Вже сорок днів, а наче вчора...
Схопилась рвучко й подалася до кімнати... як там... Та й присіла... Згадала, там же нема нікого...
Та як це ? Так швидко...
Ні поговорить, ні подумать, навіть, нічого не встигли... Картала себе, що за своїми болячками чужих не догледіла.
А він же не скаржився, от уже терплячкий був, тільки було стогне вночі, а спитаю що, та нічого, каже. Спина в нього боліла ще змолоду, робота важка, а кидати не хотів, діти ще малі були, куди підеш, а потім ще і діабет приключився... Отак і мучився...
Та що там гріха таїть, і в чарку любив заглянути... Правда, про небіжчиків погано не говорять, може через болячки й пив, а казав, що для розслаблення...
Та коли зовсім припекло, кинув...
Та й по-всьому.
А тепер ось біля свого батька лежить на сімейному одрі... може тепер уже наговоряться... Може до них щей мати приєднається, бо бідна давно колись пропала десь безвісти, так і не знайшли... І нема сім'ї...
І дивиться зимове зажурено сонце,
і вкриває зима турботливо своєю ковдрою, наче ще хоче зігріти захололі душі...
Важко писати, важко згадувати...
Хтось каже, щоби біль втихла і не душила, треба виплеснуть усе на папір...
Ну і що? Полегшало? Ні !!!
Треба викричатися, виревтися - не можу, все стискається... і ні звука...
Мабуть, треба час...
04.01.2022рік
співчуваю... з часом гострий біль вщухне і залишаться сумні спогади... Тримайте букетик - 
