* * *
Не від осені я збайдужіла
У простиглу лиху непогоду,
А тому, що душа спорожніла –
Зникло щастя комусь на догоду.
Поповзли пересуди невтішні,
То сміялись, то просто ганьбили.
Почуття задушевні безгрішні
Ще у зародку людоньки вбили.
Не буває кохання багато,
А у нас вже й ніколи не буде.
Наш міський невибагливий натовп
Не тебе колихатиме в будні.
У минуле сумне поринаю,
Ми не з’їли на двох навіть скибку.
Нащо дума мене розпинає?...
Лише вітер постукує в шибку.
Хто вигадує біди й розлуки,
Розбиває кохання і долі?
Розповзлися по світу зміюки
Лиш міняють то шкіру, то колір.
А могло, а могло б у нас бути
І любов, і духовне зростання.
Хтось змінив нам життєві маршрути
На довічне самотнє… скитання?