(З книги "Хмарин білосніжна флотилія")
Викарàбкуюся із печери –
з темноти та на божий світ.
Повертаюсь з далекої ери,
подолавши за мить сотні літ.
На лежанці сидів вапняковій,
ватру (хоч і уявну) палив,
від душі співчував землякові,
що колись у «хатині» цій жив.
Намагався собі уявити,
у який він дивився екран.
Там крізь отвори, зроблені в плитах,
видно гори, діброву і лан.
Думав, певно, що це телевізор,
мій ровесник – природи дитя.
Я в житло його ще раз полізу,
щоб пізнати те скрутне життя.
Бо ж лишились легенди та міфи
і вітрів чорноморських пісні.
Жаль, що жоден із таврів чи скіфів
не дожив до теперішніх днів
Ілюстрація онуки Анастасії Панченко
Щось раніше мені не зустрічалися вірші про печерне місце у Клубі. Цікава тема і чудовий вірш. А ілюстрація Вашої онуки доречна. Теж талановита дівчинка, як бабуся.
Цікава задумка твору і майстерно написано. Мені подобається, рада знайомству. 
