* * *
Ще гойдає вербова колиска
В сповитку вередливе маля.
А нещастя спинилося близько,
Одягнуло на костур бриля.
Спи дитинонько, вередувати
Не прийдеться вже більше тобі.
Он біда повернула до хати
Жертву мітить свою, далебі.
Чи ж то знати малому дитяті
Хто і як відповість на «агу».
Вже вселилося лихо у хаті
І поставило всіх на вагу.
Важить – жити-не жити старанно,
І малих, і дорослих й старих.
А маля ж без гріха, ще зарано
Не ступило ж іще за поріг?
І постало в недолі питання,
Немовля доручити кому?
Не поможе ні сміх, ні ридання,
Без дорослих не жити йому.
Торгувалося з совістю горе,
Хоч і знало – нема вороття
У минуле. Воно непоборне
І забрало найпершим дитя…
А потому усунуло совість,
Непотрібний в цім ділі тягар.
Розпочав мор плести іншу повість,
Руки смерті до всіх простягав.
Прошкувала від хати до хати
Ненаситна і люта біда.
Помирали і діти, і мати,
Й батько душу назавше віддав.
Не оплакували домовини,
Їх по суті тоді не було.
Без війни, без жалю, без причини
Вимирало село за селом.
Та біда називалася – голод,
Лиш у землю від неї втечеш.
Принесли цю біду серп і молот,
Й дикі нелюди під кумачем.
Нас мільйони, усіх пам’ятайте!
Доки пам’ять – ми наче живі.
І земельки катам не віддайте,
Наша вимога й наш заповіт.
28.11.2020
Я з західного регіону, у нас такого жахіття не було. У мене таке враження, що хтось водив моєю рукою. Протягом години я написала цей твір. Ще годину підправляла написане. Неймовірно, але це сьогоднішні рядки.
Зворушливо...
Нас мільйони, усіх пам’ятайте!
Доки пам’ять – ми наче живі.
І земельки катам не віддайте,
Наша вимога й наш заповіт.
Пам*ятаємо...Вшануємо вбитих, заморених...
.
Зворушливо...
