Дощ ішов, а вона сиділа і плакала. Вона ридала, ридала від нестримного, неминучого душевного болю. Губила росинки сліз на ковдру. Думки крутилися в її голові, немов клубок змій, що труїли мозок. Вона ніяк не могла збагнути чому сталося так?
Спочатку був шок, потім образа, а тепер розчарування. Пізніше, коли величезні дощові краплини змінилися малими та рясними вона різко встала, одним рухом змахнула сльозину, що застигла на підборідді, взяла зошит, ручку і стала писати. Так, саме писати!
У різних людей гнів та душевні травми проходять по-різному, а от вона заходилася писати. Вірші виходили з-під її улюбленої чорної ручки добрі. Принаймні, так казали знайомі, котрим пощастило краєчком ока окинути ці шедеврики. Писала швидко, таїна серця легко стелилася на папері в клітку. Писання дещо відвернуло увагу від сліз. Але не на довго. Як тільки ручка зупинилася, хлинув новий потік емоцій, який супроводжувався рясним сльозопадом.
«Іванка», - ласкаво ЗВАВ її він…