають  павутину.

Вечірня  впала  тінь
На  білість  саду  стін
І  пурпур  виноградних  грон  згущає.
Перлистий  ліг  туман
На  східний  неба  лан,
Де  круглий  місяць  червінню    палає.

Ах,  скоро  до  полів
Вітри  примчаться  злі,
І  зграю  старша  ластівка  гуртує,  –  
Летіти  від  снігів
До  теплих  берегів,
Де  у  красі  земній  життя  вирує.

Бджола  спішить  в  політ
Шукати  меду  слід
В  останніх  збляклих  вересневих  квітах,
Гурт  голубів  сумний
Воркує  спів  журний
На  спогад  днів  вмираючого  літа.

Цвіркун  сюркоче  скрізь,
«О,  літо,зупинись!»
І    білка  поглядає  на    каштани.
Пташині  косяки
Над  піною  ріки
Спішать  на  південь,  бо  ідуть  бурани.

Останній  ніжний  бриз
Кедровий  пах  приніс
І  біля  скронь  затримався  пестливо,
В  його  приємній  грі
Відчув  себе  в  порі,
Коли  любов  торкалася  чутливо.

І  хоч  в  моїй  душі,
Мов  листя,  сум  лежить,
Міцніше  вдвічі  літо  пам’ятаю,
В  теплі  осінніх  снів
Майбутніх  літніх  днів
Краса  красу  осінню  прославляє!

George  Arnold  
September

Sweet  is  the  voice  that  calls  
From  babbling  waterfalls
In  meadows  where  the  downy  seeds  are  flying;
And  soft  the  breezes  blow
And  eddying  come  and  go
In  faded  gardens  where  the  rose  is  dying.

Among  the  stubbled  corn  
The  blithe  quail  pipes  at  morn,  
The  merry  partridge  drums  in  hidden  places,  
And  glittering  insects  gleam  
Above  the  reedy  stream  
Where  busy  spiders  spin  their  filmy  laces.  

At  eve,  cool  shadows  fall  
Across  the  garden  wall,  
And  on  the  clustered  grapes  to  purple  turning,  
And  pearly  vapors  lie  
Along  the  eastern  sky  
Where  the  broad  harvest-moon  is  redly  burning.  

Ah,  soon  on  field  and  hill  
The  winds  shall  whistle  chill,  
And  patriarch  swallows  call  their  flocks  together  
To  fly  from  frost  and  snow,  
And  seek  for  lands  where  blow  
The  fairer  blossoms  of  a  balmier  weather.  

The  pollen-dusted  bees  
Search  for  the  honey-lees  
That  linger  in  the  last  flowers  of  September,  
While  plaintive  mourning  doves  
Coo  sadly  to  their  loves  
Of  the  dead  summer  they  so  well  remember.  

The  cricket  chirps  all  day,  
“O,  fairest  summer,  stay!”  
The  squirrel  eyes  askance  the  chestnuts  browning;  
The  wild-fowl  fly  afar  
Above  the  foamy  bar  
And  hasten  southward  ere  the  skies  are  frowning.  

Now  comes  a  fragrant  breeze  
Through  the  dark  cedar-trees  
And  round  about  my  temples  fondly  lingers,  
In  gentle  playfulness  
Like  to  the  soft  caress  
Bestowed  in  happier  days  by  loving  fingers.  

Yet,  though  a  sense  of  grief  
Comes  with  the  falling  leaf,  
And  memory  makes  the  summer  doubly  pleasant,  
In  all  my  autumn  dreams  
A  future  summer  gleams  
Passing  the  fairest  glories  of  the  present!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466908
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2013

Павлюк Трус, Тріолет: Ти говорила при прощанні

Ти  говорила  при  прощанні,
Як  ми  були  біля  криниці:
–  Не  буду  плакать  і  журиться,  –
Ти  говорила  при  прощанні
–  Не  відцвітуть  в  душі  зірниці,
Хоч  може  бачимось  востаннє!..  –
Ти  говорила  при  прощанні,
Як  ми  були  біля  криниці.

Паўлюк  Трус  
Трыялет:    Ты  ўжо  сказала  мне  на  ростань

Ты  ўжо  сказала  мне  на  ростань,
Як  мы  стаялі  ля  крыніцы:
–  Не  буду  плакаць  і  журыцца,  –
Ты  ўжо  сказала  мне  на  ростань.
–  Не  адцвітуць  ў  душы  зарніцы,
Хоць  развітаемся  папросту!..  –
Ты  ўжо  сказала  мне  на  ростань,
Як  мы  стаялі  ля  крыніцы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466907
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2013

Павлюк Трус, Для чого серце я поранив

Долини  криються  туманом,
І  поле  в  буряних  вітрах..
Для  чого  серце  я  поранив  
Принадою  в  твоїх  очах?!

Для  чого  серце  як  в  морозі
В  вінку  твоїх  холодних  рук?..
Тебе  зустрів  я  на  дорозі,
Зустрів  немов  свою  сестру.

Тоді  не  знав,  які  доріжки
По-своєму  нас  розведуть.
Та  тільки  лагідна  усмішка
Мені  дала  всі  барви  дум.

А  їх  життя  удаль  погнало
На  хвилях  темних,  в  глиб  імли...
І  квіти  польові  зав’яли,
В  душі  як  спогад  відцвіли!...

І  тільки  криються  туманом
Долини  в  буряних  вітрах...
Для  чого  серце  я  поранив  
Принадою  в  твоїх  очах?!

Паўлюк  Трус  Навошта  сэрца  я  параніў

Даліны  крыюцца  туманам,
І  поле  ў  ветразі  завей…
Навошта  сэрца  я  параніў
Чарнявым  погладам  вачэй?!

Навошта  сэрца  замарозіў
Вянком  халодных  тваіх  рук?..
Цябе  сустрэў  я  на  дарозе,
Сустрэў,  як  родную  сястру.

Не  ведаў  я,  якія  сцежкі
Нас  так  па-свойму  развядуць.
Ты  толькі  ласкавай  усмешкай
Мне  падарыла  краскі  дум.

А  іх  жыццё  імчала  далей
На  хвалях  цёмных,  як  калісь…
І  кветкі  дзікія  завялі,
Ў  душы  ўспамінам  адцвілі!..

І  толькі  крыюцца  туманам
Даліны  ў  ветразі  завей…
Навошта  сэрца  я  параніў
Чарнявым  погладам  вачэй?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2013

Сергій Законніков, Ведуть життя в тунель віджитий

Ведуть  життя  в  тунель  віджитий,
Туди,  де  пахне  тлінням,  гаром,
Володарі  ротів  закритих,
Приватизатори  трупарень.

Вони  людей,
Німих,
Осліплих,
Ведуть  на  манівці  брехливо,
Щоб  на  землі  наладить  пекло,
З  якого  вийти  неможливо.

Вони  всього  і  всіх  бояться,
Однак  лякає  їх  найдужче
Душі  нескореної  праця,
Жага  до  волі  невмируща.

Вони  щоденно  хмурим  оком
Замки  всі,
Ґрати  оглядають,
Їм  невтямки  –  з  якого  боку
Ударить  сила  молодая.

Життя  змітає  страх  прожитий,
Бо  жертвою  стать  не  бажає
Володарів  ротів  закритих,  
Приватизаторів  трупарень.

Сяргей  Законнікаў  
Вядуць  жыццё  тунелем  вузкім

Вядуць  жыццё  тунелем  вузкім
Туды,  дзе  пахне  тлом  і  гарам,
Уладары  замкнутых  вуснаў,
Прыватызатары  трупярань.

Яны  людзей,
Нямых,
Аслеплых,
Збіваюць  з  тропу  розным  чынам,
Каб  на  зямлі  наладзіць  пекла,
З  якога  выйсці  немагчыма.

Яны  ўсяго  і  ўсіх  баяцца,
Аднак  палохае  найболей
Душы  незацуглянай  праца,
Імкненне  вечнае  да  волі.

Яны  штодзённа  змрочным  вокам
Засовы,
Краты  аглядаюць,
Ды  ім  няўцям  —  з  якога  боку
Ударыць  сіла  маладая.

Жыццё  змятае  страху  вусціш,
Бо  не  жадае  стаць  ахвярай
Уладароў  замкнутых  вуснаў,
Прыватызатараў  трупярань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463811
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2013

Сергій Законніков, Часу нема, щоб стоять на колінах

Часу  нема,
Щоб  стоять  на  колінах,
Мовчки  в  покорі  униз  спину  гнуть...
Не  допоможуть  жалі  і  моління
Зрушить  тупого  дикунства  стіну.

Часу  нема,
Щоб  у  закутку  бути,
Слухать  прокляття,
Душитись  в  мані,
Бути  в  кайданах  непевності  скутим...
Чую  біда  в  спину  дише  мені.

Можна  знайти  з  віком  думку  розумну:
Вільному  –  воля,
Холопу  –  тюрма.
Можна  було  б  жити  просто  й  бездумно...
Можна  було  б,  –
Тільки  часу  нема.

Сяргей  Законнікаў  
Часу  няма

Часу  няма,
Каб  стаяць  на  каленях,
Моўчкі  згінаць  у  пакоры  спіну…
Не  дапаможа  жальба  і  маленне
Зрушыць  тупога  дзікунства  сцяну.

Часу  няма,
Каб  сядзець  у  закутку,
Слухаць  праклёны,
Давіцца  маной,
Быць  ланцугамі  няпэўнасці  скутым…
Чую  дыханне  бяды  за  спіной.

Можна  прыйсці  да  высновы  з  узростам:
Вольнаму  —  воля,
Халопу  —  турма.
Можна  было  б  жыць  бяздумна  і  проста…
Можна  было  б,
Толькі  часу  няма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463625
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2013

Павлюк Трус, Тріолет: Чому ти плачеш серед ночі

Чому  ти  плачеш  серед  ночі
Слізьми  мов  роси  чарівні?
Ще  так  барвисті  твої  дні,
Чому  ж  ти  плачеш  серед  ночі?
Ти  смуток  віджени  в  пісні,
Коли  цвітуть  зорею  очі...
Чому  ти  плачеш  серед  ночі
Слізьми  мов  роси  чарівні?

Паўлюк  Трус
Трыялет:  Чаго  ты  плачаш  апаўночы

Чаго  ты  плачаш  апаўночы
Слязьмі,  як  росамі  крыніц?
Яшчэ  у  красках  твае  дні,
Чаго  ж  ты  плачаш  апаўночы?
Лепш  смутак  песняй  адгані,
Калі  цвітуць  зарою  вочы…
Чаго  ты  плачаш  апаўночы
Слязьмі,  як  росамі  крыніц?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463306
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2013

Павлюк Трус, Опала синь… цвіте поверх рівнини

Опала  синь...  цвіте  поверх  рівнини,
Жоржини  цвіт  осипали  давно,
І  стигнуть  в  золоті  смугляві  горобини,
Стоять  і  журяться  надвечір  під  вікном.
В  жовтоцвітінні,  де  байраки  і  долини,
В  ковшах  осіннє  піниться  вино.
І  сплять  гаї...  і  лист  спадає  в  діл...
Дзвенять  акорди  в  серці  молодім.

Паўлюк  Трус  
Апала  сінь…  цвіце  па-над  раўнінай

Апала  сінь…  цвіце  па-над  раўнінай,
Вяргіні  цвет  асыпалі  даўно,
І  стынуць  ў  золаце  асмуглыя  рабіны,
Стаяць  і  журацца  увечар  пад  акном.
І  ў  жоўтацвецені  над  ярам  і  далінай
Тане  ў  каўшах  асенняе  віно.
І  спяць  гаі…  і  сыплюцца  лісты…
Звіняць  акорды  ў  сэрцы  маладым.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463304
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2013

Ригор Барадулін, Вічність

Для  мене  ясним  сонцем  доля  дана  –
Не  знать  льохів  понурих  німоти.
З  тобою  скутий  в  нервах,  як  в  кайданах,
Ні,  Вічність,  я  тобі  не  понятий!
І  бір  зозулиних  років  неждано
На  голові  моїй  засніжиш  ти,
І  владно  покладеш  на  лоб  крутий
Земних  знегод  стійкі  меридіани.
Вже  не  страшить  мій  захід  золотий  –
До  зір  думок  скерую  каравани,
Орли  їх  привітають,  як  брати.
Не  зникну  так,  як  тінь,  як  звук  пустий,
Не  відцвітуть  очей  моїх  поляни,
Пробивши  рині  мокрої  пласти.

Рыгор  Барадулін    
Вечнасьць

Мне  ясным  сонцам  лёс  наканаваны  –  
Ня  ведаць  змрочных  лёхаў  нематы.  
З  табою  кожным  нэрвам  зьнітаваны,  
Не,  Вечнасьць,  я  ў  цябе  не  паняты!  
Зязюлямі  гадоў  пракукаваны,  
Бор  галавы  маёй  асьнежыш  ты  
I  ўладна  пакладзеш  на  лоб  круты  
Зямныя  ўпартыя  мэрыдыяны,  –  
Мяне  ня  ўстрашыць  захад  залаты.  
Да  зор  скірую  думак  караваны,  
Арлы  іх  прывітаюць,  як  браты.  
Ня  зьнікну  так,  як  цень,  як  гук  пусты.  
Не  адцьвітуць  вачэй  маіх  паляны,  
Прабіўшы  жвіру  мокрага  пласты.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463113
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2013

Сергій Законніков, Зустріч під дощем

Яка  ж  то  музика  жила
У  кожній  дощовій  краплинці,
Коли  назустріч  ти  ішла
Крізь  дощ
По  радісній  стежинці!
Махнувши  ручкою  здаля,
Ти  не  ішла,
А  вже  летіла.
Звучали  небо  і  земля,
Як  злиті  враз  –  душа  і  тіло...
Куди  б  весна  не  привела,
Ввік  буде  спомином  для  мене
Стежинка  до  твого  села,
Той  дощ  
І  спів  очей  зелених.

Сяргей  Законнікаў  
Спатканне  пад  дажджом

Якая  музыка  жыла
У  кожнай  новенькай  краплінцы,
Калі  насустрач  ты  ішла
Праз  дождж
Па  радаснай  сцяжынцы!
Рукой  махаючы  здаля,
Ты  не  ішла,
А  ўжо  ляцела.
Гучалі  неба  і  зямля,
Як  злітыя  —  душа  і  цела…
Куды  б  вясна  ні  прывяла,
Мне  будуць  помніцца  да  скону
Сцяжынка  ля  твайго  сяла,
Той  дождж
І  спеў  вачэй  зялёных.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463112
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2013

Богуслав Адамович, Прометей до грифа

Ти  пам’ятаєш,  грифе,  схід  багряний,
Як  перший  раз  не  мене    впав
І  першу  роздовбав  на  грудях  рану,

Щоб  серце  рвать,  що  в  вічності  своїй
Знов    відростало  від  поранень...
Тепер  же  глибше  Зевса  кіготь  вбий...

Та  слабне  серце  від  живої  рани;
Коли  ж  –  із  плином    незворотних  літ  –
Цілком  вже  відростати  перестане:

Куди  спрямуєш,  грифе,  свій  політ?!

Bogusław  Adamowicz  
Prometeusz  do  sępa

Pamiętasz  sępie,  zorze  krwią  zalane,
Gdyś  z  chmur  raz  pierwszy  na  mnie  spadł,
I  pierwszą  w  piersi  mej  rozdarłeś  ranę

By  serce  gryźć,  co  nieśmiertelne  wciąż
Wciąż  odrastało  -  wyżerane...
Dziś  głębiej  szpon  swój  jowiszowy  wdrąż...

Dziś  słabnie  serce  w  wiekuistej  ranie
I  gdy  -  po  przejściu  nieodrodnych  lat  -
Odrastać  całkiem  już  przestanie:

To  cóż  ty,  sępie  będziesz  jadł?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2013

Марія Конопницька, Кубок

З  одного  кубка  ти  і  я
Напитися  хотіли,
Та  в  кубок  впала  нам  сльоза
І  кубок  ми  розбили.

І  в  світ  пішли,  пішли  у  даль,
Всяк  по  своїй  дорозі.
І  тих  уламків  нам  не  жаль,
Що  їх  з’єднать  не  в  змозі...

Тепер,  коли  в  краях  жарких
Мене  самотність  носить,
Зірки  у  чашах  золотих
Підносять  срібні  роси.

Та  знаю,  що  з  зіркових  чаш
Не  вип’ю  прохолоду,
Яку  давав  нам  кубок  наш  –
Де  сльози  впали  в  воду.

Maria  Konopnicka    
Kubek

Z  jednego  kubka  ty  i  ja
Piliśmy  onej  chwili,
Lecz  że  nam  w  wodę  padła  łza
Więc  kubek  my  rozbili.
 
I  poszli  w  świat  i  poszli  w  dal,
Osobną  każde  drogą.
Ani  nam  szczątków  onych  żal,
Co  zrosnąć  się  nie  mogą...
 
Dziś,  kiedy  w  skwary  znojnych  susz
Samotne  kroki  niosę,
Gwiazdy  mi  jasne  z  złotych  kruż
Podają  srebrną  rosę.
 
Lecz  wiem,  że  w  żadnej  z  gwiezdnych  czasz
Nie  znajdzie  się  ochłoda,
Jaką  miał  prosty  kubek  nasz.
Gdzie  były  łzy  —  i  woda.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461477
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2013

Ґабріела Містраль (Чилі) , Заспокійливі слова

В  колоссі  днів  моїх  зросли  зернини  –
З  них  правди  свіжий  цвіт  зійшов:
Життя  є  золото  і  мед  хлібини  –
Коротке  зло  і  вічна  там  любов.

І  жовчі  з  кров’ю  смуги  перевиті
Міняємо  на  посмішку  в  віршах.
Цвітуть  фіалки  дивні  –  вітер
Розносить  по  долині  меду  пах.

Тепер  не  тільки  я  псалми  святого    –
Тепер  я  розумію  щастя  спів;
Безмірна  спрага,  звивиста  дорога,
Та  погляд  мій  в  ірисах  відпочив.

Хоч  очі  наші  сповнені  сльозами,
Та  спів  струмка  заставить  нас  співать;
Як  жайвір  защебече  десь  над  нами,
Ми  забуваємо,  що  тяжко  помирать.

Ніщо  тут  плоть  мою  вже  не  терзає,
Любов  перекипіла  в  мить  одну;
Я  ніжний  погляд  матері  згадаю,  
Бо  відчуваю  –  Бог  веде  до  сну!

Gabriela  Mistral  
Palabras  serenas

Ya  en  la  mitad  de  mis  días  espigo  
esta  verdad  con  frescura  de  flor:  
la  vida  es  oro  y  dulzura  de  trigo,  
es  breve  el  odio  e  inmenso  el  amor.  

Mudemos  ya  por  el  verso  sonriente  
aquel  listado  de  sangre  con  hiel.  
Abren  violetas  divinas,  y  el  viento  
desprende  al  valle  un  aliento  de  miel.  

Ahora  no  sólo  comprendo  al  que  reza;  
ahora  comprendo  al  que  rompe  a  cantar.  
La  sed  es  larga,  la  cuesta  es  aviesa;  
pero  en  un  lirio  se  enreda  el  mirar.  

Grávidos  van  nuestros  ojos  de  llanto  
y  un  arroyuelo  nos  hace  sonreír;  
por  una  alondra  que  erige  su  canto  
nos  olvidamos  que  es  duro  morir.  

No  hay  nada  ya  que  mis  carnes  taladre.  
Con  el  amor  acabóse  el  hervir.  
Aún  me  apacienta  el  mirar  de  mi  madre.  
¡Siento  que  Dios  me  va  haciendo  dormir!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2013

Теодор Траянов, Русалка

Хвилі  обмивають  
скелі  над  водою,    
над  проваллям  темним  
дівчина  сидить,
в  золотистих  косах  
зірочник  фатою,
у  прозорих  грудях  
плач  її  тремтить.

Плаче  гірко  серце,  
що  її  згубило,
що  колись  казало:  
люблячи  живи,
серце,  що  з  прощальним  
криком  ще  любило,
і  знайшло  могилу  
в  водяній  траві.

Хвилі  все  плескають  
в  скелі  над  водою,
глухо  заплітають  
відголос  і  зов,
над  проваллям  темним  
вічною  струною
ллється  тужна  пісня  –  
смерть  там  і  любов.

Теодор  Траянов  
Русалка

Вълните  запират
под  тъмните  чуки,
над  тъмната  бездна
русалка  седи,
в  златистите  къдри
звездица  блещука,
молитва  трепери
в  прозирни  гърди.
 
Зове  тя  сърцето,
що  нявга  погуби,
що  първен  у  нея
живот  съживи,
сърцето,  що  с  писък
прощален  залюби
и  гроб  му  приготви
в  подводни  треви.
 
Вълните  се  плискат
под  тъмните  чуки,
и  глухо  преплитат
и  отзвук,  и  зов,  
над  тъмната  бездна
звучи  и  блещука
безсмъртната  струна
на  смърт  и  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458199
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2013

Нарциза Жміховська, Закляття

Йду  землею,  плину  в  водах,
А  чи  сонце  на  погоду,
Чи  то  грім  і  блискавиця,
А  чи  світиться  зірниця,
Чи  то  ніч,  чи  день  урочий,
Чи  скрізь  ясно,  чи  зі  тьмою,
Завжди  тут  переді  мною
Ті  великі  чорні  очі!
Ах!  її  очі!

П’ю  я  мед  і  п’ю  полинну,
Рву  і  лілії,  й  тернину,
Сік  чавлю  я,  та  в  напою
Ані  сил,  ні  супокою;
Чи  навколо  простір  грубий,
Чи  реліквію  цілую,
Завжди  на  устах  я  чую,
Дорогі  з  коралу  губи,
Ах!  її  губи!

Дійсно  справжня  чарівниця,
Закляла  світ  в  свої  лиця,
В  свої  губи,  в  свої  очі,
Вже  й  молитва  не  відстрочить;
Все  лиш  нею  прагне  стати,    
Де  не  гляну  –  скрізь  вона  є,
Від  тих  чарів  всяк  конає,
Чи  причину  мусить  взяти,
Ах!  лиш  би  взяти!

Narcyza  Żmichowska  
Zaklęcie

Idę  lądem,  płynę  wodą,
A  czy  słońce  lśni  pogodą,
Czy  pioruny  z  błyskawicą,
Czy  na  niebie  gwiazdy  świecą,
Czy  mnie  noc,  czy  dzień  otoczy,
Czy  mi  jasno,  czy  mi  ciemno,
Zawsze  przy  mnie,  lub  przede  mną,
Takie  wielkie  czarne  oczy!
Ach!  to  jej  oczy!
 
Piję  miód  i  piołun  piję,
Zbieram  ciernie  i  lilije,
Sok  wyciskam,  lecz  w  napoju
Nie  ma  zdrowia,  ni  spokoju,
Choć  dokoła  przestrzeń  pusta,
Choć  relikwię  pocałuję,
Zawsze  na  mych  ustach  czuję,
Koralowe,  drogie  usta,
Ach!  to  jej  usta!
 
Istna  ona  czarownica,
Świat  zaklęła  w  swoje  lica,
W  swoje  usta,  w  swoje  oczy,
Już  i  pacierz  nie  odroczy;
Wszystko  zmienia  się  w  jej  postać,
Kędy  spojrzę,  wszędzie  ona,
Człowiek  od  tych  czarów  skona,
Lub  sprawczynię  musi  dostać
Ach!  gdyby  dostać!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2013

Тетяна Дем'янова, Сонет: Тобі, кохана, знов-таки не спиться?

Тобі,  кохана,  знов-таки  не  спиться?
Усе  думки  гуляють  в  чехарду?
Дозволь  мені  –  і  я  біду-нічницю
з  чарівних  війок  чарами  й  зведу.

З  твоїх  очей,  таким  котком  у  ласці,
зжену  у  кут  клубок  безсонь  твоїх;
промуркочу  тобі  у  звабній  казці  –
що  я  без  тебе  теж  заснуть  не  міг.

Тебе  зігрію  ласкою  своєю
і  мороком  дрімотним  обів’ю.
І  попрошу  підмоги  у  Морфея:
«Заколисай  ти  любоньку  мою!»

Нехай  твій  сон  заховує  до  ранку
моє  тепло  і  хвилі  колисанки...    

Таццяна  Дзям'янава  
Санет:Табе  ізноў,  каханая,  не  спіцца?

Табе  ізноў,  каханая,  не  спіцца?
Усё  гуляюць  думкі  ў  чахарду?
Ты  мне  дазволь  –  і  я  бяду-начніцу
з  чароўных  веек  чарамі  звяду.

З  тваіх  вачэй  з  амаль  кацінай  ласкай
зганю  бяссонне  ў  кут,  нібы  клубок,
і  прамурлычу  зманліваю  казку  –
што  без  цябе  і  я  заснуць  не  мог.

Пасля  сваймі  абдымкамі  сагрэю
і  туманом  дрымотным  абаўю.
І  папрашу  садзеяння  ў  Марфея:
“Закалышы  любімую  маю!”

Няхай  твой  сон  ахоўвае  да  ранку
маё  цяпло  і  хвалі  калыханкі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456638
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2013

Нарциза Жміховська, Непевність

Дівчино,  скажи  причину,
Що  з  очей  так  сльози  плинуть?
Хоч  дзвенять  птахи  на  волі,
Хоч  для  тебе  квіти  в  полі,
Хоч  погоду  маєш  в  небі,
І  коханий  біля  тебе?
Дівчино,  скажи  причину,
Що  з  очей  так  сльози  плинуть?

«Ах!  Я  плачу,  бо  я  знала:
Лиш  зими  прийде  навала,
В  літні  дні  морозом  кине,
Відлетять  умить  пташини.
Ах!  Я  плачу,  бо  я  знала,
Скільки  раз  я  квіти  рвала,
Та  ті  квіти  в  мить  єдину
У  руках  у  мене  гинуть.
Ах!  Я  плачу,  бо  я  знала:
Зранку  зірка  так  сіяла  –  
Обіцяла  день  чудесний,
Та  змінився  вітер  в  бурю,
Хмари  він  приніс  понурі,
Блискавиці,  грім  небесний!
Чи  ж  мине  так  вік  мій  ясний,
Мій  коханий,  щастя  днини,
Як  та  пташка  й  цвіт  прекрасний,
Як  ранкова  та  година?»

Narcyza  Żmichowska  Niepewność

Powiedz,  dziewcze,  co  przyczyną,
Że  łzy  z  oczu  twoich  płyną?
Gdy  skowronki  w  chmurach  dzwonią,
Gdy  oddychasz  kwiatów  wonią,
Gdy  pogodę  masz  na  niebie,
A  kochanka  obok  ciebie?
Powiedz,  dziewcze,  co  przyczyną,
Że  łzy  z  oczu  twoich  płyną?
 
"Ach!  ja  płaczę,  bom  widziała,
Że  niech  tylko  zima  biała
Dmuchnie  szronem  na  dni  lata,
Skowroneczek  wnet  odlata.  —
Ach!  ja  płaczę,  bom  widziała,
Ilem  razy  kwiatki  rwała,
Że  kwiat  każdy  w  mojej  dłoni
Wiądł  bez  barwy  i  bez  woni  —
Ach!  ja  płaczę,  bom  widziała,
Gdy  się  zorza  uśmiechała
Dnia  pogody  obietnicą,
To  zaświsnął  wiatr  ponury,
Przywiał  z  dala  ciemne  chmury
I  pioruny  z  nawałnicą!  —
Czyż  tak  będzie  wiek  radosny
I  me  szczęście,  i  kochanek
Jak  skowronki,  jak  kwiat  wiosny,
Jak  pięknego  dnia  poranek?"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2013

Ставрос Куюмдзіс, Все добре

Все  добре  так  і  все  прекрасно,
З  ким  вчора  ти  була  –  неясно.
Де  та  доріжка,  де  та  пригожа?
Там  заспівати  я  вже  більш  не  зможу.

Веди  спокійніше  розмову,
Ти  раниш  душу  мою  знову.
Не  хочу  чути  я  шум  і  крики,
Від  завтра  буду  я  один  навіки.
 
Я  маю  душу,  а  не  брилу,
Самого  знов  мене  лишила,  
Знак  на  балконі  змінив  свій  колір  –
Мене  вбиває  це  в  пекельнім  болі.

Грецькі  пісні:  
Σταύρος  Κουγιουμτζής  
Όλα  καλά

Όλα  καλά  κι  όλα  ωραία
Χθες  ήσουν  μ’  άλλονε  παρέα
Και  πού  σοκάκι  να  τραγουδήσεις
Δεν  επιτρέπονται  οι  αναμνήσεις

Μίλα  σιγά  και  μη  φωνάζεις
Είμαι  κουτός  και  με  τρομάζεις
Δε  θέλω  κόσμο  και  φασαρία
Αύριο  μπαίνω  στην  ανεργία

Έχω  ψυχή,  δεν  έχω  βράχο
Πάλι  με  άφησες  μονάχο
Και  μια  σημαία  σ’  ένα  μπαλκόνι
αλλάζει  χρώματα  και  με  σκοτώνει

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2013

Лариса Геніюш, Перо моє, таке тяжке з розпуки

Перо  моє,  таке  тяжке  з  розпуки,
зі  мною  вмерзле  в  лід  стоячих  вод.
Перо  моє,  беру  тебе  я  в  руки  –
писать,  кохать  і  славить  мій  народ.

Перо  моє,  якого  не  зламали,
маленьке,  будь  же  прикладом  усім,
тебе  в  боях  як  сталь  загартували  –
завжди  пиши  землі  достойний  гімн.

Перо  моє,  лети  до  хмар  високо,
спіши  до  обездолених  людей.
Співай  хвалу  землі  цій  ясноокій  –
Вітчизну  пісня  вільна  хай  веде.

Перо  моє,  будь  дужим,  як  герої,
пиши  без  фальші,  біль  умій  стишать.
Надійним  будь,  моя  завжди  будь  зброя,
умій,  як  я,  над  прірвою  встоять.

Перо  моє,  під  сильними  не  гнися.
Душа  у  бідних  горда,  бо  своя.
Землі,  народу,  предкам  поклонися,
їх  мужності,  як  кланяюся  я.

Перо  моє  –  мій  щит  і  хрест  могильний,
життя  моє,  хоч  кості  будуть  тліть,
покинь  мій  слід,  жертовний,  непомильний,  –
як  для  Вітчизни  жить  і  як  терпіть!

Перо  моє  –  мій  вірний  паж  єдиний,
один  надійний  друг  із  друзів  всіх.
Ти  йшло  зі  мною  крізь  хрести  й  тернини  –
в  боях  соратник,  свідок  мук  моїх.

Перо  моє,  що  розрізає  ґрати,
не  зламане  морозом  і  вогнем,
мій  меч  двосічний,  скарб  мій  небагатий,
живи,  мій  біль,  живи  після  мене.

Ларыса  Геніюш
Пяро  маё,  цяжкое  ад  адчаю

Пяро  маё,  цяжкое  ад  адчаю,  
са  мной,  як  вязень,  закавана  ў  лёд.  
Пяро  маё,  табе  я  даручаю  
пісаць,  кахаць  і  славіць  мой  народ.  

Пяро  маё,  якога  не  зламалі,  
маленькае,  будзь  прыкладам  другім,  
зь  цярпень,  змагань,  з  гартованае  сталі  
далей  пішы  зямлі  дастойны  гімн.  

Пяро  маё,  шыбуй  вышэй  аблокаў,  
сьпяшы  да  абяздоленых  людзей.  
Сьпявай  хвалу  зямельцы  яснавокай,  
Айчыну  песьняй  вольнай  абнадзей.  

Пяро  маё,  будзь  па-гэройску  дужым,  
пішы  бяз  фальшу,  боль  умей  стрываць.  
Надзейнае,  о,  будзь  маім  аружжам,  
умей,  як  я,  над  прорвай  устаяць.  

Пяро  маё,  прад  сільнымі  ня  гніся.  
Душа  у  бедных  гордая,  свая.  
Зямлі,  народу,  продкам  пакланіся,  
іх  мужнасьці,  як  кланяюся  я.  

Пяро  маё  –  мой  шчыт  і  крыж  магільны,  
жыцьцё  маё,  хоць  косьці  будуць  тлець,  
пакінь  мой  сьлед,  ахвярны  і  нязмыльны,  –  
як  для  Айчыны  жыць  і  як  цярпець!  

Пяро  маё  –  мой  паж  адзіны  верны,  
з  усіх  сяброў  адзін  надзейны  друг.  
Ішло  са  мной  ты  праз  крыжы  і  церні  –  
удзельнік  бою,  сьведка  маіх  мук.  

Пяро  маё,  пілуючае  краты,  
трывалае  ў  марозе  і  агні,  
мой  меч  двусечны,  скарб  мой  небагаты,  
жыві,  мой  боль,  пасьля  мяне  жыві.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450773
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.09.2013

Максим Богданович, Напилося сонце із джерел студених

Напилося  сонце  із  джерел  студених,
Потягнуло  вгору  воду  з  них  як  пар;
І  злетівши  стрімко  по  промінню  тонкім
Пар  зробився  в  небі  чередою  хмар.

Вдаль  вони  помчали  і  летять  під  ними
Ниви  і  болото,  поле,  бір,  лука.
Але  що  там  сяє?  Чи  не  ти,  сестрице,
Чи  не  ти  там  плинеш,  срібная  ріка?

Загріміли  в  хмарах  гулко  привітання
І  далеко  буйний  вітер  їх  розніс.
Кинулися  хмари  до  ріки  своєї  
І  злилися  з  нею  ливнем  крапель-сліз.

Максім  Багдановіч  Напілося  сонцэ  са  крыніц  сцюдзёных

Напілося  сонцэ  са  крыніц  сцюдзёных,
Усьцягнуло  у  вышу  з  іх  ваду  як  пар;
І  ўзляцеўшы  шпарка  па  праменьнях  тонкіх
Пар  зрабіўся  сьлічнай  чэрадою  хмар.

Удаль  яны  памкнулі  і  лятуць  пад  імі
Нівы  ды  балоты,  поле,  бор,  лука.
Але  што  там  блішчэ?  Ці  ня  ты,  сястрыца,
Ці  ня  ты  ліешся,  срэбная  рэка?

Загрымелі  ў  хмарах  гулка  прывітаньня
І  далёка  буйны  вецер  іх  разнёс.
Рынуліся  хмары  да  рэкі  радзімай
І  зьліліся  з  ёю  ліўнем  кропель-сьлёз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450669
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2013

Янка Золак, Осінь

Відпливли  в  буйнім  колосі  дні
У  безмежні  просинені  далі.  
В  небі  гуси  шнурками  коралів  
Пропливли  з-понад  нив  в  вишині.  
На  полях,    де  лиш  стерні  одні,  
Засвистали  вітри  у  хоралі.  
Неба  сірого  хмуристі  далі  
Починають  сльозить  вдалині.  

Притулився  до  плоту,  мов  син,
І  так  жалісно  плаче  з  недолі,
Просить  в  сонця  і  ласки,  і  волі,
Посивілий  від  часу  полин.
На  межі  цвіт  волошки  один
Шепче  вітру  про  згублену  долю.
В  поруділім,  безрадіснім  полі
Тішить  серце  здаля  лише  він.

Осінь  ясною  міддю  згори
Осідає  на  клен  і  калину,
І  туман  свої  чари  накинув,
Щоб  сховать  ясний  погляд  зорі.
Я  не  хочу  про  жаль  говорить,
Тільки  осінь  любить  не  покину,
Бо,  за  працю  і  піт,  селянину
Віддає  вона  щедро  дари.

Янка  Золак,  Восень

Адплылі  каласістыя  дні  
У  бязьмежныя  сінія  далі.  
Ў  небе  гусі  шнуркамі  караляў  
Праплылі  над  абшарамі  ніў.  
На  палетках,  калючых  ад  жніў,  
Ветры  песьні  свае  засьвісталі.  
Неба  шэрага  нудныя  далі  
Пачынаюць  сьлязіцца  і  гніць.  
   
Прытуліўся  да  плоту,  прылёг  
І  так  жаласна  плача-скуголіць,  
Просіць  сонцавай  ласкі,  патолі,  
Пасівелы  ад  часу  быльнёг.  
На  мяжы  сірата-васілёк  
Шэпча  ветру  пра  сумную  долю.  
У  зрудзелым,  бязрадасным  полі  
Толькі  ён  цешыць  сэрца  здалёк.  
   
Восень  яркаю  медзьдзю  згары  
Асядае  на  клён  і  каліну,  
І  туман  свае  чары  накінуў,  
Каб  схаваць  ясны  погляд  зары.  
Не  хачу  аб  журбе  гаварыць,  
Толькі  восень  любіць  не  пакіну,  
Бо,  за  працу  і  пот,  селяніну  
Аддае  яна  шчодра  дары.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2013

Констанція Буйло, Не дивись

Не  дивись  на  мене...  Моє  серце  так  б’ється,  дрижить;
Твої  очі  в  мені  розпаляють  незгасні  вогні,
Глянеш  ти  на  мене    –  і  без  тебе  не  хочеться  жить.
А  з  тобою  не  можу  –  з  тобою  не  можу  я,  ні!

Не  дивись!  Твої  очі  ясніють,  як  небо  удень,
Наче  зорі  у  небі  –  так  ясно,  так  м’яко  блищать;
Погляд  мій  тоне  в  них,  як  у    тій,  у  морській  глибині...
Вже  не  хочу  дивитись  –  й  не  можу  очей  відірвать.

Не  дивись!  Бо  як  дивишся  –  хочеться  палко  мені
Моє  зблідле  лице  до  грудей  до  твоїх  притулить
І  дивитись  у  очі  весь  вік  наяву  і  вві  сні...
Я  не  хочу...  Не  можу,  не  можу  тебе  не  любить!

Канстанцыя  Буйло  
Не  глядзі

Не  глядзі  на  мяне...  Маё  сэрца  так  б'ецца,  дрыжыць;
Твае  вочы  ўва  мне  запаляюць  нязгасны  агонь,
Ты  глядзіш  на  мяне  -  без  цябе  мне  не  хочацца  жыць.
А  з  табой  не  магу  -  не  магу  жыць  ніколі  з  табой!
 
Не  глядзі!  Твае  вочы  яснеюць,  як  неба  удзень,
Як  бы  зоркі  у  небе  -  так  ясна,  так  мякка  блішчаць;
Мой  пагляд  у  іх  тоне,  бы  ў  той,  у  марской,  глыбіні...
Не  хачу  ўжо  глядзець,  а  вачэй  не  магу  адарваць.
 
Не  глядзі!  Ты  глядзіш,  а  тады  так  хацелася  б  мне
Пабляднелы  мой  твар  да  грудзей  да  тваіх  прытуліць
І  глядзець  ў  твае  вочы  ўвесь  век  і  наяве,  і  ў  сне...
Не  хачу...  А  цябе  не  магу,  не  магу  не  любіць!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450310
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.09.2013

Янка Золак, Про що писать

Л.І.Калиновській

Про  що  писать  не  знаю  я.  Нелегко
В  слова  віршів  всю  душу  переллять.
Хіба  сказать  що  близько  і  далеко
Від  мене  Ви,  як  небо  і  земля.

Хіба  сказать,  що,  долі  так  немилий,
Я  можу  тільки  мріять,  тільки  снить,
А  сни  і  мрії  в  пам’яті  могили,
Як  дні  перейдені,  навіки  хоронить?

Хіба  сказать,  що  в  кубку  оковиту
Від  нас  смерть  пильно  сторожить?..
Душа  моя  надламана,  розбита...
Чи  ж  хто  її  зуміє  зрозуміть?!

Та  знаю  я:  і  близько  і  далеко
Від  мене  Ви,  як  небо  і  земля.
Чого  ж  писать,  коли  нелегко
У  перли  слів  всю  душу  переллять?

Янка  Золак  
Аб  чым  пісаць

Л.І.  Каліноўскай

Аб  чым  пісаць,  ня  ведаю.  Ня  лёгка  
У  словы  вершаў  душу  пераліць.  
Хіба  сказаць,  што  блізка  і  далёка  
Вы  ад  мяне,  як  неба  ад  зямлі.  
   
Хіба  сказаць,  што,  лёсам  занядбаны,  
Магу  я  толькі  мроіць,  толькі  сьніць,  
А  сны  і  мроі  ў  памяці  курганы  
Хаваць  навек,  як  даўнішнія  дні?  
   
Хіба  сказаць,  што  кубак  з  акавітай  
Ад  нас  вартуе  пільна  сьмерць?..  
Душа  мая  надломана,  разьбіта...  
Ці-ж  хто  яе  здалее  зразумець?!  
   
Ды  знаю  я:  і  блізка  і  далёка  
Вы  ад  мяне,  як  неба  ад  зямлі.  
Нашто-ж  пісаць,  калі  нялёгка  
У  пэрлы  словаў  душу  пераліць?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450261
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.09.2013

Янка Золак, Ти прийди, як засвітяться зорі

Ти  прийди,  як  засвітяться  зорі  –
Діаманти  в  небес  висоті.
Сядем  поруч  удвох,  поговорим
Про  кохання,  про  долю  в  житті.

Будем  слухать  під  пологом  ночі,
Як  хтось  голос  таємний  дає.
Буду  ніжно  дивитися  в  очі,
Буду  пестить  волосся  твоє.

Обніму  я  тебе  і  пестливо
Поцілунками  вкрию  чоло.
Я  забуду  про  долю  зрадливу,
Як  відчую  кохання  тепло.

Місяць  нам  у  віконце  загляне,
Роз’ятрить  почуття,  і  без  сну
Я  зустріну  рожевий  світанок
І  прославлю  іще  раз  весну.

Ти  прийди,  мого  серця  бажання,
Більш  не  можу  без  тебе  я  жить.
Ти  прийди!  Я  всю  силу  кохання
Лиш  одній  тобі  хочу  зложить.

Ти  прийди!  Нехай  серце  не  плаче.
Я  своєю  тебе  назову.
Ти  прийди!  Нехай  люди  побачать,
Що  щасливий  і  я  наяву.

Янка  Золак  
Ты  прыйдзі,  як  засьвецяцца  зоры  

Ты  прыйдзі,  як  засьвецяцца  зоры  
Дыямэнтамі  ў  высі  нябёс.  
Сядзем  побач  з  табой,  пагаворым  
Пра  жыцьцё,  пра  каханьне  і  лёс.  
   
Будзем  слухаць  пад  вэлюмам  ночы  
Таямнічых  істот  галасы,  
Буду  ласкава  зорыць  у  вочы,  
Буду  песьціць  твае  валасы.  
   
Абніму  я  цябе  і  пяшчотна  
Пацалункамі  ўкрыю  чало.  
Я  забуду  аб  долі  самотнай,  
Як  адчую  каханьня  цяпло.  
   
Месяц  к  нам  у  вакенца  загляне,  
Усхвалюе  пачуцьці,  й  бяз  сну  
Я  сустрэну  ружовае  раньне  
І  яшчэ  раз  услаўлю  вясну.  
   
Ты  прыйдзі,  майго  сэрца  жаданьне,  
Безь  цябе  болей  жыць  не  магу.  
Ты  прыйдзі!  Я  ўсю  сілу  каханьня  
Для  цябе  аднае  берагу.  
   
Ты  прыйдзі!  Няхай  сэрца  ня  плача.  
Я  сваею  цябе  назаву.  
Ты  прыйдзі!  Няхай  людзі  убачаць,  
Што  шчасьлівы  і  я  наяву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2013

Тетяна Дем’янова, Як хороше! Зима!

Як  хороше!  Зима!  Прекрасна  як  ніколи!
Дивлюся  на  гульню  морозів  і  завій,
Смакую  простір  я  повітряний  довкола  –
Мороз  вганяє  кров  у  кровобіг  стрімкий.

І  ніч  розбуджена  вітає  ранок  тінню.
За  вікнами  блищить  веселкою  кришталь.
Іду,  а  слід  мій  –  стежка  темно-синя,
Збігає  від  мене  в  покриту  снігом  даль.

Світанкове  желе  малинового  сходу
Сповзає  на  снігів  розпушену  блакить...
І  радість,  й  супокій,  мов  божа  нагорода,
Голублять  душу,  ніби  сонце  в  ясну  мить.

Ясніє  небосхил...  Мелькають,  наче  в  морі,
На  хвилях  насипних  сіяючі  вогні.
Співають,  сяють,  і  втішаються  простори,
І  кроками  риплять  в  криштальній  тишині...

Пірну  я  у  цей  сон,  де  насолоду  маю,
Заграю  гімн  Творцю  на  скрипці  льодяній,
І  свято  зимніх  днів  навік  запам’ятаю  –
У  серці  збережу  як  кращий  спогад  мій.

Таццяна  Дзям'янава
Як  хораша!  Зіма!  

Як  хораша!  Зіма!  Прыгожа,  як  ніколі!
Дзіўлюся  на  гульню  завей  і  маразоў,
Смакую  па  глытку  паветра  і  прыволле  –
І  сцюжа  ўсё  хутчэй  ганяе  ў  целе  кроў.
 
Абуджаная  ноч  вітае  ранак  стынню.
На  вокнах  зіхаціць  вясёлкаю  крышталь.
Іду  я,  а  сляды  дарожкай  цёмна-сіняй
Збягаюць  ад  мяне  ў  заснежаную  даль.
 
Світальнае  жэле  малінавага  ўсходу
Спаўзае  на  снягоў  бахматае  безэ...
І  радасць,  і  спакой,  і  божая  лагода
Аблашчваюць  душу,  бы  сонца,  пакрысе.
 
Яснее  небасхіл...  Мільгаюць,  нібы  ў  моры,
На  хвалях  насыпных  іскрыстыя  агні.
І  ззяе,  і  пяе,  і  цешыцца  прастора,
І  крокамі  рыпіць  у  звонкай  цішыні...
 
Я  кану  ў  гэты  сон,  уп'юся  асалодай,
На  шкельцах  ледзяшоў  сыграю  Творцу  гімн
І  свята  зімніх  дзён  запомню  назаўсёды  –
У  сэрцы  зберагу,  як  лепшы  успамін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2013

Констанція Буйло, Прибій

Шумить  прибій.  Криштальною  водою
Об  камінь  б’є  узбіч  гори.
Прощання  піснею  сумною
Зайшлись  розгонисті  вітри.
Нагнала  осінь  хмар  на  небо
І  промінь  сонця  помарнів.
Земля  зчорніла.  Їй  не  треба
Тепер  налитих  сонцем  днів.
Шумить  прибій.  На  берег  круто
Ідуть  тугі  вали  води.
Кому  гримлять  вони  салютом?
З  якої  вирвались  біди?
Чому  така  велика  сила
Розбурхала  стихію  хвиль?
В  ній  може  б’ється  тужний  біль,
Що  небо  холодом  схопило?
Я  знаю.  Час  зупинить  горе,
Зустрінеш  знову  ти  мене...
Твоя  рука  мою  торкне  –
І  почуттів  заграє  море...
І  буде  нам  співать  весна
Про  щастя  сонячне,  гаряче...
А  нині?  Нині  –  осінь  плаче,
Тому  що  скрушена  вона.

Канстанцыя  Буйло  
Прыбой

Шуміць  прыбой.  Вадой  крыштальнай
Аб  камень  б'ецца  ля  гары.
Тужлівай  песняй  развітальнай
Зайшліся  гонкія  вятры.
Нагнала  восень  хмар  на  неба,
На  сонца  лёг  цяжкі  заслон,
Зямля  счарнела.  Ёй  не  трэба
Цяпер  налітых  сонцам  дзён.
Шуміць  прыбой.  На  бераг  крута
Ідуць  валы  тугой  вады.
Каму  грымяць  яны  салютам?
Якой  пазбыліся  бяды?
Чаму  такой  вялікай  сілай
Узбурана  стыхія  хваль?
Мо  б'ецца  ў  ёй  балючы  жаль,
Што  неба  над  вадой  астыла?
Я  ведаю.  Час  спыніць  гора,
І  ты  прыедзеш  да  мяне...
Рукой  руку  маю  кранеш  -
І  ўзнімецца  пачуццяў  мора...
І  будзе  нам  пяяць  вясна
Аб  шчасці  сонечным,  гарачым...
І  сёння?  Сёння  -  восень  плача,
Таму  што  сумная  яна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447828
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2013

Поль Верлен, Nevermore *

Спогад  мій,  спогад  мій,  що  з  мене  ти  хотів?
В  повітрі  осені  прощальний  літ  дроздів,
І  промінь  сонця  надокучливо  світив
На  ліс  жовтіючий,    де  вітер  шаленів.

Ми  з  нею  вдвох  ішли,  неначе  уві  сні,
Волосся  вітер  плів  і  мрії  чарівні.
Та  раптом  голосом  схвильованим  мені
Сказала:  «Де  були  твої  найкращі  дні?»

Той  голос  ніжний  був,  мов  ангельський,  дзвінкий.
Їй  відповідь  була  у  посмішці  моїй,
І  білу  руку  я  побожно  цілував.

Ах!  Перші  квіти,  ароматів  джерело!
І  з  милим  шепотом,  немов  струмок  співав,
Це  перше  ніжне  «так»  з  коханих  уст  зійшло!

*Ніколи  більше  (англ.)

Paul  Verlaine  
Nevermore

Souvenir,  souvenir,  que  me  veux-tu?  L’automne  
Faisait  voler  la  grive  à  travers  l’air  atone,
Et  le  soleil  dardait  un  rayon  monotone
Sur  le  bois  jaunissant  où  la  bise  détone.

Nous  étions  seul  à  seule  et  marchions  en  rêvant,
Elle  et  moi,  les  cheveux  et  la  pensée  au  vent.
Soudain,  tournant  vers  moi  son  regard  émouvant
“Quel  fut  ton  plus  beau  jour?  “  fit  sa  voix  d’or  vivant,

Sa  voix  douce  et  sonore,  au  frais  timbre  angélique.
Un  sourire  discret  lui  donna  la  réplique,
Et  je  baisai  sa  main  blanche,  dévotement.

-  Ah!  les  premières  fleurs,  qu’elles  sont  parfumées!
Et  qu’il  bruit  avec  un  murmure  charmant
Le  premier  oui  qui  sort  de  lèvres  bien-aimées!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444858
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.08.2013

Янка Золак, Біля річки

На  небі  невмитому  заспані  хмари
Поволі  над  темінню  річки  пливуть,
І  місяць  дворогий  не  кидає  чари
На  хвиль  річкових  каламуть.

Від  ласк  вітрових  очерет,  ніби  п’яний,
Хитає-колише  голівки  свої.
Й  коханої  образ  в  пухових  туманах
В  красі  дивовижній  стоїть.

І  томляться  груди  солодким  бажанням
Той  образ  чарівний  пестливо  обвить,
Напитись  бальзаму  з  криниці  кохання,
Щоб  рани  душі  заживить.

Янка  Золак
Ля  рэчкі

Нямытае  неба.  Заспаныя  хмары  
Паволі  над  цёмнаю  рэчкай  плывуць,  
І  месяц  двурогі  ня  кідае  чары  
На  хваляў  рачных  каламуць.  
   
Ад  подыху  ветру  чарот,  нібы  п’яны,  
Хістае-калыша  галоўкі  свае.  
І  вобраз  каханай  з  пуховых  туманаў  
У  дзіўнай  красе  паўстае.  
   
І  томяцца  грудзі  салодкім  жаданьнем  
Той  вобраз  чароўны  пяшчотай  абвіць,  
Напіцца  бальзаму  з  крыніцы  каханьня,  
Каб  раны  душы  загаіць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.08.2013

Янка Золак, Спогад

Тихо...  Ніч...  Смерк  шовковистий  ліг...
Ми  в  саду,  під  мереживом  вишні,
Перейшли  заповітний  поріг
І  назустріч  незнаному  вийшли.

І  тоді,  в  цю  найкращу  з  ночей,
Шепотіло  зеленеє  віття,
Що  волошковий  погляд  очей
Не  дарила  нікому  ти  в  світі.

Вірив  я  і  бажав  іще  більш
Потонути  у  ласках  кохання,
Пить,  забувши  минулого  біль,
Поцілунки  до  синього  рання.

Якби  міг,  я  б  хотів  зір  красу
Уплести  в  твою  косу  чудову,
Та  розсипала  раптом  росу
По  траві  нова  зірка  ранкова.

Янка  Золак
Успамін

Ціха...  Ноч...  Аксамітавы  змрок...  
Мы  ў  саду,  пад  кудраваю  вішняй,  
Перайшлі  запаветны  парог,  
Насустрэчу  нязнанаму  вышлі.  
   
І  тады,  ў  гэту  цёплую  ноч,  
Мне  шаптала  зялёнае  вецьце,  
Што  пагляд  васілёчкавых  воч  
Не  дарыла  нікому  ты  ў  сьвеце.  
   
Верыў  я  і  жадаў  яшчэ  больш  
Патануць  у  пяшчотах  каханьня,  
Піць,  забыўшы  мінулага  боль,  
Пацалункі  да  сіняга  раньня.  
   
Каб  я  мог,  я-б  табе  у  касу  
Уплясьці-б  хацеў  нізанку  зорак,  
Ды  зьнячэўку  рассыпаў  расу  
Па  мурожнай  траве  новы  золак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443187
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.08.2013

Констанція Буйло, Йому

Ти  приїдеш  до  мене,  і  в  домі  моїм
В  той  же  час  моє  щастя  воскресне  ізнов.
І  не  буде  більш  туга  лить  в  серце  полин,
Наливать  гіркоту  свою  в  кров.
Мені  й  сонце  без  тебе  не  світить  в  вікні,
І  про  ясну  весну  не  шепочуть  листи...
Тяжко  жить  одному  –  жить  не  легко  одній,
Про  це  знаєш,  напевно,  і  ти.
Нахилився  б  до  мене  лиця  твого  чар,
До  грудей  би  твоїх  всю  себе  притулить...
Поцілунків  зайнявся  би  радісний  жар  –
І  бажання  любить,  і  любить...
Скільки  сили  в  коханні!  І  скільки  краси!
Будить  дум  воно  смілих  широкий  розмах.
Ти  торкнешся  рукою  моєї  коси  –
І  легкою  роблюся  –  як  птах.
І  здається  мені,  десь  далеко  земля,
В  серці  щастя  безмежного  пломінь  горить.
Знизу  ріки  шумлять  і  квітують  поля,
Ллється  неба  безмежна  блакить.
І  нічого  тяжкого  на  світі  нема.
Я  усе,  що  найтяжче,  легеньким  зроблю,
Тільки  б  ти  мене  в  ласках  любові  тримав,
Говорив  би:  Я  твій!  Я  люблю!..

Канстанцыя  Буйло  
Яму

Ты  прыедзеш  ка  мне,  і  у  доме  маім
У  той  час  маё  шчасце  ўваскрэсне  ізноў.
І  не  будзе  туга  ліць  у  сэрца  палын,
Наліваць  яе  горыч  у  кроў.
Без  цябе  мне  і  сонца  не  свеціць  ў  акно,
І  аб  яснай  вясне  не  шапочуць  лісты...
Цяжка  жыць  аднаму  -  жыць  не  лёгка  адной,
Гэта  ведаеш,  пэўна,  і  ты.
Нахіліўся  б  ка  мне  твой  прыветлівы  твар,
Да  грудзей  бы  тваіх  галаву  прытуліць...
Пацалункаў  успыхнуў  бы  радасны  жар  -
І  жаданне  любіць,  і  любіць...
Колькі  моцы  ў  каханні!  І  колькі  красы!
Будзіць  дум  яно  смелых  шырокі  размах.
Ты  кранешся  рукой  маёй  цяжкай  касы  -
І  я  лёгкай  раблюся  -  як  птах.
Мне  здаецца,  я  дзесьці  высока  ляту,
Сэрца  грэе  бязмежнага  шчасця  агонь.
Ўнізе  рэкі  шумяць  і  палеткі  цвітуць,
Льецца  неба  блакітная  тонь.
І  нічога  цяжкога  на  свеце  няма.
Я  усё,  найцяжэйшае,  лёгка  зраблю,
Толькі  б  ты  мяне  ласкай  любві  падтрымаў,
Гаварыў  мне:  -  Я  твой!  Я  люблю!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442616
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2013

Констанція Буйло, Я шукала

Я  шукала  тебе,  милий  мій,  вже  давно  –
Я  шукала  тебе,  виглядала
Ось  такого,  як  снився  в  дівочих    ти  снах,
Хоч  тоді  я  тебе  ще  не  знала!

Хоч  ніколи  тебе  ще  не  бачила  я  –
Ти  все  снився  той  самий  щоночі,
Як  тепер  ось  стоїш,  весь  у  дивній  красі,
І  промінням  виблискують  очі.

Руку  дай  –  будеш  братом  моїм  дорогим,
Пройдем  разом  життєві    дороги,
Може  так  не  відчуємо  терну  шипів,
Що  безжально  калічать  нам  ноги.

Йди,  ми  підем  по  цій  ось  стежині  вузькій  –
Нам    гостинець  відкриється  битий,
Тканий  золотом  квітів,  брильянтом  роси,
Шовком  трав  весь  зеленим  розшитий...

Руку  дай!  У  долоні  твоїй  є  моя,
Серце  з  серцем,  душа  із  душею.
Підем,  зв’язані  міцно  коханням  своїм,
Ми  тропою  життя  однією!

Канстанцыя  Буйло  
Я  шукала

Я  шукала  цябе,  мілы  мой,  ўжо  даўно,  -
Я  шукала  цябе,  выглядала
Вось  такога,  як  сніўся  ў  дзявочых  мне  снах,
Хоць  тады  я  цябе  йшчэ  не  знала!
 
Хоць  ніколі  цябе  йшчэ  не  бачыла  я  -
Ты  мне  сніўся  штоноч  такі  самы,
Як  цяпер  вось  стаіш,  поўны  дзіўнай  красы,
З  прамяністымі  ўзгляду  лучамі.
 
Дай  руку  мне  -  будзь  братам  маім  дарагім,
Пойдзем  разам  жыццёвай  дарогай,
Мо  тады  чуць  не  будзем  так  моцна  цярнёў,
Што  калечаць  бязлітасна  ногі.
 
Хадзі,  пойдзем  па  гэтай  пуціне  вузкой  -
Нам  гасцінец  адкрыецца  біты,
Тканы  золатам  кветак,  брыльянтаў  расой,
Траўкі  шоўкам  зялёным  расшыты...
 
Дай  мне  руку!  З  далоняй  ў  тваёй  далані
Сэрца  з  сэрцам,  а  душа  з  душою
Пойдзем,  моцныя  сілай  кахання  свайго,
Мы  жыццёвай  дарогай  -  красою!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442615
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет VII

Чарівно  сяє  дивна  ніч.  Зірки
одна  по  одній  із  небес  спадають.
Чарівно  сяє  дивна  ніч.  Думки
і  мрії  в  серці  трепетно  сіяють.  

О,  Боже  мій,  за  віщо  ти  послав
людину  на  страждання?  Вічну  тугу
чому  для  неї  в  спутниці  ти  дав?
Чому  покинув  душу  на  наругу?

Життя  мій  човен  хмуро  пропливає
У  морі  горя,  бід,  і  сліз  гірких;
зла  буря  без  кінця  його  гойдає.

Чому  ти  ніч  обсипав  у  зірки?
Чому  в  біду,  що  в  ній  життя  минає,
примішуєш  ці  мрії  і  думки?

Константин  Величков      
Цариградски  сонети  Сонет  VII

С  омая  чудна  грей  нощта.  Звезди
една  по  друга  сипят  се  в  небето.
С  омая  чудна  грей  нощта.  Мечти
и  мен  изгряват  трепетни  в  сърцето.

О,  боже  мой,  защо  си  обещал
човека  на  страдания?  Тъгата
защо  съпътница  си  нему  дал?
Защо  в  горчила  трови  се  душата?

Животът  кораб  мрачен  е,  кой  плува
в  море  от  сълзи,  горести,  беди;
безспир  метежна  буря  го  вълнува.

Защо  нощта  обсипва  се  с  звезди?
Защо  в  бедите,сред  кои  минува
животът  ни,  примесват  се  с  мечти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет VI

Ясніє  море,  наче  вкрите  склом,
і  тихо  в  дивних  блисках  світлозорих,
як  лебідь  білий  з  піднятим  крилом,
по  хвилях  човен  ковзає  прозорих.

Ніхто  не  знає  де,  на  путь  яку,
задує  буйно  вихор  страховитий
й  без  паруса  і  мачти,  весь  розбитий,
він  знайде  свій  кінець  десь  на  піску.

І  час  мине.  Знов  променем  обвитий
новий  вже  човен  там  у  даль  летить,
але  не  запитає  гордовитий  

моряк,  що  мимо  так    вперед  спішить,  
про  човен  цей,  що  бурею  розбитий
на  березі  печально  буде  гнить.

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  VI

Светлей  морето,  гладко  кат  стъкло,
и  тихо  в  чудний  блясък  на  зарите
кат  лебед  бял  с  разтворено  крило
се  лъзга  ладията  по  вълните.

Кой  знай,  така  кат  плува,  някой  път
ще  духне  буйно  вихър  страховити
и  с  скъсани  платна,  с  мачти  разбити
ще  я  захвърли  нейде  на  брегът.

Ще  мине  време.  Тъй  в  зари  увита,
ще  минва  ладия  оттамо  пак,
но  нивга  може  би  не  ще  попита

край  нея  проходящия  моряк
за  ладьята,  от  бурята  разбита,
коя  печално  гний  на  пустий  бряг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442512
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2013

Констанція Буйло, То не пісня моя

То  не  пісня  моя  так  далеко  летить,
Як  той  траурний  дзвін,  тужним  гулом  дзвенить,  –  
То  не  пісня  моя  –
Не  співаю  так  я...
То  зірвався  так  зойк  в  наболілій  душі
І  розплився  кудись  в  тоскну  стишену  шир,
І  поплив  він  у  даль,
І  таївся  в  нім  жаль;
Зойком  тихим  поплив
Поміж  колосом  нив...
То  не  пісня  моя  –
Не  співаю  так  я.
Своїм  болем  глухим  у  душі  він  людській
Зворушив,  розбудив  різних    думоньок  рій,
З  ними  знов  полетів,
І  відлунням  гудів,
Розливавсь  вдалині  між  драгви  і  боліт,
То  під  небо  шугав,  то  зривався  наспід.
І  розпливсь  –  не  шумить,
Як  прожита  та  мить,
Що  мигнула  в  житті
І  злягла  в  забутті...
То  не  пісня  моя  –
Не  співаю  так  я!..

Констанцыя  Буйло  
То  ня  песьня  мая

То  ня  песьня  мая  так  далёка  ляціць,  
Як  хаўтурны  той  звон,  гэтак  шумна  гудзіць,  –  
То  ня  песьня  мая  –  
Не  пяю  гэтак  я...  
Гэта  вырваўся  енк  з  набалелай  душы  
I  расплыўся  кудысь  сярод  сумнай  цішы,  
І  паплыў  ён  у  даль,  
І  таіўся  ў  ём  жаль;  
Енкам  ціхім  паплыў  
Між  калосістых  ніў...  
То  ня  песьня  мая  –  
Не  пяю  гэтак  я.  
Сваім  болем  глухім  з  дна  душы  ён  людзкой  
Зварушыў,  спабудзіў  рожных  думачэк  рой,  
З  імі  зноў  паляцеў,  
Рэхам  гулкім  гудзеў,  
Разліваўся  ў  далі  між  дрыгвы  і  балот,  
То  пад  неба  шыбаў,  то  кідаўся  пад  спод,  
Аж  расплыўся  і  сьціх,  
Як  пражыты  той  міг,  
Што  мігнуў  у  жыцьці  
І  прапаў  ў  забыцьці...  
То  ня  песьня  мая  –  
Не  пяю  гэтак  я!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441890
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2013

Лариса Геніюш, Краю мій

Краю  мій  рідний,  краю  мій  милий,
дивний,  узорний,  від  нив  золотий,
хто  заквітчав  тебе  в  пишну  калину,
в  барви,  хто  ліс  тут  насіяв  густий?

Пущі  і  ниви,  луги  й  сіножаті,
бистрі  річки,  шир  озер  голубий  –
наче  скарби  хтось  розсипав  багаті,  –
скарб  віковічний  в  узор  чарівний.

Коли  тобі  золотом  сонця  розлитим
геть  груди  могутні  обсипле  кругом,
а  небо  огорне  туманом-блакитом,
неначебто  ангел  прозорим  крилом,

і  вітер  беріз  коси  довгі  і  ніжні,
розчеше,  розсипле  по  білих  комлях,
а  груші-красуні  стрясе  білосніжні,
цвіт  білий  посіє  в  зелених  полях,

а  трави  густі  то  нагне,  то  підніме,
задзвонить  об  листя  мрійливих  лісів,
акордами  травня  утне  молодими,
під  Німану    бурний  весняний  мотив,  –

і  радістю,  щастям  душа  замирає,
і  хочеться  серцем,  руками  обнять
свій  край  наймиліший,  що  в  квітах  буяє,
де  барви,  де  Німану  хвилі  дзвенять.

Де  пташка  у  небо  високим  польотом
ма́нить  до  сонця  в  ясній  вишині,
де  сходить,  міцніє  з  селянського  поту
зерно,  що  в  колосся  росте  навесні.

Краю  мій  рідний,  краю  мій  милий,
колиско  дум  ранніх,  днів  барвних  буття,
краю,  де  мріють  дідівські  могили,  –
ти  серцю  так  милий,  як  миле  життя.

Снитись  ти  будеш,  з  чужої  країни
мани́ть  в  свої  села,  на  хатній  поріг,
до  нив  запашних,  де  цвіте  конюшина,
дівочою  піснею  рідних  доріг.

Чоло  плуг  життя,  може,  в  зморшки  змережить,
і  голову  іній  покриє  років  –
у  серці  ж  не  зв’януть  зелені  ті  межі,
журба  не  ослабне  до  рідних  кутків.

Ларыса  Геніюш  
Краю  мой

Краю  мой  родны,  краю  мой  мілы,  
цудны,  узорны,  ад  ніў  залаты,  
хто  цябе  ўквеціў  пушыстай  калінай,  
краскамі,  лесам  засеяў  густым?  

Пушчы,  палеткі,  лугі,  сенажаці,  
быстрыя  рэкі,  прасторы  азёр  –  
нехта  рассыпаў  вялікім  багацьцем  
вечныя  скарбы  ў  цудоўны  узор.  

Калі  табе  золатам  сонца  разьлітым  
магутныя  грудзі  асыпле  кругом,  
а  неба  атуліць  туманам-блакітам,  
як  быццам-бы  анял  празорым  крылом,  

і  вецер  бяроз  тваіх  косы  даўгія  
расчэша,  рассыпле  па  белых  камлёх,  
а  грушы-красуні  страсе  сьнегавыя,  
цьвет  белы  пасее  на  зелень  палёў,  

а  буйныя  травы  нагне,  то  падыме,  
зазвоніць  аб  лісьці  задуманых  дрэў,  
акордамі  ўдарыць,  як  май,  маладымі,  
пад  Нёмна  вясною  бурлівы  напеў,  –  

дык  радасьцю,  шчасьцем  душа  замірае,  
і  хочацца  сэрцам,  рукамі  абняць  
свой  край  наймілейшы,  аквечаны  маем,  
дзе  краскі,  дзе  Нёмана  хвалі  зьвіняць.  

Дзе  птушка  у  неба  высокім  палётам  
маніць  да  сонца  ў  блакіты  з  сабой,  
узыходзіць,  мацьнее  зь  сялянскага  поту  
зярнё,  вырастае  ў  калосьсе  вясной.  

Краю  мой  родны,  краю  мой  мілы,  
калыска  дум  раньніх,  вясёлкавых  дзён,  
краю  дзядоўскіх  курганных  магілаў,  –  
ты  сэрцу  так  мілы,  як  міла  жыцьцё.  

Сьніцца  ты  будзеш,  ўсё  клікаць  з  чужыны,  
маніць  ў  свае  сёлы,  да  хаты  старой,  
пахучым  палеткам  буйной  канюшыны,  
дзявочаю  песьняй,  спавітай  тугой.  

Чало  плуг  жыцьця,  можа,  ў  барозны  зрэжа,  
мо’  голаву  іней  пакрые  гадоў,  –  
у  сэрцы  ж  ня  зьвянуць  зялёныя  межы.  
Туга  не  аслабне  да  родных  кутоў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441889
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2013

Констанція Буйло, Лети, думко…

Лети,  моя  думко,  лети  ти,  голубко,
У  далях  ясних  –
У  хмарку  змінися,  стрілою  пустися
Між  хвиль  вітрових.

До  нього  в  віконця  проміннями  сонця
Заглянь  по  путі:
Як  час  коротає,  чи  радісні  має
Він  дні  у  житті?

Здоров’я  як  служить,  чи  журиться-тужить
За  мною  коли?
Його  ясні  очі  чи  часом  не  змочить
Сльоза,  що  болить?

Усе  роздивляйся,  до  всього  вглядайся,
Усе  зрозумій...
Як  буде  він  тужним,  ти  чаром  потужним
Журбу  всю  розвій.

В  постелю  як  ляже  і  дум  рій  наляже  –
Всі  гнатиме  сни:
Чаклунством  весняним,  що  лине  з  піснями,
Ти  їх  розжени.

І  образ  чудовий,  барвисто-казковий,
Йому  нагадай,
Про  дні  ясні  долі,  без  скарги,  без  болі,
На  лірі  заграй.

Як  ангел  без  тіла  –  дух  ясний,  дух  білий,  –
Ходи  за  ним  ти
І  зірки  світінням,  осяйним  промінням
Вік  цілий  світи.


Констанцыя  Буйло    Ляці,  думка...

Ляці,  мая  думка,  ляці  ты,  галубка,  
Ў  далёкую  даль  –  
У  хмарку  зьмяніся,  стралою  пусьціся  
Між  ветравых  хваль.  

Ў  ягона  ваконца  праменьнямі  сонца  
Сьвятліста  зірні:  
Як  час  ён  праводзіць,  ці  весела  сходзяць  
Ў  жыцьці  яго  дні?  

Здароўе  як  служыць,  ці  смуціцца  –  тужыць  
Парою  за  мной?  
А  ясные  вочы  ці  часам  марочэ  
Боль  горкай  сьлязой?  

На  ўсё  угледайся,  на  ўсё  прызірайся,  
Усё  зразумей...  
Як  будзе  ён  смутны,  ты  чарам  магутным  
Нуду  ўсю  разьвей.  

Ў  пасьцелі  як  ляжэ  ды  дум  рой  уражы  
Гнаць  стане  ўсе  сны:  
Чарамі  прадвесьня  прапоўненай  песьняй  
Ты  іх  разгані.  

I  байкаю-казкай  малёўны  абразкі  
Прад  вочы  стаўляй,  –  
Аб  ясных  дзён  долі  без  жальбы,  бяз  боляў  
На  ліры  іграй.  

Як  анёл  бяз  цела  –  дух  ясны,  дух  белы  –  
За  ім  ты  хадзі  
I  зоркай  сьвятлістай,  лучом  прамяністым  
Век  цэлы  цьвіці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441534
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.08.2013

Сергій Законніков, Розміняли золото

Розміняли  золото.  Залишились  срібні.
Розміняли  срібло.  Залишилась  мідь.
Мідяки  нікому  зараз  не  потрібні,
Нічому  в  кишенях  навіть  подзвеніть...
Мідь  бравурних  маршів
Забивала  уші,
Поглинали  багна
Дрібненьких  утіх.
Перш,
Ніж  у  кишенях,
Пусто  стало  в  душах,
А  таке  жебрацтво  –  то  найбільший  гріх.
Хто  за  скарб  не  важить  рідний  край  і  волю,
У  того  зігнута  буде  вік  спина,
Плечи  не  розправить  гідно  він  ніколи,
А  біди  й  знущання  сьорбоне  сповна.
У  чужого  дядька
Мудрості  шукаєм,
Скорого  рятунку  від  своїх  негод,
А  яку  ж  від  предків  спадщину  ми  маєм,
І  прекрасну  землю,
І  який  народ!..
Розміняли  золото.  Залишились  срібні.
Розміняли  срібло.  Залишилась  мідь.
А  щоб  жить  по-людськи,
То  завжди  потрібно
Для  людини  дещо  у  душі  носить.

Сяргей  Законьнікаў  
Размянялі  золата

Размянялі  золата.  Засталося  срэбра.
Размянялі  срэбра.  Засталася  медзь.
Медзякі  нікому  зараз  не  патрэбны,
Нечаму  ў  кішэнях  нават  зазвінець...
Медзь  бравурных  маршаў
Забівала  вушы,
Паглынала  багна
Дробненькіх  уцех.
Перш,
Чым  у  кішэнях,
Пуста  стала  ў  душах,
Гэтае  жабрацтва  —  самы  большы  грэх.
Хто  за  скарб  не  лічыць  родны  край  і  волю,
У  таго  сагнутай  будзе  век  спіна,
Плечы  не  расправіць  годна  ён  ніколі,
А  бяды  і  здзеку  сербане  спаўна.
У  чужога  дзядзькі
Мудрасці  шукаем,
Хуткага  збавення  ад  сваіх  нягод,
А  ў  саміх  ад  продкаў  спадчына  якая,
І  зямля  якая,
І  які  народ!..
Размянялі  золата.  Засталося  срэбра.
Размянялі  срэбра.  Засталася  медзь.
А  каб  жыць  палюдску,
То  заўжды  патрэбна
Нешта  за  душою  чалавеку  мець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440796
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.08.2013

Сергій Законніков, Комусь так кривдно за державу

Комусь  так  кривдно  за  державу,
Що  гострий  меч  зумів  зібрать...
А  я  кажу,
Що  маю  право
Свою  –  і  славу,
І  неславу,
Свій  дім,  
Свою  Вітчизну  мать.

Сяргей  Законьнікаў  
Камусьцi  крыўдна  за  дзяржаву

Камусьцi  крыўдна  за  дзяржаву,
Збiраў  якую  востры  меч…
А  я  кажу,
Што  маю  права
Сваю  —  i  славу,
І  няславу,
Свой  дом,
Сваю  Айчыну  мець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440462
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2013

Сергій Законніков, Бережи себе, Україно!

Край  святий  повстає  на  руїнах,
Щоб  на  повні  задихати  груди...
Бережи  себе,  
Україно,
Іншої  України  не  буде.
На  шляху  до  свободи  повинна
Ти  не  знати  ні  страху,  
ні  змори.
Бережи  себе,  
Україно,
Від  Полісся  до  Чорного  моря.
Бережи  від  поганих  чужинців
Рідний  стяг,  
Що  з’єднав  воєдино
Шир  полів  золотої  пшениці
І  небесні  блакитні  глибини.
Бережи  добрий  долі  початок,
Хай  в  надії  засвітяться  очі
Гарних  хлопців  і  гарних  дівчаток,
Що  тобі  злет  і  велич  пророчать.
Слава  предків  тебе  знов  освітить,
У  тебе  від  біди  є  замова  –
Це  пісні,  неповторні  у  світі,
І  Шевченка  державнеє  слово.
Щоб  німій  не  ридать  на  руїнах,
Щоб  не  гнутись  у  рабстві  й  неволі,
Бережи  себе,
Україно,
Бережи  себе,  
Україно!..
Від  тебе  ми  научимось  волі.

Сяргей  Законьнікаў
Беражы  сябе,  Украіна!

Край  святы  паўстае  на  руінах,
Каб  задыхаць  на  поўныя  грудзі...
Беражы  сябе,
Украіна,
Бо  другой  Украіны  не  будзе.
На  шляху  да  свабоды  павінна
Ты  не  ведаць  ні  страху,
Ні  зморы.
Беражы  сябе,
Украіна,
Ад  Палесся  да  Чорнага  мора.
Беражы  ад  ліхіх  чужаніцаў
Родны  сцяг,
Што  з’яднаў  у  палосах
Залатыя  палі  пшаніцы
І  блакіт  неабдымных  нябёсаў.
Беражы  добрай  долі  пачатак...
Хай  надзеяй  праменяцца  вочы
Гожых  парубкаў  і  дзяўчатак,
Што  табе  ўзлёт  і  веліч  прарочаць.
Слава  продкаў  нанова  ўваскрэсне,
Бо  ў  цябе  ад  бяды  ёсць  замова  —
Непаўторныя  ў  свеце  песні
І  Шаўчэнкі  дзяржаўнае  слова.
Каб  нямой  не  рыдаць  на  руінах,
Каб  не  гнуцца  рабыняй  ніколі,
Беражы  сябе,
Украіна,
Беражы  сябе,
Украіна!..
Ад  цябе  мы  навучымся  волі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440460
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2013

Якуб Колас, Ніч перед грозою

Став  темним  місяць  круглолиций,
І  зорі  боязно  дрижать,
А  там  схрестилися  зірниці,
Мов  косять  небо-сіножать.

Вогню  криниця  закипає,
Мов  грізний  вихор-буревій,
І  блиски-іскри  розливає,
Як  жар  вогненний  золотий.

Замовк  турботний  денний  голос,
Усюди  сон  і  тиш  лежить,
Дрімає  чутко  в  полі  колос,
Лист  на  деревах  не  дрижить.

Люблю  я  ночі  час  той  дивний,
Коли  весь  простір,  в  сні  нічнім,
Розбудить  голос  переливний  –
Далеких  хмар  могутній  грім.

Коли  протяжно  загуркоче
Та  гухне  голосно  згори,
І  шибка  в  вікнах  задзенькоче,
І  гомін  піде  у  бори.

А  хмара  грізно  натискає,
Грімниця  небо  борознить.
А  нічка  спить,  а  ніч  не  знає,
Що  зараз  буря  зашумить.

Якуб  Колас  
Ноч  перад  навальніцай  

Стаў  чырван  месяц  круглаліцы,
I  зоркі  боязна  дрыжаць,
А  там  крыжуюцца  зарніцы,
Бы  косяць  неба-сенажаць.
 
Бурліць  крыніца  агнявая,
Бы  нейкі  грозны  віхар-вір,
I  бляскі-іскры  разлівае,
Як  залаты  агністы  жвір.
 
Замоўк  клапотны  дзённы  голас,
Усюды  сон,  спакой  ляжыць,
На  ніве  чутка  дрэмле  колас,
I  ліст  на  дрэве  не  дрыжыць.
 
Люблю  я  ночы  той  час  дзіўны,
Калі  прастор,  абняты  сном,
Пабудзіць  голас  пераліўны  —
Далёкіх  хмар  магутны  гром,
 
Калі  працягла  заракоча,
Гугухне  голас  угары,
I  шыба  ў  вокнах  забразгоча,
I  гоман  пойдзе  па  бары.
 
А  хмара  грозна  націскае,
Маланка  неба  баразніць.
А  ночка  спіць,  а  ноч  не  знае,
Што  зараз  бура  зашуміць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2013

Якуб Колас, Струмок

Між  вільшин  і  кущів,
Там  де  співи  пташок,
І  шумить  і  гримить
Срібнодзвінний  струмок.

Наче    мати,  верба
Нахилилась  над  ним,
І  гордяться  кущі
Пишним  верхом  своїм.

Обступають  його
Очерет,  осока,
І  підходить  моріг
Звіддаля  до  струмка.

Часом  зірка  вночі
На  струмок  кине  зір,
І  хмаринка  не  раз
Зазирне  в  його  вир.

І  схилилась  трава  
Над  ним  пасмом  густим,
А  він,  жевжик-пустун,
Грає  сміхом  гучним.

То  заскочить  у  гай,
То  курган  обведе,
Де  сердито  бубнить,
А  де  пісню  веде.

Любо  слухать  той  спів,
Неугавний,  густий,
І  під  пісню  його
Відпочинеш  і  ти.

Якуб  Колас
Ручэй

Між  алешын,  кустоў,
Дзе  пяе  салавей,
I  шуміць  і  грыміць
Срэбразвонны  ручэй.
 
Як  матулька,  вярба
Хіліць  голаў  над  ім,
I  глядзяцца  кусты
Пышным  верхам  сваім.
 
Абступаюць  яго
Чараты,  асака,
Падыходзіць  мурог
Да  яго  здаляка.
 
Часам  зорка  ўначы
На  яго  кіне  зрок,
I  хмурынка  не  раз
Зазірне  ў  ручаёк.
 
I  схіляе  трава
Над  ім  пасмы-брыжы,
А  ён,  жэўжык-пястун,
Гучным  смехам  дрыжыць.
 
То  заскочыць  у  гай,
То  курган  абаўе,
Дзе  сярдзіта  бубніць,
Дзе  лагодна  пяе.
 
Люба  слухаць  той  спеў,
Несціханы,  густы,
I  пад  песні  яго
Адпачынеш  і  ты.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439699
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2013

Констанція Буйло, Пам’ятаєш той вечір?

Пам’ятаєш  той  вечір?  Ми  в  човні  були
І  по  озері  соннім  пливли,
Місяць  круглий  з  блакиті  на  нас  поглядав,
Золотисте  волосся  він  плутав    і  рвав
У  вирах,  що  за  човном  ішли...

На  душі  нам  так  світло,  так  легко  було,
Ми  щасливі  були...  Ти  покинув  весло,
І  піднявсь  від  керма,  і    присів  при  мені,
І  на  сонній  рівнині  отій  водяній
Легким  вітром  нас  тихо  несло...

Нам  удвох  не  хотілося  там  розмовлять,
Ми  боялися  озера  сон  налякать.
Мою  руку  в  свою  ти  поволі  узяв,
Потиснув  і  тихенько,  ледь  чутно  сказав:
«Крізь  життя  будем  так  пропливать».

І  замовк...  Місяць  з  неба  так  ясно  світив,
Своїм  блиском  він  воду  усю  золотив.
А  лозняк,  що  на  березі  ріс,  молодий,
Шелестів,  і  шумів,  і  хиливсь  до  води,
Наче  щось  їй  усе  говорив.

Наче  думи  свої  сонній  хвилі  шептав
І  листочки  в    воді  золотистій  купав.
Раптом  вітер  здалеку  відкільсь  налетів,
І  тривожно  і  грізно  лозняк  зашумів.
«Буде  буря»,  –    ти  тихо  сказав.

З  шумом  хмара  з-за  лісу  йшла  з  вітром  на  нас,
В  небі  блискавки  блиснув  вогонь  –  і  погас,
Вихор  вмить  на  воді  закрутив,  зашумів,
А  на  небі  вже  грім  розкотився,  гримів,
В  хвилях  кидало  човен  і  нас.

Ти  за  весла  схватився  і  сміло  устав,
Човен  кидало,  гнало  –  ти  твердо  стояв.
Хвилі,  вітром  підняті,  стогнали,  ревли,
З  плеском  стукали  в  човен  і  далі  пливли;
Не  здригнувсь  ти    –  стояв,  кермував...

І  здавалось  мені  –  ти  володар  води.
Не  боялася  я  –  не  допустиш  біди.
Ти  нагнувся,  спокійно    мою  руку  взяв
І,  заглянувши  в  очі  мої,  ти  сказав:
«Не  хвилюйсь,  я  з  тобою  завжди...»

Хоч  нас  вітер  шалений  по  хвилях  носив
І  хоч  човен  він  гнав,  і  кидав,  і  крутив,
Та  ні  разу  тоді  не  відчула  я  страх,
Бо  ти  руку  мою  у  своїх  мав  руках,
Бо  ти,  любий,  зі  мною  там  плив.

Канстанцыя  Буйло
Помніш  вечар?

Помніш  вечар?  З  табою  мы  ў  чоўне  былі
І  па  возеры  сонным  плылі,
Месяц  круглы  з  блакіту  на  нас  паглядаў,
Залацістыя  косы  ён  путаў  і  рваў
У  вірах,  што  за  чоўнам  ішлі...
 
На  душы  нам  так  светла,  так  лёгка  было,
Мы  шчаслівыя  былі...  Ты  кінуў  вясло,
І  падняўся  з  руля,  і  сеў  побач  мяне,
І  на  соннай,  ціхой,  вадзяной  раўніне
Лёгкім  ветрам  нас  ціха  нясло...
 
Нам  з  табой  не  хацелася  там  гаварыць,
Мы  баяліся  возера  сон  разбудзіць.
Маю  руку  ў  свае  ты  паволі  узяў,
Лёгка  сціснуў  і  ціха,  ледзь  чутна  сказаў:
«Праз  жыццё  гэтак  будзем  мы  плыць».
 
І  замоўк...  Месяц  з  неба  так  ясна  свяціў,
Сваім  бляскам  ваду  ён  усю  залаціў.
А  лазняк  малады,  што  там  рос  над  вадой,
Шалясцеў,  і  шумеў,  і  ківаўся  над  ёй,
Як  бы  нешта  усё  гаварыў,
 
Як  бы  думкі  свае  хвалі  соннай  шаптаў
І  лісточкі  ў  вадзе  залацістай  купаў.
Раптам  вецер  аднекуль  здалёк  наляцеў,
І  трывожна  і  грозна  лазняк  зашумеў.
«Будзе  бура»,  -  ты  ціха  сказаў.
 
З  шумам  хмара  з-за  лесу  йшла  з  ветрам  на  нас,
Ў  небе  бліснуў  маланкі  агонь  -  і  пагас,
А  віхор  на  вадзе  закруціў,  зашумеў,
А  на  небе  ўжо  гром  раскаціўся,  грымеў,
Ў  хвалях  кідала  човен  і  нас.
 
Ты  за  вёслы  схапіўся  і  смела  устаў.
Човен  кідала,  гнала,  -  ты  цвёрда  стаяў.
Хвалі,  гнаныя  ветрам,  стагналі,  раўлі,
З  плёскам  пырскалі  ў  човен  і  далей  плылі;
Ты  не  дрогнуў  -  стаяў,  руляваў...
 
І  здавалася  мне,  ты  ўладар  над  вадой.
Не  баялася  я  -  толькі  б  ты  быў  са  мной.
Ты  прыгнуўся,  спакойна  руку  маю  ўзяў
І,  заглянуўшы  ў  вочы  мне,  з  моцай  сказаў:
«Будзь  спакойна,  я  тут,  я  з  табой...»
 
Хоць  нас  вецер  шалёны  па  хвалях  насіў
І  хоць  човен  ён  гнаў,  і  кідаў,  і  круціў,
Ані  разу  ад  страху  не  ўздрыгнула  я;
Бо  ў  руках  у  тваіх  рука  была  мая,
Бо  ты,  любы,  са  мною  там  быў

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438329
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2013

Констанція Буйло, Квіти

Дивлюся  на  збляклі  троянди  листки,
Що  в’ялі  тримаю  в  руках,
І  серце  стискається  в  болях  тяжких,
Туманяться  очі  в  сльозах...

Є  сила  предивна  у  цих  ось  листках:
Лиш  тільки  я  гляну  на  них  –
Минуле  на  мить  нагадають  вони
І  тону  в  чарівних  я  снах.

І  сумно  мені,  що  чарівність  тих  снів
Так  швидко  промарила  я,
Що  більш  не  вернеться  у  душу  мені
Минулість  прекрасна  моя.

Тоді  ще  в  душі  моїй  віра  жила,
Було  в  серці  море  надій;
І  вільна  у  думці  яскравій  моїй
Високо  літать  я  могла.

Сьогодні...  Сьогодні  той  спогад  вже  зник,
Сьогодні  в  душі  я  сумна,
Як  та,  шаром  дерну  покрита  навік,
Могила,  де  власна  труна...

А  я  у  могилу    сховала  свою
З  душею  довічну  труну;
У  ній  поховала  минулість  мою  –
Усе  це  в  собі  я  замкну.

Сьогодні,  хоч  сміх  на  устах  ще  тремтить,
Хоч  погляд  мій  часом  ясний,
То  все  лиш  квітки  на  могилі  моїй,
Що  хочуть  нутро  в  ній  прикрить.

Канстанцыя  Буйло  
Кветкі

Гляджу  на  пабляклыя  ружы  лісткі,
Што,  звяўшы,  ляжаць  прада  мной,
І  сэрца  сціскае  боль  нейкі  цяжкі,
Туманяцца  вочы  слязой...
 
Ёсць  дзіўная  сіла  у  гэтых  лістках:
Чуць  толькі  я  гляну  на  іх  -
Мне  прошласць  яны  нагадаюць  на  міг,
І  тону  ў  чароўных  я  снах.
 
І  сумна  мне  вельмі,  што  гэтыя  сны
Так  скора  прасніла  ўсе  я,
Што  болей  не  вернецца  зноў  да  мяне
Святляная  прошласць  мая.
 
Тады  йшчэ  ў  душы  маёй  вера  жыла,
Было  шмат  у  сэрцы  надзей;
Свабодная  светлаю  думкай  маёй,
Высока  шыбаць  я  магла.
 
Сягоння...  Сягоння  таго  ўжо  няма,
Сягоння  я  з  смутнай  душой,
Як  тая,  пакрытая  слоем  дзярна,
Магіла  з  уласнай  труной...
 
А  я  у  магілу  схавала  сваю
Вялікі  гроб  вечны  -  душу;
У  ім  пахавала  ўсю  прошласць  маю  -
Ўсё  гэта  ў  сабе  я  нашу.
 
Сягоння  хоць  смех  мой  на  вуснах  дрыжыць,
Хоць  гляну  падчас  весялей,  -
То  ўсё  толькі  кветкі  магілы  маёй,
Што  хочуць  нутро  ў  ёй  прыкрыць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436982
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.07.2013

Лариса Геніюш, Пробач

Вітер  жалем  гуде  над  полями,
Як  жіночий  розпачливий  плач.
Мій  синочку,  сьогодні  для  мами
Ти  кохаючим  серцем  пробач.

Ти  пробач,  що  тремтіти  не  вміла,
Від  душі  відганяючи  страх,
Що    я  друзів  лишать  не  хотіла
Добровільно,  свій  вибравши  шлях.

Ти  пробач,  що  ночами  в  неволі
Від  насмішок,  тортур,  і  від  зла,
Без  тебе  задихалася  з  болю
І  той  біль  якось  пережила.    

Як  від  ран  я  від  згадок  страждала,
Коли  з  серця,  з  моєї  крові
Сина  любого  в  мене  забрали
І  сказали  –  без  сина  живи...

В  темноті  бивсь  проміньчик  надії,
У  журбі  іскра  щастя  цвіла.
Я  навряд  чи  колись  зрозумію,
Як  же  вижить  без  тебе  змогла?!

Ти  пробач,  що  не  чув  моє  слово,
Що  не  знав,  як,  покинутий,  жить.
Ти  пробач,  що  я  далей  зимових
Не  змогла  до  тебе  скоротить.

Жереб  щастя  мені  все  відкинув,
І  шляхи  всі  пурга  замела.
Ти  пробач,  що  в  тяжку  ту  хвилину
Я  тобі  помогти  не  змогла.

Ти  пробач  всю  твою  самотину,
Твій  юначий  покривджений  плач,
твого  поту  що  кожну  краплину
З  праці  тяжкої,  синку,  пробач.

Ларыса  Геніюш  
Прабач

Вецер  жалем  гудзе  на  разлогах,  
як  жаночы  няўцішаны  плач.  
Мой  сыночак,  сягоньня  так  многа  
мне  кахаючым  сэрцам  прабач.  

Ты  прабач,  што  дрыжаць  я  ня  ўмела,  
ад  душы  адганяючы  страх,  
што  сяброў  пакідаць  не  хацела  
дабравольна,  свой  выбраўшы  шлях.  

Ты  прабач,  што  начамі  ў  няволі  
ад  насьмешак,  ад  зьдзеку  і  зла,  
безь  цябе  задыхалася  з  болю  
і  той  боль  неяк  перажыла.  

Быццам  раны,  балелі  ўспаміны,  
калі  з  сэрца,  зь  ліпучай  крыві  
адарвалі  каханага  сына  
і  сказалі  –  бяз  сына  жыві...  

Біўся  ў  цемры  праменьчык  надзеі,  
іскра  радасьці  ў  дзікай  журбе.  
Я  наўрад  ці  калі  зразумею,  
як  жа  выжыць  змагла  безь  цябе?!  

Ты  прабач,  што  ня  чуў  маіх  словаў,  
што  ня  знаў,  як,  пакінуты,  жыць.  
Ты  прабач  мне,  што  даляў  суровых  
не  змагла  да  цябе  скараціць.  

Лёс  магчымасьці  ўсе  мне  адкінуў,  
і  шляхі  мне  пурга  замяла.  
Ты  прабач,  што  ў  цяжкую  хвіліну  
я  табе  памагчы  не  змагла.  

Ты  прабач  мне  тваю  адзіноту  
твой  юначы  пакрыўджаны  плач,  
тваю  кожную  кропельку  поту  
зь  цяжкай  працы,  сыночак,  прабач.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436753
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.07.2013

Уільям Шекспір, Сонет 1

Прекрасних  ми  бажаєм  поколінь,
Щоб  не  змарніла  квітка  красоти,
Бо  як  її  накриє  смерті  тінь,
Нащадок  має  пам’ять  понести:

А  ти,  в  своїх  ув’язнений  очах,
Вогонь  слабкий  лиш  живиш  у  собі,
Ти  голод  робиш  в  ситості  місцях,
Твоя  душа  є  ворогом  тобі.

Тепер  краси  узором  ти  розцвів,
Глашатай  тільки  ти  весну  вістить,
Та  в  скнарості  своє  все  розгубив
І  сам  себе  в  собі  зміг  схоронить.

Жалій  же  світ,  все  сам  не  пожирай,
Належне  світу  в  склеп  не  забирай.


William  Shakespeare
Sonnet  1

From  fairest  creatures  we  desire  increase,
That  thereby  beauty's  rose  might  never  die,
But  as  the  riper  should  by  time  decease,
His  tender  heir  might  bear  his  memory:

But  thou,  contracted  to  thine  own  bright  eyes,
Feed'st  thy  light's  flame  with  self-substantial  fuel,
Making  a  famine  where  abundance  lies,
Thyself  thy  foe,  to  thy  sweet  self  too  cruel.

Thou  that  art  now  the  world's  fresh  ornament
And  only  herald  to  the  gaudy  spring,
Within  thine  own  bud  buriest  thy  content,
And,  tender  churl,  mak'st  waste  in  niggarding:

Pity  the  world,  or  else  this  glutton  be,
To  eat  the  world's  due,  by  the  grave  and  thee.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434956
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.07.2013

Лариса Геніюш, Минулі дні

Відцвіли  білим  яблуні  цвітом,
як  нічліжні  погасли  вогні,
віддзвеніли,  як  колос  той  літом,
золоті  понад  Німаном  дні.

Коли  ниткою  з  прядки  лляною
життя-доля  снувала  свій  шлях,
а  під  зірною  неба  красою
соловей  мучив  серце  в  піснях.

Або  казкою  вечір  урочий
душу  кликав  у  зоряну  даль
і  вливав  щедро  в  серце  дівоче
аж  по  вінця  незнану  печаль.

Мами  ласкою  сонечко  гріло,
думи  вітер-співець  розвівав,
коли  панну-черемуху  білу
з  пишним  кленом  у  полі  вінчав.

Відцвіли,  відцвіли,  відспівали,
як  нічліжні  погасли  вогні,
як  нитки,  що  в  кужіль  недопряли,
золоті  понад  Німаном  дні.

Ларыса  Геніюш
Мінулыя  дні

Адцьвілі  белай  яблыні  цьветам,  
як  начлежныя  згасьлі  агні,  
адзьвінелі,  як  колас  той  летам,  
залатыя  над  Нёманам  дні.  

Калі  з  прасьніцы  ніткай  льняною  
жыцьцё-доля  снавала  ясьней,  
а  пад  зорнаю  неба  красою  
мучыў  сэрца  ўначы  салавей.  

Або  казкамі  вечар  цудоўны  
маніў  зорамі  душу  вясной,  
ці  дзявочае  сэрца  напоўніў  
аж  па  бераг  нязнанай  тугой.  

Ласкай  матчынай  сонейка  грэла,  
думкі  вецер-пяюн  разьвяваў,  
калі  дзеўку-чаромуху  ў  белым  
з  пышным  клёнам  у  полі  вянчаў.  

Адцьвілі,  адцьвілі,  празьвінелі,  
як  начлежныя  згасьлі  агні,  
недапрадзенай  ніткай  кудзелі,  
залатыя  над  Нёманам  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.06.2013

Лариса Геніюш, В осінній день

Йду  тихим  сумовитим  садом,
де  листя  вітер  вже  відніс,
і  лиш,  як  жменя  буйних  сліз,
висить  гіллячка  винограду.

Над  трав  зеленим  водоспадом
не  чешуть  верби  довгих  кіс,
не  вабить  липа  медом  скрізь,
не  кличе  груша  сісти  рядом.

І  не  бузок  пахучим  чадом  –
морозу  цвіт  в  кущах  повис,
і  градом  буйних  ревних  сліз
звисає  жменя  винограду.

Ларыса  Геніюш
Ў  асеньні  дзень  

Йду  ціхім,  асумелым  садам,  
шмат  лісьця  вецер  ужо  аднёс,  
толькі,  як  жменя  буйных  сьлёз,  
вісіць  галінка  вінаграду.  

Над  траў  зялёным  вадападам  
ня  чэшуць  вербы  сваіх  кос,  
ня  вабіць  ліпа  мёдам  кроз,  
ня  кліча  груша  сесьці  разам.  

Ня  белы  бэз  пахучым  чадам,  
а  на  кустох  зацьвіў  мароз,  
і  градам  буйных  горкіх  сьлёз  
зьвісае  жменя  вінаграду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434306
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.06.2013

Уільям Шекспір, Сонет 2

Як  сорок  зим  вразять  твоє  чоло
І  поле  вроди  сплужать  вглибину,
Вбрання  літ  юних,  що  в  красі  цвіло,
Старим  лахміттям  стане  в  мить  одну.

Коли  спитають:«Де  ж  краса  лежить,
Де  весь  той  скарб  твоїх  квітучих  днів?»
Що  скажеш  ти,  коли  з  очей  біжить
Лиш  сором,  що  пусту  хвалу  змінив.

Та  ти  хвалу  велику  мати  б  міг,
Якби  сказав:«Ось  мій  прекрасний  син  –
Мого  життя  красу  в  собі  зберіг
І  успіх  мій  нестиме  далі  він!»

Новим  життям  твоє  б  він  поновив  –
Теплом  твою  б  холодну  кров  зігрів.

William  Shakespeare  
Sonnet  2
 
When  forty  winters  shall  besiege  thy  brow,
And  dig  deep  trenches  in  thy  beauty's  field,
Thy  youth's  proud  livery,  so  gazed  on  now,
Will  be  a  tatter'd  weed,  of  small  worth  held:
 
Then  being  ask'd  where  all  thy  beauty  lies,
Where  all  the  treasure  of  thy  lusty  days,
To  say,  within  thine  own  deep-sunken  eyes,
Were  an  all-eating  shame  and  thriftless  praise.
 
How  much  more  praise  deserved  thy  beauty's  use,
If  thou  couldst  answer  'This  fair  child  of  mine
Shall  sum  my  count  and  make  my  old  excuse,'
Proving  his  beauty  by  succession  thine!
 
This  were  to  be  new  made  when  thou  art  old,
And  see  thy  blood  warm  when  thou  feel'st  it  cold.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433987
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.06.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет III

У  чистім  небі  ясно  місяць  сяє,
немов  дитя  в  колисці  мило  спить,
на  хвилі,  що  на  морі  тихо  грає,
небесне  сяйво  срібних  зір  лежить.

О,  милий  мій,  кохання  осяває
ясніш  за  місяць  милий  образ  твій,
в  моїй  душі  яскраво  він  сіяє,
неначе  ті  зірки  в  красі  своїй.

Під  місяцем  хмарина  пропливає
і  світлий  промінь  миттю  гасне  в  ній.
Любов  мою,  що  небо  розширяє,

хмарино,  ти  торкнути  не  посмій.
Душа,  як  хвиля,  по  тобі  страждає,
в  ній  вічно  буде  сяять  образ  твій.

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  III

В  небето  чисто  ясно  грей  луната;
как  в  свойта  люлка  дете  мило  спи,
така  на  тихото  море  в  вълната
спят  нейните,  сребристите  зари.

О,  милий  мой,  по  ясно  от  луната
на  любовта  ми  на  небето  грей
прекрасний  образ  твой  и  мен  в  душата
светливи  си  зари  оттам  пилей.

Минува  облак  тъмен  под  луната,
веднага  светлият  й  зрак  бледней.
Над  любовта  ми,  и  от  небесата

по-ширна,  облак  да  допре  не  смей.
За  теб  трепти  ми  кат  вълна  душата
и  в  нея  вечно  твоя  лик  ще  грей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431656
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.06.2013

Людмила Рублєвська, Співець

Мій  шлях  обминає  дрімучі  ліси,
І  замки  високі,  і  вежі.
Про  спокій  забути,  корон  не  носить
І  Господу  тільки  належать  –  
Це  розкіш!  Із  вересу  килим,  і  ніч,
І  райських  пташок  щебетання;
І  що  мені  злякані  очі  чиїсь
І  людські  огидні  бажання?
Я  –  пісня.  Якщо  замовчать  –  то  не  жить.
Гукну  –  і  весь  світ  відгукнеться,
І  з  неба  джерельцем  веселка  збіжить,
І  в  каменя  серце  заб’ється.  
Але  для  людей  я  німий  назавжди.
Стомившись  клясти  і  хапати,
Вони  спочивають  і  снами  біди
Пожадними  сповнюють  хату.
Ніколи,  нікому  не  чуть  моїх  слів;
Що  перли  –  свинячій  породі?
Я  буду  співать  для  дощів  і  снігів,
Для  трав,  для  вітрів  –  та  і  годі.
Чому  ж  ти  знесилилась,  пісне  моя?
Тебе  відпустив  я  на  волю.
Ніхто  тут  не  зможе  нас  більш  обсміять,
Не  знатимеш  кривди  і  болю.
Ніхто  не  спровадить,  ніхто  не  заб’є...
Лети,  як  колись,  там  де  зорі!
Не  можеш  покинути  серце  моє,
Як  матір  дитиночку  хвору.
Чого  ж  тобі  треба?  Невже  нагаїв
І  ситого  сміху  з  балконів,
І  знову  вертатись  в  неволі  твої
До  всіх  тих  безглуздих  законів?
Сльозинками  капають  зорі  униз...
А  знаєш,  як  плакали  люди
І  слухали  пісню,  як  долю  –  до  сліз,
Мов  Бога  просили  про  чудо?
А  знаєш,  як  часом  у  їхніх  очах
Від  пісні  світилися  зорі,
І  значить,  що  хтось  пересилив  свій  страх
І  зрадив  довічній  покорі.
Миттєвості...    Рідко  прекрасні  були...
А  може  для  них  лиш  –  так  треба  –
І  суджено  бути  співцем  на  землі
І  гріх  відлітати  на  небо?
Мій  шлях  обминає  дрімучі  ліси,
І  замки  високі,  і  вежі.
Про  спокій  забути,  корон  не  носить
І  Господу  тільки  належать;
І  бути  до  скону  –  бо  цим  і  живу  –
З  народом  моїм  і  в  народі.
Чи  кинуть  за  співи  мідяк  на  траву,
Чи  знов  нагаєм  нагородять.

Людміла  Рублеўская
Пясняр

Мой  шлях  абмінае  густыя  лясы,
Высокія  замкі  і  вежы.
Спакою  не  ведаць,  карон  не  насіць
І  Госпаду  толькі  належаць  -
Раскоша!  Кілім  верасовы  і  ноч,
І  райскія  птушкі  шчабечуць.
І  што  мне  да  нечых  спалоханых  воч,
Да  брыдкіх  страсцей  чалавечых?
Я  -  песня.  Аднойчы  замоўкнуць  -  не  жыць.
Гукну  -  і  сусвет  адгукнецца.
І  з  неба  крынічкай  вясёлка  збяжыць,
І  ў  камні  загрукае  сэрца.
Але  для  людзей  назаўсёды  нямы.
Стаміўшыся  лаяць  і  хапаць,
Яны  спачываюць  і  поўняць  дамы
Юрлівымі  снамі  і  храпам.
Ніколі,  нікому  -  ні  слова  майго.
Што  перлы  -  свінячай  пародзе?
Я  буду  спяваць  для  дажджоў  і  снягоў,
Для  ветраў  і  траваў  -  і  годзе.
Чаму  ж  ты  знясілела,  песня  мая?
Цябе  адпусціў  я  на  волю.
Ніхто  тут  не  зможа  нас  больш  абсмяяць.
Не  зведаеш  крыўды  і  болю.
Ніхто  не  пагоніць,  ніхто  не  заб'е...
Ляці,  як  калісьці,  да  зорак!
Пакінуць  не  можаш  ты  грудзі  мае,
Як  мацерку  хворы  дзіцёнак.
Чаго  не  хапае?  Няўжо  бізуноў
І  сытага  рогату  з  вокнаў
І  трэба  вяртацца  ў  зняволенне  зноў
Для  нейкіх  вар'яцкіх  законаў?
Слязінкамі  капаюць  зоры  з  нябёс...
А  помніш,  як  плакалі  людзі
І  слухалі  песню,  як  слухаюць  лёс,
Як  моляцца  Богу  аб  цудзе?
А  помніш,  як  часам  у  нечых  вачах
Ад  песні  успыхвалі  зоры,
І  значыць,  што  нехта  забыўся  на  страх
І  здрадзіў  навечна  пакоры.
Імгненні...  Як  рэдка  такія  былі...
А  можа,  іх  дзеля  -  і  толькі  -
І  дадзена  быць  песнярам  на  зямлі
І  грэх  адлятаць  за  аблокі?
Мой  шлях  абмінае  густыя  лясы,
Высокія  замкі  і  вежы.
Спакою  не  ведаць,  карон  не  насіць
І  Госпаду  толькі  належаць
І  быць  -  да  апошняга  -  гэтым  жыву  -
З  народам  сваім  і  ў  народзе.
Ці  кінуць  за  спевы  мядзяк  на  траву,
Ці  зноў  бізунамі  заплоцяць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430440
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2013

Тетяна Дем’янова, Дитинство

Один  лиш  жест,  одне  лиш  слово  –
і  я  лечу:  бо  згадок  кінь
несе  мене  в  дитинство  знову.
А  там  на  щось  я  хмурю  брови,
а  сонечко,  жучок  чудовий,  –
долоня  повна  шкряботінь.

Табун  кульбабових    курчаток
на  сонці  навкруги  жовтів  –
чомусь  так  називав  їх  тато,
коли  на  луг  ми  бігли  з  хати
барвистих  променів  шукати  –
сумних  думок  тих  косарів.

А  вітер  по  обличчю  шарить
й  коточком  лащиться  в  ногах.
І  гонить  радісно  не  хмари,
ці    сірі  і  страшні  почвари,  –
рожевих  мрій  жене  примари
і  карамельний  квітів  пах.

Кругом  трава  –  як  пліт  високий,
ромашки  тичуться  у  ніс.
А  зверху  небо  тішить  око
хмаринок-коників  наскоком
на  тридалеке  те  широке
над  верховинами  беріз.

О,  коні!
Мій,  сідлом  не  вбраний,
Зронив  мене  біля  ріки.

До  річки,  долею  незнаний
я  підійшов  дитям  рум’яним,
у  дзеркало  води  заглянув  –
а  там...

роки  –
мої  роки.

Таццяна  Дзям’янава  
Маленства

Адзіны  жэст,  адное  слоўка  –
і  я  лячу:  ўспамінаў  конь
нясе  мяне  ў  маленства  зноўку.
Там  я  на  штосьці  хмуру  броўкі,
а  мне  вясёлая  багоўка
казыча  ножкамі  далонь.

Вакол  жаўцеюць  кураняты
сагрэтых  сонцам  дзьмухаўцоў  –
так  іх  назваў  чамусьці  тата,
калі  на  луг  мы  збеглі  з  хаты
на  пошук  промняў  паласатых  –
настрою  сумнага  касцоў.

А  ветрык  буськае  нам  твары
і  коткай  лашчыцца  ў  нагах.
І  гоніць  радасна  не  хмары  –
страшныя  шэрыя  пачвары,
а  матылькоў  ружовай  мары
і  карамельны  кветак  пах.

Наўкол  трава  –  як  плот  высокі,
рамонкі  тыркаюцца  ў  нос.
А  зверху  неба  цешыць  вока
імчаннем  конікаў-аблокаў
у  трыдалёкае  далёка
над  верхавінамі  бяроз.

О,  коні!
Мой,  незацугляны,
ўзбрыкнуў  і  скінуў  ля  вады.

Да  рэчкі,  лёсам  разаранай,
я  падышоў  дзіцём  румяным,
адлюстраваўся  нечакана  –
а  там…

гады  –
мае  гады.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430414
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2013

Констанція Буйло, Метелиця

У  пустім  і  безмежнім  прогоні
Скачуть  білі  легесенькі  коні...
Цокотять  вітрогінним  копитом,
Срібним  дзвоном  льодистим  підбитим.

Їду,  їду  по  білому  полю,
А  завія  дорогу  заносить.
Вслід  мені  вона  страшно  голосить,
Наче  серце  заходиться  з  болю.

Вдаль  несуться  мої  білі  коні
У  пустім  бездорожнім  загоні.
Переплутав  їм  вітер  гульливий
Легковійні,  тонесенькі  гриви.

Поле  снігом  сипучим  покрите,
Дзвонять  дзвоном  льодистим  копита...
І  куди  я  загублена  їду
Без  путі,  без  керунку,  без  сліду?!

Канстанцыя  Буйло  
Мяцеліца

Праз  пустыя  бязмежныя  гоні
Скачуць  лёгкія  белыя  коні...
Ветрагонныя  звоняць  капыты,
Шкляным  звонам  ільдзістым  падбіты.
 
Еду,  еду  па  беламу  полю,
А  віхура  дарогу  заносіць.
Яна  ўслед  мне  так  страшна  галосіць,
Быццам  сэрца  заходзіцца  з  болю.
 
Ўдаль  лятуць  мае  белыя  коні
Па  пустым  бездарожным  загоне.
Пераблытаў  ім  вецер  гуллівы
Легкавейныя,  тонкія  грывы.
 
Поле  снегам  сыпучым  пакрыта,
Звоняць  звонам  ільдзістым  капыты...
І  куды  я  загублена  еду
Без  пуці,  без  напрамку,  без  следу?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430060
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.06.2013

Анатоль Астрейка, За вікном зима і стужа

За  вікном  зима  і  стужа,
Їй  пора  прийшла  шуміть.
Біля  тебе  втішно  дуже
Навіть  поруч  посидіть.

Помовчать,  не  тратить  слова
І  помріять,  загадать,
На  сердечній  тайній  мові
Про  кохання  почитать.

Снів  минулих  не  тривожить,
Не  палить  старі  вогні,
Поблукать  у  мріях,  може,
По  життєвій  гущині.

Що  розмови,  що  розмови?
А  чи  варт  куди  спішить?!
Часто  гірко  так  від  слова
І  на  серці,  й  на  душі.

Хай  же  ниви  і  діброви
Наговоряться  за  нас
На  своїй  чудовій  мові
Про  весни  пригожий  час.

Посиділи,  помовчали,
А  навіщо  голоси?!
У  мовчанні  ми  пізнали
Досить  щастя  і  краси.

Анатоль  Астрэйка    
За  акном  зіма  і  сцюжа

За  акном  зіма  і  сцюжа,
Ей  пара  прыйшла  шумець,
Мне  с  табой  прыемна  дужа
Нават  побач  пасядзець.

Памўчаць,  не  кратаць  словы
І  памарыць,  пагадаць,
На  сардэчнай  тайнай  мове
Пра  пачуцці  пачытать.

Сноў  мінулых  не  трывожыць,
Не  паліць  касцёр  стары,
Паблукаць  у  марах,  можа,
Па  жыццёвым  гушчары.

Што  гаворка,  што  гаворка?
А  цы  варт  куды  спяшыць?!
Ад  гаворкі  часто  горка
І  на  серцы,  і  душы.

Хай  палеткі  і  дубровы
Нагаворацца  за  нас
На  сваёй  цудовнай  мове
 Пра  вясны  прыгожы  час.

Пасядзелі,  памаўчалі,
А  навошта  галасы!
У  маўчанні  мы  спазналі
Шмат  і  шчасця,  і  красы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429636
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2013

Констанція Буйло, Вдягла горобина корали

Вдягла  горобина  корали
І  стала  побіля  дороги.
І  клени  бучні  розстеляли
Їй  золото  листя  під  ноги.
А  золото  їй  не  потрібне,
Вона  ні  листка  не  підніме...
Мороз  її  інеєм  срібним
Одягне  –  і  дар  вона  прийме.
Сьогодні  ж  стоїть  наодинці
І  очі  красою  чарує.
Таку  не  візьмеш  за  червінці  –
Життя  віддаси  за  такую.

Канстанцыя  Буйло  
Рабіна  надзела  каралі

Рабіна  надзела  каралі
І  ўстала  ля  самай  дарогі.
Пыхлівыя  клёны  кідалі
Ёй  золата  лісцяў  пад  ногі.
А  золата  ёй  не  патрэбна,
Яна  ні  лістка  не  падыме...
Мароз  яе  інеем  срэбным
Адзене  -  і  дар  яна  прыме.
А  сёння  стаіць  вось  у  сонцы
І  вочы  красою  чаруе.
Такую  не  ўзяць  за  чырвонцы,  -
Душу  аддасі  за  такую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.05.2013

Констанція Буйло, Не можу

О  ні,  не  можу  я,  в  мені  не  хватить  сили
З  душі  моєї  вирвать,  з  серденька  мого
Кохання  до  тебе,  твій  образ  дивний,  милий...
О  ні,  не  зможу  я  –  не  вирву  я  його!

Від  думки  лиш  о  тім  так  болем  серце  мліє...
Навіщо  ж  мала  так  тебе  я  полюбить?
Не  можу  буть  твоя  –  нема  на  те  надії,
А  без  тебе...  О  ні,  не  можу  я  так  жить!

Канстанцыя  Буйло
Не  магу

О  не,  я  не  магу,  ў  мяне  не  хопіць  сілы
Вырваць  з  душы  маёй  і  з  сэрцайка  майго
Маю  любоў  к  табе,  твой  вобраз  дзіўны,  мілы...
О  не,  я  не  магу  -  не  вырву  я  яго!
 
На  мысль  адну  аб  тым  ад  болі  сэрца  млее...
Нашто  ж,  нашто  было  цябе  мне  палюбіць?
Тваёй  быць  не  магу  -  на  то  няма  надзеі,  -
А  без  цябе...  О  не,  я  не  магу  так  жыць!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428558
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.05.2013

Тетяна Зіненко, Передчуття

Яка  це  пристрасна    мана:
Ви  –  не  один,  а  я  –  одна.
Чому  ж  я  всід  за  Вами  хочу,
Неначе  то  на  перший  злочин?

Ах,  не  лякайтеся  дарма  –
У  нас  кохання  ще  нема.
Є  мій  каприз.  Він  –  недоречний!
Я  ради  Вас  все  заперечу.

Мені  ще  вітер  не  приніс
Нестримані  потоки  сліз.
Мій  погляд,  все  ще  нерішучий,
Вас  обпалив,  та  не  замучив...

Таццяна  Зіненка  
Прадчуванне  

Якая  шчырая  мана:
Вы  —  не  адзін,  а  я  —  адна.
Чаго  ж  я  ўслед  за  Вамі  крочу,
Як  быццам  бы  на  першы  злочын?
 
Ах,  не  пужайцеся  дарма  —
Кахання  ў  нас  яшчэ  няма.
Ёсць  мой  капрыз.  Ён  —  недарэчы!
Я  дзеля  Вас  яго  адпррэчу.
 
Яшчэ  мне  вецер  не  данёс
Нястрыманыя  патокі  слёз.
Яшчэ  мой  позірк  нерашучы
Вас  абпаліў,  ды  не  замучыў...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427530
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2013

Болєслав Лєсьмян, Казка

Зависло  срібне  сонце
На  синіх  гір  короні,
Розділене  надвоє
В  хмариночці  червоній.

Там  на  порозі  лісу
Блищить  поверхня  річки,
Де  вітерець  черпає
Долонями  водичку...

А  пташка  заспівала
І  мертва  в  цвіт  спадає...
Русалочок  громадка
На  берег  вибігає  –

Тіла  у  них  –  зелені,
А  губки  –  горобинні,
Неначе  то  уранці
Лист  райдужний  осінній!

І  зрадних  очеретів
Твердих  листків  потуга
Поранила  їм  стопи
В  темнозелені  смуги.

А  груди  розпирає
Їм  сміх  несамовитий,
І  ряд  смарагдів  сяє
В  устах  напіввідкритих...

А  золоті  їх  очі
Блиск  кидають  довкола
І  в  золотому  світлі
Лиш  видно  їхні  чола!...

Лице  лісного  діда  
Із  бору  появилось...
«Привіт  вам,  непослушні!
А  що  сьогодні  снилось?»

Порослі  мохом  груди
Він  лопухом  вкриває,
А  з  бороди  пташина
Вже  нежива  звисає.

Його  в  круг  оточили
Русалоньки  юрбою...
«Сідай  же  на  пеньочку,
Дідусю,  над  водою!

Закінчуй  вже  ту  байку,
Що  ти  почав,  будь  ласка!
Вже  сотий  травень  буде,
А  ти  не  скінчиш  казку!»

Сів  на  пеньку  старенький,
Зелене  тре  волосся,
Тут  вийняв  мертву  пташку
І  здивувавсь  –  здалося...

«Тьфу!  Мертвий  птах  в  волоссі!
Недобре  означає:
Знов  перерве  хтось  байку!
Таку  вже  долю  маю!

Що  ж  діяти!  Йду  далі,
Та  щоб  було  все  гладко,
Мої  голубки  водні,
Почну  все  від  початку:

«Літ  тисячу  вже  буде  –
Жила  краса-царівна,
Що  серце  мала  ніжне,
А  в  серці  смуток  дивний!

Раз  –  з  вікон  свого  замку
Дивилась  в  світ  великий,
Дивилась  і  заснула,
Заснула  мов  навіки!

Прийшов  молодий  лицар,
На  ньому  пишна  зброя...»
Тут  зупинивсь  старенький
І  глянув  за  собою:

«Іде  хтось...  Чую  кроки...
Ха!  Мертвий  птах  немарно...
На  дереві  я  сяду,
Ви  в  воду  крийтесь  гарно!»

Шум  кроків  усе  ближче.
Чекають  нетерпляче  –
То  лицар  у  обіймах
Несе  царівну  сплячу...

Несе  і  відгортає
Серпанкові  заслони,
Уста  гарячі  тулить
До  уст  її  червоних...

Вмить  скочили  русалки
У  річку  –  в  сонця  іскри,
Що  у  воді  відбилось  –
Гаряче,  золотисте!

І  видно  в  далечіні
Голівоньки  русалок  –
З  голівоньками  лілій  
Впереміжку  стояли!

А  вітерець  танцює,
Їх  слів  луна  несеться
До  діда,  що  крізь  листя
На  дереві  сміється:

«Нудний,  нестерпний  діду!
Кінець  скажи,  будь  ласка,
Вже  сотий  травень  буде,  
А  ти  не  скінчиш  казку!»

Bolesław  Leśmian  
Baśń

Strzeliło  srebrne  słońce  
Nad  siną  gór  koroną,  
Obłokiem  purpurowym  
Na  dwoje  przekreślone.  

U  samych  progów  lasu  
Lśnią  rzeki  blade  tonie,  
A  wietrzyk  po  nich  chodzi  
I  wodę  czerpie  w  dłonie...  

Zanucił  jakiś  ptaszek  
I  martwy  w  kwiaty  spada...  
Na  brzeg  rusałek  wiotkich  
Wybiega  wnet  gromada  -  

A  ciała  ich  -  zielone,  
A  warga  się  czerwieni,  
Jak  właśnie  o  poranku  
Tęczowy  liść  jesieni!  

Zdradliwych  oczeretów  
Twarde  i  ostre  wstęgi  
Stopy  im  poraniły  
W  ciemnozielone  pręgi.  

Lecz  piersi  im  rozpiera  
śmiech  pusty  i  uparty  
I  błyska  rząd  szmaragdów  
Spod  wargi  wpółotwartej...  

światełka  złotych  oczu  
Rzucają  blask  dokoła  
I  tonie  w  złotym  świetle  
Twarz  cała  -  okrom  czoła!...  

A  z  boru  staruch  leśny  
Wynurza  kark  otyły...  
"Witajcie,  swawulnice!  
A  coście  dzisiaj  śniły?"  

I  piersi  mchem  porosić  
Łopuchem  wciąż  okrywa,  
A  w  brodzie  jakaś  pliszka  
Zastrzegła  mu  nieżywa.  

I  w  krąg  go  otoczyły  
Rusałek  korowody...  
"A  siadajże,  dziaduniu,  
Na  pniaku  -  wedle  wody!  

Kończ  bajkę  rozpoczętą,
Niech  wątek  się  wyjaśni!  
Już  setny  maj  się  zbliża,  
A  ty  nie  kończysz  baśni!"  

Na  pniaku  staruch  usiadł  
I  gładzi  włos  zielony,  
Aż  z  brody  martwą  pliszkę  
Wyciągnął  -  zadziwiony...  

"Tfu!  martwa  pliszka  w  brodzie!  
Niedobra  to  oznaka:  
Ktoś  znowu  przerwie  bajkę!  
Już  dola  moja  taka!  

Cóż  robić!  Ciągnę  dalej,  
Lecz,  by  nie  popsuć  wątku,  
Pieszczotki  moje  wodne,  
Zaczynam  od  początku:  

"Lat  tysiąc  chyba  temu  
Królewna  piękna  żyła,  
Co  serce  miała  złote,  
A  w  sercu  smutków  siła!  

Raz  -  z  okien  swego  zamku  
Wyjrzała  w  świat  daleki,  
Wyjrzała  i  zasnęła,  
Zasnęła  jak  na  wieki!  

I  przyszedł  rycerz  młody,  
A  zbroja  na  nim  szczera..."  
Tu  -  urwał  nagle  staruch  
I  trwożnie  się  oziera:  

"Ktoś  idzie...  Słyszę  kroki...  
Ha!  martwa  pliszka  w  brodzie...  
Ja  schowam  się  na  drzewie,  
A  wy  się  skryjcie  w  wodzie!"  

Szmer  kroków  wciąż  się  zbliża,  
W  całym  go  słychać  lesie  -  
To  rycerz  w  swych  objęciach  
Królewnę  śpiącą  niesie...

I  niesie  ją,  i  tuli,  
I  zrywa  z  lic  zasłonę,  
I  do  ust  jej  przyciska  
Swe  usta  rozpalone...  

Skoczyły  wnet  rusałki  
Do  rzeki  -  w  samo  słońce,  
Co  w  wodzie  się  odbiło  
Złociste,  pałające!  

I  widać  jeno  w  dali  
Ich  głowy  rusałczane,  
Z  główkami  lilii  wodnych  
Bezładnie  przemieszane!  

A  wietrzyk  pląsający  
Słów  ich  odnosi  echa  
Do  dziada,  co  na  drzewie  
Przez  liście  się  uśmiecha:  

"Nieznośny,  nudny  dziadu!  
Któż  bajkę  nam  wyjaśni?  
Już  setny  maj  się  zbliża,  
A  ty  nic  kończysz  baśni!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427527
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2013

Тетяна Дем’янова, Тріолет (Давай не будем сумувать…)

Давай  не  будем  сумувать
за  тим,  чого  в  нас  не  було!
Усім  «на  жаль»  своїм  назло
давай  не  будем  сумувать!
Ледь  тільки  плоть  піде  за  тло,
як  дух-гало  почне  літать.
Давай  не  будем  сумувать
за  тим,  чого  в  нас  не  було!

Таццяна  Дзям’янава    
Трыялет  (Давай  не  будзем  сумаваць...)

Давай  не  будзем  сумаваць
аб  тым,  чаго  ў  нас  не  было!
Усім  “на  жаль”  сваім  назло
давай  не  будзем  сумаваць!
Ледзь  толькі  плоць  адыдзе  ў  тло,
як  дух-гало  пачне  крыляць.
Давай  не  будзем  сумаваць
аб  тым,  чаго  ў  нас  не  было!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426914
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.05.2013

Тетяна Дем’янова, Щоб у любові в краї ріднім жить…

Чимало  є  дикунства  на  землі,
але  таке  –  то  це  вже  повний  спад:
крильми  щоб  мати-пташка  взагалі
не  боронила  власних  пташенят.

Не  годувала  їх,  не  берегла,
а  ще  й  сама  –  найгірша  в  цім  біда  –
все  дзьобала,  щипала  як  могла
і  по  одному  пхала  із  гнізда.

Чому  можлива  в  нас  подібна  річ?
Чи  вже  кінець  нам  світу  настає  –
коли  нащадки,  випхані  у  ніч,
за  матір  марно  серце  рвуть  своє?

Шукають  місце  інше  десь  собі,
знаходять  кут,  щоб  вижити  й  літать,
але  все  рівно  маються  в  журбі:
у  чужині  про  матір  рідну  снять.

І  хоч  ще  й  досі    мати  не  знайшла
в  собі  бажання  діток  притулить,
потомство  прагне  сонця  і  тепла  –
щоб  у  любові  в  краї  ріднім  жить.

Таццяна  Дзям’янава  
Каб  у  любові  ў  родным  краі  жыць...

Хаця  і  шмат  дзікунства  на  зямлі,
але  такое  –  поўны  заняпад:
каб  маці-птушка  крыламі  сваймі
 не  бараніла  ўласных  птушанят.

Каб  не  карміла  і  не  берагла,
яшчэ  й  сама  –  найгоршая  бяда  –
усё  дзяўбла,  шчыпала  з-за  вугла
 і  па  адным  выштурхвала  з  гнязда.

Чаму  магчыма  ў  нас  такая  рэч?
Ці  ўжо  канец  сусвету  настае  –
калі  нашчадкі,  звергнутыя  прэч,
з-за  тлумнай  маці  сэрцы  рвуць  свае?

Шукаюць  недзе  месца  для  сябе,
знаходзяць  кут,  каб  выжыць  і  крыляць,
але  ўсё  роўна  маюцца  ў  журбе:
ў  чужыне  сніцца  матухна  свая.

Хаця  яна  дагэтуль  не  знайшла
 ў  сабе  жадання  дзетак  прытуліць,
патомства  прагне  сонца  і  цяпла  –
каб  у  любові  ў  родным  краі  жыць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426904
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.05.2013

Володимир Корбан, Мамчин клопіт

Ворона  вивела  весною  вороня.
Мале  те  підросло,  з  гнізда  злетіло
І  каркнуло  несміло.
«Дитятко!  Солов’ю  рівня!»  -
Від  щастя  аж  присіла  мати,
Почувши  голос  вороняти,
І  почалася  метушня.
Аби  мале  лиш  обізвалось,  як  Ворона
Наробить  тут  такого  дзвону,
Що  тільки  чується  навколо:  «Кар-р!»  та  «Кар-р!»
Ну  так  вже  гарненько  співає!
Воно  –  для  всіх  лісів,  полів,  боліт  є  дар!
Й  ну  мчатись  до  Дрозда,  і  до  Синиці  мчатись,
Надокучає  і  Шпаку:
«Дорогу  дайте  співаку!
Ви  мусите  поклопотатись!
Дитя  ж  уміє  гарно  так  співать!».
Та  Одуд  їй  старий  сказав:  «Ти  сядь!
Сьогодні  слухав  спів  дитяти:
У  нього  ж  пісня...  вороняти».

Я  теж  мамуню  знав  одну,  вона  по  телефону
Робила  за  дитя  своє  не  менше  дзвону.  

Уладзімір  Корбан    
Мамчын  клопат

Варона  вывела  вясною  вараня.
Малое  падрасло,  з  гнязда  зляцела
I  каркнула  нясмела.
«Дзіцятка!  Салаўю  раўня!»  —
Ад  шчасця  аж  прысела  маці,
Пачуўшы  голас  вараняці,
I  пачалася  мітусня.
Абы  азвалася  малое,  дык  Варона
Наробіць  гэтакага  звону,
Што  толькі  й  чуецца  наўкола:  «Кар-р!»  ды  «Кар-р!»
Ну,  так  жа  моцненька  спявае!
Яно  —  ўпрыгожанне  лясоў,  палёў,  імшар!
 Імчыцца  да  Дразда,  імчыцца  да  Сініцы,
Спакою  не  дае  Шпаку:
«Дарогу  дайце  спеваку!
Вы  мусіце  паклапаціцца!
Дзіця  ж  умее  моцненька  спяваць!»
Але  стары  Удод  сказаў  ёй:  «Сядзь!
Я  слухаў  спеў  дзіцяці  сёння:
Яно  спявае  па-варонні».
 
Я  ведаў  мамачку  адну,  яна  па  тэлефону
Аб  дзетачцы  сваёй  рабіла  столькі  ж  звону.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.05.2013

Фелікс Арвер, Сонет (Прихована любов)

В  моїй  душі,  в  моїм  житті  є  таїна  –  
В  мені  любов  довічна  в  мить  одну  зросла.
Біль  безнадійний  поселила  там  вона,
Та  це  не  знає  та,  що  біль  цей  принесла.

Ну  що  ж!  Аби  лиш  з  нею  ця  любов  ішла,
Завжди  при  ній,  та  непримітна  і  одна,
А  я  життя  земне  все  виберу  до  дна,
Не  сміючи  просить,  щоб  відповідь  дала.

Хоч  Бог  у  неї  серце  лагідне  створив,
Вона  ітиме,  не  почувши  моїх  слів
І  шепоту  любові,  що    услід  летить.

Й  спитає,  будучи  тактовною  в  душі,
Коли  читатиме  присвячені  вірші:
«А  хто  ж  є  жінка  ця?»  й  не  зможе  зрозуміть.

Félix  Arvers    
Sonnet  (L'amour  caché)

Mon  âme  a  son  secret,  ma  vie  a  son  mystère,
Un  amour  éternel  en  un  moment  conçu:
Le  mal  est  sans  espoir,  aussi  j’ai  dû  le  taire,
Et  celle  qui  l’a  fait  n’en  a  jamais  rien  su.

Hélas  !  j’aurai  passé  près  d’elle  inaperçu,
Toujours  à  ses  côtés,  et  pourtant  solitaire.
Et  j’aurai  jusqu’au  bout  fait  mon  temps  sur  la  terre,
N’osant  rien  demander  et  n’ayant  rien  reçu.

Pour  elle,  quoique  Dieu  l’ait  faite  douce  et  tendre,
Elle  suit  son  chemin,  distraite  et  sans  entendre
Ce  murmure  d’amour  élevé  sur  ses  pas.

À  l’austère  devoir,  pieusement  fidèle,
Elle  dira,  lisant  ces  vers  tout  remplis  d’elle
”Quelle  est  donc  cette  femme  ?  ”  et  ne  comprendra  pas.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426457
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2013

Максим Богданович, Терцини

Є  чари  у  забутім,  стародавнім;
Нам  пил  приємно  зі  століть  стріпнуть,
Минулим  жити  –  дійсно  мудрим,  славним,  –

Ми  любим  час  далекий  спом’януть.
Ми  до  старих  звертаємось  поетів,
Щоб  хоч  душею  в  давнім  потонуть.

Тому  й  вернувсь  я  до  рондо,  сонетів,
І  блиснув  сяйно  вірш  понурий  мій:
Неначе  світло  місячних  букетів,  –

В  красі  вірші  так  сяють  віковій!


Максім  Багдановіч  
Тэрцыны

Ёсьць  чары  ў  забытым,  старадаўным;  
Прыемна  нам  сталецьцяў  пыл  страхнуць  
Пажыць  мінулым  –  гэткім  мудрым,  слаўным,  –  

Мы  любім  час  далёкі  ўспамянуць.  
Мы  сквапна  цягнемся  к  старым  паэтам,  
Каб  хоць  душой  у  прошлым  патануць.  

Таму  вярнуўся  я  к  рандо,  санэтам,  
І  бліснуў  ярка  верш  пануры  мой:  
Як  месяц  зіхаціць  адбітым  сьветам,  –  

Так  вершы  зьзяюць  даўняю  красой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2013

Максим Богданович, Романс (Зірка Венера зійшла над землею)

Quand  luira  cette  etoile,  
La  plus  belle  et  la  plus  lointaine,  
Dites-lui  qu'elle  eut  mon  amour,  
O  dernieres  de  la  race  humaine.  
(Sully-Prudhomme)*

Зірка  Венера  зійшла  над  землею,
Спогади  світлі  в  собі  принесла...
Ти  пам’ятаєш,  як  стрівся  з  тобою,  –
Зірка  Венера  зійшла.
З  тої  пори  я  почав  задивлятись
В  небо  нічне,  де  ту  зірку  шукав.
Тихим  коханням  до  тебе  займатись
З  тої  пори  я  почав.
Але  розстатися  час  наступає;
Певно,  що  доля  така  є  у  нас.
Міцно  кохав  я  тебе,  дорогая,
Але  розстатися  час.
Буду  в  далекім  краю  я  томитись,
В  серці  любов  затаївши  свою;
Кожної  ночі  на  зірку  дивитись
Буду  в  далекім  краю.
Глянь  же  на  світло  її  –  для  єднання
Погляди  в  ній  ми  зіллємо  свої...
Щоб  хоч  на  мить  воскресилось  кохання,
Глянь  же  на  світло  її...

*Коли  засвітиться  ця  зірка,
Найпрекрасніша  і  найдальша,
Скажіть  їй,  що  вона  була  моїм  коханням,
О,  останні  з  роду  людського.
(Сюлі-Прудом).  

Максім  Багдановіч,  
Раманс:  Зорка  Вэнэра

Quand  luira  cette  etoile,  
La  plus  belle  et  la  plus  lointaine,  
Dites-lui  qu'elle  eut  mon  amour,  
O  dernieres  de  la  race  humaine.  
(Sully-Prudhomme)*

Зорка  Вэнэра  ўзышла  над  зямлёю,  
Сьветлыя  згадкі  з  сабой  прывяла...  
Помніш,  калі  я  спаткаўся  з  табою,  
Зорка  Вэнэра  ўзышла.  
З  гэтай  пары  я  пачаў  углядацца  
Ў  неба  начное  і  зорку  шукаў.  
Ціхім  каханьнем  к  табе  разгарацца  
З  гэтай  пары  я  пачаў.  
Але  растацца  нам  час  наступае;  
Пэўна,  ўжо  доля  такая  у  нас.  
Моцна  кахаў  я  цябе,  дарагая,  
Але  растацца  нам  час.  
Буду  ў  далёкім  краю  я  нудзіцца,  
Ў  сэрцы  любоў  затаіўшы  сваю;  
Кожную  ночку  на  зорку  дзівіцца  
Буду  ў  далёкім  краю.  
Глянь  іншы  раз  на  яе,  –  у  расстаньні  
Там  зь  ёй  зьліём  мы  пагляды  свае...  
Каб  хоць  на  міг  уваскрэсла  каханьне,  
Глянь  іншы  раз  на  яе...  

*Калі  аднойчы  засьвеціцца  гэтая  зорка,  
Найпрыгажэйшая  і  найдалейшая,  
Скажыце  ёй,  што  я  кахаў  яе,  
О,  апошнія  з  роду  людскога.  
(Сюлі-Прудом).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424391
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2013

Констанція Буйло, В лісі

Як  я  лісом  іду  –  в  душі  легко  мені:
Я  одна  у  лісній  тишині;

Спочиваю  в  душі.  Між  ялинок,  беріз
Тут  не  чути  ні  зойків,  ні  сліз.

Серед  них  я  люблю  так  ходить  і  ходить,
Слухать  тільки  що  ліс  гомонить.

Часом  хочеться  пташкою  вгору  злітать,
Між  зелених  гілок  заспівать,

І  щасливо  пожить,  і  не  знати  біди,
Що  панує  у  людях  завжди.

Тут  люблю  бачить  я,  як  сосна  і  дубок
Тихо  шепчуть  з  собою  удвох;

Як  з  росою-сльозою  берізка  одна,
Наче  мужа  сховавши  жона,

Коси  вниз  до  землі  опустивши  стоїть,
Чомусь  сумно  і  нудно  шумить...

Канстанцыя  Буйло  
У  лесе  

Як  я  лесам  іду  –  на  душы  пёгка  мне:  
Я  адна  у  лясной  цішыне;  

Аддыхаю  душой.  Тут,  між  елак,  бяроз  
Не  чуваць  ані  енкаў,  ні  сьлёз;  

Тут  між  іх  я  люблю  так  хадзіць  і  хадзіць,  
Слухаць  толькі  што  лес  гаманіць.  

Часам  хочэцца  птушкаю  ў  высь  узляцець,  
Між  зялёных  галінак  запець,  

I  шчасьліва  пажыць,  і  ня  відзець  бяды,  
Што  пануе  ў  людзей  заўсяды.  

Тут  люблю  я  глядзець,  як  дубочэк  с  сасной  
Ціха  шэпты  вядуць  між  сабой;  

Як  з  расою-сьлязінай  бярозка  адна,  
Якбы  мужа  схаваўшы  жана,  

Да  зямлі  валасы  апусьціўшы  стаіць,  
Чагось  сумна  і  нудна  шуміць...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424170
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2013

Констанція Буйло, Дівчина

Вже  свічка  погасла,  вже  ніч  за  вікном...
В  постелі  так  душно,  не  спиться...
О  сон!  Ти  зімкни  мої  очі  скоріш,
То  може  мій  милий  присниться!

Години  ідуть,  я  в  постелі  лежу,
Лиш  сон  на  очах  не  спочине,
А  місяць  крізь  вікна  ллє  блиск  золотий,
Золотить  малюнками  стіни...

Устану  з  постелі,  вікно  відчиню,
Хай  вітер,  що  в  полі  гуляє,
Розкаже,  що  робить  мій  милий  тепер,  –
Мене  як  раніш  чи  кохає?..

У  небі  спокійно  так  зорі  дрижать,
А  вітер  листочком    шепоче;
Завів  соловейко  дзвінку  трель  свою  –
То  плаче,  то  знов  зарегоче...

І  вітер,  і  зорі,  і  місяця  блиск,
І  та  дзвінка  трель  солов’їна,
Здається,  що  все  це  гукає  мені:
«Тебе  він  кохає,  дівчино»...

А  нічка  холодна  –  вже  чую  мені
Тремтіння  пробігло  на  тілі;
Іду  вже,  лягаю  у  теплій  моїй
Постелі,  м’якенькій  і  білій...

Заснула  дівчина,  а  місяця  блиск
У  неї  на  косах  іскриться.
Крізь  сон  щось  сміється  дівчинка  моя  –
Видать,  що  вже  милий  їй  сниться.


Канстанцыя  Буйло  
Дзяўчына

Ўжо  сьвечка  пагасла,  ўжо  ноч  за  вакном...  
Ў  пасьцелі  мне  душна,  ня  сьпіцца...  
О  сон!  Ты  самкні  мае  вочы  скарэй,  
Мо  мілы  сягоньня  прысьніцца!  

Гадзіны  ідуць,  я  ў  пасьцелі  ляжу,  
I  сон  не  змыкае  мне  вочы,  
А  месяц  праз  вокны  лье  сьвет  залаты,  
Малюнкамі  сьцены  залочэ...  

Устану  с  пасьцелі,  вакно  атчыню,  –  
Мо  вецер,  што  ў  полі  гуляе,  
Мне  скажэ,  што  робіць  мой  мілы  цяпер,  –  
Мяне  як  даўней  ці  кахае?...  

У  небе  спакойна  так  зоркі  дрыжаць,  
А  ветрык  лісточкам  шапочэ;  
Запеў  салавей  звонкай  трэльлю  сваей,  –  
Заплачэ,  то  зноў  зарагочэ...  

I  ветрык,  і  зоркі,  і  месяца  сьвет,  
I  звонкая  трэль  салаўіна,  
Здаецца,  што  гэта  гукае  ўсё  мне:  
–  «Цябе  ён  кахае,  дзяўчына»...  

А  ночка  халодпа:  ўжо  чую,  як  мне  
Дрыжаньне  пабегла  па  целі;  
Іду  ўжо,  лажуся  у  цёплай  маей  
I  мягкай  і  белай  пасьцелі...  

Заснула  дзяўчына,  а  месяца  сьвет  
На  вочы  і  вусны  лажыцца.  
Праз  сон  штось  сьмяецца  дзяўчынка  мая;  
Відаць,  што  ўжо  мілы  ей  сьніцца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424080
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2013

Максим Богданович, Сонет (В сухих пісках в Єгипетській землі)

Присвячую  О.  Погодіну

Un  sonnet  sans  defaut  
vaut  seul  un  long  poeme.  
Boileau*

В  сухих  пісках  в  Єгипетській  землі,
Над  хвилями  синіючого  Нілу,
Вже  кілька  тисяч  літ  стоїть  могила:
Зернини  там  знайшли  в  горшку  малі.

Хоч  зернятка  й  засохли,  як  в  золі,
Та  все  ж  таки  життєва  їхня  сила
Збудилася  і  знов  заколосила
В  весняну  пору  збіжжя  на  ріллі.

Ось  символ  твій,  забутий  рідний  краю!
Народний  дух,  у  це  я  віру  маю,
Розбуджений  безплідно  не  засне,

А  уперед,  як  джерело,  порине,
Що  води  дужо,  голосно    жене,  
Зумівши  з  надр  пробить  земні  глибини.

*Бездоганний  сонет
один  вартий  цілої  поеми.
Буало.

Максім  Багдановіч  Санэт
Ахвярую  А.  Пагодзіну  

Un  sonnet  sans  defaut  
vaut  seul  un  long  poeme.  
Boileau*

Паміж  пяскоў  Эгіпецкай  зямлі,  
Над  хвалямі  сінеючаго  Ніла,  
Ўжо  колькі  тысяч  год  стаіць  магіла:  
Ў  гаршку  насеньня  жменю  там  знайшлі.  

Хоць  зернейкі  засохшымі  былі,  
Усё  ж  такі  жыцьцёвая  іх  сіла  
Збудзілася  і  буйна  ўскаласіла  
Парой  вясеньняй  збожжа  на  ральлі.  

Вось  сымбаль  твой,  забыты  краю  родны!  
Зварушаны  нарэшце  дух  народны,  
Я  верую,  бясплодна  не  засьне,  

А  ўперад  рынецца,  маўляў  крыніца,  
Каторая  магутна,  гучна  мкне,  
Здалеўшы  з  глебы  на  прастор  прабіцца.  

*  Беззаганны  санэт  
варты  адзін  цэлае  паэмы.  
Буало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423893
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет V

Чому  чудовий  запах  квіти  мають?
Чому  у  морі  хвилі  так  шумлять?
Чому  високі  небеса  сіяють?
Чому  алмазні  зорі  мерехтять?

Чому  в  душі,  як  в  морі  тим  без  краю,
Далеких  бур  відлуння  гуркотять?
Чому,  мов  хвиля  хвилю  доганяє,
В  душі  бажання  трепетні  летять?

Чому  в  солодких  болях  їх  тримала
Я  мрії  ці  у  прагненні  яснім?
Чому  надії  золоті  там  годувала,

Що  в  серці  мають  згаснути  моїм,
Як  свічка,  що  покинута  згоряла
У  храмі  позабутому,  пустім?

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  V

Защо  дъхът  е  даден  на  цветята?
Защо  вълните,  морските,  шумят?
Защо  тъй  сяйно  греят  небесата?
Защо  елмазните  звезди  трептят?

Защо,  като  в  море,  безспир  в  душата
на  глухи  бури  чуе  се  гласът?
Защо,  като  вълна  подир  вълната,
желанья  трепетни  се  там  струят?

Защо  с  болежки  сладки  се  й  томила
на  толкова  мечти  от  светлий  плам?
Защо  надежди  златни  е  кърмила,

когато  всички  ще  изтлеят  там
безследно,  кат  забравени  кандила,
във  запустял  и  изставен  храм?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423673
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.05.2013

Максим Богданович, У ніч холодну

У  ніч  холодну  я  в  широкім  темнім  полі
Біля  вогню  приліг  й  притих  у  напівсні.
Вогонь  усе  слабів...  нарешті  зник  поволі...
І  враз  зробилось  якось  весело  мені!..

Хоч,  сірий  попеле,  ти  весь  вогонь  собою
В  короткий  час  зумів,  як  ризою,  покрить,  –
Я  знаю,  що  вогонь  дрижить  там  під  тобою,
Я  знаю,  що  внизу  червоний  жар  горить...

Хай  череда  годин  нудних,  понурих,  сірих,
Як  попіл,  на  душі  збиралася  весь  час,
Ховаючи  в  собі  вогонь  гарячий  віри,  –  
Хай  він  невидимий...  а  все  ж  таки  не  згас!

Максім  Багдановіч
Халоднай  ноччу

Халоднай  ноччу  я  ў  шырокім,  цёмным  полі  
Каля  вагнішча  лёг  і  сьціхнуў  у  паўсьне.  
Агонь  усё  слабеў...  урэшце  зьнік  паволі...  
І  ўраз  зрабілася  вясёла  неяк  мне!..  

Хай,  шэры  попел,  ты  вагнішча  ўсё  сабою  
Ў  нядоўгі  час  здалеў,  як  рызаю,  пакрыць,  –  
Я  ведаю,  што  там  агонь  дрыжыць  пад  ёю,  
Я  ведаю,  што  там  чырвоны  жар  гарыць...  

Хай  чарада  гадзін  панурых,  нудных,  шэрых,  
Як  попел,  на  душу  мне  клалася  ўвесь  час,  
Хаваючы  сабой  агонь  гарачы  веры,  –  
Хай  не  відаць  яго...  а  ўсё  ж  ткі  ён  ня  згас!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423646
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.05.2013

Максим Богданович, Тріолет (Коли дививсь на сонце я)

Коли  дививсь  на  сонце  я,
Мені  сліпило  сонце  очі,
Та  що  мені  ця  темінь  ночі,
Коли  дививсь  на  сонце  я.
Нехай  усі  з  мене  регочуть,
Ось  відповідь  для  них  моя:
Коли  дививсь  на  сонце  я,
Мені  сліпило  сонце  очі.  

Максім  Багдановіч  
Трыялет

Калісь  глядзеў  на  сонца  я,  
Мне  сонца  асьляпіла  вочы.  
Ды  што  мне  цемень  вечнай  ночы,  
Калісь  глядзеў  на  сонца  я.  
Няхай  усе  зь  мяне  рагочуць,  
Адповедзь  вось  для  іх  мая:  
Калісь  глядзеў  на  сонца  я,  
Мне  сонца  асьляпіло  вочы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422739
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2013

Максим Богданович, Тріолет (Як пташка в заростях гнучких)

Красавец  юный,  Триолет.
К.  Фофанов

Як  пташка  в  заростях  гнучких,
Стрілою  думка  промелькнула
І  зразу  ж  зникла,  потонула,
Як  пташка  в  заростях  гнучких.
Та  все  ж  душа  її  почула
Й  співає  вже  в  словах  таких:
«Як  пташка  в  заростях  гнучких,
Стрілою  думка  промелькнула».

Максім  Багдановіч  
Трыялет

Красавец  юный,  Триолет.  
К.  Фафанаў

Як  птушка  ў  гібкіх  трасьніках,  
Стралою  думка  мільганула  
І  ўраз  жа  зьнікла,  патанула,  
Як  птушка  ў  гібкіх  трасьніках.  
Ды  ўсё  ж  душа  яе  пачула  
І  ўжо  пяе  ў  такіх  славах:  
«Як  птушка  ў  гібкіх  трасьніках,  
Стралою  думка  мільгнула».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422534
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2013

Констанція Буйло, Одна

Одна,  я  знов  одна,  як  колос  той  у  полі  
нагостреним  серпом  не  стятий  під  час  жнив,
Вітрами  зламаний,  що  носяться  на  волі  
Поміж  сполосканих  дощем  спустілих  нив.

Одна,  я  знов  одна...  Тужливо  серце  ниє.
Навколо  пусто,  глуш...  І  темна  ніч  стоїть.
А  вихор  за  вікном  так  жалісливо  виє,
Немов  сконать  не  міг,  не  хотячи  більш  жить.

І  сумно,  сумно  так.  Де  ж  той  кого  любила?
Де  ж  ті,  хто  мене  теж    давніш  любить  хотів?!..
Одні  забулися,  а  тих  взяла  могила...
І  жаль  минулих  мрій,  щасливих  шкода  днів.

Одна,  я  знов  одна...  А  вітер  думці  вторить
І  стогоном  своїм  втішає  зі  слізьми:
–  Я  –  брат  тобі,  я  друг,  він  стогнучи  говорить,
Один  нас  мучить  біль  –  то  ж  плачмо  разом  ми!..

Канстанцыя  Буйло  
Адна  
 
Адна,  ізноў  адна,  як  колас  той  у  полі  
Не  сьцяты  ў  час  жніва  нагострэным  сярпом,  
Зламаны  ветрамі  гулячымі  на  волі  
Між  апусьцелых  ніў,  спалосканых  дажджом.  

Адна,  ізноў  адна...  Тужліва  сэрцэ  ные.  
Наўкола  пуста,  глуш...  Ноч  цёмная  стаіць.  
А  за  вакном  віхор  так  жаласьліва  вые,  
Якбы  сканаць  ня  мог,  няхочучы  больш  жыць.  

I  сумна,  сумна  мне.  Дзе-ж  той  каго  любіла?  
Дзе-ж  тые,  што  мяне  любілі  так  даўней?!...  
Адны  забыліся,  другіх  ўзяла  магіла...  
I  жаль  мне  прошлых  мар,  шчасьлівых  шкода  дней.  

Адна,  ізноў  адна...  А  вецер  думцы  ўторыць  
I  стогнамі  мяне  ўцешае  ён  сваймі:  
–  Я  –  брат  табе,  я  друг,  мне  стогнучы  гаворыць,  
Адзін  нас  ломіць  боль  -  дык  плачмо-ж  разам  мы!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет IV

О,  милий  соловейку,  не  співай
Веселу  пісню,  радісну,  любовну.
Нову  печаль  у  душу  мою  повну,
О,  милий  соловейку,  не  вливай.

Тож  не  співай  –  вже  щастя  днів  немає,
Коли  з  любові  п’яною  була.
Чому,  коли  любов  з  грудей  зникає,
Про  неї  пам’ять  не  накриє  мла?

Вже  іншу  в  серці  він  тепер  бажає,
Вже  іншій  він  клянеться  про  любов.
Замовкни,  соловейку,  вже  немає

Того  тут  щастя,  щоб  кохатись  знов,
Тож  пісня  гнівна  хай  тепер  лунає
Прокляттями  на  мій  печальний  зов.

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  IV

О,  славей  мили,  престани,не  пей.
Не  пей  таз  песен  весела,любовна.
С  песните  си  в  душата  ми  тъжовна,
о,  славей  мили,  нова  скръб  не  лей.

Не  пей,не  спомняй  тия  дни  честити,
когато  от  любов  пияна  бях.
Защо,  кат  улетяха,  от  гърдите
не  улетя  и  споменът  им  с  тях?

На  друга  той  копней  сега  в  гърдите,
на  друга  се  кълне  в  любов  сега.
Смили  се,славей,и  между  стените,

де  вкусвах  щастието,  що  бега,
нек  екнат  песни  ядни,жаловити,
кат  клетвите  на  моята  тъга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421817
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2013

Адам Асник, На початку

На  початку  було  пусто,
Тільки  простір  темний,  грубий;
Та  блиснули  її  очі
І  рожеві  свіжі  губи.

Від  поглядів,  від  румянцю
Заясніли  світла  зорі,
А  коли  сказала  слово,
То  земля  з’явилась  в  морі.

Коли  глянула  на  землю
Й  усміхнулась  –  став  летіти
Рій  метеликів  і  птахів,
З-під  землі  ж  піднялись  квіти.

Не  було  ще  чоловіка,
Тільки  мертва  глини  брила;
Аж  нарешті  поцілунком
Чарівним  мене  створила.

І  збудився  до  життя  я
У  чудеснім  яснім  краю,
Та  мене,  так  як  і  інших,
Геть  прогнали  з  того  раю.


Adam  Asnyk
Na  początku

Na  początku  nic  nie  było,  
Tylko  przestrzeń  ciemna,  pusta;  
Wtem  jej  czarne  błysły  oczy  
I  różowe,  świeże  usta.  

Od  jej  spojrzeń,  od  rumieńca  
Zajaśniała  świateł  zorza,  
A  gdy  pierwsze  rzekła  słowo,  
Ziemia  wyszła  z  głębi  morza.  

Gdy  przebiegła  ziemię  wzrokiem,  
Śląc  jej  uśmiech,  rój  skrzydlaty  
Wzleciał  ptaków  i  motyli,  
A  spod  ziemi  wyszły  kwiaty.  

Lecz  nie  istniał  jeszcze  człowiek,  
Tylko  martwa  gliny  bryła;  
Aż  nareszcie  swym  płomiennym  
Pocałunkiem  -  mnie  stworzyła.  

I  zbudziłem  się  do  życia  
W  cudowności  jasnym  kraju,  
Lecz  mnie  również,  tak  jak  innych,  
Wypędzono  z  tego  raju.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421174
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет II

Неначе  в  свято  небо  розцвітає,
Алмазних  зір  мереживо  горить.
Ні  голос,  а  ні  шум  не  долітає:
Душа  моя  схвильована  тремтить.

Тремтить  й  очікує  отих  чудовних
Мелодій,  що  звучатимуть  здаля,
Від  голосів,  від  арф  ще  невідомих,  
Що  їх  почує  в  перший  раз  земля.

Але  чекає  марно,  з  скаргами  святими,
Що  звернуті  до  ясних  зір  вогнів:
Чи  ж  трепетання,  що  ідуть  за  ними,

Секрети  вам  не  віддають  мої?
Чому  ж  ви  мовчки,  повністю  чужими,
На  мене  дивитесь,  о,  сестри  осяйні?

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  II

Блести  небето,  като  че  празнува,
изпъстрено  с  елмазните  звезди.
Отникъде  ни  шум,  ни  глас  се  чува:
душата  развълнувана  трепти.

Трепти  и  чака  някакви  чудесни
мелодий  сладостно  да  прозвучат
от  гласове,  от  арфи  неизвестни,
кои  ще  чуй  земята  първи  път.

Но  чака  суетно  и  с  жалба  свята
обръща  се  към  светлите  зари:
тоз  трепет,  с  кой  поглеждам  в  небесата,

вам  мойта  тайна  не  ли  ви  откри?
Защо  тъй  мълком  като  непозната
ме  гледате,  о,  сяйни  ми  сестри?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420760
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.04.2013

Константін Велічков, Царгородські сонети: Сонет I

Сьогодні  знов  я  бачу  ті  місця,  
Де  дні  мої  дитячі  проминали,
Де  над  життя  весною  без  кінця
Лиш  мріяння  мені  колись  сіяли.

Сіяли  світла  променем  ясним,
Сіяли,  як  в  нічному  небі  зорі,
Маяк  чудесний  у  житейськім  морі,
Блиск  світла  в  бурі,  в  мороці  нічнім.

І  спогади  в  душі  моїй  рояться.
Як  живо,  як  чаруюче  блищить
У  пам’яті  років  минулих  щастя!

А  серце  так  сумує,  так  болить
І  мучиться  -  забути  б  всі  нещастя
І  сміх  щасливий  мати  хоч  на  мить!..

Константин  Величков      
Цариградски  сонети:  Сонет  I

Днес  изново  аз  виждам  тез  места,
де  дните  ми  детински  са  минали,
де  на  живота  ми  над  пролетта
мечти  са  толкоз  някога  сияли.

Сияли  са  с  ненадминуем  зрак,
сияли  са  кат  звезди  на  небето,
фар  чуден  на  живота  във  морето,
светило  в  бурите  и  в  нощний  мрак.

Със  рой  избликват  спомени  в  душата.
Как  живо,  как  пленително  светлей
на  миналото  паметта  благата!

И  как  сърцето  горестно  копней
и  мъчи  се  да  сътресе  съдбата,
и  миг  поне  един  да  се  засмей!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420520
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.04.2013

Курочка-рябка або чому ведмідь без хвоста (З білоруської народної творчості)

Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Біжить  вовк,  питає:
Чому  всі  ридають?
Ой,  вовче  зубатий,
Як  же    не  ридати:
Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Почав  вовк  зубатий
Вити  та  ридати.
Йде  ведмідь,  питає:
Чому  всі  ридають?
Ведмедю  хвостатий,
Як  же  не  ридати:
Жив  дід,  жила  бабка,
Була  в  них  курочка-рябка.
Під  припічком  у  гніздечко
Знесла  курочка  яєчко.
Дід  яєчко  бив,  бив,  бив,
Дід  яєчко  не  розбив.
Баба  била,  била,  била  –
Теж  яєчко  не  розбила.
Те  яєчко  на  тарілці
Поставили  на  полиці.
Уночі  там  тишком-нишком
Пробігала  сіра  мишка,
За  хвіст  яйце  зачепилось  –
Впало  долу  і  розбилось.
Дід  плаче,  баба  плаче,
А  курочка  кудкудаче,
А  ворота  скриплять,
А  сороки  скрекотять,
А  гуси  ґелґечуть,
А  собаки  брешуть.
Я  ж  брехать  не  вмію    –
То  ж  сиджу  і  вию.
Ведмідь  слухати  почав  –
З  горя  хвоста  відірвав.
Ось  вам  відповідь  проста  –
Чому  ведмідь  без  хвоста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415800
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.04.2013

Сальвадор Бермудес де Кастро (Іспанія) , Араб

Високо  в  небо  листя  піднімає  
струнка  самотня    пальма  Ельб-кеді,
коли  крізь  її  крону  сонце  проникає,
ллючи  свинець  гарячий  по  землі!

І  небозвід  палає  в  пурпуру  величчі
промінням,  що  вже  притягає  ураган.
Пісок  стає  пекучим  і  неначе  кличе,
щоб  кратер  вогняний  відкрив  отут  вулкан.

У  крила  швидкого  Самума  закидає
піску  палючого  вертіння  суховій,
і  в  ньому,  рвійному,  червоно  відбиває
проміння  сонця  блиск  гарячий  свій.  

Серед  піску,  що  купіллю  вертиться
біля  поламаних  старого  Сфінкса  ніг,
кінь  бойовий  стрімкий  арабський  мчиться;
Каїр  видніється  у  світлі  вдалині.

Лети    вперед,  дикий  гнідий,
лоб  звівши  безпечальний,
так  щоб  пустині  край  піщаний
у  своїй  величі  повстав.
Ми  тут  одні  –  твій  рух  живий
стрясає  мирних  снів  обитель;
Вдихай,  щоб  як  і  твій  велитель,
вітер  свободи  в  грудях  мав.

Палац  з  його  високим  муром
мені  свободу  не  приносить.
Невже  мені  його  пишнот  задосить,
якщо  я  вільний  тут  завжди?
Хто  не  покине  ради  моря  
струмки  мізерні,  льодянії,
або  троянди  кущ  Александрії
заради  пальми  Заеди?

Шепіт  квіток  тут  не  почує,
як  лине  вітер  тиховійний,
не  чує  усмішка  спокійна
струмка,  що  мутить  тишину,
бо  хриплий  вітер  тут  гуляє
не  зупиняючи  навалу,
але  в  топазах  і  в  коралах
тут  бачу  неба  вишину.

Сонце  спинилось  в  зеніті
щоб  глянути,  як  я  скоро
крізь  вогняне  шугаю  море
разом  з  моїм  огиром  гнідим.
Він  своїм  бігом  неупинним
слідів  людини    не  руйнує  –
лиш  я  всевладно  тут  царюю
із  ураганом  цим  одним.

Бог  дочкам  і  синам  Європи
дав  міста,  сади  чудові,
й  там,  серед  танців  і  любові,
усіх  рабами  їх  зробив.
«Працюй!»    -  говорить  християнам,
а  для  лінивого  араба:
«Для  вільного  є  інша  зваба  –  
пустиню  я  віддам  тобі».

Коли  з  досвітньою  зорею
приходить  ранішня  година,
на́вскіс  беру  карабіна,
верхи  на  вірному  коні.
І  в  тінях  Сфінкса  та  царських  гробниць
даю  вірному  закони
й  невірному  заборони,
котрі  належать  лиш  мені.

Простір  без  кінця,  безмірний!
Перша  солодка  колиско!
Чи  сонце  ясне  своїм  блиском,
чи  місяць  у  тобі  відбивсь.
Хіба  для  мене  так  важливо
про  життя  мріять  в  садах  нині?
Я  хочу  жити  у  пустині
і  хочу  вмерти  де  родивсь.

Де  груди  вродливої  назареянки,
що  піднімаються  високо,
тріпочуть  біля  мого  боку,
їх  не  мучить  страх  даремний.
І  тисячі  рабинь  пестливих,
що  мають  ніжну  вроду,
ідуть  давати  насолоду
самоті  мого  гарему.

І  на  повільному  верблюді,
де  срібла,  золота  запаси,
мавр  під’їжджає  коренастий,
жаді́бності  і  спеки  плід.
І  між  подушками  м’якими
християнин    мляво  дрімає
й,  наляканий  весь,  відчуває
свого  господаря  прихід.

І  християнка  чарівлива,
неначе  пальма  та  висока  –
грузинка  чиста,  чорноока,
пророка  Гурія  –  люби!
Для  мене  все:  вуаль  і  шалі,
сандал,  перлина,  що  так  грає;
Алах  з  небес  мене  вітає:
все,  все  належить  це  тобі.

В  перламутровому  небі  сонце  сяє,
свинцю  пекучого  скидає  брус;
Невірний  на  сідлі  м’якому  утікає,
напівзакутаний  в  наївний  свій  бурнус.

Звільняючи    вуздечку  для  простору
і  ятаган  стискаючи  в  руці  своїй,
біжить  невірний  так,  що  дуже  скоро  
свій  рід  побачить  в  далині  ясній.

Чванливістю  й  любов’ю  його  ум  залитий,
про  дочок  Ізмаїла  думає  щодня,
біжить  невірний,  геть  піском  сухим  обвитий,  
що  піднімає  вверх  галоп  його  коня.


Salvador  Bermúdez  de  Castro
El  árabe

¡Qué  gallarda  levanta  su  follaje  
la  palma  solitaria  de  Elb-keddí,  
cuando  penetra  el  sol  por  su  ramaje,
lanzando  a  plomo  su  calor  allí!

El  firmamento  en  púrpura  se  inflama
con  los  rayos  que  arrastra  el  huracán,
y  está  ardiendo  la  arena,  cual  la  llama
que  se  eleva  del  cráter  de  un  volcán.

En  alas  del  Simún  veloz  se  arroja
torbellino  de  arena  abrasador:  
y  refleja  al  través,  flotante  y  roja,  
la  luz  del  sol  su  ardiente  resplandor.

Entre  arena  que  baña  resonando
de  alguna  antigua  Esfinge  el  roto  pie,
el  árabe  corcel  va  galopando:
El  Cairo  al  lejos  relumbrar  se  ve.

Sigue  así,  fiero  alazano,
alza  la  frente  serena,
que  ya  el  desierto  de  arena
se  ostenta  en  su  majestad.
Ya  estamos  solos:  tu  brio
sacuda  el  plácido  sueño:
respira,  como  tu  dueño,  
el  aura  de  libertad.

El  palacio  entre  sus  muros
no  me  ofrece  independencia:  
¿Qué  me  hiciera  su  opulencia,
cuando  vivo  libre  aquí?  
¿Quién  por  el  mar  no  dejara
la  fuente  mísera  y  fría,
o  el  rosal  de  Alejandría.
por  la  palma  del  Zaeddí  ?

El  murmullo  entre  las  flores
no  escucho  aquí  de  la  brisa,
ni  la  plácida  sonrisa
de  pacífico  raudal:
pero  corre  ronco  el  viento,
sin  parar  su  vuelo  un  monte:
pero  miro  un  horizonte  
de  topacio  y  de  coral.

El  sol  detiene  su  giro
por  contemplarme:  navego
por  un  piélago  de  fuego,
sobre  mi  hermoso  alazán:
él  no  borra  en  su  carrera
la  huella  de  paso  humano,
que  yo  reino  soberano,
donde  reina  el  huracán.

Dios  a  los  hijos  de  Europa
dio  ciudades  y  jardines,
y  entre  danzas  y  festines,
los  hizo  esclavos  allí.
«¡Trabaja!»,  dijo  al  cristiano:
pero  al  árabe  indolente,
«Sé  tú  libre,  independiente:
el  desierto  es  para  ti».

Cuando  la  luz  de  la  aurora
el  horizonte  ilumina,
tercio  mi  fiel  carabina
sobre  mi  ardiente  corcel.
Y  a  la  sombra  de  una  Esfinge,
de  las  tumbas  de  los  reyes,
doy  soberano  mis  leyes
al  creyente  y  al  infiel.

¡Espacio  sin  fin,  inmenso!
¡Mi  primera,  dulce  cuna!
Bello  si  el  sol,  si  la  luna  
refleja  su  luz  en  ti.
¿Qué  me  importa,  entre  jardines,
un  sueño  de  vida  incierto?
quiero  habitar  el  desierto:
quiero  morir  do  nací:  

Donde  el  pecho  de  una  hermosa,
al  nazareno  arrancado,
palpita  tierno  a  mi  lado,
sin  terror  y  sin  desdén.
Y  de  mil  bellas  esclavas
los  halagos  y  caricias,
van  a  colmar  de  delicias
la  soledad  de  mi  harén.

Sobre  el  camello  indolente  
cargado  de  plata  y  oro,
se  acerca  doblado  el  moro
de  codicia  y  de  calor.
Entre  mantas  y  cojines
muellemente  recostado,
el  nazareno  espantado
siente  venir  su  señor.

La  cristiana  de  ojos  negros,
cual  la  palma  deliciosa,
la  georgiana  pura,  hermosa,
del  profeta  bella  Hurí,
para  mí  todo:  las  perlas,
el  sandal,  chales,  velos:
Alá  me  grita  en  los  cielos,
todo,  todo  es  para  ti.

Y  en  un  cielo  de  nácar  el  sol  brilla:
a  plomo  lanza  su  radiante  luz:
corre  el  infiel,  sobre  la  blanda  silla,
medio  envuelto  en  su  cándido  burnúz.

Y  soltando  las  riendas  relumbrantes,
y  apretando  en  su  mano  el  yathagan,  
corre  el  infiel,  que  pronto  los  turbantes  
de  su  tribu  a  lo  lejos  brillarán.

De  ambición  y  de  amor  su  mente  llena,
del  botín  y  las  hijas  de  Ismael,
corre  el  infiel,  envuelto  entre  la  arena
que  levanta  el  galope  del  corcel.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412856
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.03.2013

Ригор Барадулін, М’які руки (з народного)

На  білім  світі
Жили  дві  сеструcі,
Одного  батька,
Одної  матуcі.
Доля,  як  звичайно,
Дала  відповідно:
Багатство  –  багатій,
А  діточки  –  бідній!
А  пісня-забавка
Лихо  гукала,
А  пісня  співала  
Своє  помалу:
 –  Люлі,  люлі  маленьке,
А  на  літо  –  другеньке.
Люлі,  люлі,  Нестерко
А  на  літо  –  шестерко!
Сестра  багатирка
Взяла  немовля  те,
Маленькому  тітка  
Стала  як  мати.
І  рік  проходить,
Другий  минає,
Донечку  мати
Щодень  згадає:
«Як  вона  там
Живе  в  багатих?...»
Пішла  провідать
Донечку  мати.
А  вузьку  стежку
Сльоза  звужає,
Прийшла  не  як  мати  –
Як  тітка  чужая.
...Давали  тітці
Ситу  медову.
Йдуть  проводжати
Тітку  додому,
А  тітка  просить
Багату  неньку:
 –  Дай,  я  на  кладці
Візьму  маленьку.
Мала  і  каже
Трохи  пізніше:
 –  Мамо,
А  в  тітки
Руки  м’якіші...

Рыгор  Барадулін  
Мяккія  рукі  (З  народнага)

На  белым  свеце
Жылі  дзве  сяструлі.
Аднаго  бацькі,
Адной  матулі.
А  лёс,  як  звычайна,
Дзяліў  адпаведна:
Багацце  —  багатай,
А  дзеткі  —  беднай!
А  песня-забаўка
Ліха  гукала,
А  песня  спявала
Сваё  памалу:
—  Люлі,  люлі,  малое,
А  налета  —  другое.
Люлі,  люлі,  Несцерка,
А  налета  —  шэсцерка!
Сястра  багатырка
Ўзяла  немаўлятка.
Малечы  цётка
Стала  за  матку.
I  год  праходзіць,
Другі  мінае,
Дачушку  маці
Штодня  ўспамінае:
«Як  там  яна
У  багатай  хаце?..»
Пайшла  праведаць
Дачушку  маці.
А  вузкую  сцежку
Сляза  звужае.
Прыйшла  не  як  маці  —
Як  цётка  чужая.
...А  частавалі
Сытой  салодкай.
Ідуць  праводзіць
За  рэчку  цётку,
А  цётка  просіць
Багатую  матку:
—  Малую  перанясу
Цераз  кладку.
Малая  й  кажа
(А  словы  з  дакукі):
—  Мама,
А  ў  цёткі
Мякчэйшыя  рукі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411883
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.03.2013

Степанчик Бурчимуха (Maria Konopnicka, Stefek Burczymucha)

Де  знайти  ще  відчайдуха,
Як  Степанчик  Бурчимуха:

-  Я  нікого  не  боюся!
Хоч  ведмідь...  оборонюся!

Що  вовки?..  Їх  цілу  зграю
Повбиваю,  розтерзаю!

Ті  гієни,  леопарди
То  мені  все  чисті  жарти!

А  пантери,  з  ними  й  тигри,
Для  штика  то  тільки  ігри!

Лев!..  А  хто  він?!  –  Кіт  великий!
Начитавсь  я  про  мандрівки!

Знаю  –  звір  це  благородний,
Злий  він  тільки  як  голодний.

Вовк,  шакал?..  Страшна  новина!
То  всього  лиш  більша  псина!...

Пса  минаю  я  кущами  –
Бридко  клацає  зубами!

Раду  хоч  кому  дістану!
Їду  ось  до  океану

І  Степаном  я  не  буду,
Як  кита  там  не  здобуду!

І  без  спину  день  усенький  
Трубить  наш  хвалько  брехеньки.

В  сіні  раз  він  розіспався,
А  коли  від  сну  піднявся  –

Бачить,  як  якась  звірина
Лізе  по  обід  в  торбину.

Як  підскочить  він  на  ноги,
Як  вересне  від  тривоги!

Що  є  духу  мчить  у  хату
І  кричить:  Тигрисько,  тату!

-  Тигр?  -    татусь  його    питає.
-  Може  лев!..  Копита  має

Престрашенні!    Довгі  ноги,
Паща  ось  така!  І  роги...

-  Де  було  те?
-  Там  на  сіні,

-  Їсть  обід  в  моїй  торбині...
Йдуть...Підкрались  потихеньку  –

Бачать...  мишка  там  маленька
Із  торбини  виглядає

І  сирок  вже  доїдає!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410609
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.03.2013

Амадо Нерво (Мексика) , Скажи мені:”Прийди”

Скажи  мені:”Прийди”  –  я  все  покину...
І  навіть  погляд  повертать  не  стану,
щоб  жінку  бачити  мою  кохану...
Але  зроби  це  палко,  таким  чином,

щоб  голос  Твій,  як  поклик,  безустанно,
завібрував  аж  до  кутків  глибинних
буття,  і  душу  взяв  із  бруду  винну,
і  серце,  як  мечем,  глибоко  ранив.

Скажи  мені:”Прийди”  –  я  все  покину...
Я  до  святинь  Твоїх  ітиму  до  кончини,
аж  поки  сутінків  моїх  прийде  пора,

а  щоб  відшкодувать  земні  хвилини,
пролий,  Христос,  смолу  священної  рослини
з  чудовним  запахом  до  Твого  вівтаря!

Amado  Nervo
SI  TÚ  ME  DICES  VEN

Si  tú  me  dices  ven,  lo  dejo  todo...
No  volveré  siquiera  la  Mirada  
para  mirar  a  la  mujer  amada...  
Pero  dímelo  fuerte,  de  tal  modo  

que  tu  voz  como  toque  de  llamada,  
vibre  hasta  el  más  íntimo  recodo  
del  ser,  levante  el  alma  de  su  lodo  
y  hiera  el  corazón  como  una  espada.  

Si  tú  me  dices  ven,  todo  lo  dejo...
Llegaré  a  tu  santuario  casi  viejo,  
y  al  fulgor  de  la  luz  crepuscular,  

más  he  de  compensarte  mi  retardo,
difundiéndome  ¡Oh,  Cristo!  como  un    nardo  
de  perfume  sutil,  ante  tu  altar.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410479
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.03.2013

Тетяна Дем’янова, Критикам присвячується…

Мої  віршики  в  жаху  від  критики,
Що,  мов  дятел  їх  щиро  розбив,
Знерухоміли,  як  паралітики,
І  замкнулися  кожний  в  собі.

І  прикрили  нутро  шкаралупками
Професійно  роздовбаних  слів  –
Як  знайти  їх  під  шкірочок  купками,
Чим  їх  виманить  з  темних  кутків?

Я  для  них  посипаю  зерниночки,
Їм  пшеничку  й  овес  додаю,
Та  ніякий  з  них,  хоч  на  хвилиночку,
Не  підносить  голівку  свою.

Ніжу  сонцем,  дощами  живучими,
Лащу  вітром,  як  діток  своїх.
А  вони  –  їжачками  колючими  –
Геть  не  дивляться  в  очі  мої.

Сварять  мене  битливими  рогами
Й  тет-а-тет  вимагають  мій  звіт:
Для  чого  ж  я  такими  убогими
Народила  їх,  бідних,  на  світ?

Таццяна  Дзям’янава
Крытыкам  прысвячаецца...

Мае  вершыкі  ў  жаху  ад  крытыкі,
Што,  бы  дзяцел,  іх  шчыра  дзяўбе,
Знерухомелі,  як  паралітыкі,
І  замкнуліся  самі  ў  сабе.

І  схавалі  нутро  пад  шкарлупкамі
Прафесійна  раздзёўбаных  слоў  –
Так,  што  я  аніяк  не  датумкаю,
Чым  на  волю  іх  выманіць  зноў.

Пасыпаю  абапал  іх  семачкі,
Падбаўляю  пшанічку  й  авёс.
Ды  ніякі,  нат  самы  маленечкі,
На  святло  не  высоўвае  нос.

Я  пястую  іх  сонцам,  і  дожджыкам,
і  вятрыскам  ласкавым  –  ледзь-ледзь.
А  яны  –  бы  калючыя  вожыкі  –
не  жадаюць  мне  ў  вочы  глядзець.

Пагражаюць  бадлівымі  рожкамі
і  ўпікаюць  мяне  тэт-а-тэт:
для  чаго  я  такімі  нябожкамі
нарадзіла  іх,  бедных,  на  свет?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410253
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.03.2013

Хосе Ламарк де Новоа (Іспанія) , У перших днях весни

[i]Anch’io  somo  pittore  *
(Correggio)
[/i]
Йди,  мила  Весно,  розжени  собою            
Страхи  зимові  та  печаль  у  світі,
І  чарівний  розмай  духмяних  квітів
Полий  ти  щедро  ніжною  рукою.

Бринить  повітря  піснею  дзвінкою  –
Птахи,  комахи  цвіркають  у  вітті;
Луг  розгортає  шати  барвно  шиті,
Що  сонце  шиє  ниттю  золотою.

Все  знову  оживає:  ліс  дрімучий,
Долини,  гори  і  річки  співучі,
Де  ластівка  крило  вмочає  злетом;

І  навіть  я,  старий,  що  вже  кінця  чекаю,
О,  мила  Весно,  запах  твій  коли  вдихаю,
Кричу:  „Подайте  ліру  –  буду  й  я  поетом!”

[i]*  Я  теж  художник
(Кореджо)[/i]


Jose  Lamarque  de  Novoa
En  los  Primeros  Dí́́as  de  Primavera

[i]Anch’io  somo  pittore  
(Correggio)[/i]  

Ven,  Primavera:  del  invierno  cano  
Las  tristezas  ahuyenta  y  los  horrores,
Y  bellos  ramos  de  olorosas  flores
Vierte  en  la  tierra  con  propicia  mano.

A  tu  influjo  se  puebla  el  aire  vano
De  insectos  y  de  pajaros  cantores;
Luce  el  prado  su  manto  de  colores,
Que  esmalta  el  sol,  de  mundos  soberano.

Todo  renace  y  vive:  el  bosque  umbrío,
El  valle,  el  monte,  el  murmurante  río
Do  moja  el  ala  golondrina  inquieta;

Y  aun  yo,  a  la  vejez  doblé  la  frente,
¡Oh  Primavera!  al  respirar  tu  ambiente,
¡Dadme  una  lira!  –  exlamo  –  ¡Aún  soy  poeta!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409983
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013

Вмивання (John Drinkwater, Washing)

І  знову  все  про  це  вмивання,
Всі  дні  так  –  зранку  до  смеркання,
Коли  встаю,  коли  лягаю,
Чомусь  завжди  вмиватись  маю.
А  чи  брудний  я,  а  чи  чистий,
А  чи  стомивсь  і  хочу  сісти,
А  чи  я  ситий,  чи  голодний,
Чи  вода  тепла,  чи  холодна  –
«Ти  руки  мив?»  –  мене  питають,
«А  ти  вмивавсь?»  –  всі  повторяють,
Неначе  я  в  болоті  проживаю.

Чи  я  катаюсь,  чи  гуляю,
Лиш  ніс  у  хату  я  встромляю  –
Вже  хтось    на  мене    вдома  мило
Чекає  з  губкою  і  милом.
Роботи  маю  я  без  меж,
Та  тут:  «Лице  вмивай,  і  пальці  теж!»

Коли  я  їсти  починаю,
І  коли  їсти  я  кінчаю  –
Всі  дні  так  –  зранку  до  смеркання.
Будь  ласка,  знов  про  це  вмивання?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409875
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013

Жабки в школі (George Cooper, Frogs At School)

Біля  ставу  суходолом,
Двадцять  жабок  йшли  до  школи  –
Двадцять  курток  зелененьких,
Двадцять  маєчок  біленьких.

«Маєм  вчасно  ми  зібратись,
Спершу  вчитись,  потім  гратись;
Не  забудем  це  ніколи,
Поки  ходимо  до  школи.»

Вчитель,  Жаба  вирлоока,
Кличе  в  класи  на  уроки,
Вчити  все,  що  треба  знати  –
Як  стрибати  чи  пірнати.

З  свого  місця  на  колоді
Всі  за  нею  «Ква!»  виводять,
Вчаться  хитро  утікати  –
Злих  хлопчиськів  уникати.

Двадцять  жабок  підростають,
Гарні  всі  оцінки  мають;
Не  забудуть  те  ніколи,
Що  навчилися  зі  школи.

А  як  виростуть  Жабами,
Будуть  так,  як  їхні  мами,
На  колоді  теж  сидіти,
Інших  жаб  малих  учити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409727
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013

Апарна Раґхунат, Терцинела (Сутінки)

День  минув  –  ніч  не  прийшла,
Висить  в  співаючих  вітрах
Магічна  сутінків  пора.

Земля  і  небо  в  піснях
Там  де  спокій,  мир
Висить  в  співаючих  вітрах.

Вже  з  сутінкових  хоче  пір
Природа  відпочить
Там  де  спокій,  мир.

Все  до  гнізда  спішить,
Бо  сутінковий  час  прийшов
Природі  відпочить.

Вогонь  горить  і  надійшов
Вечірньої  молитви  час,
Бо  сутінковий  час  прийшов.

Пора  благословінь  для  нас  –
День  минув  –  ніч  не  прийшла,
Вечірньої  молитви  час  –
Магічна  сутінків  пора.

Aparna  Raghunath    
Terzanella  (At  Twilight)

Suspended  twixt  day  and  night
With  the  evening  breezes  singing  -  
The  magic  hour  of  twilight

The  earth  and  sky  are  listening,  
The  world  is  at  peace  
With  the  evening  breezes  singing.

Twilight,  the  hour  of  ease;  
All  Nature  wants  to  rest
The  world  is  at  peace.

Time  to  return  to  the  nest
As  the  night  time  gathers  around;
All  Nature  wants  to  rest.

By  the  fireside,  prayers  abound  –  
It's  time  to  sing  the  Vesper
As  the  night  time  gathers  around.

The  breezes  benediction  whisper
Suspended  twixt  day  and  night;
It's  time  to  sing  the  Vesper
In  the  magic  hour  of  twilight.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409443
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2013

Жан Пасера, Віланела (Мою горлицю згубив)

Мою  горлицю  згубив:
Як  без  неї  мені  жить?
Я  шукать  її  спішив.

Я  гірко  плакав  і  тужив  –
Як  не  плакать,  не  тужить?  –
Мою  горлицю  згубив.

Щиро  я  її  любив,
Щастям  є  її  любить,  –
Я  шукать  її  спішив.

Я  не  мав  у  серці  слів,
Щоб  журбу  мою  розкрить  –
Мою  горлицю  згубив!

Я  красою  її  снив,
І  щоб  цю  красу  любить,
Я  шукать  її  спішив.

Смерть  я  кликати  не  смів,
Бо  мені  потрібно  жить  –  
Мою  горлицю  згубив,
Я  шукать  її  спішив.


Jean  Passerat
Vilanalle
(J'ay  perdu  ma  tourterelle)

J'ay  perdu  ma  tourterelle  :
Est-ce  point  celle  que  j'oy?
Je  veux  aller  après  elle.

Tu  regrètes  ta  femelle,
Hélas  !  aussi  fay  je  moy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle.

Si  ton  amour  est  fidelle,
Aussi  est  ferme  ma  foy,
Je  veux  aller  après  elle.

Ta  plaincte  se  renouvelle;
Tousjours  plaindre  je  me  doy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle.

En  ne  voyant  plus  la  belle,
Plus  rien  de  beau  je  ne  voy;
Je  veux  aller  après  elle.

Mort  que  tant  de  fois  j'appelle,
Pren  ce  qui  se  donne  à  toy:
J'ay  perdu  ma  tourterelle,
Je  veux  aller  après  elle.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2013

Апарна Раґхунат, Терцина (Вечір)

Ніч  юна,  ніжна,  лине,
В  повітрі  музика  бринить,  
Зростають  квіти  щогодини.

Усе  в  спокої  лежить,
Зірками  небо  все  сія,
У  тиші  усе  снить.

Повірила  б  –  земля  моя
В  оцю  чудову  ніч
Й  сказала  б  світу:  „Я  твоя”,

Цілунком  завершивши  річ.
Я  співаючи  полину
З  терциною  про  щастя  ніч.

Сплелося  все  в  нічну  годину,
Природа  слуха  пісню  солов’їну!


Aparna  Raghunath  
Terza  rima  (Time  Tonight)

The  night  is  young  and  lovely,
There  is  music  in  the  breeze
And  flowers  are  blooming  hourly.

All  creation's  at  its  ease,
Glowing  in  the  gentle  starshine,
Dreaming,  and  at  peace.

I  could  believe  the  world's  all  mine
On  such  a  night  as  this  
And  say  in  return,  "I'm  all  thine".

Then  seal  the  deal  with  a  merry  kiss
And  go  on  my  way  caroling
My  terza  rima  in  all  my  bliss.

Silence,  stardust,  smiles  intermingling,
Nature  listens  to  the  song  of  a  starling!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408532
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2013

Пол Саймон/Джордж Мілчберг, Кондор летить (Якби я міг) »

«Кондор  летить  (Політ  кондора)»  –  ісп.  «El  Cóndor  Pasa»  -  пісня  з  однойменної  сарсуели  (іспанський  музично-драматичний  жанр),  написаної  перуанським  композитором  Даніелом  Роблесом  у  1913  році  на  мотив  традиційних  перуанських  мелодій  мешканців  Анд.
Знаменита  пісня  з'являється  у  фіналі,  в  оригінальному  варіанті  п'єси  без  слів.  Пісня  написана  на  мотив  андського  танцю  кашуа.  Слова,  котрі  були  додані  пізніше,  написані  на  кечуа,  мові  імперії  Інків,  якою  все  ще  розмовляють  індіанці  Перу.  Співак  звертається  до  могутнього  андійського  кондора  з  проханням  узяти  його  назад  до  старого  царства  Інків,  до  Мачу-Пікчу.  Існує  також  іспановмовний  варіант  тексту  пісні.  Переклади  цієї  пісні  були  також  зроблені  багатьма  іншими  мовами.
     У  1956  році  Джордж  Мілчберг  організував  аргентинсько-уругвайську  групу  «Urubamba  (Los  Incas)».  У  1960-х  роках  група  «Los  Incas»  виступила  з  цією  піснею  в  Парижі.  Її  почув  Пол  Саймон.  Джордж  Мілчберг  запевнив  Саймона,  що  це  пісня  невідомого  композитора.  Пол  Саймон  написав    (  у  співпраці  з  Джорджем  Мілбергом)  кавер-версію  з  новим  текстом.  Ця  пісня    під  назвою  «El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  стала  дуже  відомою  після  виходу  у  1970  році  альбома  Пола  Саймона  і  Артура  Гарфанкела  «Bridge  Over  Troubled  Water».  Після  виходу  альбома  син  Даніела  Роблеса  довів  авторські  права  свого  батька  на  цю  пісню.
У  2004  пісня  «Кондор  летить»  була  признана  національним  надбанням  і  культурною  спадщиною  Перу.


Я  був  би  горобцем  –  не  слимаком.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.
Хотів  би  буть  не  цвяхом  –  молотком.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.

Хор:
Я  б  радо  звідси  плив  у  путь,
Як  лебідь,  що  у  світ  летить.
Що  день  –  всі  старшими  стають
І  це  у  світ
Шле  звук  сумний,
Цей  звук  сумний.

Хотів  би  буть  не  вулиця,  а  ліс,
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був,
І  під  ногами  твердість  чуть  землі.
Так,  я  б  був,
Якби  я  міг,
Напевно  б  був.

Англомовні  пісні:
Paul  Simon/Jorge  Milchberg
El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  

I'd  rather  be  a  sparrow  than  a  snail.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.
I'd  rather  be  a  hammer  than  a  nail.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.

CHORUS:
Away,  I'd  rather  sail  away
Like  a  swan  that's  here  and  gone
A  man  grows  older  every  day
It  gives  the  world
Its  saddest  sound,
Its  saddest  sound.

I'd  rather  be  a  forest  than  a  street.
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.
I'd  rather  feel  the  earth  beneath  my  feet,
Yes  I  would.
If  I  could,
I  surely  would.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404687
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013

Даніел Аломіа Роблес, Кондор летить (Kuntur phawan – El Cóndor Pasa)

«Кондор  летить  (Політ  кондора)»  –  ісп.  «El  Cóndor  Pasa»  -  пісня  з  однойменної  сарсуели  (іспанський  музично-драматичний  жанр),  написаної  перуанським  композитором  Даніелом  Роблесом  у  1913  році  на  мотив  традиційних  перуанських  мелодій  мешканців  Анд.
Знаменита  пісня  з'являється  у  фіналі,  в  оригінальному  варіанті  п'єси  без  слів.  Пісня  написана  на  мотив  андського  танцю  кашуа.  Слова,  котрі  були  додані  пізніше,  написані  на  кечуа,  мові  імперії  Інків,  якою  все  ще  розмовляють  індіанці  Перу.  Співак  звертається  до  могутнього  андійського  кондора  з  проханням  узяти  його  назад  до  старого  царства  Інків,  до  Мачу-Пікчу.  Існує  також  іспановмовний  варіант  тексту  пісні.  Переклади  цієї  пісні  були  також  зроблені  багатьма  іншими  мовами.
     У  1956  році  Джордж  Мілчберг  організував  аргентинсько-уругвайську  групу  «Urubamba  (Los  Incas)».  У  1960-х  роках  група  «Los  Incas»  виступила  з  цією  піснею  в  Парижі.  Її  почув  Пол  Саймон.  Джордж  Мілчберг  запевнив  Саймона,  що  це  пісня  невідомого  композитора.  Пол  Саймон  написав    (  у  співпраці  з  Джорджем  Мілбергом)  кавер-версію  з  новим  текстом.  Ця  пісня    під  назвою  «El  Condor  Pasa  (If  I  Could)»  стала  дуже  відомою  після  виходу  у  1970  році  альбома  Пола  Саймона  і  Артура  Гарфанкела  «Bridge  Over  Troubled  Water».  Після  виходу  альбома  син  Даніела  Роблеса  довів  авторські  права  свого  батька  на  цю  пісню.
У  2004  пісня  «Кондор  летить»  була  признана  національним  надбанням  і  культурною  спадщиною  Перу.


О,  мій  могутній  кондор  Андських  гір,
У  мій  дім,  до  Анд,  неси  мене,  кондор.
Кондор!
Вернутись  хочу  в  рідний  край  і  в  Андах  жить  –
В  моїх  братів,  у  моїх  інків  дорогих,
За  ними  я  сумую  так,  що  аж  душа  болить,
Кондор!

На  площі  Куско  головній
Буду  чекать  на  твій  приліт  –
В  Мачу-Пікчу  й  Уайна-Пікчу,
В  Мачу-Пікчу  й  Уайна-Пікчу
Полинем  в  наш  політ!
Кондор!

Daniel  Alomia  Robles  
Kuntur  phawan  (Yaw  kuntur)
(на  мові  кечуа)
Yaw  kuntur  llaqtay  urqupi  tiyaq,  
maymantam  qawamuwachkanki  kuntur,  
kuntur.
Apallaway,  аpallaway  llaqtanchikman,  wasinchikman,  
chay  chiri  urqupi,  chay  chiri  urqupi,  
urqunchikpi,  kutlytam  munani,  
kuntur.

Qusqu  llaqtapim  Waqaypatapim  
suyay,  kamullaway,  
Machu  Pikchu  Wayna  Pikchu,  
Machu  Pikchu  Wayna  Pikchu  
purikunanchikpaq.
Kuntur.

El  Cóndor  pasa  
(на  іспанській  мові)

Oh  majestuoso  Cóndor  de  los  andes,  
llévame  a  mi  hogar  en  los  Andes,  oh  Cóndor.  
Quiero  volver  a  mi  terra  querida  y  vivir  
con  mis  hermanos  Incas,  
que  es  lo  que  más  añoro,  oh  Cóndor.
 
Espérame  en  Cuzco,  en  la  plaza  principal,  
para  que  vayamos  a  pasearnos  
a  Machupicchu  y  Huaynapicchu.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404686
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013

Дід Макдональд ферму мав (З дитячої пісеньки «Old MacDonald…»

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  курей  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ко-ко,  ко,  ко  тут
І  з  ко-ко,  ко  там,
Ко-ко  тут,  ко-ко  там,
Ко-ко,  ко-ко  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  гусей  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ґа-ґа,  ґа,  ґа  тут
І  з  ґа-ґа,  ґа  там,
Ґа-ґа  тут,  ґа-ґа  там,
Ґа-ґа,  ґа-ґа  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  качок  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  ках-ках,  ках,  ках  тут
І  з  ках-ках,  ках  там,
Ках-ках  тут,  ках-ках  там,
Ках-ках,  ках-ках  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  індиків  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  глю-глю,  глю,  глю  тут
І  з  глю-глю,  глю  там,
Глю-глю  тут,  глю-глю  там,
Глю-глю,  глю-глю  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  овець  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  бе-бе,  бе,  бе  тут
І  з  бе-бе,  бе  там,
Бе-бе  тут,  бе-бе  там,
Бе-бе,  бе-бе  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  свиней  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  хро-хро,  хро,  хро  тут
І  з  хро-хро,  хро  там,
хро-хро  тут,  хро-хро  там,
хро-хро,  хро-хро  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Він  на  фермі  корів  тримав,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  му-му,  му,  му  тут
І  з  му-му,  му  там,
Му-му  тут,  му-му  там,
Му-му,  му-му  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!
Ферму  песик  охороняв,  
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!  
З  гав-гав,  гав,  гав  тут
І  з  гав-гав,  гав  там,
Гав-гав  тут,  гав-гав  там,
Гав-гав,  гав-гав  тут  і  там,
Дід  Макдональд  ферму  мав,
І  -  ай  -  і  -  ай  -  о!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404469
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.02.2013

Павучок маленький … (З дитячої пісеньки «The Incy Wincy Spider…»)

Павучок  маленький  у  водостік  заліз.
Розійшовся  дощик  –  павучка  змив  вниз.
Вийшло  сонце  знову  дощик  той  сушить
І  павучок  маленький  у  водостік  спішить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2013

Дімітр Златев, Безнадія

Ми  проживаєм  дні  пусті,  трагічні;
Себе  питаю  я:    чи  маю  право
Гулятися  в  пусту  метафоричність
Та  доганять  якусь    суєтну  славу.

Нам  предки  честь  і  дух  заповідали,
Діла  достойні,  жертвенність  священну,
А  ми  в  азартні  ігри  їх  програли
І  заповіт  сховали  в  млу  буденну.

В  пророків  воями  сліпими  стали  –
Пішли  за  одноокими  вождями,
Як  продана    худоба  ми  стояли
Із  язиком  прикушеним  й  губами.

Ілюзії  були  для  нас    знамена,
Сьогодні  ж  один  одного  кусаєм,
Росте  в  нас  ненажерливість  мерзенна,
Свій  шлях  колючим  терном  засіваєм.

Вироджується  в  зло  народ  проклятий,
Земля  в  раю  стернею  стала  криться...
На  нашому  посту  ми  стали  спати,
А  ті  хто  будить  нас  –  душею  ниці.

Ганьбу  довічну  всі  ми  заслужили
В  цій  нашій  грі  –  зайці  де  і  шакали.
Нас  ще  живих  в  непам’ять  осудили,
Під  бур’яном  без  честі  поховали...


Димитър  Златев
 Бузпътица
 
Живеем  дни  безсмислени  и  жалки
и  аз  се  питам  имам  ли  днес  право
в  игра  с  метафорични  залъгалки
да  гоня  някаква  суетна  слава.
 
Предците  чест  и  дух  ни  завещаха,
дела  достойни,  саможертва  свята,
а  ние  на  хазарт  ги  проиграхме
или  на  завет  крихме  се  в  мъглата.
 
Ний  -  слепи  самуилови  войници  -
вървяхме  след  водачи  еднооки,
прехапали  в  страх  устни  и  езици
като  добитък  за  пазарна  стока.
 
Илюзиите  бяха  наше  знаме,
а  днес  ръмжиме  всеки  срещу  всеки
и  всеки  в  алчността  си  по-голям  е,
и  сее  тръни  в  своите  пътеки.
 
В  проклятие  народът  се  изражда,
земята  райска  -  в  келяво  стърнище…
А  ние  сме  на  пост  -  заспала  стража,
будители  на  ясла  -  духом  нищи.
 
Позора  си  сам  всеки  заслужава
в  играта  на  на  зайци  и  чакали.
Осъдени  приживе  на  забрава,
под  бурени  без  чест  и  дух  заспали…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2013

Дімітр Бояджієв, Елегія

Хоч  так  без  надії,  хоча  так  далека  безмірно,
У  мене  шукаєш,  нещасна,  розраду  сумну.
Та  ніч  тут  також  безсердечна,  жахлива,  обширна,
Cпокутую  теж  я,  в  розпуці,  незнану  вину.

Я  думаю  часом,  що  гину    в  проваллях  бездонних,
Тоді  я  з  ненавистю  згадую  ніжність  тих  чар.
Для  мене  не  втіха  є  знати,  що  ти  теж  безсонна.
Не  радість  мені  це,  а  серця  жахливий  кошмар.

І  знову  не  можу  тепер  я  очей  відірвати
Від  тих,  що  від  тебе,  що  тихо  ридають,  листів!
Кохана,  чому  наші  ласки  вже  пізно  шукати?
Ці  ласки  об’єднують  в  серці  образу  і  гнів.

О,  знаю  –  страждаєш!  Без  сліз,  але  зблідла  і  горда,
Ти  пальці  нервово  ламаєш  і  видно  в  очах
Думки  твої  марні  –  думки,  що  цей  всесвіт  є  з  льоду,
Що  в  всесвіті  цьому  не  знайдеш  ніколи  свій  шлях...

Не  сила  моєї  любові,  а  щось  дивовижне
Останньою  ласкою  гладить  тебе  по  ночах
Й,  почувши  «прощай»,  вже    ніколи  душа  твоя  ніжна
Не  затрепече  з  сльозами  страждань  на  очах.

Не  зустрічі  радісні,  квіти,  і  усміх  привітний  –
Самотні  обоє  в  жорстокій  печалі  живем,
І    юності  щастям  –  коротким,  сяйним,  беззавітним,  –
Пожежі  жадань,  що  у  душах  горить,  не  заллєм.

Величний  міраж  пролетів  урочисто  над  нами.
Була  не  любов  то,    а  відблиск  замріяних    снів,
Так  кожний  чекає  на  зустріч  з  палкими  устами
І  в  марній  надії  діждеться  кінця  своїх  днів.

Знесилений,  бачу,  що  всяка  розрада  є  лишня,
Тому  що  образа  за  нашу  печаль  без  кінця...
Тож    як  повернутися  нам  в  ту  пустиню  колишню,
Що  спогадом  вічним  ридає  у  наших  серцях?


Димитър  Бояджиев
Елегия    
 
Макар  безнадежна,  макар  безгранично  далечна,
У  мене  утеха  ти  дириш,  о  клета  жена.
Но  тука  е  тоже  до  ужас  нощта  безсърдечна,
Аз  тоже  изкупвам,  отчаян,  незнайна  вина.
 
Понякога  мисля,  че  гина  във  пропаст  бездънна,
С  ненавист  посрещам  на  спомена  сладкия  чар.
Не  ми  е  утеха  да  знам,  че  и  ти  си  безсънна.
Не  радост  си  вече  за  мене,  а  страшен  кошмар.
 
И  все  пак  не  мога  очите  си  днес  да  откъсна
От  твоето  писмо  ридающе!  Мила  жена,
Защо  ми  се  струва,  че  всяка  милувка  е  късна?
Милувките  срещат  в  сърдцето  ми  гняв  и  злина.
 
О  зная  как  страдаш!  Без  сълзи,  но  строга  и  бледна,
Ти  нервно  си  пръстите  кършиш,  в  очите  горят
Ненужни  решеня  -  и  мислиш  вселенната  ледна,
И  мислиш,  че  няма  за  тебе  вселенната  кът…
 
Не  моята  обич,  а  нещо  огромно  и  властно
С  последня  милувка  те  гали  в  привечерний  здрач
И  сбогом  си  взема  и  никога  вече  тъй  страстно
Не  ще  да  трепери  душата  ти  в  мъка  и  плач.
 
Не  весели  срещи,  цветя,  и  усмивки  любезни  -
В  самотност  върховно  жестока  ний  двама  скърбим:
Със  радости  млади,  тъй  светли  и  тъй  безвъзмездни.
Пожара  на  нашата  жажда  не  бе  утолим.
 
Велик  бе  миража  над  нас  що  премина  тържествен.
Не  обич  то  беше,  а  оня  сиятелен  блен,
Що  всеки  очаква  на  устни  със  химън  приветствен  -
И  в  праздна  надежда  дочаква  последний  си  ден.
 
Покрусен,  аз  виждам,  че  всяка  утеха  е  лишна,
Защото  обида  ще  бъде  за  нашата  скръб…
Но  как  ще  се  върнем  в  оная  пустиня  предишна,
Когато  ридае  в  сърдцата  ни  спомена  скъп?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.02.2013

Ти щасливий і це знаєш (З дитячої пісеньки "If you're happy")

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й    показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поплещи.  Ляп,  ляп!

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  поскачи.  Скік,  скок.

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покрутись.  Круть,  верть.

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  покричи.  Ура!

Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  щасливий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  щасливий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  стукоти.  Стук,  стук!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!
Ти  сердитий    і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  тупоти.  Туп,  туп!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  погарчи.  Гар,  гар!

Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,ха!
Ти  сердитий  і  це  знаєш  й  показати  всім  бажаєш,
Ти  сердитий  і  це  знаєш  –  разом  все.  Ха,  ха!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402865
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013